братiєю людолови потягли до Криму, а звiдти хан, дiзнавшись, що молодий похмурий чернець - син покiйного гетьмана Iхмельнiскi, як називали його татари, i сам колишнiй гетьман України, вiдправив його в Туреччину в подарунок султановi. Там деякий час вiн сидiв в одиночцi Семивежного замку - тюрмi для полiтичних злочинцiв та суперникiв султана. А згодом, коли уряд Османської iмперiї, заграючи з Дорошенком, все бiльше i настирливiше почав скеровувати вiстря своєї експансiї на пiвнiч, проти України, його було призначено архiмандритом в один з православних монастирiв турецької столицi. Слабкий i безвольний, вiн дуже скоро погодився допомагати туркам у їхнiх завойовницьких походах. I коли правобережний гетьман Петро Дорошенко, вiд якого вiдсахнувся народ через його згубну полiтику дружби з султаном, змушений був скласти зброю i здатися лiвобережному гетьмановi Iвану Самойловичу i царському воєводi Григорiю Ромодановському, султан несподiвано витягнув Юрася з-за монастирських стiн на свiт божий i проголосив "князем Малоросiйської України". З таким пишним, але малозрозумiлим титулом, одержаним вiд найлютiшого споконвiчного ворога українського народу, з'явився Юрась на чолi вiсiмдесяти п'яти землякiв-запроданцiв з колишнiх невiльникiв влiтку 1677 року пiд Чигирином. Його пiдпирало стотисячне турецьке вiйсько великого вiзира Iбрагiма Шайтан-пашi. Та марнi були сподiвання султана i самого Юрася на те, що народ, спокушений славним прiзвищем Богдана Хмельницького, пiде за його сином. На Українi Юрасеве "вiйсько" збiльшилося - смiшно сказати - всього на пiвтора десятка чоловiк i складалося iз сотнi гультiпак, яким не довiряв навiть сам "князь". Через мiсяць Iбрагiм Шайтан-паша, зазнавши поразки, ганебно втiк з-пiд Чигирина, залишивши пiсля себе зруйнованi, спаленi села й мiста Правобережжя та трупи тисяч людей. Наступного року Магомет IV послав двохсоттисячне вiйсько для завоювання України. Великий вiзир Мустафа поклявся бородою пророка, що здобуде Чигирин i всю Україну. В його обозi знову плентався проклятий народом Юрась... Кара-Мустафа Чигирин узяв, але закрiпитися в ньому, а тим бiльше завоювати всю Україну не змiг. Розбитi пiд Бужином турецькi вiйська покотилися назад, безжалiсно знищуючи все на своєму шляху. Правобережжя майже зовсiм спустiло. Сотнi тисяч людей втекли на лiвий берег, а тих, хто не встиг сховатися чи втекти, татари й турки побили або потягли в неволю. Колись багатолюдний край - вiд Чигирина на сходi до Кам'янця й Житомира на заходi - внаслiдок гетьманських чвар, польсько-шляхетських наїздiв i особливо турецько-татарської навали занепав, знелюднiв. У тих селах, де колись було по сто чи й по двiстi дворiв, тепер залишилося двi-три хати, в яких знаходили притулок старi й малi, що якимсь чудом врятувалися вiд ворожої шаблi та аркана. Вiд Чигирина, Канова, Уманi, Фастова та багатьох iнших мiст лишилися тiльки назви. Хто зостався там живий, утiк в лiси, в печери, харчуючись дичиною, жолудями та грибами... Народ небезпiдставно вважав винуватцем розорення рiдного краю Юрася Хмельницького, який не тiльки не перечив туркам i татарам плюндрувати Україну, а нерiдко й сам наказував винищувати села й мiста, що не скорялися його владi. Iм'я Юрася стало ненависне на обох берегах Днiпра. Тож не дивно, що всi переселенцi - вiд старого до малого - прикипiли поглядами до цiєї людини. Зупинившись перед принишклою валкою, Юрась, не злазячи з коня, почав мовчки розглядати людей. А вони тим часом тихцем розглядали його. Невисокого зросту, хирлявий, вузький у плечах, чисто поголений, вiн прямо, якось задерев'янiло сидiв у сiдлi, i на його блiдому, невиразному, хоч i досить вродливому обличчi не промайнуло жодне почуття. Тiльки один раз, коли на руках у молодої матерi верескнуло злякане юрмою вершникiв дитя, вiн несподiвано усмiхнувся. Але усмiшка не скрасила його обличчя, бо очi залишилися тьмяно-холодними, непроникними, немов скляними. Та й тривала вона всього якусь мить i зразу, без нiякого переходу, щезла. Одягнутий вiн був досить вибагливо: темно-синього сукна бекеша, пiдбита лисячим хутром, боброва шапка-гетьманка з самоцвiтом та двома павичевими пiр'їнами над чолом, при боцi - дорога шабля, за поясом - булава, виготовлена перед першим чигиринським походом карбувальниками Стамбула, на ногах - червонi чоботи. Оглянувши мовчазних переселенцiв, їхнiй убогий скарб на санях, отари овечок та черiдки схудлих за час переходу корiвок, вiн кивнув Яненченковi i, коли той пiд'їхав, щось тихо сказав. - Люди, пiдiйдiть ближче! - пiднявся на стременах полковник. - 3 вами хоче говорити ясновельможний гетьман! Залишивши дiтей на санях, чоловiки й жiнки стовпилися перед гетьманом i його почтом. - Люди! - промовив Юрась. - Сьогобiчна Україна, - вiдтепер ваша хата, ваш край! Звiдси бiльшiсть iз вас вийшли, сюди й повернулися. Поселяйтеся в Корсунi, в найближчих селах, живiть вiльно, багато!.. Годi вам гнути спини перед богопротивним поповичем, якого я, дасть бог, переможу i коли-небудь приведу на арканi сюди на справедливий суд людський i божий!.. Владою, даною менi султаном турецьким Магометом, я захищатиму вас вiд поповиче-вих посiпак, царських воєвод i польських панiв!.. У вас тепер один володар - я, гетьман i князь України, визволеної з лядської неволi моїм батьком Богданом Хмельницьким! Хто з вас чинитиме непослух, хто наважиться не коритися полковниковi та його людям, той буде нещадно битий або скараний на горло!.. Вам зрозумiло? - Зрозумiло, пане гетьмане, - вилiз наперед невгамовний Iваник. - Одного нiяк не докумекаю, знаєш-маєш... - Ну, чого саме? - А якщо на нас нападуть татари альбо, примiром, турки... Як же тодi? Давати їм одкоша чи безборонне дозволити заарканити себе та покiрно йти на галери?.. Чи, примiром, жiнкам нашим та дiвчатам - до турчина в гарем? Юрась Хмельницький втупився тьмяними очима в чоловiка, мов у яке диво. Довгенько мовчав. Потiм голосно вигукнув: - Дурню! Турки й татари - мої союзники! Вони не чiпатимуть моїх пiдданцiв. Вони прийшли на нашу землю не для того, щоб поневолювати, а щоб визволяти! - Нашу душу вiд тiла, знаєш-маєш, - буркнув Iваник i, побачивши, як сiпнулася гетьманова рука до шаблi, прудко шмигнув у натовп, де Зiнька зразу ж дала йому стусана межи плечi, щоб не був такий розумний. Наперед виїхав полковник Яненченко. - Люди! Зараз вас розведуть по хатах, де ви зможете перегрiтися i пожити до того часу, коли остаточно виберете собi пристановище... Але перед тим я хочу вiдiбрати кiлькох хлопцiв i дiвчат для служби в замку... Ось ти!.. I ти!.. I ти!.. Вiн показував пальцем прямо в настороженi очi парубкiв i дiвчат, i тi, сполотнiвши, намагалися позадкувати, сховатися серед односельчан, але два козаки, що враз вискочили наперед, швидко хапали їх за рукава i вiдводили вбiк. Перед Златкою i Стехою Яненченко на мить запнувся. Вiн був вражений їхньою красою ще там, на хуторi, коли зчепився з-за них з мурзою Кучуком. Власне, парубкiв i дiвчат вiн зараз брав тiльки для того, щоб менш помiтними були серед гурту цi красунi, бо цiкавили його в першу чергу вони. Однак вiн не хотiв, щоб гетьман звернув на них увагу. Тому досить недбало, нiби мiж iншим, ткнув зразу двома пальцями - вказiвним i середнiм - в їхнiй бiк. - I ви! - Ой! - зойкнула Стеха i схопила Златку за рукав. Нiхто не помiтив, як перекинулись бистрими поглядами мурза Кучук iз сином Чорою. Не дуже второпавши, що говорить горбоносий вершник, Злат-ка злякано мовчала. Полковниковi пахолки пiдбiгли до дiвчат i потягли з гурту. Младен, Ненко i Якуб, теж далеко не все розумiючи iз сказаного, напружено стежили за тим, що вiдбувається на майданi. Коли на хутiр напали татари i почали виганяти людей, вони домовилися поки що мовчати, не зiзнаватися, хто вони такi, щоб у слушний час визволитися самим i визволити усiх своїх. Тепер вирiшили, що такий час настав. Ненко раптом вийшов з гурту i став перед Яненченком. Швидко заговорив по-турецькому. - Не чiпай цих дiвчат, ага! Заклинаю тебе аллахом - не чiпай! Одна з них - моя сестра, яку я знайшов у цьому чужому для мене краї, а друга... друга - моя полонянка, яку я мав намiр забрати з собою... Ти мене розумiєш? Залиш їх при менi, ага! Яненченко витрiщив очi. Вiн досить добре знав турецьку мову i все зрозумiв. Одного не мiг второпати - звiдки тут узявся цей турок? Зрозумiв Ненка не тiльки Яненченко. З-за спини Юрiя Хмельницького, який теж говорив по-турецькому, швидко виїхав старшина гетьманської варти Азем-ага, похмурий чолов'яга, з вузькими хитрими очима i важкою нижньою щелепою, що видавалася далеко вперед. Ставши перед Ненком, вiн пильно оглянув його, а потiм запитав: - Ти хто такий? - Сафар-бей, бюлюк-баша окремої яничарської орти в Сливенi. - Як ти сюди потрапив, ага? Чому опинився серед цих чужих для тебе людей? - Нас тут аж троє - яничарських старшин, - спокiйно пояснив Ненко, заздалегiдь обмiркувавши з батьком та Якубом, як їм триматися, коли настане час зiзнатись, хто вони. I вiн показав на Младена i Якуба, якi вклонилися гетьмановi i Азем-азi. - Ми потрапили пiд час нападу на Сiч у полон до козакiв... Ми складаємо аллаховi i вам щиру подяку за те, що визволили нас, ага! - Ти сказав, що одна з цих дiвчат - твоя сестра... То правда? - Так, ага. - Ця? - Азем-ага показав на Златку. - Так, ага, - пiдтвердив Ненко i звернувся до дiвчини:- Адi-ке, привiтай цих добродiїв! - Я вiтаю вас, ефендi, - вклонилася Златка гетьмановi. - Я рада зустрiчi з вами, шановний ага, - повернулася вона до Азем-аги. - Хай береже вас аллах! - Гм, справдi туркеня, - буркнув Азем-ага i кивнув на Стеку. - А та? - То сестра козака, який узяв нас у полон... Вiн ставився до нас добре i навiть допомiг розшукати Адiке, захоплену запорожцями пiд час морського походу... Його немає тут, i ми опiкуємо його рiдних... Тому просимо залишити дiвчат з нами! Азем-ага нахилився до гетьмана i впiвголоса щось довго йому пояснював. Юрась Хмельницький ствердно кивнув головою, подивився на дiвчат, на Ненка i повернувся до Яненченка. - Облиш дiвчат, пане Iван, - сказав вiн. - Ти собi знайдеш iнших, а цих я заберу з собою до Немирова... Та накажи вiдiбрати пiвсотнi сiмей на добрих санях i з мiцними, витривалими кiньми - я вiзьму їх теж з собою. I не забудь про тисячу злотих, якi ти маєш прислати менi... Бо... Яненченко втягнув голову в плечi i зблiд вiд гнiву та образи. Вiн нiяк не сподiвався, що гетьман забере дiвчат ще й нагадає йому так недоречно про данину. Гадав, що розмова, яка вiдбулася мiж ними сьогоднi вранцi сам на сам, нiкому не буде вiдома, i ось раптом гетьман розголосив її в присутностi всього почту. Та розмова теж мала образливий характер. Хмельницький пiсля снiданку без нiяких пояснень зажадав, щоб Яненченко кожного року привозив йому тисячу злотих. А коли полковник зауважив, що навряд чи зможе нашкребти з небагаточисельного i зубожiлого населення таку суму, гетьман розгнiвався i сказав, що зможе, iнакше пернач полковника вiддасть комусь iншому, бiльш винахiдливому, котрий зумiє дiстати тi нещаснi тисячу злотих. Це означало, що доведеться не тiльки тягнути останнє з люду, а й витрушувати свої кишенi. Однак вiн погодився, бо нiчого iншого не зоставалося робити... А тепер гетьман удруге нагадав про це. Те "бо" прозвучало тихо, але лиховiсне, як суворе застереження. Можливо, воно було сказане так, мiж iншим, а можливо, i з умислом, щоб полковник не став оскаржувати раптовий намiр гетьмана забрати з собою аж п'ятдесят сiмей, i особливо цих двох дiвчат красунь, що так запали йому в око... "Хай йому грець, - подумав Яненченко, - з цим скаженим, напiвбожевiльним Юрасем кашi не звариш. Хоч вiн i родичем доводиться, а краще триматися вiд нього далi..." Вiн ствердно хитнув головою i мiцно - аж суглоби побiлiли на пальцях - затиснув у руцi ремiнний повiд. Заклопотаний своїми думками, вражений таким безтактним зауваженням гетьмана, Яненченко не помiтив, як радiсно блиснули очi в одного вершника, що стояв позад гетьмана, коли почув, що дiвчата мають їхати до Немирова. То був мурза Кучук. Поминувши сплюндрованi, безлюднi мiстечка Лисянку, Жашкiв i Дашiв, змученi, перемерзлi, голоднi подорожнi добралися одного дня до Немирова. Невiдомо, чому це невелике, хоч i мальовниче мiстечко облюбував Юрiй Хмельницький для своєї резиденцiї. Може, тому, що тут була досить мiцна фортеця, чи тому, що в мiстi та його околицях збереглося бiльше населення, нiж над Россю? Чи тому, що звiдси було недалеко i до кордонiв Туреччини i до Кам'янця, який був центром кам'янецького пашалика, на правах окремої провiнцiї приєднаного до iмперiї, де на випадок небезпеки мiг знайти захист гетьман-невдаха? А чи просто так наказали йому його господарi - султан i великий вiзир? Поселився вiн на Викiтцi, високому, кам'янистому пiвостровi, оточеному з трьох бокiв широкими ставами. Це урочище самою природою було створене для того, щоб тут побудувати фортецю. Правда, колишнє польське укрiплення пiд час козацьких воєн було значно пошкоджене, але ще й досi, незважаючи на це, землянi вали з дубовим частоколом були мiцнi i надiйно прикривали гетьмана вiд раптового нападу. Мешкав вiн у чималому дерев'яному будинку, що колись належав польському воєводi В сусiднiх будинках розташувалася його особиста варта. А неподалiк, у Шполiвцях, єдиному передмiстi, що збереглося вiд пожеж та руйнування, розмiстилося гетьманське вiйсько - вiсiмсот татар, двiстi волохiв, двадцять вiсiм сербинiв та вiсiмдесят козакiв. Вiйсько невелике, можна сказати - мiзерне, але i його нiчим було прогодувати. Тому нерiдко траплялося так, що зголоднiлi татари вiдправлялися в села, де ще можна було чим-небудь поживитися, i забирали в селян останнє - корiвчину, вiвцю чи лантух збiжжя. Саме тодi, коли Юрась на чолi свого загону i валки переселенцiв пiд'їхав до Викiтки, на греблi показався татарський роз'їзд. Попереду лучники гнали невелику отару овець. Позаду на санях везли лантухи з борошном та збiжжям, на арканах тягнули кiлькох на смерть переляканих чоловiкiв. Юрась притримав коня, почекав, поки татари узвозом пiднiмуться на гору. - Що це? - спитав вилицюватого, подзьобаного вiспою салана, який, облесливо-нахабно усмiхаючись i кланяючись, пiд'їхав до нього. - Салям, ясновельможний гетьмане, - привiтався салтан i, повернувшись впiвоберта назад, показав на здобич. - Мало-мало брали ясак... ' Голодний воїн - поганий воїн... Треба м'ясо, треба клiб... Кашу треба... Голодний татарський кiнь - нiкудишнiй кiнь... Мало-мало треба овса, треба сiна... А де взять?.. Пан князь сам мало-мало розумiє... - Гаразд, - кивнув головою Юрась. - А це що за люди? - А-а, цi... Багатi люди... Мало-мало будем бити - родичi грошi принесуть... Казна порожня - грошi треба... У Юрася блиснули очi. Вiн враз пожвавiшав, став рухливий. - Посадiть їх у ямуi Я сам говоритиму з ними. - Якшi, якшi, - закивав гостроверхою шапкою салтан, в улесливому усмiховi показуючи разок гострих зубiв, i рiзко гукнув щось своїм сейменам. Тi швидко потягнули полоненикiв до фортецi. Вiдпустивши стомлене вiйсько, що повернулося з нещасливого походу за Днiпро, на спочинок, Юрась проїхався верхи вздовж валки переселенцiв. Його супроводжували Азем-ага i Свирид Многогрiшний. Переселенцi мовчки сидiли на санях або стояли похнюпившись на притоптаному кiнськими копитами снiгу. Всi були так страшно стомленi важкою дорогою, що нiхто вже не вiдчував нi страху за життя, нi тривоги за майбутнє. Навiть невгамовний Iваник не розтуляв рота: дорога, втома i голод доконали i без того слабосилого чоловiка. Накинувши на голову каптур старої киреї, вiн мовчки, мов маленький посмiтюх, сидiв на санях позаду Зiньки, яка тримала в руках вiжки, i байдуже поглядав на чуже, незнайоме мiсто. - Всiх розмiстити на Шполiвцях! - розпорядився гетьман. - Хай кожен вибирає собi оселю до смаку - маємо вiльних достатньо! - Слухаюсь, - вклонився Многогрiшний. - У кого є золото, срiбло чи коштовнi речi - вiдiбрати! - Буде зроблено! - Од тих, - повернувся Юрась до Азем-аги i показав на Ненка, Младена, Якуба i Арсенову сiм'ю, - розмiстити окремо! На Викiт-цi... I таємно стерегти!.. Завтра я матиму з ними розмову... Ти зрозумiв мене, ага? - Зрозумiв. - Тi дiвчата, здається, гарненькi? - Ви маєте смак, гетьмане, - стримано усмiхнувся Азем-ага. - Не гiрший, нiж у полковника... Ха-ха-ха!.. Хотiв затягнути таких пташок у своє гнiздо! Ну, й зухвалець!.. А вони раптом випурхнули... Ха-ха-ха!.. Ото, мабуть, злиться пан Iван!.. - Авжеж, - знову ошкiрився небагатослiвний, завжди похмурий турок, якому було доручено не тiльки оберiгати гетьмана. а й слiдкувати за кожним його кроком, за кожним словом i про все повiдомляти в Кам'янець i Стамбул. - А ти, Свириде, розпорядись добре натопити покої, щось я змерз. - Юрась повернувся до Многогрiшного:- Та хай Мелашка зготує вечерю - заморимо черв'яка... I на спочинок! Дiлами займемося завтра... Спорожнiлих дворiв у Немировi, як i всюди на Українi в той час, було багато. Тому Многогрiшний швидко розташував переселенцiв по пустках, а Азем-ага, виконуючи волю гетьмана, сiм'ю Звенигор поселив у чималiй дерев'янiй хатi, критiй гонтою, якраз насупроти яничарської залоги на Викiтцi. За його наказом татари привезли хуру дров, вiз сiна для коней та оббiловану тушу барана. На другий день вранцi вiн зайшов до хати. - Салям, правовiрнi! - привiтався. - Салям, ага. Його запросили до чистої кiмнати, де було вже натоплено. Дiд Онопрiй i жiнки вийшли. Чотири чоловiки сiли - не по турецькому, а по українському звичаю - на лави бiля столу i деякий час мовчали. Младен i Якуб, як було домовлено ранiше, переговори доручили Ненковi. Ненко ж чекав, поки гiсть i старший по чину ага почне розмову перший. Однак Азем-ага не поспiшав. Уважно розглянувши обличчя своїх, як вiн гадав, єдиновiрцiв, розгладив п'ятiрнею чорну бороду, що прикрашала важку нижню щелепу, i тiльки пiсля того поважно сказав: - Волею аллаха цi безконечнi заснiженi простори Сарматiї вiд Днiстра до Днiпра i вiд Тясмина до Карпатських гiр вiдтепер належать блискучiй Портi. Князь i гетьман Юрiй Хмельницький виконує тут волю хондкара, а я з ортою яничарiв i сейменiв приставлений великим вiзиром охороняти його особу вiз злочинцiв, якi хотiли б посягнути на його життя, а також, - ага iронiчно посмiхнувся, - уберегти його вiд намiру зрадити падишаха i переметнутися на бiк урусiв, як те зробив гетьман Дорошенко. - Ми це добре розумiємо, ага, - ввiчливо вiдповiв Ненко. - Але нас турбує сьогоднi не доля цiєї людини, а наша власна. Ми щасливi, що аллах допомiг нам вирватися з рук невiрних. Однак нам хотiлося б знати, коли ми можемо повернутися на батькiвщину. - Я i прийшов зараз до вас, щоб з'ясувати цю справу, - схилив голову Азем-ага i проникливе поглянув своїми вузькими чiпкими очима на Ненка. - 3 наших розмов у дорозi менi стало вiдомо, що ви, ага, i вашi друзi служили в яничарському корпусi i два роки воювали пiд Чигирином, де i я мав честь бути. Отже, я бачу перед собою досвiдчених воїнiв, готових накласти життям за iслам i велич падишаха! То чому б вам не послужити пiд моєю рукою в охоронному загонi гетьмана? Я маю велику потребу в людях. Гадаю, кам'янецький паша Галiль, якому я пiдлягаю, не перечитиме... До того ж цього року великий вiзир Мустафа зробить новий похiд на невiрних. На цей раз, мабуть, на Київ... Отже, через кiлька мiсяцiв ми всi разом з вiйськом падишаха воюватимемо з невiрними. Тому я не бачу для вас потреби їхати зараз на батькiвщину, щоб через якийсь мiсяць чи два знову повертатися назад. Ненко хотiв щось вiдповiсти, але тут у розмову встряв Младен, поглядом даючи зрозумiти синовi, щоб мовчав. - Високоповажний Азем-ага, не приховаю, що ми мали iншi намiри, - сказав сивочубий воєвода. - Ми хотiли їхати додому... Але те, що ви сказали, змушує нас, зокрема мене, по-новому глянути на обставини, що складаються мимо нашої волi. Якщо навеснi доблесне вiйсько падишаха знову рушить сюди, то нам справдi нема чого робити таку виснажливу подорож... Тому я залишаюся i служитиму у вашому загонi, якщо ви запропонуєте менi гiдне мого звання i заслуг мiсце. Гадаю, що i мої друзi думають так, як я. Ненко i Якуб здивовано перезирнулись, але, почувши останнi слова Младена, розцiнили їх як наказ i поспiшили висловити свою згоду. - Я радий мати за начальника такого доблесного воїна, як ви, Азем-ага, - вклонився Ненко, який вiдтепер мав знову стати Сафар-беєм. - Якщо у вашому загонi потрiбен лiкар, то я теж можу запропонувати свої послуги, ага, - сказав Якуб, опускаючи повiки, щоб приховати iронiчний блиск очей. Суворе обличчя Азем-аги прояснiло. - Я дуже радий. Отже, будемо вважати, що з цiєї хвилини ви знову несете службу у вiйську падишаха... Вам дадуть зброю i все, що потрiбне для життя. Хоча мушу вас трохи розчарувати: з харчами у цiй злиденнiй варварськiй країнi досить скрутно. Населення розбiглося, а те, що залишилося, так зубожiло, що у нього часто справдi нiчого взяти... Однак для нас з вами вистачить! Азем-ага встав. Почав прощатися. Новоспеченi пiдлеглi пiдхопилися теж, виструнчилися. А коли Азем-ага вийшов, мовчки перезирнулися мiж собою. - Не розумiю, тату, твого рiшення, - сказав Ненко. - Головне наше завдання зараз - визволити Златку й Арсенову сiм'ю. Ти так поривався в Болгарiю, до своїх гайдукiв... I раптом - ми залишаємося тут! Младен нахмурився. - Ви чули, що сказав Азем-ага?.. Султан не обмежився двома походами на Україну. Цього року вiн кине, можливо, ще бiльше вiйсько, щоб остаточно пiдкорити козацький край своїй владi. Руснаки не знають про це, i турецький напад може застати їх зненацька... Ми повиннi допомогти їм. Якщо хочете, це - мiй обов'язок! Цим самим я допоможу - i не в малiй мiрi! - моїм друзям-гайдукам, моїй коханiй Болгарiї. Бо наша доля вирiшується тут, у степах України... Потiм я подумав, що для визволення Златки й Арсенових рiдних теж потрiбен час. За день-два ми нiчого не зробимо. До того ж куди ми їх повеземо зараз? В Болгарiю? Це виключається, бо вони захочуть повернутися назад, зустрiтися з Арсеном. А везти за Днiпро - не довеземо: у нас нема припасiв для такої далекої дороги, а головне - нас дуже швидко наздожене погоня. Нi, треба ждати весниi Вже недовго... Ми будемо при Азем-азi до того часу, поки це нам вигiдно... А щодо тебе, любий мiй синку, то у мене оце виникла цiлком несподiвана думка: а чи не залишитися тобi взагалi в яничарському вiйську? - Цього тим бiльше не розумiю, - здивувався Ненко. - Цим ти мiг би принести Болгарiї i її друзям неоцiненну допомогу: ми знали б таємнi намiри Стамбула, укази султана, накази i розпорядження вiйськових властей... - Он як! Над цим слiд подумати! - Хай дарує менi Якуб, що я так вiдверто говорю про це, - воєвода поклав руку на плече своєму друговi. - Може, його турецькому вуховi i важко слухати таку мову, бо йдеться про те, щоб розхитати цього жорстокого велетня, який зветься Османською iмперiєю. А це ж твоя батькiвщина, Якубе! - Младене, - тихо промовив Якуб, - на свiтi, крiм жорстокостi й свавiлля, ще iснує справедливiсть. На жаль, я нi разу не зустрiвся з нею нi в яничарських сейбанах, нi в замках бейлер-беїв та санджак-беїв, нi в палацi падишаха. То чи ж личить менi, збагаченому гiрким життєвим досвiдом i власною недолею, людинi, що все життя прагнула покарати несправедливiсть, захищати її? - Спасибi, Якубе! Ти мудрий чоловiк! - i Младен обняв старого товариша. - I ти маєш знати, бо я тобi про це не раз говорив, що ми виступаємо не проти туркiв, не проти Туреччини, щоб знищити її i поневолити її народ. Ми виступаємо проти свого рабського становища, в яке ввергла нас Порта, проти зазiхань султана i його ненависних пашiв на нашу землю i плоди нашої працi, проти гнiту й насильства, проти намагань султана убити нашу вiру, нашу мову, нашi споконвiчнi звичаї, потолочити нашу людську гiднiсть! - Амiнь! - усмiхнувся Якуб i мiцно потиснув Младенову руку. - Тепер менi зрозумiло, чому ми маємо служити в ортi Азем-аги... Весь наступний тиждень гетьман хворiв. Йому ломило руки, ноги, поперек. Голова трiщала вiд нестерпного болю. Безперервно тiпала пропасниця. Вечорами, коли було особливо тяжко, вiн марив, то молячись, то вигукуючи страшнi прокляття, то згадуючи людей, яких давно вже не було на свiтi, - матiр, батька, брата Тимоша... Вiд нього, як вiрний пес, не вiдходив нi на хвилину Свирид Многогрiшний, пантрував за кожним кроком i кожним рухом Якуба, приставленого Азем-агою до хворого. Хвороба минула раптово, як i почалась. Але слабiсть залишилася, а з нею - розбитiсть, поганий настрiй. Гетьман заскучав i гукнув, щоб хто-небудь зайшов. За дверима почувся гамiр, тупiт нiг. - Хто там? Дверi прочинилися - показалася попеляста голова Свирида Многогрiшного. - Це я, ясновельможний пане гетьман. - Округлий вид хорунжого розплився в пiдлесливiй усмiшцi. - Заходь. Многогрiшний зайшов до кiмнати, пригладив рукою миршавого чуба i низько вклонився. - Слава богу, ви живi й здоровi, пане гетьман... А я думав, з вами щось трапилось - так ви крикнули... - Я вже почуваю себе добре... З чим прийшов? - Маю дуже важливi вiстi... - Ну, розповiдай! - Гетьман пiдмостив собi пiд голову другу подушку, щоб зручнiше було сидiти, i показав на дзиглик. - Сiдай! - Ясновельможний пане гетьман. - Многогрiшний обережно сiв на тендiтний дзиглик на кривих позолочених нiжках i притишив голос до шепоту. - Поки ви хворiли, я розпитував своїх довiрених людей, якi залишилися в Немировi нашими очима й вухами... - Ну й що? - Страшно навiть казати... - Кажи! - Ясновельможний пане гетьман, - швидко заговорив Многогрiшний, - усiм вiдомо, яких зусиль докладаєте ви до того, щоб вiдродити батькiвську славу... Та не всi вашi помiчники щиро допомагають вам... - Хто? - Юрась вп'явся в жовтаво-сивi очицi хорунжого. - Наказний гетьман Астаматiй пiд час походу вашої ясновельможностi на Лiвобережжя приймав таємного посла вiд Сiрка i довго трактував з ним за зачиненими дверима... - Про що? - На жаль, не пощастило дiзнатися... Але дiзнаємося! Того посла, запорожця Семашка, сiм'я якого мешкає в Немировi, я наказав заарештувати i посадити в яму. Правда, незважаючи на те, що йому всипали пiвсотнi київ, вiн нiчого певного не сказав... Мало, мабуть, всипали... зате... - Ну, ну! - Зате достеменно стало вiдомо, що Астаматiй, цей хитрий волох, добряче потрусив кишенi й скринi багатих немирiвських городян i привласнив бiльшу частину зiбраного... В казну надiйшло золота й срiбла, а також дорогоцiнних речей тiльки на пiвтори тисячi злотих. А скiльки прилипло до його рук, одному богу вiдомо!.. Гетьман скрипнув зубами, аж задихнувся вiд лютi. Останнiм часом вiн усi свої сили спрямував на те, щоб якомога бiльше люду перевести з лiвого берега на правий, а також щоб поповнити свою казну, бо вважав, що без пiдданих i без грошей вiн нiщо. Тому ревно стежив за тим, щоб жоден злотий, жоден червiнець чи динар, жодна золота чи срiбна рiч не поминули його казни. - Ох, злодюга! Зрадник! Грабiжник! Хитрий волоський лис!.. Я давно пiдозрював, що то нещира, пiдступна, пiдла людина!.. Але куди ж дивився полковник Варениця? Я ж наказував йому пильно стежити за кожним кроком Астаматiя! В очах Многогрiшного блиснув радiсний вогник. - Ваша ясновельможнiсть пригрiла на грудях змiю! Полковник Варениця у змовi з Астаматiем... - Не може бути! - Мої люди доповiдають, що не раз бачили їх разом. Астаматiй частенько заїздив до Вареницi, до пiвночi пиячив з ним... А покоївка Вареницi Настя хвалилася подругам, що господар подарував їй золотi сережки... Звiдки вони у нього? Адже поки ви не вручили йому пернача полковника, був голий, як бубон!.. Разом зi мною, завдяки вам, видерся з турецької неволi, тож, мабуть, крiм вошви, - хай пробачить пан гетьман за грубе слово, - нiчого не привiз з собою на Україну. А тепер дарує коштовнi сережки своїй коханцi. Який багатiй знайшовся!.. - Що ще? - Немирiвський сотник Берендей... - I цей теж? О боже!.. - Цей випустив з ями кiлькох в'язнiв, не поклавши за них у казну жодного шеляга... Кажуть, на цьому вiн добренько погрiв руки... I з корчми не вилазить! - Це все? - Все. - А як переселенцi? - Злидота... Перетрусили - жодного злотого не знайшли... Тимчасово поселилися на Шполiвцях. А весною примусимо орати, сiяти... - А тi... дiвчата? - їх поселено, як i наказано вашою ясновельможнiстю, тут поряд... На Викiтцi... Стежу за кожним кроком... - А турки? - Азем-ага взяв на службу. - Умгу... Це добре... Однак їх треба остерiгатися, бо вони про все доповiдатимуть Азем-азi. - А той - кам'янецькому пашi Галiлю, великому вiзировi або й самому султановi, - додав Многогрiшний. - Про це мiг i не нагадувати: сам знаю... А ось хто з наших доносить Азем-азi - оце я хотiв би знати! - Хто ж? Астаматiй i Варениця, безперечно, причетнi до цього... Юрась кисло скривився. - А може, й ти? Га? Многогрiшний злякано перехрестився. - Що ви, пане гетьман!.. Ось вам хрест - я вам найвiдданi-ший слуга! Як пес, ладен кожному вашому недруговi горло перегризти! - Гаразд, гаразд, вiрю, - недбало махнув рукою гетьман, а потiм, бачачи, як його слова схвилювали хорунжого, додав:- Ти єдиний, на кого я можу покластися... Що ж пропонуєш зробити з цими зрадниками? - Пропонувати i вирiшувати має ваша ясновельможнiсть. А моя справа - доповiсти про все правдиво, як на духу. - Ти схопив їх? - Без вашого наказу? - здивувався Многогрiшний. - Як би я посмiв? - Схопити злодюг! Негайної I тримати пiд посиленою вартою!.. Трохи змiцнiю - сам говоритиму з ними! - Буде зроблено, ваша ясновельможнiсть. Але... - Ну, що ще? - Кого ж призначити на їхнi мiсця? На якусь мить Юрась задумався. Потiм рiшуче сказав: - Без наказного гетьмана обiйдусь: сам управлюсь! Полковником призначу Коваленка, а сотником... - вiн зробив паузу, пильно оглянув Многогрiшного. Той схилив вiддано голову, нiби чекав подяки за вiрну службу. - А сотником... будеш ти, Свириде! Служи менi щиро - i я нiколи не забуду про тебе! - Дякую, ваша ясновельможнiсть. - Многогрiшний схопив невелику бiлу руку гетьмана i чмокнув масними губами. - Гаразд, iди! I зроби все, як я казав! Задкуючи i кланяючись. Многогрiшний вислизнув за двер! Була недiля. Гетьман устав рано, ще до сходу сонця. В супроводi своїх старшин сходив до заутренi, поставив свiчку перед образом матерi божої за своє видужання, а другу - перед образом спасителя - за душу свого батька Богдана. Повернувшись додому, поснiдав, випив гарячого молока з медом - i вiдчув себе зовсiм здоровим. Одягнувшись у теїь'iий кожух, покритий сiрим угорським сукном, узув иалянки i вийшов надвiр. У вiчi вдарило яскраве сонячне промiння. З гiллястих яворiв з криком знялося вороння. Гетьман примружив очi, глибоко вдихнув морозне повiтря, що пахло ранковим димом, i зiйшов з ганку. На просторому майданi вишикувався загiн татар, що прибули до Криму для замiни тих, котрi вiдбули пiвроку i мали повернутися додому. У гостроверхих круглих шапках, оторочених хутром, у заяложених овечих кожухах, вони стомлено сидiли на невеликих кошлатих конях i байдуже дивилися на невисокого блiдого гетьмана Iхмельнiскi та гурт старшин за його спиною. За плечима у кожного з них стримiла споконвiчна зброя кочовика - лук, сагайдак зi стрiлами, круглий щит, оббитий бляхою або цупкою бичачою шкiрою. Бiля боку - шабля. Гетьмана оточили старшини на чолi з Азем-агою i Свиридом Многогрiшним. Вiн привiтався з кожним кивком голови, а сал-тану Газї-бею, котрий мав вiд'їжджати днями до Криму зi своїми людьми, i Чогаку, котрий щойно прибув, щоб замiнити Газi-бея, потиснув руки. - Спасибi, салтане, за добру службу, - сказав гетьман Газi-бею. - Передай хановi Мюрад-Гiрею, що я дуже задоволений тобою i твоїми воїнами! - Передам, гетьмане, - вiдповiв той, похмуро дивлячись собi пiд ноги. - Приємно чути похвалу... Однак ми служили не тiльки за похвалу. - Що ти маєш на увазi, салтане? - Мої люди незадоволенi... Вони повертаються з порожнiми руками, гетьмане... Треба мало-мало платити. - Ти ж знаєш, салтане, що платити зараз нiчим... Така вiйна пройшла нашим краєм... Трохи розживемося - заплатимо! - Ми не просимо золота, гетьмане. Дозволь нам мало-мало ясир брати... - Ясир?.. Ти ж знаєш, салтане, що наша земля зовсiм опустi-'iа. Де ж ви будете ясир брати? З ким тодi я зостануся? - Україна велика, ми знайдемо, де взяти, - ошкiрився Газi-бей, вiдчувши в словах гетьмана таємну згоду, але, щоб остаточно змусити його погодитися, додав:- Якщо не дозволиш, гетьмане, поїдемо й так... Як у вас кажуть, облизня впiймавши... Але як подивляться на це люди салтана Чогака? Чи захочуть вони служити тобi за спасибi? Боюся, що повернуть коней i помчать вслiд за нами... Це була неприхована погроза. Юрась глянув на Чогака, той мiцно стиснув осмаленi морозом губи, вiдвiв очi. Низькорослий, кривоногий, вiн скидався у своєму кожусi вовною назовнi на ведмедя, але погляд мав бистрий, вовчий. Знав Мюрад-Гiрей, кого прислати: цей не тiльки захистить гетьмана, а й з горла вирве здобичi I без нього не можна - на кого ж тодi спертися? - У Немировi я забороняю брати ясир! - роздратовано крикнув Юрась Хмельницький. - їдь собi з богом, салтане Газi-бей! Газi-бей опустив повiки, щоб приховати вiд гетьманського почту радiсний блиск очей. Слова гетьмана означали згоду брати ясир повсюди, окрiм Немирова. Вiн знав, що люду в краї залишилося небагато, але все ж достатньо для того, щоб узяти якусь сотню-другу бранцiв. А якщо чутка про це дiйде до великого вiзира чи, боронь боже, до самого султана, то можна буде завжди послатися на дозвiл гетьмана... - Якшi, якшi, великий гетьмане! - закивав вiн головою. - У Немировi ми нiкого й пальцем не зачепимо... Мало-мало зберемося - i гайда в дорогу! Юрась не вiдповiв нiчого i, вiдвернувшись вiд Газi-бея, зустрiвся поглядом з мурзою Кучуком. Вiн любив i поважав аккерманського мурзу за незвичайну хоробрiсть i прямоту, хоча знав, що це найжорстокiший нападник i людолов, котрий вивiв з України не одну тисячу бранцiв. - Салям, мурзо, - усмiхнувся до нього гетьман. - Гадаю, ти не поспiшаєш додому? Ще послужиш менi? - Нi, не поспiшаю, гетьмане. Я залишуся до весни... Але як тiльки снiг зiйде з землi, вирушу в рiдну сторону. Мої люди вже скучили за домiвкою i за своїми близькими. - Спасибi тобi, Кучук. Я скажу вiзировi, що ти чесно i самовiддано служиш падишаховi. Потiм Юрась пiдiйшов до Младена, Ненка i Якуба, котрi стояли серед старшин, i привiтав їх зi вступом на службу в його вiйсько. - Де ваша сестра, ага? I та друга дiвчина? Здається, Стеха? - звернувся вiн до Ненка по-турецькому. - Вони дома, бейефендi. - Я хотiв би їх бачити! - Зараз, бейефендi? - Так. Сходи за ними! Ненко здвигнув плечима, але мовчки пiшов. Через кiлька хвилин з'явився зi Златкою i Стехою. Дiвчата куталися в кожушини i теплi хустки, боязко позираючи на гетьмана i його оточення. Всi замовкли. Ждали, що скаже гетьман. Один мурза Кучук нахилився до вуха Чори i щось швидко шепнув йому, але нiхто не звернув на це уваги. Чора хитнув головою i зник серед воїнiв. Юрась пильно оглянув дiвчат i, видно, лишився задоволений, бо на його блiдому обличчi з'явився легкий усмiх. Вiн пiдiйшов до них майже впритул i сказав: - Таких красунь грiх тримати за зачиненими дверима! Треба частiше, дiвчатка, виходити на люди, i тодi, клянусь аллахом, ми пiдшукаємо для вас таких женихiв, яких не має жодна дiвчина в Немировi!.. Чи як ви думаєте? Дiвчата промовчали, не знаючи, що вiдповiдати. А гетьман вiв мову далi. - В недiлю, в день мого народження, я влаштовую святкову вечерю i .запрошую вас до себе. Я хочу, щоб ви стали окрасою нашого суворого товариства, яке звикло на таких вечiрках тiльки дудлити горiлку i чванитися своїми перемогами на полi бою та серед жiноцтва! Гадаю, що у вашiй присутностi вони будуть тихi, як ягнята, i галантнi, як придворнi шляхтичi польського короля... Я жду вас, панянки! - Спасибi, - прошепотiла Стеха посiрiлими вiд страху губами, розумiючи, що вiдмова образила б гетьмана i накликала б на них його гнiв. Юрась ще раз пильно оглянув їх i махнув рукою, щоб iшли додому, а потiм, вiддавши розпорядження, де розмiстити новоприбулий татарський загiн, вiдпустив усiх, крiм особистої варти. - А тепер - до ями! - коротко кинув вiн. - Якщо хто прийшов з викупом - впустити! Яма була поряд, посеред майдану. З-пiд широких, покритих памороззю очеретяних мат, що пiдтримувалися довгими сосновими воринами, здiймався стовп пари. Пахолки миттю вiдтягли одну мату вбiк i спустили вниз драбину. Юрась став на край ями. У нiс йому вдарив важкий дух, аж вiн заточився, а з глибини долинало якесь глухе шемрання, почулися хрипкi простудженi голоси. Коли очi звикли до напiвтемряви, вiн побачив унизу кiлька зарослих змарнiлих облич. Однi в'язнi стояли, iншi, найбiльш знесиленi або скатованi, лежали на купi вогкої смердючої соломи, тремтячи вiд холоду. Люто й страшно блискали запаленi, почервонiлi очi. На деякий час у ямi запанувала тиша. Потiм до гетьмана простягнулося кiлька скоцюрблених брудних рук, залунали благання. - Ясновельможний пане гетьманi Змилуйся! За вiщо такi муки? - Я не маю нiякого золота! Хоч убийте мене - не маю! Даремно катуєте... - I в мене немаеi Це злий наговiр. Який я багач - одна слава залишилась... Було колись, та все спливло за водою та за лихими людьми... Вiдпусти, пане гетьман! Юрась сердито тупнув ногою. - Замовкнiть! - Його очi заблищали, як вуглинки, а обличчя ще бiльше зблiдло - навiть мороз не змiг вичавити з нього рум'янцiв. Вiд ворiт пахолки привели трьох жiнок. Вони впали перед гетьманом на колiна, заломили руки. - Змилуйся, батечку! - Не губи наших чоловiкiв! - Будь доброю душею! Вiдпусти їх з богом! Юрась кивнув пахолкам, щоб пiдвели жiнок, а коли тi стали перед ним, суворо запитав: - Викуп принесли? - Принесли, батечку! Принесли! Все, що мали! - Кладiть сюди! - Вiн зняв з найближчого пахолка шапку i простягнув перед собою. Младен непомiтно штовхнув Ненка пiд лiкоть: дивись, мовляв! Справдi, гетьман у цю мить був схожий на жебрака, котрий просить милостиню, але вiн не помiчав цього, а варта незворушно застигла позад нього i жодним рухом не виявляла своїх почуттiв. Одна з жiнок вийняла з-за пазухи вузлик з бiлої хустини, розв'язала i, тримаючи його на лiвiй долонi, правою почала поволi, нiби лiчачи, хоча, мабуть, у неї й думки такої не було, кидати в шапку золотi монети, перснi, сережки. Закiнчивши, зiжмакала хустину в кулацi i крiзь сльози, благальне подивилася на Юрася. - Прiзвище! - коротко процiдив вiн. - Бондаренко, батечку... Василь Бондаренко. Гетьман нагнувся над ямою, крикнув: - Бондаренко, вилазь! З ями показалася скуйовджена руда голова чоловiка середнiх лiт. У волоссi, в бородi й вусах - остюки й солома. В почервонiлих вiд слiз очах - страх i ненависть... Чоловiк поволi перевалився через драбину прямо в снiг, не маючи змоги звестися на ноги. Жiнка з криком кинулась до нього. - Забирай, бабо! - махнув рукою Юрась i повернувся до другої жiнки. - Далi! Бондаренчиха пiдвела чоловiка i, кланяючись та схлипуючи, поволi повела його до ворiт. Друга жiнка, стара, висока i худа, мов жердина, незграбно вклонилася гетьмановi i витягла з кишенi витертого дубленого кожуха, що, мабуть, був з чоловiкового плеча, оксамитовий кисет, розв'язала його i висипала на долоню кiлька золотих i срiбних монет. Подивилася на них байдужим поглядом, а потiм простягла свою суху чорну долоню майже пiц нiс гетьмановi. Юрась глипнув на монети, на жiнку i скривився. - Мало! Жiнка не кину