судом - своєю совiстю. Вiн звинувачував себе - i зовсiм небезпiдставно - в смертi багатьох тисяч своїх спiввiтчизникiв, у загибелi всього вiйська, у тяжких муках воїв, що потрапили в половецьку неволю, у сльозах сiверських дiтей, жон, батькiв, матерiв, а найбiльше - у страшному розореннi, спустошеннi Руської землi, якого нинi, в сю хвилину завдавали їй Кза i Кончак. Прохання його перед Кончаком про те, щоб привезти з Русi попа, пояснювалося, в першу чергу, тим, що вiн хотiв облегшити душу щиросердою сповiддю. Вiн розумiв, що для його умерлої душi потрiбен був ключ, щоб вiдiмкнути її, розбудити вiд болiсного сну, вiд скам'янiлостi, впустити в неї, замiсть мертвої сукровицi, живу кров, тепло, сонце, людське прощення. А таким ключем, вiн знав, могло бути тiльки слово, бо мазi, вiдвари, настойки, припарки - те все для тiла, а слово - для душi. А хто його скаже? Рагуїл? Ждан? Чи, смiшно сказати, Янь? Так минув тиждень i другий. У недiлю, напередоднi того дня, коли Володимир Глiбович рубався з половцями, а потiм сходив кров'ю i кричав пiд ранами, з порубiжного руського города Дiнця прибули до Iгоря на Тор його посланцi, якi привезли з собою старенького, одинокого попа Сiльвестра. Попик, як його вiдразу прозвав Янь, був маленький, худенький, облисiлий, якийсь знiкчемнiлий - чи то вiд старостi, чи вiд надмiрної пристрастi до браги та пива, але, як на диво, мав довгу сиву бороду i пристойний густий бас. Ця остання якiсть примирила з ним розчарованого його непоказною зовнiшнiстю Iгоря. Для церковної вiдправи було поставлене на березi рiчки ще одно шатро, i того ж вечора у присутностi Iгоря попик Сiльвестр, одягнутий у блискучi ризи, з срiбною кадильницею в однiй руцi та золотим хрестом у другiй, вiдправив заупокiйну молитву по душах загиблих та молебень за живих. Iгор гаряче молився, цiлував хрест, бив поклони, плакав, просячи вiд неба прощення i сподiваючись на просвiтлiння та облегшення душi. Та заспокоєння не приходило. Вночi вiн знову кидався, скрикував, кликав до себе княгиню Євфросинiю, сина Володимира, брата Всеволода, плакав, скреготав зубами у якiйсь несамовитiй безсилостi i лютi i тiльки пiд ранок, як i ранiш, знесилений i розбитий, поринув у важкий непробудний сон. Наступного дня, пiсля обiду, Рагуїл заявив, що непогано було б розвiятися соколиним полюванням на лебедiв... - Кажуть, бiля озера та в лузi Дiнця неважко знайти їхнi гнiздовища. Iгор не перечив - рука вже зовсiм загоїлась, i Ждан та Янь швидко переговорили зi сторожею. Молодi джигiти зрадiли: їм теж хотiлося потiшитися i бистрою їздою, i соколиним полюванням. Виїхали у супроводi п'ятнадцяти сторожiв, якi, пам'ятаючи наказ Кончака пильно слiдкувати за бранцями, але не набридати їм, трималися вiддалеки вiд князя та його супутникiв. Ждан, що став тепер не тiльки конюшим, а й сокольничим, вiз на лiвiй руцi двох соколiв, на голови яких були натягнутi шкiрянi ковпаки-карналi, що затуляли птахам очi, а Янь припас у саквах на полудень кiлька шматкiв в'яленого м'яса та в бурдюку холодної джерельної води, бо Iгор, поки його братiя та вої перебували у полонi, навiдрiз вiдмовився вживати кумис, бузу, а тим паче ромейське вино. Iгор та Рагуїл їхали попереду. - Княже, - упiвголоса сказав тисяцький, - мiй джигун, як ти знаєш, упадає за Настею. Молодиця гарна, нiчого не скажеш, та чує моє серце, що поплатиться вiн головою! їй-богу, поплатиться! Хай тiльки-но повернеться хан Туглiй та дiзнається про їхнi шури-мури... - Я вже казав йому про це, Рагуїле, але твiй остолоп не тiльки батька не слухається, а й князя. Не бити ж його! Та й не маленький уже - сам знає, на що йде! - вiдповiв Iгор. Рагуїл важко зiтхнув i, оглянувшись, ще бiльше понизив голос: - Та я зараз хочу не про те, княже... Яню хоч кiлок на головi теши, а вiн як був баламутом, зальотником, так i залишається ним, хоч би там що! Я махнув би на все це рукою, так серце ж болить: не зносити йому голови!.. Однак вiн, як ти сам знаєш, гострий на розум, дотепний i смiливий хлопець. I метикований достобiса! Ти ж бачиш, як вiн швидко знайшов спiльну мову з нашими сторожами, - став для них як свiй, зразу втерся у довiру, бiльше часу проводить з ними, нiж з нами, вони його не зупиняють, коли вiн iде в кочовище, навiть уночi вiється хтозна-де... А сю нiч повернувся i шепче менi: "Батьку, є змога для князя Iгоря i для всiх нас утекти!" - "Хлопче, ти часом не п'яний? За нами слiдкують у двадцять пар очей, коней дають нам тiльки для полювання та прогулянок i вiдразу вiдбирають... Яка змога?" - вiдповiв я. Вiн присунувся ще ближче i шепче на вухо: "Настя познайомила мене з хрещеним половцем Овлуром, власне, тiльки наполовину половцем, бо його мати Рута - русинка, - так от сей Овлур, або по-нашому Лавро чи Лаврiн, може дiстати i коней i зброю i провести нас аж додому! Вiн згоден їхати з нами на Русь..." Що ти на це скажеш, княже? Iгор задумався. - А це не пастка? Рагуїл здвигнув плечима. - Не схоже. Для чого це Настi? Янь клянеться, що вiрить їй. Та й сестра вона Жданова - хоче допомогти братовi i всiм нам. Сiверянка! I нiде правди дiти - розумна, хитра! Каже: поки Кончак з братiєю в походi, саме чає тiкати! А не тодi, як тисячi джигiтiв повернуться додому i затоплять увесь степ... Iгор похитав головою. - Вона, мабуть, правильно мiркує... Та тiкати я не згоден! - Чому, княже? - аж вигукнув тисяцький. - Ти вже видужав! Ранiше, звичайно, i мови не було б - куди з пораненою рукою?! А тепер саме час! Чому ж не тiкати?.. Якщо пощастить, не платитимеш за себе такого скаженого, непомiрно великого викупу. Це раз... Потiм, прибувши додому, розстараєшся срiбла та золота, щоб викупити всiх нас - князiв i бояр. Це два... А хто ж подумає про дружину та чорних людей, що знемагають у неволi? Тобi це найкраще зробити! Попросиш князiв, у кого є багато половецьких бранцiв, щоб викупили, обмiняли. Це три... Та найважливiше те, що ти зможеш знайти сили, вiйсько, - князi не вiдмовлять тобi в цьому, - щоб захистити нашу Сiверщину, що залишилася зовсiм беззахисною вiд степовикiв... Ось що дасть твоя втеча!.. Що ж стосується нас, то ми можемо i не тiкати. Аби ти втiк! Iгор довго мовчав, їхав, понуривши голову. А потiм, зiтхнувши, вiдповiв: - Все це розумно, Рагуїле, i я вдячний тобi, що ти дбаєш i про мене, i про все князiвство... Але тiкати я не можу! - Чому? - Як же я покину в неволi брата, сина, племiнника, а сам утечу? Як покину дружину всю, яку через своє недоумство завiв сюди? Що скажуть менi люди, коли сам повернуся в землю свою, а братiю, i боярство, i дружину залишу тут на поталу? Як дивитимуся в вiчi батькам i матерям, жонам i дiтям? Нi, не вмовляй мене! Якщо терпiти муки неволi, то всiм разом! А менi найпершому! - Ну, не таких уже мук ми зазнаємо! - Бачиш, поки половцi сподiваються взяти за нас такий багатий викуп, вони ставляться до нас по-людськи. А втечи я - i зразу все змiниться. На князiв надiнуть пута залiзнi, вас заб'ють у колодки або кинуть до ям, простих людей катуватимуть... - Княже, ми згоднi все витерпiти! - вигукнув Рагуїл. - Бо вiримо, що коли ти будеш на волi, то зумiєш заступитися за нас i нас вирвеш з ненависного половецького полону! Погоджуйся! - Нi, Рагуїле, не погоджуся! I давай облишимо цю розмову! - не пiдвищуючи голосу, але твердо, навiть суворо сказав Iгор. Рагуїл замовк i з досадою махнув рукою. Ну, що тут поробиш? Вигорiла, виболiла Iгорева душа! Совiсть замучила його! Карається князь, карається щодня i щоночi i не матиме спокою доти, доки останнiй його воїн не буде визволений з неволi половецької! Та хiба це запомога всiм їм - його карання? Вони довго їхали мовчки, заглибленi в свої думки. Навiть забули, куди i чого їдуть. I тiльки голосний Янiв окрик вивiв їх iз глибокої задуми. - Дивiться, дивiться! Лебедi! Вони глянули в той бiк, куди показував Янь. Там, удалинi, над голубим степовим озером, поважно знялася пара ясно-бiлих довгошиїх птахiв i почала набирати висоту. Iгор стрепенувся. У ньому раптом прокинувся ловець. - Ждане! Соколiв! Пiдскакавши до князя, молодий сокольничий передав йому ловчу птицю. Князь зняв з неї ковпака, дав якусь хвилину призвичаїтися до яскравого сонячного свiтла i пiдкинув високо вгору. Потiм випустив другу i швидко поскакав навздогiн, щоб не втратити їх з очей. Всi помчали за ним. Сокiл нiколи не бере своєї здобичi на землi i майже нiколи не хапає її, подiбно яструбу, кiгтями. Лови його по-артистичному красивi, точнi, вивiренi. Це захоплююче видовище. Особливо сильне враження вiд нього у ясний день, коли на тлi голубого неба сокiл ширяє, мов стрiла. Не дивно, що соколинi лови стали улюбленою розвагою воєвод, бояр, князiв, царiв i, обставленi пишно, багато, перетворилися з часом на справжнє ловецьке мистецтво. Помiтивши жертву, сокiл не кидається на неї стрiмголов, а пiдтiкає пiд неї знизу, лякає i жене вгору, якомога вище i вище. А тодi робить крутий поворот, заходить ззаду i пiднiмається ще вище над нею. Ось тепер нещасна птаха в його владi! їй нiкуди тiкати! З висоти, раптово, мов стрiла, пущена з лука, падає вiн на неї i одним, вiдставленим i гострим, як нiж, кiгтем розпорює їй груди пiд лiвим крилом. Жертва каменем падає на землю. Сокiл швидко опускається за нею, одним помахом кiгтя перерiзує їй горло i, торжествуючи, п'є живу гарячу кров... Iгор зупиняється на пригiрку i, приклавши руку козирком до лоба, стежить за кожним порухом ловчих птахiв. Ось вони наздоганяють лебедiв, заганяють високо в небо, а потiм кидаються вниз з високостi - i тi з жалiбним криком, смертельно пораненi каменем падають униз, у сивий полиновий степ. I тут усi бачать, як здригнулися князевi плечi, заплющилися очi й опустилася голова, а з вуст його зiрвалися слова, змiшанi iз слiзьми та гiркотою: - I ти, соколе, далеко залетiв, птиць побиваючи, - до моря! Та не злетiти тобi знову в небо, не злетiти! Бо пiдрiзано тобi крильця! Пiдрiзано шаблями поганих! Вiн не захотiв бачити лебедiв, не захотiв брати їх з собою. Мовчки повернув коня i, нi на кого не дивлячись, поскакав назад. РОЗДIЛ СIМНАДЦЯТИЙ Хан Кза лютував на Посем'ї. Десятки сiл розвiяв димом, сотнi сiверян погнав у неволю, ще бiльше, переважно дiтей та старих, позбавив життя, приступом узяв дерев'яний острог, що захищав Путивль, i дотла спалив його, а захисникiв, що залишилися живi, пов'язав мотуззям, причепив коням до хвостiв, стягнув униз, до рiчки,i потопив на виду у князя Володимира i всiх путивльчан, пустивши їх пливти за водою. Потiм обложив Путивль. Вiн знав, що в невеличкому городi всього пiвтораста князiвських дружинникiв-гриднiв, якi добре володiють зброєю, а решта - втiкачi з пригорода та навколишнiх сiл. Хiба то вояки! Вiн також знав, що навкiл на багато-багато верст - аж до Чернiгова та Києва - жодної князiвської дружини, бо всi без винятку Iгоревi витязi в Половецькому степу... Нi Ярослав Чернiгiвський, нi Володимир Переяславський, нi Святослав Київський не прийдуть Сiверськiй землi на допомогу, бо самi мають клопiт з Кончаком. Тому почував себе Кза тут вiльно, як у себе в юртi, i своє вiйсько, щоб охопити бiльший простiр, роздiлив на три нерiвнi частини: з найбiльшою сам та сином Романом залишився пiд Путивлем, сподiваючись без зволiкань взяти його, з другою послав зятя Костука на рiчку Клевень, а третю дав молодшому синовi Чугаю, щоб поплюндрував береги верхнього Сейму. Однак нi першого, нi другого, нi третього дня взяти Путивль Кзi не пощастило. Невелика, майже кругла в обводi фортеця настовбурчилася проти нього високими валами, дубовими заборолами, а головне, вiдчайдухами захисниками. Топлячи бранцiв у Сеймi, хан сподiвався залякати путивльчан, а вийшло навпаки: ще бiльше озлобив їх, переповнив їхнi серця непохитною затятiстю - боротися до загину! - Браття, а видите, що буде з нами, якщо здамося! - загукав тодi Володимир, показуючи на трупи, що пливли по рiчцi. - Так поклянiмося ж нинi: Путивля не здамо! Будемо битися до останку! Кза зможе ввiйти в город тiльки тодi, коли жодного з нас не залишиться живого! Тiльки тодi! - Клянемося! Клянемося! - загримiло на валах. - Путивля не здамо! Лiпше спалимо себе живцем, нiж пiддамося вороговi! Кза лютував, а нiчого вдiяти не мiг. Пiдступити до Путивля можна було тiльки вiд поля, з пiвночi, бо з iнших трьох бокiв його оточували крутоспаднi урвища, по яких годi добратися навiть до пiднiжжя валу. Та з боку поля, що не вигадував Кза, ввiрватися в фортецю теж не пощастило. Володимир стягнув на цей вiдтинок валу найкращих воїнiв - стрiльцiв-лучникiв, метальникiв списiв, мечникiв, i вони не дозволяли половцям не тiльки здертися на забороло, а й навiть пiдступитися до валу. За час облоги Кза зовсiм схуд, споганiв. Чорнi вiспинки робили його обличчя схожим на старе потемнiле решето. В очах - шал. Ще б пак! Сподiвався пройти усю Сiверську землю, а застряв пiд Путивлем! Яка ганьба! Кончак дiзнається - засмiє! Прокляття! Одного дня, коли пiсля обiду хан прилiг у шатрi трохи спочити, у табiр з лементом, галасом, лайкою несподiвано влетiв якийсь розбурханий, розтривожений кiнний загiн. Кза вискочив з намету. - Бiда, хане! Бiда! - кинулися до нього прибулi. - Нас розбито, а хан Костук поранений!.. Кза здригнувся. - Як - розбито? Хто поранив хана? - Уруси напали на нас... Зненацька... До Клевенi ми не дiйшли... Кза не мiг уторопати. - Якi уруси? Звiдки? Де вони взялися? Вiн кинувся до похiдних носилок, прив'язаних до iноходцiв, що йшли один за одним. Там, в уруських подушках, лежав зблiдлий, посiрiлий хан Костук i тихо стогнав. Досвiдчене око Кзи вiдразу помiтило, що його зятевi жити недовго. Очi запали, на вустах i на всьому лицi передсмертна смага. Кзу аж струсонуло. Вiн схопився за голову, нахилився до умираючого. - Хане, хто тебе так? Як це трапилося? Адже в Сiверськiй землi не полишилося жодного воїна!.. О, я нещасний! Що скажу твоїй жонi, а моїй дочцi? Що скажу малим твоїм сиротам - моїм онукам? О, горе менi!.. Хто ж це тебе так? Скажи - i я без жалю розiпну на уруських хрестах i його, i весь рiд його до п'ятого колiна! Костук поволi розплющив очi. - Хане, на мене напав князь Володимир, син Святослава Київського... З цiлим полком... Коли я не ждав його... Бо i я ж, як i ти, думав, що раз Iгоря нема, то й нiякого вiйська уруського тут нема... А воно... не так... Володимир багатьох побив, похапав... Я люто оборонявся, та стрiла влучила менi в живiт... I я помираю... - Де ж Володимир? - Вiн iде услiд за нами... Тiкай! - Чого б же я тiкав? Я зустрiну його i вiдомщу за тебе! Костук ледь-ледь ворухнув головою. - Бачиш - ми взяли в полон одного уруса... Обрiзали йому вуха, i вiн сказав, що сюди десь пiшов другий їхнiй полк... Князя Олега Святославича... Це молодий, недосвiдчений князь... Але з ним iде старий воєвода Тудор... А то хитрий лис!.. Ти знаєш його... Коли б ти не потрапив у сильце, хане! Кза на хвилину завагався. - Ти знаєш це напевно? - Умираючи, урус не мiг збрехати... - Куди ж подався Олег? - Тим боком Сейму... Десь угору, - прошепотiв Костук i, непритомнiючи, заплющив очi. Кза змiнився на лицi. - Десь угору!.. Але ж там син!.. Чугай!.. Вiн потрапить в уруську пастку! Треба рятувати його! О вай-пай! Вiн вiдразу наказав знiмати облогу. Минуло зовсiм небагато часу, i орду з-пiд Путивля, на подив i превелику радiсть обложеним, мов вiтром здуло. Все витоптуючи, нищачи на своєму шляху села i вбиваючи бранцiв, що не встигали за кiнними воїнами, вона покотилася вверх по Сеймовi на з'єднання з молодим Чугаєм. Не витримавши швидкої їзди, на першому ж привалi помер хан Костук. Кза наказав загорнути його в повсть, прив'язати до сiдла i везти з собою. * * * Любава згубила лiк дням i ночам. Довкола стояв теплий зелений лiс, i вона йшла хтозна-куди - аби подалi вiд душогубiв-кочовикiв. Продиралася хащами, ведучи Жданка за руку або несучи на плечах. В лiсi було моторошно. Такий вiн великий, високий, безконечний, такий кострубатий i начинений рiзними страхiттями: чорними дуплами, з яких, так i дивись, виповзе гадюка, оброслими мохом пеньками, всiлякими звiрами, птахами, гадами. А вони iз Жданком такi нещаснi, беззахиснi - босi, обшарпанi. На нiй - одна сорочка та спiдниця, на ньому - коротенька полотняна сорочечка та штаненята. Невеликий це захисток! А довкола скiльки небезпеки! То продираються напролом, трощачи кущi, могутнi волохатi зубри, то, хрюкаючи, промчить виводок вепрiв на чолi з кабаном-сiкачем та веприцею, то скрутиться проти сонечка, якраз на стежинi, холодний вуж, а вночi, коли, назгрiбавши глицi, вони влягалися де-небудь пiд ялиною, щоб спочити, їх будили диким реготом i шипiнням сови та сичi. Страшно у лiсi, а в полi ще страшнiше - там можна наткнутися на половцiв. Вони зовсiм охляли з голоду. Чим тут поживишся? Нi горiхiв ще, нi смородини чи малини, нi жолудiв. Подекуди є, правда, сироїжки. Та хiба ними ситий будеш? У пташиних гнiздах шукали яєць, а знаходили голих пуцьвiрiнкiв, що самi їм назустрiч витягували тоненькi шийки i широко роззявляли жовтi дзьобики. Пробували гризти дрiбнi кислицi та грушi, що часто зустрiчалися на їхньому шляху, та зразу ж випльовували, бо таким кислим i терпким було те їство, що судомою корчило рот. Рятувалися суницями, що цього раннього i жаркого лiта густо червонiли по галявинах, але мала це була запомога голодному шлунковi. Так i брели вони лiсом, знесиленi, змученi, з подряпаними руками й ногами, ледь живi, аж поки одного дня, опiвднi, не вийшли на узлiсся. Жданко ледве чалапав. Любава теж вiдчувала, що ось-ось упаде, - ноги пiдгиналися, в очах хилитався свiт. Вони присiли на горбочку пiд сосною, звiдки було видно широку галявину, що полого спускалася до якоїсь рiчки з болотистими берегами, i незчулися, як, пригрiтi сонечком, поснули. Прокинулися вiд тупоту; грюкоту, брязкоту зброї та людського крику. Схопилися на ноги. Униз по галявинi шалено мчали вершники. Їх було багато. I гнали вони коней так, нiби доганяли кого чи хтось за ними гнався. Жданко притулився до Любави, затремтiв усiм своїм тiльцем. - Половцi! Любава обiмлiла теж. Але, придивившись пильнiше, безсило схилилася плечем на сосну, полегшено зiтхнула i залилася сльозами. - Та це ж черленi щити! Русичi! Нашi! Вона притиснула Жданка до грудей, поцiлувала в змарнiлi бруднi щiчки, в наповненi жахом хлоп'ячi оченята i не переставала повторювати: - Це ж нашi, Жданку! Нашi! Вона хотiла бiгти до них, але не могла: ноги затремтiли, обважнiли i мов приросли до землi. Хотiла крикнути, щоб зупинилися, щоб забрали їх з собою, але й крикнути не змогла: язик затерп, став чужий, а в усьому тiлi розлилося якесь радiсне безсилля. - Нашi... Та чому вони так прудко мчать, так поспiшають? Чому переднi, дiставшись болота, зупиняються i, повернувшись лицем до поля, звiдки щойно прибiгли, починають шикуватися в густi лави? Чому заднi раптом проскочили мимо них, завернули праворуч i зникли за лiсом, що даленiє на тому боцi галявини? Все це незрозумiле i дивно. Неясна тривога закрадається в серце, а глухий стугiн, що докотився до її слуху, змусив оглянутися назад. О небо! О лихо! Звiдти насувається, як несподiвана грозова туча, половецька орда. Вже видно гостроверхi шапки кочовикiв, мають жовтi знамена iз зображенням бичачих та собачих голiв, небо пропорюють золотi гостряки бунчукiв, на яких метляються довгi кiнськi хвости, а далеко позаду здiймається вгору сiра курява. Половцi! Як їх багато! Їх значно бiльше, нiж русичiв, яких вони, видно, переслiдують! Зараз тут, на широкiй галявi, спалахне бiй. Треба тiкати! Залишатися тут небезпечно... Але вона чомусь стоїть, чогось жде, не може зрушити з мiсця. Врештi, зважившись на щось, оглядається i знаходить те, що їй потрiбно, - старого, похилого, з трьома стовбурами дуба, здирається з хлоп'ям на нього i всiдається у розлогу розкаряку. Хай буде, що буде, а тiкати вона вже не в змозi. В ту ж мить мимо них пронеслася, прогрюкотiла орда. З криком, гиком, свистом, з високо пiднятими шаблями половцi з ходу вдарили на русичiв i зчепилися з ними у смертельному рукопашному бою. Заiржали, здиблюючись, конi, загримiли об червонi щити русичiв половецькi шаблi, заблискотiли важкi руськi мечi, розтрощуючи деревинi шоломи степовикiв. Гул, трiск, гвалт, крик здiйнявся вiд зеленого берега до синього неба. Половцiв було бiльше,i мчали вони згори вниз, до лугу. Тому й потиснули вiдразу русичiв аж до болота. I тi, затято вiдбиваючись, прикриваючись щитами, поволi вiдступали все далi назад. Уже не один русич наклав головою, не один поранений випустив з рук меча i щита i, зiгнувшись, зi всiєї сили чiплявся за гриву чи за сiдло, щоб не впасти на землю. Любава з жахом шепоче: "Це кiнець! їх усiх перерубають!" Вона вже не думає про себе, про Жданка. Все єство її там, на широкому купинястому березi, де ллється кров, де з останнiх сил тримається руське вiйсько. Коли хтось падає чи опускає донизу червоного щита, вона скрикує i затуляє очi. - Боже, боже! Що робиться! Серце її завмирає, сльози затуманюють зiр. Вона з жахом жде невiдворотного кiнця. Раптом Жданковi рученята обвили її шию. - Тето Любаво! Глянь - i там черленi щити! Глянь! Та як багато! - задзвенiв його голосочок. Любава розплющила очi i крiзь сльози, мов крiзь туман, глянула в той бiк, куди показувало хлоп'я. Iз-за лiсу, що зеленiв по той бiк галявини, виринали кiннi лави русичiв, завертали праворуч i щодуху мчали вниз, у тил половцям. - Нашi! Жданку, це нашi! - скрикнула дiвчина i в поривi радостi мiцно здушила малого в обiймах. - Ой, любий мiй хлопчику, дорогесенький мiй, тепер ми порятованi! Як же вони вчасно, любi нашi! Як же вони зараз ударять по тих бузувiрах! Бийте їх, бийте! Порятуйте i братiв своїх, i нас нещасних! Порятуйте! Пiзнiше, пiсля бою, Любава дiзнається, що на березi захищався з частиною свого полку молодий князь Олег Святославич. Вiн вiдтягнув на себе i затримав усю силу хана Чугая Кзича, давши можливiсть хитрому i досвiдченому воєводi Тудору, що придумав цей хiд, обiйти лiсок i вдарити на половцiв з тилу. Та це буде пiзнiше, а зараз дiвчина здригнулася вiд страшного крику, що злетiв над ордою, - крику жаху i вiдчаю! Потрапивши в залiзнi лещата, мiж молот i ковадло, половцi враз залементували, завертiлися, завирували. Щойно вiдчуваючи себе переможцями, бо загнали урусiв у саме болото, вони раптом усвiдомили, що їх обхитрили, заманили в пастку, i ця пастка за ними вже закрилася. Тепер одна думка оволодiла ними - як урятуватися, як утекти звiдси? Здалеку для Любави бойовисько нагадувало бджолиний рiй, що, вирвавшись iз дупла, загув, заклубочився i поволi летiв хтозна-куди. Все на галявинi змiшалося, переплуталося - русичi i половцi, живi i мертвi, пораненi i тi, що кинулися тiкати без оглядки. Все там збилося в один клубок, що ревiв, гримiв, стугонiв, бiснувався. Так тривало довго. Тепер оборонялися степовики i, обороняючись, намацували в рядах урусiв слабше мiсце, яке б можна було прорвати. Нарештi знайшли. Густий клубок їх з несусвiтним виском, криком, лементом хлинув у нешироку щiлину, пробиту в лавах русичiв, i покотився по галявинi нагору, а там, прогримкотiвши мимо Любави i Жданка, помчав у поле. Погонi за ними не було. Бiй пiсля цього швидко затих. Окремi половцi i невеличкi розрiзненi загони їх складали зброю i здавалися в полон. Русичi почали зносити своїх поранених та вбитих, ловили коней, що позалишалися без господарiв, пiдбирали зброю. Поволi ущухав галас, угамовувалися розбурханi пристрастi, над просторою, залитою кров'ю i всiяною трупами галявиною знову залягла тепла сонячна тиша. Тодi Любава злiзла з дуба, узяла на руки Жданка i з криком побiгла вниз. - Дорогi нашi! Рiднi! * * * Хан Кза зустрiв сина Чугая в степу. Здалеку побачив незвичайно порiдiле вiйсько, низько приспущенi знамена та бунчуки, схиленi, понуренi голови джигiтiв - i зрозумiв усе. Його серце враз обiрвалося i зупинилося. I крикнув хан на все поле: - Що-о? Що-о? Йому нiхто не вiдповiв. I ця тиша, грiзна, сувора тиша, що зависла над вiйськом, пiдтвердила його страшний здогад. - Нi! Нi! Не може цього бути! - Вiн виставив поперед себе руки, мовби захищався вiд удару. - Нi! Нi! Нi-i-i! Зi страхом i вiдчаєм дивився на покритих чорними попонами бiлих коней, що везли мiж собою похiднi носилки, i вiдчув, як провалюється пiд його ногами земля. А бiлi конi повiльно наближалися, їх вели, тримаючи за вуздечки, старi прославленi батири Байток i Суюм, з якими Кза зростав, дружив i не один раз ходив у бойовi походи. Тепер голови їхнi похиленi, на рiдких сивих вусах блищать сльози. I все ж до останньої хвилини хан сподiвався на щось. На що - на чудо? Чуда не сталося. Конi наблизилися,! в носилках вiн побачив свого найменшого, найдорожчого сина Чугая, який лежав горiлиць i мертвими розплющеними очима втупився у ясне синє небо, нiби питав: "Що ж це, батьку? Чому небо таке чорне, чуже, непривiтне?" Кза з криком кинувся до носилок, припав щокою до синової щоки, гладив тремтячою рукою його чорного чуба, заглядав у тьмянi очi, ридав над ним, як мала дитина. Всi стояли мовчки, бо нiчим було втiшити старого хана. А Кза приказував: - Чугайчику, Чугайчику, що ж iз тобою сталося! О, вай-пай! Ясний соколе степовий, чому ж так рано склав ти свої крила! А я ж сподiвався колихати онукiв, а тепер колишу тебе на смертнiм одрi! Що я скажу твоїй старiй матерi, i твоїм сестрам, i братам, i родовi всьому! Чому ж вiдступився вiд тебе Тенгрiхан i не захистив вiд чужинської руки? Чугайчику, Чугайчику! О, вай-пай! Горе менi! Вiн бив себе в груди, дряпав нiгтями обличчя - аж кров виступала на ньому, простягав до неба руки, мов благав повернути йому сина, якого так несподiвано втратив, i знову нахилявся над мертвим i тихо, по-старечому плакав. - Як це трапилося? - спитав нарештi. - Як же ви не вберегли менi сина, батири? Байток i Суюм ще нижче опустили голови. Потiм Байток тихо, крiзь сльози промовив: - Ми всi були побiля нього, хане... Жоден спис i жодна шабля не могла його дiстати... Та дiстала клята стрiла - влучила хановi прямо в шию... Що ми могли подiяти? Як порятувати? Байток вiдкрив шовкову хустину, що покривала покiйного, i Кза побачив на шиї, нижче того мiсця, де нижня щелепа круто повертає вгору, невеличку рану. Якраз там, де мiститься жила життя i смертi. Стрiла влучила прямо в неї, i смерть наступила раптово, невiдворотно, - разом з кров'ю, що цiвкою бризнула з-пiд гострого вiстря, вилетiла з юнацького тiла i його молода душа... Кза довго i безтямно дивився на ту невеличку круглу ранку, нiби ждав, що станеться чудо i рану затягне живою плоттю. Та i на цей раз, як i з Костуком, чуда не сталося: син не вiдгукнувся жодним словом, жодним порухом на гарячi батьковi мольби. - Хане, що будемо робити? Тут поховаємо чи повеземо додому? - порушив мовчанку Суют. Кза пiдвiв голову, тихо вiдповiв: - Додому... Звичайно, додому... Я хочу поховати його на нашiй землi, по звичаю предкiв наших. Ми насиплемо над ним високу могилу i поставимо кам'яну матiр-прародительку, щоб довiчно плакала над своїм сином... Там же поховаємо i хана Костука... - Далеко ж... А днi такi жаркi! Як довеземо? - Пошукайте меду!.. У лiсi видерiть, у бджiл, або у джигiтiв спитайте - вони немало нахапали всякого добра в уруських коморах, то, може, у кого i мед знайдеться!.. У меду й довеземо... Мед знайшовся. Обох покiйникiв роздягли догола, розпороли животи, випотрошили тельбухи, а натомiсть напхали полину, чебрецю' та звiробою i залили розтопленим на сонцi медом. Потiм, змастивши густо ще й зовнi, загорнули щiльно в цупкi попони. За весь цей час Кза не проронив жодного слова - тiльки ще бiльше зчорнiв на лицi. А коли набальзамованi таким способом тiла ханiв поклали на сiдла i прив'язали вiрьовками попiд кiнськими черевами, раптом пiдняв угору руки i завив на весь степ, як вовк, так страшно i болiсно, що всiм стало моторошно: - У-у-у-у!.. У-у-у-уа-а! Сини мої, сини мої, а тепера гайда додому! I клянуся небом, клянуся степом нашим Половецьким, я влаштую вам такий похорон, якого не знав i не видiв Дешт-i-Кипчак! I полетять з плiч голови урусiв, а передусiм - голови князя Iгоря та його братiї! I вимощу я вам з тих голiв кривавий надгробок, щоб довiку ви вiдчували, що ваша смерть вiдомщена!.. У-у-у-у! У-у-у-у! Потiм вiн скочив у сiдло i вдарив острогами коня. * * * Високi береги Днiпра вiд Трипiлля до Києва у грiзнi, напруженi днi кiнця травня i початку червня 1185 року були густо всiянi вiйськовим людом. Дружини Святослава i Рюрика, а також чорнi клобуки зайняли всi переправи i були готовi грудьми зустрiти Кончака на дальнiх пiдступах до Києва. Ярослав Чернiгiвський не приєднався до князiв, але вже й не мiг знехтувати великою небезпекою, що нависла над Руссю. Вiн став зi своїми дружинами та ковуями по Деснi та Остру - на той випадок, коли б половцi рушили на Чернiгiв. Таким чином Київ i Чернiгiв не залишилися без захисту, i Кончак, знаючи про це вiд своїх вивiдачiв i не маючи пiдтримки вiд хана Кзи, не ризикнув напасти на них i обмежився грабуванням i руйнуванням Переяславської землi. Великi князi київськi прекрасно розумiли, що їхнiй обов'язок не тiльки не допустити ворога до Києва, а й допомогти Переяславу, бо ж iз самої глибини Володимирового серця вирвався розпачливий крик: "Се половцi у мене! А поможiте мi!" Та сил у них для рiшучого наступу було недостатньо, тож залишилося покладати надiї на прихiд Давида Ростиславовича, князя смоленського. Давид приплив зi смолянами на човнах й отаборився у Трипiллi. Був вiн не в дусi. Зело не в дусi. Гадав, що буде пишна зустрiч, а його не зустрiв нi Святослав, нi брат Рюрик Ростиславович. I хоча Давид знав, що обидва великi князi не бенкетують, не соколиними ловами займаються, а кожного дня ждуть нападу Кончака, примхлива душа його перевернулася. Припливти з вiйськом за сiмсот верст i мати таку шану? Щоб його, Рюриковича, зустрiчав якийсь нечеса-воєвода? Вiн хотiв того ж дня пiдняти вiтрила i рушити у зворотний бiк. Але тут прискакав вiд Святослава боярин Славута. Низько вклонився i передав два листи: розпачливого вiд Володимира з проханням про негайну допомогу i суворо-дiлового вiд Святослава з наказом iти на Зарубинський брiд i переправлятися на переяславську сторону. Давид спалахнув. - Про це мови не було! Святослав закликав мене рятувати Київ, а тепер хоче запроторити хтозна-куди! - Не хтозна-куди, а лише до Переяслава, княже, - зауважив Славута. - Хiба не однаково, де бити Кончака - пiд Переяславом чи на Днiпрi? Цим ми обороняємо i Київ i Чернiгiв. Та й Смоленськ теж... - Неоднаково! - гарячкував Давид. - Мої люди стомилися за таку далеку дорогу, набили кривавi мозолi на руках, день i нiч сидячи бiля весел! Врештi, де ми вiзьмемо коней? А пiхтурою йти в степ смоляни не звикли! Смоленськi бояри пiдтримали князя: - Ми пливли до Києва! Без коней у степ не пiдемо! Коли б тут була рать з Кончаком, то билися б, а десь-iнде ратi з ворогом шукати - не можемо: уже ся єсми iзнемогли! Славута поскакав до Святослава. Що робити? Святослав покликав Рюрика - разом склали листа Давидовi, умовляли не вiдступати вiд загальноруського дiла i спiльно вдарити на ворога. А Рюрик вiд себе написав окремо: "Брате, становище на переяславськiй сторонi, у Володимира Глiбовича, вкрай важке. Якщо ми не прийдемо на той бiк, вина за тисячi i тисячi загублених душ ляже на нас. Допоможи, брате! Не осором роду Ростиславичiв! Не зроби так, як ти зробив дев'ять лiт тому, коли не допомiг менi i братовi Роману в битвi з половцями бiля Ростовця i поганi захопили через те шiсть берендейських городiв, перемогли нас, а многих воїв i бояр полонили". Однак Давид уперся. - На той бiк не пiду! Прийде Кончак на сей бiк - битимуся! А на той бiк не пiду! Вої iзнемогли! Кiлька днiв тривали цi перемови, кiлька разiв Славута, не жалiючи нi себе, нi коней, скакав то сюди, то назад. Нарештi одного дня, прискочивши в Трипiлля з новими листами вiд великих князiв, побачив з кручi напнутi вiтрила Давидових човнiв, що швидко пiд поривами попутного вiтру вiддалялися вгору по Днiпру... Давид завернув свої полки назад, утiк, не побажавши навiть хоч здалеку побачити супротивника. Гiркий стогiн вирвався iз грудей старого боярина. - Давиде, Давиде, нерозумно чиниш! Поганi, мов стерв'ятники, рвуть живе тiло Руської землi, а ти допомагаєш їм, крамолу пiднiмаєш, мiжусобицi князiвськi знову зачинаєш, як колись робив це Олег Святославович! Той-бо Олег крамолу кував i стрiли по землi розсiвав! Тодi, при Олеговi Гориславичу, засiвалася i проростала усобицями Руська земля, погибало життя Дажбожого внука, у княжих крамолах вiк людський укорочувався! Тодi по Руськiй землi рiдко ратаї погукували, зате часто ворони граяли, труп'є мiж собою дiлячи, а галич i свою мову заводила, летячи на покорм! О, стогнати Руськiй землi, споминаючи колишнi часи i колишнiх князiв!.. Один-єдиний був князь, що наводив на поганих свої хоробрi полки за землю Руську, - Володимир Мономах, син Всеволодiв! Ним половцi дiтей своїх лякали у колисцi! А литва iз болота на свiт не показувалася. А угри заперли кам'янi городи залiзними ворiтьми, аби в них Великий Володимир не в'їхав! А нiмцi радiли, що далеко були - аж за синiм морем!.. Який жаль, що старого Володимира не можна було навiки пригвоздити до гiр київських!.. А тепера його стяги стали Рюриковi, а iншi - Давидовi! Та в рiзнi боки їхнi полотнища мають, в рiзнi боки їхнi списи летять! Повернув Славута коня i, гукнувши на почет, вихором помчав назад, до князя Святослава. Вислухавши боярина, князь нахмурився. - Се зло - княже менi непособiє! Се найбiльше зло нашого часу! Та що маємо робити - не затiвати ж вiйну з Давидом, коли з Кончаком не закiнчили! Не жаю, як там брат мiй Ярослав, - вирушив на Переяслав чи вiдсиджується за Десною, як вiн це робив не один раз. Давид хоч до Трипiлля приплив було, а Ярослав, мабуть, i з мiсця не зрушив. - Вiн зiтхнув i пiсля недовгого роздуму наказав рiшуче: - Бiльше нам помочi ждати нiзвiдки, - нинi переходимо Днiпро i вдаримо на Кончака! Починайте переправу. Того ж дня всi руськi полки, а також чорт клобуки форсували Днiпро i рушили до Переяслава, пройнятi бажанням дати рiшучий бiй половцям. Та Кончак не став випробовувати долю. Вiн хутко зняв облогу Переяслава i, переобтяжений здобиччю та полоном, пiшов до нижньої Сули, а звiдти, ще раз поплюндрувавши Посулля i вирiзавши майже всiх мешканцiв города Римова, рушив додому, в землю Половецьку... Страшнi були наслiдки необдуманого, слабо i наспiх пiдготовленого окремiшнього походу князя Iгоря. Все його вiйсько загинуло чи опинилося в полонi, самi князi стали бранцями кочiвникiв, Сiверська земля залишилася беззахисною, i значна частина її - Посем'я - стала пусткою пiсля нападу хана Кзи. Безвинно постраждала Переяславська земля, витоптана i спалена ордами Кончака, а князь Володимир був тяжко поранений. Лише завдяки рiшучим дiям Святослава Київського, Рюрика Руського, Святославових синiв Олега та Володимира i особливо завдяки героїчнiй оборонi переяславцiв на чолi з Володимиром Глiбовичем пощастило половцiв зупинити, а згодом вiдкинути за межi Руської землi. Та загроза нової навали, може, ще страшнiшої, залишилася, i це почали розумiти всi, кому була не байдужа доля батькiвщини. Треба гадати, що, перебуваючи в далекiй половецькiй неволi, почав це розумiти i князь Iгор. РОЗДIЛ ВIСIМНАДЦЯТИЙ У левадах за Тором заливалися солов'ї, та Янь нi на хвилину, нi на мить не затримався, щоб послухати їх чи пожартувати з джигiтами-сторожами, як вiн робив це щовечора, а вiдразу шуснув у юрту. Ще з порога випалив: - Княже, бiда! Свiчка вiд його рвучкого руху заблимала i ледь не погасла. Всi кинулися до нього. - Що? Що сталося? Янь озирнувся i перейшов на шепiт: - Бачився я з Настею лише одну хвилину, бо повернувся з походу хан Туглiй... Переяслава половцi не взяли, i Кончак, вiдступивши, обложив Римiв i заходився плюндрувати Посулля, а його, Туглiя, вiдправив попереду, щоб повiдомив родичiв про перемогу. Бранцiв, каже, Кончак тягне видимо-невидимо!.. Та не в цьому рiч! По дорозi Туглiй зустрiвся з ханом Кзою, що вертається з-пiд Путивля... - Ну, i що там? - аж кинувся Iгор та Рагуїл. - Кажи! Ждан помертвiв. Перед очима зринула Вербiвка - вся у вогнi, у криках, у погромi половецькому. Що там? Як там? Невже всi загинули? Янь перевiв подих. - Кза Путивля теж не взяв, княже... Князь Святослав урятував - прислав iз дружинами синiв, i тi погнали поганих... Але й не в цьому рiч! - А в чому ж? - зiтхнув полегшено князь. - Там загинули син i зять хана Кзи, i їх везуть додому, щоб поховати по половецькому звичаю в рiднiй землi. I розлютований Кза нахваляється з уруських голiв насипати над ними могили, а передусiм обезголовити наших князiв... Пробач, княже, за такi слова. Але я переказую те, що чув... Звiстка приголомшила всiх. - Не може цього бути! - вигукнув Рагуїл. Та Iгор, пригадавши, як загинув у гридницi Святославовiй Коб'як, подумав, що таке цiлком може бути. - Вiд скаженого Кзи можна всього чекати, - тихо промовив вiн. - Що ж робити? - спитав Ждан. - Що каже Настя? - Настя радить негайно тiкати... Поки не прибули Кза i Кончак... А їх чекають з дня на день... - Так треба тiкати! - вигукнув Ждан. - Княже, треба тiкати! Iгор мовчав. У його очах застиг бiль. Всi розумiли, що думає вiн зараз про брата, про сина, про племiнника. Та й про всiх своїх дружинникiв та воїв, що опинилися через його нерозважливiсть у половецькiй неволi! - Княже, iншого виходу немає, - тихо промовив Рагуїл. - Тiкати негайно! Слушнiшого часу не буде! - Я хотiв би переговорити з Кончаком... - Що з ним говорити! - вигукнув Рагуїл. - Якщо Кза та iншi хани наполяжуть, вiн не порятує нi тебе, княже, нi твою братiю, бо не захоче протиставити себе всьому ханському курултаю! Для нього важливiше зберегти владу над Половецьким степом, нiж непевну дружбу з сiверськими князями... Треба повiдомити Овлура, щоб з кiньми, зброєю та припасом харчiв ждав за Тором в умовленому мiсцi! Погоджуйся, княже! Одне твоє слово - I простелиться дорога додому! Я згоден вiддати за Овлура свою доньку, якщо вiн допоможе врятуватися тобi, княже! Iгор знову задумався, охопивши голову руками. Видно, нелегкi почуття бурхали в його серцi, бо обличчя йому спотворила болiсна гримаса, а з грудей виривався глухий стогiн. Врештi пiдвiв очi. - Гаразд. Скажiть Овлуровi, щоб готував коней! - Коня! Для одного тебе, княже. А ми залишимося, щоб приспати пильнiсть сторожi! - полегшено зiтхнув Рагуїл. Нi, коней! Тiкатимемо разом! - рiшуче заперечив Iгор. - Про iнших бранцiв не знаю - добереться до них Кза чи нi, а до вас, якщо ви залишитесь, добереться обов'язково. Бо ж кожному буде ясно, що ви не могли не знати про мiй намiр тiкати. Отож хай Овлур готує п'ятеро коней - для нас i для себе. I завтра, як добре стемнiє, хай подасть знак * * * Наступного дня опiвднi прибув Кончак. Що зчинилося в стiйбищi! На радостях усi вирядилися в свої найкращi вбрання. Рiзали баранiв, бичкiв, коней - варили в котлах м'ясо. Несли на високий пагорб над рiчкою, де жiнки розстеляли барвистi килими та лiжники для урочистого святкування перемоги над урусами, важкi бурдюки з кумисом, вином, бузою. Нi вiйсько, нi полон, нi караван з награбованим добром ще не прибули - Кончак з ханами та баями поспiшив додому налегкоруч, та радощам кочовикiв не було меж. Шум, гам, крики, смiх не вгавали нi на хвилину. Сторожi-джигiти радувалися разом зi всiма i теж готували багату вечерю з бузою та вином. Надвечiр стiйбище завирувало: лунали спiви, гримiли бубни, заливалися рiжки та домри, галасували чорноголовi дiтваки. Сторожа перепи