йому своєї землi - поглядає на нашу, щоб загарбати її! Нерозумний! Не вiдає, що дуже скоро може втратити i свою... I не тiльки землю та корону, а й голову! - Вiдмовив? - Я просив допомоги, щоб разом стати супроти Батия. Просив руки доньки його Констанцiї для сина Лева, щоб скрiпити наш союз. Та де там - i слухати не захотiв! - Куди ж нам тепер? До Болеслава? А чи не скаже вiн нам, як менi Конрад: "Вибачайте та голоблi назад повертайте!" Га? - Думаю, не скаже: не такий час, щоб не подiлитися по-братньому куском хлiба... А втiм - побачимо. Ходiмо до вогню: пополуднуємо та й рушимо гуртом далi. Вже i Варшава недалеко - гадаю, дотемна будемо там. 7 Десь якраз у тi днi мiсяця лютого 1241 року, коли воєвода Дмитро, вiдпущений Батиєм, вирушав iз розореної Галицької україни на Надднiпрянську україну, а князi Михайло та Данило вступали до столицi Мазовецького князiвства - Варшави, валка джагуна Жадiгера перебралася по льоду через Iтиль i нарештi дiсталася до Бату-сарая, Батиєвої столицi, яку вiн заклав якраз перед походом на вечiрнi країни. З п'ятнадцяти тисяч полоненикiв, що вирушили з Києва, залишичася в живих ледве половина. Iншi своїми кiстьми позначили скорботний шлях на схiд, по якому вслiд за ними судилося пiти в неволю iншим тисячам. Жадiгер вступав у Бату-сарай з низько опущеною головою. Не як переможець, у якого радiсно на серцi, а як злочинець, якого жде неминуча кара. - Краще б ти мене не витягав з ополонки,- похмуро кинув вiн Добринi наступного дня пiсля пригоди на Дону.- Ох, краще б ти мене не рятував! Що ж скаже менi Саїн-каан, коли дiзнається, що квадрига, якою вiн хотiв прикрасити своє мiсто, назавжди втрачена? А що скаже Менгу-каан? Та вiн живого мiсця не залишить на моєму тiлi! Ох, краще б ти сам провалився, перш нiж витягнув мене на люту погибель! Стояв полудень, коли валка вступила в Бату-сарай. День був сонячний, безвiтряний. Трiщав лютий мороз, видушуючи з очей сльози. Незважаючи на це, всюди вешталися люди. З галасом, зi схвильованими покликами до валки вiд юрт, що простяглися рядами зi сходу на захiд, по заснiженiй рiвнинi бiгли жiнки, дiтваки, шкандибали старики. Кожному хотiлося побачити вiйськову здобич, що свiдчила про перемогу монгольського вiйська, розпитати про родичiв - хто живий, хто загинув, де зараз знаходиться вiйсько? На якийсь час сторожа, оточена спiвплемiнниками, забула про полоненикiв, i Добриня з Янкою та Iллею, ледве тримаючись на ногах вiд голоду та втоми, байдужне дивилися на цей строкатий галасливий натовп, що гелготав, як розтривожена зграя гусей, на незлiченнi копички юрт, над якими вилися сизi димки, на безладно розкиданi дерев'янi та кам'янi новобудови на узвишшi, звiдки долiтав перестук сокир, рiзномовний гомiн рабiв та рiзкi окрики наглядачiв. Раптом Янка неголосно скрикнула: - Боже! Дивiться! Вона показала в протилежний бiк. Там по втоптаному снiгу, нахилившись, брели невiльники. Було їх чоловiк двадцять чи тридцять. Тужачись зi всiх сил, вони довгими мiцними вiрьовками тягнули товсту дубову колоду. Два вершники-наглядачi нагайками пiдганяли їх. Звичайно, колоду було б легше i доцiльнiше тягнути кiньми. Та не це вражало. Вражав вигляд невiльникiв. Худi, зарослi, обiдранi, вони здавалися вихiдцями з того свiту. У багатьох крiзь лахи просвiчували синi ребра, дехто був без шапки, без чобiт чи постолiв - їхнi ноги були обв'язанi якимись ганчiрками, а двоє чи троє нещасних взагалi не мали на тiлi нiчого, крiм якихось недоладних штанiв, пошитих iз рiзномастих шкурок степових гризунiв - мишей, байбакiв, тушканчикiв, а на ногах - личакiв, сплетених iз рогози. Янка схлипнула. - Боже! Та це ж справжнє пекло! Невже i нам доведеться отак? Добриня обняв її за плечi, притиснув до грудей, нiби хотiв закрити вiд жахливого видовища, що раптом постало перед ними. Для нього неволя не була дивиною, та тут i йому, бувалому, вiдiбрало мову. Що вiн мiг сказати? Безперечно, така доля ждала i їх. Рано чи пiзно, але ждала. Iлля стиснув кулаки. Обличчя його спотворилося вiд гнiву. - Ну, я не доживу до такого стану! Нi, не доживу! Уб'ю якого-небудь гада, щоб i менi заподiяли смерть! Янка схопила його за рукав. - Братику! Що-бо ти мовиш! Та Iлля не вiдповiв: несподiвано увесь напружився, витягнувся, очi округлилися, а погляд мовби завмер - втупився в невисоку постать жiнки, що поволi вилазила з критих кошмою саней. - Марiам! - прошепотiли його зблiдлi вуста. Потiм вiн хрипко вигукнув: - Марiам! Жiноча постать випросталася, миттю повернулася на той поклик. То справдi була Марiам. - Iлля! - зойкнула вона.- Iлля! Любий! Вона метнулася до нього i впала йому на груди, забилася в глухому риданнi. До неї вже бiг пiдстаркуватий наглядач-вiзничий. Але нi Марiам, нi Iлля не бачили його. їм так було багато що сказати одне одному! Так хотiлося наговоритися! - Марiам, ти жива! - Жива, любий. I ти живий! Слава Богу! - Тебе везли в санях? Отже для якогось хана? - Для Менгу,- i сльози знову хлинули з її очей. - О Боже! - Я не житиму! Я заподiю собi смерть! Тут вiзничий шарпнув дiвчину за плече, замахнувся нагаєм. - Iди! А то... Iлля i Добриня схопили його за руки, навперебiй почали вмовляти його, щоб почекав, дав перемовитися словом. Та наглядач був невблаганний. - Побачить джагун - i їй, i менi перепаде! - i потягнув дiвчину до саней. - Марiам! - Iлля схопився за голову, вiдчай знову спотворив його схудле обличчя.- Марiам! - Я знайду тебе, Iлля! Знайду! - гукнула Марiам, але тут же її голос обiрвався: вiзничий запхав її в халабуду i опустив важкий полог. Валка знову рушила. Всi йшли мовчазнi, пригнiченi. Iлля ступав як мертвий, нi на кого не дивлячись. Янка прихилилася до нього i погладила йому рукав. - Бiдний мiй братику! - прошепотiла ледь чутно.- Як тобi важко! Як важко нам усiм! Незабаром їх знову зупинили. Наглядачi спiшилися i почали швидко вiдлiчувати бранцiв по десятках i заводити у глинобитнi не то сараї, не то хати без вiкон - хизари, обнесенi високою, теж глинобитною, огорожею. Пiсля ясного сонячного дня в хизарi було темно. По обидва боки вiд проходу лежали очеретянi мати, посеред примiщення, у великих череп'яних посудинах, схожих на велетенськi миски, але з дiрочками по боках, жеврiв жар, вiд якого йшло трохи тепла i свiтла, а ще бiльше - чаду. Кияни - а було їх десяткiв три чи й чотири - згромадилися при входi, з острахом розглядаючи похмуре, непривiтне примiщення, що вiдтепер мало стати їхнiм житлом. Прибулi мовчали. Старожили заворушилися, але мовчали теж. Раптом бiля жаровнi пiдвiвся худий чолов'яга, хрипко пролунав його простуджений голос: - Кипчаки! Земляки! Та погляньте сюди - хто перед нами! Клянусь шаблею старого Кончака - це орусути! Клятi орусутськi свинi! I як їх багато! Нам i самим тут нiяк повернутися, а їх привели на нашу голову, щоб вони хлебтали з нам сорбу з однiєї миски, щоб дихали одним повiтрям! Не допустимо цього! - Вiн виступив наперед, худий, чорноголовий, i пiдняв угору кiстлявi кулаки.- Ану, геть звiдси! Хiба не бачите - хизар переповнений! Шукайте собi притулку деiнде! Добриня, що лише один з киян добре розумiв половецьку мову, промовив: - Але ж, чоловiче, ми прибули сюди не по власнiй волi. Нас силомiць притягли сюди, в неволю, i ввiпхнули в цей свинюшник! Кiстлявий розлютувався ще бiльше: - Свинюшник! Ви чуєте, люди,- свинюшник! Це наш хизар! Ми злiпили його ось цими руками! - вiн затряс перед носом у Добринi чорними кулаками.- А ви хочете на готове? Не буде цього! Нам самим тут тiсно - iдiть собi геть! Кияни мовчки топталися бiля дверей, їх виганять з цього темного, тiсного, але все ж теплого примiщення. Мунгал, що привiв їх сюди, вже зник. Куди ж їм? На мороз? На снiг? Ночувати ще одну нiч надворi? Терпцю уже немає... Закипаючи гнiвом, Добриня пiдвищив голос: - Чоловiче! Та чи ти сповна розуму? Ми ж не самi зайшли сюди - нас привели! Та й нiч уже - мороз лютий, снiг. Добрий господар i собаку не вижене з хати, а ти людей виганяєш... Ми сю нiч переночуємо тута, а завтра побачимо, де опинимося. Буде так, як господарi скажуть, татарове... - Не пущу! - вереснув половець i пiшов на Добриню з кулаками. Але тут з дальнього кутка пiдвелася ще одна постать - пролунав ще один голос: - Замовкни, Iльясе! Я хочу слово мовити...- I запитав миролюбно: - Хто ви, люди? Звiдки? - Ми з Києва,- вiдповiв Добриня.- А ти хто? З темряви до жаровнi виступив високий чоловiк рокiв сорока. Червонясте свiтло упало на його по-схiдному жовтаве, рiзко окреслене обличчя, на якому чорним вогнем горiли розкосi очi. Одяг його, як i на його товарищах, давно зносився. Але цi лахи своєю потворнiстю не принижували чоловiка, а, здавалося, вiдтiняли його вогненно-горду красу. Вiн чимось скидався на степового беркута. - Я половецький хан Бачман iз племенi ольбурлик,вiдповiв половець i пiсля недовгої мовчанки додав: - Звичайно, колишнiй хан... А тепер невiльник, раб, як i всi iншi, що потрапили в мунгальське ярмо... Колись ми, нерозумнi, ворогували з вами, а ви - з нами. От i доворогувалися! Стали - i ви, i ми - рабами мерзенного Бату-хана!.. Отже, Київ упав? Очi його палали, а кулаки стискувалися. I Добринi мимоволi вiн уявився на конi, з кривою половецькою шаблею в руцi - справжнiй вiльний i гордий степовий беркут! - Упав,- вiдповiв Добриня.- I бiльше не iснує... Немає його... А Батий пiшов далi - i зараз по всiй нашiй землi ллється кров, стоїть стогiн i плач, все горить у пекельному вогнi! - А я сподiвався, що хоч ви стримаєте Батигу! - похитав скрушно головою Бачман.- А ви теж... Невже вiн справдi дiйде до Останнього моря? Що мiг про це знати Добриня? Вiн стенув плечима i перевiв розмову на iнше, на те, що зараз їх усiх, голодних i смертельно стомлених далекою дорогою, цiкавило найбiльше - упасти i заснути. - Отже, нам тут мiсця немає? Так багато тут люду? - спитав тихо, безнадiйно. - Багато. Але для вас мiсце знайдеться - лягайте ось на цьому боцi, а ми потiснимося. Чи не так, Iльясе? Невже для цих нещасних не знайдеться тут мiсця? Iльяс люто вишкiрив зуби, знову затряс кулаками. - Ти занадто добрий, Бачмане! Не ханське у тебе серце... Але якщо ти такий добрий, якщо жалiєш цих жовточубих собак, то поклади їх на своє мiсце, а сам сиди цiлу нiч бiля дверей! А я свого мiсця нiкому не уступлю! Гадаю, усi мої спiвродичi теж такої ж думки. Гей, люди, скажiть хановi! В хизарi здiйнявся галас. Однi пiдтримали Iльяса, iншi - Бачмана. Значна частина боголiв мовчала - чи то спали, чи не розумiли, про що мова, бо, як зрозумiв Добриня, тут зiбралися люди з рiзних кiнцiв землi. Бачман не вiдступив, хоча Iльяс сукав кулаками перед самим його носом. - Не будь дурнем, Iльясе! - гримнув вiн.- Ти такий же раб, як i вони! Чого ж розприндився, чого носа тут задираєш? Вiн увесь напружився i випнув наперед худе обличчя. Здавалося, ще мить - i цi два половцi вчепляться один одному в горло. Тут до них метнулася ще одна постать. Це був молодий, в'юнкий, бистрий в рухах чоловiк з вузьким, не половецьким обличчям, густою чорною бородою i копицею кучерявого чорного волосся на головi. - Iльясе! Бачмане! Зупинiться! - голосно вигукнув вiн, розводячи їх руками. В його половецькiй мовi виразно вчувалося вiдлуння якоїсь чужої, невiдомої Добринi говiрки.- Чого сварка! Чого не подiлили! Соромно тобi хай буде, Iльясе, що виганяєш цих нещасних на мороз! Хiба забув, якi ми були, коли нас пригнали сюди? Та й зараз не кращi!.. I тобi, Бачмане, годi сваритися! - Не я сварюся, друже Качир-укуле. То Iльяс, як бачиш, зневажає добре iм'я половцiв, що завжди були гостинними людьми, як i орусути, коли до них ми приходили з добром, а не мечем, як i твiй гордий народ - аси[106]... - Аси завжди були гостиннi,- погодився Качир-укуле.Хто приходив до нас з вiдкритим серцем, того ми приймали з вiдкритими обiймами i пригощали всiм, що у нас було найкращого. Але хто приходив з лихим умислом, того ми зустрiчали з мечами в руках... - Як i кожен народ, зрештою. Чуєш, Iльясе? А ти хочеш цих нещасних вигнати в люту нiч, на мороз,- сказав Бачман.- Вони прийшли до нас як до братiв по нещастю, а ти... - Як хочете собi, а я своїм мiсцем бiля жаровнi не поступлюся,- кинув сердито Iльяс i вiдвернувся. А Бачман рукою показав на темний, заповнений людськими тiлами хизар. - Розташовуйтесь де хто зможе... Не мине й тижня, як стане тут просторiше - люди мруть щодня, як мухи восени. Он бачите - лежать доходяги. Чи й доживуть до ранку... Добриня глянув у той бiк, куди показав половець, i здригнувся: на матах лежало кiлька голих, скоцюрблених тiл. - Так вони ж уже мертвi! - вигукнув Добриня. - Нi, вони ще живi. - А чому ж голi? - Їм уже однаково, i хтось здер з них одяг. Тут Добриня помiтив, як легкий дрож проходить по голих тiлах людей, яких вiн прийняв у першу мить за мерцiв. Йому стало ще моторошнiше, i вiн мимоволi пригорнув до себе Янку. Починалося зовсiм нове життя. Що несе воно їм? Невже отаку страшну холодну смерть? О Боже! Роздiл IX. НЕВОЛЯ 1 Добриня випростався, витер шкарубкою долонею спiтнiле чоло, оперся на держак кайла i з висоти вапнякової скелi, де разом з iншими невiльниками ламав камiнь, глянув на довколишнiй степ, що буйно зазеленiв, зацвiв весняним рiзнотрав'ям, загомонiв тисячоголосим хором дрiбної звiрини, птаства та комашнi. Ген на видноколi гасають табуни лошакiв-однолiткiв, що вилискують проти сонця гладенькою шкiрою, пiд якою вже нагулювався молодий жирок. Ближче понад озерами в iзмарагдових лугах паслися поважнi кобилицi, а бiля них вихвицували стрункими нiжками нiжнооксамитовi лошата. А ззаду, попiд горою, пишно зацвiв терном, дикосливом та шипшиною кострубато-обрiдний гай. Чужа земля! Але - гей! - яка гарна весною! Чуєш, як видзвонюють у голубому небi на срiбних струнах невидимi жайворонки? Як весело висвистують, стоячи над своїми норами, байбаки? Як закохано ячать на спокiйних плесах озер бiлокрилi лебедi? Весняна воля i краса! Яка розкiш! Рай - та й годi! Сонце спускається десь у далинi за широку, як море, рiку Iтиль. Над гамiрливим Бату-сараєм, що з ранньої весни почав швидко будуватися, попливли сизi димки, i звiдти дихнуло дражливо-лоскiтним запахом бiшбар-маку. Добриня схитнувся. Краса зникла, потьмянiла. Боже, як раптом захотiлося їсти! Голод, мов хижий звiр, роздер нутрощi, холодною гадиною засмоктав пiд грудьми. Навiть ненависна канта, яку зняли, як тiльки невiльникiв погнали на роботу, не так дошкуляла, як дошкуляє голод. Вiн пригадав першi зимовi мiсяцi в неволi. Тодi було зовсiм погано, просто жахливо: на день давали ложку просяної кашi та обгризеного кiнського маслака. Люди пухли i вмирали вiд голоду, деякi вкорочували собi вiку. Навеснi стало легше. Частiше почали перепадати монгольськi об'їдки - залишки овечого сиру, не до кiнця обгризенi кiстки, недопитий кумис та айран. А головне - багато хто з невiльникiв, а особливо тi, хто працював у беїв, аянiв та простих аратiв, мали бiльше волi - проникали в степ, ловили там всiляку дрiбну живнiсть - ховрашкiв, сусликiв, польових мишей, черепах, видирали з гнiзд пташинi яйця. Все йшло в їжу - все, що бiгає, повзає, плаває чи лiтає, все, що можна було знайти чи спiймати. М'ясо - на їжу, шкiрки - на одяг та взуття. З них шили штани, сорочки, шапки, рукавицi, навiть кожухи. Янка дещо заробляла на цьому. Нiхто поки що не пiдозрював, що вона дiвчина. А хто з своїх знав, той мовчав. Вона працювала в карханi, тобто майстернi, там їй було легше, нiж тим, хто ламав камiнь чи будував з нього будiвлi, там їй за пошиту чи полагоджену сорочку невiльники платили м'ясом байбака чи гусячими або лебединими яйцями. Цiєю їжею вона дiлилася з Добринею та братом. Але цих заробiткiв було не густо, i вони часто голодували. Янка! Одна згадка про неї змусила Добриню здригнутися. Серце стиснулося вiд болю та жалю. Йому, сильному, витривалому, бувалому в бувальцях, звиклому до всього, важко. А як же їй, молодесенькiй слабосилiй дiвчинi? Як їй, тендiтнiй бояришнi, що звикла до розкошiв, до затишних, теплих боярських хоромiв, ситої їжи та материнської i батькiвської ласки? Як їй переносити татарську неволю, з якої вирватися - нiякої надiї? Що її жде далi? Довiчне нидiння в напiвтемному холодному хизарi чи, якщо виявиться, що вона дiвчина, у юртi кочовика, де стане рабинею-наложницею? З цих гiрких думок його вивiв дошкульно-пекучий удар нагайкою, що неждано-негадано впав на голову. Одночасно ззаду пролунав гнiвний голос: - Оце ти так працюєш, клятий боголе? Я давно слiдкую за тобою! Уже сонце спустилося на ширину свого круга, а ти все стоїш та стоїш! Я провчу тебе, тварюко! Другий удар прийшовся по плечах. Добриня обернувся. Перед ним стояв сам сотник Жадiгер, старший наглядач над усiма рабами, що будували мiсто. Вiн не кожного дня навiдувався до каменоломнi, але кожнi вiдвiдини закiнчувалися для багатьох батогами. Видно було, що Добриню, обдертого, зарослого, схудлого, вiн не впiзнав. Гнiв спотворив його обличчя - вузькi очi палахкотiлi чорним вогнем, засмаглий лоб збрижився поздовжнiми зморшками, а великий рот ошкiрився недоброю усмiшкою. Вiн знову пiдняв нагая. Добриня не вiдхилився, не втiк. Лише мiцнiше затиснув у руцi кайло та весь напружився так, що було чути, як скрипнули його зуби, а на лобi та на шиї батогами здулися жили. Коли б його потiм запитали, чи кинувся б вiн з кайлом на свого кривдника, вiн не зумiв би вiдповiсти. В таку мить чоловiком керує не розум, а якесь пiдсвiдоме, глибинне, може, навiть тваринне почуття самозахисту, коли всяка з його боку дiя непередбачена, невгадна. Отож в ту мить Добриня був внутрiшньо готовий на непоправне. Та непоправного не трапилося, бо несподiвано мiж ним i Жадiгером виросла кремезна постать Бачмана. - Стiйте! Опам'ятайтеся! Сотнику! Добрине! Вiн розкинув мiж ними руки i звертався то до Жадiгера, то до Добринi. Вiн усе бачив i зрозумiв, що зараз станеться оте непоправне - напад на джагуна, пiсля чого Добриня поплатиться життям, а iншi невiльники скуштують нещадних батогiв. - Зупинiться!.. Джагуне Жадiгере, Добриня нi в чому не винен! Вiн зробив сьогоднi бiльше, нiж будь-хто з нас! Не бий його! Вiн трохи вiдпочив i надолужить прогаяне! Жадiгер налився кров'ю, аж задихнувся. Чи то вiн не розумiв, що був на волосинку вiд смертi, чи висока посада наглядача за всiма рабами Бату-хана i Менгу-хана закрутила йому голову i переповнила серце зарозумiлiстю i пихою, невiдомо, але було ясно, що його вкрай обурив цей брудний, мерзенний кипчак, що посмiв втрутитися не в своє дiло. - Караул! - заверещав вiн.- Сюди! До мене! Караул i без того вже мчав до свого начальника, що непомiченим появився в каменоломнi. Це були переважно пiдстаркуватi монголи, яких Батий не взяв до вiйська, але ще досить мiцнi i прудкi, щоб нести караульну службу по охоронi невiльникiв та пiдтриманнi порядку в Ордi. Вони вмить оточили Жадiгера i наставили списи в груди невiльникам, що стояли проти нього. - Гар-гар! Назад! Списами вони вiдтiснили обох пiд сiру вапнякову скелю i, позираючи на джагуна, ждали його дальших наказiв. Жадiгер мовчки пiдiйшов до Добринi майже впритул i пильно заглянув в вiчi. - Це ти? Це знову ти стаєш на моєму шляху? Стережись! Терпець менi увiрветься - i тодi... А зараз - iди! Котрийсь iз караульних штурхонув Добриню тупим кiнцем списа в спину. - Геть! До роботи! Уже вiддаляючись, Добриня почув, як Жадiгер сказав: - А цього стерегти i вечором кинути в зiндан! Я з ним поговорю окремо. Здається, це кипчацький хан... Занадто вiн розумний i смiливий, собака! Суне носа куди не слiд! Добриня оглянувся. Караульнi, як пси, гуртом накинулись на Бачмана, збили з нiг i почали арканами в'язати руки. Бачман глухо скрикнув, запручався, але його вдарили списом по головi, i вiн замовк. 2 Цей день був рясний на подiї. Перед вечором, коли невiльники мовчки, поопускавши голови, понуро брели на околицю Бату-сарая, до своїх темних хизарiв, Добриня, що йшов крайнiм у ряду, помiтив жiнку чи дiвчину в квiтчастому балахонi i легкiй шовковiй хустинi, що закривала їй пiв-обличчя. Вона йшла по обочинi дороги, по столоченому бур'яну, плуталась у ньому, то вириваючись наперед, то вiдстаючи, i все пильно приглядалася до невiльникiв, якi, одначе, не звертали на неї уваги. Разом з тим її, видно, турбувала присутнiсть караульного, бо вона часто зиркала i на нього, нiби боялася, щоб не прогнав. Нарештi жiнка перестала забiгати наперед чи вiдставати, а прилаштувалася поряд з Добринею та Iллею. Тепер вона не зводила з них очей, хоча й трималася на деякiй вiдстанi. "Дивна якась",- подумав Добриня i штовхнув лiктем Iллю, що, повiсивши голову, плентав по дорожнiй пилюцi, заглиблений у свої думи. - Глянь - що за одна? Шукає когось, чи що? Iлля пiдвiв очi - i раптом здригнувся. З його уст зiрвався приглушений скрик: - Марiамi Марiам! Це ти? Жiноча постать теж здригнулася. Хустка впала з голови на плечi. Тепер i Добриня впiзнав її - це була Марiам. - Iлля! Коханий мiй! - зойкнула дiвчина. Вона метнулась до нього, впала йому на груди, забилася в риданнi. Але тут же прибiг караульний - шарпнув за плече, випхав з ряду. - Геть-но звiдси, хатун! Не велено! - i ляснув у повiтрi гарапником, даючи зрозумiти, що гарапник може погуляти i по її спинi. - Завтра в обiдню пору я прийду в гай бiля каменоломнi! - гукнула Марiам.- А якщо не завтра, то в наступнi днi. Iлля кинувся до неї, та Добриня притримав. - Куди, божевiльний? Списа в спину захотiлося? Чи стрiли в живiт? Чув же - завтра в обiдню пору... Чи в якийсь iнший день... - Пусти! - Iлля рвонувся.- Я хочу ще раз побачити її! - Завтра побачиш! - Звiдки така впевненiсть? Може, вона не прийде. Може, я не зможу вiдлучитися... - I вона прийде, i ти зможеш на якийсь час вiдлучитися,- умовляв його Добриня.- А зараз - будь розумний! Не наражай себе на калiцтво чи й смерть! Iлля був сам не свiй. Несподiвана зустрiч з коханою дiвчиною, з якою вiн уже не мав нiякої надiї зустрiтися, бо думав, що її завезли хтозна-куди, розвередила його душу. Вiн витягав шию, оглядався, сподiваючись хоч здалеку ще раз побачити її, та вiд десяткiв невiльницьких нiг у повiтря пiднiмалася така пилюка, що дiвоча постать швидко щезла у нiй. Лише присмерком добралися невiльники до хизару. Зайшли у двiр. Тут караульнi витягли з гурту зв'язаного Бачмана i кинули в зiндан - глибоку яму, викопану в дальньому закутку, поряд iз ямою для нечистот. До них пiдбiгла Янка. Схудла, почорнiла, вона скидалася на хлопчака-пiдлiтка. Однi очi, тепер сумнi, скривдженi, нагадували колишню Янку. Побачивши, як дозорцi швиргонули Бачмана в зiндан, вона зiщулилась: - Ой лишенько! Завiщо його так? - За те, що заступився перед Жадiгером за Добриню,похмуро сказав Iлля. А Добриня стукнув кулаком об кулак. - Мерзотник Жадiгер завтра знущатиметься з нього або й заб'є на смерть... Ми повиннi визволити його! - Як? Удвох? - Iлля здивувався.- Не пiд силу це нам! - Ну, вiзьмемо ще з собою Качира-укуле. Вiн дружить з Бачманом, то, гадаю, не вiдмовиться. А бiльше нам нiхто i не потрiбний. - I як ти собi це мислиш? Як ми його витягнемо з ями? Де вiзьмемо вiрьовку? Добриня стенув плечима. - Не знаю. Поки що не знаю. Не думав про це. - Я знайду,- прошепотiла Янка.- В карханi плетуть желi iз кiнського волосу - мiцнi i довгi. Здається, там є кiлька. - Як же ти його винесеш? Хiба кархан вночi не сторожують? - Нi, не сторожують. Тiльки дверi пiдпирають кiлком... Як стемнiє, я й пiду. - Я боюся за тебе, Яночко,- обняв дiвчину за плечi Добриня.- Може, i я з тобою? - Не треба, Добрику. Я вiзьму клунок з одягом i пiду сама. А ви тим часом домовтеся з Качиром-укуле. Качир-укуле погодився вiдразу. Затряс густою чорною бородою, блиснув гарними коричнево-оксамитовими очима i мiцно стиснув Добринi та Iллi руки. - Про що мова! Безперечно, я з вами! Янка повернулася, коли стемнiло. Зморенi невiльники вже повкладалися спати. Добриня взяв клунок. - Є? - Є. Вони теж лягли, але не спали. Мовчки ждали пiвночi, коли заснуть не тiльки невiльники, а й караульнi бiля ворiт задрiмають, коли затихне весь Бату-сарай i тiльки гавкiт собак порушуватиме нiчну тишу. Опiвночi з хизару вийшло троє - Добриня, Iлля та Качир-укуле. Нiч була темна, безмiсячна. До того ж з заходу напливали хмари i вiщували грозу. Хизар спав. Десь за високою глинобитною стiною, за грубо обтесаними дерев'яними ворiтьми чатували караульнi. А може, теж спали чи дрiмали, закутавшись у старi овчини. Над зiнданом зупинилися. Добриня нахилився над отвором ями. - Бачмане, Бачмане, ти спиш? - Нi, не сплю... Це ти, Добрине? Здається, я чую твiй голос... - Так, це я. Ми з Iллею та Качиром-укуле прийшли, щоб визволити тебе. Ми зараз опустимо тобi аркан. - Але ж я не можу вхопитися, бо зв'язанi руки. Про це вони не подумали. Що ж робити? - Спускайте мене,- прошепотiв Качир-укуле.- Я розв'яжу його. А потiм витягнете нас обох. Вiн швидко спустився в яму. Минуло зовсiм небагато часу, i знизу долинув його голос: - Тягнiть! Спочатку витягли Бачмана, а потiм i Качира-укуле. Бачман обняв усiх трьох. - Дякую, браття! Дякую, друзi! Не знаю, чим я зможу вiддячити вам, але знайте, що за мною добре дiло не пропаде... Що ж далi? Як же менi перебратися через стiну, що вже два лiта вiддiляє мене вiд волi, вiд моїх рiдних степiв? - Я теж з тобою! - сказав Качир-укуле.- Тодi вся вина за цю втечу ляже на мене. Але мене вже не буде! Захопимо в степу коней - i хто куди: ти на Дон, а я на Кавказ! Друзi, а може, i ви з нами - така нагода! Помчите до свого Києва! Добриня переглянувся з Iллею. - Нi,- вiдповiв вiн,- ми не можемо зараз тiкати. - Чому? - здивувався Качир-укуле.- Гуртом переберемося через стiну - i в степ. Там нападемо на пастухiв-коноводiв, захопимо коней, зброю - i гайда! - Нi,- знову заперечив Добриня,- у мене тут брат, я не можу залишити його самого в неволi напризволяще, а Iлля сьогоднi зустрiв кохану дiвчину... Нi, не час нам тiкати! - Ну, що ж, браття, тодi прощайте! - сказав Бачман.Ми вас не силуємо. А нам допоможiть перелiзти через стiну. Якщо не натрапимо на сторожу, то до сходу сонця будемо далеко в степу, а там - шукай вiтра в полi! Качир-укуле хоче гайнути додому, на Кавказ, а в мене i дому немає: всi рiднi перебитi або в неволi, тож я стану баримтачею[107]. I хай начуваються мої вороги! Вони обнялися, попрощалися. Потiм Добриня та Iлля стали пiд стiною. Добриня зiгнувся, i йому на спину вибрався спочатку Бачман, а потiм, коли половець, ставши Iллi на плечi, перемахнув через стiну, те ж саме зробив i Качир-укуле. Постояли - прислухалися. Тихо. Нi крику караульних, нi собачого гавкоту. Отже, втiкачам поталанило - i вони скоро вийдуть з Бату-сарая i загубляться в безкраїх степах та в Чорному лiсi, що простягнувся далеко на пiвнiч понад Iтилем. Ще трохи постоявши i переконавшись, що тривоги караульнi не здiйняли, мовчки попростували до свого богом забутого i людьми проклятого хизару. 3 Наступного дня опiвднi Iлля помiтив на стежцi невеличку дiвочу постать у барвистому схiдному одязi - i серце його тьохнуло. - Марiам! - прошепотiв вiн, опускаючи кайло.- Простує до гаю! Попiд горою, побiля зарослого ситнягом та кугою степового озерця, зеленiв густий весняний гай. Там з-пзд гори било джерело, i невiльники ходили туди пити чисту холодну воду. - Iди! - пiдштовхнув його Добриня в спину.- Вiзьми цеберце - i гайда! Якщо караульнi похопляться, я свисну... Iлля кинув кайло, взяв дерев'яне цеберце i, намагаючись не привертати уваги караульних, шаснув у вузьку ущелину, що вела до гаю. Зупинився в кущах - вiдхилив вiття. Дiвчина наближалася. Iлля вiдчув, як лунко забилося в грудях серце, запаленiли щоки. Скiльки днiв i ночей думав вiн про цю зустрiч i не вiрив, що вона коли-небудь буде! Гадав, що доля навiки розлучила їх, розкидала в рiзнi кiнцi свiту i нiколи вже не зведе докупи. Аж нi - щастя усмiхнулося їм, їхньому палкому коханню. - Марiам! - гукнув вiн приглушено i розгорнув кущi.Я тут! Дiвчина кинулася до нього - упала йому на груди, заридала. - Iлля! Соколе мiй ясний! Вони замовкли i довго нiмували, сповненi радощами, горем i щастям. - Ну, як ти? - спитав нарештi Iлля, цiлуючи її очi.Де ти? Що з тобою? Марiам посмутнiла. - Менi легше, нiж тобi, голубе мiй... Я живу не в хизарi, а в теплiй i чистiй юртi, не встаю рано, щоб доїти корiв i кобилиць чи варити сорбу, мене не ганяють, як iнших жiнок-невiльниць, мiсити ногами глину, щоб зводити саманнi будiвлi, чинити в карханах завошивлене дрантя або прясти з вовни пряжу... Вона замовкла i опустила голову. Iлля пальцями торкнувся її пiдборiддя. - А що ж... Що ж вони змушують тебе робити? - Нiчого... Тримають у ханськiй юртi, як пташку в клiтцi... Зодягають, годують... Бережуть для хана Менгу... - Але ж його ще немає! - вигукнув Iлля. - То буде скоро... Що тодi? - Я уб'ю його! - скрикнув зубами Iлля.- Розкраю каменем його паскудний череп! - Це тiльки слова, любий... Як ти доберешся до нього? Як виконаєш свою погрозу? I що з тобою потiм буде? Iлля безсило зiтхнув. - Справдi, це тiльки слова... Пустi слова... А як же тобi щастить вiдлучатися з юрти? Хто тебе стереже? - Нас багато таких, як я... Доглядають нас старi монголки, а стереже ханський караул. - I все ж ти тут? - Кiлька мiсяцiв нас нiкуди не вiдпускали, а тепер, щоб ми не нидiли, дозволяють пiсля обiду у супроводi старшої хатун прогулюватися по Бату-сараю, а часто й по степу. Я чимось сподобалася старiй - i вона вiдпускає мене розшукувати брата... Я сказала їй, що тут десь мiй нещасний брат... Коли б вона тiльки знала правду! Iлля стиснув її в обiймах. - Кохана моя, як ти ризикуєш! А що буде, коли дiзнаються? - Що буде, те й буде! Я знайшла тебе, я люблю тебе, я з тобою, коханий мiй, ненаглядний мiй, а там - хоч i смерть! Менi тепер не страшно нiчого! Iлля був вражений глибиною почуттiв дiвчини. Вiн i сам тисячу разiв ладен був вiддати життя за одну зустрiч з нею, i все ж не сподiвався на таку її жертовнiсть. - Кохана моя! Марiам! I я безмiрно люблю тебе! За наше кохання, за можливiсть бачити тебе, чути твiй голос, тримати твої руки в своїх руках я пiду на все - на муки i на смерть! Майбутнє тепер не лякає мене - яким би воно не було! Вiн пiдняв її на руки i поволi пiшов у глиб гаю. 4 Вогнем i мечем пiдкоряв Батий владi йєка-монголiв великi i малi народи Схiдної Європи. Впали могутнi i об-пiирнi держави - Болгар Камський, Дешт-i-Кипчак, Русь Пiвнiчна i Русь Пiвденна, килари i башкирди. Тисячнi валки полоненикiв битими дорогами i манiвцями йшли i йшли на схiд, у татарську неволю, устилаючи свiй шлях трупами. Стогiн i плач стояв над землею. Люди гинули, обороняючи свої мiста i села. Гинули тисячами, десятками тисяч. Три мiсяцi оборонявся Київ, всi городи українних земель Київських вчинили шалений опiр. Загинули в боях i у вогнi всi жителi Райковецького городища i всiх городищ по Iрпеню, Здвижу, Пiвденному Бугу, Горинi, Случу, Черемошу i Сяну, по Захiдному Буговi. Володимир i Луцьк сплюндрованi, спаленi, Галич знищений так, що вже нiколи не вiдродився, в Берестi всi полягли - i старi, i малi, i нiкому було поховати їхнi трупи. Київська україна, Галицька i Волинська україни лежали пiсля потопту Батиєвого в кровi, в суцiльних руїнах. Те ж саме робилося в Польщi, Угорщинi, Словаччинi, Моравiї та Хорватiї. З-пiд Кракова, що уперто оборонявся, вирушила страшна валка на Iтиль: у ста тисяч убитих полякiв було вiдрiзане праве вухо, цими кривавими трофеями начинили сотню мiхiв i вiдправили в Орду, щоб там бачили велич Батиєвих перемог. Однак чим далi з боями просувалися Батиєвi тумени, тим рiдшими ставали їхнi ряди. О, скiльки баатурiв знайшли вiчний спочинок пiд стiнами Києва, Крем'янця, Галича, Володимира, Берестя, пiд стiнами польських мiст, в угорських горах та в угорськiй пуштi! А скiльки їх полягло в Моравiї, де вiн, Батий, потерпiв поразку! То був справжнiй розгром! I чому? Батий розумiв: розтанула монгольська сила. Вiн ще просувався на пiвднi,в Далмацiї, але вже знав напевне, що не зможе пiдкорити своїй владi нi ромеїв, нi германцiв, нi франкiв, нi далеку Гiшпанiю. Нi, не викреше його бойовий кiнь копитом вогню об крем'янистi береги Останнього моря! Батий все частiше задумувався: що робити? Визнати своє безсилля i повернути вiйсько назад? Але чим це пояснити? Чи йти, незважаючи нi на що, далi? А там? Безславно загинути? Вiддати на загибель усе монгольське вiйсько? Без нього загине вся Орда, весь народ, що залишився на Iтилi. В душi вiн уже давно вирiшив сам для себе: треба повертати назад. Але для цього потрiбна важлива причина, яка б виправдовувала його в очах вiйська i всього народу. Та причини не було, i вiн iшов далi i далi. Уже всупереч своїй волi i здоровому глуздовi. Субедей-баатур, коли вони зоставалися наодинцi, бурчав: - Все! Повертай тумени, Саїн-каане, назад! Бо втратимо i вiйсько, i владу над завойованими народами! Батий мовчав. Добре йому, старому псовi Чiнгiсхана, говорити - вiн давно вже зажив слави "непереможного". А йому, Батиєвi, онуковi Потрясателя Всесвiту, як завертати свої тумени з пiвдороги? Весь монгольський народ знає, що вiн вирушив до Останнього моря. I раптом - назад! З якої причини? Кишка тонка? Рання весна, пишна природа Далмацiї не розважали його, не розвiювали пригнiченостi, що ятрила серце. I навiть тодi, коли примчав гонець вiд Гуюка i сповiстив, що передовi загони монгольського вiйська досягли Останнього моря, вiн не розвеселився. Яке там Останнє море! До Останнього моря ще так само далеко, як i назад, до Iтилю. I країн на тому шляху немало, а народiв - ще бiльше: чехи, германцi, ромеї, франки, гiшпанцi... З ким їх перемагати? Його тумени порiдiли бiльш як на половину, а набраними з пiдкорених народiв полонениками не навоюєш - вони здатнi лише на те, щоб штурмувати укрiпленi мiста, та й то коли ззаду вiдчувають холодок гострих монгольських шабель. А в польових битвах взагалi нiчого не вартi. Опiвднi Батий побачив з високого перевалу голубе i безкрає, як небо, море. Настрiй його полiпшився. Хай це i не Останнє море, та все ж пiв-Європи вже лягло пiд копита монгольських коней! - Вперед! Море швидко наближалося. Схудлi, засмаглi на зимових вiтрах нукери радiли, мов дiти. Вони вiрили, що це вже кiнець, кiнець великому походовi. Радiли й нойони, i навiть принци кровi - джихангiри не приховували радощiв. Зблизька море було не таким синiм, як з гiр. Вiд нього вiяло прохолодою i вологiстю. Вдалинi темнiли береги i округлi вершини кiлькох бiльших та менших островiв. До них направляли свiй бiг численнi човни i фелюки пiд бiлими вiтрилами - то тiкали на смерть переляканi жителi прибережних мiст i сiл. - Король Бела теж утiк на острiв, як останнiй боягуз,- сказав, привiтавшись, Гуюк-хан.- Тепер нам його не дiстати. А жаль! Батиєвi було байдуже. Втiк - то й утiк. Вiйсько Бели розгромлене, земля пiдкорена, а сам Бела з сiм'єю та кiлькома десятками вельмож його не цiкавив. Зовсiм iншi мислi роїлися в заклопотанiй головi Саїн-хана. Що робити далi? Перервати похiд? Повернутися додому? Чи виконати заповiт великого дiда Чiнгiсхана - досягти Останнього моря? Але ж для цього потрiбно зламати опiр усiєї Європи! Чи ж зумiє вiн? Чи вистачить сил? Йому поставили юрту на високому пагорбi, щоб мiг кожної митi, коли захоче, тiшити свiй зiр синьою далиною моря; йому принесли найцiннiшу здобич - три шкiрянi хурджуни, начиненi золотом, срiблом та самоцвiтами, щоб мiг досхочу милуватися мистецькими виробами європейських умiльцiв; привели пiвсотнi красунь-полонянок, щоб спiвом, i танцями розвеселили його зачерствiлу душу, а неземною красою i юною жагою розiгрiли його немолоду кров. Та вiн, насуплений, похмурий, байдужим оком глипав на все те i млявим порухом руки вiдсилав тi дари назад. Джихангiри-царевичi, не розумiючи, чому золота юрта, перед якою похитувався на весняному вiтрi дев'ятибунчужний туг, раптом стала така неприступна i чужа, перешiптувалися мiж собою: чи не захворiв, бува, Саїн-хан? А Батий цiлими днями лежав на пухких хорватських перинах, думав щось своє i ховав цi думи в собi або, коли опiвднi пригрiвало сонце, виходив з юрти, сiдав у зручне ромейське крiсло i надовго втуплював свiй зiр у синю морську далечiнь. Про що думав? Що там бачив? На початку мiсяця нураза, який в орусутiв називається березолем, а в ромеїв - мартом, коли вiн отак, як завжди, сидiв, безмовний, на високому горбi, а охоронцi-тургауди здалеку пантрували за кожним його рухом, вдалинi почувся тупiт кiнських копит. По дорозi щодуху мчав загiн вершникiв. Тургауди зупинили його. Зав'язалася суперечка. Батий кволо махнув рукою. - Пропустiть! Вiд загону вiддiлилося троє баатурiв i швидко попростували до ханської юрти. У переднього, молодого, дужого, на грудях виблискувала золота пайцза. Музалiм[108]! О, здалеку ж вiн прибув! Судячи по пайцзi i одягу, з самого Каракорума! Зупинившись, всi троє упали ниць, поцiлували землю, а пiдхопившись, ступили крок наперед. Старший простягнув сувiй цупкого китайського паперу, тихо, але урочисто промовив: - Великi сили Неба! Саїн-каане! Тобi належить знати, що одинадцятого дня мiсяця желтоксана року хукар-iля[109] помер великий каан йєка-монголiв Угедей[110]. Горе нам! У Батия раптом розширилися i задрижали нiздрi. Вiн весь напружився, як натягнута тятива лука. Ось вона - судьба! Сама прийшла до нього у найскрутнiшу мить! Закiнчився великий похiд на Захiд! Тепер вiн негайно поверне свого коня на схiд, на Iтиль, а звiдти помчить до Каракорума, на великий курултай, на якому, можливо, оберуть його... його... О великi сили Неба! Вiн узяв себе в руки. Кивком голови вiдпустив музалiмiв. - Покличте джихангiрiв, темникiв, нойонiв! - наказав тургаудам. Зовнi вiн знову був спокiйний, хоча в серцi клекотiла радiсть. Коли всi воєначальники зiбралися i стали пiвколом перед золотим шатром, Батий пiдвiвся i пiдняв угору сувiй з червоною печаттю. - Браття! Нойони! Монголи! Чорна звiстка перериває наш переможний похiд до Останнього моря: помер великий каан Угедей! Лаштуйте коней до зворотного походу! Повертаємося зi славою додому! Iдемо новим шляхом, де ще у тишi й достатку дрiмають ситi городяни, де по селах вдосталь для моїх доблесних воїнiв хлiба i м'яса, а для коней - корму. Iдемо понад Туна-дар'єю[111] на рацiв[112], болгарiв, валхiв, а потiм через кипчацькi степи,- а вони навеснi якраз зазеленiють,- на Тан та Iтиль! Iдiть - i не затримуйтесь! Завтра вирушаємо! Всi пiшли. А вiн стояв i думав. Як вчасно помер каан Угедей! Як вчасно надiйшла до нього ця печальна звiстка! Вона, як мечем, в одну мить розрубала всi його сумнiви i вагання... Вiд села до села, вiд мiста до мiста полетiла радiсна вiсть: Батий повернув назад. Першим iз вiнценосцiв дiзнався про це Бела. Переконавшись, що це правда, вiн залишив острiв, на якому рятувався, i поспiшив до своєї розтерзаної столицi Естергома. З Угорщини вiсть перекинулася в Словаччину, Моравiю, Чехiю, Польщу. Долетiла вона i до Галицького та Київського князiвств та до князiв, що знайшли в Польщi притулок. Данило Романович попростував до Галича, щоб самому побачити страшнi руїни своєї столицi. Його брат Василько Романович повернув до Володимира, а Михайло Чернiгiвський, що зовсiм зубожiв i постарiв за часи лихолiття, з великою сiм'єю, нечисленною челяддю та двома чи трьома десятками гриднiв потягнув до Києва - свого останнього князiвства. Їхати йому було далеко. Пробирався майже безлюдними дорога