баром, поминувши Софiйськi ворота, зупинилися на Бабиному торжку, перед князiвськими хоромами. Тут уже стояло кiлька осiдланих коней. На подвiр'ї - бiганина, туди й сюди снували лiпшi мужi, молодi гриднi, челядники. Поспiшали до князiвських хоромiв стурбованi бояри. Кожного хвилювало: хто ж тепер стане князем у Києвi? Дмитро коротко кинув своїм: - Гуляйте тут, у дворi, Я скоро вийду, - i теж зник у розчинених дверях князiвського терему. Янка знала, що в глухому закутку двора десь є поруби, страшнi глибокi ями, в яких перебувають, конаючи в голодi та холодi, рiзнi злочинцi та небажанi князю люди. Вибравши хвилину, коли брати завели розмову з прибулими боярами, вона непомiченою шаснула в гурт челядi i попростувала у глибину двору. Назустрiч стара челядниця несла в кошику торбину з борошном. - Помагайбi, тiтонько! - приязно привiталася до неї Янка. - Чи не скажете, де тут поруби? Хочу страдникам нужденним за упокiй князевої душеньки милостиню подати. - Добра ж ти душа, дитино, - вiдповiла стара. - Йди ось цiєю стежечкою до стаєнь, а там i побачиш, у кутку... Та до сторожiв не пiдходь, бо проженуть! - Дякую, тiтонько! - I Янка поспiшила в далекий .закуток двору. Поруб вона впiзнала по батькових розповiдях вiдразу. Це була присадкувата мiцна будiвля з товстих соснових колод. Над самою землею - вузенькi вiконечка, однi заткнутi якимось ганчiр'ям, iншi порожнi, мов бiйницi на вежах. Янка вiдразу здогадалася: скiльки вiконець - стiльки ям пiд порубом, темних, заплiснявiлих. Може, в котрiйсь iз них i Добриня? Бiля одного вiконечка порався старий гридень. Янка спочатку хотiла запитати у нього, чи не вiдає вiн в'язня по iменi Добриня, але тут же згадала пересторогу челядницi i вирiшила дiяти iнакше. - Добрине! Добрине-е! - раптом голосно загукала вона. - Озовися, Добрине! У вiдповiдь - тиша. Гридень заткнув затичкою вiконце i, крекчучи, пiдвiвся, приставив долоню до вуха, як це роблять глухуватi люди. - Ти мене, бояришне? Га? Чи кого гукаєш? Янка зрозумiла, що старий недочуває. - Дiдусю, я шукаю тут одного чоловiка - Добринею зветься. Не знаєте часом? Я заплачу вам! - Га? Як зветься? - Добринею. - А-а!.. Не знаю, не знаю... Є тут - сидять... А як звуться, менi нiхто не каже... Моє дiло маленьке - подати хлiба та води, щоб, коли помруть, грiха на душi нi в мене, нi в кого iншого не було. А як зовуться... Не моє то дiло... Та й ти, дiвонько-бояришне, йди звiдси, бо побачить старший, то... Йди, йди вiд грiха! Янка провела поглядом по сiрих колодах, по вузьких душниках i, важко зiтхнувши, опустивши плечi, поволi, мов ураз постарiла, поколивала назад, до братiв, а там, сказавши, що болить голова, заспiшила додому... 9 Пiсля похорону Володимира Рюриковича, пiсля урочисто вiдправлених дев'ятин та сороковин, Київ затих, присмирнiв, ждав бiди. З Половецького поля доходили глухi, але страшнi вiстi: татари гасали по степу - виловлювали останнiх половцiв, що ще не здалися їм, i нещадно винищували або перетворювали на своїх рабiв. Кiлька половецьких племен, яким пощастило вислизнути з татарських облав i сховатися в Криму, були затиснутi в безводному i безплiдному закутку Куль-Оби[53] i там вимерли вiд голоду. Весь безконечний степ вiд Волги до Кавказу i до Дунаю опинився в руках Батия. Куди направить свого бойового коня кривавий хан тепер? На Київ? Якщо правдi, що вiн мрiє виконати заповiт свого дiда, Чiнгiсхана, i зiвоювати всi народи Європи аж до Останнього) моря, то не минути йому Києва! Пiсля падiння Переяслава та Чернiгова на шляху до Галицько-Волинського князiвства, а там i до Польщi, Угорщини та нiiмецьких князiвств - вiн перший. Його вiн не обмине!! А як оборонятися? Князь помер, дружини немає, та й зброї обмаль. I князiвськi, боярськi та купецькi комори майже порожнi. На випадок тривалої облоги чим годувати киян? Потрiбен був господар. Князь! Боярська дума, що зiбралася в гридницi, нi до якої одностайної думки не дiйшла. Однi пропонували послати послiв до Михайла Всеволодовича, щоб повернувся, iншi заперечували: "Вiн утiк вiд нас! У ту саму хвилину, як татари оточували мiсто... Як його приймати назад? Щоб знову втiк i покинув Київ напризволяще?" Третi перебирали всiх князiв, близьких i далеких, якi не мали зараз волостi, але нiкого не знаходили такого, кого б хотiли всi. Домажир же i тi, хто його пiдтримував, взагалi вважали, що жодного князя їм не потрiбно. - Обiйдемося без князiв! - гукав тисяцький. - Створимо свою, боярську, дружину! Дамо зброю городянам! Боярська дума - вище князя! В цьому було щось розумне, коли б не випирало Домажирове бажання самому захопити ту владу, яка належала князевi. Це бажання вiдчували всi i одностайно заперечили тисяцькому. - Як можна без князя! Хто ж очолить вiйськову силу киян, коли потреба настане? Може, ти, Домажире? Коли галас трохи затих, пiдвiвся Дмитро. - Доброчеснi бояри київськi, - промовив вiн. - Здавна повелося так, щоб у Києвi був князь. Та ще й не простий, а великий, самодержець землi нашої! Вiн був нам батьком i вiйськовим вождем, а ми були його опорою... Тим бiльше потрiбен князь зараз, коли загрожує нам страшна сила - Батиєва орда! I не будь-який князь, а розумний, сильний, князь-воїн, що має добру дружину i не раз зустрiчався з ворогом у полi... - Кого маєш на увазi, Дмитре? Кажи! - Є такий князь. Це Данило Романович Галицький... Нема зараз князя, щоб був сильнiший за нього! Пiд його рукою Галицьке i Волинське князiвства, вiн вибив угрiв з нашої землi, позаторiк погромив нiмецьких лицарiв, ляхи бояться пiдняти проти нього меча, не в одному бою бував... Такого сильного князя нам потрiбно! Об'єднати Київ з Галичем i Волинню, а болохiвцям[54] нiкуди буде подiтися - приєднаються до нас самi! Тiльки так ми можемо протистояти Батиєвi! Iншого виходу не бачу. Рязань, Володимир i Суздаль розгромленi. Переяслав i Чернiгiв теж. Новгород i Полоцьк сидять собi за непрохiдними для мунгальських коней болотами, але й вони дрижать. Залишається князь смоленський Ростислав Мстиславич. Я знаю, є серед вас його прихильники, хоч i не багато. Та самi подумайте, яка у нього сила? Чи захистить вiн Київ? Тому я думаю: найкраще це зробить Данило Романович... В гридницi знову зчинився гвалт. Однi кричали - Данила! Другi - Ростислава! Третi - не треба нам нiкого, самi управимося! Боярство київське враз уподiбнилося простолюдинам з подiльського торговища - хто кого перекричить, переторгує. Дмитро похмуро усмiхнувся i знову пiдвiвся. - Я бачу, ми до згоди сьогоднi не дiйдемо. Гадаю, найкраще нам розiйтися по домiвках, гарно подумати, а завтра зiйтися на остаточну розмову... - Так! Так i зробимо! - Але є ще одне дiло, яке ми маємо докiнчити сьогоднi. Бояри нашорошили вуха. - Кажи! - Як це завжди бувало у нас, пiсля похорону князя князь-наступник, спадкоємець обов'язково перетрушує поруб. Хто там сидить? За вiщо? За провину? Чи без провини?.. Та оскiльки князя у нас немає i невiдомо, коли буде, ми повиннi зробити це самi! - Правильно! Правильно! - загули бояри, радi хоч у цьому незначному дiлi проявити одностайнiсть. - Вiдчинити поруб i випустити безвинних! Та й тих, хто свою провину спокутував! Ходiмо туди! Ходiмо! - Не поспiшайте! Це можна зробити i завтра! - намагався перекричати бояр тисяцький Домажир. Та його не захотiли слухати. Мало хто вiрив, що новий князь настановить хитруна Домажира тисяцьким, тому вважали за непотрiбне слухатися його. - Нi, нi! Ходiмо зараз! Натовп вивалив iз гридницi i з галасом рушив до порубу. - Де сторожа? Вiдкривайте ями! Випускайте в'язнiв! Збiглися сторожi - вiдчинили дверi, ляди, поставили драбини. - Гей, ви там - вилазьте! З ям почали з'являтися в'язнi. Не люди - привиди. В кожухах, свитках. Худющi, зарослi, жовтi, бруднi, з почервонiлими очима, що жмурилися вiд яскравого свiтла. З надривним бухиканням та стогоном. Коли вилiз Добриня, Дмитро ледве впiзнав його. - Ти?.. Тут?.. А ми скiльки шукали тебе! - I суворо глянув на Домажира. - Як же це розумiти, боярине? Ти ж казав, що цього парубка тут немає! Га? Той витрiщився на молодого в'язня, що рукою закривав очi вiд сонця. - Але, їй-богу, боярине, я нiчого не знав про нього! - Хто ж його сюди запроторив? - Не знаю... Дмитро поклав руку на плече Добринi. - Хто тебе посадив у поруб? - Доман... Вiн був старшим мiської сторожi. - Доман? - вигукнув Домажир. - Вiн справдi був старшим, але менi про тебе нiчого не сказав! Я спитаю в нього! Я дiзнаюся! Обов'язково! Тисяцькому було соромно перед Дмитром, i вiн щиро обурювався, хоча, коли б хотiв, давно б мiг заглянути в ями i пересвiдчитися - сидить тут Добриня чи нi. - Доман... Це той, що намовляв нас добровiльно пiддатися татарам! - Так, - вiдповiв Добриня. - Отже, вiн тебе зустрiв, упiзнав i кинув у яму, щоб розквитатися за сутичку на майданi? - Так. - Мерзенний негiдник! Менi пам'ятається, князь Михайло його самого був посадив у поруб... Як же вiн опинився серед сторожi князя Володимира Рюриковича? - А князь Володимир, коли сiв у Києвi пiсля князя Михайла Всеволодовича, випустив його, як оце ми зараз випускаємо, i, знаючи його з давнiх часiв, взяв до себе на службу, - вiдповiв Домажир. - Ось як! Варто було б з цим Доманом побесiдувати та дiзнатися, що вiн за птиця! - з погрозою в голосi сказав боярин Дмитро. - Ну, це ми можемо зробити й пiзнiше. А зараз, Добрине, поїдемо до мене! Хай бояри самi тут розбираються... Прибувши додому, Дмитро передусiм повiв Добриню в челядницьку, велику присадкувату будiвлю, де знаходилися боярськi служби та жила челядь. З кухнi дихнуло гострим запахом хлiба, що загнiчувався в печi, та рiзної їжi, що готувалася для боярського столу. У Добринi затремтiли нiздрi i зашумiло в головi вiд тих запахiв. I йому коштувало чималих зусиль, щоб стримати себе i не попросити чого-небудь попоїсти. Дмитро не посадив його вiдразу до столу, а розсудив iнакше. - Горпино, - звернувся вiн до немолодої вже жiнки-кухарки. - Ти бачиш цього парубка Добриню? - Бачу. На ньому лиця немає. Та й нужа, видно, заїла. Звiдки вiн? - Щойно з порубу. - З порубу! Ой лишенько! Нещасний! Скiльки намучився, настраждався! - Не мало! Вода гаряча є? - - Чому б не було! - Тодi скажи Никодиму, щоб наносив у лазню. Хай постриже та покупає цього хлопця... А ти знайди для нього що-небудь з одягу. Та не недоноскiв, а лiпшого! I щоб був по ньому! Степанiв, здається, якраз пiдiйде... А як покупається та одягнеться - нагодуй добре! Зрозумiла? - Чому б не зрозумiти? Хутко все зробимо! Дмитро схвально хитнув головою i глянув на Добриню. - Зайдеш потiм до мене! - Дякую, боярине. 10 Вийшовши пiсля обiду на просторий боярський двiр, Добриня побачив бiля хоромiв, в оточеннi матерi та батькiв, Янку. Вона стояла спиною до нього i не помiчала його. Всi були чимось схвильованi i впiвголоса жваво розмовляли. Нiхто на нього не звертав уваги, аж поки боярин, вийшовши з дверей i спускаючись на сходах вниз, не загукав: - Швидше, хлопче, швидше! Дiло спiшне! Ходи сюди! Добриня прискорив крок, вiдчуваючи, як сильнiше забилося серце. Та й як воно могло не забитися, коли Янка, швидко повернувшись до нього, раптом з несподiванки скрикнула i почала блiднути. Тiло її напружилося, по-дитячому нiжна шийка витягнулася, а тонкi руки в бiлих бебряних[55] рукавах стрепенулися, мов лебединi крила. Здавалося, вона от-от кинеться йому навстрiч. Це помiтили всi. Бояриня Анастасiя почала червонiти вiд гнiву, очi її округлилися, стали злими. Микола i Степан переглянулися: для них це була новина. Вони не вiрили своїм очам. Янка, їхня сестриця-коза, закохалася? I в кого - в смерда? Вони лупали очима, але мовчали. Дмитро заховав усмiшку у вусах. - Що? Не чекали гостя? Я й сам, признатися, не чекав. Та трапилося сьогоднi чудо: упiзнав його серед князiвських в'язнiв, яких ми випустили з порубу. А вам не сказав, щоб потiшити несподiванкою. - Мiг би й сказати, - буркнула невдоволено бояриня i поглядом показала на Янку, що все ще не могла отямитися вiд потрясiння. - Мiг би й сказати! Добриня зупинився, мовби хтось штовхнув його в груди. Вiн не сподiвався такої зустрiчi. Вiн гадав, що нiхто не здогадується про тi взаємини, що склалися мiж молоденькою бояришнею i ним, про їхнi почуття, ще не висказанi i неяснi для них самих. А виходить, бояриня все помiтила, все знає. Невже Янка їй сама розповiла? Чи нинi мимовiльно викрила себе, побачивши його? Пiд серцем у нього похололо. Вiн розумiв, яка прiрва лежить мiж ним i Янкою, смердом i донькою боярина. Тут не тiльки можна знову потрапити в яму, а й голови позбутися! Як же йому повестися? Що сказати? Всi дивилися на нього, i вiн не мiг далi мовчати. Тому, схиливши у поклонi голову, хрипко промовив: - День добрий вам! Я радий всiх вас бачити при здоров'ї! I, випроставшись, проникливе глянув спочатку на Янку, а потiм на бояриню. Стояв перед ними схудлий, змарнiлий i не вiдав, що вiд того виглядiв i стрункiшим, i молодшим, нiби мав не двадцять п'ять лiт, а дев'ятнадцять чи двадцять. Йому до лиця був Степанiв одяг, у який нарядила його кухарка, i в ньому вiн нiчим не вiдрiзнявся вiд боярських синiв. Навпаки, - вигравав у порiвняннi з ними, бо був тонший у станi i ширший у плечах, а обличчя мав виразне, рiзко окреслене, мужнє, на якому особливо чiтко видiлялися пiд чорними розкриленими бровами розумнi, людяно-добрi, проникливi очi. Їх погляду не витримала навiть бояриня Анастасiя i з досадою опустила голову. Вiн хотiв також подякувати бояриновi за доброту, яку той проявив до нього, забравши з порубу на княжому дворi i надавши змогу прибрати пристойної людської подоби. Але тут на Софiї ударив гучний урочистий благовiст, i Дмитро рушив до ворiт. - Ходiмо вже! Ходiмо! Бо й так запiзнилися - не протовпимося наперед! Всi заспiшили за ним. - Щось трапилося? - звернувся Добриня до Миколи, що опинився поряд. - Щойно нас повiдомили, що в мiсто в'їхав з дружиною новий князь - Ростислав Мстиславич Смоленський. Для всiх це така несподiванка! Адже його нiхто не кликав i не ждав! - Мабуть, таки хтось повiдомив, що старий князь помер? От i приїхав! - Не без того. На майданi, перед собором, вже копошився багатотисячний людський мурашник. Тут можна було побачити i чоловiкiв, i жiнок, i старих, i малих, бояр в оксамитових каптанах i старцiв у лахах, з торбинами через плечi, ремiсникiв у шкiряних фартухах i ченцiв у довгих чорних рясах, товстих червонощоких купчих у рясних спiдницях i нестрижених смердiв у плоскiнних штанях та личаках. Люди все прибували i прибували, i кожному хотiлося пробитися наперед, щоб на власнi очi уздрiти нового князя i його почет. Князь стояв на папертi в оточеннi своїх бояр, а також i тих київських, якi чи то мешкали поблизу, чи були попередженi про його прибуття загодя i встигли зайняти почеснi мiсця бiля самого собору. За ними видиiлася сторожа в повному вiйськовому обладунку, а кiнна дружина, що вишикувалася в бiчних вулицях та по обидва боки майдану, теж була напоготовi по першому знаку ринутися князевi на пiдмогу. Вiн сторожко зиркав на киян. Мабуть, зважував - чи приймуть? Чи доведеться тiкати? Бо ж прибув, вважай, самозванцем, якщо не врахувати поспiхом написаної цидулки тисяцького До-мажира з вiсткою про смерть Володимира Рюриковича i запрошенням на Київський стiл. Та iнших пiдписiв, окрiм Домажирового, на цидулцi не було, тому Iзяслав не без пiдстав почував себе самозванцем, а самозванця, як це нерiдко бувало, кияни могли i не прийняти. Його бояри i лiпшi мужi теж вiдчували себе невпевнено i трималися один побiля одного, нiби готувалися до вiдбиття нападу: на головах - шоломи, правицi - на держаках мечiв. Щоб не штовхатися в тiснявi, Дмитро зупинився. - Стiймо тута. Що треба, побачимо i почуємо звiдси. Дзвони на дзвiницi раптово обiрвали своє урочисто-веселе гучання, i тодi на майданi поволi почав улягатися людський гомiн. Князь ступив кiлька крокiв наперед, пiднявся на якесь невидиме здалеку пiдвищення, пiдняв руку i почекав, поки настане тиша. Був вiн худий, гостроносий. Довга руда борода закривала половину грудей i передню частину золотого ожерел-ля, що було знаком приналежностi до князiвського роду, а в бою, надiте поверх кольчуги, захищало горло i шию. Коли всi затихли, вiн голосно - на весь майдан - вигукнув: - Доброчеснi кияни i киянки! Бояри київськi, лiпшi мужi, купцi i весь люд київський! Предостойний єпископе i весь клiр! Князь великий київський Володимир Рюрикович в бозi упокоївся. Київ осиротiв, i я прибув сюди, щоб посiсти Золотий Київський стiл i стати вашим князем! Кияни мовчали. В iнший час, може, знявся б галас, хтось би ремствував, протестував, хтось би пiдтримував криком. Але сьогоднi, нажаханi страшною загрозою Батиєвого нападу, нiхто й рота не вiдкрив. I не тому, що довкола стояла князiвська дружина i її хтось боявся, а тому, що ця - хай i невелика - дружина могла пригодитися для захисту Києва. Ростислав розцiнив мовчання як згоду. - Дякую вам, кияни, за честь! Обiцяю всiм захист вiд ворога, добробут i справедливий суд! Хтось попереду гукнув: - Слава князевi Ростиславу! Наперед виступив тисяцький Домажир i пiднiс князевi на золотому блюдi хлiб-сiль, а єпископ дав поцiлувати великого срiбного хреста. В цей час дзвонар на дзвiницi знову вдарив у дзвони, i князь у супроводi бояр, єпископа та клiру рушив до широко розчинених дверей собору - вiдправляти урочистий молебень. 11 Того ж дня, ввечерi, боярин Дмитро сидiв у своїй кiмнатi за столом. Перед ним лежав невеликий аркуш пергаменту, стояв каламар з чорнилом, а в руках вiн тримав бiле гусяче перо. Ввiйшла бояриня Анастасiя i сiла насупроти - на лiжку. Була вона, незважаючи на лiта, моложава, гарна i горда жiнка, з пишними чорними косами, в яких ще не зацвiла сивина, i темними глибокими очима. Знаючи, що боярин кохає її, як i в молодостi, i любить, як дбайливу матiр його дiтей, користувалася iнодi своїми чарами i своїм впливом, щоб домогтися свого. З цим i прийшла. - Дмитрику, - почала лагiдно, - невже ти хочеш занапастити нашу єдину доньку? Дмитро поклав перо i здивовано пiдняв на неї очi. - Не говори загадками, люба. Що ти маєш на увазi? Кажи! Анастасiя нахмурила брови. - Хiба ти не бачиш, що Янка загубила голову через цього зайду-смерда, якого ти не знати з якої причини пригрiв бiля серця? - Через Добриню? - Так. - Ну, вже й загубила! Вона ще дитина! Може, й закохалася. То й що? Через пiвроку чи рiк це кохання розвiється, як дим! - А якщо не розвiється? Янка, сам знаєш, дiвчина незвичайна - гаряча, як вогонь, що вiзьме собi в голову, того й клином не виб'єш. Та й довiрлива дуже. А вiн може скористатися з цього i... Ой, боюся я! Нерiвня вiн їй - смерд! Та й старший на цiлих десять лiт! - Я теж старший за тебе на десять лiт, та й нiчого, живемо, слава Богу! - усмiхнувся Дмитро. - Ти боярин, а вiн смерд! Чому ти не хочеш зрозумiти цього? До Янки сватається молодий Домажирич - ось хто їй до пари! Боярин, єдиний син, усi статки-маєтки залишаться йому! А Янка, як остання дурепа, гарбуза йому пiднесла! I через кого? Через половецького конюха, татарського раба, простого смерда! Ганьба яка! Дмитро пiдiйшов до жони, сiв поряд, обняв за плечi. - Настуню, про що ти мовиш? Коли б ти тiльки знала, в який час ми живемо, яка розпука i тривога кожного дня холодить моє серце! Якi грозовi хмари збираються над нами! Коли б ти тiльки знала це, то не затiвала б цiєї розмови! Анастасiя пiдвела на нього очi. Злякано кинулася. - Що ж трапилося? Що з тобою? - Зi мною нiчого. А з нами всiма, з Києвом, з народом усiм як не сьогоднi, то завтра скоїться бiда! Хiба ти не вiдчуваєш, що ми стоїмо на краю прiрви, страшної прiрви? Якщо ми в неї впадемо, то вже не виберемося! Хiба у тебе немає вiдчуття, що кожної митi наше життя може обiрватися. - Боже! Про що ти говориш! - сплеснула руками бояриня. - Степ заворушився, мила, гуде, двиготить! Щось там робиться таке, що нагонить на мене жах. Чорнi клобуки з Росi i нашi люди з Княжої Гори[56] та Дiвицi[57] повiдомляють, що вже майже всiх половцiв татари перебили або взяли в полон. Тепер мiж Батиєм i нами нiхто не стоїть! Отже, надходить наша черга! А ти сушиш голову примарними страхами! Доччиним коханням!.. Та, може, i ми, i вона приймемо завтра мученицьку смерть! Може, Янцi судилося стати рабою чи наложницею поганина-степовика! Ось про що я думаю щодня i щогодини! I в таку хвилину ти примушуєш мене власною рукою вирвати з Янчиних грудей святий вогонь кохання i затоптати його!.. Я теж не слiпий i бачу все. Спочатку хотiв було вчинити так, як ти радиш. Та, подумавши i уявивши, що нас чекає, зупинився. Жаль менi стало дiвчинки нашої - ще й життя не бачила, тiльки почала розквiтати, а вже над її головою збираються грозовi хмари. Навiщо ж iще i я завдаватиму їй горя? Тож хай буде те, що має бути! Хай наше любе зернятко-доцюнятко не зазнає вiд нас лиха, а живе своїм життям i своїми почуттями, бо iнших радощiв їй, може, не судилося зазнати. - Дмитре! Менi страшно! Що ти мовиш? - Я вже подумую про те, щоб вiдiслати тебе з Янкою, невiстками та онуками з Києва. Десь у тихе далеке мiсце, куди б не дiсталися татари. Але - куди? У Новгород, Полоцьк чи Галич? Анастасiя з жахом дивилася на чоловiка. - Ми нiкуди не поїдемо з Києва! I Янки не пущу, i внукiв! Якщо помирати, то разом! Нi, нi, не поїдемо ми нiкуди! I - що Бог дасть! Хоч i смерть!.. Нi, нi - з Києва нi кроку! Де ще є вищi i мiцнiшi вали та бiльше людей? Якщо Київ не вистоїть, то яке ж мiсто вистоїть? Дмитро поцiлував її в голову. - Будемо сподiватися на це, люба. От тiльки наш новий князь - не та людина, що потрiбна зараз Києву. Я знаю його - не зумiє вiн захистити нас. Як тiльки запахне смаленим - накиває вiн п'ятами з Києва i залишить нас напризволяще, як i князь Михайло Всеволодович. - Що ж нам робити? - Пишу в Галич князевi Данилу Романовичу - хай вiзьме Київський стiл. Вiн єдиний, хто має силу вiйськову i вiйськове умiння. Бiльше нiкого не бачу... Ти йди - спи, а я трохи ще посиджу, бо час не жде - треба поспiшати. Анастасiя прихилила голову до Дмитрових грудей - тихо заплакала, а потiм, поцiлувавши боярина в голову, мовчки вийшла з покою. ...Другого дня, вранцi, коли сiм'я поснiдала, Дмитро вийняв з-за пазухи невеличкий аркушик пергамену i поклав перед собою. Всi мовчали. Давнiй звичай не велiв вставати iз-за столу ранiше господаря. Та й вiдчувалося, що вiн хоче сказати щось важливе. Боярин розгладив рукою пергамен, глянув на синiв. - Тут ось лист до князя Данила. Я пишу: "Наш благодiйнику, княже Даниле Романовичу! Аще одержиш це послання, то знай: князь Великий київський Володимир Рюрикович помер, а його стiл посiв князь смоленський Ростислав Мстиславич, онук Давидiв, четвероюрiдний брат твiй. Але ти, княже, старший за нього в родi княжому - i стiл київський по праву належить тобi. Прийди i сядь на ньому! I захисти нас вiд богопротивних мунгалiв, нарекомих татарами, вiд царя їхнього Батия! А писав це в лiто 6749 Дмитро, боярин київський". Ось так... Цього листа треба вiдвезти в Галич - i якомога швидшеї - Вiн знову глянув на синiв, що сидiли по другий бiк столу. - Доведеться їхати комусь одному з вас, бо лист дуже важливий. Якщо його перехоплять люди князя Ростислава, то не зносити менi голови. Та й гiнцевi теж. Отож вибирайте з-помiж себе - хто поїде? Ти, Степане? Чи ти, Миколо? Сини, переглянувшись, мовчали. Видно, нiкому з них їхати в таку несподiвану i небезпечну дорогу не хотiлося. Бояриня Анастасiя, зблiднувши, скрикнула: - Дмитрику, а може, якось обiйдеться без листа? Може, хай уже залишається в Києвi князь Ростислав? Дмитро сумно усмiхнувся. - Нi, мати, не обiйдеться! Листа треба допровадити в Галич i передати у власнi руки князевi Данилу! Отже, їхати хтось мусить! - Тодi дозволь менi, боярине, - тихо промовив Добриня, який упродовж усього снiданку жодним словом не встрявав у розмову i навiть намагався не зустрiтися поглядом нi з Янкою, нi з бояринею Анастасiєю. - Тобi? - здивувався Дмитро. - Та чи ти розумiєш, що береш на себе? - А чому ж не розумiю? - Добриня сумно усмiхнувся. - Шлях далекий, небезпечний i важкий. Але не сумнiвайся в менi, боярине, я звик до всього. Доберуся i до Галича! Дозволь! Анастасiя стрепенулася, очi її блиснули радiстю. - А чому б i нi, Дмитре? Хлопець звик до незгод! Хай iде! Йому навiть безпечнiше, бо його нiхто не знає, а Миколу та Степана знає увесь Київ... - Воно-то так, - вагався Дмитро. - Але... Тут втрутилася Янка. - Тату, дозволь Добринi поїхати - вiн добереться до Галича i щасливо повернеться назад. Чує моє серце! Дмитро переглянувся з бояринею i засмiявся. - Ну, якщо чує твоє серце, тодi я згоден. Хай їде Добриня! Зараз я накажу приготувати все потрiбне для дороги - i в путь! - Дякую, боярине, - пiдвiвся Добриня. - Я радий, що можу прислужитися тобi. А ще радий тому, що сьогоднi надвечiр доберуся додому, в Калиновий Кут. Там, мабуть, мене вже i не ждуть... 12 Минув мiсяць. Одного лiтнього дня, в пiсляобiдню пору, по битому шляху з Бiлгорода до Києва поспiшала кiнна дружина галичан. Довкола шляху стояв лiс. Пахло суницями. Попереду їхало двоє - князь Данило та Добриня. Хоча їх нiхто не мiг пiдслухати, розмова велася впiвголоса, бо була серйозна i важила багато. - Вже скоро Київ. Як же безперешкодно в'їхати в нього? - спитав князь. - Якщо дозорцi Ростислава здалеку помiтять нас, то зачинять ворота. А тодi що? Брати мiсто приступом? Добриня заперечив: - Приступом не вiзьмемо, князю. У Ростислава Мстиславича дружина невелика, зате мiськi вали могутнi. Як їх узяти? Менгу мав значно бiльше вiйська, нiж у тебе, та й то вiдступив... Нi, треба придумати щось iнше! - Що ж? - Не знаю... Мабуть, менi варто поїхати попереду до боярина Дмитра, а вiн уже щось придумає. - Згоден з тобою. А як же ми? - Поки дорога йде лiсом, дружину з Києва нiхто не побачить, а на пiдходi до мiста, бiля Кудрявця, заховайтеся в заростях i ждiть мого знаку - я двiчi ударю в дзвiн. Тодi чимдуж мчiть до ворiт... Князь задоволене оглянув ставну постать свого спiврозмовника, похвалив: - А ти молодець! Розумно намислив! Зробимо так, як ти кажеш, - їдь до боярина Дмитра! Я ждатиму твого знаку. Добриня приклав руку до грудей, мовчки вклонився i вдарив ногами коня. Широка дорога незабаром розгалузилася на двi - одна повела вгору, до Бiлгородських ворiт, а друга повернула праворуч - низом, понад Либiддю, до Золотих. Добриня поїхав прямо, пiднявся на гору, поминув ремiсницький посад, густо забудований i чималими будинками, i халупами, i рiзними майстернями, i опинився на майданi перед Бiлгородськими ворiтьми. Тут було людно. Однi входили в мiсто, iншi виходили. Немолодий рудобородий страж преспокiйно дрiмав собi, сидячи проти сонця на лавi пiд стiною. З вежi звисала йому до колiн вiрьовка: смикни - i вдарить на сполох дзвiн. При боцi - меч, а щит i спис лежали просто на землi. Добриня скочив з коня - наблизився. Чому така безпечнiсть? Чому лише один страж бiля ворiт? Iншi сплять у сторожцi чи гайнули кудись? Вiн зазирнув у сторожку - нiде нiкого. Дивно! Глянув на Iудейськi ворота, до яких вела пряма широка вулиця, - вiдчиненi. I теж жодного стража не видно. Вийшов знову на майдан - вартовий, як i ранiш, посопував носом, вряди-годи, не розплющуючи очей, вiдмахувався вiд мух, що роїлися бiля заслиненого рота. Ледь помiтний подих вiтерцю донiс вiд нього сильний запах пива. Так от воно що! Мабуть, варта набухалася i розiйшлася хто куди, а цей залишився на чатах... Добриня замислився. Що робити? їхати до боярина Дмитра чи самому впоратися з цим сплюхою? Їхати до боярина - згайнувати дорогий час. I хтозна, що буде потiм. А тут така слушна нагодаi Вiн сiв поряд зi стражем, обняв його попiд руки - легенько струснув. Той буркнув спросоння: - Це ти, Саво? - Але очей не розплющив. - Я, - глухо вiдповiв Добриня. - Може, подрiмаєш у сторожцi? А я тим часом посиджу замiсть тебе. - Умгу, посидь... - То тримайся за мене! Вставай От-так! Ходiмо! Страж ледве плутав ногами. Добриня перекинув його руку собi через плечi i так дотягнув до дерев'яної сторожки, що прилiпилася бiля внутрiшнього боку мiського валу. Там поклав на низький пiл для спання, засланий якоюсь кожушиною, зачинив дверi i взяв їх зовнi на засув. Ну, от - пiвдiла зроблено. Тепер треба подати сигнал князевi i дочекатися, поки вiн з дружиною вступить у Київ. Тiльки б якась випадковiсть не стала на перешкодi! Добриня повернувся на майдан, сiв на лаву i, нiби ненароком, двiчi сiпнув за вiрьовку. Протяжно, басовито загув дзвiн. Люди оглянулися на всi боки, пiдвели голови вгору, але всюди було спокiйно. Страж дрiмав собi, повiсивши голову, вiрьовка лежала на його плечi. Отже, сп'яну, мабуть, - так можна було подумати. I кожен поспiшив по своєму дiлу. Та незабаром загула земля - iз долини на гору, де кiнчалося передмiстя, виринув загiн вершникiв. Вiн мчав щодуху - i перехожi сипонули врозтiч з-поперед кiнських копит. А гул наростає, наближається - вже видно, як має червоне корзно князя Данила. Вже чути, як хропуть, як важко дишуть зморенi конi. Тодi Добриня схопився з лави i скочив у сiдло. Приєднався до галичан. - Шлях вiльний, князю! Вперед! Вони без перешкод промчали Бiлгородськi, Iудейськi, Софiйськi ворота i ввiрвалися на Бабин торжок - оточили великокнязiвський двiр. Приголомшенi несподiваним нападом, дружинники смоленського князя не вчинили нiякого опору - здалися вiдразу. - Де ж князь Ростислав? Знайдiть його! Приведiть сюди! - гукнув Данило. Гриднi метнулися в терем - невдовзi вивели на майдан переляканого князя Ростислава, i вiн покiрно схилив голову перед переможцем. - Пробач, брате Даниле, зайняв я Київ не по старшинству. Тепер прийшов з повинною - здаюся на твою милiсть. Закам'янiле Данилове обличчя трохи розпогодилося, але голос прозвучав суворо: - Ну, що ж - повинну голову i меч не сiче... Вiдведiть князя в терем до пори до часу! 13 Не гаючись нi хвилини, Добриня притьмом помчав до боярина Дмитра. На стукiт в оглядове вiконце виглянув дворецький Никодим. - Добриня! - вигукнув зрадiло i вiдчинив ворота. - Де ти стiльки пропадав? Боярин уже питав - чи не заявлявся? Для чогось ти йому дуже потрiбен. Казав: прибуде - вiдразу до мене! Та й моя стара зрадiє: полюбили ми тебе, мов сина! Добриня розчулено обняв старого, суворого на вигляд чоловiка. Вiн знав, що у Никодима та Горпини немає дiтей, що вони одинокi, але не сподiвався на такi щирi, навiть батькiвськi почуття до себе. Очi його зволожилися. - Дякую, вую Никодиме! Дякую за добрi слова! Ви теж для мене як рiднi! - Тут вiн помiтив бiля конов'язi осiдланих коней. - Чиї то? У боярина гостi? Никодим дещо зневажливо махнув рукою. - Е-е... Набиваються в гостi... Тисяцький Домажир з сином. Уже вдруге приїжджають. Чув, хочуть молоденьку бояришню висватати. Добриню мов хто вдарив по серцю. - Ну, й що? Висватали? - Який бiс знає! Нам же того не кажуть... Бачу тiльки - з обiду сидять... Наше дiло - вiвса коням завдати, сiна, води, ворота зачиняти та вiдчиняти, а їхнє - боярське... Яке боярське - не сказав, хоч i бубонiв ще щось. Та Добриня вже не чув. Або ж чув - та нiщо вже не доходило до його свiдомостi, бо був оглушений несподiваною звiсткою. Янка виходить замiж! Виходить замiж! Янка виходить замiж! Усього сподiвався - тiльки не цього. Не хотiлося вiрити! Навпаки, хотiлося думати, що це лише поганий жарт, хворобливий сон, якась бридка омана. Однак пiдстав не вiрити немає. Никодим - прямодушний чоловiк i сказав те, що знав, правду. Вiн гiрко в душi усмiхнувся i незлобиво, з болем покепкував з себе: "Гм, а чого ж ти хотiв, на що сподiвався? Що вона уподобає тебе? Тебе - смерда? Ждатиме тебе - половецького кощiя[58]? Смiшний ти, хлопче! Як така безглузда думка могла залiзти тобi в голову? I як ти насмiлився навiть думати про таке? Вiл коневi - не товариш! Брага меду - не рiдня! Смерд бояришнi - не рiвня!" Та тут в його уявi раптом випливли, мов з туману, глибинно-темнi Янчинi оченята. Як вони поглянули на нього! Нiби заглянули в саму душу! Вiд того погляду навiть холодний камiнь забризкав би iскрами i загорiвся б, як смола! А в нього ж у грудях не камiнь, а живе гаряче серце! Невже ж воно помилилося? Дало себе обманути? Так нi ж! Був той погляд, був! I сорочка вишивана була! Хiба б вiн, смерд, посмiв без усього цього на щось надiятися? Хiба б мiг сподiватися, коли б Янчинi очi, сповненi якихось неясних, невисловлених, затаєних почуттiв, не сказали йому того, що творилося у дiвчини в серцi i чого не мiг, чи не хотiв, чи боявся сказати її язик? Iз зацiпенiння його вивiв далеко не лагiдний голос Никодима: - Гей, хлопче! Ти часом не оглух? Чого стовбичиш, питаю? Iди до боярина! Вiн казав же... I не дивись, що там гостi, iди! Добриня прочумався. - До боярина?.. Ах, так, до боярина... Авжеж треба!.. До боярина... Вiн струснув головою, нiби скидав з себе якесь сатанинське навождення, що забило йому памороки, затуманило розум, i важко зiтхнув. Авжеж, вiн повинен iти до боярина i повiдомити, що наказ його виконано i що князь Данило у Києвi. I нiякi гостi, що п'ють-гуляють за боярським столом, не повиннi перешкодити йому зробити це! Навiть якщо це сам тисяцький, що приїхав висватувати Янку за свого сина! 14 Тим часом у боярських хоромах розмова пiдходила до кiнця. За столом, заставленим мисками та кухлями, сидiло п'ятеро: боярин Дмитро з бояринею та дочкою, а з другого боку - тисяцький Домажир з сином. Всi були збудженi, схвильованi. Янка витирала сльози, на зблiдлому Iворовому обличчi то з'являлися, то зникали рожевi плями. Дмитро мовчав, похмуро дивлячись у куток кiмнати, бояриня, насупившись, кусала губи. Тисяцький Домажир, не приховуючи роздратування, нагнув, як бугай, ситу почервонiлу шию i, дивлячись поперед себе у напiвпорожнi миски, сердито кидав словами: - Не сподiвався я такого сорому, Дмитре, не сподiвався! Минулого разу, коли тебе не було вдома, ми з бояринею Анастасiєю майже домовилися, а сьогоднi ти раптом - назад! Бояриня Анастасiя, пробач менi, має тверезий розум i тверде чоловiче серце, а ти... Вона сказала - вiддам! I на цьому стоїть! А ти, коли дочка розпустила нюнi, сам пустив сльозу. Негоже так! Вiн на якусь мить замовк, i цим скористалася бояриня. - I я так думаю, Дмитре, - сказала з притиском. - Янка б погодилась, коли б ти пiдтримав мене! Бо як це так, щоб дiти не слухалися батькiв! Скажи - i пiде! Або хоча б перенеси заручини на осiнь. Не кажи зараз - нi! - I восени я не пiду! - вигукнула Янка. - Хоч на вiрьовцi тягнiть - не пiду! Не хочу! Та й молода я ще! У неї був, видно, материн норов - твердий, упертий. Вона закусила губу i вiдвернулася, витираючи невеликими кулачками сльози з очей. Дмитро осудливо глянув на жону i тихо промовив: - Гаразд. Щоб припинити цю неприємну для всiх нас розмову, я не скажу зараз - нi. Побалакаємо ще восени. Тодi i Янка стане старшою, i ми, може, будемо iнакше думати. Але наперед скажу - останнє слово i восени буде за нею! - Дмитре! - вигукнула Анастасiя. - Ти знову своєї! Коли б не твоя упертiсть або, швидше сказати, коли б не твоя не гiдна чоловiчої статi доброта, що притаманна бiльше жiноцтву, нiж чоловiкам, то ми б незабаром i весiлля зiграли!.. Давай скажемо дорогим гостям просто: "Приходьте восени - то й пов'яжемо рушники!" - Мамо! - схопилася Янка. - Мамо!.. Тут рипнули дверi - i несподiвано для всiх на порозi виросла ставна постать Добринi. Його з'ява вразила всiх, мов громом. У покої стало враз так тихо, що було чути, як б'ється i дзижчить у вiкнi муха. Добриня зробив наперед два кроки i мовчки вклонився. Привiтання застряло йому в горлi, i вiн не мiг його вимовити. Мовчанка затягувалася. Янка завмерла i ще дужче зблiдла. Однак Добриня помiтив, як у її зiницях спалахнула раптово шалена радiсть, нiби його прихiд означав для неї несподiваний порятунок. Домажир сидiв з розкритим ротом, i з його ситого лиця та буйволячої шиї хутко зникав сердитий рум'янець. А що вiн був не дурень, то домiзкував, що цей молодик i є причиною невдачi в цих нещасливих заручинах, а також, що найприкрiше, причиною сорому та досади, яких вiн щойно зазнав. Вiн подумав, що десятник Доман недарма запроторив його в поруб, i пошкодував, що щасливий випадок допомiг парубковi звiдти вибратися живим. Сьогоднi вiн би його й сам запроторив туди. Та всю делiкатнiсть i гостроту цiєї несподiваної появи найкраще вiдчула i зрозумiла прониклива бояриня Анастасiя. Звичайно ж, тепер нiяка сила не змусить Янку погодитися на шлюб з Iвором Домажиричем. Вона нахмурилася, розмiрковуючи, як швидше спекатися непроханого гостя. Однак нiчого не встигла надумати, бо раптом Дмитро кинувся до Добринi. Обнявши його за плечi, з надiєю запитав: - Ну, що? - Князь Данило з дружиною вступив до Києва! - Не може бути! - Обличчя боярина просвiтлiло. - Вiн досi вже бiля Софiї. У цю мить ударили в усi дзвони - пролунав радiсний благовiст. Спочатку задзвонили на Софiї, потiм вiдразу пiдхопили iншi собори та церкви, i над мiстом та околицями попливла урочиста музика святкового передзвону. Дмитро полегшено зiтхнув i перехрестився. - Слава Богу! Ви чуєте - князь Данило Романович прибув! Схопився з-за столу Домажир. Очi перелякано округлилися. - Як - Данило? А князь Ростислав? Де ж вiн? - Князь Ростислав тiльки що залишив Київ - без суперечки i без опору, - сказав Добриня. Домажир заморгав повiками, безпорадно розвiв руками. - Що ж нам тепера робити? Га? Iворе, чи чуєш? Що ж нам тепера робити? Тисяцький так розгубився, вигляд його був такий по-чудернацькому нещасний, що Дмитро ледве стримався, щоб не засмiятися. - А що робити? Йти до нового князя на поклiн! Йти до нового князя! 15 Увечерi вiдбулася зустрiч Дмитра з князем Данилом. Востаннє вони бачилися сiмнадцять лiт тому в палючому пiвденному степу мiж Днiпром i Калкою, коли руськi полки переслiдували загони вивiдачiв хана Джучi i темника Субедея. Перед тим Дмитро раз чи двiчi мав нагоду розмовляти з юним князем на снемi у Києвi, де вирiшувалося - iти на допомогу половцям, розгромленим невiдомим народом, що називав себе мунгалами, чи не йти. Тодi Дмитровi було стiльки лiт, як тепер князевi, пiд сорок, а сам князь був зовсiм юним витязем, бо йому ледь-ледь звернуло з двадцяти. Однак, незважаючи на рiзницю у вiковi, вони знайшли спiльну мову i вiдчули якусь ще не усвiдомлену до кiнця приязнь. Тепер перед Дмитром стояв зрiлий муж неабиякої сили i, певно, неабиякого розуму. Був вiн i зараз по-юнацькому стрункий, молодцюватий, але стриманий, розважливий. З-пiд високого чола на боярина глянули яснi, виразнi очi, а рожевi губи розкрилися в добрiй усмiшцi. - Дорогий мiй боярине, я радий бачити тебе при здоров'ї! - Князь пiшов назустрiч Дмитровi. - I дуже вдячний за звiстку, що й стала причиною нашої сьогоднiшньої зустрiчi. - Княже, я теж радий тебе бачити, та ще й Великим князем київським. Данило провiв боярина до столу, i вони сiли один проти одного. - Чим живе Київ, Дмитре? - спитав князь. - Тривогами, княже. Чує моя душа, що Поле ворушиться, гомонить i одного дня рушить на нас. А ми не готовi. Лише за пiвроку змiнилося кiлька князiв: ти - четвертий. Хто ж подбає про оборону Києва? Вся надiя на тебе, княже! - Кияни самi повиннi подбати про себе! Нiякий князь, якщо бояри, купцi, духовенство та й увесь люд сидiтимуть склавши руки, нiчого не зробить. Ти ж знаєш, як оборонявся Козельськ: князь Василiй був ще дитиною нетямущою i не мiг очолити оборону свого мiста. Тодi городяни самi вирiшили - битися до останнього! I трималися довше, нiж Рязань чи Володимир, - аж сiм тижнiв! За той час вони поклали тисячi Бат