стiни здавалися не такими похмурими, непривiтними. - Матiнко, ви прожили в Немировi все життя, - сказав Палiй, облизавши ложку i запхнувши її за халяву, поряд з ножем. - Тож, напевно, багатьох тут знали i знаєте? - Не багатьох, а всiх, синку, - вiдповiла стара, витираючи сухою зморщеною рукою губи. - Може, хiба забула кого ниньки... Бог пам'ятi вкоротив на старостi... - Колись я тут знавав одного чоловiка... Давненько, правда, це було. Либонь, рокiв з десять чи й п'ятнадцять минуло, як бачив його востаннє... - Хто ж це? - Мирон Семашко... Знали? - Звичайно, знала... Я всiх Семашкiв знала... Ще коли дiвкою була, то з Мироновим батьком разом на вечорницях гуляла. - От i добре... Мирон живий? - А цього не знаю, голубе... А жiнка його, Федоська, живе на Шполiвцях. - Так, так,Феодосiя, - зрадiв Палiй. - То, може, ви проведете нас до неї? - Голубе мiй, я ледве додибую по заметах до криницi, а ти хочеш, щоб провела аж до Семашкiв... Це ж неблизький свiт! Та тут по сусiдству живе Сава Грицай, Федосьчин брат... До нього я, може, якось i дочовгаю. А вiн - чоловiк молодий. Швиденько проведе вас до Семашкiв... - I це непогано, - зрадiв Палiй. - Ходiмо ж, матусю... Арсене, ти зi мною! До Грицаєвої хати справдi було недалеко. Обiгрiвшись i попоївши кулешу, стара швиденько дрiбуляла по снiгу, опираючись на палицю. У вiкнах не свiтилося. На стукiт бабусi нiхто не озвався. Тодi Палiй торохнув кулаком по рамi - аж шибки забряжчали. I зразу ж почувся густий чоловiчий голос, нiби господар, причаївшись, стояв за вiкном. - Кого лихий носить? - Савої Вiдчини! Це я!.. - прошамкотiла стара. - Це ви, бабо Секлето? - голос прозвучав незадоволено. - I чого ви товчетеся серед ночi? Дверi вiдчинилися - на порозi вималювалась висока постать у довгiй бiлiй сорочцi. - А це хто з вами, бабо Секлето? - злякано вiдсахнувся господар, норовлячи швидше зачинити дверi. Та Арсен миттю просунув у щiлину ногу, плечем натиснув на дверi i ввiйшов до сiней. Палiй поспiшив заспокоїти чоловiка. - Не бiйся, господарю! Впускай до хати. Я Семашкiв товариш. - Ви знаєте Мирона Семашка? - недовiрливо прогув у темрявi сiней голос. - Ще б пак! Однокашники по колегiї. - Ось як! Тодi заходьте... Палiй повернувся до старої, сказав: - Матусю, самi добiжите додому чи провести? Бо ми тут трохи затримаємося... А зустрiнете кого - про нас анiчичирк! - Сама, добродiю, сама дошкандибаю якось... I не сумлiвайте-ся - мовчатиму як риба! Коли за старою скрипнула хвiртка. Палiй i Звенигора причинили сiнешнi дверi. - В хатi вже сплять? Не побудити б... - А ми зайдемо в хатину, - вiдповiв господар. - Почекайте хвилинку, я принесу вогню... Незабаром вiн вийшов зi свiчкою i завiв пiзнiх гостей до невеликої холодної кiмнати поруч з коморою. Тут пахло сухим зiллям, мишами i пусткою. Поставивши свiчку на стiл, змiв ганчiркою з широкої лави пилюку, запросив: - Сiдайте... Що вас привело до мене в таку пiзню пору? Сава дивився прямо i твердо. В його поглядi все ще таїлася недовiра. Це був мiцний чоловiк рокiв тридцяти. З-пiд бiлої сорочки випиналися широкi м'язистi плечi. Кучма густого чорного волосся закривала йому пiвлоба i надавала обличчю суворого виразу. Було видно, що вiн стривожений незвичайними вiдвiдинами незнайомцiв i нетерпляче жде вiдповiдi на своє запитання. - Друже мiй, - Палiй говорив м'яко, довiрливо, намагаючись i голосом i виразом очей заспокоїти господаря хати, - ми прибули аж iз-за Днiпра... Тож повинен розумiти, що привело нас сюди не одне бажання побачитися зi своїм старим товаришем... Привела нас у Немирiв дуже важлива справа, зв'язана з життям i волею близьких нам людей. А щоб їх визволити, нам потрiбна допомога. Ось чому ми хочемо зустрiтися з Мироном Семашком. Гадаю, вiн допоможе нам зробити те, заради чого ми сюди приїхали. - Вiн вам не допоможе. - Чому? - Вiн сам потребує допомоги... - Тобто? - Люди Юрка Хмельницького схопили його i кинули до тюрми. - За вiщо? - А хто зна... Мабуть, за те, що запорожець, а також за те, що колись мав грошенята. Сестра вже носила, але Мирона не вiдпустили. Юрась каже - небезпечний злочинець... Запорожець! - Гм, ось як! - Палiй замислився. - Що ж його робити? А я такi надiї покладав на Мирона... А тут, виходить, не вiн нам, а ми йому повиннi допомагати. А нам так потрiбнi очi, щоб знати, що дiється в Немировi, зокрема в оточеннi гетьмана. Сава випростався. Полегшено зiтхнув. . - Тепер я все розумiю... Здається, я зможу вам допомогти. З однiєю умовою... Якщо ви допоможете визволити Мирона. - Друже мiй, давай нiчого не обумовлювати, - сказав Палiй. - Мирон - мiй давнiй приятель, i справа моєї честi допомогти йому! Але... сам знаєш: iнодi не все можеться, що хочеться. - Гаразд. Я згоден. Думаю, що зараз, не вiдкладаючи до ранку, ми сходимо до Феодосiї, Миронової дружини, а моєї старшої сестри. Може, вона дiзналася що-небудь новенького про Мирона... Там i домовимося про все. Їх було в хатi п'ятеро: три пропахлi морозом чоловiки, Савина сестра Феодосiя та її п'ятнадцятилiтнiй син. Сидiли на лавах та ослонах навколо великого столу, застеленого бiлим настiльником. У темному бронзовому пiдсвiчнику палахкотiла свiчка. По кiмнатi розливалися приємнi пахощi воску. Жовтаво-зелений вогник злегка коливався вiд дихання людей i кидав на стiни розпливчастi, мерехтливi тiнi. Взаємне довiр'я було встановлене зразу ж, як тiльки гостi, переступивши порiг, привiталися з господинею. - Я вас добре пам'ятаю, пане Семене! - сказала Феодосiя, мiцно, по-чоловiчому, потискуючи Палiєву руку. - Лише один раз ви завiтали до нас лiт дванадцять чи й бiльше тому - це було ще в старiй хатi, у свекрiв, але ми з Мироном частенько згадували той ваш приїзд. Гарно ви тодi з Мироном спiвали!.. - Було таке, було! - зрадiв Палiй, розглядаючи ставну, красиву молодицю рокiв тридцяти п'яти. Правду кажучи, вiн її мало пам'ятав, молоденьку тодi, тендiтну Миронову дружину, але те, що вона не забула його, полегшувало справу. - I мушу сказати, що з того часу ви погарнiшали, ба навiть помолодшали, панi Феодосiя! Жiнка сумно усмiхнулась. - Де вже там... За вами переживаючи - i погарнiшаєш, i помолодшаєш... Сiдайте, прошу! Розмова зразу ж набрала потрiбного напрямку. Палiй i Звени-гора розповiли про мету свого приїзду. Не приховали i того, що затримуватися у Немировi не мають намiру. - Тiльки визволимо своїх - i гайда назад! - Я бачив валку переселенцiв, - втрутився молодий Семашко. - Мабуть, i вашi були серед них. - Де ти їх бачив? - швидко запитав Палiй. - На Викiтцi. - Отже, ти буваєш у дворi гетьмана? - Буваю. Я ношу батьковi їсти. - Це добре... Ось хто може все вивiдати! На хлопця менше звертають увагу. Вiн прослизне там, де нашому братовi, дорослому, i носа показувати небезпечно... Гадаю, завтра ти розповiси нам бiльше? - А чому ж? Розповiм, - серйозно вiдповiв хлопець. - От i добре. Будеш нашими очима, друже мiй, тобто нашим таємним вивiдачем... А що з батьком? - Батька кинули до ями... - До ями? Якої ями? - Гетьман наказав у себе на подвiр'ї викопати глибочезну яму, яка замiняє тюрму. В нiй завжди повно в'язнiв... Кидають туди i за провини, i без провин... Дiзнається Юрась, що у кого-небудь є грошi, - бiдолаху миттю схоплять i запроторять до ями! I кожного дня б'ють киями по пiдошвах нiг, аж поки родичi не принесуть викуп або в'язень не сконає вiд голоду, холоду та побоїв... Батька теж б'ють... Кожнiсiнького дня... На очах у хлопця заблищали сльози. Як i мати, вiн був чорнявий, мiцний, з виразними i красивими рисами обличчя. Над верхньою губою у нього рясно висiявся темний пушок. - Ну, ну, Васильку, не плач. Ти ж у мене - козак, - обняла його за плечi мати. - Визволимо твого батька! - стукнув кулаком по столу Сава. - Якщо вже на те пiшло, то я скажу: є в мене хлопцi вiдчайдушнi. Такi, що й чортовi роги скрутять!.. Чекаєм весни - готуємо зброю, пiдбираємо надiйних людей. Та бачу, до весни далеко! Доведеться ще зимою полякати трохи татар i Юраська Хмельниченка, щоб пам'ятали, на чиїй землi живуть, клятi!.. I вас гурт, - звернувся вiн до козакiв. - Це вже немало! Таким загоном щось можна зробити. - А про ваших рiдних я вже сама вивiдаю, - сказала Феодосiя, звертаючись до Звенигори. - Жiнцi зручнiше зробити це... Та й Василько не дрiматиме. - Спасибi, панiматко, - подякував Арсен. У нього зародилась надiя, i на серцi стало легше. Вiд тепла i передчуття того, що все складається якнайкраще, на схудлому, обтягнутому засмаглою шкiрою обличчi заграли рум'янцi, а в сiрих очах, замiсть холоду i суворостi, з'явився вираз лагiдностi й тихої задуми. Залишилося з'ясувати ще одне: де зупинитися козакам? Феодосiя зразу ж запропонувала свою господу, досить простору i, на перший погляд, зовсiм не бiдну. Але Палiй заперечив: - Якщо за Мирона вимагають викуп, то кожної днини до вас можуть завiтати непроханi гостi. Що вони скажуть, коли застукають нас тут?.. Спочатку я й сам мав намiр зупинитися у вас, панiматко, а тепер бачу - не можна. I для вас буде неспокiйно i для нас небезпечно... Хатина баби Секлети - найзручнiше пристановище: на околицi, бiля самого лiсу, далеченько вiд сусiдiв. Для коней є повiтка, а в нiй - трохи сiна i соломи... Тож перебудемо якийсь день там. На тому й порiшили. Уже проспiвали другi пiвнi, коли три постатi вийшли з двору Семашкiв i, пересвiдчившись, що на дорозi - жодної живої душi, пiрнули в синю морозяну нiч. Кiлька днiв нi молодий Семашко, нi Феодосiя, нi Сава Грицаи не приносили нiчого втiшного, бо не могли пробратися на Викiтку. Юрась Хмельницький всюди поставив посилену варту. Що дiялося за частоколом фортецi, нiхто не знав. Однак жителi Немирова здогадувалися, що там чиняться кривавi допити i катування. Арсен Звенигора не знаходив собi мiсця. Кожного вечора, коли прибiгав Семашко або Сава без достовiрних вiстей, вiн у безсилiй лютi стискував кулаки. Його гнiтила невiдомiсть. Вiн ладен був зразу, негайно напасти на укрiплення, бо вичiкування завдавало йому неймовiрних душевних мук. Розпалена уява малювала одну картину страшнiшу за iншу. Особливо переживав вiн за Златку i Стеху. Що з ними? Де вони? Як поведуться з ними люди Юрася i сам несамовитий гетьман? Його пiдтримував Роман. Однак Палiй не схвалював їхнього гарячкування. - Поспiшиш - людей насмiшиш, - казав вiн. - Хiба можемо ми такими нiкчемними силами нападати на тисячну залогу? Це ж божевiлля! Поки ми не матимемо надiйного зв'язку з твоїми, Арсене, доти... - А поки дочекаємося зв'язку, буде пiзно! - Що ж ти радиш? - Ми самi повиннi встановити зв'язок! - Як? - Я проберуся таємно на Викiтку... - Легко сказати! - А чекати ще важче!.. Якщо i сьогоднi не буде нiчого нового, я вночi пiду до замку. Перед вечором прибiгли схвильованi Василь Семашко та Сава Грицай. Всi кинулись до них. Навiть баба Секлета злiзла з печi. - Ну? - Татари виволокли чотири трупи iз замку i кинули в ополонку на Нижньому ставу! - Ви дiзналися, хто то був? - Нi, - схлипнув Василько. Звенигора обняв хлопця за плечi. - Не плач! Сльозами горю не зарадиш... Вночi ми проберемося на Викiтку i що-небудь вивiдаємо. Палiй промовчав. А у хлопця радiсно заблищали очi. - Справдi? - Так. Для цього потрiбно мати вiрьовочну драбину iз мiцним залiзним гаком i довгу тичку, щоб той гак зачепити за частокiл. - Драбина з гаком у мене знайдеться, - сказав Сава Грицай. - А я дiстану хворостину, - по-змовницьки прошепотiв Се-машко, нiби його мiг тут хтось пiдслухати. - От i добре. Тодi приходьте, як стемнiє. Пiзнього вечора кiлька постатей прокралися темними завулками i задвiрками до Викiтки. Щоб не наражати всiх на небезпеку, Арсен наполiг, що в замок пiде вiн один, до стiни його супроводжуватимуть тiльки Роман та Семашко, а iншi залишаться в засадi на березi ставу, у заростях верболозу та вiльшаника. Семашко - так запорожцi почали звати хлопця - упевнено йшов попереду. Ще за дня вiн розвiдав усi пiдступи до Викiтки i переконався, що найзручнiше буде пiдiйти з боку Верхнього ставу. Вони спустилися з крутого горба вниз, на лiд, приметений снiгом, оминули вузький перешийок, яким Викiтка з'єднувалася зi Шполiвцями та центром мiста i де, як хлопець знав достеменно, i вдень i вночi вартували татари, й попростували до зубчастої стiни фортецi. Нiч була темна, безмiсячна. Рiзкий вiтер глухо шумiв у лапатому гiллi яворiв i жбурляв колючим снiгом. Жодного вогника, жодної людської постатi. Здавалося, весь Немирiв вимер або заснув. Вони видерлися по крутому схилу вгору i зупинилися пiд темною дерев'яною стiною. - Тут! - прошепотiв Семашко. Звенигора розпустив драбину, довгою тичкою пiдняв один її кiнець вгору i зачепив за гострий частокiл. Ставши ногою на нижнiй щабель i пересвiдчившись, що драбина зачепилася мiцно, вiн обняв у темрявi Романа i Семашка, прошепотiв: - Чекайте на мене тут до других пiвнiв. Якщо не вернусь, iдiть назад... Прощавайте! Вiн швидко полiз на стiну i зник у темрявi. Частокiл був невисокий - якихось два сажнi, i Арсен миттю здерся на нього. Перелiзши через гострi шпичаки паль на внутрiшню земляну приспу, швидко пiдняв драбину, згорнув i закопав у снiг. Потiм, кинувши швидкий погляд на Романа i Семашка, якi ледь бовванiли внизу пiд стiною, обережно спустився в темний двiр фортецi. Десь бiля брами загавкав собака, перегукнулися вартовi - i знову настала тиша, яку порушував тiльки посвист вiтру. Арсен струсив з одягу снiг i почав скрадатися поза хлiвами до майдану, де у вiкнах блимали жовтавi вогники. Завiрюха посилювалась i швидко замiтала слiди, а також ховала вiд стороннього ока. На майданi - жодної живої душi. Тiльки вдалинi, бiля фортечних ворiт, якийсь рух i гамiр - то в посад в'їжджав невеликий татарський загiн, що, мабуть, повертався зi здобиччю з навколишнiх сiл. Але до ворiт було далеко, i, звичайно, нiхто на такiй вiдстанi не мiг побачити людину, яка скрадалася попiд будiвлями, обережно заглядаючи в освiтленi вiкна. Довго Арсеновi не щастило. Та ось вiн, обiгнувши рiг однiєї хати, заглянув у замерзле причiлкове вiконце i побачив неяснi тiнi. Тодi припав до шибки ротом, гарячими губами вiдiгрiв замерзле скло. Незабаром на ньому зачорнiла невеличка кругла латка. Глянув у неї - i мало не скрикнув од радостi: за столом, якраз насупроти нього, сидiв, пiдперши лису голову, дiдусь Онопрiй. Арсенове серце радiсно закалатало. Тiльки б нiкого iз стороннiх не було в хатi! Зразу вивiв би своїх до стiни, де ждуть Роман i молодий Семашко, пробралися б швидко до хатини баби Секлети - i гайда в поле! Завiрюха миттю замете слiд, i нiхто не здогадається, де подiлися втiкачi... Шукай вiтра в полi! Вiн аж затупцяв з нетерплячки. Потiм ще раз заглянув у вiконце. Так, це дiдусь Онопрiй. Як i ранiш, сидить непорушне, пiдперши голову рукою... А там далi, у сутiнках, - матуся... I бiльше, здається, нiкого... Легенький стукiт нiгтем у шибку примусив дiдуся здригнутися, пiдвести голову. Вiн довго прислухався, щось сказав. До нього пiдiйшла мати. Арсен постукав знову, на цей раз дужче. Дiдусь встав з-за столу i нахилився до вiкна. - Хто там? - долинуло його ледь чутне шамкотiння. - Це я, Арсен, - прошепотiв козак. - Вiдчинiть! У хатинi запала мовчанка. Потiм почувся легкий скрик матерi. Грюкнули дверi. Арсен оглянувся, визирнув з-за рогу. На майданi порожньо. Татари десь зникли. Тiльки бiля брами голосно смiялися вартовi... Вiн легко перемахнув через плiт i збiг на високий ганок. Дверi несмiливо скрипнули, прочинилися, i з щiлини почувся голос матерi: - Арсене, ти? - Я, мамо! Я! - Боже мiй! Вона хутко впустила його в сiни. - У хатi чужих немає? - спитав тихо. - Немає, - грюкнула засувом i припала в темрявi до холодного синового кожуха. Прошепотiла:- Арсенчику, дитино моя! Ввiйшли до хати. Дiдусь Онопрiй кинувся до внука, схлипнув радiсно. - Соколику! Звiдки ти? Арсен обняв дiдуся i обвiв оком кiмнату. Нiкого. - А де ж Златка? Стеха?.. Де Младен, Ненко та Якуб? На мить у хатi стало тихо. Тiльки потрiскувала скiпа, i вiд її жовтавого свiтла покоєм бродили примхливi загадковi тiнi. Арсеновi враз стало страшно. Чому ж мовчать матуся й дiдусь? - Ну? Кажiть же! - Покликали їх до гетьмана... А що там - невiдомо. Тiльки наказали вдягнутися по-святковому, - тихо проказала мати. У Арсена похололо серце. - I що ж - їх кожного вечора кличуть до гетьмана? - Нi, сьогоднi перший раз. - А Младен, Ненко, Якуб?.. Що вони там роблять? - Вони поступили на службу до яничарiв... Казали - так треба... Тож i їх покликано сьогоднi... - Ага, ось як, - Арсен полегшено зiтхнув. Однак тривога не полишала його. Хiба мiсце молодим гарним дiвчатам серед кровожерливих воякiв Юрася Хмельницького, людей без роду i племенi, якi злетiлися сюди з усiх усюд, щоб тiльки якось пережити голодне лихолiття? - Матусю, дiдусю, слухайте мене уважно, - промовив, сiдаючи на ослiн i садовлячи обабiч себе рiдних. - Я тут не сам... Зi мною - i Роман, i пан Мартин, i Яцько, i нiжинський козак Гурко, якого запорожцi прозвали Палiєм. Передайте Младеновi, Ненковi i Якубовi, що ми приїхали, щоб визволити вас. Мої товаришi залишилися у одної старенької бабусi, яка живе самотньо над ставом. - Арсен розповiв, як знайти хатину бабусi Секлети. - Якщо я не побачу їх, хай прийдуть завтра ввечерi до нас... А зараз я повинен iти... Де живе гетьман? - Арсене, що ти надумав? Iти до гетьмана? - кинулася мати. - Я повинен усе розвiдати. Можливо, їм потрiбна моя допомога... То де живе гетьман? - Його будинок - на тому боцi майдану. Якраз перед ганком - два високi осокори, а на подвiр'ї - конюшня та вiйськовий склад, - пояснив дiдусь Онопрiй. - А варта? - Варта тiльки всерединi... Та бiля ворiт. - Ага, гаразд... За мене не бiйтеся, рiдненькi... Може, ще сю нiч ми всi будемо в безпечному мiсцi. Тiльки б поталанило... Вiн обняв матiр i дiда i швидко вийшов з хати. Хурделиця не стихала. Арсен пiдняв комiр кожуха i, пiдштовхуваний вiтром, попростував через заснiжений майдан. Будинок гетьмана, незважаючи на снiгову завiрюху, неважко було знайти: всi вiкна у ньому свiтилися. А перед ганком, як казав дiдусь Онопрiй, стрiмко здiймалися вгору два струнких осокори. Пересвiдчившись, що поблизу нiкого не видно, Арсен смiливо наблизився до освiтленого вiкна i припав до шибки. Однак нiчого не побачив: на вiкнах занавiски... Вiн перейшов до другого вiкна. Але й тут його ждало розчарування. Обiйшовши пiвхати, вiн опинився в дворi. Не помiчаючи нiчого пiдозрiлого, через замет перебрався до двох яскраво освiтлених вiкон, з яких долинали голоси, i здерся на прикидану снiгом купу дров, щоб заглянути поверх занавiсок. Раптом з-за хати вийшло троє. Арсен зразу зрозумiв, що це - пiдпилi старшини, i вилаяв себе у думцi за необачнiсть. Тепер доведеться або тiкати (а це означало б, що пiднiметься через хвилину на ноги вся Викiтка), або ж пiти на ризикований шлях i спокiйно, вигадавши правдоподiбну причину, пояснити, чому опинився тут, пiд вiкнами гетьманського дому. Побачивши незнайомця, якого добре було видно супроти освiтленого вiкна, старшини на якусь мить розгубилися i, зупинившись, мовчки дивилися на нього. Потiм один спитав: - Хлопець, хто такий? Що тут робиш? - Вони оточили Арсена. - Добрий вечiр, - миролюбно привiтався козак. - Добрий вечiр, - спантеличено вiдповiли старшини, приглядаючись до незнайомця. - Ти що за один? - Менi потрiбно до гетьмана... Я прибув iз Запорожжя. - Дiдько тебе вiзьми, як же ти сюди потрапив? Ворота ж охороняються! - А мене пропустили разом з загоном, який щойно входив до посаду... Нiхто й уваги не звернув. - Ох диявол!.. Тс-с-с! Нiкому про це нi слова. А то гетьман дiзнається - голови всiм нам постинає... Лихий би тебе забрав! Старшини були наляканi. Гетьман жартувати не любив: дiзнається - враз комусь пропише сотню київ! - Ходiмо з нами! - смикнув один Звенигору за рукав. - Куди? - Як куди? Ти ж хотiв до гетьмана? - Але зараз... Пiзно вже!.. - Нiчого. Всi старшини у гетьмана якраз. Та й сам ясновельможний буде, мабуть, не вiд того, щоб побалакати з запорожцем. Посли з Запорожжя тут бувають нечасто... В ту коротку хвилину, поки старшина доповiдав Юрiю Хмельницькому, Звенигора встиг окинути оком свiтлицю. Вiд нього не приховалась i блiдiсть Златки, яка стояла, потупившись, перед гетьманом, i переляк в очах Стехи, котра зразу впiзнала брата, як тiльки вiн ступив на порiг, i безмежний подив на обличчях Ненка, Младена та Якуба. Звичайно, нiхто з них нiяк не сподiвався побачити його тут, у Немировi, в таку напружено тривожну мить, коли йшлося про Златчину долю i про долю їх усiх. Однак, помiтивши застережливий Арсенiв погляд, прикусили язики i жодним порухом чи звуком не показали, що знають його. Та Арсена знали тут не тiльки його друзi, а й вороги. Як тiльки вiн вступив у свiтлицю, мурза Кучук, Яненченко i Многогрiшний вражено витрiщилися на нього. - Кара джигiт? - не повiрив своїм очам мурза. - Чорний вершник! - вигукнув полковник Яненченко. - їй-богу, це вiн! Провалитись менi на цьому мiсцi! А Многогрiшний, розгублено клiпаючи безвiїми повiками, прошепотiв: - Арсен Звенигора! Арсен мовчав. Юрась Хмельницький ступив крок до нього, спитав: - Ти справдi запорожець? Арсен вклонився. - Так, ваша ясновельможнiсть, запорожець. - Чому ж тебе прозивають Чорним вершником? - Кожен має право назвати iншого як йому заманеться. Тут наперед висунувся Свирид Многогрiшний, вигукнув: - Не вiрте йому, пане гетьманi Не вiрте!.. Це нiякий не Чорний вершник! Самi знаєте, що у деяких запорожцiв iмен, як у собаки блiх. Сьогоднi вiн Степан, завтра - Iван, а пiслязавтра - Гаврило... Насправдi ж це Арсен Звенигора. Я знаю його як облупленого. Давно знаю... Це не простий запорожець, а довiрена особа самого Сiрка! - Он як! - Юрась поглядом змiряв Арсена з нiг до голови. А Многогрiшний пiдступив ближче. - Салям, молодче! От i зустрiлися ми з тобою. Пiзнаєш? - Як не впiзнати, пане Многогрiшний! - стримано вiдповiв Арсен, у думцi бажаючи своєму знайомому провалитися. - Я радий бачити вас живим-здоровим... - Радий чи не радий, але де ж ти дiнешся? - В очах Многогрiшного блиснули злi вогники. - Здибалися, як кажуть, на вузькiй дорозi... Тепер миром не розiйдемося. Юрась вiдсторонив хорунжого убiк. - З чим прибув iз Сiчi, козаче? Арсен завагався з вiдповiддю. - Але, ясновельможний пане гетьман... - Вiн поглядом красномовно вказав на старшин i салтанiв, що пантрували кожне його слово. - Я стомився в дорозi i вважаю, що зараз не час говорити про справи. - А може, я взагалi не бажаю трактувати з запорожцями нi про що! - роздратовано вигукнув Юрiй Хмельницький. - Вони зрадили мене! Не захотiли пiдтримати, коли я здобував Чигирин! Коли б менi їх хоч тисячу виманити з Сiчi та захопити, я зразу заслав би їх до турецького султана на каторгу! Як же смiв Сiрко присилати послiв пiсля того, як збройне виступив проти мене i моїх союзникiв?! Чи йому вiд старостi замакiтрилося в головi? - Ясновельможний пане гетьман... Звенигора хотiв делiкатно звернути розмову на iнше або зовсiм припинити її, але до краю збуджений Юрась, видно, торкнувся болючого мiсця в своїй душi, гаркнув щосили: - Помовч, запорозький пес!.. Я знаю, ти приїхав пiдмовляти мене зрадити моїх теперiшнiх союзникiв i покровителiв i перекинутися на бiк Сiрка чи мерзенного поповича! Отого попового сина Самойловича, який запакував гетьмана Дем'яна Многогрiшного в Сибiр, обвинувативши його у зрадi i таємному союзi з Дорошенком!.. - Вiн раптом глянув на Свирида Многогрiшного i швидко спитав:- То, здається, твiй родич, гетьман Многогрiшний? - Так, то мiй двоюрiдний брат, - схилив голову хорунжий. - Мiй нещасний брат, якого Самойлович... - Ну, от бачиш, iз чим ти приїхав до мене? Я все знаю! - Але ж, ясновельможний пане гетьман... Та Юрась i на цей раз не дав Звенигорi сказати слова. - Не ти перший приїжджаєш iз Запорожжя! Цими днями тут був уже один посол... Чи вивiдувач... Трактував iз наказним гетьманом Астаматiєм поза моєю спиною... I знаєш, де вiн зараз? - Юрась зробив паузу i пронизливо глянув на закам'янiле обличчя козака. - У ямi!.. Тож можеш тiшитися тим, що не сам телiпатимешся на гiлляцi, а разом зi своїм братчиком! Многогрiшний нахилився до гетьмана i тихо, але так, що всi чули, промовив: - Цей козак непоштиво вилаяв вас у Стамбулi, а мене на Сiчi, в присутностi Сiрка, коли я був послом вашої ясновельможностi на Запорожжi минулого лiта... Може, дозволите менi тепер потрактувати з ним трохи? - Цiлком доручаю його тобi, - подумавши, вiдповiв Юрась. - Хай усi мої друзi бачать, що я не пiдтримую нiяких зв'язкiв iз ворогами нашими, а з послами їхнiми розправляюся нещадно, як iз пiдступними гiєнами... Вiзьмiть його та киньте в яму! Дозорцi схопили Арсена за руки, вiдiбрали зброю. В першу мить вiн хотiв вириватися, тiкати, але зразу ж збагнув, що на втечу нема нiякої надiї. Тримали його мiцно. Многогрiшний боляче штовхнув у спину. - Ходiмо! Арсен пильно глянув на Златку i Стеху, нiби просив їх мовчати, а потiм - на Юрася Хмельницького. Хоча серце його кипiло вiд обурення, вiн стримував себе, розумiв, що потрапив у пастку сам. - Прощавайте, пане гетьман, - кинув через плече, бо Многогрiшний уже штовхав у спину, щоб виходив. - Гадаю, що все-таки ми продовжимо нашу розмову для обопiльної користi. - Iди, йди! - гарикнув Многогрiшний. - Буде ясновельможний пан гетьман говорити з кожним! Аякже!.. Будеш радий, якщо я побалакаю з тобою, хлопче! Арсен ступив через порiг. Йому здалося, що позаду пролунав тихий скрик Златки. Але зразу ж у покої загули чоловiчi голоси, у сiнях грюкнули дверi - i слабкий Златчин голос потонув у шумi i в завиваннi хуртовини, що дмухнула в лице снiгом i холодом. Йому не поставили драбини. Многогрiшний штовхнув його обома руками у темний отвiр, звiдки тягнуло запахом прiлої соломи, цвiллю, смердючою задухою, i вiн полетiв униз. Яма була глибока, мов колодязь. Арсен упав на купу тiл, що, притиснувшись одне до одного, лежали тiсно на товстiй солом'янiй пiдстилцi. Хтось вiд болю закричав, хтось вилаявся. I зразу яма сповнилася гамором: тi, кому вiд Арсенового падiння дiсталося найбiльше, стогнали та охкали, iншi, цокаючи зубами вiд холоду й вогкостi, щiльнiше вкутувалися в одяг, переверталися на другий бiк, проклинаючи свою долю i все на свiтi. Нагорi дозорцi закрили отвiр матами, стало зовсiм темно. Арсен нiчого i нiкого не бачив. Боячись наступити на кого-небудь, вiн притиснувся спиною до стiни i сидiв тихо, потираючи забите колiно. Раптом чиясь рука намацала в темрявi полу його дубленого кожуха, перебралася вище i стиснула за лiкоть. А хрипкий простуджений голос запитав: - Це ти, чоловiче, звалився на мене як снiг на голову? - Я. - Хто ж ти такий, що тобi така честь? Не кожного серед ночi приводять сюди i кидають, мов колоду, людям на голови. - Пугу, пугу - козак з Лугу, - вiдповiв Арсен, не знаючи, з ким говорить i хто ще його тут слухає. - О! Братчик?.. Ти з якого куреня? - З Переяславського. - А я з Мишастiвського... - То ти теж запорожець? - Так, Мирон Семашко... Арсен стиснув простягнуту руку, нахилився до його вуха, зашепотiв: - Доброго здоров'я, брате... Привiт тобi вiд родини! - Ти був у моїх? - здивувався Семашко. - Яким чином потрапив? Що там у них? В'язень пiдтягнувся ближче i сiв поряд з Арсеном. - Всi живi й здоровi. Турбуються про тебе... Ми заходили з Семеном Гурком, - вiдповiв Звенигора. - З Семеном Гурком? - ще бiльше здивувався Семашко. - А вiн як тут опинився? Арсен розповiв про зустрiч i причину їхнього приїзду до Немирова. Вони довго шепталися, аж поки в'язнi, розбурханi несподiваною Арсеновою появою, не заспокоїлися i не впали в тяжкий сон, на всi лади завдаючи хропака. Тодi Арсен пiдвiвся i витягнув угору руку, намагаючись дiстати краю ями, але скiльки не пiдiймався навшпиньках, намагання його були марнi. Мирон Семашко гiрко промовив: - Даремно, брате, стараєшся! Тут нiчого не придумаєш: яма завглибшки в твої два зрости. I стiни гладенькi - нi за що зачепитися... - А коли стати один на одного? - То одержиш вiд вартового боздуганом або шаблею по головi! А вранцi витягнуть, задубiлого, i кинуть в ополонку... Ракам на поживу. Нi, брате, облиш цю думку, якщо не хочеш вкоротити собi вiку... - Гм, отже, без сторонньої допомоги нiчого й думати про порятунок? - Нiчого й думати... Не яма - справжня могила! - Мирон закашлявся. Його легенi свистiли, мов ковальськi мiхи. Заспокоївшись, вiн додав:- Сам люципер не змiг би вигадати тяжчої кари на людей, а Юрасько вигадав... Проклятий! "Справдi, могила, - подумав Арсен, мацаючи пальцями по холоднiй стiнi, яка вгорi взялася тонким льодком. - I потрапив я в неї завдяки своєму старому знайомому - Многогрiшному! Цiкаво, якої то вiн заспiває завтра? Невже катуватиме?" Вiн обережно лiг поряд з Мироном Семашком, притулився до нього щiльнiше, i вони ще довго гомонiли, аж поки перед ранком їх не зморив сон. Для багатьох у Немировi та нiч була тривожна. Своєю несподiваною появою в господi гетьмана Арсен вiдвернув на якийсь час грозу вiд Златки, i страшний вибух гетьманської лютi упав на нього. Як тiльки Свирид Многогрiшний з дозорцями вивiв Звениго-ру, Юрась окинув важким поглядом присутнiх, довше, нiж на iнших, зупинився на Златцi й Стесi i, нiчого не сказавши, рвучко вийшов до сусiдньої кiмнати. Гостi почали розходитися. Младен, Я куб i Ненко повели дiвчат додому. Господа опустiла. Один Азем-ага мовчки сидiв на лавi край столу, пiдперши важку нижню щелепу кулаком. Згодом повернувся Многогрiшний, примостився на другому кiнцi столу, i так сидiли вони, кожен думаючи про своє, аж поки скрипнули дверi i нечутною ходою ввiйшов Юрась Хмельницький. Многогрiшний пiдхопився як опечений. Азем-ага пiдвiвся повiльно, статечно, але вклонився шанобливо. Обидва поштиво ждали, що скаже гетьман. Юрась зупинився посеред покою, поманив пальцем своїх пiдручних i, коли тi наблизилися, наповнив вином три келихи. - За вас, моїх вiрних i вiдданих друзiв i помiчникiв. За ваше здоров'я! - Спасибi, - коротко промовив Азем-ага. - За здоров'я ясновельможного пана гетьмана! - вигукнув Многогрiшний. Випили. Витерши рукою вуста i вiддихнувшись, Юрась поставив келих, пiдвiв голову. - Здається, я сьогоднi п'яний i наробив дурниць, - тихо промовив вiн, нiби вiдповiдаючи на якiсь свої думки. - Що ви, що ви, пане гетьман! - замахав руками Многогрiшний. - Кожне ваше слово було розумне i достойне! - А-а!.. - Юрась скривився. - Помовч, Свириде! Виконавець iз тебе сумлiнний, а радник нiкчемний... - i звернувся до турка:- Що ти скажеш, Азем-ага? Як розмалюєш мене у своєму донесеннi великому вiзировi про цей вечiр? Азем-ага i бровою не повiв, почувши не натяк на його таємну роль наглядача за кожним словом i вчинком гетьмана, а пряме ствердження цього. Вiдповiв розважно: - Я приєднуюся до думки Свирида-аги. Ви поводились достойно, як i личить вiрному пiдданому падишаха. А щодо тiєї дiвчини, то ось що скажу... Якщо вашi намiри серйознi, мiй повелителю, то, звичайно, треба писати i кам'янецькому пашi, i великому вiзировi, i муфтiю, i навiть самому падишаховi. Гадаю, у них не буде причин заперечувати проти такого шлюбу. Адже вiн скрiпить ваш союз з високою Портою... Наскiльки менi вiдомо, ваш батько гетьман Богдан одружив свого старшого сина Тимоша з дочкою молдавського господаря Василя Лупула - Розандою, щоб скрiпити вiйськовий союз двох держав.То чому б вам не скрiпити союз наших держав шлюбом з туркенею?.. Сам аллах освятить його! - Нi! - вигукнув Юрась. - Про ту дiвку не може бути й мови! Вона образила мене! То була моя хвилинна слабiсть, якої я стида-юся зараз... Я прожив сорок рокiв одинаком i залишуся самотiїiii до самої смертi... Видно, судилося менi не зазнати родинного щастя, а всього себе вiддати тому дiлу, за яке ми тут спiльно кладемо сили й життя! - Отже, ви вiдмовляєтесь вiд неї? - Для себе - так. Вiдмовляюсь!.. Але я не можу пробачити їй i її родичам тiєї ганьби i того сорому, яких я зазнав сьогоднi... Я... В цю мить у сiнях загупали. Юрась обiрвав мову. - Хто там? Многогрiшний вiдчинив дверi. Iз клубкiв холодної сивої пари до свiтлицi вступили двi заснiженi постатi. Ввiйшов Младен у супроводi незнайомого турецького чорбаджiї. Младен вклонився. - Чауш кам'янецького пашi Омар-огли, ваша ясновельможнiсть! - виголосив вiн. - Щойно прибув у супроводi загону охорони з Кам'янця з важливим листом вiд великого вiзира. Юрась Хмельницький i Азем-ага миттю встали з-за столу, пiдiйшли до чауша. Той низько вклонився, витягнув з-за пазухи цупкий сувiй i мовчки простягнув Азем-азi. - Що там? - нетерпляче запитав Юрась, заглядаючи через руку Азем-аги на жовтуватий аркуш, помережаний красивою турецькою в'яззю. В душi вiн боявся вiстей з Кам'янця i Стамбула, бо кожна з них так або iнакше могла торкатися його особи i його майбутнього, яке здавалося йому дуже непевним. Азем-ага мовчки дочитав до кiнця, згорнув сувiй i урочисто промовив: - Великий вiзир Мустафа сповiщає вiйська про пiдготовку до нового походу, який розпочнеться наприкiнцi весни цього року... - Проти кого похiд? Куди? - Проти урусiв... На цей раз удар буде спрямовано на їхню древню столицю Київ... Вiзир наказує всiм пашам, бейлер-беям, вiйськовим залогам на Волощинi й Українi спорядити свої загони всiм необхiдним для тримiсячного походу, головна мета якого - захоплення Києва, Лiвобережжя i розгром уруських вiйськ. Султан Магомет, крiм того, наказує кримському хановi вчинити влiтку спустошливий набiг на Україну, на Лiвобережжя, щоб вiдвернути сили урусiв вiд Києва, куди буде скеровано наш основний удар... Нам, ясновельможний гетьмане, наказується разом з Бiл-городською ордою зробити напередоднi походу головних сил розвiдувальний похiд на Київ, щоб виявити сили ворога i його слабкi мiсця. - Слава богу, що султан не зупинився на пiвдорозi! Отже, ще цього року вся Україна об'єднається пiд моєю булавою! - По волi аллаха i нашого всемогутнього повелителя падишаха Магомета - урочисто проказав Азем-ага, пiднявши моли-товно руки. Юрась Хмельницький уважно подивився на агу, i в його очах промайнула несподiвана думка: якщо турки завоюють всю Україну, то вони, чого доброго, зможуть обiйтися й без нього i взагалi без будь-якого гетьмана, а роздiлять її на пашалики i настановлять пашiв, як уже настановили в Кам'янцi Галiля-пашу, який заправляє тепер усiм краєм. Вiд цiєї думки йому стало сумно i тяжко на серцi. Нi, вiн повинен утриматисяi Будь-якою цiною утриматися i зберегти в руках гетьманську булаву... Але як? На кого спертися? До аллаха високо, а до султана далеко... Один великий вiзир Мустафа близько, i в його руках - влада над життям тих, хто мешкає в Анатолiї, на Балканах i в усiх пiдвладних Портi землях... Отже, вiд нього передусiм залежить i залежатиме i його доля. Хiба... Юрась замислився. З Кара-Мустафою його мiцно зв'язав торiшнiй похiд на Чигирин, пiд час якого вiн добре вивчив потаємнi струни душi великого вiзира. На цих струнах передусiм грали два почуття - владолюбство i користолюбство. То, може, й собi зiграти на них? Гетьман пожвавiшав. У стомлених очах блиснули iскринки. Пильно глянувши на турка, вiн сказав: - Ага стомився... - Так, ефендi, - кивнув головою чауш. - Але вранцi, на свiтанку, доведеться вирушити в зворотну путь... Ага має вiдвезти важливого листа пашi i подарунок великому вiзировi. - Слухаюсь, бей-ефендi, - виструнчився чауш. Юрась повернувся до Многогрiшного. - Свириде, розпорядись агу Омар-огли i його людей добре погодувати i розташувати на ночiвлю в теплих хатах, бо спочинок у них буде короткий. Вони мусять виїхати з Немирова разом з кримчаками, а тi мають звичай рушати до схiд сонця. - Розумiю, пане гетьман, - вклонився Многогрiшний i разом з чаушем i Младеном вийшов з покою. Через деякий час вiн повернувся i доповiв, що весь загiн Омара-огли вже розмiщено на Шполiвцях i що Омар-огли чекає нових наказiв. - Свириде, ти поїдеш з ним у Кам'янець, - наказав гетьман. - Повезеш подарунки великому вiзировi i пашi Галiлю. - Я? Подарунки?.. - Видно було, що Многогрiшному це не сподобалося, але вiн вчасно схаменувся i додав:- Як накажете, ясновельможний пане гетьман! - Але подарунки будуть незвичайнi... - Юрась зробив паузу, i його обидва спiврозмовники вичiкувально дивилися на нього. - Це буде двоє дiвчат... - Дiвчат?! - скрикнули одночасно Многогрiшний i Азем-ага. - Хто ж це? - Адiке i Стеха. - Адiке i Стеха? - Многогрiшний i Азем-ага вражено переглянулись. - Але ж вони не полонянки! - Ну й що ж! їхньої згоди нiхто не питатиме. Ви таємно схопите їх, передасте Омару-огли - i нiхто не знатиме, де вони подiлися... А чутку пустимо, що захопили з собою кримчаки. Це буде правдоподiбно. Вони ще нi разу не верталися з України без ясиру... Ось чому Омар-огли має виїхати з Немирова разом з ними. Обидва гетьмановi пiдлеглi довго мовчали, ошелешенi почутим. Хоча їм були добре вiдомi непостiйнiсть i неврiвноваженiсть характеру гетьмана, у якого нерiдко випадало сiм п'ятниць на тиждень, такого вони не сподiвалися. - Що ж скажуть родичi тих дiвчат? - спитав нарештi Азем-ага. - Гм, родичi!.. - зневажливо усмiхнувся Юрась. - Стешиних до уваги можна не брати... Двоє старих... А брат Адiке буде щасливий, коли згодом дiзнається, що його сестра - дружина чи коханка великого вiзира... Перед ним вiдкриються шляхи до найвищих посад у вiйську падишаха. А тим часом хай, щеня, покусає собi з досади та горя лiктi або, якщо забракне розуму, женеться за кримчаками... Азем-ага схилив голову, даючи зрозумiти, що вiн погоджується з такими доводами. Справдi-бо, вони здалися йому досить обгрунтованими. Видно, гетьман, замкнувшись пiсля скандалу в спальнi, все докладно обмiркував. Сам же Азем-ага теж не залишиться в накладi. Якщо подарунок великому вiзировi сподобається, - а в цьому можна було не сумнiватися, - то вiзир не обмине i його, Азем-агу, своєю ласкою. А ласка другої пiсля султана людини в iмперiї чогось та варта!.. У розмову встряв Многогрiшний. - Нелегко буде взяти дiвчат. У хатi троє воїнiв. I всi троє - турки... Натяк був прозорий. - Азем-ага на цю нiч вiдiшле їх якнайдалi у караул, - рiзко вiдповiв Юрась. - А ти, Свириде, з надiйними людьми переодягнешся в татарський одяг i зробиш тихцем усе, що треба. Зрозумiв? - Так, вельможний гетьмане. - От i гаразд. Iдiть, а я трохи спочину... Вийшовши з гетьманського будинку, мурза Кучук узяв пiд руку салтана Газi-бея, кинув бистрий погляд по боках i, пересвiдчившись, що їх нiхто не чує, сказав: -Заздрю тобi, салтане, через якийсь тиждень-другий будеш дома... Бажаю тобi щасливої дороги! - Дякую, мурзо. Тобi теж уже недовго тут бути, навеснi помчиш у свiй Буджак... - Так, але ти забуваєш, що зi мною тут син Чора... Зовсiм занудився хлопець, рветься додому. Чи не мiг би ти прихопити його з собою, салтане? - Але ж я не мав намiру заїздити до Аккермана, мурзо... - Не треба заїздити... Твiй шлях лежить повз пiвнiчнi буд-жацькi улуси, - там вiн зi своїми супутниками вiдокремиться вiд тебе i поверне додому... - Згода. Хай їде! Кучук ще раз оглянувся i понизив голос. - Але вiн буде не сам... - Хто ж буде з ним? - Полонянки... - А-а, розумiю, - усмiхнувся салтан. - Чора закохався? Чи, може, ти, мурзо?.. Ну, що ж, охоче допоможу вам... Адже в мене дружина теж гяурка. Та i в тебе, наскiльки я пам'ятаю... - Так. Аллах дозволяє правовiрним брати в жiнки гяурок... А нiде правди дiти, серед них багато красунь