Якi там два чи три днi! Тут закричав тисяцький Дмитро: - Цього не буде! Чуєте, посли, цього не буде! Ми не здамо Києва нi завтра, нi пiслязавтра! - I повернувся до князя. - Ми будемо оборонятися, княже! Це воля всiх киян! - Так, так! Ми будемо оборонятисяi - Майдан загув, загаласував: - Геть послiв! Бийте на сполох! Давайте людям зброю! Народ почав напирати з усiх бокiв. Гриднi ледве стримували його. Князь повернувся до боярина Федора. - Що робити, боярине? - Глас народу - глас божий, - вiдповiв той. - Вiдправ послiв, княже, i готуйся до оборони! I хай буде те, що має бути! Все в руцi Божiй! Князь подумав i сказав: - Гаразд, так i зробимо! Бо сором нам буде, якщо здамо вороговi Київ без бою! Доман, що стояв весь цей час мовчки, раптом упав перед князем на колiна, схопив його руку, заблагав: - Княже, не поспiшай! Подумай ще! Бо погубиш i себе, i Київ, i всiх нас! I це вiр оцьому зайдi, - вiн оглянувся на Добриню, - оцьому хитрому пiдступному змiєвi, що пiдмовляє тебе на зло! Одумайся! Але його голос потонув у ревi розлютованої юрби. - Що це за один? Звiдки вiн узявся? Чому пiдбиває князя видати нас мунгалам? У поруб[30] його! - Геть песиголовця! Геть собаку! Смерть йому! Смерть! - У поруб! У поруб! Доман зiщулився, втягнув голову у плечi, злякано озирався. Вiн знав, що натовп не любить жартувати. Досить найменшої iскри - i спалахне полум'я. I загасити його буде неможливо. Князь оглянувся на Федора, шукаючи поради. Той пiдкликав гриднiв. - Вiзьмiть цього чоловiка - посадiть у поруб! Хай не баламутить людей! Домана схопили - потягли. Вiн запручався, закричав: - Княже! Несправедливiсть чиниш! Кого в поруб - мене? Я ж служив тобi вiрою i правдою! I зараз хочу добра! Та князь махнув рукою: - Ведiть! Доман люто глипнув на нього, зашипiв щось у бороду, але його штурхнули ззаду в спину i потягли на княжий двiр. Натовп поволi вгамувався, i князь, переконавшись, що кияни мають твердий намiр оборонятися, окрiплим голосом звернувся до Добринi: - Перекажи послам, хлопче, що Києва ми не здамо! Хай так i скажуть Менгу-хановi: не здамо! Будемо битися до останнього! Жокте сплеснув руками, голос його затремтiв. - О небо! О золоте сонце! Що вiн мовить! Мангуси[31] скаламутили розум коназу Микаїловi! Нiчим iншим не можу я пояснити його необдуманого вчинку. Тепер менi доведеться виконати наказ джихангiра! О аруах! - Про що вiн каже? Я не розумiю його, - здивовано уп'ялився в посла князь. Жокте зблiд, стиснув кулаки, обличчя його потемнiло, стало хижим, твердим, а очi звузилися, як у рисi, що готується до стрибка на здобич. - Зараз зрозумiєш, коназ! Зараз зрозумiєш! Ти не уявляєш, на що прирiк себе, своїх близьких i всiх киян, а тому я покажу тобi, що тебе очiкує! Дивись! Жокте дав знак. Нукери силомiць поставили на колiна полоненикiв, зiрвали з їхнiх голiв мiхи. I тут кияни побачили перед собою п'ятьох немолодих уже чоловiкiв з забитими ганчiр'ям ротами, вибалушеними вiд недостачi повiтря очима, сповненими жаху. Вони задихалися, але нiчим не могли допомогти собi, бо їхнi руки були зв'язанi за спинами. - Боже мiй! - вигукнув князь, упiзнавши в полонениках чернiгiвських бояр. - Що з вами зробили! Вiн подався до них, але не встиг i кроку ступити, як нукери пiдняли шокпари i блискавично опустили їх зi всiєї сили на голови нещасних. Обливаючись кров'ю, полоненики мовчки попадали в снiг. Це сталося так несподiвано для всiх, що в першу мить нiхто й слова не змiг вимовити! Над майданом запала зловiсна тиша. Князь смертельно зблiд i затулив обличчя руками. I серед цiєї тишi пролунав скрипучий голос Жокте. - Дивiться, орусути, - так буде з кожним, хто не пiдкориться нам, хто виступить супроти монголiв! Так буде i з вами, кияни, якщо ви не вiдчините нам ворiт вашого мiста i не вийдете з нього з шапками в руках i поясами на шиях[32] - i не поклонитеся славному Мунке-каановi! Тепер я сказав усе! Поки Добриня перекладав цi жорстокi слова, вимовляючи їх голосно, щоб чули всi в найдальших закутках майдану, натовп мовчав, приголомшений тим, що сталося. А як закiнчив, тиша враз лопнула, вибухнула несамовитим криком, ревом, що громовицею покотилася по всьому Києву. - Смерть убивцям! Смерть! Не посли це, а нелюди! Смерть їм! Темна розбурхана хвиля зi всiх бокiв ринула на посольство. Палаючi гнiвом очi, широко розкритi, перекошенi вiд лютого крику роти, затиснутi корчуватi кулаки були страшнi i безпощаднi. Монголи збилися докупи, ухопилися за зброю. Добриня опинився серед них, даремно намагаючись вирватися з їхнього кола. Йому допомогла чиясь рука - в останню мить вирвала iз приреченої на смерть купки чужинцiв, якi тiльки тепер, здається, зрозумiли, що самi натворили, i швиргонула в тiсний натовп бояр та гриднiв. - Стiй тут, хлопче, бо загинеш нi за що! - почувся голос тисяцького Дмитра. Князь кинувся було насупроти натовпу з криком: - Люди! Що ви робите! Зупинiться! Це ж посли таки! Та його слабкий голос загубився, як пiщинка у вихорi. Це й справдi був живий вихор, смерч, що налетiв на монголiв зi всiх бокiв, раптово закрутив, завихрiв - у криках, галасi, стогонах, тупотi нiг i жахливому хряскотi, що доносився десь знизу, з-пiд нiг, i потiм, утративши силу, затих, розтав, щез, нiби його й не було, полишивши пiсля себе на закривавленому снiгу стоптанi сотнями нiг, розтерзанi сотнями рук знiвеченi тiла баатурiв, що полягли поряд з тiлами чернiгiвських бояр. Коли страшна хвиля людської ненавистi трохи вiдхлинула, князь схопився за голову. - О Боже! Люди! Що ви натворили! Побили послiв! У вiдповiдь почулося зле: - Якi то посли? Скаженi пси! Убивцi! Скiльки мiст наших розорили, скiльки люду винищили - не злiчити! Собакам - собача смерть! Поволi галас затих - i на майданi запала тиша. Князь безпорадно оглянувся на бояр. - Ну, що будемо тепера робити? Наперед виступив тисяцький Дмитро. Очi суворi, над ними - крутi злами кострубатих брiв. - А що робити? Послiв не воскресиш. Залишається одно - готуватися до оборони!.. Хоча, якщо правду сказати, ми все одно оборонялися б! - Мабуть, що так, - погодився Михайло Всеволодович. - Куди ж подiти трупи? - Викинути за ворота - мунгали пiдберуть. - Гаразд. Накажи гридням - хай викинуть! Та починай, боярине, готувати людей до облоги - завтра Менгу-хан пiдступить до Києва. А я розпоряджуся видати зброю iз князiвських запасiв... 5 Як тiльки князь з почтом поїхав до Володимирового города, де протягом двох з половиною столiть у кам'яних хоромах жили великi князi київськi, боярин Дмитро запитав Добриню: - У тебе яке-небудь пристановище в мiстi є? Переспати де є? - Немає, - вiдповiв той. - Тодi тримайся мене! Я хочу тебе про дещо розпитати... Але спочатку - дiло. Треба приготуватися до завтрашнього дня. Вiн тут же, на Софiйському майданi, розпорядився викинути за ворота тiла монгольських послiв, наказав оповiстити мешканцiв Печерського монастиря. Берестового, Звiринця, Клова, Дорогожичiв, Мишоловки та iнших околиць, щоб негайно тiкали до мiста, пiд захист валiв; видiлив людей, якi мали поїхати до князя i взяти у нього зброю для ополчення, поговорив майже з усiма сотниками та десятниками i видiлив кожному дiлянку валу для оборони, вислав до мiських ворiт i на вали нiчну сторожу. У клопотах минуло коротке зимове надвечiр'я. Коли стемнiло i всi почали розходитися, боярин пiдiйшов до Добринi. - От, здається, i все. Що могли, те зробили. Гадаю, Менгу не посмiє вночi переходити Днiпро, тож гайда додому! Уже давно i обiд прочах, i вечеря чекає на нас! Йти було недалеко - у бiчну вулицю неподалiк Софiйського собору. Дмитро йшов попереду, бо вже стемнiло, Добриня поспiшав за ним. Поскрипував пiд ногами снiг - бралося на мороз. Розбурханий Київ не спав та й не лагодився спати. Ворота багатьох дворiв були ще розчиненi: когось там чекали, хтось заходив, хтось виходив, звiдусюди доносився людський гомiн. Вiдчуваючи тривогу, валували собаки. Київ гув, як роздратований бджолиний рiй. Тисяцького ждали теж. Хвiртка - настiж, на подвiр'ї палав смолоскип, там стояв гурточок людей, iз стаєнь чулося кiнське iржання. - Не сплять мої, - сказав боярин. - Та й кому до сну тепер? Йому назустрiч кинулися двi жiночi постатi. - Дмитре! Ладоньку мiй! - вигукнула старша жiнка, повна, але рухлива, одягнута в мережаний вишивкою бiлий кожушок. - Як ти довго! Що там? Невже нас чекає доля Переяслава та Чернiгова? Невже всьому кiнець? Боже-Боже! Дмитро обняв її за плечi. - Анастасiє, боярине моя, навiщо так думати? - Вони пiдiйшли до гурту. - Який же це кiнець? Київ не так просто взяти. Немає на Русi - та й по всiх українах[33] - вищих i мiцнiших валiв, як нашi! Та й людей тут бiльше, нiж будь-де! Є кому захищатися! До нього пригорнулася менша. - Татоньку, я стану разом з тобою, з Миколою та Степаном на заборолi! Я вмiю стрiляти з лука! Ти вiзьмеш мене? Я не хочу живою потрапити до рук чужинцям! При свiтлi смолоскипа Добриня побачив нiжне дiвоче обличчя, засмученi темнi очi, в яких спалахували чи то зiрки, чи iскорки вiд вогню, чистий лоб пiд хутряною шапкою та розльотистi, мов крильця ластiвки, чорнi бровенята. Дмитро нахмурився. - Янко! Люба моя! Тобi, отроковицi, не мiсце на валу. - А я вже не отроковиця, тату, - вередливо заперечила дiвчина. - Менi пiшов шiстнадцятий рочок! Як засватати за осоружного Домажирича - так не мала, а як на вал - так мала! Її бровенята затрiпотiли, насупилися. Дмитро усмiхнувся, поцiлував дочку в лоба. - Витязю мiй дорогий! Я знаю, ти змалечку була забiякувата, як хлопчисько. Але одно дiло - показувати свiй норов перед батьком-матiр'ю та братами, якi тебе люблять, а зовсiм iнше - з луком та мечем вийти на вал, пiд ворожi стрiли. Нi, не жiноче це дiло - вiйна! Тобi треба думати про замiжжя i щоб порадувати свого батька онуками, а ти... - Таточку! - ще вередливiше скрикнула Янка. - Ось не заїкайся менi про замiжжя! Нi за кого я не пiду! Тим бiльше за Домажирича! Дуже треба! Та й взагалi ще не народився той хлопець, якого я вподобаю! А Домажирича - нiколи! Чуєте? Нiколи! Як за нього, то краще на вал! - Ну, що-бо ти говориш, Янко! - сплеснула руками бояриня. Всi засмiялися. Тут ще стояли двоє молодикiв та двi жiнки. Добриня лише глянув на них i вiдразу зрозумiв, що то сини боярина Дмитра, - настiльки схожi були на батька. Поряд з ними - їхнi жони. Дмитро потиснув синам руки, обняв кожного. - Миколо! Степане! Давно прибули? Як же ви не потрапили в руки мунгалам? - Перед самим смерком прибули, тату, - вiдповiв той, якого назвав Миколою, мiцний плечистий молодик. - А вiд мунгалiв Бог милував. Ми їх не бачили - в'їхали через Бiлгородськi ворота, куди вони не дiсталися. - Що там у наших селах за Iрпенем? Обмолотилися вже? - У Музичах обмолотилися, а в Личанцi скоро закiнчать. - Збiжжя привезли? - I валку збiжжя, i дров, i меду двi дiжки, i дьогтю, i сiна, i трьох бичкiв на м'ясо привели... - А де ж люди? Чому я їх не бачу? Де тiуни? - Як почули про татар, то i слухати не захотiли, щоб переночувати, - втрутився у розмову Степан. - Розвантажили вози, вхопили по шматку хлiба та сала - i додому! - В темну нiч? - Нiч не страшна, татари страшнi! - Добре, що ви проскочили, бо завтра було б пiзно... Ну, що ж - ходiмо вечеряти. Та послухаємо оцього парубка Добриню, який прибув у Київ з мунгальськими послами вiд самого Менгу-хана. Тепер усi поглянули на незнайомця, що скромно стояв осторонь. Микола навiть присвiтив смолоскипом, щоб краще роздивитися. - Та вiн нiякий не мунгал! Наш чоловiк! - Наш, наш, не лякайтеся, - усмiхнувся у вуса Дмитро. - Ходiмте ж! Бо ми добряче намерзлися! У просторiй горницi, куди зайшли всi, було тепло: вiд обкладеної кахлями груби пашiло приємним духом. У бронзових пiдсвiчниках горiли свiчки. А край довгого столу, заставленого мисками, кухлями, жбанами, сидiла пiдстаркувата служниця i годувала трьох дiток - двох дiвчаток i хлопчика. Замурзанi молочною кашею малята, як тiльки уздрiли боярина, покидали ложки i кинулися до нього. - Дiдусю! Дiдусю! Дмитро схопив їх жужмом, пiдняв поперед себе, залоскотав бородою. Малята заверещали вiд утiхи, по-обхоплювали дiдуся рученятами за шию i притулилися щiчками до його лиця. - Ой, який холодний! Потiм гуртом закричали: - Погуцикай нас, дiдусю! Погуцикай! Дмитро пiдкинув їх кiлька разiв угору - аж їм дух захопило - i передав нянi. - Вiзьми їх, Горпино, та веди спати, а ми сядемо до столу. Видно, тут кожен мав за столом своє постiйне мiсце. На покутi, пiд образами, сiли боярин з бояринею. Дмитро показав Добринi, щоб сiв по праву руку вiд нього. Насупроти Добринi, по лiву руку вiд матерi, - Янка, далi - Микола з жоною, а Степан сiв з жоною на лавi поруч з Добринею. Поки чашник наповнював келихи i кубки, всi мовчали. Потiм теж не поспiшали братися за ложки - ждали, поки голова родини подасть знак розпочинати трапезу. Та Дмитро задумався i сидiз мовчки. Добриня вiдчував себе у незвичнiй обстановцi незатишно, сидiв скуто, закам'янiло i тихцем розглядав горницю та людей, з якими звела його доля. Але раптом помiтив, що i його розглядають теж. I не тихцем, а вiдверто. В нього втупилися очима i бояриня Анастасiя, i Микола, i Степан, i Янка. Вiн трохи було знiяковiв, та потiм подумав, що немає чого знiчуватися. Сьогоднi вiн сидить з ними в боярських хоромах, а завтра тут про нього забудуть, та й вiн сам буде хтозна-де. До того ж життя протягом багатьох лiт терло його i м'яло так, що вiн уже звик до всього. Чого ж йому нiяковiти пiд поглядами цих бояр та боярчукiв? I вiн пiдвiв очi. Насупроти нього сидiла Янка. Була вона тендiтна, нiби пiдлiток. Червоне платно, вишите срiблом, щiльно облягало її ставну постать i ледь помiтнi груди, що лише недавно почали наливатися дiвочою принаднiстю. На бiлiй шийцi червонiв разок дрiбних коралiв, а густе чорне волосся, що пухкою короною огортало її голiвку, спадало за спину тугою косою. Боже, яке гарне створiння! Вона нагадала йому Милану, якою та була п'ять чи шiсть рокiв тому назад. Але образ Милани вже розплився в просторi часу, утратив чiткiсть i свiжiсть, а це дiвча було зовсiм близько, таке чисте, по-дитячому нiжне i разом з тим загадкове, що в нього здригнулося серце i на мить затуманилася голова. Вiн спiймав її погляд i був вражений, бо помiтив у ньому щось таке, що змусило його пiдвести на неї очi ще й ще раз. На вигляд вона здавалася отроковицею, а погляд її був не по-дитячому осмислений, глибокий, зрiлий, нiби належав дорослiй, життям умудренiй жiнцi. У ньому вже не було й краплини того вередування, з яким вона зверталася до батька, а навпаки, була якась загадковiсть, заглибленiсть i цiкавiсть. В наступну хвилину, коли вiн удруге зиркнув на неї, той погляд був уже зовсiм iнший - у ньому раптом заблискотiли якiсь лукавi iскринки, нiби вона уздрiла в ньому щось чудне i смiшне. А потiм, коли зиркнув утретє, - ще iнший. На цей раз йому здалося, що дiвчина просто зневажливо, навiть з огидою розглядає його розпатланого, хтозна-вiдколи не стриженого чуба, що важкою гривою спадає на плечi, таку ж буйну бороду. Та й одяг з чужого плеча був недоладний. Вiн злегка почервонiв. А як би вона дивилася на нього, якби зустрiла таким, яким вiн був ще сьогоднi вранцi, - брудним обiрванцем? Та ще коли б почула нестерпно смердючий дух затхлих маслакiв, якими його годували, кiнського та власного поту, що нiколи не полишав його, коли б побачила те дрантя, що звалося його одягом... Добре, що вiн скупався i переодягся, а то б не залишалося нiчого iншого, як пiд тим поглядом провалитися крiзь землю. Вiн ще раз зиркнув на неї. На цей раз її темнi очi були смутнi й глибокi, як серпнева нiч. Де й подiлося оте загадкове, смiхотливе та пустотливе, що так його збентежило! Вiн хотiв глибше розiбратися в цьому новому для нього поглядi, але тут його думки перервав боярин Дмитро, який, зiтхнувши, сказав: - Рiднi мої! Дорогi мої! Два лiта жили ми в передчуттi близької бiди, яка вже прокотилася вогненним смерчем по добрiй половинi нашої землi, i ось дiждалися: вона стоїть уже на нашому порозi! Наступають для Києва i Київської землi суднi днi - прийшли дикi i лютi племена - гоги й магоги, безбожнi моавитяни, мунгали-татарове. Ранiше ви чули про них лише вiд утiкачiв-бiженцiв, а нинi побачили самi... Та не будемо загодя лякатися! Не будемо загодя ховати себе! Київ - город великий, люду у нас багато, з нами князь Михайло Всеволодович з дружиною, вистоїмо! Тож будемо сподiватися на краще!.. А зараз - до трапези! I хай вона буде не останньою в нашому життi! Вiн перехрестився i почав їсти. Це ж саме зробили всi iншi. Добриня був страшенно голодний. Упродовж п'яти рокiв вiн не пригадує дня, коли був ситий. А сьогоднi взагалi не мав i рiски в ротi. Щоб не привертати до себе уваги боярина та його домочадцiв, вiн намагався стримуватися - їв поволi. Та скоро забув про це. На столi - свiжий хлiб, якого вiн не тiльки не їв п'ять рокiв, а й не бачив; гречана каша з гусятиною, солонi огiрки та квашена капуста, налисники, перекладенi сиром i запеченi в сметанi. Все це дратувало, аж дух забивало. Його молода плоть озвiрiла вiд безконечного голодування, вiд недоїдкiв половецьких та мунгальських. А тут раптом - така своя, звична з дитинства смачна їжа! I вiн мимоволi забував про все i про всiх. Мiцнi зуби з хрумкотом кусали присмажену шкоринку хлiба, з вовчою пожадливiстю рвали гусячу печеню, хрускали соковитими огiрками та капустою, змащеною запашною рижiєвою олiєю. В одну таку мить, коли вiн, забувши про все, запихався за обидвi щоки, його погляд упав на Янку. I тут вiн завмер. Недожований кусень застряв йому в горлi: дiвчина тримала перед собою дерев'яну ложку з кашею, але не їла, а поверх неї дивилася через стiл на нього, i знову в її очах було щось таке, що змусило його густо почервонiти. "Мабуть, я їй здаюся бридким чудовиськом, - подумав вiн з досадою. - Ще б пак! Патли i борода - як у попа, а пожадливiсть - як у вовка! Є з чого чудуватися!" Йому було нiяково, соромно, i вiн вiдклав ложку. Боярин Дмитро помiтив це i теж витер вуста рушником. - Не поспiшаймо... Вечiр довгий, а все, що в мисках, наше... Поговоримо... Я хочу розпитати про дещо нашого гостя. - Питай, боярине, - тихо промовив Добриня. - Бачиш, парубче, якщо ти потрапив до нашої господи, то розкажи, хто ти i звiдки, як жилося тобi в неволi. Все розкажи! Все нам цiкаво знати! Добриня сумно усмiхнувся. - Якщо все пригадати, то й ночi не вистачить для розповiдi. - Всього не треба. Спочатку - хто ти, звiдки, як потрапив у неволю? - Ну, це найлегше... Родом я з Калинового Кута, що над Iрпенем. Якраз насупроти Лисiвського монастиря - через рiчку... - Знаю, - кивнув головою Дмитро. - Це недалеко вiд наших вотчин - Личанки та Музич. Я бував там з хлопцями на ловах у приiрпiнських лiсах та плавнях. Гарнi мiсця! Розкiшнi! - Лiпших i не зiськати! Сходив я i нашу землю, i Половецьку, а такої розкошi, як там, не бачив! Калиновий Кут недарма назвали так. Село наше розташоване в самому кутi, утвореному рiчками Iрпенем та Олешнею, а з третього боку - Рудкою, золотистою, багнистою долиною, де навiть узимку не замерзають криницi-джерела та прогної. Рудка багата на залiзну руду, i ми витоплювали з неї добру крицю, яку привозили в Київ на продаж... З четвертого боку, вiд заходу сонця, Калиновий Кут вiддiлявся вiд наших сiльських угiдь озером Рокитним, на березi якого i стояли хата та кузня мого батька... Гарно там було влiтку, ох, як гарно! Всюди понад берегами, тобто навколо всього села, росли заростi калини. Ось чому Кут i назвали Калиновим. Навеснi як зацвiте - мов у молоцi село купається! А восени забагрянiє листям та достиглими кетягами ягiд - нiби дiвчина пишається у вiнку!.. Земля у нас така, що встроми в неї прута - виросте дерево, а в лiсах, рiках, на болотах звiра, риби, птицi - не злiчити!.. Та не тiльки цим славен Калиновий Кут, а умiльцями, що постачають залiзо всiй окрузi - вiд Києва до Василькова i вiд Мутижира до Витичева. Всюди там ножi, чересла, мечi - з нашої крицi! I я з батьком та братами витоплював її та возив ковалям на продаж. - Ну, а в неволю ж як потрапив? - Розповiм... Iшов менi вiсiмнадцятий рiк, i я був найстарший у нашiй сiм'ї Сичiв - так прозивався наш рiд, бо ще були роди Возкiв, Зайцiв, Орлiв, Перепелiв, Синиць. За мною йшли брати Василь та Iван, що були погодками, а сестриця Ганночка мала лише одинадцять лiт. Нестарими ще були батько Пилип та мати Марiя. - Так, нiби про нашу сiм'ю розповiдаєш, - замислено промовив Дмитро. - Жили ми дружно. Як тiльки спиналися на ноги, бралися до роботи - допомагали батькам. Село наше монастирське, i ми повиннi були сплачувати десятину Лисiвському монастиревi: i десятий снiп, i десятого вола, i десяту дуплянку бджiл, i навiть десятий пуд крицi. Життя було нелегке, i наша помiч була не зайва. В чотирнадцять лiт я вже вмiв усе: i орати, i сiяти, i молотити, i крицю варити, i косу та серпа в кузнi викувати, i навiть читати та писати, бо кiлька зим батько посилав мене у Лисiвку прислуговувати ченцям, а тi, гадаючи зробити з мене послушника[34], навчали мене книжнiй премудростi. Добриня ненароком зиркнув на Янку i побачив, якими розширеними з цiкавостi i подиву очима дивиться на нього юна бояришня. Де й подiлося презирство, що ще зовсiм недавно струмувало з них. Що ж її так вразило? Однак ця думка не завадила його подальшiй розповiдi. - За мною пiдростали брати, - вiв вiн далi, - i з нас батьковi була добра помiч. А мати сумувала: Ганночка ще мала, допомоги вiд неї майже нiякої, отож i почала менi казати: оженися, Добрине, та оженися! Приведи менi роботящу невiсточку!.. Спочатку я смiявся, вiджартовувався, але тихцем почав приглядатися до дiвчат, аж поки наглядiв одну - Милану. Була вона на рiк чи на два молодша за мене i лицем красна - русява, зеленоока, як русалка, а норовом лагiдна, мов домашня киця. Чи покохав я її, не знаю, але менi вечорами хотiлося йти на її куток, дивитися на неї i слухати, як вона виспiвує з дiвчатами на колодках та насмiхається з хлопцiв, якi зачiпали її. Лише з мене не насмiхалася, а нiби ненароком зиркала в мiй бiк i червонiла, коли ловила мiй погляд. Так минуло пiвроку чи й рiк, i я сказав їй, що хочу побратися з нею. Вiн знову глянув на Янку. Вона, здається, й не дихала - вся напружилася, перетворилася на увагу, оченята горiли, але в них причаївся страх. Чому б то? Уважно слухали й iншi - боярин та бояриня, їхнi сини та невiстки. Тепер, як йому здалося, його розповiдь зацiкавила i їх. Нiхто не зводив з нього очей. - Ми домовилися повiнчатися. Вже й день був визначений, вже й у монастирськiй церквi домовлено було, та, на лихо, за два чи три днi до весiлля я поїхав до Києва ще дещо купити. Накупив - i радий, повертаюся додому. Шлях битий - з Києва до Бiлгорода, з Бiлгорода до Лисiвки, а там через рiчку - i вдома. Лежу на возi, дивлюся на небо - думаю. Притомленi конi тюпають помалу, вiз поскрипує, а думки пливуть i пливуть, як хмарки над головою... Та раптом почув я кiнський тупiт. Пiдвiвся, глянув - половцi! Сотня, а може, й двi. То був, як я дiзнався пiзнiше, навороп[35] хана Котяна, що рискав по наших селах у пошуках здобичi. Я ударив коней. Та хiба втечеш возом вiд верхiвця? Наздогнали, коней, воза i все, що було на возi, забрали, а мене потягли в неволю... Так я став полонеником половецьким. Важко було: худобу пас i коней доглядав, повсть валяв, кобилиць доїв та кумис робив, паливо заготовляв, а коли господарi дiзналися, що руду вмiю знаходити та крицю з неї варити, то й зовсiм зле стало. Хан Котян наказав стерегти мене пильно, щоб не втiк, - i кував я шаблi, наконечники стрiл та списiв, кличi[36], вiсi для кибиток, стремена, броню для шоломiв та панцирiв... Та неждано нахлинули на Половецьку землю орди Батиєвi. Що там робилося! Спочатку татарове напали на диких половцiв, що кочували по Сiверському Дiнцю, Осколу та Соснi, i пройшли карнами по всiй половецькiй землi. - Карнами? - перепитав Дмитро. - Щоб нiхто не втiк, вони, мов гузирем, охоплювали яку-небудь мiсцевiсть зi всiх бокiв, стягували туго цю петлю i всiх, хто потрапляв у неї, нещадно вирубували. Особливу ненависть мали до половецької знатi - до ханiв, беїв, баянiв, їх висiкали впень - чоловiкiв, жiнок, дiтей. Всi степи були сполощенi половецькою кров'ю. Трупiв нiхто не ховав - нiкому було. Так i лежали в травi, аж поки звiрi та птахи не обгризали м'ясо, не розносили костi. - Боже! Боже! - прошептала, сплеснувши руками, бояриня Анастасiя. - Який жах! Це ж i нам таке буде! - Помовч! Не накликай бiду! - промовив Дмитро. - Розповiдай далi, хлопче! - Потiм узялися за донських половцiв. Налетiли, мов буря, вирубали ханiв з роду Кончака та простих кочовикiв, якi не здавалися, а iнших погнали в полон, за рiку Волгу. - Як же ти врятувався? - Половецьких невiльникiв мунгали зробили своїми рабами. Мене теж. Коли вони з Дiнця накинулися на приднiпровських половцiв хана Котяна, тi рiшуче оборонялися, але були розбитi. Тодi Котян, покидавши стада й отари, табуни i полоненикiв, забрав жон своїх, дiтей та онукiв i пiшов з тридцятитисячною ордою в Угорську землю шукати захисту i притулку у короля Бели[37], свого племiнника... Отак я став, як i багато iнших, рабом ще лютiших завойовникiв, нiж половцi. Тепер я зазнав ще гiршого лиха! Не раз бував битий, а голодував щодня, не раз дивився смертi в вiчi, а про те, що потраплю в Київ i сидiтиму в господi самого боярина Дмитра, i в гадцi не мав... А от пощастило! Добриня замовк. Усi теж похмуро мовчали. Бояриня Анастасiя плакала i, не ховаючись, витирала сльози рушником, а Янка вiдвернулася i тихцем витирала сльози рукою. Боярин сидiв насуплений, i Добриня, дещо розгублений, подумав, що сказав щось не так, i вже пригадував, що ж саме в його розповiдi могло так вразити всiх i довести до плачу. Його стан помiтив боярин i, важко зiтхнувши, сказав: - Бачиш, парубче, розтривожив ти нас, роз'ятрив рану нашу незагойну... Болючу, бо пече в саме серце! Добриня потерп. Яку рану? Чому в саме серце? - Я не хотiв цього, боярине. Пробач, якщо сказав щось не так... - Нi, нi, ти не винен... Сам того не вiдаючи, ти нагадав нам про сина нашого - Iллю... - У вас був ще один син? - Отож-бо що був... Та нема... Спiткала його така ж, мабуть, доля, як i тебе, якщо не гiрша... Ще три роки тому великий князь Володимир Рюрикович, - ти його знаєш, бо вiн довго князював у Києвi, - послав його у Володимир до князя Юрiя Всеволодовича з посланням. Поїхав Iлля з гриднями - та мов у воду впав... Нi слуху нi духу!.. Потiм ми дiзналися, що якраз потрапив пiд Батиїв погром... Чи загинув, чи в неволi - хто теє знає... Одно ясно: якби був живий i не в полонi, то досi б заявився... Отже, або згинув, або в полонi у нечестивцiв... Так ось воно що! Тепер Добриня зрозумiв, що то його останнi слова про нестерпний татарський полон нагадали всiй боярськiй сiм'ї про нещасного сина i брата i завдали глибокого суму всiм. Таж хiба вiн знав? - Все могло бути, - сказав тихо. - Однак будемо сподiватися, що вiн живий - у полонi. А з полону, як вiдомо, рано чи пiзно повертаються... Якщо пощастить, звичайно... Я ж ось повернувся, як бачите. Вiн пiдбадьорював засмучену родину, пiддавав надiї, хоча в душi сам був далеко не впевнений, що юному бояриновi Iллi пощастило вижити в тiй смертельнiй круговертi, в яку вiн несподiвано для себе потрапив. Швидше всього загинув, як загинули тисячi i тисячi iнших. Та людина влаштована так, що щире слово розради, малесенька крихiтка надiї оживляє померклу душу, вiдроджує вiру, без якої неможливо жити далi. Нiмими благальними поглядами вони просили його - кажи, кажи! Ми слухаємо тебе! Янка витягнула шийку, i в її темно-оксамитових очах, злегка прикритих довгими вiями, вже не було, як ранiш, нi подиву, нi посмiху, нi прихованої зневаги, а лише свiтилося сподiвання. Сподiвання? На що - на чудо? Але вiн мовчав, не знаючи, що ще їм сказати, як утiшити, отодi боярин торкнувся його рукава. - Скажи менi, друже, ти ж бачив, татарове не всiх русiв убивають? Багатьох беруть у полон? - Багатьох. - Отже, i Iллю могли не вбити, а взяти в полон? - Могли. - I ти бачив таких полонених? - Я один з них. - Ти не такий. Ти був полонеником у половцiв - i мунгали взяли тебе, як рiч, що належала переможеним, як вiйськову здобич. Ти не воював проти них. А ось таких, як Iлля, що воювали, ти зустрiчав? - Ще й скiлькох! Через стiл перехилилася бояриня Анастасiя. В її темних, як i в дочки, очах пробилася, як стеблинка рясту з-пiд снiгу, боязка надiя. - То, може, й Iллю ти там зустрiчав? - Може, й зустрiчав. Та хiба ж я мiг знати, що то ваш син? - Його не важко помiтити i запам'ятати - у нього така постава, таке лице, такi очi, що коли хто раз його побачить, то навiки запам'ятає. Вiн найкращий, незвичайний... Дмитро нахмурив чоло: - Анастасiє! Ну хiба ж можна так? Кожнiй матерi своя дитина - найкраща... Та бояриня вiдмахнулася вiд його слiв. - Iлля таки найкращий! Схожий на Iсуса Христа... На такого, як малюють на iконах, - високочолого, ясноокого... Святого! - Анастасiє! - знову не втримався Дмитро. - Ну що бо ти мовиш! Бояриня нiби не почула чоловiкового голосу - з надiєю дивилася на гостя, чекаючи, мов чуда, ствердної вiдповiдi. Ну що їй вiдповiсти? Як не вразити материнського серця? Обманути? Сказати, що зустрiчав подiбного? Що, може, то вiн? Вдихнути в її душу надiю? Вона, мабуть, повiрить, бо хоче вiрити. Але ж обман помiтять iншi - боярин, його сини, Янка, невiстки, їм так само боляче, як i їй, i видимий обман лише сильнiше дошкулить їм. Нi, так не годиться! I Добриня заперечно похитав головою: - Нi, не зустрiчав... На жаль, не зустрiчав. Дмитро вимушено усмiхнувся, вiдкинувся на спинку стiльця. - Звичайно, звичайно... Свiт широкий, орда многолюдна, а чоловiк у нiй - мов галузка в безмежному морi! Де вже там його зустрiти! Якщо Iлля живий, то десь поневiряється. - I щоб перемiнити розмову, запитав: - Завтра Менгу обступить Київ, захоче взяти його - як вiн це робить? Добриня зрадiв, бо це запитання вiдвертало увагу вiд болючих спогадiв про Iллю. - Я був пiд Переяславом, пiд Чернiговом, пiд Путивлем. Усюди мунгали спочатку обступають мiсто, потiм довго умовляють його мешканцiв пiддатися їм без бою, а якщо тi вiдмовляються, знаходять найслабше або найзручнiше для приступу мiсце, пiдвозять туди пороки i б'ють ними доти, доки проломлять ворота або вал. А тим часом засипають мiсто стрiлами - простими або спiвучими, закидають з катапульт камiнням та китатським[38] вогнем. А тодi вже, коли проломлять ворота або вал, пруть напролом, незважаючи на втрати. - Отже, втрати у них неминучi? - Безперечно. Хоча справжнi мунгали зазнають їх небагато. - Чому? - Бачте, їх у Батия, як я пересвiдчився, всього один з десяти. Решта - то збiрнi дружини пiдкорених народiв i племен. Їх силомiць узяли до вiйська i змушують iти попереду. - Але ж вони можуть не йти? - Такого не буває, бо над усiма тяжiє закон Чiнгiс-хана - якщо один з десятка кинувся вперед, за ним повиннi йти у бiй iншi! А хто не пiшов, тому тут же вiдрубують голову! Якщо десятника ворог вiзьме в полон, а пiдлеглi не визволять його, тодi всiх їх теж очiкує смерть! Якщо ж пiд час бою хтось один iз десятка без наказу вiдступить або кинеться тiкати, всьому десятковi ламають хребет! Страх перед жорстокою розправою змушує їх слiдкувати один за одним i безвiдмовно виконувати накази старших. Той же страх змушує їх лiзти у вогонь i в пекло - i перемагати! Та ще - прагнення здобичi, бо пiд час походу живуть вони виключно тим, що захоплюють у переможених. - Отже, втрат вони зазнають... - пiдсумував Дмитро. - I немалих! Тож, треба думати, що коли-небудь настане час, коли йти далi Батий не зможе... Скiльки ж воїнiв у нього? - Хто те знає! Хiба що сам Батий... Та й збирається воно докупи лише тодi, коли, виставивши перед своєю золотою юртою чорне знамено вiйни, Батий сам виступає в похiд. Такий великий похiд вiдбувся позаторiк на Залiську Русь - джихангiр, кажуть, вiв тодi з собою двана-дцать туменiв, але частiше вiн посилає царевичiв - своїх рiдних та двоюрiдних братiв - i дає їм один або два, рiдше три тумени. - Скiльки ж зараз вiйська у Менгу? - Коли йшов на Чернiгiв, то мав два тумени. А зараз, може, трохи бiльше половини залишилося. Частина воїнiв загинула у битвi з Мстиславом Глiбовичем пiд Чернiговом, багато полягло пiд час взяття самого мiста, немало розгубилося по всiй Сiверськiй землi. Ще бiльше було поранених, яких разом iз здобиччю та полоненими було вiдправлено в Орду пiд наглядом сторожi. Дмитро пiдвiв очi на синiв. - Чуєте? їх зовсiм небагато... А Чернiгiв усе ж упав! Чому? Мабуть, рiч не в тiм, що їх багато, а в тiм, що нас кожного разу виявляється при зустрiчi з ними менше, нiж їх. Ось де наша бiда! У нас усяк за себе: Рязань сама оборонялась, Володимир теж сам. А вiзьмiть Торжок, Козельськ, Переяслав, Чернiгiв, Путивль - усi покладалися тiльки на власнi сили. Поки князi воювали один з одним, то в цьому був смисл, бо нападаючих було не бiльше за тих, що оборонялися. Тепер - зовсiм iнше. У Батия в п'ять, у десять разiв бiльше вiйська, нiж у будь-якого нашого князя, - ось вiн i громить нас поодинцi. Жодного разу нашi князi не стягнули сили в один кулак та не вдарили Батия так мiцно, щоб йому не захотiлося бiльше потикатися до нас, щоб покотився вiн назад, до Волги та Хвалинського моря. Отож i виходить, що не вiн нас перемагає, а ми самi себе губимо. - Невже i нас не обмине ця бiда? - спитав Микола. - Те ж саме чекає i нас. Київ залишився сам, i нiхто не допоможе йому. Не приведе сюди дружин нi князь смоленський, нi галицький, нi волинський. Розпалася Русь, розлетiлася в рiзнi боки, як розв'язаний куль соломи на вiтрi, i нiяка сила вже не збере її докупи! О Господи! Що сталося з нами! Що сталося! Дмитро заплющив очi i приклав руку до чола, нiби йому враз стало недобре. Бояриня Анастасiя кинулась до нього. - Дмитрику, ну що ж це ти? Ти ж казав, що Менгу не зумiє взяти Києва, що йому не по зубах вiн! А тепер... Невже ти гадаєш, що Менгу переможе нас? Дмитро важко пiдвiв голову, вiдкинув назад довгi пасма темно-русого волосся, зiтхнув: - Менгу не вiзьме! Але що буде, коли сюди прийде Батий? - Не думай про це. Адже у нас є князь Михайло - хай вiн думає. А ми будемо довечерювати. Боярин знову взяв ложку - дiстав шмат гусятини з кашею. - А й справдi, давайте довечерювати та вiдпочивати, бо хтозна, що готує нам наступний ранок. 6 Прокинувся Добриня вiд грюкоту в дверi. "Заспав", - подумав з досадою, схоплюючись з лiжка i швидко одягаючись. Грюкiт розлiгся ще дужчий. Одночасно почувся голос: - Боярине! Боярине, вставай! Швидше! У Добринi обiрвалося серце. Менгу оточує Київ! На ходу застiбаючи кожуха, вiн вийшов у сiни. Там уже стояв зi свiчкою в руках боярин Дмитро i вiдчиняв дверi. Вiд притоку морозяного повiтря свiчка заблимала, в її мерехтливому свiтлi вималювалася вкрита iнеєм висока постать у кожусi та волохатiй шапцi. То був двiрський Никодим. - Що сталося? Татари? Чи горимо? - з тривогою в голосi спитав Дмитро. - Нi, боярине, i не татари, i не горимо, - спроквола вiдповiв двiрський. - Нарочний вiд князя... Жде тебе бiля ворiт. - Треба їхати з ним? Так рано? Нiч же! I чому? - Князь виїздить iз Києва! Дмитро охнув. Це була приголомшлива новина. - Як виїздить? Куди?.. - Залишає Київ... Велiв тобi негайно прибути. - Як же так? У таку хвилину, коли татари пiд мiстом! В сiнях з'явилися Микола та Степан, заспанi, у довгих бiлих сорочках. - Що тут? Хто грюкав? - Одягайтеся хутко - поїдемо до князя! - кинув їм Дмитро, а Никодимовi звелiв сiдлати трьох коней. - Дозволь i менi з тобою, боярине, - обiзвався Добриня. Дмитро погодився. - Iди з Никодимом - допоможеш осiдлати коней. I швидше! Невдовзi четверо верхiвцiв виїхали з ворiт i разом з княжим нарочним поскакали до Володимирового города. Там, на майданi, мiж князiвськими хоромами i Десятинною церквою, при свiтлi смолоскипiв лаштувалася в дорогу кiнна князiвська дружина. Попереду стояло кiлька закритих саней з домочадцями князя - княгинею Оленою, дочками та онуками. З хоромiв виносили клунки з припасами. Князь, одягнутий по-дорожньому в чорний кожух с широким комiром та взутий у битi валянки, стояв у товариствi боярина Федора та духiвника Iвана i тихо розмовляв з ними. Дмитро сплигнув з коня - вiддав поводи Добринi. - Доброго ранку, княже. Що сталося? Михайло Всеволодович обняв тисяцького за плечi. - Дмитре, я покликав тебе, щоб повiдомити про свiй вiд'їзд i попрощатися. Я вирiшив залишити Київ... - Залишити Київ? З дружиною? Як же можна! В такий час! - не втримався вiд вигуку Дмитро. - От саме тому, що такий час, - князь з притиском вимовив слово "такий", - я i вiд'їжджаю. Ти спитаєш - чому? Вiдповiм. Вранцi довкола Києва стане Менгу, а в мене дружини - жменька одна. Навiть пiвтисячi не набереться. Як з нею вiдстоювати столицю? От я i вирiшив поїхати у Володимир та в Галич до князя Данила просити пiдмогу, а якщо там не знайду, то подамся в Угорщину, до короля Бели. Там мiй син Ростислав - сватається до його дочки Анни, то, гадаю, Бела не вiдмовить прислати вiйсько на помiч. - А як же ми, княже? - Я покликав тебе не тiльки для того, щоб попрощатися, а й для того, щоб надiлити тебе вiйськовою владою над киянами. Озброюй їх - захищай мiсто, поки сил стане. Будеш вiдтепер не тiльки тисяцьким, а й воєводою! I хай допомагає тобi бог! Дмитро схилив голову. Княжi слова не втiшили його, не зняли з душi тривогу. - Дякую за ласку, княже... Але без князя... В такий час!.. Що скажуть люди? Михайло Всеволодович нiчого не вiдповiв на цi гiркi слова, а рвучко обняв воєводу, тричi перехрестив. - Прощай, Дмитре! Хай береже тебе Бог!.. А менi - пора! Вiн поспiшно сiв у критi сани - торкнув вiзника: - Рушай! Тайкома вiд киян, без почестей, без хвали чи хули покинув князь Михайло Київ у тяжку годину. Дмитро вивiв його за Бiлгородськi ворота i довго стояв мовчки, вдивляючись, як валка саней i вершникiв швидко розтає в нiчнiй iмлi. Тодi зiрвав з голови шапку i спересердя ударив нею об землю. - Прокляття! Утiк князь! Залишив нас напризволяще! Дбає про себе, а не про Київ! Нещасне мiсто! Нещасний народ наш! Нема до кого тобi прихилитися, нема у кого допомоги просити! Добриня зiскочив з коня - пiдняв шапку. - Вiзьми, воєводо, простудишся! 7 Хоча князь Михайло намагався тайкома виїхати з Києва, чутка про його вiд'їзд швидко поширилася по всьому мiсту, i воно загуло, завирувало. Стривоженi кияни вибiгали на вулицi. - Це правда, що князь утiк? - Кажуть, утiк. - О Боже, що ж тепер з нами буде? - Ви чули? Новина обростала здогадами та вигадками. - Всi бояри теж повтiкали. - Та невже? - А на Подолi, на Житньому ринку, кажуть, учора бiгала собака з двома головами! Одна гавкала по-собачому, а друга нявкала по-котячому! О! - Ой лишенько! Не на добро се! - Татари-мунгали перейшли Днiпро i вже облягають Київ! - Свят, свят, свят! Ой людоньки! Страх розповзався по Києву, як вогонь по сухому дереву. Всяк чинив, як умiв. Один брав лука та меча i бiг на мiський вал, другий хапався за лопату, копав у потаємному мiсцi ямку i приховував до кращих часiв свої скарби, а третiй запрягав коней у сани, забирав домочадцiв i мчав геть iз мiста, подалi вiд нього - в далекi села, в лiси, в занесенi снiгом хащi та вертепи. Дiзнавшись про це, Дмитро звелiв зачинити всi ворота i нiкого не випускати. Тiльки впускати! Щоб кожен, хто хоче, знайшов за валами захисток. А потiм розiслав глашатаїв у всi кiнцi, щоб заспокоїти людей i закликати зi зброєю на заборола. Коли зiйшло сонце