е зможе насититись. А де? Напрошуватися до столу воєводи? Незручно. А свого пристановища, де б мiг попоїсти i переспати, у нього в Києвi не було. Iлля пiдтримав його. - Я теж i вола з'їв би, їй-богу! Рабин зрадiв, заметушився. - То не гаймося тут - ходiмо. Мої Ребекка i Марiам будуть такi радi хорошим людям! - Ребекка i Марiам? - Ну, Ребекка - то моя половина, жона, а Марiам - донька... Єдина донька! Їй шiстнадцять весен... Було ще двiйко дiток, та Бог прибрав - вiд вiспи померли... Залишилася одна Марiам, наша ненаглядна... А що тепер буде з нами, з нашою Марiам? Ой вей, вей! Яке лихо обсiло Київ! Невже це всьому кiнець? - Вiн швидко йшов попереду, то похваляючись лiпотою доньки, то журячись i тужачи, що настав час Страшного суду i всiх їх жде неминуча смерть. - Чує моє серце - не пережити нам цього нещастя! Не вистоїмо ми супроти поганина мунгала Батия! Скiльки вже городiв, скiльки племен пiдбив вiн пiд свою руку - не злiчити! Скiльки кровi пролив - не змiряти! Вiн, видно, чекав утiхи, але хлопцi не вiдповiдали. Та й що вони могли вiдповiсти, коли його слова їм самим душу гризли? Свiтлиця, куди рабин завiв Добриню та Iллю, була вся обвiшана килимами. Посерединi стояв стiл, попiд стiнами - лави, покритi барвистими лiжниками, та двi рiзьбленi скринi, в кутку - високий столик на однiй нiжцi, куди рабин поклав талмуд i прикрив хустиною. - Сiдайте - зараз будемо обiдати, - i зник за невисокими дверима. Майже зразу ж вiн з'явився у супроводi двох жiнок, що несли поперед себе широкi пiдноси з мисками, тарелями та високим череп'яним глеком. Сам вiн нiс теж пiднос - iз хлiбом, келихами, чашками та ложками. Видно, все було вже приготовлене. - Оце моя половина, моя жона Ребекка, - показав рабин на невисоку чорняву жiнку. - А це наша донька Марiам. I Добриня, i Iлля разом повернулися до дiвчини. Коли вони на вулицi слухали рабинове базiкання, то не зовсiм вiрили йому, бо якому ж батьковi своя дочка не гарна. Навiть у душi пiдсмiювалися з нього. Та, побачивши Марiам, ледве стрималися вiд вигуку захоплення, такої красунi вони тут не сподiвалися побачити. Перед ними стояло юне чарiвне створiння, яке можна було порiвняти лише з весняною квiткою, що розцвiла рано-вранцi i, покроплена чистою росою, заграла пiд промiнням сонця всiма барвами веселки. Густi кучерявi коси дiвчини пругкими хвилями спадали їй на округлi плечi, обтягнутi бiлою сорочкою, з-пiд чорних брiв таємничiстю пiвденних ночей зорiли великi прекраснi очi, а крiзь напiввiдкритi свiжомалиновi вуста сяяла снiгова бiлизна її рiвних зубiв. Боже, що за чудо з'явилося перед ними! Молодий боярин Iлля, вражений несподiваною з'явою юної красунi, довго стояв мовчазний, остовпiлий, не в силi вiдiрвати вiд неї очей. Добриня теж був вражений красою дiвчини, але ще дужче вразив його Iлля, що, здається, втратив дар мови. Вiн непомiтно пiдштовхнув його пiд лiкоть. Iлля прийшов до тями i перевiв погляд на рабина. - Ну, знаєш, Iсааку, твої слова, якими ти розхвалював свою дочку, були занадто блiдi, безбарвнi. Хiба можна було з них уявити, яке божественне чудо розквiтло пiд дахом твоєї хати! - Не родись красивий, а родись щасливий! Побажай їй, боярине, краще щастя! - сумно промовив рабин. - Бажаю їй щастя вiд щирого серця, - сказав Iлля, приклавши руку до грудей. Марiам поставила пiдноса на стiл i, кинувши швидкий погляд на Iллю, вклонилася, її щоки зарум'янилися, i, вiдчуваючи це, вона знiяковiла i зарум'янилася ще сильнiше. - Ну, пiду я, - промовила тихо. Та батько притримав її за руку i силомiць посадив на стiлець. - Е нi! Цi молодцi - нашi добрi друзi. Завдяки їм уся наша громада дiстала притулок i шматок хлiба. От тiльки не знаю, чи надовго цей притулок, чи не доведеться нам змiнити його на мунгальську канту... Та цур їх, цi невеселi думки! Ми ж iще живi! Так що посидь з нами, голубонько! Цi хлопцi чемнi - не кусаються! Вiн хотiв цим жартом хоч трохи розвiяти смуток, що зачаївся у кожного в очах, але нiхто не усмiхнувся, а Ребекка, що порядкувала бiля столу, змахнула зi щоки сльозу, бо нi на мить, видно, не могла, як i всi, забути, яке лихо чигає на них за стiнами Києва. - Сiдаймо ж! Сiдаймо! Може, це остання наша по-людськи пристойна вечеря. Може... - вона схлипнула, але зразу ж проковтнувши сльози, спохватилася i почала припрошувати знову: - їжте, дорогi гостi! Усе берiть! Ось у мисцi - холодець iз судака, це мендела - суп з грiнками, це есi-флейш - кисло-солодке м'ясо, а ото на блюдi - куглики, тобто пирiжечки з м'ясом, облитi пiдливою i запеченi в макiтрi. Всього покуштуйте! Таке добре - пальцi оближете! Та запивайте цимесом - його Марiам варила. Богоподiбний цимес! Узвар по-вашому, але приготовлений по-особливому. Марiам так старалася, так старалася!.. Ох, Марiам, наша Марiам! Коли б не вона, нiчого б ми не боялися - нi Батия, нi полону, нi смертi. А Марiам, квiтонька наша... Що її жде? Вона знову схлипнула i хвартухом витерла очi. Рабин обняв жону за плечi, посадив поруч з собою. - Ну, досить тобi, мати, досить! Припрошуй гостей не з слiзьми, а з усмiшкою, а то, бачиш, сидять, голови опустивши, - такого суму нагнала на них! Це була напiвправда. Гостi дiйсно сидiли мовчки, але не тому, що дуже сумували, а тому, що голодний Добриня вже встиг послати до рота добрячий шмат вареного судака i не менший шмат пирога, а Iлля тому, що все ще не мiг до кiнця отямитися вiд потрясiння, якого зазнав, раптово уздрiвши Марiам. Нiби якесь наслання найшло на нього, нiби свiт перевернувся перед його очима - i вiн увидiв таке, чого не знав ранiш i нiколи не сподiвався увидiти i знати. Вiн зачудовано дивився на дiвчину i не мiг вiдiрвати вiд неї очей. Це помiтили всi. Тiльки старi - рабин i його дружина - i знаку не подали, як вони ставляться до цього, з похвалою чи осудливо. Марiам же опустила очi i почервонiла ще дужче, не смiючи пiд тим поглядом нi ложку взяти до рук, нi випити чашку цимесу, хоча вiд хвилювання у неї пересохли уста. Один Добриня сприйняв це спокiйно, хоча i не без деякого подиву. Наминаючи судака з пирогами, вiн спостерiгав за боярином Iллею, за виразом його обличчя, що стало якимось щасливо-одухотвореним, за його смутними сiро-блакитними очима, в яких не гасло захоплення, i думав: "От i прийшло кохання до юного боярина. Раптово, як вогонь! Не в пору прийшло, невчасно загорiлося. Та хiба воно питає тебе, коли впору, коли вчасно? А хiба в мене не так? Йому, коханню, що мир, що вiйна, що лiто, що зима - однаково. Стрепенулося серце, забурхала вогнем кров - i оповило тебе якимись солодкими чарами, як маревом, i нiщо вже не стане на перешкодi, не зупинить того шаленого почуття, хiба що само з часом вичахне й загасне або розлука стане на путi... Ох, боярине, боярине, не на радiсть, не на щастя зустрiвся ти з цiєю отроковицею! А втiм - хто вiдає, що жде нас завтра? Тож зазнай хоч крихiтку щастя, боярине, сьогоднi, а там - що Бог дасть!" Бачачи, що Iлля все ще не вiдводить погляду вiд Марiам, вiн непомiтно штовхнув його пiд столом ногою, а вголос сказав: - Яке все смачне! Язика можна проковтнути! Їж, боярине! Ребекка розпливлася в радiснiй усмiшцi i простягнула Iллi кухоль з цимесом. - Не погордуй, боярине, нашими стравами. Вiдпий хоч краплину з цього кухля - i вiдчуєш себе на сьомому небi! Та їж, їж! Голодний же! Iлля струснув з себе глибоку задуму, взяв кухоль i випив до дна. - Дякую, божественний напiй! - I знову кинув через стiл погляд на дiвчину, яка теж, хоч i несмiливо, пiдвела на нього очi. "Здається, вони створенi одне для одного, - подумав Добриня. - Бач, як Марiам потягнулася до парубка - як квiтка до сонця! Тiльки на що ж вони сподiваються? Боги, такi рiзнi у них i такi далекi, - проти них, Батий - проти них! Само небо - проти них! Нещаснi!" При цьому вiн гiрко подумав i про себе: "А яка моя доля? Чи зазнав я хоч трохи, хоч краплину людського щастя? Нi, не зазнав! Милану втратив навiки, сам поневiрявся п'ять лiт i п'ять зим у неволi. Батько, мати, брати, сестриця Ганночка загинули, село спалене, а зараз i над його головою щербата смерть занесла косу... Та хiба тiльки над його головою? Над усiм народом!.. Не раз, бувало, ченцi та старi люди розповiдали про Страшний суд, про кiнець свiту, та сприймалися тi розповiдi, як казки. Аж нi! Ось вiн i наступає, той кiнець свiту, той Страшний суд! Тiльки нiхто не вiдає того дня, коли вiн звершиться! Однак - скоро!" 9 Наступного дня надвечiр найповажнiшi мужi київськi та єпископ зiбралися у Володимирiв град на боярську раду. У князiвськiй гридницi давно не топилося, було холодно. Бояри сидiли за довгим столом похмурi, насупленi. Нi розмов, нi смiху. Глибока тривога, що межувала з вiдчаєм, зацiпила всiм вуста. Мовчки ждали воєводу Дмитра - що вiн скаже? Та що вiн може сказати? Що б не сказав, вiд того становище Києва не полiпшиться. Татари оточили мiсто незмiрною людською силою. Оточили, обсадили так щiльно, що й миша не вишмигне з нього. Мабуть, готуються приступом брати. А чому б i нi? Адже мають десятикратну перевагу в людях! Чи ж вистоїть Київ? Звичайно, вiн значно бiльший за Рязань, Володимир, Переяслав або Чернiгiв. I вали його вищi. Та очевидцi, що пережили там облогу i чудом урятувалися, розповiдають про неймовiрну силу мунгалiв. Вона значно переважає силу русичiв. Стрiли їхнi летять далi, пiд ударами їхнiх порокiв падають наймiцнiшi стiни й ворота, китатський вогонь палить усе, що може горiти, а Батиєвi багатури, здається, не вiдають страху i пруть напролом супроти всiх, хто стає на їхньому шляху. Як же вистояти Києву? Невеселi думки ятрять боярськi серця, i страх крижаним холодом заповзає в них. Адже в кожного сiм'я - жона, дiти, онуки. Що з ними буде? Невже настає судний день? Невже всi погинуть? Чомусь довго немає воєводи Дмитра. Де вiн? Для чого їх зiбрав? Пусткою i нежилим духом вiє вiд давно покинутої людьми князiвської гридницi, i вiд того ще важче стає на душi. Воєвода Дмитро увiйшов разом з синами та Добринею, сiв на чiльне мiсце, навпроти єпископа, де колись бiля столу возсiдали князi. Був, як i всi, стурбований. На обличчi залягла втома, а брови зiйшлися одна до одної так туго, що мiж ними утворилася глибока зморшка. - Бояри, лiпшi мужi київськiї - вимовив вiн похмуро, майже суворо. - Зiбрав я вас ненадовго, щоб почути вашу думку, як нам бути, як краще захищати Київ вiд осоружних моаветян, i висловити свою... Але перед тим хочу сповiстити, що Батий щойно знову прислав послiв, щоб ми по добрiй волi пiддалися йому. Я й запiзнився тому, що тi посли затримали мене. Вони передали менi ханового листа. Ось що пише нам Батий, послухайте! - Дмитро витягнув з-за пазухи згорток бiлого китатського шовку, розгорнув i почав читати: - "Я, каан, посол Царя Небесного, якому вiн. Цар Небесний, вiддав владу над землею, щоб я пiдносив тих, хто пiдкоряється менi, i придушував тих, хто противиться, дивуюся тобi, Дмитре, воєводо киювський. Хоча ти бачиш, якщо не слiпий, яку велику силу привiв я пiд Киюв, хоча я не раз уже пропонував тобi пiддатися менi по добрiй волi, без спротиву, ти, однак, чомусь не вiдповiдаєш. Харманкiбе, або Манкер-нак, як звуть пiдлеглi менi племена твiй Киюв, безперечно, велике мiсто, i люду в ньому багато. Мабуть, це зробило тебе, воєводо, зарозумiлим i чванливим. Але ж даремно ти нахваляєшся неприступнiстю Киюва! Я вiзьму його у визначений Вiчним Небом час, бо немає на землi такої крiпостi, якої я не взяв би зi своїми воїнами! Ось чому я востаннє наказую тобi вийти зi своїми людьми з мiста, скласти зброю i пiдкоритися менi, щоб не проливати нi вашої, нi нашої кровi. Якщо ти це зробиш, я подарую всiм киянам життя, а тобi дам золоту пайцзу i червону тамгу - ознаки ханської влади над Киювом. Жду два днi - i хай злi духи не скаламутять твого розуму!"[90] Воєвода замовк i глянув на бояр. - Що вiдповiмо на цей пiдступний, оманливий лист? Важка тиша зависла у гридницi. Бояри пальцями кошлатили бороди, переглядалися через стiл. Хто ж перший наважиться сказати слово? - Може, й справдi подумати та пiти у пiдданство до Батия? - непевно прогув, знизуючи плечима, Домажир i поплямкав губами, мовби хотiв виправдатися за свiй блюзнiрський намiр здати мiсто. - Адже ж всi загинемо! Хiба не видно? Всi загинемо! Може, й справдi подумати?.. Гридниця враз наповнилася гамором. Хтось крякнув, хтось зашаргав ногами. Але iншi мовчали i погляди звернули на єпископа, що, згорбившись, сидiв попереду, неподалiк княжого столу. Вiн був сивий, високий i, здається, дрiмав - така кволiсть вiдчувалася у всьому його вже неземному тiлi. Та раптом несподiвано для всiх вiн сильно стукнув своїм посохом по пiдлозi. Стукнув - i встав. Суворим поглядом обвiв гридницю i принишклих бояр. - Що я чую, бояри? Про що подумати? Про що подумати, боярине Домажире? Про здачу Києва? Про здачу наших святинь? Одна думка про це - святотатство! Вся Русь два лiта мечами рiзалася до останнього подиху з поганими, а Київ, матiр городiв руських, виходить, здати без бою? - Голос його загримiв, як трубний клич, i дивно було всiм, що з такого утлого, немiчного тiла раптом вирвалася така сила. - Свята церква християнська закликає вас, бояри, грудьми стати на захист древнього Києва i всiєї землi нашої! Вiйсько мунгальське не безмежне, i кожен загиблий Батиїв воїн - то зменшення тiєї антихристової сили! I десь колись дiйдуть цi гоги та магоги до останньої межi, яку не зможуть через свою слабiсть переступити, i покотяться назад, аки злi духи перед хресним знаменням! Священний обов'язок кожного, хто може тримати меча в руках, не думати про смерть, не думати про рани та про долю ближнiх своїх, а мужньо битися з нехристами - i благодать Божа зiйде на вас! Якщо треба буде, то вся братiя наша - вiд причетника до архiдиякона - стане на вали з хрестом i мечем, а я один молитимусь у святiй Софiї за всiх - живих i убiєнних! Амiнь! Домажир сопiв i совався на лавi, почервонiлий, мов варений рак. Iншому не змовчав би, але єпископовi... - Архiпастире! Та я що... Та я нiчого... Та я i в думцi не мав... - забубонiв вiн, не пiднiмаючи очей. - Я перший стану на вал i сина вiзьму з собою. Та щоб я пiшов на перемови з Батигою? Та нiколи! - Ну, й амiнь на цьому! - знову стукнув посохом єпископ. - Гадаю, нiхто бiльше не хоче так думати, як боярин Домажир? То й ще раз - амiнь на цьому! Будемо триматися до останнього, як Бог нам велiв! А якщо вiн захоче покарати нас за грiхи нашi, то на те його Божа воля! - Всi чули? - спитав Дмитро. - Всi! - дружно гукнули бояри. - Тодi так i порiшимо - битися до останнього, скiльки сил наших стане! А Батиєвi нiчого вiдповiдати не будемо! - Не будемо! - От i гаразд. Тепер слухайте, бояри. Уже який день живемо ми в облозi, а вiйськового порядку у мiстi немає. Кожен чинить, як сам знає. Так не годиться! Не думайте, що коли ми без князя, то й влади немає. Я - ваша влада! - вiн стиснув кулак i пiднiс перед собою. - Iм'ям князя Данила - я ваша влада! Запам'ятайте це! I не подивлюся я, чи ти смерд, чи закуп, чи купець, чи боярин, - всiм буде одна шана й одна кара! В такий час живемо! - Про що ти, Дмитре? - подав хтось здивований голос. - А ось про що. Не всi чоловiки стали пiд вiйськовi корогви. Я вчора й сьогоднi об'їхав Подiл - половина їх сидить дома. Питаю - чому? Вiдповiдають - не було наказу вiд боярина, немає зброї... Нiчна залога на валах спить. Так i до лиха можна доспатися. Нехристи перерiжуть вартових, мов лiнивих каплунiв, i ввiрвуться в мiсто!.. Нiхто не дбає про втiкачiв iз передмiсть та дальнiх околиць. Уже осiнь, холодно, а люди туляться по вулицях та майданах. Хто ж про них подбати мусить, як не ми?.. I останнє - найголовнiше. Облога затягнеться надовго - тож треба ощадливо розходувати нашi припаси. Поставте на майданах казани, розкладiть вогнища i варiть для воїнiв та неiмущих кашу. Люди не повиннi голодувати! Але й розперiзуватись не слiд, щоб потiм не класти зуби на полицю. - Де ж брати припаси, воєводо? За який кошт? Дмитро сумно усмiхнувся. - За який кошт!.. На той свiт нiхто з нас нiчого не вiзьме - тож за наш кошт, бояри, за наш! Залишимося живi - ще надбаємо, а не залишимося - нiкому нашi добра не потрiбнi будуть, хiба що татарам... Та й купцям скажiть, щоб вiдчинили свої комори. Церква допоможе... Чи як, єпископе? - Допоможе, - кивнув головою той. - Церква годуватиме всiх неiмущих. - Ось бачите - так ми гуртом i протримаємося. - Ти вiриш у це, Дмитре? - спитав Домажир. - Ну, якщо не вiрити, то краще зразу здатися. Але вiйна є вiйна, i в нiй можна зазнати поразки, загинути. Ви це знаєте не гiрше за мене i повиннi бути готовi до всього. I не будемо товкти воду в ступi, не будемо втiшати себе та обманюватися, а скажiмо прямо: стоїмо ми перед Страшним судом, на якому iспили гiрку чашу браття i сестри нашi з тих мiст i сiл, що вже обернулися в прах пiд чоботом монгольським. Не хочу втiшати вас, - самi знаєте! - Останнi слова Дмитро вимовив твердо i навiть з вiдчаєм, який нiкому з присутнiх не залишив надiї. - Не хочу втiшати вас, бо ворог перед нами сильний i безпощадний. До того ж ми побили послiв хана Менту - i нi Менту, нi Батий нам цього не простять, а воздадуть сторицею. Тому залишається одно - продати своє життя якнайдорожче i своєю жертовнiстю порятувати iншi частини землi нашої, iншi нашi мiста й села, а може, й iншi народи. Ось так! А ви питаєте, за який кошт годувати людей! - Так, так! - прогули голоси. - Справедливi слова! - От i добре! На цьому й кiнчати будемо. Що потрiбно, я передам через цих ось молодцiв, - i Дмитро показав на синiв та Добриню, що сидiли збоку, не втручаючись у розмову. - Вважайте, бояри, що їхнiй наказ - то мiй наказ, їхнє слово - то моє слово! Всi мовчали. 10 Кiлька днiв Добриня гасав по Києву, виконуючи доручення воєводи. То спускався вниз, до Лядських ворiт, де обороною керував боярин Домажир, щоб пересвiдчитися самому i розповiсти воєводi, як закладається брама мiхами з землею, чи добре озброєнi захисники її та чи не голодують вони; то повертав у Iзяславiв город[91] - до боярина Борислава, щоб передати йому наказ про передачу Домажировi ще одної сотнi захисникiв, бо навряд чи нападе Батий на їзяславiв город, розташований над урвищами, куди й пiдiйти важко; то мчав на Подiл, пiднiмався на вали i разом з боярами стежив за ворогом, який чомусь тут раптом заворушився. Не було коли вгору глянути. Снiдав i обiдав похапцем - бiля казанiв з кашею, i тiльки пiзно ввечерi, коли повертався на дворище боярина Дмитра, добрi та гостиннi Никодим та Горпина пригощали його ситою вечерею i клали спати у теплiй комiрчинi. А вранцi, коли ще тiльки на свiт благословлялось, схоплювався i мчав до боярина Дмитра - що робити сьогоднi? I знову вiдбував на цiлий день. I нi разу за цей час вiн не зустрiвся з Янкою, хоча, коли входив у боярський дiм, серце його щемно тьохкало - ось-ось раптом вирине вона йому назустрiч iз якогось темного закутка i сяйне оченятами, як зiрками. Та Янка не виринала, i вiн, зiтхнувши, йшов iз двору з важким каменем на душi. Розумiв - не пара вона йому, та й час не для кохання, та нiчого не мiг подiяти з собою. Щось дивне сталося з ним. Куди б не йшов, куди б не їхав - перед очима стояла Янка. Тендiтна, ще майже отроковиця, вона пливла в холодному осiнньому маревi дня, повернувшись до нього обличчям, i манила до себе своєю юною красою, темними зоряними очима i червонокалиновою свiжiстю напiврозтулених вуст. Вона не вiдступалася вiд нього нi вдень, нi вночi - постiйно жила в його уявi, промовляла до нього своїм теплим грудним голосом. Такого не було з ним, коли вiн зустрiчався з Миланою. Тим бiльше не вiдчував вiн такого i тодi, коли на його шляху стала Росиця. Обидвi вони були гарнi, обидвi - кожна по-своєму - подобалися йому. Та не снилися йому щоночi, не стояли перед його очима вдень, коли важкi турботи та обов'язки, здавалося б, не давали нi крихти часу для згадки про дiвчину. Нi, Янка нi на мить не полишала його. Душа скнiла, i серце тривожно щемiло, i весь вiн рвався кудись, а куди - i сам не знав. Зустрiлися вони зовсiм несподiвано. I не вдома, а на валу. Добриня поспiшав до надбрамної вежi, де, як звичайно, можна було застати боярина Домажира, як раптом побачив юнака - в простенькому кожушку, у заячiй шапцi та грубих юхтових чоботях. Вiн стояв спиною до Добринi i з лука цiлився крiзь вузьку бiйницю в когось невидимого за валом. Поряд з ним лежав шкiряний тул, начинений стрiлами. За валом було тихо - жодного ворожого воїна поблизу. В кого ж вiн цiлиться так пильно? Тятива тонко тенькнула - i юнак радiсно скрикнув: - Є! - Ти що робиш? Навiщо марно стрiли тратиш? - пiдступив до нього Добриня. Юнак повернувся - i вони обоє завмерли, враженi i здивованi. - Янко! Ти? В такому нарядi? - нарештi знайшовся на словi Добриня. - Що ти тут, на валу, робиш? Очi в дiвчини сяяли вiд щойно пережитого захоплення. - Хiба не бачиш? Вчуся стрiляти влучно! - Але це ж не твоє дiло! Тут тебе вб'ють! - Ну, так уже i вб'ють! Не вбили ж! А я тут кожен день! - Кожен день! А мати, а боярин Дмитро - знають? - Так би я їм i сказала! Гадаю, i ти не скажеш? - Я не скажу... Але навiщо тобi це? Хiба у нас мало лучникiв? Не вистачало ще, щоб i жiнки та отроковицi бралися за лука! - Я не отроковиця вже, - пiдняла очi на Добриню Янка. - Я вже дiвчина! Вiн спалахнув. Вiд того погляду все в його головi раптом змiшалося, перевернулося. Вiн узяв її за руку. - Янко! Яночко! - Цi слова вирвалися у нього мимо його волi. Дiвчина зашарiлася. - Ти збожеволiв! Поглянь - люди ж! - i випручала руку. Добриня оглянувся: так, люди вешталися всюди по валу, але нiхто на них не звертав уваги. Та й хто б звернув увагу на якогось хлопчака у витертому кожушку i старiй заячiй шапцi? Янка забула про те, що вона так незвично обрядилася, що й рiдна мати не впiзнала б. Вiд цiєї думки Добринi стало смiшно. Вiн знову взяв її за руку. - Не бiйся! Сам боярин Дмитро не впiзнає в тобi свою дочку! Краще покажи, куди ж ти цiлилася. На цей раз Янка не пручалася i, повернувшись, припала до бiйницi. - Дивися! Вони стали так близько одне до одного, що Добриня собою зовсiм затулив її вiд стороннiх очей. Вiн теж виглянув у бiйницю. - Я нiчого не бачу. По тiм боцi яру - татари. Але ж до них твоя стрiла не долетить. - Та куди ти дивишся? Ось дерево - бачиш? - Бачу. - А в стовбурi - двi стрiли. Тричi стрiляла - двiчi влучила! Тепер Добриня теж побачив стрiли. - Але ж це добре! Не кожен лучник так влучить! - Справдi? Ти кажеш правду? Добриня легенько стиснув її за плечi. - Яночко, люба, я нiколи не скажу тобi неправди! Нiколи! Янка пiдняла на нього очi, притулилася щокою до грудей. - Люба? Невже люба? - Люба! Не вiриш? - Не вiрю, - шепнула вона i раптом затремтiла в його обiймах, як пташка в сильцi, i, заплющивши оченята, напiврозтулила уста. - Вiр! - Добриня мiцно поцiлував її. - Вiр! Хiба не бачиш, як я стратив розум? Хiба не чуєш, як шалено б'ється моє серце? Я ходив цi днi як неприкаяний - шукав тебе! I нарештi знайшов! Тепер менi нiхто не страшний - навiть Батий! Нiщо не страшне - навiть смерть! Янка стрепенулася. - Менi теж нiщо не страшне. Одного боюся - полону. Обiцяй менi, любий, що ти вкоротиш менi вiку, якщо ми не втримаємося в Києвi. Обiцяй! Прошу тебе! - Я зроблю все, щоб урятувати тебе. А якщо не зможу, ми загинемо обоє, люба, - пообiцяв Добриня i мiцно пригорнув дiвчину до себе. - Тiльки тримайся побiля мене. Тримайся поближче! На знак згоди вона ще дужче притулилася йому до грудей i заплющила очi. Роздiл VI. ОБЛОГА ТРИВАЄ 1 Бату-хан був сам не свiй, злився, без видимої причини гримав на нойонiв i навiть на джихангiрiв, що вони, мовляв, нероби, тюхтiї, що постарiли i розгубили у вирi лiт хоробрiсть i вiйськове умiння. Аякже! Обступити Киюв - обступили. Та що з того? Ще жоден воїн не зумiв здертися на його високi вали! Ще вивiдачi не винюхали слабкого мiсця, де можна було б прорватися в мiсто! Ще не зосередили там переважаючих сил, як це вчив робити Чiнгiсхан, не пiдтягнули туди пороки, катапульти, штурмовi драбини i китайський вогонь, що не тiльки пiдпалює будинки, а й страшним своїм гуркотом наводить жах на обложених! Вiн одиноко стояв на своєму улюбленому мiсцi - на вершинi горба, з якого, мов на долонi, було видно пiв-Києва, його могутнi вали, заборола i золотi хрести та куполи величних церков, що безперервним калатанням своїх дзвонiв нагонили нудьгу. Стояв i думав. Внизу перед ним лежала широка болотиста долина, поросла вiльшняком, верболозом та високими пожовтiлими травами, де паслися стриноженi конi. Вгорi поволi пливли по низькому осiнньому небу непривiтнi сiрi хмари, з яких зрiдка сiявся то холодний i дрiбний, мов крупа, снiжок, то набридливий дощик. Пронизливий пiвнiчний вiтер приносив з долини запах диму i вареної конини, трохи гiркуватий, але такий знайомий i такий рiдний. Цей запах раптово розбудив у його душi спомини про давно минулi днi дитинства i юностi, що гривастими кiньми вiдгримкотiли у безвiсть, про неосяжнi степи батькiвщини, срiбноснiжнi вершини Ала-Тоо, про високе i вiчне небо над головою, якого в цих краях немає i не буде нiколи. Нi, вiн не змiг би тут жити! Дехто радить йому завоювати Киюв i подальшi землi - i осiсти на них з родами своїми. Та його немолода душа вже не сприймає чужини. Старiє вiн, видно, бо все частiше приходять до нього у спогадах i снах безмежнi степи Синьої i Бiлої орди. Нi, вiн не зможе тут жити! Тут немає високого Вiчного Неба, не шугають орли в пiднебессi, не свистять у весняному степу байбаки i не мчать, як вихор, у безмежних просторах косяки коней - найкращих створiнь на свiтi! Вiн виконає заповiт свого великого дiда - завоює ще не пiдкорену йєка-монголами частину Всесвiту, скупає свого бойового коня у водах Останнього моря i повернеться назад, до Iтилю, що є серединою його володiнь. Тiльки там вiн зможе жити спокiйно, бо туди схiднi вiтри приносять терпкополиннi запахи далекої прабатькiвщини, бо звiдти вiн зможе пильно слiдкувати за тим, що робиться на окраїнах його держави - на сходi, на заходi, на пiвночi i пiвднi. Вiн так поринув у думки i спогади, що аж здригнувся, коли за плечима почувся скрипучий, сорочачий голос Менгу. - Дзе-дзе! Саїн-каане, тебе знову, бачу, обсiли мангуси i тривожать душу. Кинь! Не думай! Прийде час - i впаде цей мiцний горiх сам. А тим часом, щоб ти викинув клопоти з голови i втiшився, я привiз тобi красуню орусутку, яку, признаюся, тримав для себе. - Не ждучи вiдповiдi Батия, вiн плеснув у долонi, i два туленгiти пiдвели гарно прибрану в багатий одяг дiвчину, яка вiд страху ледве трималася на ногах. - Ось - подивися! Звуть її Росицею, але це чуже наймення важке для нашого слуху i для наших вуст, тому назви її ранковою зорею - Юлдуз. Вона i схожа на ясну ранкову зiрку! З цими словами вiн пальцями пiдняв за пiдборiддя дiвочу голiвку - i на великого хана раптово глянуло синє Вiчне Небо - такi були густоблакитнi очi Росицi. Батий усмiхнувся сiрими губами. - I справдi Юлдуз! Дякую, брате! Де ти роздобув таку пташину? - Сотник Жадiгер привiв. Для мене привiв. Ну, а я вже згадав про те, що ти в цей похiд, мабуть, найважчий з тих, якi ми з тобою затiвали, не взяв своїх жон. Чи, може, постарiв? Менгу хитро примружився i зареготав, а Батий хмикнув: - Гм, але ти теж не взяв! - Моя там, у Киювi. Мої воїни знають, яких красунь я полюбляю! Приведуть не один десяток! Ну, а я вже виберу собi до вподоби. Ха-ха! Батий дав знак туленгiтам, щоб вiдвели дiвчину, i глянув прямо в вiчi Менгу. Тепер його тверде обличчя насупилося, а в жовто-коричневих вовчих очах блиснув хижий вогонь. Менгу добре знав натуру двоюрiдного брата i зрозумiв, що цей блиск означає одно - крайню роздратованiсть Справедливого, пiсля якої нерiдко вчиняються несправедливi дiла. Що ж трапилося нинi? - Менгу, - сказав Батий, - що менi робити? Я вперше не знаю, як пiдступитися до ворога. Вчора ми з Субедеєм об'їхали мiсто. Золотi ворота - неприступнi. Захiднi i Лядськi - теж. Нижнє мiсто укрiплене так само сильно. Всюди нам буде нелегко. До того ж у Думитра багато люду. Старий вiрний пес Чiнгiсхана Субедей завжди безпомилково указував на слабкi мiсця в оборонi противника, а вчора нiби йому мову й розум вiдiбрало! Де не їхали - всюди такi високi вали, що лише на крилах можна перелетiти. Але ж ми не птахи! - I що ж ви надумали? - А нiчого! Брати мiсто приступом - утрачу на самому початку походу найсмiливiших своїх баатурiв. Чекати, коли кияни почнуть мерти з голоду, - затримаюся тут на кiлька мiсяцiв, а може, й на пiвроку. Нi те, нi iнше менi не пiдходить! Що ж робити? Менгу на мить замислився. Потiм його вузькi очi звузилися. - А знаєш, Саїн-каане, коли я сьогоднi їхав до тебе, то передбачив, що виникне така розмова, i прихопив з собою того орусута, про якого я тобi розповiдав ще на берегах Iтилю. Вiн добре знає Киюв... - Доман? Чому ж ти ранiше не нагадав менi про нього? - При переправi через Днiпро вiн обмок i застудився. Ледве мої знахарi вiдхаючили його вiд смертi. Лише тепер оклигав. - Ти гадаєш, вiн стане нам у пригодi? - Стане чи не стане - не вiдаю. А запитати треба! - Тодi давай його сюди! I терджумана теж! - Обiйдемося без терджумана. Вiн уже кумекає по-нашому, - сказав Менгу, подаючи знак туленгiтам, що тiсною купкою стояли вiддалеки. Привели Домана. Вiн був худий, пожовтiлий, нiби вийнятий з домовини, борода кошлатилася, як вiхоть, у грудях хрипiло, але очi вже мали живий блиск i дивилися на Батия з цiкавiстю. - Кажуть, орусуте, що ти добре знаєш Киюв? - спитав Батий. Доман упав ниць i поцiлував землю. - Знаю, великий хане, - вiдповiв, пiдводячись. - Як свої п'ять пальцiв! - Тодi скажи менi, де в ньому найслабше мiсце? Якi ворота найлегше взяти? А може, є туди таємний хiд? Скажи - i матимеш вiд мене честь! Доман зсутулився, забухикав, а вiдкашлявшись, знову вклонився. - Великий хане, найлегше взяти Подiл, тобто ту частину мiста, що внизу, над Днiпром. Нелегко, але все ж легше, нiж Верхнє мiсто. - Чому легше? Там вали такi ж високi, як i на горi. - Високi, та не такi. До того ж заборола там та ворота вiд низинної вологи пiдгнили. Якщо добре стукнути пороком, то швидко впадуть. Та й залога Подолу слабша. На Горi - бiльше люду, i це люд, що не раз тримав меча в руках, а на Подолi самi ремiсники - гончарi, кожум'яки, кравцi, шевцi, колiсники, бондарi, ковалi. Вони не звичнi до зброї, з ними легше справитися. Доман знову закашлявся i схопився за груди. Батий з цiкавiстю подивився на нього i запитав: - Ти орусут i хочеш, щоб я погромив твоїх спiввiтчизникiв. Чому так? Чого зло на них держиш? - Кияни вчинили менi зло! Я ненавиджу їх! - аж захлинувся Доман, важко дихаючи. - Гаразд. Iди! - сказав Батий, а коли той вiдiйшов, проникливе глянув на Менту. - Мерзенний же цей Доман! Коли б вiн з наших, я вiдразу велiв би вiдрiзати йому язика! Зраджує своїх! - Але оскiльки вiн чужинець i служить нам, то хай живе! - завершив розмову Менту. - Вiн допомiг тобi хоч трохи? Навiв на яку-небудь думку? - Бачиш, мiж мною i Субедеєм сьогоднi виникла суперечка. Субедей радить брати приступом Лядськi ворота - тi, що в яру. Я згоден, тi ворота - найзручнiше мiсце для приступу. Вони на вигляд мiцнi, але коли придивитися, то н.еважко помiтити, що дерево там дужче постарiло, потрухлявiло, нiж на Захiдних воротях, а отже, легше пiддасться нашим порокам. Мабуть, це тому, що цi ворота, як i Подiльськi, стоять у низинi, над струмком, де завжди багато вологи. Та й вiтри їх менше обвiвають i висушують... Та не тiльки це. Головне - пiдхiд до них зручний, а з протилежного горба, та ще з дерев, видно все, що робиться в мiстi. Ось чому Субедей наполягає на Лядських воротах. - Ну? А ти? - Я? А я нинi, пiсля розмови з Доманом, думаю так. Зараз у киян свiжi сили, багато зброї i припасiв, отож вони завзято оборонятимуться i покладуть немало наших баатурiв. Якщо ж ми спочатку вiзьмемо Нижнє мiсто, - а взяти його, безперечно, легше, нiж Верхнє, тут я згоден з Доманом, - то це для Думитра буде приголомшливий удар! Кияни пiдупадуть духом, i нам легше буде брати Лядськi ворота. До того ж у Нижньому мiстi ми переб'ємо або захопимо в полон умiльцiв, якi виготовляють зброю: стрiли, мечi, луки. А без зброї не навоюєш! - Ну, що ж - ти думаєш мудро, Саїн-хане. Будемо спочатку брати Нижнє мiсто, - сказав Менгу. - Я згоден з тобою! 2 - Ой вей, Iсааку! Яке горе! Яке горе, якби ти тiльки знав! - кинулася в сльозах назустрiч чоловiковi, що зайшов увечерi до хати, пишнотiла, але ще прудка Ребекка - у розстебнутiй кофтинi i з розпатланими чорними косами. - Де ти тiльки ходиш? Де тебе носить? Чому не сидиш дома? - Але ж, люба, я маю бути там, де мiй народ, де мої прихожани! Я був на валу - ми вiдстрiлювалися вiд тих дикунiв... А що трапилося, люба? Чому ти така схвильована? - Ой, яке лихо спiткало нас, нещасних! - заголосила жiнка, припадаючи йому до грудей. Рабин сполотнiв, це було помiтно навiть при слабкому свiтлi свiчки. - Та кажи ж бо, що трапилося? Про яке нещастя ти мовиш? Щось сталося з Марiам? Вона жива? Ребекка витерла фартухом очi. - Ой вей, вона жива! - Так у чому ж рiч? - приголомшений рабин почав приходити до тями. - А рiч у тiм, що дiвчина з'їхала з глузду! Закохалася! - вигукнула з розпачем Ребекка. - Десь i зараз повiялася до нього! - Закохалася! Гм! - рабин заклiпав очима, кров почала приливати до його змертвiлих щiк, вiн полегшено зiтхнув. Ну й клята жiнка - так налякала! А вголос сказав: - Але ж Марiам уже пiшов сiмнадцятий годочок, люба, хiба не час закохатися? Пригадую, ти теж у такi роки закохалася. - А-а, про що ти згадуєш! - махнула рукою Ребекка. - То ж був ти! - А Марiам що? Закохалася у вiслюка? - Гiрше! Ой вей, гiрше! - Та кажи ти толком, жiнко! - розсердився рабин. - У кого? - В агоя[92]! - вигукнула Ребекка. - Ой вей! - У кого? - В агоя, кажу! У того красунчика боярина! В Iллю! Таке лихо! Рабин розсмiявся, ударив руками об поли лапсердака[93]. У нього гора зсунулася з плiч. - Гм, ну й дурна ж ти, рибонько, так мене перелякалаї Замалим не вмер! А виходить - i лиха нiякого! Подумаєш - дiвчина закохалася! Та це ж звичайна рiч! Ну й на здоров'я їй! Вiн вiдсторонив жiнку, скинув лапсердака i сiв до столу. Застiбаючи на грудях кофтину, Ребекка кинулася за ним. - Як ти можеш таке казати! Марiам - iудейка, а вiн - агой, християнин! Нi синагога, нi церква не обвiнчають їх! А якщо... А якщо трапиться щось мiж ними? Ну, сам знаєш - люди молодi... Що тодi? Вона сiла поряд, i рабин обняв її за повнi, iще по-дiвочому пругкi плечi, з глибоким сумом сказав: - Люба моя! Це безпiдставнi страхи! Не будемо їм заважати - хай кохаються! Недовго їм насолоджуватися тим коханням! Недовго триватиме їхнє щастя... Ребекка кинулася, сполошилася. - Що ти хочеш сказати? Рабин узяв її за руки, заглянув в очi. - Люба моя, згадай, коли ми живемо! Який час настав! Вiйна ж! Та яка! Такої ще не було! Ранiше, бувало, князь на князя зробить наїзд, поб'ються дружини - i знову все спокiйно! Вiд половцiв можна було вiдсидiтися за київськими стiнами. Навiть за чернiгiвськими та переяславськими... А тут не вiдсидишся. Тут буде смерть усiм або полон, що ще гiрше смертi. Чула, що боярин Iлля розповiдав? Якого лиха вiн зазнав!.. А ти - агой, закохалася в агоя! Яка дурниця! Смерть на носi, а ти... Та й Iлля не агой, а боярин, син воєводи київського! Е-е, що тут казати! Був би мирний час - i я, мабуть, сполошився б, як i ти, а тепер... Ребекка заплакала, припала йому до грудей. - Невже нiякої надiї? - Нiякої! Тiльки - на Бога! Побачила б ти, яка сила-силенна вiйська стоїть довкола мiста, - жах! Що буде з нами! Що буде з нашою донькою! Кiнець свiту - та й годi! - Ой, вей-вей, що ж нам робити? I Марiам не приходить! Уже якщо вмирати, то всiм разом! - Ну, не зараз же вмирати! Може, тиждень, може, мiсяць або й бiльше Київ вистоїть, а там... Та, може, й не поб'ють нас... Ребекка перестала плакати. Чоловiковi слова трохи заспокоїли її. Але тут їй у голову прийшла iнша думка. - Iсааку, а як же нам бути з нашими скарбами? Якщо нас не поб'ють, то все заберуть, пограбують - то вже напевне! А як же нам тодi жити? Я поскладала все в скриньку - золото, перснi, сережки... Може, закопаємо? Рабин на якийсь час задумався, дивився у куток, де ходили темнi мерехтливi тiнi вiд свiчки, що потрiскувала i блимала, а потiм сумно усмiхнувся. - А хто ж вiдкопає наш скарб? - Як - хто? - збентежилася Ребекка. - Та невже нас справдi поб'ють? То, може ж, хоч Марiам зостанеться! - Може, - зiтхнув рабин. - Тодi давай скриньку - i ходiмо! Тiльки одягнися, щоб не застудилася, бо надворi вже холодно. Осiнь! Вони одяглися, взяли невеличку дерев'яну скриньку, перев'язану простим мотузком, постояли, нiби вагалися - заховати її чи ще не час? Потiм рабин сказав: - Вiдкрий - подивимося! Ребекка розв'язала шнурок, вiдкинула кришку. В скриньцi тьмяно блищали золотi монети рiзних часiв i рiзних народiв, срiбнi та золотi обручки, сережки, перснi з коштовним камiнням. Все їхнє багатство, яке дiсталося їм вiд їхнiх батькiв та яке вони самi вже придбали! - I все це пропаде! Вей-вей! - знову затужила Ребекка. - А ми ж його збирали для нашої єдиної, нашої ненаглядної доньки Марiам! О горе! Вона запустила руку в скриньку i почала пальцями перебирати холодний i важкий вмiст її. До неї приєднався i рабин. Вони поволi пересипали крiзь пальцi свої коштовностi, пригадували, де й коли придбали чи одержали в подарунок ту або iншу рiч, i мимоволi спливало перед ними все їхнє життя. I виходило, що не так i багато прожили вони на свiтi: Iсаак - сорок i чотири лiта, а Ребеццi заледве минуло тридцять п'ять. Ще зовсiм не старi люди - i погибати? Їхнi руки зустрiлися, сплелися в тiснiй скриньцi, золото висипалося з них, як нiби вони й не цiкавило уже їх, а в їхнiх очах стояли сльози. - Рибонько, любко моя, - Iсаак поцiлував руку дружини i обняв її, - не знаю, чи буде у нас ще час для того, щоб ось так удвох постояти, погомонiти, тому сьогоднi хочу сказати тобi, що я не шкодую, що взяв тебе, що прожив з тобою усе наше життя, бо любив тебе i люблю безмiрно! - Я теж, голубе мiй! I не вiриться, що це вже кiнець. Вони довго стояли мовчки, кожен думаючи про своє, аж поки затрiщала, спалахнувши, свiчка i вивела їх iз дивного зацiпенiння. Тодi Iсаак пiдняв руку i почав скидати з пальця золоту обручку. - Зараз вона менi нi до чого. Хай лежить у скриньцi! Але обручка, як вiн не силкувався, нiяк не хотiла перелазити через потовщений суглоб, що вже давненько поболював. Ребекка зняла свою вiдразу. - Ти бачиш? Та що ж це таке - не злазить! - дивувався Iсаак. - Нiяк не злазить! Доведеться залишити! - Тодi й моя хай буде на менi, - сказала Ребекка i надiла обручку на палець. На тому й порiшили. Ребекка знову зав'язала скриньку, i вони вийшли надвiр. Було по-осiнньому темно, холодно, шарудiв у безлистiй грушi, що одиноко росла за хатою, дрiбний дощик, десь глухо валували собаки. I жодного вогника - нi в хатах, нi на валах. Якщо десь i горiла свiчка або лучина, то їхнє слабке свiтло не пробивалося назовнi крiзь маленькi затуленi вiконця. I тiльки вряди-годи чувся протяжний оклик вартових на валу: - Слу-хай! Слу-хай! Рабин знайшов дерев'яного заступа iз залiзним лезом, тихцем запитав: - Де копати? - Десь у примiтному мiсцi, щоб не забути, - вiдповiла жiнка. - Може, пiд грушею? - Можна i пiд грушею. - Вiн швидко викопав невелику, глибиною в колiно ямку, поставив у неї скриньку, закидав сирою вiд дощу землею. - Щоб знала - мiж грушею i причiлком хати. Завтра покажемо це мiсце Марiам - може, їй доведеться вiдколупувати. Вони ще трохи постояли бiля свого скарбу, а потiм рушили до двору. Але з-за хати раптом долинули приглушенi голоси. Iсаак притримав дружину,