iнших - i теж шаблями та соїлами по черепку! Увесь степ вкрився половецькими трупами. Галич так розкормилася на дармових харчах, що й злетiти в небо вже не мала сили... Хто мiг, той тiкав свiт за очi - у Крим, за Обезькi гори, на Русь, у Польщу та Литву. По всьому свiту розсiявся мiй народ. Полонених потягнув Батий на рiку Волгу, а по нiй - аж у булгарську землю, на рiку Каму, воювати бул-гарiв... Пiсля багатьох кривавих сутичок з татарами я зрозумiв, що не вiдiб'юся, що загине рiд мiй, плем'я моє, а з ним i я загину. Тодi я зняв усiх з насиджених мiсць i повiв в Угорську землю. Я сподiвався, що король Бела прийме нас, бо ж його мати - половчанка, наша княжна... - Ну i як вiн вас прийняв? - Як родичiв. Сам виїхав нам назустрiч, на погранич-чя, привiтав мене, як брата, i надав вiльнi землi для кочування. Там i вiдбулася наша розмова, там ми уклали угоду... - Про що? Котян обсмоктав кiстку, рушником витер вуса i руки. - Зi мною прийшло сорок тисяч кибиток! Як бачиш, сила не мала! Бела це оцiнив i поставив передi мною двi вимоги: прийняти католицьку вiру, похрестити всiх, а друге - служити йому вiйськовою силою у домашнiх вiйнах з можновладцями-банами, якi самi хочуть стати королями. - Ну i що? - Я погодився. А що мав робити? Нам нiкуди було дiватися... Мене першого похрестили, а потiм i народ мiй. Тепер я, великий хан, колишнiй вiльний степовий орел, став данником короля Бели. Вiн дав нам притулок, землю, а за це ми слугуємо йому нашими шаблями... Ось так, княже! А ти? Чого ти тут? Князь Михайло зiтхнув. - Та того ж, хане, що й ти. Тiльки я не став чекати нападу Менгу-хана, а вирiшив шукати союзу, щоб спiльно iз сусiдами стати супроти Батия! Передусiм - привернути короля Белу до цього союзу, князя Данила, польських князiв... Тепер бачу, що й ти будеш з нами... Сила зiбралася б не мала! Коли б ми разом стали супроти Батия, то... - Дай, Боже, нашому телятковi та вовка з'їсти! - зiтхнув Котян. - Але створити такий союз - ой як важко! - Хочу просити у Бели доньку для свого сина Ростислава. Син уже там, а я ось - їду... - Їдь, княже, їдь!.. А я буду молитися своїм новим i старим богам, щоб твоя поїздка була успiшною! Бо вiд Батия - нам усiм смерть! 3 Iванко так i не знайшов подвiр'я боярина Дмитра. Стемнiло, Києва вiн не знав, двоє чи троє запiзнiлих перехожих на його запитання, де живе боярин, непевно махнули кудись рукою - там! Вiн посмикався туди-сюди по вузьких вулицях, аж поки не опинився в якомусь глухому завулку, де й розвернутися з двома пiдводами у темрявi було нiяк. Постукав в однi ворота - мовчанка, в другi - у вiдповiдь собачий гавкiт. Тодi вiн заклав у рептухи коням вiвса та сiна, сам погриз хлiба з салом, тугiше закутався в кожуха, пiдняв баранячого комiра i заходився бiгати довкола саней, щоб зiгрiтися. Скрипiв пiд ногами снiг, форкали, здригаючись вiд холоду, конi, а вiн усе бiгав i ходив, ходив i бiгав - усю нiч, аж поки зiйшло сонце i на київських вулицях загомонiв люд. Перший же прохожий вивiв його з тупика, куди вiн необачно заїхав у темрявi, i показав на простору садибу, обнесену високим частоколом, за яким виднiвся боярський терем, якiсь iншi просторi будiвлi, гiллястi грушi та яблунi в бiлому снiговому вбраннi. - Боярина, парубче, шукай там! Вiн постукав у важкi дубовi ворота. Вiдчинив молодий гостроносий сторож-челядник. Дiзнавшись, що смерд привiз крицю, впустив його з пiдводами в двiр. - Вези туди, до кузнi! Ковалi, що вже роздували вугiлля в горнi, допомогли Iванковi розвантажити його поклажу, i вiн, полегшено зiтхнувши, що виконав наказ Добринi, пiд'їхав до ганку. - Чого тобi? - знову спитав челядник. - Хочу бачити боярина. - Чоловiче, невже ти гадаєш, що бояриновi нiчого робити, а тiльки розмовляти з кожним смердом, що привозить сюди що-небудь? Iванко був злий, бо цiлу нiч мерз, був голодний, його душили сльози за брата, якого князiвськi посiпаки хтозна-куди запроторили, тому вiдповiв рiзко: - А ти хiба не смерд? Я смерд, але вiльний! А ти смерд боярський! Я не поїду звiдси, поки не побачу боярина Дмитра! - Та я тебе витурю зараз у шию - аж засвистиш звiдси! - вигукнув той люто i замахнувся кулаком. - Поганець! Iванко був не з полохливих. Вiдступивши крок назад, висмикнув з саней рожна. - Тiльки зачепи! На їхнiй крик розчинилися дверi терема - i на ганок вийшла дiвчина. Побачивши челядника з пiднятими кулаками, а незнайомця з рожном у руцi, метнулася, як була - без хустки чи шапки, без кожушка, в одному червоному платтi - до них. - Що тут? Ану, припинiть бiйку! Челядник опустив руки, вклонився. - Бояришне, цей смерд... Але Янка не дозволила йому закiнчити. - Iди геть, Демко! - I повернулася до зблiдлого незнайомця, який в однiй руцi все ще тримав рожна, а другою иупив з голови шапку. - Ти хто? Що тобi треба? - Я Iванко, брат Добринi... Ми привезли бояриновi крицю... Янка аж кинулася. - Добринин брат? А де ж сам Добриня? - Його вчора схопили князiвськi гриднi i повели - не знаю куди. - О Боже!.. Так чого ж ти стоїш? Ходiмо мерщiй до боярина! - Я й хотiв до боярина, дак цей... Демко... Янка вже не слухала - потупотiла пiдкованими чобiтками на ганок. Iванко поколивав за нею. У просторiй горницi, залитiй сонячним свiтлом, сидiла пiсля снiданку вся бояринова сiм'я. Янка ввiрвалася сюди, як вихор, ще з порога вигукнула: - Татусю, Добриня з братом Iванком привiз тобi крицю, а князiвська варта схопила його вчора, мов татя, i невiдомо де подiла! Врятуй його! Всi повернулися до молодого смерда, що, знявши шапку, низько вклонився. - Хто схопив Добриню? - спитав Боярин. - Не вiдаю, - вiдповiв Iванко. - Вже посутенiло, було темно... Якiсь вершники... Старший кричав на Добриню, а потiм наказав забрати... Його й потягли... - Це князiвська нiчна сторожа - бiльше нiкому! - вигукнула Янка. - Ми повиннi його виручити, татусю! Ходiмо! Дiвчина була схвильована, щоки її порожевiли, очi блищали. Бояриня переглянулася з боярином i з синами, пiдвелася i взяла Янку за руку, намагаючись посадити на стiлець. - Заспокойся, доню, сядь! Я певна, з Добринею нiчого лихого не сталося, якщо вiн теж не вчинив нiчого поганого. Тато поговорить з князем чи з тисяцьким Домажиром - i його випустять... - А якщо не випустять? Я хочу пiти з татусем! Бояриня почервонiла, пiдвищила голос: - Янко! На що це буде схоже? Як пояснити князевi, чому ти заступаєшся за якогось смерда? Янка висмикнула руку з материної руки, гнiвно притупнула ногою. - Той смерд урятував мене вiд смертi! Ось що я скажу князевi! Той смерд повiвся як лицар, коли застерiг киян вiд лестощiв татарських, хоча добре знав, що важить головою! А ти думаєш, що я... що я... З її очей бризнули сльози. Пiдвiвся боярин Дмитро, кивнув бояринi, щоб сiла, а сам обняв дочку за плечi, що здригалися вiд плачу, приголубив. - Не плач, доню, пiдемо разом... Iди - вдягайся! - I повернувся до бояринi: - Все буде гаразд. Може, це й на краще, що Янка пiде зi мною. Справдi, вона розумно пояснює, чому вступається за Добриню. Менi навiть було б важче зробити це... А Iванка погодуйте - i хай вiдпочиває скiльки захоче - адже не спав цiлу нiч... I дорога йому ще далека... 4 Князь Володимир Рюрикович раптово занедужав. Болiла голова, ломило поперек, холодило ноги. Вiн лежав на тисовому лiжку, вкритий периною. Вiд обкладеної свiтло-зеленими кахлями груби йшов теплий дух. Вiн пив гаряче молоко з медом, але йому все ж було холодно. Однак вiн уважно слухав, що говорив тисяцький Дома-жир, що сидiв у дерев'яному крiслi пiд протилежною стiною. А той розповiдав про важливi речi. - Вiрнi люди, княже, доносять, що з Рязанi, Володимира, Суздаля, з Москви багато втiкачiв, рятуючись вiд татарського насилля, поселяються на Волинi та в Галичинi. Князь Данило охоче приймає їх, дає землю, луги, лiси, щоб залишалися у нього назавжди... - Ще б пак! Данило знає, що робить! - промовив, закашлявшись, Володимир Рюрикович. - Бiльше людей - бiльша сила держави! А Київ, бач, тi втiкачi з Низовських земель[49] обминають, хоча простору у нас бiльше, нiж у Галичинi... - Наляканi люди - бояться, що Батий от-от нападе на Київ... До нас хлинули цiлi натовпи половцiв - просять захисту... - Хай селяться по Росi мiж чорними клобуками. Вони ж родичi - з одного кореня пiшли. Якщо Батий i вдарить на Київ, то, гадаю, спочатку мусить напасти на поршан[50]. Тож хай половцi змiцнюють залоги мiст на Пороссi! - Слухаюсь, княже, так i зроблю... - А що чути про хана Котяна? Вiн не загинув? - Кажуть, забрав своє плем'я i подався до племiнника, до короля Бели. - Боже, залишається Київ сам на сам з Батиєм, - прошепотiв князь, заплющуючи в знемозi очi. - Чи ж вистоїть? Та ще й немає згоди серед київського боярства: однi - за мене, другi - за Михайла, третi - за Данила, а четвертi згоднi закликати Ростислава Мстиславича Смоленського. - Бiльшiсть, княже, за тебе, бо ти - наш князь давнiй, ще з Калки, де загинув великий князь Мстислав Романович... - А як боярин Дмитро? Не має серця на мене за те, що я не його, а тебе, поставив тисяцьким? До нього багато хто прислухається... - За рiзними клопотами не бачив його, княже... Але маю я одну думку - породичатися з Дмитром. У мене - син Iвор, а в нього - дочка Янка... - Це було б добре, - промовив князь, пригладжуючи на головi рiдке сиве волосся. - Поговори з ним... - Пiсля посту зашлю сватiв. - Довго ждати... Домовитися можна й зараз - це ж не весiлля! - Гаразд, княже. Тут прочинилися дверi, i княжий покладник, просунувши голову, сказав: - Княже, до тебе проситься боярин Дмитро з дочкою. Що йому вiдповiсти? Князь переглянувся з Домажиром. - Проси сюди! - А коли покладник зник, здивовано розвiв руками. - Треба ж таке: на ловця i звiр бiжить! Цiкаво, з чим вiн прийшов? - Може, менi вийти? - Сиди! Зараз i про твоє дiло поговоримо. Я буду за свата... До покою зайшли Дмитро з Янкою. Побачивши князя в постелi, Дмитро збентежено вклонився, знiяковiв. - Коли б знав, княже, що ти такий хворий... - Нiчого, нiчого, сiдай!.. А це твоя донька? - Анна... Янка... - Гарна дiвчина. Уже на виданнi... - Ще молода, княже. - Ну, ми ще про Янку поговоримо. А зараз кажи - чого прийшов? Гадаю, Домажир нам не заважатиме? - Нi, княже. Дiло наше просте. Вчора ввечерi твоя нiчна сторожа схопила мого смерда Добриню, який вiз менi з Калинового Кута крицю. Я прийшов просити за нього, щоб випустив. - А чому з дочкою прийшов? - Той смерд врятував її вiд смертi - затулив собою вiд татарської стрiли. Ось чому вона тут. I ми разом просимо вiдпустити його. - А може, вiн у чомусь провинився? - Його брат, що їхав разом з ним, клянеться, що нi. Та й я того хлопця знаю. Не вiриться, щоб вiн, їдучи до мене, учинив яке-небудь зло. Тут якесь непорозумiння. Князь рушником витер змарнiле обличчя, облизнув сухi губи. - Менi про нього нiчого не вiдомо. - I глянув на Домажира. - А тобi? - I я нiчого не знаю. - Але ж, княже!.. - вигукнула Янка, пiдхоплюючись на ноги. - Як же так? Зникає людина - i нiкому нiчого не вiдомо! Треба шукати! Її запальнiсть розвеселила князя. Переборюючи ломоту в тiлi i бiль в головi, вiн усмiхнувся i глянув на тисяцького. - Що, Домажире, гарна дiвчина? Я чув, у тебе є парубок. Чом би тобi не породичатися з боярином Дмитром? Я згоден бути посадженим батьком. Домажир розплився в усмiшцi i крякнув вiд задоволення. Як ловко князь повернув розмову! - Я давно, княже, думав про це i навiть натякав бояриновi. Так що все тепер залежить вiд Дмитра. Як, боярине? Вiддаси Янку за мого Iвора? Дмитро нiяк не сподiвався такого повороту подiй i тепер сидiв зовсiм збентежений i схвильований. Його й без того рум'янi щоки тепер просто паленiли малиновим жаром, а широкi груди високо здiймалися вiд прискореного дихання. Однак вiн швидко взяв себе в руки. - Княже, я йшов сюди, на Володимирiв двiр, щоб розв'язати одну загадку, а ти раптом загадав зовсiм iншу. Та ще таку, яку не так просто розв'язати. Потрiбна згода бояринi Анастасiї, а найперше - самої Янки... - Якщо батьки дiйдуть згоди, дiвку не питають, - сказав князь. Тут знову схопилася Янка, притупнула нiжкою. - Як це - не питають? Та, може, я того Iвора i в вiчi не хочу бачити! А ви - замiж! Краще я на себе руки накладу, нiж пiду за нелюба замiж! Так i знайте! Домажир перестав усмiхатися i розвiв руками. Дмитро почав блiднути, почувши, на що наважилася дочка, бо знав її кращiй, нiж будь-хто iнший, i не сумнiвався, що її погрози зовсiм не пустi слова. Вiн силомiць змусив її сiсти побiля себе, обняв за плечi. - Янко, заспокойся! Ти ж iще не стаєш пiд вiнець! А говорити можна про все - навiть про твоє весiлля. До того ж. Iвор, син боярина Домажира, гарний хлопець, i кожна дiвчина в Києвi мала б за честь вийти за нього замiж. Та ще коли великий князь сам бажає бути посадженим батьком... - А я не бажаю! Чуєш? Не бажаю! А коли я не бажаю, то навiть сам великий князь не змусить мене нi за кого вийти замiж! - Вона знову схопилася i вибiгла, грюкнувши дверима, з княжого покою. Три немолодi чоловiки мовчки переглянулися. Домажир почервонiв з досади та сорому, бо нiяк не сподiвався, що якесь там дiвчисько, хай навiть дочка самого боярина Дмитра, викине такого коника - пiднесе його синовi, та де там синовi - по сутi, йому, тисяцькому, гарбуза! Боярин Дмитро розвiв руками, намагаючись згладити неприємне враження вiд вибрику Янки, а князь засмiявся, зморщивши носа i витираючи сльози з очей. - А хай йому грець, яка дiвчина! Га? З перцем! Цiкаво, чи вона вiдмовила б i моєму синовi - княжичу? Ха-ха! Вiн чхнув i почав витиратися рушником. Дмитро пiдвiвся. - Пробач, княже, що так сталося. Головне - видужуй, а про сватання ми ще, сподiваюся, поговоримо. Дивись, i Янка до того часу передумає. Вона справдi молода. Дитина ще! - Гаразд, почекаємо, - кволо махнув рукою князь, бо ця розмова стомила його. - А про того смерда, якого ти розшукуєш, Домажир дiзнається i сповiстить тебе. Iди! Боярин мовчки вклонився i вийшов. 5 На зустрiч з королем Белою князь Михайло взяв з собою сина Ростислава, хоча княжич i опирався. - Король не хоче родичатися з нами, батьку, - за цi кiлька мiсяцiв, що я тут, нi разу не запросив до себе, нiби я не син великого князя київського, а простий купець. Тiльки й того, що на Рiздво та на Новий рiк присилав вина та кошiль винограду. Це ж пряма образа! А королiвну Анну я ще i в вiчi не бачив. Може, вона слiпа або кульгава... - Не верзи казна-чого! - розсердився князь. - Я повинен висватати її за тебе! Вона, кажуть, красуня, а твiй шлюб з нею змiцнить нас вiйськовою пiдтримкою угорського короля! Самi проти Батия ми не вистоїмо! До королiвського замку в Естергомi вони пiд'їхали опiвднi в супроводi боярина Федора та конюшого, їх нiхто не ждав. Ворота були зачиненi. - От бачиш - тебе зустрiчають так само, як i мене, - сказав Ростислав зi злiстю. - Плюнув би я на все та повернув голоблi назад! - Не гарячкуй, все зараз з'ясується, - заспокоював його князь, але було видно, як вiн помiтно зблiд, бо не чекав такого безчестя. - Може, ми рано прибули? Конюший кiлька разiв стукнув залiзним кiльцем у ворота. Нi звуку. Нiби замок вимер. - Що ж сталося? Невже ми переплутали щось? - дивувався боярин Федiр. - Так нi ж - королiвський посол ясно сказав: бути до обiду. Тут щось не те! Нарештi, коли терпець їм увiрвався i вони вже лагодилися сiдати на коней, щоб їхати назад, ворота розчинилися, i в них показався в супроводi кiлькох охоронцiв сам Бела Четвертий. Це був сухорлявий чоловiк з сiро-матовим, половецького типу обличчям, чорним волоссям, що спадало йому на плечi, i карими, теж половецькими, очима. Вiн приязно усмiхнувся i розкинув руки для обiймiв. - Пробач, брате, що запiзнився. Важливi дiла затримали мене, - сказав, обнiмаючи князя. - їх завжди у правителiв - хоч вiдбавляй! Сам знаєш... А тим часом - прошу до замку! В невеликiй кiмнатi з високою склепiнчастою стелею i двома високими вузькими вiкнами уже був накритий стiл - для трьох осiб - для короля, князя i княжича. Товмач, молодий чорнявий русин з Пiдкарпатської Русi, сидiв збоку i пильно пантрував за кожним порухом короля. Меткий мовчазний чашник наповнив келихи вином i нечутно вийшов з кiмнати. - За твiй приїзд, брате, - пiдняв свого келиха король. - За твоє здоров'я, за здоров'я твого сина Ростислава i всiєї родини! Князь чекав, що король скаже "мого мойбутнього зятя", та вiн обмежився сухими словами "твого сина Ростислава". Це неприємно вразило Михайла Всеволодовича. Коли випили й трохи закусили, вiн вiдразу ж пiшов навпростець: - Брате, я приїхав сюди здалеку, з самого Києва, щоб просити у тебе для сина Ростислава руки твоєї доньки Анки та вiйськової допомоги проти Батия. Не приховаю, що далеко по свiту рознеслася слава про незрiвнянну красу королiвни, її розум та дiвочу цнотливiсть, а про твою вiйськову силу начуваний кожен на Русi. - Дякую, брате, за добрi слова, - вiдповiв Бела. - Шкода, що королева i моя донька Анна зараз вiдсутнi i не можуть їх чути, а то б вони дуже втiшилися ними. Однак я їм передам їх, щоб вони знали, як високо шанують у свiтi угорську королiвну, їм буде приємно це знати. - Гаразд, брате. Тепер ми хотiли б почути твою вiдповiдь. - Вiдчуваючи внутрiшнiм чуттям нещирiсть короля, князь Михайло вирiшив не церемонитися i пiти напролом. - Що ти нам скажеш? Чи буде твоя згода на шлюб княжича Ростислава з королiвною Анною? Бела випростався, примружився, нiби збирався з думками, а потiм тихо сказав: - Княже, ти знаєш, що я прийняв у мою землю хана Котяна з ордою, мого дядька по матерi? - Знаю. - Але ти не знаєш, якого лиха накликав я цим самим на себе i на свiй народ. Батий вимагає, щоб я вигнав половцiв геть... - При чому тут хан Котян, брате? Я питаю про королiвну Аннуї - Е-е, зв'язок тут прямий... Ось i ти приїхав не так по мою дочку, як шукати союзу проти Батия... Я це знаю... Та щоб ти зрозумiв, послухай, що пише клятий язичник. - Король щось шепнув товмачевi - той подав червону теку, що лежала на високiй конторцi бiля вiкна. Король вийняв з неї два пергаментнi аркушi i один з них, розправивши, притиснув лiвою рукою. - Ось той лист, написаний язичницькими лiтерами татарською мовою. Брат Ордену проповiдникiв Юлiан ходив у Велику Угорщину[51] i, повертаючись назад через землю Суздальську, одержав його вiд князя суздальського, а той вiдiбрав його вiд ханських послiв, що їхали до мене. Отож послухай, що пише Батий: "Я, хан, посол Царя Небесного, якому вiн дав владу над землею пiдносити тих, хто пiдкоряється менi, i придушувати тих, хто противиться менi, дивуюся тобi, королю угорський. Хоча я втридцяте посилаю до тебе послiв, ти чомусь нi одного з них не повернув до мене назад, та й своїх послiв анi листiв не шлеш. Знаю, що ти король багатий i могутнiй, i що много у тебе воїнiв, i один ти правиш великим королiвством. Тому-то тобi важко по добрiй волi менi пiдкоритися. А це було б краще i кориснiше для тебе, коли б ти пiдкорився менi добровiльно. Дiзнався я зверх того, що рабiв моїх, ку-манiв, ти тримаєш пiд своїм захистом. Я наказую тобi надалi не тримати їх у себе, щоб через них я не став проти тебе. Куманам легше тiкати, нiж тобi, оскiльки вони, кочуючи в шатрах, можливо, i в змозi тiкати. Ти ж, живучи в будинках, маєш замки i мiста: як же тобi уникнути руки моєї?" Король замовк i пiдвiв очi на Михайла Всеволодовича. - Ну й що? - спитав князь. - Так вiн погрожує всiм. - Я не хочу ще одної погрози iз-за шлюбу моєї доньки з київським княжичем. Зрозумiй мене, брате, так, як я тебе розумiю. Ти хочеш вiйськового союзу зi мною, щоб спiльно стати проти Батия, бо вiн уже пiдiйшов пiд твої стiни. А я не хочу, щоб вiн взагалi потикався в Угорщину. Досить менi й того, що Котян зi своїми половцями навiв його на мiй слiд. А тепер ще й ти хочеш пiдбурити Батия до нападу на мою землю! Михайло Всеволодович розвiв руками. - Ну, от - усi ми так: моя хата скраю! Брате, ти робиш велику помилку! Чи так, чи iнак, а Батий коли-небудь добереться i до тебе. Згадаєш мої слова! Згадаєш, та буде пiзно! Якщо ми - ти, я, князь Данило, польськi князi - не об'єднаємося та не зупинимо Батия, тодi вже нiхто його не зупинить! - Може, вiн далi i не пiде, якщо його не дражнити? - Мала на це надiя! - вигукнув роздратовано князь Михайло. - Вiн хоче пiдкорити весь свiт! Такий, кажуть, заповiт своїм синам та онукам дав, умираючи, Чiнгiсхан. Бела опустив голову, довго думав. Потiм, зiтхнувши, вiдповiв: - Коли б же, брате, я сам правив Угорщиною! Так де там! Наплодилося стiльки своїх королев'ят-можновладцiв, бояр-банiв, що не знаю, як їх i приборкати. Не я їм, а вони менi кажуть, що робити i що чинити! Мало не зiпхнули мене з трону, коли дiзналися, що я дав притулок хану Котяну... Ось так, княже! Нi, не можу я пiти на союз з тобою - нi на шлюбний, нi на воєнний, бо страшно менi не тiльки Батия, а й ворога домашнього! - Це твоє останнє слово? - Так, це моє останнє слово! Київськi князi переглянулися i рвучко пiдвелися - вийшли з-за столу. Михайло Всеволодович, зблiдлий, враз постарiлий, скрушно похитав сивою головою. Вiн мало не плакав: в одну мить розбилися, розлетiлися всi його надiї. З ким же рятувати Київ? З одним Данилом Галицьким? Але з ним вони вже виступали проти татар на Калцi - i що з того сталося? - Ех, королю, королю! - зiтхнув важко. - Нерозумно чиниш! I нас залишаєш на поталу, i себе пiдставляєш пiд удар! Та що вдiєш? Залишайся здоровий, а ми рушимо до князiв польських... Може, у них знайдемо те, що шукаємо. 6 По вiд'їздi князя Михайла з Галича минув тиждень. Потiм минув другий. Данило Романович не знаходив собi мiсця. Де ж подiлася сестра, княгиня київська? Вже давно пора їй бути тут! Навiть не поспiшаючи, можна було дiстатися сюди за сiм днiв. Хай за десять. Але ж минуло п'ятнадцять! Де ж вона? Тепер кожен новий день вiн починав з одного i того ж запитання: - Чи прибула княгиня Олена? - Немає, княже, - винувато вiдповiдав двiрський Вавило. - Щось трапилося! Щось трапилося з нею в дорозi! - зiтхав Данило. Але що? I як про те дiзнатися? Вiн посилав гiнцiв рiзними шляхами, по яких могла їхати сестра, однак тi поверталися нi з чим. Не їхала. Нiхто не бачив. Нарештi одного дня в Галич прискакав гонець iз Кам'янця-Болохiвського, що на Случi, подав князевi цидулку, написану поспiхом. "Брате, - писала княгиня, - порятуй! Поспiшаючи в Угри, князь Михайло залишив мене у Звижденi, i я поволi їхала до тебе. А в Болохiвськiй землi, в Колодяженi, напав князь Ярослав Iнгварович i захопив разом з домочадцями, дружиною невеликою та челяддю. Згадав стару свару з князем Михайлом i тримає у себе як полоненикiв..." Данило з досадою стукнув кулаком по столу. - Якесь прокляття тяжiє над родом Рюриковичiв! Брати, а живемо, як лютi вороги! - I пiдвiв очi на гiнця. - Де ж зараз княгиня Олена? - В Кам'янцi на Случi. Князь Ярослав силою захопив також це мiсто. - Ще тiльки цього не вистачало! Та чи вiн сповна розуму? Половина Руської землi лежить у розрусi, на порозi нашої хати стоїть Батий зi своїми кривавими ордами, а вiн нову котору[52] розпочинає! Князь охопив голову руками i так сидiв довго, похитуючись з боку на бiк. Потiм, важко зiтхнувши, поглянув на гiнця, на його стомлене лице та забрьоханий весняною грязюкою одяг. - Ти ось що, парубче: пообiдай та лягай вiдпочивати. А я напишу листа князю Ярославу - поїдеш з моїми гiнцями! - Гаразд, княже, - вклонився молодик i вийшов в покою. Князь Данило пiдiйшов до високої конторки, що стояла бiля вiкна, розправив невеликий аркуш пергаменту, вмокнув бiле гусяче перо в каламар i вивiв першi слова послання: "Брате Ярославе, вiдпусти сестру до мене, бо Михайло обом нам зло замишляє..." Данило не лукавив: близькi родичi, вони з Михайлом не раз сходилися в бою, як вороги, а потiм мирилися i вже спiльно воювали проти iнших князiв. Теперь же, коли б вiн не визволив княгиню Олену з її домочадцями i челяддю, Михайло поклав би зло не тiльки на Ярослава, а й на нього. Та й взагалi - як можна не заступитися за сестру? Написавши коротке послання, присипав його сухим пiском, щоб швидше висохло, i погукав двiрського. Потрiбно було пiдiбрати i спорядити в дорогу топкових гiнцiв. 7 Добриня давно загубив лiк дням i тижням, бо в ямi стояла безперервна нiч - холодна, волога, тривожно-жорстока. Лише раз на добу чиясь рука вiдтикала вгорi вузьке вiконце i подавала вниз окраєць черствого хлiба та глечик води. Тодi в яму заглядав блiдий промiнчик ранкового - найчастiше сiрого, туманного - свiтла, i по ньому вiн спочатку лiчив днi неволi, та згодом, збившись з лiку, перестав. Що з того, що вiн знатиме, скiльки часу провiв тут? Адже нiхто не сказав, скiльки має провести. Рiк? Два? Чи до самого скону? Найбiльше дошкуляли i гнiтили його темрява i холод. До вiконця, щоб вiдiткнути його i впустити трохи свiтла, вiн не мiг дотягнутися. А хоч би й мiг, то утримався б вiд такого необережного вчинку, бо iнакше б зовсiм тут замерз. Холод, або, швидше, якась могильна сирiсть, затхлiсть ще в першу нiч, як вiн сюди потрапив, забралися пiд його одяг, пронизали все тiло i не полишали ось уже який час. Та найстрашнiшим був розпач, що народився i вирiс iз безнадiї. Вiн з'явився не вiдразу. Спочатку думалося. Що ось-ось його витягнуть звiдси. Хай на краще чи на гiрше, а витягнуть, випустять, i вiн побачить бiлiй свiт. Але минав час - i нiхто не приходив, не випускав. Про нього, здається, просто забули. Та, власне, i знає про нього лише один чоловiк - Доман. То, може, вiн нiкому нiчого про нього не сказав i полишив його тут на довiчно, аж до загибелi? Може, Iванка злочинцi пристукнули у пустинному завулку, щоб не було свiдка, а його навмисне кинули сюди, щоб, перш нiж загинути, вдосталь намучився? З таких думок виникла безнадiя, а з неї вродився вiдчай, разпач. Одного разу, коли у вiконечку блиснуло свiтло i безмовний наглядач опустив йому на мотузцi черствий окраєць хлiба i глечик води, а вiн, переливши воду у свiй посуд, сiпнув за мотузку, що, мовляв, готово, раптом здалеку долинув приглушений дiвочий голос: - Добрине! Добрине! Де ти? Добрине-е! Вiд несподiванки вiн завмер. Хто це? Невже Янка? Нiби її голос! Вiн кинувся до вiконця, схопився руками за холодний, осклизлий зруб i щосили загукав: - Янко! Янко! Я тута-а! Але було пiзно. Поки вiн стояв, остовпiлий, i думав, хто б це мiг бути, поки надумав крикнути, наглядач заткнув вiконце, i його розпачливий зойк завмер у темнiй ямi. Стало тихо i темно. Тепер хоч кричи, хоч головою бийся в стiну - нiхто не почує. Добриня поставив глечика в куток, зверху поклав хлiб i сам опустився у знемозi на брудну холодну пiдлогу. Що це було? Чий голос вiн чув? Невже Янчин? Чи йому примарилося? Отже, його не забули? Його розшукують? Хто? Боярин Дмитро? Янка? Брат Iванко?.. Отже, є надiя, що наступить день, коли його муки скiнчаться? Брязне засув на лядi, що вiдгороджує його вiд бiлого свiту, i вiн стане вiльним? Навже це може бути?.. А якщо це все мана? Якщо голос Янки лише вчувся йому, приснився наяву? Вiн торкнув себе за палаючого лоба, провiв долонею по худому, зарослому м'якою бородою обличчю i, згорбившись, мимоволi застогнав. Свiтла надiя, що блиснула в його душi, як зоря, раптом потьмянiла, погасла, i в серце безшумно, як вуж, знову почав заповзати вiдчай. 8 Тисяцький Домажир iз сином Iвором заявилися в недiлю - якраз перед обiдом, коли вся сiм'я ще не зiбралася, а за широким i довгим столом сидiли вже боярин Дмитро з бояринею та метушилися чашники, розставляючи посуд. Боярин Дмитро не мав на Домажира серця i не вiдчував образи за те, що той, з наказу князя, перейняв у нього владу в Києвi. Все в цьому свiтi таке нестале, непостiйне, мiнливе, що ображатися на будь-кого за подiбну змiну просто було б i нерозумно, i смiшно. Вчора - я, сьогоднi - ти, а завтра, дивися, хтось третiй. Бо нiчого немає вiчного пiд зорями - все пливе, все минає... Однак, як людину, Домажира Дмитро недолюблював: було в ньому щось нещире, слизьке. На устах - усмiх, а в душi - щось хитреньке, непевне. Зразу й не розбереш - що за людина? Однак привiтав його приязно. - Дорогий боярине, прошу до столу! Домажир перехрестився на образи, розгладив цупкою п'ятiрнею рудого чуба i кошлату бороду. - Хлiб-сiль господинi i господарю. Щастя домовi сьому! - Вiн сiв на лаву i показав Iворовi, веснянкуватому парубковi, на мiсце поряд з собою. - Та не обiдати ми завiтали до тебе, боярине, а хочемо погомонiти, як я колись обiцяв, про твою доньку Янку, що, кажуть, ще привабнiше розцвiла i стала окрасою Києва. Чи не могли б ми з тобою та бояринею Анастасiєю породичатися? Гляньте на мого парубка - чим не красень? Вже має вiсiмнадцять лiт, пiсля мене успадкує дiм, сукновальнi i млини, землi i лiси. I здоров'ям бог не обдiлив, i розумом. А що трохи веснянкуватий, то з лиця води не пити... Iвор почервонiв, i веснянки на носi проступили ще яскравiше. Вiн це знав, але нiчого з собою подiяти не мiг - червонiв ще дужче. - Тату! - прошепотiв знiяковiло. Та Домажир тiльки махнув на нього рукою i вiв далi: - Пора вже йому обзаводитися сiм'єю... От я й подумав, Дмитре, чи не гаразд нам буде поженити наших дiток та й самим об'єднатися i тримати владу в Києвi? Га? Вчора ти був тисяцьким, сьогоднi - я, а завтра, дивись, ти знову вивернешся - i менi буде пiдтримка. Бо, скажу я вам, князь Володимир Рюрикович уже на ладан дише. На видужання - нiякої надiї. От-от Бог прийме його душу... - Невже такий плохий? - Гiрше бути не може... Уже й соборували... Тане, мов свiчка... - Не щастить Києву на князiв, - похитав головою Дмитро. - Та ще в такий час! - Час справдi важкий i непевний, - погодився тисяцький. - А ти заходився сина женити! - ухопився за його слова Дмитро. - Чи ж на добро се? - Хтозна - на добро се чи на лихо. Та коли так мiркувати, то й жити не захочеться, - заперечив Домажир. - Справдi, нападе на нас Батий чи, може, ранiше дiдько його схопить - ще баба надвоє ворожила, а ми живi i про живе повиннi дбати. - Може, й так, - погодився Дмитро i звернувся до бояринi: - Тодi клич, Анастасiє, Янку та всiх наших домочадцiв до столу. Пообiдаємо та гуртом i подумаємо. А передусiм - запитаємо дочку: хоче вона замiж чи нi? Бо ж молода ще! I силувати її я не хочу... Ми з Анастасiєю бралися по любовi, то й дочцi того бажаємо... - По любовi! - хмикнув Домажир. - Яка химера! Пiп обвiнчає - от i полюбляться! Бояриня вийшла i хутко повернулася з Янкою. Невдовзi за ними до горницi зайшли Микола та Степан з сiм'ями. Враз стало людно i гамiрно. Та як тiльки Дмитро кашлянув i пiдвiв очi, всi вмить затихли. Навiть дiти. Боярин пiдняв чашу. - Дорогi мої, до нас у гостi завiтав тисяцький Домажир Бориславич iз сином Iвором. Побажаємо ж їм доброго здоров'я та смачного обiду! Всi пiднесли чашi. - Дякую, боярине! - сказав Домажир i перший приклався до духмяної сити. Горниця враз сповнилася гамором, розмовами, брязкотом посуду та дитячим смiхом. Одна Янка сидiла мовчки. Лице її зблiдло, а в очах зачаївся страх. "Це ж по мою душу прибули вони сюди, - кольнуло її в серце. - По мою душу!.. Бач, старий шкарбан i сина притягнув на розглядини! А той витрiщив баньки, мов теля, придивляється! Не придивляйся - не купиш! Аби тiльки батько силою не змусив..." Дмитро помiтив її настрiй, прочитав страх в очах - i пiдбадьорливо усмiхнувся, нiби хотiв викликати усмiх i на її устах. Але Янка не усмiхнулася у вiдповiдь. Останнiм часом, як зник Добриня i вони з батьком не змогли його розшукати, бо Домажир сказав, що нi вiн, нi його люди нiчого про парубка не знають, вона замкнулася в собi i усмiхалася дуже рiдко, хiба що до маленьких племiнникiв, з якими любила бавитися. Взагалi в її душi робилося щось таке, чого вона й сама не розумiла i про що нi з ким порадитися не смiла. Несподiвана зустрiч з Добринею перевернула її життя. До того вона була дитина, пiдлiток, отроковиця, безтурботно жила собi в сповненому достатком батькiвському домi, нi про що серйозне не думала, а втiшалася новизною всього, що оточувало її, - сонцем, мiсяцем, зимовими вiхолами, весняними воркiтливими струмочками, спiвом жайворонкiв та п'янким запахом молодого зела, лiтнiми бурхливими грозами та янтарним наливом садiв, осiннiми зграями чорного вороння, що злiталося до Києва з навколишнiх лiсiв, а в сiм'ї - незмiнною увагою та любов'ю як до найменшої. I раптом все потускнiло, померкло. Життя роздiлилося навпiл: те, що було до зустрiчi з Добринею, i те, що настало тепер. Цей незвичайний смерд, половецький пастух, татарський невiльник чомусь, як вихор, ввiрвався в її життя i в її юне серце. Чи вона знайшла в ньому щось особливе? Так, вiн був не такий, як iншi, кого вона бачила в Києвi, в боярських хоромах. Вiн прийшов iз чужого їй свiту, незнаного степу, вiд смердючих половецьких багать та залитих руською i татарською кров'ю сплюндрованих мiст, вiд нього вiяло напiвдикою силою степового коня i разом з тим досвiдом i розумом людини, набагато старшої за неї, людини, що не тiльки бачила смерть довкола себе, а нiби, як здалося їй, i сама вирвалася з її чiпких пазурiв. На ньому не було вишуканого одягу з дорогих тканин, що виробляли київськi чи заморськi умiльцi, не було i позолоченої зброї, як у київських молодих боярчукiв; у першу зустрiч, коли вона побачила його у батькiвськiй горницi за трапезним столом, вiн їй здався просто дикуном - зарослим, бородатим, розпатланим, в одязi з чужого плеча, в чому вiн сам зразу ж признався, з почервонiлим вiд морозних вiтрiв обличчям i мiцними, потрiсканими до кровi кулаками. Але якi в нього були очi! їй здалося, що вiн поглянув на неї так, як вона дивилася, бувало, на перший весняний ряст - зачудовано i нiжно. Так на неї не дивився нiхто - i вiд того серце її здригнулося i завмерло вiд солодкого щему. Хiба можна забути ту мить? Звичайно, вона знала, що вiн не князь, не боярин, не купець i навiть не ремiсник, а простий смерд. Правда - вiльний! Не раб, не закуп, а вiльний! I все ж - смерд! Та коли поглянула в його чистi i чеснi очi, а особливо коли побачила його постриженим, поголеним, на багато рокiв помолодiлим, то геть вiдiгнала думки про те, що вiн смерд, та сповна вiддалася своєму першому дiвочому поривовi, своєму блискавично розквiтлому почуттю. Як це з нею трапилося, вона не розумiла. Та й не дуже дошукувалася причини. Знала одне - вона раптово стала iншою. Була дитиною - стала дорослою. Була безтурботною, а тут вiдчула, як щось незвичне i незвичайне, таємниче невидимими сiтями обплутало її серце i прив'язало до однiєї тепер для неї на свiтi милої людини - Добринi. Як це трапилося, було для неї незбагненною таємницею. Але - трапилося. I чим бiльше часу минало, тим сильнiше розгорялося полум'я в її юному палкому серцi, їй хотiлося бачити Добриню, розмовляти з ним, а вона не мала такої змоги, i це мучило її, дратувало, так що вона швидко вiдчула, що кохання - це не тiльки радiсть, а й невгасиме горе. А коли дiзналася вiд Iванка, що Добриня загадково зник, вона втратила спокiй i сон, хоча нiкому нi словом не обмовилася про це i думала, що жодна душа в свiтi не здогадується про її почуття болю й розпачу. Так вона думала, молодесенька i недосвiдчена. Так вона думала. А насправдi батько, боярин Дмитро, давно помiтив, що з дочкою щось сталося. Його пильне око вiдразу, ще по вiд'їздi Добринi, побачило зажуру в очах Янки, а потiм, коли парубок зник, глибокий бiль i душевну муку. I вiн зрозумiв усе. I в ту ж нiч подiлився своїм здогадом з бояринею Анастасiєю. - Цей смерд не повинен бувати в нашiй господi! - сказала твердо бояриня. - Янка ще дитина i встигне знайти собi достойну пару! Зник - от i добре! Мине мiсяць, пiвроку - i Янка забуде його iм'я! - А якщо це справжнє кохання? - Ну, то й що? Хiба ти погодишся мати зятем смерда? Нас увесь Київ засмiє! Ти не повинен шукати його! Дмитро промовчав. Звичайно, Київ буде здивований. Але ж i Янку, свою єдину доньку-пестунку, жалко. I перед тим парубком, Добринею, совiсно... У боярина були свої погляди на життя i на поряднiсть - i вiн таки розшукував Добриню, хоча безуспiшно. Хлопець як у воду впав. Не знала Янка, що тут, за столом, є ще одна людина, хитра й не менш досвiдчена, умудрена життям, як її батько, яка ще в покоях хворого князя розгадала душевне сум'яття дiвчини. Це був тисяцький Домажир. Зiставивши зникнення смерда, про якого вiн справдi нiчого не знав, з заступництвом за нього боярина Дмитра i з незвичайною схвильованiстю його дочки, вiн зразу здогадався, якi почуття привели юну бояришню до князя. Правда, великого значення вiн цьому не надав, бо не мiг навiть уявити, щоб Дмитро з Анастасiєю вiддали доньку за смерда. Але, розгадавши цю загадку, i пальцем не ворухнув, щоб розшукати якогось там Добриню, якого, вiн не сумнiвався, хтось iз його людей або вже вiдправив на той свiт, або заховав так, що i вдень зi свiчкою не знайдеш. Вiн навiть допускав, що смерд сидить у князiвському порубi, бо якщо його схопила княжа сторожа, то запроторила тiльки туди. Ну, й що? Хай сидить! Янка мляво жувала якийсь несмачний кусок, що не лiз їй у горло, i думала про те, як вiдкараскатися вiд несподiваної напастi, i не могла дати ради своїм думкам. Все сплуталося в її головi, все здавалося таким складним i нерозв'язним - зимовий наскок татар, Добриня, його зникнення, тисяцький Домажир, його син... I чому вона така нещасна? Чого всi лиха свiту разом упали на її голову? Перебуваючи в задумi, вона не прислухалася до розмов, що, в мiру того, як наїдкiв та напоїв зменшувалося на столi, все посилювалися. Тому, коли почула своє iм'я, вимовлене гучним Домажировим голосом, здригнулася i пiдвела очi. - Що? - Про тебе тут мова, Янко, - сказав батько, зрозумiвши, що дочка так була заглиблена в свої думки, що нiчого не чула. - Боярин Домажир хоче женити Iвора, свого сина. - Той хай женить, - байдужим голосом вiдповiла Янка. Брати Микола та Степан голосно зареготали, а бояриня Анастасiя, осудливо глянувши на них, так що вони враз замовкли, твердо промовила: - Янко, ти не зрозумiла. Боярин Домажир просить для сина Iвора твоєї руки! - Що? - стрепенулася Янка. - Моєї руки? Для Iвора? Вона зблiдла. - Так! - з притиском сказала мати. - I ти повинна погодитися! - Нiколи! - вигукнула дiвчина, схоплюючись на ноги. - Чуєте - нiколи!!! Я ще не хочу йти замiж! Не хочу! Навiщо ж ви мене проганяєте з дому? - Янко, ну хто ж тебе проганяє? Опам'ятайся! - лагiдно промовив боярин Дмитро. - I в думцi у нас такого не було! Та й нiхто тебе не змушує зараз, сьогоднi, йти замiж. Це ж тiльки заручини. А до замiжжя далеко - пiвроку, рiк або й два... Коли ти скажеш... Янка глянула в вiчi батьковi i хотiла щось вiдповiсти, але в цю мить дверi до боярської горницi швидко розчинилися, i ввiйшов двiрський, який голосно сповiстив: - Боярине, щойно з Володимирового града прискакав гонець вiд княгинi. Вона просить тисяцького Домажира негайно прибути до неї. Помер князь Володимир Рюрикович! Вiсть була оглушлива. Всi схопилися з мiсць. - Що? Помер князь? Яке лихо! Домажир перехрестився. - Упокоївся нарештi, бiдолаха. Не князював останнi мiсяцi, а тiльки мучився. - I повернувся до Дмитра. - Поїдемо, боярине! Твоя присутнiсть там нинi теж потрiбна. А наше дiло з жениханням вiдкладемо до лiпших часiв... Вiн похапцем попрощався i, супроводжуваний розгубленим, сконфуженим Iвором, швидко попрямував до виходу. Дмитро почав збиратися теж. - I я з тобою, тату, - попросилася Янка. - I ми, - виступили наперед Микола та Степан. - Добре, поїдемо. Там зараз збереться все київське боярство. Помер князь! Михайло Всеволодович покинув нас, цей помер... Що буде з Києвом? З нами? Вони сiли в запряжений парою коней вiз i неза