їхнiх обличчях i стiкав на мокрi кожушини. В каламутному небi жовтiла кругла пляма ледь помiтного холодного сонця. Через деякий час вийшов Младен i кивнув Звенигорi: - Арсене, зайди! Звенигора переступив порiг колиби. У свiтлицi горiла свiчка, пахло воском. Анка лежала на широкому дерев'яному лiжку, її очi блищали. Вона важко дихала. Заплакана Златка сидiла бiля хворої. Сафар-бей стояв збоку, в узголiв'ї матерi, i вона держала його руку в своїй руцi, нiби боялася, що вiн зараз пiде вiд неї. На обличчi Сафар-бея - нiяковiсть i розгубленiсть. Анка побачила козака. - Арсене, пiдiйди сюди! - прошепотiла. Звенигора пiдiйшов до лiжка. Став поряд зi Златкою. - Спасибi тобi, що привiз менi сина... Я така рада... - Голос Анки переривався. Їй важко було говорити, i Звенигора зробив рух, нiби хотiв спинити її мову, але вона заперечно похитала головою: - Нi, нi, дай менi сказати... У мене так мало часу... Ти дуже кохаєш Златку? Запитання було несподiване, i Звенигора збентежився. Потiм по хвилi тихо, але твердо вiдповiв: -- Дуже. - I глянув на дiвчину. У неї загорiлися рум'янцем блiдi щоки. - А ти, доню? - Я теж, - прошепотiла Златка. Анка помовчала, пильно вдивляючись в знiяковiле обличчя дочки. А зiбравшись з силами, заговорила знову: - Дайте одне одному руки... От так... Колись я боялась, Арсене, що ти вiдбереш у мене дочку, яку я щойно вiднайшла. А тепер сама вручаю її тобi... Бережи її... Вона тут, у гайдутинському станi, стала такою шибайголовою... Я рада за вас... Будьте щасливi!.. Младене, дорогий мiй. - Вона подала йому вiльну руку, i воєвода, ставши бiля лiжка на колiна, припав до неї щокою. - Ось ми й зiбрались... нарештi... всiєю родиною... Я така щаслива... мої дiти зi мною... У Младена здригнулися плечi, з грудей вирвалося глухе болiсне ридання. Златка плакала вголос, не стримуючись. Звенигора вiдчув, як по щоцi покотилась тепла сльоза, але не смiв пiдняти руку, щоб витерти її. Сафар-бей стояв блiдий, закусивши губу. Вiн зiбрав усi свої душевнi сили, щоб не проявити, як вiн думав, легкодухостi, однак i в його очах стояли сльози. Анка заплющила очi i вiдкинулась на подушку. Дихала важко, уривчасто. З останнiх сил стискувала синову руку. Боялася хоч на мить випустити її. Вiдпочивши трохи, стрепенулася. Заговорила знову, тихо, але виразно. - Ненко, сину... рiдний мiй... Я знаю, як тобi важко звикнути до думки, що я... твоя мати... Я розумiю тебе... Ти - вiдламана гiлка, яку вiтер занiс далеко вiд дерева... Ти й не пам'ятаєш того дерева, на якому зрiс... А я пам'ятаю... твiй перший крик... Потiм лепет... Бачу i досi твої веселi чорнi оченята... густий кучерявий чубчик... Пам'ятаю кожний твiй крок вiд першого дня i до сьомого року, коли... коли... Потiм наступили важкi часи... багато рокiв пошукiв... надiй i розчарувань... I весь той час ти жив у моєму серцi поряд iз Златкою... маленьким чорночубим хлопчиком... з трьома довгими шрамами на ручцi... Тому я так тебе легко впiзнала пiсля стiлькох рокiв розлуки... Бо ти ж моя плоть... кров моя... Вона судорожне стиснула Сафар-беєву руку. Широко розплющеними очима довго дивилася на нього, мов хотiла навiки запам'ятати кожну рисочку. Потiм перевела погляд на Младена. - Младене, - прошепотiла зовсiм тихо, ледь чутно: видно, кожне слово коштувало їй неймовiрних зусиль. - Младене, поклади свою... руку... на руку... нашого Ненка... Отак... Арсене, Златко... ви теж... Арсен i Златка пiдiйшли до узголiв'я, поклали свої руки на Сафар-беєву руку. - А тепер поклянiться... поклянiться... що нiхто з вас нiколи... не пiднiме один на одного... руки...,хоча i доведеться бути в рiзних станах... Заклинаю вас!.. Не пiднiмайте руки на мого сина!.. - Клянусь! - тихо проказав старий воєвода. - Клянусь! - глухо озвався Звенигора, i до його голосу прилучилося легке, мов зiтхання вiтерцю, Златчине: - Клянусь! Запала тиша. Нiма, тривожна. - Ненко, а ти?.. - Клянусь! - промовив з натугою Сафар-бей i опустив очi. Звенигорi здавалося, що за все своє життя, сповнене тривог, смертей i незгод, вiн нiколи не переживав тяжчої хвилини, нiж ця. Важко йому було дивитися на цих людей, в сiм'ю яких вiн увiходив, на їхнi муки й страждання. Його огрубiле в боях i неволi серце мимоволi щемiло вiд болю, а очi зволожувалися слiзьми. Младен мужньо тамував ридання, що клекотiло глибоко в грудях. Всi поопускали голови. Одна Златка не приховувала слiз. - Не плачте, - прошепотiла Анка. - Не треба... Ми ж усi разом... однiєю сiм'єю... Я така щаслива... Голос її раптово обiрвався. Рука вислизнула з руки Сафар-бея i впала на бiлу вовняну ковдру. На крик Златки в колибу почали заходити гайдутини. ...Поховали Анку на другий день опiвднi. Винесли в тисовiй трунi на било - найвищий гребiнь гори, що здiймалася над Планиною. Вiтер ущух, i хмари розiйшлися. Сяяло слiпуче сонце. В голубому небi стояла безмовна тиша, а в нiй спокiйно, урочисто пропливали ширококрилi чорнi орли. З гори було видно всю Планину: далекi шпилi, приметенi слiпучо-бiлим снiгом, глибокi темнi ущелини, густо-зеленi ялиновi та смерековi пралiси там, де не ступала людська нога, голi похмурi бескиди. - Звiдси тобi, Анко, буде видно всю Болгарiю, - сказав Младен, перший кидаючи в яму грудку землi. - Дивися на неї, орлице моя! Слухай спiв весняного вiтру над рiдною Планиною, шум зелених лiсiв у мiжгiр'ях, клекiт чистоводих дзвiнких потокiв... А як сколихнеться Планина, здригнеться земля - знай: живий твiй Младен, живi твої яснi соколи-гайдутини! То вони з шаблями та самопалами в руках знову кинулись до бою за волю коханої Болгарiї!.. Чи так я кажу, братове?.. - Так, так, воєводо! Так, батьку наш! - вiдгукнулись гайдутини. - Ну, то й кiнчайтеї Хай спить вiчним сном наша мати! На шпилi швидко вирiс могильний горбик. Гайдутини витягли з-за поясiв пiстолi - i гiрську тишу сколихнув грiм пострiлiв. Трохи постояли мовчки i почали поволi спускатися вниз. - Тате, ходiмо, - сказала Златка, торкнувши батька за рукав. - Iдiть. Я прийду потiм, - тихо вiдповiв воєвода. Вiн стояв простоволосий, без шапки. Дивився вдалину, де небо зливалося з горами. В сухих почервонiлих очах не було слiз, тiльки свiтилися важка туга та гострий бiль. Всi зрозумiли, що воєвода хоче зостатися наодинцi з дорогою могилою. Звенигора обняв Златку за плечi й повiв з гори. Коли вiдiйшли до першого крутого уступу, оглянувся. На шпилi, крiм воєводи, лишився також Сафар-бей. На тлi ясно-голубого неба рiзко окреслювалися двi темнi нерухомi постатi... Тiльки перед вечором Младен i Сафар-бей спустилися з гори до стану. Нiхто не знав, що вiдбулося там мiж ними, про що вони говорили. Сафар-бей минув колиби, зiйшов на кручу i мовчки сiв на заснiжений холодний камiнь. Було щось сумне i болiсне у виразi його блiдого стомленого обличчя, в журно похилених плечах. - Драгане, пошли людей - хай проведуть його до Слiвена, - коротко наказав воєвода. - А як же... Драган хотiв спитати, чи зав'язувати знову очi Сафар-беєвi. Але промовчав. Щось невловиме в поглядi, яким дивився воєвода на сина, стримало його. Та Младен зрозумiв свого молодого друга. - Нi, нi, пов'язки не треба! - сказав поспiшно. - Не треба... Я вiрю... Не посмiє вiн привести яничарiв на могилу матерi своєї. ФIРМАН 1 Гамiд сидiв у кiмнатi Сафар-бея на пухкому мiндерi i з зловтiхою дивився на збасамужену батогами спину бая Станка, пiдвiшеного за вивернутi руки до стелi. Насупроти завмерли в чеканнi нового наказу яничари - Кагамлик i велетень Абдагул. - Ти вже старий, бай Станко, а поводишся, як нерозумний пiдлiток. Ай-ай-ай! - промовив Гамiд спокiйно. - Твоя вперта мовчанка свiдчить якраз не на твою користь. Невже ти хочеш, щоб ми переламали тобi ноги, вирвали язика i випекли очi? Не змушуй нас робити цього. Скажи, де подiвся Сафар-бей! - Не знаю, ага, - прохрипiв бай Станко. - Але ж слiди ведуть на твоє подвiр'я, мерзенний гяуре! Як же ти можеш не знати? - Вдесяте вам кажу: аллах свiдок, я не знаю, де подiвся Сафар-бей. - Тодi скажи, де шукати Якуба. Адже ти не можеш заперечити, що знайомий з тим розбiйником! - Я вперше чую це iм'я. - Не кажи дурниць! Якуб увечерi зайшов до Сафар-бея з вулицi. Його бачив аскер Кагамлик. Але вiн не виходив звiдти. Отже, не важко здогадатися, якою дорогою розбiйник чи розбiйники, викравши агу, залишили будинок. Тут не обiйшлося без твоєї допомоги, старий собако! - I все ж я не знаю нiякого Якуба, хай провалюся в пекло, якщо брешу! Гамiдовi урвався терпець. Вiн вигукнув: - Абдагуле, всип цьому iшаковi ще! Може, тодi вiн стане розумнiший i пригадає те, що з такою упертiстю намагається забути! Велетень Абдагул миттю схопив болгарина за посинiлi руки, жбурнув вiд себе. Знову засвистiв батiг. Страшний бiль спотворив обличчя старого болгарина. - Нелюди! - прошепотiв нещасний. - -Сил бiльше немає терпiти... Гамiд подав знак припинити катування. - Ну, говори! - Дайте води. Кагамлик пiднiс до запечених, обкусаних губ старого кухоль води. Бай Станко жадiбно припав до вiнець. Втамувавши спрагу, деякий час мовчав. Затуманеним поглядом дивився на темне сите обличчя спахiї. - Я чекаю, - процiдив Гамiд. - Де подiвся Сафар-бей? Станко сплюнув з розбитого рота кров, заперечно хитнув головою. Обличчя його розпухло вiд побоїв, туго зв'язанi руки задерев'янiли. Вiн втрачав останнi сили. Коли б не вiрьовка, якою його було пiдв'язано до стелi, вiн упав би на долiвку, мов лантух. - Я його i в вiчi не бачив, ага. - Брешеш! Ви викрали його з Якубом! - Клянусь, я не маю честi бути знайомим нi з яким Якубом. - Не велика честь бути знайомим з розбiйником... Та все ж не крути: ти добре знаєш Якуба! Скажи - де вiн? Куди ви подiли Сафар-бея? - Даремно ви катуєте мене, ага. Менi нiчого не вiдомо нi про Сафар-бея, нi про Якуба. Тиха, спокiйна вiдповiдь Станка вкрай розлютила Гамiда. Проклятий гяур! В чому тiльки душа держиться, - а правди не каже! Але вiн розв'яже язика затятому гайдутиновi! Мусить розв'язати i допитатися, де подiвся Сафар-бей, хоч би довелося закатувати не одного, а тисячу болгарських собак!.. На це у Гамiда були важливi причини. Сьогоднi вранцi, повернувшись вiд беглер-бея iз Загори, вiн дiзнався про таємниче зникнення Сафар-бея. Ця звiстка приголомшила спахiю. Незважаючи на те, що майже рiк мiж ними iснували напруженi взаємини, навiть ворожнеча, Гамiд не спускав ока з молодого аги i дуже турбувався, коли тому випадало стикатися з небезпекою. Це пояснювалось тим, що Гамiд був дуже забобонний. Багато-багато рокiв тому, коли вiн з викраденими дiтьми воєводи Младена пiд'їжджав до Загори i, стомлений, сiв обiч дороги спочити, до нього нечутно, як тiнь, пiдiйшла стара циганка. Її чорно-тьмянi очi вп'ялися в його обличчя. - Позолоти руку, добрий ага, i я скажу все, що з тобою трапилося в твоєму життi, - прокаркала стара. Гамiд хотiв прогнати її, але циганка вiдгадала його намiр i вчепилася темними скоцюрбленими пальцями в рукав. - Ага, не проганяй!.. Навколо тебе кров, багато кровi. I чорнi думи хмурять твоє чоло. Тому я не говоритиму про минуле... Позолоти, красунчику, руку, - i я розповiм, що чекає на тебе в майбутньому. Ну, не пожалiй для бiдної циганки куруша... Гамiд завагався. Майбутнє його лякало. Навздогад сказанi циганкою слова про кров примусили його здригнутися. Може й справдi стара вiдьма прозирає майбутнє? Вiн витягнув з кишенi куруша. Циганка пожадливо схопила монету - засунула в складки рясного вбрання. Миттю розiклала карти. - Ясне твоє майбутнє, добрий ага, - знову прокаркала вона. - Випадає тобi багатство в далекiй дорозi. I честь, i шана. Тебе чекав великий удар, але ти щасливо уникнув його. А ще ти маєш великий iнтерес у дiтях. Вони не кревнi, не рiднi тобi, ага, але дуже тiсно зв'язанi з твоєю долею. Настiльки тiсно, що я навiть боюся говорити... - Говори, стара! - гаркнув стривожений Гамiд. - Позолоти руку, щасливчику! Вiн кинув ще одного куруша. Циганка подивилася на нього тьмяним оком. Проскрипiла: - Далеко стелеться твоя дорога, щасливчику. I весь час поряд з тобою по нiй iдуть двоє. То вони вiдходять од тебе, то знову наближаються: дороги вашi перехрещуються, як зморшки на моїм обличчi. I що дивно: навiть твоя смерть залежить вiд смертi одного з них... Гамiд посiрiв. Голос його затремтiв. - Тих дiтей? - Тих, що супроводять тебе, ага. Циганка зникла так же нечутно i непомiтно, як i з'явилась. А Гамiд ще довго сидiв на теплiй землi, вражений почутим. З острахом дивився на чорну ковдру, пiд якою лежали сповитi, вiрнiше, зв'язанi дiти воєводи. Тьфу, шайтан! Невже його доля вiдтепер залежить вiд долi гайдутинських вишкребкiв? Невже щоб продовжити своє життя, вiн мусить дбати i про них? Слова циганки глибоко запали в серце Гамiда. Марновiрний страх за своє життя довгi роки примушував його берегти Ненка i його сестричку, пiклуватися про них i про їхнє майбутнє. Коли беглер-бей, щоб завдати воєводi Младену нещадного удару, хотiв стратити дiтей, Гамiд випросив для них помилування, а потiм Ненка пiд iм'ям Сафар-бея вiддав у яничарський корпус, а Златку тримав при собi разом зi своїми дiтьми, давши їй iм'я Адiке. Коли вiн сьогоднi дiзнався, що Сафар-бей три днi тому зник при загадкових обставинах, вiн негайно почав розшуки, якi навели його на думку, що Сафар-бея викрадено. Де ж вiн подiвся? Яка його доля? Чи живий вiн? На цi питання може дати вiдповiдь тiльки одна людина - Станко. До його двору ведуть слiди... Вiн, напевне, може також дати цiкавi вiдомостi i про Якуба, котрого Гамiд не без пiдстав вважав своїм смертельним ворогом i котрого хотiв би якомога швидше прибрати з своєї дороги. Але клятий болгарин мовчить! Не хоче сказати правди! Ну, нi, вiн розв'яже йому язика! Гамiд сам схопив важкого батога i почав шмагати болгарина по руках, по обличчю, по спинi. Станко звивався бiля його нiг, захищаючи скривавленими руками очi. - Ти все скажеш, гяурський собако! - хрипiв спахiя, вкладаючи в удари всю свою силу. - Все скажеш! - Я нiчого не знаю, - простогнав бай Станко. - Де Якуб? Куди ви подiли Сафар-бея? - Я їх не бачив, ага. Бог - свiдок. Батiг засвистiв знову. Гамiд оскаженiв. Навiть Абдагул i Кагамлик вiдступили пiд стiну, боячись, що i їх зачепить. Несподiвано рипнули дверi - i на порозi з'явився Сафар-бей. Гамiд застиг з пiднятим угору батогом. В очах - i подив, i замiшання, i радiсть, яку вiн не в силi був приховати. - Що це все означає, Гамiд-ага? - Спитав Сафар-бей, зачиняючи за собою дверi i здивовано оглядаючи свою кiмнату. - Салям! Гамiд дурнувато всмiхнувся, простягнув до Сафар-бея руки, нiби чекав, що той кинеться в його обiйми. Але Сафар-бей вдав, що не помiчає пориву спахiї. - Так що тут коїться, Гамiд-ага? - повторив вiн запитання. Гамiд кинув батога. Споважнiв. - Коли зникає з своєї кiмнати яничарський старшина, я мушу дiзнатися, де вiн подiвся. - I тому ти шмагаєш цього нещасного? Що ж вiн розповiв тобi? - Я дiзнався вiд аскерiв, що в тебе був Якуб... - А ще що? - Бiльш нiчого. Але й цього досить для мене. - Якуб - мiй друг, - холодно сказав ага. Гамiд вимушено усмiхнувся. - Сафар-бею, дорогий мiй, невже ми отак i говоритимемо, стоячи посеред кiмнати? Я сьогоднi повернувся вiд беглер-бея i привiз дуже важливий фiрман султана. В ньому йдеться про новий похiд на урусiв. Може б, ми поговорили про все наодинцi? - Гаразд, - погодився Сафар-бей. - Тодi накажи вивести цього гайдутинського собаку i зачинити у льох. Сафар-бей похмуро кивнув аскерам. - Виведiть його i вiдпустiть! Кагамлик i Абдагул кинулись вiдв'язувати бая Станка. Гамiд незадоволено засопiв. - Сафар-бею, ти допускаєш помилку. Цей болгарин причетний до твого викрадення! Його треба допитати! - Ти сам помиляєшся, Гамiд-ага, - спокiйно вiдповiв Сафар-бей. - Мене нiхто не викрадав... У мене справдi був Якуб. Вiн принiс менi дуже важливу вiстку, яка й примусила мене вирушити в дорогу. - Куди? - Це моя невеличка таємниця, Гамiд-ага. Як тобi вiдомо, я не євнух. Тож можеш здогадатися, якi почуття примусили мене залишити за таких незвичайних обставин загiн... Гамiд недовiрливо подивився на Сафар-бея, але не сказав нiчого. Кагамлик i Абдагул вхопили бая Станка попiд руки i поволокли з кiмнати. Сафар-бей щiльно причинив дверi, пiдбив на м'якiй отоманцi мiндер, запросив Гамiда сiдати. - А тепер поговоримо, Гамiд-ага. Що нового у беглер-бея? Про що пише найяснiший султан у своєму фiрманi? 2 Стара Планина була найкращим притулком i сховищем для гайдутинiв. Усюди в малодоступних мiсцях - на високих полонинах, у глибоких темних ущелинах, у хащах предковiчних пралiсiв - стояли темнi смерековi колиби, зрубленi пастухами-балканджiями з наказу гайдутинських воєвод попереднiх часiв. Були вони приземкуватi, непоказнi, але надiйно захищали вiд осiнньої сльоти i зимових холодiв. В одну з таких заснiжених, похмурих долин привiв свiй загiн воєвода Младен. Поховавши Анку, вiн жодного дня не хотiв зостатися там, де все нагадувало про неї. До того ж його тягла до Слiвена жадоба помсти над Гамiдом. Поки гайдутини рубали дрова, розтоплювали в колибах печi, готували гарячу страву, Драган, перезувшись пiсля довгого переходу в сухi чоботи, пiдiйшов до воєводи. - Гадаю, бай Младене, менi не завадить прогулятися до мiста. Мусимо сповiстити наших людей, де ми розташувалися. - Ти стомився, Драгане. - Однак вiдпочивати нiколи. Сафар-бей досi прибув до Слiвена, i нам необхiдно знати його намiри щодо нас. Також цiкаво дiзнатися, що поробляє Гамiд... - Ти справжнiй юнак[10] , Драгане! Якщо менi доведеться перейти в кращий свiт, я розпрощаюся з землею без жалю: ти продовжиш ту справу, за яку я боровся все життя! - сказав з почуттям воєвода. - Ну, що ж, iди! Але будь обережний... Драган пiшов. Повернувся вiн несподiвано. Перед свiтом. Младен чекав його тiльки на другий день надвечiр, тому був здивований, коли побачив свого молодого другаря, запорошеного снiгом, у своїй колибi. - Що трапилось, Драгане? Ти повернувся з пiвдороги? - Так. Але не сам. Зi мною - бай Димитр... Нам обом пощастило: вiн поспiшав iз Слiвена в наш стан, де нiкого б не застав, а я чимчикував до Слiвена, де марно розшукував би бая Димитра, - тож мусимо дякувати всiм святим, що почалася вiхола. Вона загнала нас до схрону в печерi Ведмежiй, де ми й зустрiлися, на взаємну радiсть обох. - Де ж Димитр? Клич його сюди! - Воєвода накинув на плечi кожуха, роздмухав у челюстях печi вогонь. - Вiн, певне, має багато чого розповiсти... - Так, вiн прийшов не з порожнiми руками. Я приведу його зараз! Через хвильку до колиби зайшов Димитр, збив з довгих обвислих вусiв снiг. Младен обняв його, посадив бiля вогню. В колибi прокинулися всi: Звенигора, Спихальський, Грива, Златка, Яцько, Якуб. Кожного цiкавило, з чим повернувся Драган. Марiйка подала на стiл хлiб i смажену козлятину, але Димитр не доторкнувся до їжi. В печi розгорiлися сухi смерековi сучки, i полум'я освiтило обличчя болгарина. На ньому лежала важка втома, - видно, не легко було продиратися заснiженими гiрськими манiвцями. В очах просвiчувала стурбованiсть. Та, власне, всi розумiли, що тiльки дуже важлива причина змусила бая Димитра покинути Слiвен i самому, не чекаючи гайдутинського гiнця, вирушити в гори. - Що трапилося, бай Димитре? - спитав воєвода, потискуючи гостевi руку. Бай Димитр важко зiтхнув. - Бая Станка скатовано... - Як? Хто це зробив? - Гамiд... Все допитувався, клятий, де подiвся Сафар-бей. А також цiкавився Якубом. - Ну?.. - Бай Станко нiчого не сказав. Та вiн i не знав нiчого, крiм того, що я причетний до цiєї iсторiї. Але мене вiн не виказав. А на нього пiдозра впала тому, що нашi слiди вели до його двору... - Жаль бая Станка, - сказав Драган. - Вiн живий? У безпечному мiсцi? - Так. Аскери притягли його ледь теплого i кинули в двiр, як собаку... Але живучий старий! Не встигла дружина ввести в свiтлицю i вiдпоїти молодим вином, як вiн зразу ж наказав покликати мене... Бай Димитр провiв рукою по обличчю, витираючи з заснiжених брiв i вусiв, що розмерзалися в теплi, холоднi краплини води. - Щось важливе? - спитав воєвода Младен. - Дуже важливi новини сповiстив менi бай Станко... Гамiд обмовився про султанський фiрман, в якому йдеться про новий похiд на руснакiв. Гадаю, вам було б цiкаво знати його докладний змiст, бай Младене, га?.. Ось чому я поспiшав до вас... - Спасибi тобi, другарю Димитре, - з почуттям сказав воєвода. - Спасибi тобi вiд усiєї Болгарiї за вiрну їй службу... Ти принiс дуже важливу звiстку, i ми тепер спiльно подумаємо не тiльки над тим, як захопити Гамiда, а й над тим, як оволодiти султанським фiрманом. - А що це воно таке, фiрман? - спитав спроквола поважний Грива. - Фiрман, другарi, - то султанський указ, - пояснив воєвода. - Коли б нам пощастило роздобути його, ми, напевне, змогли б дiзнатися про дуже вагомi i небезпечнi подiї. Якщо в ньому справдi йдеться про новий похiд туркiв на Україну, то ми б дiзналися про час виступу, кiлькiсть вiйськ та кому з пашiв доручено очолювати його. Так я гадаю... - Гм, то було б справдi лепсько роздобути ту штукенцiю, панство! - вигукнув Спихальський. - Безперечно, - пiдтримав його Звенигора. - Чого б це нам не коштувало! Ми повиннi вирушити негайно до Слiвена... Вiн запитально глянув на воєводу, шукаючи його пiдтримки. Воєвода Младен трохи помовчав, мабуть у думцi зважуючись на щось. Потiм сказав: - Ясно, ми повиннi зробити це негайно. Але як? I хто пiде на це? - Гамiд мешкає в ханi[11] Абдi-аги, - вставив Димитр. - Його охороняють. - Ми з Драганом уже мали нагоду побувати в тому ханi, - промовив Звенигора. - Гадаю, нам i зараз випадає йти туди. Двох нас буде досить. - Нi, краще втрьох, мабуть, - засумнiвався Драган. - Тодi я третiй! - схопився Спихальський. - Нi, нi, пане Мартине, - Звенигора поспiшив вiдмовитись вiд допомоги свого шумливого, запального друга. - Ми на тебе й одягу яничарського не пiдберемо... - Тодi я пiду, - промовив Якуб. - Менi... Але Златка несподiвано перебила його. - Нi, нi, за третього буду я! Я дуже добре, найкраще з-помiж вас усiх, знаю Гамiда, його звички. По скрипу пiдлоги пiд його ногами я можу безпомилково визначити, що то вiн i навiть в якому вiн настрої... - Ну, що ти, Златко, - почав Звенигора. - Там потрiбен вояка, який би умiв... Дiвчина не дала козаковi закiнчити думку: - Який би умiв стрiляти, хочеш ти сказати?.. Батьку, скажи йому! - звернулась вона до воєводи. Младен розвiв руками. Несподiване бажання дочки сповнило його серце гордiстю: вiн раптом побачив у її характерi те, чого бажав своїм дiтям, коли вони народжувалися, - смiливiсть, рiшучiсть, вiрнiсть батькiвщинi i готовнiсть покласти своє життя за неї. Але вiдпустити її на таку ризиковану справу? Вiн завагався. - Так, Златка навчилася добре стрiляти, - промовив перегодя. - I на конях їздити... Але ж чи зможеш ти, - звернувся до неї, - проявити витримку i силу духу в тiй небезпечнiй обстановцi, яка може скластися в ханi Абдi-аги? - Витримку i силу духу якраз i можна проявити в складнiй обстановцi. Тут втрутився Драган: - Я гадаю, - сказав вiн, - Златка якраз може нам бути корисна бiльше, нiж будь-хто iнший. Вона прекрасно знає турецьку мову, - вже одно це багато важить. Крiм того, може скластися так, що нам доведеться використати її як приманку для Гамiда. Дiвчина з вдячнiстю глянула на молодого гайдутина. Але Звенигора був незадоволений словами свого друга i хотiв рiзко заперечити йому. Однак воєвода припинив їхню суперечку. - Я згоден, - промовив вiн. - Дочка воєводи має право i повинна наражати себе на небезпеку нарiвнi з iншими... Тепер, другарi, обмiркуємо все якнайкраще - i в путь!.. 3 Iз-за Родопiв подув теплий вiтер, i снiг враз посiрiв, узявся водою. По вулицях Слiвена задзюрчали гомiнкi струмки. Бiля хану Абдi-аги зупинилися три вершники. Судячи по одягу, це були два спагiївськi аги i молоденький аскер-джура. Прив'язавши коней до конов'язi, вони попростували до дверей. У ханi було напiвтемне i пусто, якщо не рахувати чотирьох спагiїв, якi пiсля ситого обiду дрiмали в кутках за своїм столом, та самого кафеджi[12] Абдi-агу. Побачивши нових, незнайомих вiдвiдувачiв, кафеджi склав перед довгою сивою бородою руки на знак привiту i досить прудко кинувся назустрiч гостям. - Салям, правовiрнi! Мiй дiм до ваших послуг. Незважаючи на те, що в мiстi стояло багато вiйська, прибутки хану були мiзернi, й Абдi-ага був радий кожнiй новiй людинi, яка переступала його порiг з курушем у кишенi. - Нiчлiг i обiд на трьох, - промовив один з новоприбулих, кинувши на стiл золоту монету. Абдi-ага низько вклонився високому красивому спахiї, який з такою легкiстю розкидається золотими динарами, нiби вiн був iспанський iнфант. - Все буде до ваших послуг, високошановний ага. Вiн провiв прибулих на другий поверх свого чималого будинку, вiдчинив побитi шашелем дверi й завiв до просторої кiмнати. Кольоровi шибки вiкон пропускали мало свiтла, i тут було напiвтемно, як i внизу. Вiйнуло застояним повiтрям помешкання, в якому рiдко живуть люди. - Розташовуйтесь, вельмишановнi. Незабаром служник принесе вам обiд, - сказав Абдi-ага i, глянувши на високого спахiю, спитав: - Насмiлюся дiзнатися, ага, як довго ви маєте намiр пробувати в нашому мiстi? - Це буде залежати вiд багатьох обставин, кафеджi-ага. - Ви вперше в нашому мiстi? Менi здається, я вже мав честь зустрiчатися з вами... - Помиляєтесь, кафеджi-ага. Я вперше в Слiвенi i не мав приємностi вас знати, - вiдповiв спахiя, стаючи спиною до вiкна, щоб свiтло не падало йому на обличчя. - Можливо, я помилився. До мене заходить багато рiзного люду, та й зiр став слабнути з лiтами. Тож хай пробачить менi високоповажний ага, - промимрив господар, задкуючи до дверей. - Арсене, як ти думаєш, упiзнав вiн тебе чи йому справдi привидiлося в твоєму обличчi щось знайоме? - спитав стривожено молоденький аскер, коли кроки кафеджi затихли вдалинi. - Не хвилюйся, Златко. В цьому одязi мене й рiдна мати не впiзнала б, а не то що цей старий турок. Та все ж треба бути обережним, - вiдповiв Звенигора, скидаючи спахiївську бекешу з дорогого сукна. - Гадаю, все буде гаразд. Тим бiльше, що ми не затримаємося тут. - А все ж я пiду розвiдаю, чи не донесе на нас старий лис, - сказав третiй спахiя. - Мене тут нiхто не знає. - Iди, Драгане, але не гайся, - погодився Звенигора. - Гамiд от-от має прибути... Драган вийшов. В кiмнатi настала та тривожно-радiсна тиша, яка буває тiльки тодi, коли залишаються наодинцi двоє закоханих, мiж якими ще не встановилась така близькiсть, що дозволяє тримати себе невимушено. Златка пiдiйшла до вiкна, намагаючись крiзь давно не митi, запорошенi шибки виглянути на майдан або ж удаючи таке намагання. Арсен милувався її невеликою стрункою постаттю, нiжним овалом обличчя, тонким чорним кучериком, що зрадливо вибився з-пiд аскерської шапки. - Златко! Дiвчина враз повернулась до козака, нiби чекала того поклику. В її очах заблискотiли зорi. Арсен рвучко пiдiйшов, узяв дiвчину за руки. - Люба, я ще раз прошу тебе: поки не пiзно, залиш нас з Драганом удвох! Це дуже небезпечна затiя... - Арсене, я сама наполягла на цьому, батько менi дозволив... - А я не дозволяю, - вiн пригорнув її. - Чуєш? Не дозволяю! Ти наражаєшся на страшну небезпеку! - З тобою менi нiчого не страшно, мiй юнаку. Я вiрю, що все скiнчиться щасливо... Вона спробувала випручатися з обiймiв, але робила це скорiше iнстинктивно, бо насправдi душа її поривалась до нього, мов квiтка до сонця. Трояндою рожевiли її уста, в очах миготiли зорi. Раптом дiвчина вiдчула на обличчi палкий поцiлунок. Арсеновi губи знайшли її уста й опекли незнано-солодким вогнем, що проник у саме серце... - Ой! - Люба! Хоч тепер послухай мене! Я буду спокiйний, коли знатиму, що ти в безпецi, - шепотiв Звенигора. - Що тобi нiщо не загрожує... Чому ти не послухала мене ранiш, там, ще в станi? -- Тепер я тим бiльше нiкуди вiд тебе не пiду, - вiдповiла Златка. - Я не хочу пережити тебе... Звенигора зачудовано дивився на це прекрасне створiння, яке все глибше й глибше входило в його життя, ставало таким рiдним i дорогим, що вiн ладен був вiддати за нього все, що було найдорожчого. За дверима пролунав стукiт крокiв. Улетiв збуджений Драган. - Вiн таки впiзнав тебе, Арсене! - скрикнув приглушено. Звенигора i Златка кинулись до гайдутина. Але Драган заспокоїв їх: - Не хвилюйтеся! Я подбав про те, щоб Абдi-ага нестав нам на перешкодi! - Не тягни, Драгане! Розповiдай докладно! Що ж трапилось? - Я спустився вниз дуже вчасно. Абдi-ага саме пiдiйшов до спагiїв i хотiв їм щось сказати. В цю мить я його гукнув. Кафеджi, як я помiтив, здригнувся, та все ж пiдiйшов до мене. "Що високошановний ага бажає?" - запитав. Я пояснив, що хотiв би поставити до стайнi коней. Вiн вийшов зi мною надвiр. В стайнях, як я сподiвався, нiкого, крiм нас двох, не було. Не довго думаючи, я скрутив старому руки, заткнув рота кляпом i замкнув у комiрчинi. Хай померзне, зрадливий пес! - Гм, не гаразд вийшло. Якщо його кинуться шукати, зчиниться переполох. - Поки це станеться, ми вже будемо далеко. Гамiд прибув щойно до хану... - Справдi? Ти прослiдкував, де вiн зупинився? - Так. На другiй половинi. Його охороняє лише один аскер - куняє на отоманцi бiля вiкна. Гадаю, ми з ним легко справимося. А от тi чотири, що внизу... - Ну, що ж, доведеться Гамiда прикiнчити тут! - сказав Звенигора. - Нi, наказ воєводи ясний: ми повиннi доставити його живого! Звенигора на це не сказав нiчого, але з виразу його обличчя було видно, що вiн не схвалює наказу воєводи. Була б його воля - не возився б вiн зi спахiєю! Перевiривши пiстолi, вони вийшли в довгий напiвтемний коридор. У кiнцi його, бiля вiкна, стояв аскер. Побачивши трьох незнайомцiв, вiн поволi посунув до них, напевне, щоб краще роздивитися. - Салям! - привiтався Звенигора. - А що, шановний, Гамiд-ага вже повернувся додому? Аскер не сподiвався, що до нього заговорять про його господаря, i пiдозрiло глянув на незнайомого спахiю. - Ви знаєте Гамiда-агу? - Ще б пак! Давнi друзi! Я привiз йому привiт вiд його зятя Фархада i дочки Хатче, а також вiд свата Iсхака-ефендi... - О, ага знає моїх добрих господарiв! - зрадiв аскер. - Що нового в наших краях? Ага давно звiдти? - Не так давно. - Звенигора по-приятельському поплескав аскера по спинi, взяв пiд руку. Вони поволi йшли вздовж коридора. - Всього мiсяць... Аскер раптом затiпався: мiцна Драганова рука затиснула йому рота, а Звенигора вхопив в обiйми, як у залiзнi лещата. Златка хутко вiдчинила дверi найближчої кiмнати, i гайдутини в одну мить увiпхнули аскера туди. Переляканий вояка тiльки з жахом поводив очима, слiдкуючи, як вправнi руки меншого спахiї зв'язують йому руки й ноги. - Хочеш жити - лежи спокiйно! - промовив Звенигора. - Увечерi тебе знайдуть твої друзi... Щоб аскер не пiдкотився до дверей, його прив'язали до лiжка. - На всяк випадок, - пробурчав Драган, затягуючи тугiше вузол. Гайдутини вийшли в коридор. Златка зробила знак, що все спокiйно. Можна було братися за Гамiда. - Передостаннi дверi праворуч, - прошепотiв Драган, залишаючись на чатах. Звенигора i Златка пiдiйшли до дверей. Прислухалися. Тихо. Отже, Гамiд у кiмнатi сам... Звенигора витягнув з-за пояса пiстоль, звiв курок, лiвим плечем рвучко вiдчинив дверi. Гамiд сидiв спиною до входу. Не пiдозрiваючи небезпеки, спокiйно, не повертаючи голови, спитав: . - Що трапилось, Енвер? - Салям, Гамiде! - промовив Звенигора, направляючи дуло пiстоля в спину спахiї. Гамiд рвучко повернувся. Уздрiвши блискуче дуло пiстоля, прикипiв поглядом до нього. Його обличчя враз посiрiло, а нижня щелепа затремтiла... Нарештi вiн глянув на незнайомцiв, якi насмiлилися так нахабно, вдень, коли в мiстi повно вiйська, вдертися сюди. Впiзнав козака. - Звенигора? О аллах! - Не тiльки, - виступила наперед Златка, знiмаючи шапку. - Салям, ага! - Адiке! - простогнав Гамiд, блiднучи. - Що ви вiд мене хочете? - Султанський фiрман! - Звенигора пiдступив ближче. - Фiрман? - Гамiд був вражений i здивований: вiн сподiвався гiршого. - У мене його немає... - Де ж вiн? - Я вiддав Сафар-беєвi. - Жаль... Тодi доведеться без зайвих розмов застрiлити тебе! Гамiд отетерiло мовчав. - Златко, подивись гарненько: може, фiрман тут, а Гамiд просто морочить нам голови? Златка кинулась на пошуки... - Чекайте! -скрикнув спахiя. - Ви все одно не знайдете! Давайте домовимось по-доброму: я вам - фiрман, а ви менi - життя. Згода? Вiн усвiдомлював безвихiднiсть свого становища - це сповнювало його серце люттю i вiдчаєм. О аллах, що трапилося з ним! Хвилину тому вiн почував себе в повнiй безпецi, мав у руках владу i вважався третьою, пiсля околiйного пашi i Сафар-бея, особою в мiстi й околiї. А зараз... смерть заглядала йому в вiчi, i вiн не знав, як вiдкараскатись вiд неї. Тому хапався за найменшу можливiсть врятуватися. Фiрман, звичайно, дуже важливий, i за його втрату беглер-бей по головi не погладить, та думати про це перед лицем наглої смертi було нерозумно i смiшно. Розмова з беглер-беєм буде потiм... потiм... А може й зовсiм не буде! Врештi, головне - врятувати життя! Невже доведеться накласти головою? О аллах екбер[13] . - Ми не торгашi, - суворо сказав Звенигора. - Де фiрман? Я не вiрю, що вiн у Сафар-бея! - Вiн ось! - скрикнула Златка, виймаючи iз темної шкатулки, що стояла, прикрита мiндером, цупкий сувiй пергаменту. Гамiд зiрвався з мiсця. - Адiке, не смiй! То таємний наказ! За нього всiм нам знiмуть голови! - Тим бiльше цiкаво дiзнатися, про що ж пише султан у такому важливому фiрманi, - сказав Звенигора. - Златко, прочитай! Златка пробiгла очима напис на пергаментi. - О! Це справдi важливий наказ! - вигукнула вона. - Султан оповiщає воєначальникiв i вiйсько, що за ганебний вiдступ з-пiд Чигирина в минулому роцi великий вiзир Iбрагiм-паша i хан Криму Селiм-Гiрей позбавленi всiх чинiв i висланi на острiв Родос у Бiлому морi. Великим вiзиром назначається паша Асан Мустафа. Падишах наказує йому стерти з лиця землi прокляте мiсто Чигирин, захопити Київ i Лiвобережну Україну, а Запорозьку Сiч зруйнувати. Всiх запорожцiв на арканах притягнути в Порту i продати на галери! З цього року вся Україна повинна стати вiлайєтом[14] Османської iмперiї! - Адiке! - прошипiв Гамiд. - Ти розумiєш, нещасна, що ти робиш? Ти розголосила державну таємницю! Вiдтепер ти поставила себе поза законом i не можеш розраховувати нi на чиє заступництво... О вай-вай, аллах покарав мене за те, що я вважав тебе майже своєю дочкою i дав таке ж виховання, як i Хатче, - навчив читати й писати, що суперечить духовi корану, о вай-вай! - Даремно Гамiд-ага побивається за якимось фiрманом. Це всього-на-всього шмат вичиненої телячої шкiри, - сказав Звенигора. - Подумав би про себе... Ми прийшли не тiльки по фiрман. Бридкий страх знову засвiтився в Гамiдових очах. Щойно зараз вiн збагнув остаточно, що його чекає, коли вiн потрапить до рук Младена i Якуба. Вiн раптом сповз з стiльця i впав перед Златкою на колiна. Охопив її ноги руками. Притиснувся товстою щокою до мокрих, холодних вiд талого снiгу чобiток дiвчини. З його грудей вирвався стогiн. - Адiке! Люба! Я ж був тобi батьком... Ти не знала в Аксу горя... Невже ти дозволиш, щоб мене було пiддано тортурам?.. Згадай Хатче... Вона була тобi за сестру... Ви були нерозлучнi... Невже ти хочеш осиротити її?.. Адiке... Я знаю: я негiдник... Я завдав горя твоїм батькам... Але ж нi ти, нi твiй брат не маєте причини мстити менi особисто за себе, бо я дав вам усе, що мiг дати своїм дiтям... Якщо ти не порятуєш мене, аллах прокляне тебе, i ти будеш тинятися неприкаяною по свiту до самого воскресiння мертвих! Адiке... Златка стояла в нерiшучостi. Вся злiсть i ненависть, що пройняли її, коли вона дiзналася, хто такий Гамiд, раптом випарувалися, як ранкова роса пiд промiнням сонця. Бiля її нiг лежав чоловiк, якого вона знала протягом багатьох рокiв i який справдi не робив їй нiчого злого i завжди надiляв подарунками й ласощами нарiвнi з Хатче, своєю пестункою. В її очах блиснули сльози. Вона благальне глянула на Арсена, просячи поради й пiдтримки. - Досить говорити, Гамiде! - сказав Звенигора. - Вставай! Не намагайся розжалобити жалiсливими словами серце дiвчини! Не поможе! Ти зараз пiдеш з нами... I не подумай що-небудь сказати своїм людям або подати їм знак, якщо не хочеш умерти передчасно! - Я не з тобою говорю, гяуре! - ошкiрився Гамiд i знову припав щокою до ноги Златки, здригаючись вiд плачу й страху. - Арсене, залишмо його... - Голос Златки тремтiв. - Врештi, минуло багато рокiв... Скажемо батьковi i Якубовi... Вона не договорила. Широко розчинилися дверi - i в кiмнату зайшов Сафар-бей, а за ним - розгублений Драган. 4 Побачивши Звенигору з пiстолем у руцi, Златку й Гамiда, який повзав у ногах дiвчини, Сафар-бей зупинився мов укопаний. Вiн оглянувся на Драгана, якого прийняв за Гамiдового вартового, але, замiсть доброзичливостi, уздрiв у його очах ворожiсть, а в руцi - зведений пiстоль. - Аллах екбер! Що це все означає? - вигукнув ошелешено. - Златко, як ти опинилася тут? Златка не встигла вiдповiсти. Драган випередив її i вихопив у Сафар-бея з-за пояса пiстоль, а з пiхов - шаблю. Потiм поспiшно вiдскочив до дверей i став там на чатах, визираючи крiзь вузьку щiлину в коридор. Становище суттєво змiнилося. Звенигора перезирнувся з Драганом: що вони мали робити? Вивести з собою, крiм Гамiда, ще й Сафар-бея? Замало сил. Взяти тiльки Гамiда, а Сафар-бея, зв'язавши, залишити в кiмнатi? Чи ж дасть Сафар-бей себе зв'язати? Напевне, вiн учинить опiр, пiд час якого наражатиметься на небезпеку i сам ага, i Златка. Що тодi скаже воєвода Младен? А крiм усього цього, не виключена можливiсть, що Сафар-бей прибув сюди з вартою, яка може нагрянути i схопити їх усiх. Поки Звенигора i Драган обмiнювались поглядами, роздумуючи, що робити, Сафар-бей миттю зорiєнтувався, що тут вiдбулося перед його приходом. Вiн помiтив i фiрман у Златчинiй руцi, i знiченого Гамiда, що все ще продовжував стояти на колiнах, i розгубленiсть на обличчi дiвчини. Помiтив - i все зрозумiв. В одну мить вiн збагнув, у яке складне становище вiн потрапив. У дану хвилину сила, звичайно, була не на його боцi. I тим бiльше - не на боцi Гамiда. За своє життя не боявся: пам'ятав, як гайдутини, в тiм числi i Звенигора, i Драган, давали його матерi клятву не пiднiмати руки на її сина. За життя ж Гамiда вiн зараз не дав би й пiвкуруша: досить Звенигорi чи Драгановi натиснути собачку пiстоля, i вiн опиниться в райських садах аллаха! Але вiн, Сафар-бей, не мiг, не мав права допустити, щоб на його очах гайдутини убили мусульманина, вiрного охоронця падишаха. Такого йому не простило б нi вiйсько, нi беглер-бей. Тому, нехтуючи небезпекою, кинувся до Гамiда, пiдвiв його i, ставши попереду, рiзко промовив: - Арсен-ага, ти тут найстарший, тож маєш розумiти, що я не дозволю безкарно розправитися з Гамiдом-агою. Моя честь запорукою цьому! Якщо ж ви насмiлитеся стрiляти в нього, то стрiляйте i в мене!.. Але мушу попередити - внизу, крiм воїнiв Гамiда-аги, сидить п'ятеро моїх аскерiв. Якщо вони почують пострiли... - Я зрозумiв тебе, Сафар-бею, - сказав Звенигора, вiдбираючи вiд Златки фiрман i ховаючи його собi за пазуху. - Що ж ти пропонуєш? - Я пропоную вам найкращий вихiд: тiкайте, поки не пiзно! З хвилини на хвилину сюди можуть прийти нашi люди, i вам доведеться скрутно... Подумайте про Златку! Отже, за одно чи два життя - три життя! - Хай поверне той гяур султанський фiрман, - пробелькотав, приходячи до