а ньому шкiру в глибокi зморшки. Обидва сини закам'янiло сидiли поряд i збоку поглядали на нього, мовби чекали якогось наказу. Та воєвода, мiцно стиснувши зуби, мовчав. Нарештi Микола узяв його за руку. - Тату, час бiжить... Треба зважуватись!.. Нiч темна - допоможе нам непомiченим пробратися до хати чинбаря Солопка. Хлопцi там! Ми ж усi бачили, що їх завели туди, а я слiдкував до самого вечора i переконався, що їх звiдти не виводили. Отже, вони там! Дозволь узяти сотню охочих - ми визволимо їх!.. Охоронцiв там не бiльше десятка. Дозволь! - Дозволь, батьку, - пiдтримав брата Степан. - На вилазку - єдина надiя! Дмитро i сам це розумiв. Та його охоплювали сумнiви. - А якщо самi загинете? Що тодi скаже мати? А якщо загинуть iншi, що скажуть люди? - Вiйна, тату... Комусь чи так, чи iнак доведеться загинути... А може, i всiм! Вони вже цiлий вечiр домагалися, щоб батько дозволив зробити вилазку, та вiн вагався. Боявся утратити всiх трьох синiв зразу, боявся утратити молодих гриднiв, а найголовнiше - боявся ворожої пiдступностi. Вiн не раз чув, що монголи вдаються до хитрощiв. А хiба тут її не може бути? Чому вони не вiдвели Iллю та Добриню в глибину свого табору? Чому помiстили на нiч зовсiм недалеко вiд Золотих ворiт? Та, ще й на очах киян? Чи не виманюють на вилазку навмисне, щоб скористатися нею i знищити всiх, хто вийде з мiста, аби увiрватися у розчиненi ворота?.. Ось що непокоїло воєводу i змушувало його вагатися, стримуватися вiд рiшучих дiй. Останнi синовi слова повернули думки в iнший бiк. Київ - город могутнiй, запасiв у ньому вдосталь, тож триматися можна довго. Але ж не безконечно! Хай мiсяць, два, три... А там i запаси вичерпаються, i голод здолає, а головне - розтануть загони київських захисникiв. У мiстi п'ятдесят тисяч мешканцiв, прибуло з околиць ще десять тисяч - всього шiстдесят... Лише кожен четвертий - воїн. Отже, всього п'ятнадцять тисяч захисникiв Києва! А у Батия скiльки - сто, двiстi чи триста тисяч? Навiть побiжного погляду досить, щоб переконатися, що супроти одного киянина стане десять, а то й двадцять мунгалiв! Тож, може, всiм доведеться загинути? Навряд чи, iдучи на захiднi країни, Батий залишить у себе в тилу непiдкореним таке велике мiсто, як Київ! Безперечно, вiн спробує будь-що взяти його! Отже, смерть або полон!.. - Гаразд, iдiть! - погодився нарештi Дмитро. - Вiзьмiть скiльки треба охочих - i йдiть! Та будьте обережнi - не заривайтеся! А я чатуватиму з кiлькома сотнями бiля ворiт... 5 Добриню та Iллю завели в якесь чимале примiщення i штурхнули в темний куток, i вони обоє попадали на купу сирих, невичинених овечих, телячих та кiнських шкур. Сморiд, що йшов з них, забивав вiддих, вивертав нутрощi. - Тьху! - сплюнув Добриня, сiдаючи i обпираюись спиною на стiну. - Чинбарня це, чи що? - Чинбарня Солопка, - вiдповiв Iлля. - Я знав його... Вiн постачав пергамент на князiвський двiр. Та й ми купували в нього. - Дихати нiчим! У ротi повно шерстi! - Добриня знову сплюнув. - I придумали ж зачинити нас сюди! Задихнутися можна! Руки у нього були зв'язанi за спиною, важка дубова качга давила на карк, страшенно хотiлося пити. Та найбiльше дошкуляв сморiд - важкий, густий, що тхнув падлом. Видно, шкури лежали тут давненько. Вiн пiдвiвся i рушив у протилежний кiнець примiщення, де пiд стелею, крiзь вузьку щiлину, запнуту бичачим пузирем, пробивалося трохи сiрого денного свiтла. Де вони? Чи не можна звiдси втекти? - Iлля, йди-но сюди! Пiдiйшов Iлля, став поряд. Коли їхнi очi призвичаїлися до темряви, вони почали розглядати чинбарню. Тут було просторiше, виднiше, легше дихалося. Середину чинбарнi займав довгий дощаний стiл, на якому жовтiла вже вичинена, вим'ята теляча шкура - заготовка для пергаменту. Пiд стiнами стояли низькi широкi корита, де мокли шкури, дерев'янi цебра з вапном, квасом та борошном, на полицях безладно валялося рiзне чинбарське причандалля - залiзнi шкребки, розтяжки, важкi дерев'янi молотки, березовi качалки з рублями, кованi гранчастi гвiздки, щоб напинати на столi шкури. Збоку, в темному закутку, застромлений глибоко в щiлину, причаївся широколезий нiж з вишмульганою до блиску дерев'яною колодочкою. - Iлля, глянь, що я знайшов! - повернувшись спиною до стiни, Добриня пальцями намацав ножа i висмикнув його iз щiлини. - Оце так знахiдка! - Ти гадаєш - вiн нам пригодиться? - Ще б пак! Iди-но сюди - стань до мене спиною i мiцно тримай руки, а я спробую перерiзати сирицю! Що буде завтра - побачимо, а сьогоднi скористаємося тим, що посилає нам доля! З цими словами Добриня обережно почав пильгучити цупку сирицю, якою було скручено руки Iллi. Незабаром вона впала, а через хвилину i Добриня був вiльний. - Ох, як стало легко! - вигукнув вiн, потираючи затерплi зап'ястя. - То, може, скинемо й кангу? - спитав Iлля, - Та, звичайно ж, скинемо iк бiсовiй мамi! На - рiж! - i пiдставив шию. Упала одна колодка, потiм - друга. Упала - нiби гора з плiч звалилася. Кляте ярмо не тiльки давило шию i плечi, не тiльки заважало ходити, бiгати, спати - воно гнiтило душу, не давало житти. Вiл звикає до ярма, людина - нiколи. I тепер, коли ненависна канта упала на пiдлогу, Добринi здалося, що вiн вдруге народився на свiт. Як легко! Як вiльно! То дарма, що вони з Iллею взапертi. У них попереду ще цiлий вечiр, цiла нiч, i вони щось придумають. А якщо доведеться померти, то помруть достойно - в боротьбi! Iншого кiнця Добриня собi не мислив. Тут грюкнули дверi. Не заходячи до примiщення, вартовий поставив просто на пiдлогу казанок з сорбою. - Їжте! - i знову засунув засов. Хлопцi переглянулися. Пронесло! Було б гiрше, значно гiрше, коли б вартовий помiтив, що вони звiльнилися вiд пут i колодок. Вони швидко вихлебтали рiдку сорбу, в якiй де-не-де плавали шматочки м'яса, i прислухалися. Вартовий неспiшно чалапав по двору, мугикаючи щось собi пiд нiс. Отже, їх стережуть! Тож, щоб зараз вибратися з чинбарнi, нiчого й думати. Добриня уважно оглянув примiщення. Збудоване добротно, мiцно! Смолистi сосновi колоди пригнанi одна до одної щiльно. В єдине вузьке вiконце, що тьмянiло пiд стелею, не пролiзти. На горище лазу немає - отже, надвiр вийти можна тiльки в дверi. Вони ж запертi, а за ними - вартовий! Що ж робити? Iлля теж нiчого не мiг придумати. Обидва довго мовчали. - А знаєш, давай поспимо, - несподiвано запропонував Добриня. - До вечора не близько, а спати хочеться... Iлля не перечив. Вони знайшли кiлька м'яких овечих шкур, що не дуже вiдгонили тухлятиною, постелили на долiвцi, лягли i швидко поснули. Тихо в чинбарнi, глухо. Не долiтають сюди нi гортаннi вигуки монголiв, половцiв, башкирдiв, булгар, саксинiв та синiв iнших племен, змушених Батиєм iти з ним у похiд, нi кiнське iржання, нi рев верблюдiв. Не чути i скрадливих крокiв вартових за стiною. Все, здавалося, заснуло - спить непробудним сном. Так би i проспали стомленi полоненики весь вечiр i всеньку нiч, та тут раптом десь загавкали, завалували собаки. Добриня схопився. В чинбарнi було темно. Невже нiч? У грудях тривожно тенькнуло серце. Проспали! Вiн штовхнув Iллю пiд бiк. - Вставай! I тут же його мозок пронизала несподiвана думка: ось хто може змусити вартових вiдчинити дверi - Iлля! Це ж його вони стережуть! На нього їхня надiя, бо вони сподiваються, що воєвода Дмитро заради сина вiдчинить їм ворота мiста. А що, коли спробувати? - Iлля, послухай! - зашепотiв вiн на вухо боярчуковi. - Утекти можна лише через дверi. Отже, треба вигадати важливу i ймовiрну причину, щоб вартовi їх вiдчинили. I я, здається придумав, як це зробити! - Як? - Треба сказати їм, що тобi погано, що ти помираєш... - Ти гадаєш, вони зважать на це? - Ще й як! Адже тебе вони стережуть, як зiницю ока! Уявляєш, що сказав би завтра охоронцям Менту, коли б ти справдi упокоївся? Та вiн голови їм постинав би! I вони це добре знають! Ось чому я впевнений, що дверi вони нам вiдчинять. - А тодi що? - Якщо їх буде двоє чи навiть троє, то ми їх зможемо приголомшити i втекти. Ось тримай! - i Добриня вклав у руки Iллi важку дубову качалку, якою чинбарi розкачують i рiвняють вичиненi шкiри. - Такою довбешкою не тiльки людину, а й вола можна вбити. - Замашна! - погодився Iлля, виважуючи качалку в руцi. - Якщо добре торохнути, то вважай, що й кiнець! От ми й при зброї. Лише б заманити одного чи двох у чинбарню, а з тим, хто залишиться надворi, теж справимося! - Ну, що ж - згода! Вони стали обабiч дверей. Вартових не чути. Поснули чи пiшли до хати? - На допомогу! На допомогу! - раптом голосно заволав Добриня. З-за дверей вiдразу ж почувся стривожений голос. - Що там? Що стряслося? - Iлля помирає! Син київського воєводи! Швидше! Води! - Що з ним? - З'їв щось погане. - Хай не буде свинею i не жере чого не слiд! Почекає до ранку! - Дурню! Якщо вiн околiє, то вранцi тобi хан Менгу знесе голову! Вартовий довго мовчав - видно, обмiрковував i зважував почуте. Потiм вилаявся: - Прокляття! Хай заберуть вас мангуси! Хай пожеруть вас собаки! - Але важливiсть звiстки, видно, дiйшла до нього, бо вiн зразу ж загукав до свого напарника, що був десь у другому кiнцi двору: - Хасар! Хасар! Поклич десятника Товлура! Полонениковi погано - помирає! Та бiгом менi! Бiгом! Здалеку долинуло важке гупання нiг - якийсь невiдомий баатур Хасар побiг будити десятника. Ось, чути, загрюкав вiн ногами по дощаних сходах ганку, хряпнув дверима... Потiм настала тиша. Вона тривала зовсiм недовго. За стiною чинбарнi знову загупало кiлька нiг, зчинилося якесь вовтузiння, нiби хтось кого душив, почувся болiсний скрик, хрип - i так же раптово все затихло. Стривожений Iлля стиснув руку Добринi, шепнув: - Що там?.. - Не знаю... - так же шепотом вiдповiв Добриня. Тут грюкнув засув - i дверi широко розчинилися. В їх отворi стояло кiлька темних постатей. Хтось тихо покликав: - Iлля! Добриня! Хлопцi завмерли. Це було так несподiвано, що їм на якусь хвилину вiдiбрало мову. Хто там? Свої? Звiдки? Як? Другий голос прозвучав невпевнено: - Невже їх тут немає? То де ж вони? Це був Степанiв голос - такий характерний, що не впiзнати його було неможливо. I Iлля скрикнув радiсно: - Братику! Степане! Невже це ти? Вiн кинувся надвiр до брата, та Добриня, що пильнував також i за хатою, де спала охорона, перехопив його. - Тихо! Варта йде! Ховайтеся всi сюди! Тiкати було пiзно. З хати вийшло двоє i попростували прямо до чинбарнi, перетинаючи шлях для вiдступу. Вони вiдразу помiтили б утiкачiв i зняли тривогу. Тому кияни - а їх було бiльше десятка - вскочили в чинбарню i причаїлися там. - Всiм мовчати! Говоритиму я! - пошепки сказав Добриня. - Заманю їх сюди - i прикiнчимо обох! Але Микола заперечив: - Нi, нi, хоч одного бажано взяти живцем! - Гаразд, одного брати живцем, - погодився Добриня i застерiг: - Тихо! Наближаються! Iлля, стогни! Та дужче! Нiби тобi й справдi невтерпець! Ну! Iлля голосно застогнав, заохкав - ох, ох! Двоє наближалися швидко, не пiдозрюючи небезпеки. Крокiв за десять десятник Товлур - то був його голос - запитав: - Егей, де ти, хлопче? В сараї? - Ойє, ойє, - глухо вiдповiв Добриня. Двоє смiливо вступили до чинбарнi. I тут один вiдразу впав додолу, вражений невiдворотним ударом захалявного ножа, а другий заборсався в залiзних обiймах молодих гриднiв, що вмить скрутили його i забили рота ганчiркою. Вiн опирався недовго: його стягнули туго мотузками, поставили на ноги. - Ходiмо! - подав голос Микола. - Нас ждуть! Сю нiч нiхто в господi воєводи Дмитра i не думав спати. Як тiльки Микола та Степан з невеликою дружиною охочих гриднiв почали готуватися до вилазки, воєвода наказав челядi дiстати з погребiв ситу та сирiвець, пекти пироги, смажити м'ясо. Двiр сповнився гамором. Повсюди загорiлися свiчки, запалали смолоскипи. Миттю поширилася чутка, що воєвода жде молодшого сина Iллю, якого мають визволити з монгольського полону. Здивована i вражена бояриня кинулася до чоловiка. - Дмитре, що ти затiяв? Чому зi мною не порадився? А якщо не пощастить визволити Iллю? Що тодi? Навiщо цей пир? Дмитро узяв її за плечi - заглянув в очi. Вiн знав - може не пощастити. Бiльше того, вiн знав, що сю нiч може втратити не тiльки Iллю, а й Миколу та Степана, бо вилазка може закiнчитися по-рiзному - i щасливо, i нещасливо. Тодi навiщо ж цi приготування? - Крiпись, мати, - сказав вiн якимось дивним, незвичним голосом. - Нинi нас спiткає або велика радiсть - i ми зустрiнемо сина Iллю, або... Вiн запнувся. Бояриня вiдсахнулася. Очi її округлилися вiд страху. - Або?.. Що ти хочеш сказати? Дмитре! - Або ж ми втратимо всiх синiв - ось що я хочу сказати! - Дмитрiв голос здригнувся. - Я зрозумiв це в ту мить, коли погодився на вилазку. Ось чому я наказав готувати вечерю. Це буде або велика наша радiсть, або велике горе - i на той випадок, i на iнший потрiбна учта... Ти мене зрозумiла, мати? Вiн стиснув її плечi. - Боже, Боже! - прошепотiла бояриня. - Який час настав! Пiду ж до себе - молитимуся за вас усiх, за моїх синочкiв!.. - Гаразд, мати, йди! Тут усе зробиться без нас. А я до Золотих ворiт - ждатиму там... Там ждатиму... ...Коли сотня молодцiв тихо вислизнула з Києва, перебралася через рiв i розтанула в густiй темрявi ночi, Дмитро наказав гридням опустити важкi пiдйомнi ворота, скованi у виглядi грат iз товстих залiзних прутiв, а сам сiв у прибрамнiй нiшi, бiля мовчазних сторожiв, i задумався. Думи були важкi i гнiтили душу. Ще рiк тому вiн нiяк не сподiвався, що йому доведеться очолювати оборону Києва. Навiть у думцi такого не мав. Завжди у Києвi був князь. Не цей - так iнший. Але князь! Вiн i був вiйськовим вождем дружини i всього київського ополчення, вiн думав або мав думати про все: про зброю, про дружину, про людей та припаси для них на випадок облоги. Правда, Київ давно вже став не той, що був ранiше. Колись Київ був столицею всiєї Руської землi, матiр'ю городiв руських, а з часом занепав, утратив не тiльки значення i вагу як столиця, бо вiд нього вiдокремилися бiльшi i меншi князiвства, а й перестав бути вагомою вiйськовою силою. Київських великих князiв нiхто вже не слухався, не поважав i не боявся. Слухаються, поважають та бояться сильного, а нинi у київського князя тiльки й залишилося, що одна назва - великий. Насправдi ж - нi сили, нi величi! А тепер - i князя немає! Нiхто з останнiх київських князiв, крiм Данила Галицького, не користувався на Русi повагою i не мав такої сили, щоб повернути Києву його колишню славу, а Данило, ставши волею обставин київським князем, знехтував київським столом, бо галицький золотокований стiл здався йому лiпшим. Та насправдi так i було - пiсля загибелi Володимиро-Суздальського князiвства, сплюндрованого Батиєм, Галицьке князiвство залишилося єдиною силою, що могла протистояти монголо-татарам. Отже, Київ залишився сам на сам з усiєю силою Степу! Город могутнiй - мови немає. Мабуть, наймогутнiший з-помiж тих, якi ще були незалежними, але людськi сили у ньому обмеженi, а вiйськовi ще меншi, бо жоден князь не залишив тут своєї дружини. Єдиною справжньою вiйськовою силою була київська мiська залога, яку утримує боярська дума, але вона невелика. Тож уся надiя на городян, здатних узяти зброю до рук, на бояр, купцiв, ремiсникiв, смердiв, що втекли сюди з навколишнiх сiл. Але скiльки їх? Десять тисяч. Ну, дванадцять вiд сили. А ворогiв? Цiкаво, скiльки ж їх? Якщо подивитися з мiських валiв, то - тьма-тьмуща! Дмитро зiтхнув i заплющив очi. Перед його внутрiшнiм зором постав Київ - Гора i Подiл. Як його утримати? Куди передусiм ударить Батий - на Гору чи на Подiл? На Золотi ворота? На Бiлгородськi? Чи на Лядськi? Де зосередити головнi сили киян? Одних валiв - кiлька верстов! Якщо рiвномiрно розподiлити воїнiв, то вийде по тисячi на верству - дуже рiденько! Один рядочок - та й той не густий! А Батий, напевне ж, ударить десь в одному мiсцi. Великою силою! Але - де? Подiл слабше укрiплений, нiж Гора, його, мабуть, не варто i захищати. Але вiдразу переводити подiльцiв у Верхнє мiсто теж нерозумно. Поки не стане ясно, де Батий готуватиме приступ, зривати їх з мiсця не слiд. Вiд думок трiщить голова. I все одно зараз нiчого путнього придумати не можна. Майбутнє покажеi В комiрчину заглянув гридень. - Воєводо, нашi подають знак! Повертаються! Дмитро швидко схопився i вийшов у пiдворiття. Тут було темно, лише крiзь грати залiзного заборола у брамi пробивалося тьмяне нiчне свiтло. - Щось нiкого не чути. - Перебираються через рiв. Зараз будуть тута. Справдi, з глибокого рову долинув якийсь неясний шум, шурхiт, а потiм пролунав умовний знак - скрекiт сороки: - Скре-ке-ке-ке! - Пiднiмайте ворота! - наказав схвильовано воєвода. Заскрипiли пiдойми, загуркотiли, намотуючись на дерев'янi барабани, кованi ланцюги - i залiзнi грати поволi поповзли вгору. Попiд ними, пригинаючись, почали входити до мiста воїни. Хтось принiс палаючий смолоскип - стало виднiше. Темнi постатi все iшли i йшли, поминаючи мовчки воєводу. I раптом у цiй напруженiй тишi пролунало коротке i радiсне: - Батьку! Воєвода здригнувся, розкинув руки. - Iлля! Синку! Iлля був зарослий, худий, одягнутий у чужий брудний одяг, але Дмитро вiдразу впiзнав його по голосу i пригорнув до грудей. Вони вiдступили вбiк, щоб не заважати нiкому, i, обнявшись, мовчки заплакали. Бiля них стали Микола, Степан та Добриня. Зупинилися також два гриднi, що тримали зв'язаного полоненика. Всi довго мовчали, аж поки Дмитро вiдiрвав вiд грудей сина i не глянув затуманеним поглядом на них i не спитав: - А це ж кого ви привели? Невже мунгал? - Це десятник Товрул, воєводо. - Добре, що спiймали такого птаха. Тримайте його мiцно! - I звернувся до Миколи: - Втрати великi? - Втрат немає, тату. Нам пощастило. - Це ще краще! Тодi - не гаймося! Ходiмо додому - там уже нетерпляче ждуть нас. ...Невдовзi всi сидiли в боярському теремi за гостинним столом. Потрiскували у пiдсвiчниках свiчки, пахло воском. Чашники наливали у келихи холодну шипучу ситу. Воєвода, що сидiв у головi стола, пiдняв келих. - Сину наш, за твоє повернення! Нерадiсний, правда, зараз час, але все одно ми радi, що ти з нами, а далi - що Бог дасть! Бояриня з другого боку пригорнулася до Iллi, поцiлувала в зарослу щоку, схлипнула. Вона все ще не вiрила в своє щастя. У Янчиних очах теж стояли сльози. Вона не вiдриваючись дивилася на брата i нiкого бiльше не помiчала. Добринi здалося, що за той недовгий час, що вiн її не бачив, дiвчина пiдросла, подорослiшала. Пiд очима у неї залягли ледь помiтнi тiнi, а щоки схудли, обриси їх порiзкiшали. Хворiсть яка чи мунгальська навала наклали на неї цю печать дорослостi? Задумавшись, вiн не помiтив, як вона швидко глянула на нього. Очi їхнi зустрiлися. Йому здалося, що вона приголубила його поглядом, нiби сонячний промiнь зазирнув у його серце. I воно здригнулося. Янко! Вiн потягнувся до неї через стiл i ще раз у думцi вигукнув: "Янко!". I вона нiби почула. Блiдi щоки враз спалахнули, бровенята здригнулися, а губи розкрилися йому назустрiч, беззвучно прошепотiли одно-єдине слово: - Добрику! Так це було чи не так - хтозна. Але саме так прочитав вiн ту нiму мову її погляду, i йому стало раптом радiсно i легко, як колись, у далеку пору дитинства, коли пiсля довгої зими вибiгав вiн босонiж надвiр i мчав на Широкий Берег по ще жовтiй, непробудженiй пiсля довгої зимової сплячки травi назустрiч теплому весняному сонцю. I такий вiн був тодi щасливий! I тепер був щасливий теж. Скiльки тривала їхня нiма мова поглядiв, нiхто з них сказати б не мiг. За столом наростав гамiр. Пiсля п'янкої сити швидше запрацювали щелепи зголоднiлих людей, забрязкотiв посуд, загомонiли чоловiчi й жiночi голоси. А вони всього цього не помiчали, заглибленi у свої потаємнi для всiх перемови. Обiрвав ту таємничу мову молодят голос воєводи. - Хлопцi, а введiть-но сюди полоненика - дещо спитати його маю! Ввели полоненого - поставили посеред хоромини. Гамiр затих. Всi прикипiли поглядами до чужинця, що прибув з далеких незнаних земель, щоб знищити Київ, а мешканцiв його перебити чи поневолити. Полоненик був худий, жилавий, мав широке, спечене сонцем та вiтрами вилицювате обличчя, на якому де-не-де стирчали чорнi волосинки. Пiд рiдкими бровами жмурилися вузькi розкосi очi. Був вiн одягнутий у баранячий кожух та гостроверху лисячу шапку. Шапку хтось iз гриднiв з нього зняв, i всi побачили, що його цупкий чуб був заплетений у багато косичок, що масними пацьорками звисали з голови. Руки його були зв'язанi за спиною, тому стояв вiн прямо, навiть задерикувато, хоча очi бiгали вiд страху, як у зацькованого тхора. - Як тебе звати, чужинцю? - спитав Дмитро, кивнувши Добринi, щоб переклав. - Я Товлур. - Скiльки тобi лiт? - Тридцять. - Чого ж ти прийшов сюди, до Києва, Товруле? Той заморгав очима, улесливо вклонився. - Войвода-баатур сам знає, чого прибув сюди джи-хангiр Бату. - А ти все-таки скажи! - Щоб узяти Киюв... А потiм - пiти до Останнього моря, як заповiдав нам Чiнгiсхан. - Де ж те Останнє море? - Не знаю. Десь на захiд сонця. - Ну, гаразд... А скiльки воїнiв у Батия? - I цього я не знаю. А хоч би й знав, то не сказав би. - Ось як! - Дмитровi очi наповнилися гнiвом. - А я хотiв було подарувати тобi життя. Тепер же бачу, що ти не заслуговуєш на це. Як у вас страчують тих, кого Батий прирiк до смертi? Тавдур посiрiв, затупцяв кривими ногами. Йому перехопило дихання - i вiн пробелькотав: - По-рiзному... - А все-таки? - Вiдрубують голову, розтинають навпiл, четвертують, саджають на кiл... - А ще? Вчора вiд Менгу-хана я дiзнався, що у вас, буває, ламають спину, i людина кiлька днiв умирає в страшних муках. Товлур упав на колiна. - Невже найсвiтлiший нойон учинить таке зi мною? За вiщо? - Якщо скажеш, скiльки воїнiв привiв з собою Батий i хто з його воєвод прийшов з ним сюди, тодi я залишу тобi життя. Якщо нi - завтра ми виведемо тебе на мiський вал, зламаємо на виду у твоїх одноплемiнникiв хребет i кинемо вниз, щоб ти там конав у страшних муках. Вибирай! У Товлура вiдвисла нижня щелепа. - Войводо Думитро! Войводо Думитро! Я скажу... Все скажу... - Кажи! - Бату-хан привiв пiд Киюв п'ятнадцять туменiв та ще стiльки ж невiйськового люду - вiзникiв, погоничiв верблюдiв, пастухiв, рабiв, жiнок... Усiх не перелiчити. - А воєвод мунгальських? - Теж багато. Найвизначнiшi серед них - джихан-гiри Орду, Байдар, Бiрюй, Кайдан, Бечак, Менту, Кююк, а також нойони-баатури Субедей та Бурундай. - Та-ак... - протягнув Дмитро i надовго задумався. - Здається, мунгал каже правду. Батий пiдняв у цей похiд усю силу, що була пiд його рукою, бо задумав дiйти до нiмцiв, до франкiв, а може, i до гiшпанцiв. А оскiльки ми першi на його шляху, то нам буде найважче. 7 Пiзнiй осiннiй ранок похмуро пiднiмався над Києвом та його околицями. По Хрещатицькiй долинi та понад Либiддю сивiв холодний туман, на безлистих гiлках дерев, на кущах та столоченiй пожовтiлiй травi висiли крупнi краплини роси. У монгольському станi всi вже були на ногах. Палали багаття, у великих казанах шумувала жовтою пiною юшка i лоскотала нiздрi майже завжди голодних аратiв рiзким запахом кiнського м'яса, що варилося всумiш iз пшоном та пахучим зiллям. О цiй порi до бiлого шатра Менгу-хана прискакав сотник Жадiгер. Охоронцi вiдкинули перед ним важкий вологий полог. У шатрi було тепло. Горiла свiчка. Менту сидiв на широкiй подушцi i з похiдного дерев'яного тостагана запивав кумисом золотистi шматки бiшбармаку, приготовленого iз м'яса молодої кобилицi. Жадiгер упав ниць на килим. - Бiда, каане, - прошелестiв задерев'янiлими вiд страху губами. Менгу вiдставив набiк тостаган. - Що трапилося? Яка бiда? - Утiк син киювського войводи, а з ним i товмач. - Як вiн мiг утекти? А де ж була сторожа? - гримнув Менгу. - Двох охоронцiв убито, а десятник Товлур зник. Мабуть, утiкачi захопили з собою, бо ми скiльки не шукали, не знайшли його нi живого, нi мертвого. - Що ж робили iншi охоронцi? - Спали, каане. - Спали! - вигукнув Менгу. - Яке вони мали право спати, коли їм було доручено стерегти такого важливого богола? Чому вони допустили, що їхнiх двох товаришiв було забито, а десятник подiвся хтозна-куди? Чи вони забули ясу Чiнгiсхана, яка гласить - якщо начальник десятка чи сотнi потрапив у полон, його пiдлеглi мусять навiть цiною власного життя визволити його, а тим, хто цього не зробив, ламають хребет! Що ж ти вчинив з ними? - Я всiх, хто залишився з Товлурового десятка живий, узяв пiд варту. - Не пiд варту їх треба, а вивести на майдан, поставити перед сотнею сторч головами i ноги загнути назад, аж до землi! I хай лежать там, поки не подохнуть! Щоб iншi дивилися i бачили, якою смертю вмирають боягузи, сплюхи та ледарi! - Слухаюсь i пiдкоряюсь, каане! Жадiгер пiдхопився, щоб iти, але Менгу знаком зупинив його. - Хто ще знає, що син войводи Думитра втiк? - Крiм мене та нукерiв Товлурового десятка, нiхто поки що не знає, каане. - Це добре. Тодi ось що, Жадiгере, зробимо так... - Менгу на хвилину замислився, потираючи рукою нижню щелепу, а потiм сказав: - Вiзьми якого-небудь молодого богола-орусута i скарай на смерть замiсть утiкача! А Бату-каановi я скажу, що, оскiльки Думитро вiдмовився здати Киюв, його синовi переламано хребет. Ти мене зрозумiв? Ще б не зрозумiти! Жадiгер краще за будь-кого знав заповiт Чiнгiсхана: ханська таємниця залишається доти таємницею, доки про неї знає сам хан. А вiн же єдиний свiдок такої таємницi! Чи ж надовго? Чи не нависла i над ним смерть? У грудях у нього похололо, а язик затерп. - Зрозумiв, каане, - ледве вимовив. - I щоб жоден собака не дiзнався, як було насправдi! Затям собi! - Слухаюсь, каане. Я буду нiмий, як риба! - Iди! Обливаючись холодним потом, Жадiгер вискочив з ханської юрти, взяв свою сотню, вибрав серед полоненикiв молодого орусута, схожого на Iллю, i притьмом помчав до Золотих ворiт. Вiн поспiшав, бо боявся, щоб приреченi на смерть не розпатякали, що трапилося тут вночi. Зразу ж наказав вивести їх - сiм чоловiк - на майдан, приєднав до них восьмого - орусута. До кожного з них стало по троє кешиктенiв - схопили їх за руки. Не злазячи з коня, Жадiгер гукнув: - Воїни! Ось перед вами сiм смердючих псiв, що допустили, щоб вороги убили їхнiх двох товаришiв, а десятника взяли в полон. Восьмий - син киювського войводи Думитра... Менгу-каан наказав усiх стратити! Ламайте їм хребти! Та швидше! Приреченi до смертi заборсалися, запручалися, закричали, але їх хутко поставили головами сторчма на землю i зi всiєї сили загнули ноги за спину. Почувся хрускiт кiсток. Жахливий зойк струсонув ранкову тишу i зразу ж обiрвався. Ще живих, але безпорадних людей, що вже не могли ворухнути нi рукою нi ногою, а тiльки пускали криваву пiну з рота i вибалушеними очима зi смертельною тугою дивилися на цей безжально-жорстокий свiт, кинули у неглибокий рiв, виритий на узбiччi майдану дощовими потоками. У Жадiгера вiдлягло вiд серця: нiхто зi скараних не встиг вибовкати ханської таємницi. Полегшено зiтхнувши, вiн об'явив: - Воїни! Цi виродки поплатилися за те, що спали на чатах. Вони проспали вилазку орусутiв, якi захопили в полон десятника Товлура, i нiчого не зробили, щоб його визволити. Дивiться всi на їхнi муки - i зарубайте собi на носi: така смерть жде кожного, хто знехтує ясою великого Потрясателя Всесвiту i волею преславного Саїн-хана!.. Ми скарали також полоненого орусута, бо батько його, киювський войвода, вiдмовився здати Киюв нашому доблесному вiйську!.. Чули всi? Воїни у страсi великому мовчали. Дивилися, як беззвучно зiпають запiненими ротами їхнi нещаснi товаришi, i дякували в думках Вiчному Небу, що самi вбереглися вiд такої страшної долi. Влада великого хана безмежна i безпощадна. О аруах, аруах! З високих київських заборол на це мерзенне дикунське видовище дивилися сотнi киян i теж зацiпенiло мовчали. 8 Уранцi, поспавши всього годину чи двi, Добриня та Iлля помилися в лазнi, яку жарко натопив Никодим, одяглися у все нове та чисте i, поснiдавши, з'явилися до воєводи на його виклик. У воєводи сидiв ще не старий чернець. Чорна ряса у нього була застебнута на всi гудзики, на головi - чорний клобук, довга борода спадала на груди, в руках - рiвний, вишмульганий до блиску посох. Хлопцi привiталися, поцiлували руку ченцевi, а Дмитро сказав: - Iєромонах Iяникiй, сiреч Оникiй, великий книжник, доглядач i хранитель бiблiотеки собору святої Софiї, де зберiгаються також книги князя Ярослава Мудрого, турбується долею книгозбiрнi. Питає - чи не варто було б переховати її у безпечнiше мiсце? - Татарове, кажуть, мають грецький вогонь, - вступив у розмову отець їяникiй, - то можуть спалити i храм, i бiблiотеку. А в нiй зело велика мудрiсть зберiгається! Не десятки i навiть не сотнi, а тисячi книг. Багатство, можна сказати, нерукотворне. Дiм можна вiдбудувати, храм Божий возвести заново, якщо згорить, а рiдкiсну книгу нiчим не возмiстиш... Отож єпископ i послав мене до влади свiтської i вiйськової запитати - що робити? Переховати книги зараз у надiйне мiсце чи почекати? Може, не такий страшний чорт, як його малюють? - Батий страшнiший за чорта, - сказав Iлля. А Добриня додав: - Вiн має не грецький, а китатський вогонь, що палить так само люто, як i грецький. I нiхто не знає, коли той вогонь полетить на нас - на початку облоги чи пiд кiнець. Тож, мабуть, краще все цiнне поховати заздалегiдь. I не тiльки бiблiотеку. Отець Iяникiй пильно глянув на Добриню i промовив, звертаючись до воєводи: - А сей муж, здається менi, каже дiло. Я теж такої думки, що краще поспiшити, нiж потiм каятися. Так я скажу єпископовi i вже сьогоднi почну переносити найцiннiшi книги туди, де нiхто їх не знайде. - Може, мої хлопцi допоможуть вам, отче? - спитав Дмитро. - Нi, нi, - аж замахав руками отець Iяникiй. - Я сам. То буде тiльки моя таємниця! - А якщо, даруйте, ти загинеш? Хто ж потiм знайде їх? - Ще єпископ вiдатиме, де вони захованi. - Воля твоя - тобi виднiше, - з досадою стенув плечима воєвода. - А по-моєму, чим бiльше людей знатиме, тим безпечнiше i спокiйнiше буде на душi. Хтось же та уцiлiє! - Людей Батий припече, вони й викажуть тайник, а з мене хоч шкуру живцем здери - мовчатиму! Наша бiблiотека цiннiша за всi скарби Києва, i сховати її треба так, щоб вона збереглася до кращих часiв! Амiнь! Отець Iяникiй пiдвiвся, поблагословив усiх десницею i вийшов, стукаючи патерицею по дощанiй пiдлозi. - Проводити мене не треба, - пiдняв вiн заперечно долоню. - Я сам. Дмитро якийсь час дивився йому вслiд, хоча той уже зачинив за собою дверi, а потiм пiдвiв очi на сина та Добриню. - Отець Iяникiй, - великий книжник i мудрець, але тут вiн чинить не мудро. Ой, не мудро! Якщо вiн загине, якщо загине або помре єпископ, якому i без теперiшнiх клопотiв залишилися три чисницi до смертi, то хто знатиме, де шукати бiблiотеку? - Нам треба ще витримати облогу, воєводо, а потiм думатимемо про бiблiотеку, - сказав Добриня. - Ти гадаєш, не витримаємо? - Сили дуже нерiвнi. - Так, сили нерiвнi, але ми зробимо все, щоб не впустити Батия в Київ, а якщо незмога буде, то продамо життя якнайдорожче! Я для цього вас i покликав. - Слухаємо, батьку, - схилив голову Iлля. Добре викупаний, пiдстрижений Василакiєм, пристойно одягнутий, вiн дуже змiнився, порiвнюючи з тим, яким знав його Добриня ще вчора. Стрункий i ставний, хоча тендiтнiший за старших братiв, вiн був схожий одночасно i на сестру Янку, i на Iсуса Христа, як його малювали на iконах. Тiльки Янка була чорнява, а Iлля русявий. Зате на Iсуса Христа вiн був схожий i обрисами лиця, i мудрiстю та ласкавiстю якихось по-особливому людяних очей, i рiвним продiлом посеред голови, що роздiляв його пишне свiтло-бронзове волосся. - Слухаємо, батьку, - знову повторив вiн. Дмитро пiдiйшов ближче. - Я ось чого вас покликав... Берiть коней i їдьте на Копирiв кiнець. Там, як менi стало вiдомо, скупчилося на майданах та вулицях майже пiвтори тисячi бездомних iудеїв, що з передмiсть утекли в Київ. Розшукайте боярина Воротислава, який керує обороною Копиревого кiнця, з ним зайдiть до рабина Iсаака Зайденберга i гуртом влаштуйте людей по дворах, щоб мали притулок i їжу. А коли з цим покiнчите, вiдберiть з них чоловiкiв, здатних носити зброю, розбийте на десятки та сотнi, наставте десятникiв та сотникiв, дайте всiм мечi, луки, бойовi сокири i визначте мiсця на валу, якi вони мусять обороняти. - Менi залишатися там? - спитав Iлля. - Так, ти будеш там замiсть мене. Я повинен знати, що робиться кожного дня i навiть кожної години на тому кiнцi. - А Добриня? - Добриня допоможе тобi i повернеться назад. Я хочу послати його до Лядських ворiт. Там боярин Домажир... Та й взагалi, всi ви будете моїми руками i моїми очима по всьому Києву, а особливо там, де можна чекати ворожого приступу. Подiл мене дуже непокоїть: вали там нижчi, i заборола слабшi. Чи не перевести всiх подiльцiв у Верхнє мiсто? - Поки що не варто цього робити, - сказав Добриня. - Хiба коли стане дуже скрутно. - Я теж так думаю. Тодi - йдiть! I кожного вечора повертайтесь додому, бо я хочу знати, що робиться у нашому нещасному обложеному Києвi. Йдiть! Копирiв кiнець, куди незабаром прибули Добриня та Iлля, був розташований у захiднiй частинi мiста. З Ярославового города сюди вели могутнi Iудейськi ворота[87], вiд яких широка вулиця пролягала до Бiлгородських, або Захiдних, ворiт[88], звiдки починався Бiлгородський шлях. Тут, окрiм корiнного люду, мешкало чимало багатих євреїв, або, по-тодiшньому, iудеїв - купцiв, гендлярiв, лихварiв, ремiсникiв. Ще бiльше їх, особливо бiдноти, тулилося за Бiлгородськими ворiтьми, понад Бiлгород-ським шляхом, по схилах горбiв, по ярах та понад рiчкою Глибочицею. Жили вони тут здавна, ще з десятого сторiччя, у невеликих дерев'яних та мазаних хатинах, нерiдко в напiвземлянках, шили чоботи, одяг, шапки, валяли валянки, виготовляли вози, збрую, бочки, дiжки, верстати для ткання, займалися дрiбною торгiвлею, ледве зводячи кiнцi з кiнцями, фурманували. Тепер увесь цей люд - з дiтьми, домашнiми тваринами та птицею, лантухами та вузлами, начиненими бiдняцьким скарбом, рятуючись од видимої смертi, всунувся в Копирiв кiнець i запрудив усi майдани, вулицi та вузькi провулки. Значна частина їх уже познаходила притулок у своїх багатих одноплемiнникiв та знайомих городян, але багато хто ще сидiв разом з дiтьми та стариками на своїх бебехах попiд частоколами, трясучись вiд осiннього холоду. - Бiда! - похитав головою Iлля, спостерiгши, як блiда змучена жiнка пеленала посинiле, змокрiле, закаляне немовля. - Бiда прийшла на нашу землю! Всюди стояв шум, гвалт, як це завжди буває при багатолюдних скупченнях пiд час вiйни. Хтось розмовляв, хтось плакав, хтось лаявся. Мекали голоднi кози на прив'язi, верещали дiти. Базар - не базар, ярмарок - не ярмарок... - Справдi бiда, - погодився Добриня i, зупинивши молодого гридня, що поспiшав на вал, запитав: - Де нам знайти боярина Воротислава, хлопче? Той збив шапку на потилицю, наморщив лоба. - А хiба ви його не зустрiли? Вiн щойно поскакав до воєводи Дмитра: не знає, яку раду дати цьому людовi. Добриня з Iллею переглянулися. Яка досада! Це ж вони десь розминулися на тiсних київських вулицях! - А до рабина як проїхати? - До рабина? Та дуже просто, - махнув рукою гридень. - Берiть зразу лiворуч, потiм праворуч, потiм знову лiворуч i їдьте прямо - якраз упретеся в синагогу, а вже поряд з нею знайдете i хату рабина. Уторопали? - Спасибi, уторопали, - вiдповiв Iлля. - Синагогу я знаю. Бiля синагоги теж товпилися люди, але на майданi панувала тиша. На дерев'яному ганку стояв невисокий чоловiк у чорному одязi i щось промовляв до народу. - Хто то? - спитав Добриня. - Наш рабин, преподобний Iсаак Зайденберг, - вiдповiв хтось iз гурту. Рабин говорив не поспiшаючи, але гаряче, переконливо, i всi уважно слухали його. Поверх звичайного одягу на ньому була чорна накидка без рукавiв - ротонда, на головi невелика кругла шапочка з чорного шовку, а в руцi - молитовник, загорнутий у талес - бiлу хустину з чорними смужками. - Про що ж вiн вам розповiдав? - Про єгипетську неволю... Як важко було тодi нашому народовi... Такi ж страшнi часи наступають для нас знову... Ой вей, вей![89] - Ну, не про це зараз треба говорити, - буркнув Добриня i направив коня просто на натовп. - Розступiться! Дайте проїзд! Люди розступилися - i два вершники пiд'їхали до синагоги, сплигнули з сiдел прямо на ганок. Промовець замовк, повернувся до незнайомцiв. - Рабин Iсаак Зайденберг? - спитав Добриня. - Доброго вам здоров'я! - Будьте i ви здоровi. Так, я Iсаак Зайденберг. А ви? - Ми посланцi воєводи Дмитра. Ось його молодший син - боярин Iлля... Нам наказано всiх ваших людей поставити на постiй по дворах, щоб нiхто не залишився на вулицi, а чоловiкiв, якi здатнi носити зброю, звести в десятки та сотнi i визначити їм мiсця на валу. - Атож, атож, - покiрно погодився рабин, киваючи чорною шовковою шапочкою. - Але як це зробити - поставити стiльки люду на постiй? Не кожен киянин згодиться пустити. - Для того ми i приїхали сюди, - заспокоїв його Добриня. - А зараз вiдпустiть людей! Залиште з кожної сiм'ї лише одного старшого, i ми розведемо їх по дворах. I накажiть, щоб пiсля обiду всi чоловiки вiд п'ятнадцяти рокiв до шiстдесяти зiбралися до синагоги. Рабин пiдняв над головою талмуд i, коли майдан затих, щось довго пояснював людям. Пiсля того натовп враз сколихнувся, загомонiв. Бiльша частина людей розiйшлася, розтеклася по бiчних вуличках i завулках. Залишилися тiльки поважнi чоловiки, голови сiмейств, що наблизилися до ганку синагоги i мовчки втупилися в двох молодикiв, один з яких, як виявилося, був сином самого воєводи київського. - Люди! - гукнув до них Iлля. - Зараз ми пiдемо по вулицях. Запам'ятовуйте двори, де вам буде визначено мешкати, приводьте туди свої сiм'ї - i поселяйтеся! Ходiмо! Вручивши коней на догляд рабиновому наймиту, рушили. В першому ж купецькому дворi, куди зайшли Iлля, Добриня та рабин, дебелий похмурий господар, зарослий вiд вуха до вуха рудою бородою, почувши, чого вiд нього хочуть, гримнув: - А ще чого? У мене самого сiм'я - дванадцять душ! А тут цiлий кагал на голову! Та ще й годувати! I взагалi - хто ви такi, дiдько б вас забрав! - i старий вирячився на Iллю. - Ану, гетьте з двору! Добриня усмiхнувся, а Iлля розсердився. - Я - син боярина Дмитра, воєводи київського! - спалахнув вiн. - Ти, чоловiче, мабуть, забув, який час настав! Вiйна ж! Мунгали обсiли Київ, як чорти грiшну душу! Не сьогоднi, то завтра, може, всiм нам доведеться з життям розпрощатися, а тобi, бач, тiсної Бога бiйся!.. I чого ти вдома? Чому не на валах? Скiльки тобi лiт? Чи меча в руках не втримаєш? Чи хворiсть яка напала? Може, ведмежа? Господар витрiщив очi. Iм'я воєводи Дмитра, видно, подiяло. Та й рiзкi слова молодого боярина протверезили його. Знизив голос. - Та я що?.. Я нiчого. Хай поселяється одна сiм'я. - Три сiм'ї! - вiдрубав Iлля тоном, що позбавляв рудобородого бажання перечити, i ткнув пальцем у груди найближчим чоловiкам. - Ось ти, ти i ти! Приводьте сюди свої сiм'ї i поселяйтеся! Далеко за полудень - де по-доброму, а де не без примусу та погроз - вся єврейська громада була розселена по купецьких та ремiсницьких дворах. Вулицi опустiли, галас затих. Стомлений рабин, що намагався не вiдставати вiд молодикiв, пiдняв на них свої смутнi карi очi. - То, може, добродiї вiдобiдають у мене? Бо давно вже минув час. Та й стомилися нiвроку! Добриня глянув на Iллю. - А чому б i не вiдобiдати, коли запрошують? Чи як? Пiсля нестерпного голодування в полонi йому здавалося, що нiколи н