урзою, коли б поява двох нових вершникiв не припинила її. - Що тут трапилося? - спитав переднiй, осаджуючи баского бiлого коня. Це був чоловiк рокiв сорока. Одягнутий у добротний дублений кожух з сивим комiром i такою ж окантовкою, чорноокий, горбоносий, вiн гордовито сидiв у оздобленому срiблом сiдлi, кидаючи навкруги з-пiд соболиної шапки бистрий погляд. Мурза опустив руку з нагайкою. Його темне обличчя розпливлося в усмiшцi. - Вiтаю пана полковника! Нiчого особливого не трапилося, провчив трохи одного раба, щоб чемнiший був! Яцько глянув на другого вершника, що прибув разом з красенем полковником, i впiзнав у ньому Свирида Многогрiшного. Вiд Арсена Звенигори хлопець уже знав, що колишнiй невольник, з яким йому довелося пасти овець у турецького спагiї, став старшиною у вiйську Юрiя Хмельницького, а тому, щоб не потрапити йому на очi, шмигнув у натовп i з-за плеча дiдуся Онопрiя став назирати: що ж буде далi? Тим часом полковник швидко запримiтив дiвчат, що, зблiдлi, наляканi, стояли перед мурзою. Деякий час вiн пильно розглядав їх, у задумi крутячи лiвою рукою невеличкого чорного вуса, потiм повернувся до Свирида Многогрiшного i кинув через плече: - Цю сiм'ю я заберу з собою в Корсунь! - Слухаюсь, пане полковнику, - вклонився Свирид Многогрiшний. - Якщо я повернуся пiзнiше, поселиш їх на островi, у замку. - Слухаюсь, пане полковнику. У мурзи враз злетiв з лиця усмiх. - Чекай, чекай, полковнику! - сказав вiн насуплено. - Перш нiж розпоряджатися долею цих людей, непогано було б дiзнатися про мої намiри щодо них. - Я слухаю, мурзо, - повернувся до нього полковник. - Пан полковник може брати собi всiх людей, крiм оцих двох дiвчат. Вони належать менi! - На якiй пiдставi? - Вiйськова сила в моїх руках... Це мiй ясир! - Але ж мурза Кучук має пам'ятати наказ великого вiзира, що жодна жива душа не може бути взята в ясир без дозволу на те ясновельможного гетьмана! Мурзу пересмикнуло. Вiн ледве стримував гнiв. - То з Правобережжя... А тут Лiвобережжя, наскiльки я розумiю! - Все одно... Цi люди будуть переселенi на Правобережжя i стануть пiдданими Порти! Як же ти, мурзо, осмiлишся брати ясир у володiннях падишаха? - Але ж я повинен одержати щось за цей похiд!- вигукнув розлютований мурза. - Чи пан полковник гадає, що я даремно допомагатиму гетьмановi? - Чому ж даремно? Мурза одержить, що йому належить... - Одержить, одержить! Мовляв, на тобi, небоже, що менi негоже! А я звик брати те, що менi подобається!.. Зрештою, я можу й сам, без гетьмана, пiти походом на Лiвобережжя i набрати бранцiв стiльки, скiльки захочу! - Звичайно, можеш, мурзо... Але зараз ми йдемо на Лiвобережжя не для того, щоб ти захопив ясир, а для того, щоб приєднати його до володiнь падишаха! - Тьфу, шайтан!- плюнув мурза. - Хай буду я проклятий, якщо вдруге погоджуся на таких умовах допомагати вашому гетьмановi! - Не нашому гетьмановi, а пiдданому i союзниковi султана! - вiдрiзав полковник. Розумiючи, що розмова набрала небезпечного характеру, мурза промовчав. Але судячи з того, як блискотiли його очi i хижо кривився широкий рот, можна було безпомилково вгадати, що вiн не залишив намiру заволодiти дiвчатами. Поряд з ним, теж зблiдлий вiд лютi й ненавистi, закам'янiло сидiв в сiдлi Чора. Молоденький мурза розумiв, що втручатися в розмову дорослих вiн не має права, тому мовчав. Однак усiм серцем вiн, очевидно, був на боцi батька i важко глипав на полковника, який, здавалося, не помiчав його. Полковник зробив примирливий жест i лагiдно промовив: - Не личить нам тут сваритися, мурзо, залишимось друзями! Прибудемо в Корсунь - там побалакаємо... А зараз у нас багато iнших турбот... Пане хорунжий, - звернувся вiн до Многогрiшного, - я хочу поговорити з народом. Накажи, щоб усi пiдiйшли ближче i слухали уважно! Многогрiшний кивнув головою, пiдвiвся на стременах i гукнув у натовп: - Земляки! Не бiйтеся нас! Я хорунжий гетьмана Юрiя Гедеона Венжика Хмельницького Свирид Многогрiшний... А це, - вiн зробив шанобливий уклiн у бiк свого супутника, - корсунський полковник Iван Яненченко... Вiн хоче говорити з вами! Пiдiйдiть сюди i уважно слухайте! Хуторяни почали боязко пiдходити, збиваючись в один великий гурт. Навколо них щiльно стали кiннi татари. Многогрiшний осадив свого коня. Наперед виїхав полковник Яненченко. - Люди! - голос у нього був рiзкий, сильний. - Ми прийшли сюди, на Лiвобережжя, не як вороги, а як вашi визволителi! Бiльшiсть iз вас - вихiдцi, втiкачi з правого берега... Кожному мила своя сторона. Тож ми надаємо вам змогу повернутися назад, на свою батькiвщину, що жде не дiждеться ваших працьовитих рук. Там, на Корсунщинi, Богуславщинi, Уманщинi, Вiнниччинi, вашi хати, ниви, ставки та озера, там - могили ваших батькiв та прадiдiв!.. Навiть дикi звiрi люблять свiй край... А ви ж люди! Ми обiцяємо вам захист вiд ворогiв! Ви будете вiльнiї Землi - скiльки хочеш! Селися - де хочешi Нiхто не братиме з вас нi подушного, нi комiрного, нi млинового, нi шляхового, як це ви платите тут! Не буде там нi гетьманських оранд, якi ввiв ненависний усiм попович, нi воєводських стацiй!.. Тож забирайте все своє добро, запрягайте в сани коней чи волiв, садовiть дiтей i старих - та й гайда з богом у дорогу! Натовп сколихнувся. Всi раптом загули, зашумiли. Радiсть вiд того, що це ще не татарська неволя, почала поволi гаснути. Куди їхати? Як покинути свої хатини, клунi, повiтки, поля, засiянi озиминою? Що чекає їх у новому краї? Голод, холод, татарський нагай? Адже всiм вiдомо, що на Правобережжi майже все спалено, стоптано, знищено!.. До яких же молочних рiк i кисiльних берегiв приведе їх цей бистроокий полковник? Серед жiнок почулося схлипування. Потiм котрась заголосила. Глухо зарокотало басовите чоловiче невдоволення. З натовпу наперед випхався Iваник. Зiнька хапнула його за рукав свитки, щоб притримати, але чоловiк вiдмахнувся од неї i став насупроти полковника. - А якщо, примiром, знаєш-маєш, я нiкуди звiдси не хочу їхати, ласкавий пане полковнику? Га? Як бути тодi? Чи можу я залишитися з родиною тута? Вiн поклонився полковниковi в пояс i, випроставшись, м'яв у руках кудлату овечу шапку, чекаючи шанобливо вiдповiдi. Янеяченко змiряв його важким, суворим поглядом. - Жодна жива душа тут не залишиться! Поїдуть усi!.. - Але ж чому? Я вже тутечки, знаєш-маєш, звик, обжився... I не хочу повертатися, примiром, на свою Уманщину, де турки й татари з Дорошенком геть чисто все витоптали, спалили, а людей або забрали в полон, або постинали... Там зараз, либонь, однi вовки виють на пустирищах та гайвороння кружляє над безлюдним степом... Яненченко ще бiльше потемнiв на виду. - Поїдеш, вишкребку! Ти чуєш - поїдеш! Ми силою заберемо вiд Самойловича весь люд i переведемо на той бiк! Заселимо Правобережжя!.. - Гм, звичайно, заберете, якщо подужаєте, - просторiкував упертий чоловiчок, знову кланяючись полковниковi. - Тiльки ж... Вiн не встиг закiнчити думки, Яненченко раптом вихопив з пiхов шаблю i занiс над головою. Лють спотворила полковникове обличчя. В чорних очах блиснув вогонь. - Замовкни, блазню! Вiн не здержав би руки. Але тут з гурту вирвалася Зiнька i своєю могутньою статурою затулила чоловiка. - Пане полковнику! - крикнула. - У мене ж двiйко дiток! Яненченко якусь мить повагався, потiм опустив шаблю. - Так ось мiй наказ! - кинув вiн у натовп. - Всi чоловiки й дiти залишаться тут, а жiнки й старi повернуться додому, запряжуть коней чи волiв, заберуть одяг та збiжжя - i в путь!.. До Корсуня вас супроводжуватиме загiн пана хорунжого! Хто має намiр утекти, хай спочатку пересвiдчиться, чи мiцно його голова держиться на плечах! Татари дуже швидко вiдокремлять її вiд тiла! Або ж заарканять i потягнуть у Крим чи в Буджак!.. Пане хорунжий, ти чуєш? Многогрiшний кивнув головою. За якусь годину валка саней, навантажених домашнiм скарбом хуторян, з отарами овець та гуртами худоби, виїхала з Дубової Балки, її супроводжував чималий татарський загiн. Вибравшись узвозом нагору, люди оглянулись назад, щоб востаннє побачити рiднi оселi. I не повiрили своїм очам: весь хутiр палав! Вулицями мчали вершники зi смолоскипами в руках - i за ними спалахували солом'янi та очеретянi стрiхи хатин, повiток, клунь. Здiймалися до неба малиновi язики полум'я над стiжками сiна й соломи. Буро-сизий дим слався широкою долиною Сули, вкриваючи iскристо-бiлий снiг чорним попелом. Валка зупинилась. Захлипали дiти, заголосили жiнки. Чоловiки в безсилiй лютi стискували кулаки. У вогнi гинуло їхнє добро, надбане важкою працею. Тепер у них нiде не було теплого притулку серед цього холодного безмежного пустельного свiту. - Гайда! Гайда! - загукали татари. - Йдiть, бруднi свинi! Валка рушила знову. Дiд Онопрiй зi своїми саньми опинився майже попереду. Вiн важко брьохався разом з чоловiками непротоптаною цiлиною, цьвохкав батогом на сiрих волiв. Жiнки сидiли на санях, а Яцько йшов позаду, спiдлоба бликаючи на вершникiв, що вартували валку та на чорне рiдколiсся, за яким - вiн знав - починаються глибокi яруги. Там, де лiс зовсiм близько пiдiйшов до дороги, хлопець раптом рвонувся вбiк i шпарко, мов заєць, помчав геть вiд валки. - Стривай! Куди ти? Уб'ють башибузуки! - гукнув дiд Онопрiй. Та Яцько тiльки махнув рукою i ще дужче зачеберяв ногами до темних заростей грабини. - Стiй! Стiй! - почувся позаду голос Многогрiшного. Кiлька вершникiв повернули за втiкачем. Одиноко просвистiла стрiла. Та Яцько шуснув у лiс i запетляв помiж кущами глоду, лiщини, безлистої бузини... Вершники спiшились i погналися за ним. Валка зупинилась. Не всi знали, що трапилося попереду, i тому зчинився крик. Однi думали, що несподiвано напали козаки i ведуть з татарами бiй, iншi гадали, що, навпаки, татари вирiшили нiкуди хуторян не вести, а порiшити всiх тут. Цей крик ще бiльше пiдстьобнув Яцька, вiн вихором вирвався з лiсу, перебiг поляну i опинився над стрiмким схилом заснiженого яру. Мiсцевiсть хлопцевi була добре знайома. Не раз i не два восени вiн бiгав сюди з хутiрськими шибайголовами ласувати гiркувато-кислою, примерзлою на першому морозi калиною, а тому, чуючи позаду лемент багатьох голосiв i тупiт нiг, без роздуму шугонув з кручi вниз i по майже прямовиснiй стiнi покотився в бiлу безодню глибочезного яру. Переслiдувачi добiгли до урвища i зупинились. Це були молодi, кривоногi вiд безконечної їзди на конях татарчуки. На їхнiх широких, вилицюватих, обвiтрено-бронзових обличчях, коли вони глянули вниз, вiдбився жах. Там, у глибинi, збиваючи за собою бiлу куряву з тонко просiяного вiтерцем снiгу, котився темний клубок. - Шайтан! - прошепотiв котрийсь iз них. - Один шайтан може зважитися на подiбне! Снiги випали останнiми днями такi глибокi, що низькорослi татарськi конi поринали в заметах, як у холодних хвилях. Вони швидко вибивалися iз сил i, змокрiлi, зупинялися й пожадливо хапали гарячими губами сипучий снiг. Юрiй Хмельницький лютував вiд того, що все не так складалося, як хотiлося. Коли вiн, заручившись згодою великого вiзира Кара-Мустафи, перейшов з кiлькома тисячами кримських та буд-жацьких татар замерзлий Днiпро, то гадав, що швидко здобуде Лубни i Миргород, а потiм рушить далi на пiвнiч - до Лохвицi, Ромен i Гадяча. Звiдти вже було недалеко i до гетьманської столицi - Батурина... Вiн сподiвався також, що лiвобережнi козаки зразу ж вiдсахнуться вiд Iвана Самойловича i пристануть до нього, а населення вiтатиме його хлiбом-сiллю. Та не так сталось, як гадалось. Спочатку затримали просування його вiйська буремнi хуртовини й глибокi снiги, а потiм - невеличкi козацькi фортецi у Яблуневому та Лукiм'ї. Лiвобережнi козаки стiйко оборонялися й гадки не мали здаватися чи переходити на його бiк. Обложивши з кримчаками Яблуневе, гетьман наказав нещадно розправлятися з населенням - усiх людей виводити за Днiпро, а оселi спалювати. Те ж саме робив над Сулою полковник Яненченко. Вiн мав намiр прорватися на Миргородщину, але застряв пiд Лукiм'ям. Кiлька разiв посилав разом з мурзою Кучуком буджацьких ординцiв на приступ. Лучники закидали фортецю стрiлами, сеймени палили з яничарок, лiзли по драбинах на вали, та лукiмцi облили вали водою, i нападники скочувалися по гладенькому, мов скло, льоду донизу. Кiлька днiв провiв вiн пiд цiєю фортецею, але взяти не змiг. А коли з пiвночi показалися передовi загони Лубенського полку, Яненченко вiдступив i став на полi мiж Лукiм'ям та Оржицею. З-за Сули на допомогу лубенцям прибули кiннi сотнi Миргородського полку, i полковники Iлляшенко та Новицький, не гаючись, стали готувати своє вiйсько до битви. Арсен Звенигора з друзями стояв на правому крилi, на узвишшi, звiдки було видно майже все поле майбутнього бою. Серце його тужно нило вiд гострої тривоги, рвалося до Дубової Балки. Невiдомiсть гнiтила козака. Йому хотiлося вiтром летiти до рiдної оселi. Та мiж ним i хутором за якоїсь пiвмилi суцiльною стiною темнiли татари. Як полетиш? Друзям були зрозумiлi Арсеновi страждання, i вони не набридали зi словами спiвчуття й розради. Роман сам тяжко сумував за Стехою, його великi голубi очi мимоволi поглядали в бiлу далину, нiби сподiвалися побачити там кохану. Спихальський i Гурко, стиснувши зуби, мовчки сидiли на конях, ждучи наказу атакувати ворога. Яненченко не витримав i перший розпочав бiй. Миргородцi ще шикувалися лавами, а вiн своїм правим крилом ударив по них, сподiваючись зiм'яти й вiдкинути до Сули, в болота, де було багато незамерзлих проталин. В разi перемоги йому вiдкривався шлях на Лубни, Лохвицю i Ромни. Тож варто, мiркував вiн, ризикнути! Вiн пiдвiвся на стременах, махнув шаблею над головою. I зразу ж застугонiла пiд снiгом мерзла земля, заколихалися над рядами бунчуки, прокотився полем грiзний клич - алла, алла! В ту ж мить перед козацькi лави виїхав молодцюватий пiдтягнутий полковник Новицький, теж махнув шаблею. - За мною, братцi! Вперед! Двi густi лави, як двi морськi хвилi, зiткнулися в бiлому полi. Завирувало, заклекотiло криваве бойовисько. Татари не змогли вiдкинути миргородцiв, i їхнiй бойовий запал швидко згас. А коли почали частiше падати вбитi й пораненi, коли козацьке "слава" зазвучало гучнiше й грiзнiше, в серця ординцiв закрався страх i вони здригнулися. I не тому, що були менш хоробрi чи мали менше сил. Сили були майже рiвнi. I хоробрiстю не обдiлив аллах своїх синiв, що з дитячих рокiв привчалися сидiти в сiдлi й тримати в руках шаблю та лук. Причина була, мабуть, в iншому: вони воювали тiльки заради грабунку, здобичi вiйськової. А грабiжники, як вiдомо, нiколи не вiдзначаються стiйкiстю в бою... Козаки ж захищали свiй край, свої домiвки, своїх жiнок i дiтей, тому билися до останнього, не шкодуючи життя. I ця приреченiсть надавала їм сили й завзяття. Нехтуючи смертю, вони не вiдступили нi на крок. Побачивши, як здригнулися переднi ряди ординцiв, Яненченко зрозумiв: ще хвилина - i його вiйсько покотиться назад. Тодi вже нiяка сила не спинить переполошених татар аж до самого Днiпра. I вiн iукнув до тих кiлькох десяткiв козакiв, якi служили у Юрiя Хмельницького: - За мною, друзi! Покажемо союзникам, як треба битися! Вiн помчав на бiлому огирi на чолi купки своїх охоронцiв i врiзався в лави лубенцiв. З-пiд баского коня летiв кiм'яхами снiг. Блиснула на сонцi крива шаблюка. Захопленi його вiдчайдушнiстю, понукуванi мурзою Кучуком, татари повернули знову i посилили натиск на козакiв. Арсен Звенигора здалеку запримiтив вершника на бiлому конi i подумав, що то сам Юрiй Хмельницький. - Романе! Мартине! Обходьте того чорного ворона з бокiв, а ми з батьком Семеном ударимо йому в лоб! - гукнув вiн товариству. - Чи не сам гетьман? - Нi, то не Хмельниченко, - заперечив Гурко. - Побий мене грiм, якщо це не Яненченко... їй-богу, Iван Яненченко! З ним я разом учився в київськiй колегiї, а пiзнiше - схрещував шаблi, коли Самойлович водив лiвобережних козакiв проти Дорошенка. А тепер вiн полковник корсунський... - От його нам якраз i цiкаво схопити! Татари враз тодi повернуть назад, - сказав Арсен. - Вперед, друзi! Вiн ударив коня пiд боки i помчав навперейми Яненченковi. За ним - Гурко, Роман i Спихальський. Позаду рушили козаки Лу-кiмської сотнi. Арсен на повному ходу зiткнувся з Яненченком i зчепився в рукопашному бою. Полковник був дужий i спритний. Його темне, аж бронзове обличчя хижо ошкiрилося: вiн, мабуть, гадав, що легко виб'є молодого супротивника з сiдла. Та з першого ж удару вiдчув, що перед ним не молодик, а досвiдчений i сильний козак. Тому, наносячи Арсеновi удар шаблею, вiн лiвою рукою вихопив з-за пояса пiстоль i спрямував козаковi прямо в груди. Блиснув пломiнь. Прогримiв пострiл. Та Арсен ранiш, нiж куля встигла пронизати його, кинувся вбiк, до лiвого стремена i теж вихопив пiстоль. Яненченко не сподiвався такого повороту подiй. Вiн був упевнений, що супротивник падає, i не встиг вiдхилитися вiд пострiлу Звенигори, який стрiляв майже впритул, бо їхнi конi замалим не зiткнулися грудьми. Але полковник навiть не похитнувся, хоча на кожусi якраз проти серця зачорнiла кругла дiрка. - На ньому панцир! - крикнув Гурко. - Бий шаблею. Арсен занiс шаблю. I коли б Яненченко не рвонув поводи i не кинувся навтьоки, коли б мiж ним i Арсеном не вклинилися полковниковi охоронцi, хто зна, чим би закiнчився для нього цей поєдинок. Йому навперейми кинувся Роман зi Спихальським та десятком молодих козакiв. Зрозумiвши, що вiн потрапляє в пастку, Яненченко пустив поводи i щосили оперiщив коня шаблею по крупу. Дужий рисак прищулив вуха i вихором помчав у поле, рятуючи свого хазяїна од вiрної смертi. - Хапай його! Хапай псявiру! - ревнув Спихальський, бачачи, що полковник вислизає з рук. Однак нi в Спихальського, нi в Романа, нi в Гурка конi не вiдзначалися прудкiстю, i Яненченко швидко вiдiрвався вiд них. Тiльки Арсен не вiдставав. Мов чорна блискавка, мчав вiн слiдом за полковником по заснiженому бiлому полю. Яненченко оглянувся, i на його бронзовому, засмаглому обличчi промайнув страх: козак ось-ось наздожене. А там... - На допомогу! - вигукнув вiн перелякано. До нього на виручку повернув з кiлькома десятками воїнiв мурза Кучук. Арсен на всьому скаку врiзався в лаву татар. Вiд його наглого натиску перший ряд здригнувся, подався назад. Кiлька ординцiв упало додолу. В iнших одразу погас бойовий запал... До козака неможливо було пiдступитися, його шабля, мов смерч, шаленiла над ворожими головами, а дужий, розпалений боєм кiнь грудьми тiснив низькорослих кошлатих татарських коней. На допомогу Арсеновi пiдоспiли друзi; вiн з новою силою, з новим завзяттям накинувся на ненависних загарбникiв. Упало ще кiлька ворогiв, а тi, що вцiлiли, шарахнулися назад i, лементуючи, сипонули врозтiч. - Кара джигiт! Чорний вершник! - кричали однi. - О аллах, це сам шайтан! Кара-шайтан! Чорний чорт! - кричали iншi. - Куди ви? Назад! - намагався зупинити їх мурза Кучук. Та його нiхто не слухав. Воїни повсюдно завертали коней. Кинутi кимось два слова - "чорний вершник" - вмить, мов вогонь, пойняли смертельним жахом серця забобонних ординцiв. В їхнiй уявi "чорний вершник" був надiлений чарiвною невразливiстю i надприродною силою, i зустрiч з ним не вiщувала нiчого втiшного, тiльки смерть... - Кидайте на нього аркан! Стрiляйте з лукiв! - гукав мурза. Та голос його потонув у криках, шумi, брязкотi зброї i тупотi копит. Його вiдтерли, потягли за собою в поле переляканi одноплемiнники. Мурза уже нiчого не мiг вдiяти. Та й хто зупинить нажаханих людей, що тiкають з поля бою? А крiм усього, вiн сам не бачив у цьому походi, до якого його спонукали Кара-Мустафа та хан Мюрад-Гiрей, нiякої вигоди для себе. Чим заплатить йому гетьман Юрiй Хмельницький, коли скарбниця його порожня, а пiдданих - жменька? То за вiщо ж його люди мають класти голови? Орда тiкала на Оржицю, а звiдти полями - до Яблуневого. Кримськi салтани, що були з Юрiєм Хмельницьким, не ждучи, поки пiдiйдуть козацькi полки, зняли облогу фортецi й почали поспiшно вiдступати до Днiпра. Тiльки глибокi снiги перешкодили лубен-цям та миргородцям перетнути їм шлях i винищити до ноги. За Оржицею, вiдокремившись вiд козакiв, якi переслiдували татар, Звенигора з друзями повернув до Дубової Балки, їхали швидко, хоча кожен розумiв: надiї на те, що хутiр залишився цiлий, майже немає. Перед ними розстилалася безмежна бiла рiвнина. Велике червоне сонце повiльно опускалося за далекий небосхил, i на iскристому снiгу попереду вершникiв колихалися довгi темнi тiнi. Арсен мимоволi задивився на свою тiнь, що дивно горбатилася перед ним, i йому раптом спала на думку давня, вiдома з дитячих лiт приказка: своєї тiнi не наздоженеш! Чи ж тiльки тiнi?.. А щастя? Хiба воно не схоже на примарну тiнь? Ось який уже час женеться вiн за ним, а наздогнати так i не може... Пiд серцем знову занило, їхав додому, як на похорон, не вiрив, що застане там своїх, бо всюди, де побував Юрась Хмельницький з ордою i його полковник Яненченко, залишилися тiльки трупи та попелища. I все ж десь на самому днi серця жеврiла малесенька надiя. Всупереч усьому жеврiла... А може, Дубова Балка, що причаїлася в байраках, заметених снiгами, уцiлiла? Може, її обминули татарськi чамбули i рiднi зараз зустрiнуть його радiсними покликами, теплими усмiшками? Марна надiя! Коли надвечiр з високої гори раптово вiдкрився перед ними широкий краєвид на Сулу i засульськi простори, що бiлим простирадлом розкинулись ген-ген аж до далекого небокраю, вони побачили Дубову Балку, вiрнiше, те мiсце, де був хутiр. Тепер там лежали чорнi згарища. Вершники зупинилися. Довго мовчки дивилися на страшну картину i не могли отямитись. - Пся крев! - порушив мовчанку Спихальський. - Яке злочинство! Як тiльки нарiд жиє на цiй землi? Безперервнi вiйни, напади, кров, смерть... Нещасний край! - Своєю кров'ю ми захищаємо тут i Польщу, пане Мартин, - зауважив Семен Гурко. - Але ваше вельможне панство зовсiм не цiнить цього. - Як то? Менi здається, пан помиляється! - настовбурчився Спихальський. - Я можу навести десятки випадкiв з минулого, якi переконають пана... Хто не знає Iвана Пiдкову, могутнього лицаря, що не раз i не два побивав татар i туркiв зi своїми козаками? А що з ним зробив король i магнати? Схопили пiдступно i наказали стратити на догоду султановi!.. Хто не знає на Українi, для чого була побудована над порогами фортеця Кодак? Для того, щоб задушити Сiч, яка, нiде правди дiти, приймала всiх, хто тiкав вiд панського гнiту... Але ж король i магнати не розумiли або не хотiли розумiти, що цим пiдривають безпеку всього краю, бо Сiч передусiм вела смертельну боротьбу проти Криму i Туреччини, якi поклали собi за мету знищити Україну i Польщу на коренi... - Здаюся, пане Семен, - похмуро мовив Спихальський. - Все, що ви кажете, то свята правда... - Коли б ми, слов'яни, не гризлися мiж собою, як собаки, а спiльно виступили проти хана i султана, то вже б давно кривавий меч османiв лежав у поросi, притоптаний нашими ногами! I не свистiв би хижий татарський аркан над головами наших жiнок, сестер i дiтей. - Цiлком подiляю вашу думку, пане Семен! Поки Гурко i Спихальський тихо вели розмову. Арсен i Роман, стоячи трохи попереду, на шпилi, погаслими очима дивилися на те мiсце, де зовсiм недавно стояла хатина Звенигор. Там зараз не вився над димарем сизий димок, не блищали весело маленькi шибки у вiконцях, не скрипiв журавель над колодязем... Купи головешок та почорнiлий снiг навколо - то все, що залишилося вiд затишного житла. Арсен застогнав вiд болю i безсилої лютi. От i скiнчилося його щастя, погасли надiї. В одну мить утратив те, що мав найдорожчого - кохану дiвчину, рiдних, оселю... Вiн ударив коня i погнав наослiп у долину. Товаришi помчали слiдом. На розореному дворищi, спiшившись, зняв з голови шапку i довго стояв непорушне, вiдразу постарiлий, почорнiлий на виду, прибитий несподiваним горем. Вiдчував, як щось пече його зсередини, нiби замiсть серця хто поклав у груди важкий розжарений камiнь, а гiркота здушила горло, мов холодний зашморг. Затуманеними очима дивився на купу головешок i нiби бачив сумнi, заплаканi очi матерi, Златки, Стехи, дiдуся... Де вони? Що з ними сталося? Чи живi, чи загинули? А якщо живi, то куди повели їх людолови? Невже погнали у неволю? Невже їм судилася така ж. доля, якої вiн звiдав на чужинi? В його грудях заклекотало глухе ридання. Вiн розумiв, що вiд сьогоднi його життя пiде новим руслом i що на цiй новiй дорозi на нього чигають не тiльки злигоднi й поневiряння, а й кров та смерть. Вiн присягався в душi зробити все можливе й неможливе, щоб вiдомстити своїм кривдникам - Юрiю Хмельницькому та Iвановi Яненченку, а також тому, хто направляв їх на це чорне дiло, - великому вiзировi Кара-Мустафi. Не вiдав, як вiн це зробить, де й коли зустрiне своїх ворогiв, але знав твердо, що або сам загине, або ж покарає їх! Все в його душi перекипiло. Вона нiби вигорiла i стала пустельною i кам'яною. Тут, на чорному попелищi, втративши враз найрiднiших людей, вiн зрозумiв, яке горе пережили сотнi тисяч його спiввiтчизникiв, котрi втратили, як i вiн, усе, яких мук зазнали вони i якою ненавистю сповненi їхнi серця. I вiн поклявся, що вiдтепер не знатиме нi жалю, нi спiвчуття до тих, хто чинить зло його народовi, хто, мов сарана, плюндрує його землю, перетворюючи її на дике поле. Йому на плечi лягла Романова рука. - Не журися, брате! Журбою горю не поможеш. Поруч, стали Спкхзльський i Гурко. Обидва суворi, заклопотанi. Горе товариша гострим болем вiддалося i в їхнiх серцях. - Ай справдi. Арсене, годi журитися, - тихо промовив нiжи-нець. - Давайте краще гуртом помiркуємо, що його робити. - Що ж тут вимiркуєш? - з розпачем у голосi озвався Зве-нигора. - Холера ясна! Прецiнь ми в гiршому становиську бували. Згадай, друже мiй! - вигукнув Спихальський, намагаючись зобразити на обличчi подобу веселої усмiшки, щоб пiдбадьорити друга. Але усмiшка вийшла блiда, вимушена. - I виплутувалися з нього! - То, пане-брате, було зовсiм iнше, - вiдповiв за Арсена Роман. - Там ми думали тiльки самi за себе. А тепер... Вони не помiтили, як позаду, на тому мiсцi, де ранiш стояв солом'яний погрiбник, а тепер лежала купа чорного попелу, тихенько пiднялася обгорiла ляда i крiзь вузеньку щiлинку на них глянули чиїсь очi. Спочатку вони довгенько призвичаювалися до свiтла, а потiм спалахнули радiстю. Ляда з грюкотом вiдчинилася - iз темної ями показалася простоволоса скуйовджена голова Яцька. - Арсене! - радiсно вигукнув хлопець i, вистрибнувши з погреба, кинувся в обiйми друзiв. - Яцьку! - Арсен притиснув його до грудей. - Ти живий? А де ж нашi?.. Що з ними? Козак з надiєю дивився на погрiб, нiби чекав - чи не з'явиться звiдти ще хто-небудь? Та Яцько, перехопивши той погляд, сумно похитав головою. - Нi нi, там нiкого бiльш немає... Татари всiх забрали - погнали за Днiпро... - Отже, живi? - Так, живi... - А ти ж як? - Я втiк по дорозi... До вечора сидiв у яру. А потiм повернувся до хутора i заховався в погребi. Накидав туди соломи, намостив собi гнiздо. Там хоч i темно, зате досить тепло... Я знав, що ви повернетеся сюди... - Спасибi тобi, Яцьку... Тепер розповiдай усе докладно. Хлопець почав розповiдати. Всi слухали мовчки, не перебиваючи i не перепитуючи. Тiльки коли вiн згадав iмена Многогрiшного та Яненченка, Арсен швидко перезирнувся з товаришами i з досадою похитав головою, нiби казав: як жаль, що ми дозволили полковниковi вислизнути з наших рук!.. Звiстка про те, що всiх хуторян татари погнали не в неволю, а на переселення в Корсунь, трохи пiдбадьорила козакiв, i коли Яцько закiнчив свою розповiдь, вони почали жваво обговорювати становище. - Ось тепер ясно, - сказав Спихальський. - Ми повиннi їхати до Корсуня i визволити наших... Тiльки що робити з Яцьком? У нього ж немає коня... - Хто сказав, що немає? - образився хлопець. - У лiсi в мене прихований добрячий кiнь! Тут їх чимало блукало пiсля боїв... Тож я впiймав одного бiля стiжка на лузi i прив'язав у лiсi, подалi вiд стороннього ока... - Ну, тодi ти зовсiм файний хлопак! Я тебе все бiльше поважаю, Яцьку! - I Спихальський поплескав хлопця широкою долонею по спинi. - Друзi, не можна гайнувати часу - рушаймо в путь! - Чекай, чекай, пане Мартин, - охолодив гарячого поляка Гурко. - Давайте помiркуємо, що будемо робити в Корсунi... - Як то що? - надувся Спихальський, який не терпiв, коли we погоджувалися з його думкою. - Визволимо Златку, Стеху... Всiх iнших... - Учотирьох? - Чому вчотирьох? - образився i Яцько. - А я? - Так, так... Пробач, Яцьку, - серйозно сказав Гурко i зразу ж додав:Навiть i вп'ятьох ми там, на мою думку, мало що втнемо. Потрiбнi значно бiльшi сили... - Я теж про це думаю, - сказав Роман. - У Яненченка сотнi татар... Арсен мовчав, розумiючи, що останнє слово за ним. У першу хвилину вiн ладен був на крилах летiти вслiд за своїми, щоб допомогти їм, але слова Гурка примусили його задуматись. Справдi, що вони вп'ятьох зроблять? Та й припасiв у них на дорогу немає нiяких - нi сухарiв, нi сушеного м'яса, нi сала. Навiть пороху та набоїв обмаль. Разом з тим серце його розривалося вiд думки, що Златка в руках людей, якi не звикли рахуватися з дiвочою красою i молодiстю. Для них це був товар, що цiнився на схiдних ринках якнайдорожче. Вiн вагався. - Що ж ви радите, батьку Семене? - спитав Арсен. - Важко тут що-небудь розумне радити, - вiдповiв Гурко. - Точнiше - не важко, а страшно... Щоб не помилитись... - I все ж ми повиннi на щось зважитись. - Безперечно... Оскiльки я гадаю, що вп'ятьох ми не зарадимо лиховi, то нам треба негайно мчати на Сiч. Якщо, звичайно, у вас там є друзi, якi виявлять бажання допомогти вам... - Друзi є. - От i добре. Поїздка на Сiч, а потiм до Корсуня займе не бiльше десяти днiв... Хай навiть два тижнi... Але ж ми звiдси теж будемо добиратися до Корсуня днiв п'ять... Тож за цей час, треба сподiватися, з твоїми рiдними. Арсене, нiчого не трапиться. До того ж не забуваймо, що з ними Якуб, Младен i Ненко. Менi здається, вони знайдуть якийсь спосiб вступитися за Златку i всiх iнших... - Я теж на це сподiваюся, - погодився Арсен. - А як ти думаєш, Романе? - Без запорожцiв нам не обiйтися, - коротко вiдповiв дончак. - Ну, якщо так, тодi погодуймо коней - i гайда в дорогу! Шлях неблизький, а час не жде. ПАЛIЙ I Заметена снiгами Сiч здалася подорожнiм зовсiм безлюдною. На майданi - жодної живої душi. Бiля церкви, бiля вiйськової канцелярiї та зброярнi, де завжди товклися тi, кому нiчого було робити, - теж нiкого. Тiльки на вежах бовванiли вартовi та з широких мазаних бовдурiв над приземкуватими куренями лiниво тягнулися в iмлисто-сизе небо голубi ранковi дими. В Арсена упало серце: невже нiкого з близьких друзiв не застане в Сiчi? Невже всi розбрелися по теплих, ситих закутках? Вiн знав, що у фортецi зараз досить голодно. За роки вiйни вичерпалися запаси хлiба, козацькi господарства занепали, з України пiдвозу майже нiякого, i братчики, у кого була власна хата-зимiвник або кому було де прихилити голову - у родичiв, знайомої вдовицi чи просто в наймах у свого ж таки багатого братчика-запорожця, - пiсля перемоги над яничарами та виборiв кошового розiйшлися хто куди. Однак вiн не сподiвався, що Сiч так збезлюднiє. Що ж трапилося? Чи всi вимерли, чи дiдько їх забрав? Добре буде, якщо в куренi назбирається якась сотня козакiв... Друзi прив'язали коней до конов'язi i зайшли до Переяславського куреня. Тут було напiвтемне, бо замурованi морозом маленькi шибки пропускали небагато свiтла. У грубцi та в лежанцi потрiскували дрова. На полах, незважаючи на пiзнiй ранок, хропло десяткiв два чи три запорожцiв. А тi, що прокинулись, займалися хто чим хотiв - латали одяг та взуття, вирiзували з верби та липи ложки, кухлi, ковi-анки, гострили шаблi, рiзалися в пiдкидного... Виявилося, що людей у куренi не так уже й мало. Це ще бiльше здивувало Арсена, бо вiн знав: Сiрко нiколи не дозволяв людям байдикувати. Старий вважав лiнощi найпершим ворогом воїна. Чому ж зараз така поблажка? Щоб свято яке або недiля - так нi ж! - Добрий ранок, братчики! - привiталися подорожнi, стягуючи з голiв вкритi iнеєм шапки. - Арсенеї Голубе! Яким побитом? - вигукнув Метелиця i розставив ведмежi обiйми. Старий незмiнно радiв молодому козаковi, до якого вiдчував батькiвську любов. З лежанки, пожбуривши додолу витерту, латану-перелатану кожушанку, зiскочив дiд Шевчик i задрiбуляв до Арсена. Кинувши на стiл карти, од вiкна мчав, перестрибуючи через ослони, меткий, дженджуристий Сiкач. Як завжди, вiн був одягнутий у новий, добре пригнаний жупан, на ногах красувалися червонi чоботи на залiзних пiдковах, а зеленi оксамитовi шаровари, здавалося, щойно вийшли з-пiд руки кравця... Тiльки одно не пасувало до його ошатного вигляду - на ньому не було сорочки. Напевне, козак почав програватися. Однак це не псувало йому настрою. Власне, скiльки Арсен пам'ятає, це нiколи не псувало Сiкачевi настрою. Програвшись до цурки, вiн зникав на якийсь тиждень-другий, а потiм знову з'являвся добре вдягнутий, на баскому конi. Подейкували, що у нього десь у Києвi є багата молода вдова, безмiрно закохана в запорожця, яка постачає свого коханця i грiшми, i одягом. Iншi заперечували i казали, що Сiкач, справжнього прiзвища якого нiхто не знав, - син якогось багатого пана чи купця, а може, навiть самого київського архiєпископа. Ось, мовляв, звiдки у нього i грошi, й одяг... Та все це були тiльки здогади... А наяву був гострий на язик, добре обiзнаний з риторикою, пiїтикою, грецькою та латинською мовами дженджуристий шибайголова i картяр, безоглядно хоробрий у бою, безмiрно щедрий у дружбi красень-запорожець Сiкач. Таким знали його всi, а про iнше - не питали... Вiн пiдбiг до Арсена, обома руками ударив його по плечах. - Арсене, брате! Ти знову мiж нами!.. Але як же ти залишив молоду жiнку? Чи, може, вигнала? Га-га! Метелиця й Шевчик одночасно пiдступили до Арсена i поцiлували в холоднi, зарослi густою темно-русою щетиною щоки. Заворушився увесь курiнь. Нова людина - це завжди якiсь вiстi. А тут зразу прибуло аж п'ятеро... Всi, крiм тих, хто ще не прочумався вiд сну, стовпилися бiля прибулих. Кожному хотiлося почути, що робиться в свiтi, що нового на Українi, як звали запорожцi всi українськi землi, крiм самого Запорожжя. - Ну, чому ж ти мовчиш. Арсене? - сiпнув за рукав козака дiд Шевчик, що аж танцював з нетерплячки. - Розповiдай! - Що розповiдати? - зiтхнув Арсен. - Нiчого нема радiсного... - Що трапилося, синку? - запитав стурбовано Метелиця, який вiдразу помiтив, що в Арсенових очах причаївся глибокий сум. - Юрась Хмельницький з ордою напав на Лiвобережжя. Сплюндрував усю пiвденну Лубенщину... Людей погнав на правий берег, села попалив... Моїх теж забрав... I наречену, i матiр, i сестру... - Проклятий! - глухо озвався хтось iз гурту. - От я й прибув до вас, братчики, по допомогу... Як бачите, нас тiльки п'ятеро - iти з такими силами на Хмельниченка та Яненченка нерозумно. А ось коли знайдеться якась пiвсотня чи сотня охочих запорожцiв, тодi б ми могли смiливо пiти на Корсунь, куди виведено моїх рiдних i всiх лубенцiв. - А чому б нам не пiти? - вигукнув Сiкач. - Весь курiнь пiде! - Аякже! - прошамкотiв беззубим ротом дiд Шевчик. - Я перший пiду! - Вiн випнув сухi груди вперед, задер голову, вiд чого став схожий на старого облiзлого пiвня. - За справедливе дiло i головою легко накласти! Колись же однак треба вмирати! То хочеться, щоб не в запiчку здибала козака щербата, хай їй трясця! Ще кiлька запорожцiв, близьких Арсенових друзiв, зголосилися йти в похiд. Але багато хто мовчав. Метелиця, похнюпившись, чухав цупкими, як цурупалки, пальцями потилицю i збентежено зиркав на Арсена. - Не знаю, що й казати, синку, - нарештi промовив вiн. - Звичайно, я теж дуже хотiв би пiти з тобою... Але тут така заковика... - Яка, батьку? - Чи дозволить кошовий? - Я гадаю, Сiрко дозволить. - В тiм-то й рiч, що Сiрко зараз у себе на хуторi... В Грушiвцi... Вiдпочиває старий... А наказним кошовим отаманом залишив Iвана Стягаила, нашого курiнного... Ти сам знаєш, який вiн... Скупий, що зимою й снiгу не випросиш, а своєвiльний та упертий, як осел! Я йому в вiчi не раз казав про це... Захоче - дозволить, а якийсь гедзь укусить його не за те мiсце - не дозволить! - А ми його й питати не будемо! - розсердився Сiкач. - Не перцюй, хлопче! Це дiло не таке просте, як ти гадаєш! - обiрвав його Метелиця. - Адже сам знаєш, що без дозволу не пiдеш, якщо не хочеш скуштувати київ... А хоч би й пiшов, то не далеко б вiдiйшов! Бо без кошового не вiзьмеш у дорогу нi пороху, нi олива, нi сухарiв, нi солонини... Розумний i досвiдчений Метелиця, як завжди, мав рацiю. - Що ж ви порадите, батьку? - спитав Арсен. - А що я пораджу? Iти до Стягаила... Я теж пiшов би, та боюся, що мiй писок не дуже до вподоби наказному отамановi. То моя присутнiсть ще й тобi зашкодить... Iван Стягайло зажив на Запорожжi слави вiдчайдушного, безстрашного воїна-козарлюги i скупого, зажерливого хазяїна-жмикрута. Справдi, в бою, розпаленiвши, вiн не раз дивився смiливо смертi у вiчi, кидався туди, де було найбiльш небезпечно, а на тiлi мав стiльки шрамiв, скiльки, мабуть, не мав латок на своєму одязi найнужденнiший жебрак. Його рука не знала втоми, i важка шабля нагонила жах на ворогiв. Не одному братчику приходила вона на допомогу, вирятовуючи в скрутну хвилину вiд видимої смертi... За це запорожцi любили i поважали Стягаила. Зате дома, в Сiчi, i на хуторi, був зовсiм iншою людиною. Нiхто не мав бiльше за нього землi, лук, лiсiв, коней, худоби, пасiк. Нi в кого з козакiв-дукiв не було бiльше наймитiв та наймичок, як у Стягайла. Та, мабуть, i нiхто з них не був такий скупий, як вiн. Все, що прилипало до його рук, прилипало навiки... Пiд час подiлу вiйськової здобичi, користуючись отаманством, тягнув собi найдорожчi речi, найласiшi шматки, а коли на курiннiй радi дiлили земельнi угiддя, могоричами, пiдкупами, а то й криком, бо мав луджену горлянку, домагався собi найкращих дiлянок... Не гребував i лихварством - давав своїм братчикам-запорожцям грошi в рiст i потiм стягував з них по три шкури. За це козаки ненавидiли його i прозвали Стягайлом. Спочатку вiн сердився, коли так його прозивали, та нiчого поробити не мiг - прiзвисько пристало як смола i ввiйшло до запорозького реєстру. Згодом звик до нього, слушно вважаючи, що серед запорожцiв часто подибуються ще гiршi, навiть образливi прiзвиська - рiзнi Дериземлi, Безштаньки, Голопупенки, Кривошиї, Рябi, - своє справжнє прiзвище давно забув i нiколи про нього не згадував. Вiн був значним козаком, i його не раз обирали курiнним отаманом. Та йому здавалося цього замало, i вiн таємно примiрявся до булави кошового. Заради цiєї мети навiть iнодi розкошелював-ся - пiдмогоричував курiнних отаманiв i старих впливових козакiв, а на свiй день народження ставив бочку горiлки на сiчовому майданi для голоти, знаючи, що на радi своїм криком вона може пiдтримати його. Такою була ця людина, вiд якої в значнiй мiрi зараз залежало Арсенове майбутнє. Вiн дуже добре знав Стягайла i сам, i з розповiдей Метелицi, тому й потерпав, iдучи з друзями до вiйськової канцелярiї. На стук у дверi почулося гучне: "Ввiйдiть!" Чотири козаки ступили до свiтлицi i, одвiсивши поклони, зупинилися бiля порога. Стягайло сидiв за столом i читав книгу. Арсен здалеку впiзнав "Синопсис" Iпокентiя Гiзеля, архiмандрита Києво-Печерської лаври i професора Кисво-Могилянського колегiуму. Ця книжка з'явилася рокiв п'ять чи шiсть тому i вiдразу набула широкого розголосу на Українi i по всiй Росiї, бо була першим пiдручником з вiтчизняної iсторiї. Арсен сам захоплювався нею.