одну нiч посивiлий, став поруч з Добринею - мовчки глянув униз. Добринi хотiлося спитати про Миколу, та не наважувався. Як спитаєш, коли i так видно, яке горе налягло на старого? Спитати - завдавати нового болю, ще одного удару... Перегодя, нiби вiдчуваючи за собою якусь провину i караючись нею, воєвода, не повертаючи голови, тихо, з мукою в голосi сам сповiстив страшну вiсть: - Не стало Миколи... Перед свiтом душа його вiдлетiла вiд нас... - Боже правий! - прошепотiв Добриня.- Яке горе! - Приходь перед вечором - поховаємо... У нас на подяiр'ї, бо всi кладовища мiськi за межами мiста i нам тепер недоступнi... Приходь! Роздiл VII. ПАДIННЯ КИЄВА 1 Минув мiсяць падолист. Хоча пiсля взяття Подолу Батий поклявся Вiчним Небом, що заморить киян голодом, якщо не здадуться, i горластi терджумани прокричали цю погрозу бiля всiх ворiт мiста, Київ не здавався. Дмитро твердою рукою установив серед городян суворий порядок: зiбрав усi припаси - раз на день кожен отримував миску кашi або кулешу. Звичайно, вiд цього ситий не будеш, але нiхто не вмирав голодною смертю. Та настрiй в обложених був пригнiчений. Гасла надiя на те, що ворог, не домiгшись успiху, знiме облогу i вiдступить. Нi, вiн стояв, як i ранiше, непорушне. По горбах та долинах горiли вогнi, темнiли юрти, вешталися воїни, мчали гiнцi, ревли верблюди, iржали конi - i вiд усього цього у киян ставало тужно на душi. Та скiльки ж це катування, це морiння голодом триватиме? Рано-вранцi першого грудня весь Київ почув глухе рiвномiрне гупання - гуп, гуп, гуп! Воно доносилося з Хрещатого яру, вiд Лядських ворiт. Дмитро перервав снiданок - вiдклав набiк ложку, стривожено глянув на домочадцiв. - Здається, Батиєвi увiрвався терпець. Не ждеться йому - починає приступ! Сiдлайте, хлопцi, коней - поїдемо! Поки воєвода з синами збиралися, Добриня метнувся до стайнi - осiдлав i вивiв коней. До Лядських ворiт вони прискакали, коли почало розвиднятися. Швидко пiднялися на вал i з його висоти глянули навколо. Внизу стояли три пороки, накритi для захисту вiд стрiл щитами з довгих соснових ворин та бичачими шкурами. Один бив у браму, iншi - в сумiжнi з брамою стiни. Вал здригався, осипався, ворота стугонiли, трiщали, вежа колихалася, нiби пiд нею ворочалося якесь велетенське страховисько. Звiдусюди поспiшали кияни. Прибiг задиханий боярин Домажир, витер спiтнiле чоло. - Що, Дмитре? Почалося? - Здається, почалося,- похмуро вiдповiв воєвода.Глянь, скiльки пре їх сюди! По Хрещатiй долинi густо, не поспiшаючи, наближалися пiшi загони, ставали на перестрiл - кожен на визначеному мiсцi, воїни клали шити на землю i всiдалися на них, чекаючи свого урочного часу. Потiм проскакав кiнний загiн - вершники спiшилися на тому боцi Хрещатика, на високому горбi, звiдки можна було заглянути в мiсто, на тi його вулицi, що з Гори спускалися до Лядських ворiт. То прибули монгольськi воєводи. - Невже сам Батий серед них? - спитав, нi до кого особисто не звертаючись, Домажир. Йому нiхто не вiдповiв. Батий чи Субедей, Менгу-хан чи Бурундай - хто розбере їх здалеку? Та й яке це має значення? Все вiдбувається по волi Батия, цей приступ теж. Прибуття воєвод лише свiдчило, що чекати нападу недовго. Дмитро не став гайнувати часу на зайвi розмови. Передусiм розпорядився вдарити на сполох - закликав народ на вали. Звелiв найбоєздатнiшi сотнi стягнути вниз, до Лядських ворiт, i кожному сотниковi визначив мiсце - дiлянку валу, яку той мав захищати. До заборол поставив найлiпших лучникiв та списометальникiв. Решту озброєного люду залишив унизу - будувати внутрiшню загату, грiти в казанах смолу та варити кулiш чи просто чекати свого часу. До Лядських ворiт все бiльше i бiльше прибувало народу. Воїни ставали таборами по ближнiх вулицях, майданах та дворах, навiть у будинках, звiдки поспiшно втiкали мешканцi, що не могли тримати зброю в руках. Пiдтягували свої сили i монголо-татари. Увесь розлогий Хрещатий яр уже кишiв ратним людом, що на очах у киян готувався до приступу - пiдносив ближче до валiв штурмовi драбини, бичами i шаблями пiдганяючи полоненикiв, що йшли неохоче, шикував свої сотнi i встановлював казани над багаттями, щоб варити сорбу. Час спливав швидко - напруження наростало. Кияни бачили всi приготування ворога, але зашкодити їм нiчим не могли. Добриня тримався бiля воєводи, щоб бути у нього пiд рукою: захистити вiд випадкової стрiли чи виконати перше-лiпше розпорядження. А що мунгали поки що не стрiляли i розпоряджень не надходило, то у нього була можливiсть дивитися, стежити за ворогом i думати. Чи вiрив вiн у те, що Київ вистоїть? Вiрив. Вiн знав, якi мiцнi, майже неприступнi київськi вали. За всю iсторiю мiста жодному нападниковi не пощастило взяти їх приступом/ Iнодi Київ здавався добровiльно князям, що хотiли сiсти на великокнязiвський стiл i були любi городянам, зокрема боярству,- їм кияни вiдчиняли ворота. Iнодi ворог проникав силою, пiдступом чи обманом - теж крiзь ворота. Але щоб через вал - такого не бувало. Батий, безперечно, розумiв, що лiзти на вали - смертi подiбно. Тому й вирiшив шукати щастя бiля Лядських ворiт. Чому саме тут? Щоб вони були слабшi, менш укрiпленi за Бiлгородськi, Михайлiвськi, Подiльськi чи тим бiльше Золотi - нi. Причина, мабуть, у тому, що до них був зручний пiдступ - рiвний, як долоня, а не похилий чи й зовсiм стрiмкий, як до iнших ворiт. Окрiм того, тут поряд, у струмку, що тiк по Хрещатому яру, було вдосталь чистої джерельної води та дров з лiсу, який пiдступав майже пiд стiни мiста. Бо як же бути вiйську без води, як готувати їжу без дров? Та найголовнiша причина, чому Батий вибрав для штурму Лядськi ворота, полягала не в цьому, а в тому, що насупроти них, за якихось двi чи три гони, здiймалася висока крута гора з уступами, звiдки Батиєвi та його воєводам вiдкривалося пiв-Києва. Звiдти було видно все, що вiдбувалося i на валу, i в мiстi. До того ж i сонце, якщо буде ясний день, допомагатиме хановi, бо свiтитиме в вiчi киянам i заслiплюватиме їх. Ось i зараз мунгальськi воєводи, серед яких, напевне, стоїть сам Батий, пильно зирять на мiсто, радяться, як краще, легше i без великих втрат прорвати його оборону. До полудня били пороки, до полудня тривога холодила серця киян. Витримають ворота чи нi? Не витримали. Пiсля полудня затрiщали, повалилися, а вал, по якому без угаву гамселили дубовi "барани", обсунувся i разом з частиною дерев'яного заборола упав у рiв. У цей пролом вiдразу ж хлинув тумен темника Бурундая. Тисячi горлянок при цьому дружно проквоктали свiй грiзний бойовий клич "кху, кху", пiдхоплений усiм монгольським вiйськом. Незабаром вiн перерiс у грiзний рев - гурракх, гурракх! З цiєї митi час для киян перестав iснувати. Почався безперервний кривавий пир, що тримав рiвно шiсть дiб, страшний пир, похмелятися пiсля якого кривавим вином довелося нашому народовi пiвтисячолiття[95]. 2 Щоб пiдтримати вiдчайдушний порив Бурундая, монгольськi катапульти метнули на Київ цiлi кошелi камiння. Воно градом упало на вали, на вулицi та будинки, на воїнiв, що запруджували їх, калiчачи тих, хто не встиг сховатися чи прикритися щитом. Потiм услiд полетiв китат-ський вогонь. Вiн вибухав на сiрому гонтi дахiв, сичав, шипiв, та сире дерево не хотiло займатися. Потiм спiвучi монгольськi стрiли затьмили киянам бiлий свiт. Летiли вони густо, гули, мов тисяча бджолиних роїв, i пiд їхнiм прикриттям сотнi полоненикiв, пiдстьобуванi бичами, з драбинами в руках помчали вперед. За ними рушили тумени Гуюк-каана та Субедея. Щоб вiдвернути увагу киян вiд Бурундая, вони мали штурмувати прилеглi до Лядських ворiт вали. Кияни зустрiли їх роєм стрiл. Десятки баатурiв раптом спiткнулися i впали пiд ноги своїм товаришам. Це роздратувало, розлютило живих. Жахливий крик прокотився понад Хрещатим яром: - Ур! Ур! Бий! Бий! I темна людська лавина покотилася на Київ, хлюпнула по драбинах шпарко вгору, сподiваючись одним ударом зiпхнути киян з валу. Їх пiдтримали стрiльцi, що йшли позаду. Вони зупинилися, викинули перед собою луки; натягли тятиви - i рої стрiл, ще густiшi, нiж ранiше, змусили киян заховатися за темнi дерев'янi за-борола. - Стрiляйте! Стрiляйте! - гукнув Дмитро, сам пускаючи стрiлу за стрiлою.- Бийте тих, що попереду! Скидайте донизу! Метайте камiння! Сипте пiсок! Лийте розтоплену смолу! Вiн висунувся iз-за заборола, наклав стрiлу, прицiлився - i тут же голосно скрикнув: - Ох! - i випустив лука. До нього кинулися Добриня i воєводич Степан, нахилилися над ним. - Що, воєводо? Що, батьку? Дмитро пiдняв лiву руку - в нiй стримiла закривавлена стрiла. З її оперення на брудний дощаний помiст капали яскраво-червонi краплини кровi. - Боже, яке горе! Добриня стягнув з пораненої руки боярина шкiряну рукавичку, ножем розiтнув рукав каптана. Стрiла пронизала передплiччя наскрiзь, якраз посерединi мiж зап'ястям i лiктем, але здається, кiсток не зачепила. - Зараз, воєводо, зараз! Потерпи! Я перев'яжу! - I витягнув з кишенi тугий згорток тонкого полотна. - Треба їхати додому, до Василакiя,- сказав Степан. - Нi, нi,- швидко заперечив Дмитро.- Додому я не поїду. Привезiть Василакiя сюди! - Але ж така рана, батьку! Це не жарт! - Рана як рана! Поболить - i перестане... Я залишаюся тут, на валах, з людьми! Хiба я можу пiти звiдси в таку хвилину? Добриня тим часом наклав пов'язку, натягнув бояриновi кожуха, а саму руку пiд'вязав на грудях, перекинувши перев'язь через шию. Дмитро пiдвiвся. - От i добре. Тепер i Василакiя не треба. Та й що тут Василакiй зарадить, коли наступна стрiла влучить уже не в руку, а в груди? Ходiмо! Звiстка про те, що поранено воєводу Дмитра, блискавично поширилася по валах. Люди засмутилися. Хто ж тепер очолить оборону? Крiм нього - бiльше нiкому! А ворог суне як навiжений! I скiльки його - тьма-тьмуща! Ось вiн густими рядами наближається до Лядських ворiт, пре в пролом, ось уже ставить драбини в тих мiсцях, де вали цiлi, i лiзе вгору, мов комашня. А тут таке лихо - замовк голос боярина. Хто ж скаже, що робити? Хто пiдбадьорить у цю скрутну хвилину? Хто замiнить досвiдченого воєводу, якому вiрили всi? Тому коли Дмитро пiдвiвся i з надбрамної вежi гукнув на обидва боки так дужо, що його голос перекрив гамiр бою, кияни вiдразу пiднеслися духом. - Воєвода! Воєвода Дмитро! Живий! Вiн з нами! Слава Богу! - Я з вами! З вами, братове! Тримаймося! Биймо супостата! Не пустимо його в Київ! Помремо, а не пустимо! - гримiв голос воєводи. 3 Штурмом Лядських ворiт керував сам Батий. Разом iз Субедеєм та сотнею охоронцiв, закутих у шкiрянi панцири, обшитi залiзними пластинками, вiн стояв на протилежному схилi Хрещатого яру i стежив за ходом бою. Щоб приголомшити киян, якi несподiвано вчинили сильний спротив, вiн перед вечором наказав кинути на приступ кешиктенiв - свою гвардiю. - Рано,- скривився Субедей.- Рано вводити в дiло найкращi вiйська. Похiд тiльки-тiльки розпочинається, а ми можемо втратити половину "безсмертних"! Батий завжди прислухався до мудрих порад свого "вiрного пса" Субедея, але тут заперечив: - Киюв - столиця землi орусутiв. Могутнiшого мiста тут немає! Упаде Киюв - пiдкориться менi вся Русь! Ось чому я згоден пожертвувати половиною корпусу "безсмертних". Субедей, єдиний з монгольських полководцiв, хто не боявся не погоджуватися з думкою Бату-хана, закрутив носом. - Твоя воля, джихангiре, але я так не зробив би. Батий насупився i незадоволено глипнув на старого. - Не бурчи, аталику. Якщо до вечора ми не прорвемо оборону орусутiв, я поїду спати, а ти без мене виведеш кешиктенiв з дiла. Вiдбiрнi загони монгольської гвардiї ринули на приступ. Їх миттю пiдтримали тисячi лучникiв, що випустили на київськi вали хмари стрiл. Заскрипiли, загуркотiли катапульти, метаючи угору важке камiння, закричали, лiзучи у проломи, кешиктени, заревли верблюди, що паслися по Хрещатiй долинi, вискубуючи помiж деревами та кущами пожухлу вiд осiннiх заморозкiв траву. Зiрвалися з дзвiниць та прилеглих до Києва лiсiв зграї гайвороння i, зловiсне крячучи, затьмили пiвнеба. Перед вечором "безсмертним" пощастило здертися на вали обабiч Лядських ворiт i на самi ворота, i тут зчинилася жорстока рiзанина. Кияни не вiдступали, але й не мали сили скинути ворога вниз. Все новi й новi монгольськi десятки i сотнi здиралися вгору i ставали на мiсце загиблих. Жодна з сторiн не пiддавалася. Рубалися шаблями, мечами, кололи списами-сулицями, рiзалися захалявними ножами та кличами, били по головах була-вами-шокпарами, чеканами, залiзними ядрами, прикрiпленими до коротких мiцних ланцюгiв. Гам, крик, лайка, стогiн, прокляття, дзвякiт залiза, тупiт нiг, важке дихання тисяч осатанiлих людей, що зустрiлися в смертельному герцi, приглушували й отуплювали свiдомiсть. Кров iз перерiзаних жил i мозок з розтрощених черепiв забризкували все довкола рожево-кривавими плямами. Ноги бiйцiв ковзали на залитому кров'ю дерев'яному помостi. Вiдколи на високих горах над Днiпром стояло це древнє мiсто, воно не знало подiбної сiчi. Батий нетерпляче созався в сiдлi. Чому застряли "безсмертнi"? Чому не йдуть уперед? Яка сила стримує їх? Вiн посилав усе новi й новi сотнi i з надiєю витягав свою жилаву шию, щоб побачити, чи зломлять вони несподiваний опiр киян. Та сотнi танули, рiдшали, щезали хтозна-куди, а кияни не подавалися назад нi на крок! Прокляття! Батий крадькома зиркав на Субедея, але той удавав, що не помiчає нетерплячки дгжихангiра, i спокiйно, пiдкреслено спокiйно спостерiгав за боєм на стiнах. Коли на Хрещату долину опустилися вечiрнi сутiнки i все довкола почало покриватися сiрою млою, Батий коротко кинув: - Нiчого не видно. Поїду спочивати. Я думаю, головне зроблено: оборону противника прорвано, i ти, Субедею, закiнчиш розпочате - до ночi ввiрвешся в мiсто. - Гаразд, Саїн-хане,- буркнув старий.- Будь спокiйний! Як тiльки Батий у супроводi охорони вiдбув у свiй стан над Либiддю, Субедей пiдкликав темника Бурундая i, не пiдвищуючи голосу, тихо проскрипiв: - Ми вже втратили половину "безсмертних". Iншi стомилися. Дзе-дзе! Негайно виведи їх iз бою, а натомiсть пошли свiй тумен i постарайся збити орусутiв зi стiн. Уранцi ми повиннi бути в Києвi! Бурундай не любив Субедея, вважав, що старому пора сидiти в теплiй юртi i попивати кумис, а не воювати, але проявляти свої почуття боявся: старий полководець був не тiльки улюбленцем давно померлого Чiнгiсхана, а й вiйськовим радником Саїн-хана. Тому мовчки схилив голову i буркнув: - Слухаюсь i пiдкоряюсь! Iз вводом свiжих вiйськ бiй розгорiвся з новою силою. В Києвi спалахнули пожежi, що осявали все довкола мерехтливим кривавим свiтлом, i на валах було видно, як удень... 4 Опiвночi бiй на валу затих. Вичерпалися сили обох сторiн. Нiби збiгла потоками остання вода зi ставу - i колеса зупинилися, млин став, важкi кам'янi жорна, що гуркотiли без угаву цiлий день, перетираючи зерно на борошно, заглухли. Аж дивно стало - над Києвом раптом запала холодна зимова тиша, а смертельно зморенi воїни - i кияни, i монголо-татари - де стояли, там у знемозi й попадали на ще теплi трупи загиблих, щоб вiдпочити, перевести дух. Добриня обiперся спиною на внутрiшню стiну заборола, важко дихав, але меча з руки не випускав, готовий у першу-лiпшу мить знову стати на рiвяi нрги i зчепитися з ворогом у двобої. В головi гуло, ноги тремтiли, а по всьому тiлу розливалася важка нелюдська втома. Та перепочити не пощастило. З темряви до його слуху долинуг чийсь приглушений голос: - Добрине! Ти живий? Воєвода кличе! Хутчiй! - Iду! - вiдгукнувся вiн i, переступаючи через мертвих, поранених та живих, що лежали вперемiш, направився до надбрамноЇ вежi, яку мiцно утримували кияни. Тут темнiло кiлька постатей. Воєвода сидiв у кутку, на лавi, поклавши поранену руку на стiл. Обличчя його зблiдло, на чолi у вiдблисках свiчки мерехтiли дрiбнi краплинки поту, в очах - страждання. Його рану щойно перев'язав Василакiй, i серце старого боярина заходилося вiд щемкого болю. Та, побачивши Добриню, вiн пересилив себе i усмiхнувся. - Живий? - Живий. - Не поранений? - Бог милував. - От i добре... Бо тут одна божевiльна не вiрить. Прибiгла посеред глупої ночi, щоб переконатися, що ти живий i не поранений... З темного кутка раптом почувся докiрливий голос Янки: - Таточку! Воєвода усмiхнувся знову. - Ну, що там - таточку! Виходь! Виходь на свiтло! Хай усi бачать, яка в мене неслухняна дочка! Я наказав їй сидiти вдома, а вона прибiгла сюди, в саме пекло... - Я принесла вам їсти,- буркнула Янка, метнувши бистрий погляд на Добриню.- I йшла не сама, а з Василакiєм. I менi зовсiм не було страшно! А питала я за всiх - i за тебе, i за Степана, i за Iллю, i за... Вона на мить замовкла i знову кинула погляд на Добриню. Скориставшись цiєю паузою, воєвода з лукавинкою в голосi закiнчив: - Авжеж, i за Добриню... Тiльки менi чомусь здається, що найперш - за нього! - Таточку, який-бо ти! - Е-е, що правда - то не грiх! - махнув здоровою рукою Дмитро i зразу ж посуворiшав:- Але я забороняю тобi з'являтися там, де небезпечно! Зразу ж повертайся додому! А Добриня проведе тебе! - Таточку! Та воєвода вже пiдвiв очi на Добриню. - Проведи її, хлопче, щоб не боялася. А по дорозi зайди в собор святої Софiї, розшукай iєромонаха Iяникiя i дiзнайся, чи переховав вiн у надiйне мiсце бiблiотеку князя Ярослава i куди, а якщо не переховав, то скажи, щоб зробив це негайно. Iди i не барися - мунгали з зорею знову розпочнуть приступ, i ми повиннi стягнути сюди всi свої сили! Iди! Добриня був страшенно вражений словами воєводи. В дещо жартiвливому тонi вiн перед усiма присутнiми розкрив сiмейну таємницю - кохання дочки Янки до нього, простого смерда, колишнього мунгальського полоненика. I не тiльки розкрив, а й схвалив. Бо що ж це, як не схвалення, наказ провести її додому i повернутися з ранковою зорею? Але ж що це все означає? Чому Дмитро так явно розкрив Янчину i його таємницю? Чому стурбувався долею бiблiотеки? Чи не думає вiн, що кияни не стримають ворожого натиску? Невже не сьогоднi-завтра Київ упаде? Охоплений цими тривожними думками, Добриня швидко вклонився i мовчки рушив до виходу з тiсного примiщення вежi. На сходах оглянувся - Янка йшла за ним. Вiн схопив її за руку. - Янко! Яночко! Люба моя! Я такий радий, що знову бачу тебе! - не стримав вiн почуттiв, що переповнювали його. - Я теж, Добрику,- шепнула дiвчина.- Я теж! - Але батько каже правду - тут дуже небезпечно! - Я не слiпа - бачила. Навiть стрiляла з лука. - Ну от! Так i загинути можеш! - А ти? Навiщо ж менi тодi жити? Вiн допомiг їй зiйти на землю, i вони, взявшись за руки, попростували на Гору, до собору святої Софiї. Iєромонаха Iяникiя знайшли вiдразу, як тiльки заглянули до примiщення бiблiотеки. У великiй кiмнатi з порожнiми полицями було напiвтемне. Тiльки в дальньому кутку на столi коптiв недогарок свiчки, а бiля нього, над аркушем пергаменту, схилилася чубата голова ченця. На скрип дверей чернець вiдклав перо i, пiдвiвшись, пiшов назустрiч. - Якi пiзнi гостi! Мир вам! - Мир домовi цьому,- привiтався Добриня.- Ми вiд воєводи Дмитра. Це його донька Янка, а я - Добриня. Iєромонах перехрестив їх. - Що ж вас привело до мене? - Бiблiотека, отче. Воєвода просив запитати, чи переховав ти її в безпечне мiсце i куди. Iяникiй пильно глянув на обох, зморщив лоба. - Бiблiотеку я переховав. Бачите - порожньо стало тут, а було стiльки книг! Вся мудрiсть людська лежала на цих полицях, а тепер - пустка! - Де ж ти заховав їх, отче? - Де заховав? Не скажу! Книги - дорожчi за золото! Не скажу! Дсбриня скипiв. - Але ж воєвода просив дiзнатися! - Воєводi скажу, єпископовi скажу, а бiльше нiкому! - суворо вiдрiзав iєромонах.- їм належить знати, а вам - нi! Я ось написав, де заховав книги, i записку цю покладу в тайник. У кожному соборi, в кожнiй церквi та в монастирях є такий тайник, про який знає тiльки владика та князь або воєвода. Якщо я загину, владика прочитає... - А якщо й вiн загине? - Воєвода знатиме. Хтось iз нас трьох та залишиться... А хiба так сутужно на валах? Невже окаяннi вiзьмуть Київ? - Не знаю,- глянув на Янку Добриня.- Не знаю. Але сила у них велика. - Все в руцi Божiй! - перехрестився iєромонах.Iдiть! Добриня i Янка зачинили за собою дверi, вийшли за ворота i повернули в темний провулок. Тут Янка зупинилася, схлипнула i, впавши Добринi на груди, раптом заридала. Добриня сторопiв. - Янко, чого ти? Що з тобою? Дiвчина заридала ще дужче, притиснулася щокою до його кожуха. - Добрику, Добрику! - вигукнула крiзь сльози.- Та невже ж це всьому кiнець - нашому життю, нашому щастю, нашому коханню? Боже, навiщо ти караєш нас? За якi грiхи? Ми ж нiчого не заподiяли поганого нi тобi, нi людям, нi тварям земним! Боже! Ми ж не нажилися! Добриня обняв її, гладив плечi, що здригалися вiд плачу, цiлував мокрi очi i щоки, заспокоював, умовляв, як дитину, щоб перестала плакати. I Янка поволi затихла, щiльнiше притулилася до його грудей i довго так стояла, мов мала пташина, в його обiймах, а потiм сказала: - Тепер ти бачиш, Добрику, яка я провидиця? Душа моя вiдчувала, що спiткає нас лихо! Ось чому я просила тебе в останню хвилину, якщо виживу, вкоротити менi вiку, щоб я сама не накладала на себе рук, бо то грiх великий. I зараз прошу тебе, милий, об цiм! Не вiдмов! Лiпше менi вiдразу загинути, нiж мучитися в чужинськiй неволi! Ну, обiцяй! Добриню бив дрож. Невже справдi настане мить, коли йому доведеться пiдняти меча на своє щастя, на це мале дивовижне пташенятко, що несподiвано ввiйшло в його серце i стало дорожчим за все на свiтi? Невже це буде? I так скоро? - Люба! - прошепотiв вiн.- Якщо до цього дiйде, ми загинемо обоє. Я не переживу тебе. Але дозволь визначити цю смертну хвилину менi самому. Менi самому! Не нароби дурниць! - Нi, не нароблю,- запевнила дiвчина i, пiднявшись навшпиньки, поцiлувала його.- Я вiрю тобi - ти не пiдведеш! Ти не дозволиш, щоб твоя Янка стала пiднiжком у юртi кочовика! Щоб вона поневiрялася в неволi по чужих чужинах, як тобi довелося, щоб терпiла наругу та насилля вiд злих i жорстоких нелюдiв! - Не думай про це! Все буде гаразд! - шепотiв Добриня, хоча сам не вiрив у те, що казав.- Все буде гаразд, люба моя! Вiн легко пiдняв її на руки, притиснув до себе i, не розбираючи дороги, спотикаючись на нерiвних плахах, якими була вимощена вуличка, понiс у темряву, до двору воєводи, а вона припала до нього, притулилася щокою до його щоки i завмерла на його широких грудях, прислухаючись, як десь глибоко, пiд кожухом, лунко i бентежно гупало юнацьке серце... 5 Нiч для обох сторiн була тривожна. Повернувшись у свiй стан, Батий зiбрав вiйськову раду i наказав Гуюк-хану пiдтягнути до Лядських ворiт свiй тумен, а Бучек-хану - тумен тургаудiв, який не був ще в дiлi. - Кияни захищалися стiйко, але їм не вистояти проти нас! Киньте на вал свої тумени i раптовим ударом прорвiть їхню оборону - завтра до обiду ви повиннi бути в мiстi! - Будемо, Саїн-хане! - запевнив Гуюк-хан. - Даю переможцям три днi на пограбування. Хай воїни потiшаться! Iдiть! Коли вони вийшли, Батий пiдвiв очi на джихангiрiв. - Ми не дамо передишки Думитру-воєводi! Будемо наступати безперервно, вдень i вночi, вводячи в Киюв усе новi й новi сили. Ти, Менту, будь готовий зi своїм туменом вступити в бiй завтра опiвднi - змiниш стомлених воїнiв Гуюк-хана та брата Бучек-хана. Тобi на помiч зразу ж прийде мiй брат Орду; цього, гадаю, досить, щоб приголомшити киян i зав'язати бої в самому мiстi. Потiм пiдуть iншi. - Ойє, ойє! - закивали головами царевичi.- Завтра Киюв упаде до твоїх нiг, Саїн-хане! Настрiй у всiх був бадьорий. Нiхто не сумнiвався у швидкiй перемозi. Завтрашнiй день має стати останнiм днем Харманкiбе! Зовсiм iншi почуття панували в Києвi. Як тiльки Добриня з Янкою зачинили за собою дверi, у вежi надовго запала ггiiтюча тиша. Мовчав боярин Дмитро, мовчали воєводичi Степан та Iлля, що весь день не вiдходили вiд пораненого батька, анi пари з уст не виронили iншi бояри. Всiм було нелегко. Кожен розумiв, що збити ворога з валу неможливо, якщо не кинути проти одного мунгала двох киян. Але де їх узяти? Оголити вали в iнших мiсцях? Цього Батий тiльки й жде! На що ж тодi сподiватися? Всi дивилися на Дмитра - що вiн скаже? Дмитро сидiв за столом, заплющивши очi. Думав? Чи стримував стогiн, що клекотiв у грудях, бо рана пекла вогнем? Чи вiдпочивав пiсля незмiрне важкого дня? Нiхто не наважувався порушити його мовчанку. Нарештi вiн пiдвiв голову. - Важко нам, друзi. Важко Києву! Так ще й не було нiколи. Билися ми сьогоднi мужньо. Вiдчайдушної Та скла силу ломить... - Що ти хочеш цим сказати, батьку? - вигукнув Iлля.Невже наше становище безнадiйне, безвихiдне? - Чому безвихiдне? Я не кажу цього! - твердо вiдповiв воєвода.- 3 будь-якого становища є два виходи. У бою - перемога або смерть. Є й третiй - полон. - Нi, нi, тiльки не полон! Тiльки не полон! - пролунали вигуки.- Краще вже смерть! Дмитровi очi блиснули. - Ось такi слова я й хотiв почути вiд вас, браттяi Тiльки не полон! Тодi виходить - будемо битися до останнього! Хай самi загинемо, зате з собою прихопимо на той свiт немало багатурiв Батиєвих! Отож наша кров проллється недаремно! Якщо кожне мiсто аж до Холма та Берестя вчинить так, то Батиєвi нi з ким буде повертатися додому! Отож вирiшили - триматися до останнього! Тодi йдiть i переводьте сюди свiже пiдкрiплення, бо наступний день буде дуже важкий! Iдiть! Бiй вiдновився на свiтанку. Як тiльки за Днiпром заграла ранкова зоря i пiднявся край неба, пролунав глухий монгольський клич: "кху, кху!" I зразу ж свiжi сотнi хана Гуюка, що змiнили тумен Бурундая, ринули в атаку. Але кияни за нiч теж поновили свої лави i стiною стали супроти ворога. На валу почалася битва, ще упертiша i лютiша, нiж учора. Знову задзвенiли шаблi та мечi, захурчали сулицi, пронизливо засвистiли стрiли, воїни закричали у шалi бою, захрипiли i застогнали в смертному конаннi пораненi, важко падали на дерев'яний помiст убитi. Опiвднi, коли на валу з'явився свiжий тумен Менту, стало ясно - Лядськi ворота не втримати. Дмитро пiдкликав Iллю, Степана та Добриню. - Ось що, хлопцi, бiжiть по допомогу! Один до Золотих ворiт, другий - до Мстиславового города. А ти, Степане, до Бiлгородських! Хай бояри залишають лише сторожу, а самi з полками мчать, не гаючись, сюди! Скажiть людям, щоб, коли задзвонить на сполох Софiя, тiкали до Володимирового города! Там, за його валами, будемо оборонятися! То наша остання надiя! Три гiнцi зразу ж погнали в три кiнцi. Добриня з Мстиславового города, розташованого на кручах над Днiпром, повернувся перший. За час, поки вiн був вiдсутнiй, кияни вiдступили з валу вниз, i бiй клекотав уже на прилеглих до Лядських ворiт вулицях, завулках та в ближнiх дворах. У нього похололо в грудях: татари в самому Києвi! Невже не втримаємося? Невже не зупинимо їх? Вiн мчав попереду цiлої тисячi воїв. В однiй руцi - меч, в другiй - чекан. Боярин Воротислав хекав десь позаду, i молодi вої, що не вiдставали вiд Добринi, з ходу врiзалися в праве крило монголо-татарського тумена i потiснили його аж до ворiт, звiдки розходилося вгору п'ять вулиць, забудованих дерев'яними будинками. Всюди кипiв бiй. Гвалт, лемент, брязкiт зброї оглушили його спочатку. Дим, що снувався в повiтрi, виїдав очi - в багатьох мiсцях палахкотiли пожежi. Та нiхто на це не зважав - вся увага була прикута до противника. Зупинити! Знищити! Вибити з мiста! Вiдкинути в Хрещатий яр! Але вiдкинути не пощастило. Крiзь розтрощенi ворота все вливалися i вливалися свiжi монгольськi загони i вiдразу вступали в бiй. Навiть пiдмога, приведена Степаном та Iллею, не могла стримати скаженого натиску кочовикiв, i кияни поволi вiдступали. Так тривало до вечора. Вночi бiй теж не припинився. Маючи багатократну перевагу в людях, Батий кидав в атаку все новi й новi тисячнi загони, i кияни почали знемагати i вiдступати на Гору, до Софiї та Золотоворiтської вулицi. Вся пiвденна частина Києва опинилася в руках ворога. - Добрине, мчи до настоятеля собору - хай б'ють на сполох i всi тiкають до Володимирового города! - наказав Дмитро.- А потiм - додому! Рятуй наших! Вiн змарнiв за цi днi, його мучила рана, а ще бiльше, видно, болiла душа. Київ гине! Київ доживає свої останнi днi! I нiякої надiї - навiть на Бога, навiть на чудо! Як тут не впасти у вiдчай! Добриня не раз бачив, як воєвода з одним мечем кидався в саму гущу бою, нехтуючи небезпекою. Шукає смертi? Не хоче пережити падiння Києва? Вiн з сумом i жалем глянув на старого, нiби попрощався назавжди, i, не кажучи нi слова, метнувся до Софiйського собору. Те, що вiн побачив там, вразило його до краю. Весь майдан перед папертю був запруджений народом - тут були лiтнi чоловiки й молодi, жiнки, ремiсники i купцi, жебраки i ченцi. I всi - при зброї! На папертi - весь соборний клiр на чолi з єпископом. I теж у кожного меч при боцi, а в багатьох ще й лати, кольчуги, шоломи. Тiльки старенький єпископ тримав у правiй руцi кадильницю, а в лiвiй - хреста. Вiн, видно, щойно закiнчив молитву i напучував паству: - Я вiдпускаю вам, миряни, всi грiхи вашi! З цiєї хвилини ви стаєте перед Господом Богом нашим чистi й невиннi, яко младенцi. Iдiть на нечестивих ворогiв наших - i кому судилося бути убiєнним, той з чистою совiстю вознесеться на небесi... Iдiть на супостата! З нами правда! З нами Бог i Мати Божа! Амiнь! Добриня розштовхав натовп i опустився на колiно перед єпископом. Той осiнив його хрестом. - Я вiд воєводи Дмитра, панотче! - Що велiв сказати воєвода? Тяжко там? - Тяжко, панотче. Воєвода Дмитро велiв передати, щоб ви вдарили на сполох i весь народ з припасами вивели з Ярославового города в город Володимирiв. Там будемо оборонятися! - Ми хотiли нинi стати на прю з ворогом, чадо моє. - Для цього ще буде час, панотче. А зараз - бийте на сполох i виводьте всiх у город Володимира. Такий наказ боярина Дмитра! - Гаразд,- погодився єпископ i, повернувшись назад, щось шепнув найближчим з причту. Як далi передавалося повелiння воєводи, Добриня не запримiтив, бо тут хтось прихилився до його плеча, i почулося тихе: - Добрику! Добриня оглянувся. Перед ним стояв безвусий отрок - у звичайному кожушку з баранячим комiром, у вовчiй шапцi, натягнутiй аж до брiв, та сiрих валянках. До пояса у нього був прив'язаний короткий меч та тул зi стрiлами, а за спиною телiпався лук, що був йому явно не по плечу. Добриня аж руками сплеснув. - Янко! Юне обличчя пiд шапкою розпливлося в радiснiй усмiшцi, чорнi оченята засяяли. - Я, Добрику! Я! Вiн потягнув її з натовпу. I в цей час гучно й тривожно забив на дзвiницi дзвiн. Ця тривога миттю рознеслася по всьому Києву. - Куди це ти так вирядилася? - спитав Добриня, коли вони вибралися на просторе мiсце. - Як куди? Куди i всi! До вас! А ти куди мене тягнеш? Куди повертаєш? - Додому. - Додому? Не пiдуi - вона кинулася вбiк.- Я ледве вирвалася звiдти! Добриня схопив її за руку. - Дурненька! Воєвода наказав, щоб я всю вашу сiм'ю вивiв у Володимирiв город! Хiба не чула? Мунгали вже добираються до Софiї! - Чула. Але... - Так ще раз тобi кажу! I слухайся мене! Ходiмо! Ще два днi тривала страшна рiзанина на вулицях Ярославового города. Власне, не було тут нi дня, нi ночi - пожежi осявали вулицi й майдани так ясно, що бої не припинялися i вночi. Вiд гарячої кровi та пекучого вогню сичав i танув снiг, що бiлою ковдрою вкрив землю. Горiло дерево, горiли трупи, гарячий дим i сморiд забивали дух. Батий тепер вводив у мiсто все новi й новi тумени. Великi втрати засмучували, прикро вражали його, але не тому, що йому було жалко воїнiв. Нi, до цього вiн давно звик i нi в грiш не ставив людське життя. До того ж основу його вiйська складали чужi, пiдкоренi народи - кипчаки, огузи, карлуки, саки, буртаси, алани та багато iнших, що населяли Золоту орду, а йєка-монголiв була жменька одна - лише кожен десятий. Великi втрати засмучували його тому, що Київ був початком походу на вечiрнi країни. I якщо всюди вiн губитиме стiльки воїнiв, як у Києвi, то з ким же йтиме далi - до Останнього моря? I все ж вiн, незважаючи на втрати, кидав i кидав свої сотнi i тисячi у цей кривавий вир, сподiваючись якнайшвидше зламати опiр киян. Третього грудня впала Софiя. Соборний причет разом iз кiлькома сотнями киян, що не встигли заховатися у город Володимира, зачинився спочатку в дворi, обнесеному високими мурованими стiнами, i вчинив нападникам несподiвано сильний спротив. Розлютований темник Бурундай прискочив до Батия. - Саїн-хане, що робити з орусутськими шаманами, якi зачинилися в своєму головному храмi i з лукiв стрiляють у моїх воїнiв? Ти казав - не чiпати їх, але ж... Батий тупнув ногою. - Якщо вони стрiляють у моїх воїнiв, то вбивай їх, як скажених собак! Милувати лише тих, хто на колiнах проситиме пощади! Бурундай кинув на собор цiлий тумен. Пiдтягнувши порок, його воїни висадили ворота i, ввiрвавшись на подвiр'я, вчинили рiзанину. Захисники зачинилися в самому соборi, стрiляючи в нападникiв з вiкон. Але досить було кiлькох ударiв "барана", щоб дверi розлетiлися на щепки i сп'янiлi вiд кровi кочовики вдерлися в храм. Перед образами горiли свiчки. Пахло ладаном. Одягнутий у срiбнi ризи старий єпископ, пiднявши перед собою хреста, закликав киян не пiддаватися. - З нами Бог! Бийте нехристiв! Бийте погубителiв землi нашої i вiри християнської! - гукав з амвона. Вiн стояв перед iконостасом, що у вiдблисках свiчок горiв щирим золотом. З-пiд його розшитої срiблом i самоцвiтами митри вибивалася сива чуприна. В руках - золотий хрест. I, завороженi цiєю пишнотою, цим блиском i багатством, напiвдикi степовики ринули до нього, шаблями прокладаючи собi шлях. Наперерiз їм метнувся з мечем отець Iяникiй, але не встиг затулити собою єпископа, як важка чужинська шабля впала на його тiм'я. - Ох! - глухо скрикнув вiн i, випустивши меча, схопився руками за обличчя, що враз заюшилося кров'ю.- Боже, твоя воля! А як же бiблiотека... бiблiотека... князя Ярослава... Це були останнi слова ученого iєромонаха Iяникiя. В наступну мить ще один удар розкраяв йому голову. Ненадовго пережив свого захисника i єпископ. До нього кинулося кiлька баатурiв - схопили сяючу срiблом i золотом митру, вирвали з рук хреста i кадильницю, стягнули з плiч ризу, розiрвали на кiлька шматкiв, а самого штурхонули з амвона вниз, на кам'яну пiдлогу, пiд ноги натовповi, що бiснувався в лютiй сутичцi, i його там було затоптано на смерть ногами ошалiлих бiйцiв. Незабаром бiй у соборi затих. Вся пiдлога червонiла вiд кровi, в нiй лежали вбитi й пораненi, серед них немало i переможцiв. Але нiхто з їхнiх одноплемiнникiв не проявив бажання допомогти їм. Навпаки, всi з вереском, лайками i прокльонами кинулися до iкон та iконостаса, оздоблених срiблом та позолотою: ламали, виривали, виколуплювали шаблями, трощили шокпарами та сокирами i все, на їхню думку, коштовне пхали у свої хурджуни. Пiсля падiння Софiї Київ був розкраяний наступаючими монгольськими туменами на чотири частини. Город Ярослава повнiстю опинився в руках Батия. Воєвода Дмитро з киянами, що залишилися живi, зачинився у городi Володимира, найстарiшiй частинi Києва, над Подолом, добре укрiпленiй резиденцiї київських князiв. Не зумiли монголи з ходу взяти i Копиревого кiнця з його мiцними Iудейськими та Бiлгородськими ворiтьми. Лише на валах Iзяславового города, обложеного туменом Субедея майже зi всiх бокiв - i вiд Днiпра, i вiд Перевiсища, i, головне, з середини Києва, з Ярославового города, не припинялися бої, аж поки "непереможнi" не зламали опору невеликої жменьки захисникiв i не захопили його в нiч з четвертого на п'яте грудня. Батий потирав руки. Харманкiбе! Киюв! Столиця могутнього орусутського царства! Ось-ось упаде вона пiд могутнiм натиском його залiзних полкiв - i тодi вiдкриється прямий шлях на вечiрнi країни. Там, кажуть, немає бiльше таких могутнiх фортець, i вiн швидко проникне в країну келарiв[96], чехiв i башкордiв[97]. А звiдти недалеко i до Останнього моря! Хай радується безсмертна душа дiда, великого Потрясателя Всесвiту Чiнгiсхана, вiн виконає його найважливiший заповiт - пiдкорить всi сущi на землi народи владi великих монголiв! Вiн не поїхав у свою ставку на Батиєву гору, як почали її називати пiсля того, як там був поставлений дев'ятихвостий туг повелителя Золотої орди, а залишився в Києвi, щоб самому керувати останнiми боями. Туленгiти очистили Софiйський собор вiд трупiв та поранених, вигнали блукаючих тут у пошуках здобичi нукерiв i натопили для нього єпископськi палати. Але спати йому не хотiлося. Душа прагнула боїв, останнiх боїв, що, можливо, стануть найславетнiшими у його життi. Вiн пiдкликав Менгу. Сидячи на конi, камчею показав на Копирiв кiнець. - Вiзьми його, брате! Здобич - твоя! - Вiзьму,- з готовнiстю вiдгукнувся тайджi.- Але менi хотiлося б помiрятися силами з самим войводою ДумитромI - Встигнеш i туди,- кивнув головою Батий.- Думитра взяти не так просто! - Слухаюсь i скоряюсь,- вклонився Менгу i, вдаривши коня ногами пiд боки, помчав до свого тумена. 7 Вiдступаючи з боями вiд Лядських ворiт по вузьких київських вуличках, Iлля загубив десь батька, брата Степана та Добриню. Киплячий вир вуличних боїв несподiвано занiс його помiж Iрининською, Георгiївською церквами та Софiйським собором до Копиревого кiнця. Там разом з iншими вiдступаючими йому пощастило проскочити в Iудейськi ворота i, зачинивши їх за собою, пiднятися на вал. Мунгали з ходу кинулися на заборола, але їх легко скинули вниз. Пiсля цього зав'язалася млява перестрiлка, що тривала до самого вечора i не завдавала вiдчутної шкоди жоднiй iз сторiн. Коли стемнiло, перестрiлка припинилася, бiй лучникiв поволi ущух. Над Копиревим кiнцем залягла тривожна морозяна тиша. Iлля пiднявся на вежу. Кривавi вiдблиски пожеж миготiли у вузьких вiкнах Софiйського собору. З темних вулиць долiтали радiснi поклики переможцiв, стогони та плач киян i киянок, гiрки дими пожарищ нагонили на око сльозу. З валiв Iзяславового города чулися крики: там не припинявся приступ. Iлля зцiпив зуби. От i наступив Судний день! Всьому кiнець - життю, волi, славi золотоверхого Києва. Хай ще день чи два - i кiнець. I вiн сам теж десь лежатиме з розтрощеним черепом, як тисячi iнших, пiд низьким зимовим небом, i хижi круки клюватимуть його скрижанiле тiло, вийматимуть мертвi очi. Бр-р-р!.. Вiн перевiв погляд на той куток мiста, де стояв їхнiй дiм. Там пожеж поки що не було. Але свого обiйстя вiн не розгледiв, бо все окутувала криваво-iмлиста пелена, зрiдка пронизувана вогнистими пасмами iскор, що пiднiмалися над палаючими будинками, розлiталися довкруж i падали в почорнiлий снiг. Серце його стиснулося. Що там? Як там? Чи встигли втекти мати з Янкою i всiєю родиною? Де вони? Чи мунгали захопили їх, побили, i їхнi тiла зараз сковує грудневий мороз? Уявивши таку жахливу картину, вiн мимоволi стиснув кулаки i глухо застогнав. Навiщо вiн живе? Чому доля милувала його до цього часу? Адже вiн не уникав небезпек i кидався в самий вир бою! Чому не вкоротила йому вiку, щоб не знати цього лиха, не бачити загибелi Києва i найрiднiших, найдорожчих людей? А Марiам? Де його кохана? Що з нею? За цi днi, вiдколи Батий розпочав шаленi приступи на Лядськi ворота, а потiм ввiрвався в мiсто i зав'язав бої на валу та мiських вулицях, вiн нi разу не бачив її. Якщо жива, то десь тут, на Копиревому кiнцi. Несподiвано вiн вiдчув, як на плече йому лягла чиясь рука. Вiн швидко оглянувся, сподiваючись побачити кого-небудь iз своїх воїв. Але перед ним темнiла невисока i в темрявi невиразна постать чи то отрока, чи отроковицi. Щось знайоме привидiлося йому в нiй.