ркiв i несамовитого Юрася Хмельницького. Всi вони з першого ж дня почали дивитися на Палiя, оскiльки вiн був полковником козацьким, як на свого ватажка i прислухатися до кожного його слова. Полiчивши людей i дiзнавшись, скiльки харчових припасiв - борошна, крупи, пшона, м'яса i солонини - везуть вони з собою, Арсен i Сава стурбовано глянули на Палiя. - Що будемо робити, батьку Семене? Припасiв усього на тиждень... Ну, якщо пiдтягнути животи, на два... А до весни ж далеченько! - сказав Арсен. - А для коней зовсiм нiчого немає... - I куди прямуємо? Люди мусять знати, - додав Сава. Вони стояли осторонь вiд валки. Перемерзлi люди почали збирати сухе гiлляччя для вогню i здирати з уцiлiлих хлiвiв солом'яну покрiвлю, щоб погодувати коней. Жiнки i дiти метнулися по хатах. Молодий Семашко з матiр'ю та Яцьком знiс iз саней тяжко хворого батька, який гаснув на очах. Палiй замислено дивився на холоднi, заснiженi простори, де спадали синi сутiнки, на стомленi постатi людей, i глибока задума затьмарювала його обличчя. - Зараз у нас єдиний шлях - на пiвнiч, на Полiсся, - сказав вiн. - Такий наказ Сiрка... А звiдти - до Києва. Ми повиннi попередити київського воєводу про те, що турки готують на мiсто напад... Гадаю, за тиждень доберемося туди. - Хто нас там жде на Полiссi? - розчаровано промовив Сава. - То, може, ти запропонуєш щось iнше? - Та нi. - У нас iншого вибору нема. Доберемося до Києва, а там видно буде, що робити, - сказав Палiй. - Серед своїх людей не пропадемо... А харчi треба берегти. Увечерi їх покликали до Семашкiв: Миронов! погiршало. Крiм того, що в нього розпухли i почорнiли ноги, почалася ще сильна пропасниця. Його поклали на теплiй лежанцi, прикрили кожухом, але чоловiковi було все одно холодно - вiд дрижакiв не попадав зуб на зуб. I син, i дружина, i двi маленькi доньки не вiдходили вiд хворого. Коли Семен Палiй, Арсен i Сава зупинилися бiля його узголiв'я, Мирон розплющив очi, слабко усмiхнувся. - Помираю я, друзi мої, - почувся його тихий голос. - Доконали проклятi яничари... Доконали, хай їм бiсi Спасибi тобi, Семене, друже мiй давнiй, за те, що порятував мене з друзями своїми... Що помру я не в тiй смердючiй ямi, а серед своїх людей: на руках у моєї любої Феодосiї та дiтей дорогих... Спасибi вам, друзi мої. Губи його посмагли, а очi горiли страшним болем. Видно, болiло у нього не тiльки тiло, а й душа. Вiн метався на облупленiй, давно не бiленiй лежанцi чужої запустiлої хатини i щохвилини просив пити. Феодосiя i дiти подавали йому череп'яний кухоль, i вiн цокотiв об нього зубами. Козаки похмуро стояли в узголiв'ї хворого. Чим вони могли допомогти йому? Адже смерть уже торкалася його чола. Трохи вiдпочивши i зiбравшись з силами, Мирон знову розплющив очi. Пильно поглянув на дружину та дiтей i голосом, який не мiг викликати нi тiнi заперечення, наказав: - Феодосiє, вийди з дiтьми на хвилину з хати! Я щось маю сказати Семеновi i його друговi... А також - Савi... Феодосiя з дiтьми вийшла. Мирон трохи помовчав, потiм простягнув Палiєвi руку. - Семене, друже мiй, днi мої полiченi, i не сьогоднi, так завтра я стану перед богом. Помирати менi не страшно. Шкода тiльки так рано розлучатися з бiлим свiтом... Та й це пусте!.. Одна думка мучить мене - як житиме Феодосiя з малими дiтьми? Пропадуть самi... Знаю, Сава допомагатиме, вiн добрий... Але ж у нього своя - Навiщо про це думати, брате? Дасть бог, не помреш - втiшив хворого Палiй. - I ще не один рiк топтатимеш ряст! - Е, братику, чує моя душа, що й цiєї весни я вже не побачу. А краще послухай, що я тобi скажу... - Кажи. - Семене, друже мiй, пообiцяй, що пiсля моєї смертi ти не кинеш на поталу дружину i дiтей моїх... Вiзьми їх пiд свою опiку... Ти - вдiвець, я знаю... 1 тобi, ще не старiй людинi, теж потрiбен домашнiй затишок i дбайливi жiночi руки. Повiр менi, кращої дружини, нiж Феодосiя, на всiй Українi не знайдеш... Тож поберися з нею, якщо, звичайно, вона захоче, i будь щасливий! - Мироне, про що ти говориш?! - вигукнув вражений Палiй. - Ти ще живий. I ми сподiваємося - будеш жити. - Нi, я вже зiбрався ад патрес, друже. Бiльше того, я говорю з тобою, менi здається, з того свiту... Тож не переч. I якщо твоя ласка - пообiцяй, що зробиш так, як я прошу... - В цьому можеш не сумнiватися: я зроблю все, аби доглянути твою сiм'ю, друже. Ось тiльки щодо Феодосiї... - Що саме? - Ти не маєш права нав'язувати їй свою волю. Знаєш, жiнка, мати у нас на Українi - всьому голова. - Я не нав'язую. Я ж сказав - якщо вона захоче... Спасибi тобi, брате. Тепер менi i помирати буде легше. Iдiть! А Феодосiя хай зайде... Козаки вийшли. А перед свiтанком втiкачi були розбудженi голосним плачем Феодосiї - Мирон помер. Похвалили його тут же, на безiменному хуторi, в старому погребi, бо нiчим i нiколи було викопати в мерзлiй землi могилу. Поставили над ним нашвидкуруч збитий хрест, постояли трохи, поки Феодосiя i дiти, заливаючись слiзьми, припадали до дорогої могили, а потiм рушили в дорогу. Хуртовина ущухла, над безмежним заснiженим полем сходило слiпучо-холодне зимове сонце. Бралося на мороз. Палiй махнув рукою - i валка знов повернула на пiвнiч. Снiги випали в ту зиму такi, що конi провалювалися в них по черево. Тому тiльки на десятий день вкрай знесиленi втiкачi добралися до Фастова. Старовинне мiсто зустрiло їх мертвою тишею. На заснiжених вулицях - жодного людського слiду. Замiсть будинкiв - обгорiлi чорнi скелети, а уцiлiлi стояли без вiкон i дверей. В закiптюжених кам'яних стiнах єзуїтського колегiуму та костьолу, колись найбiльших i найкращих будiвлях, що тепер теж зяяли проваллями вiкон, з криком шугало вороння. Валка зупинилася на горi, бiля руїн замку. Звiдси вiдкривався широкий краєвид на Унаву та заунавськi простори. Вдалинi на тлi iскристо-бiлих снiгiв густо зеленiла безмежна стрiчка старезного соснового бору, що тягнувся до самого Києва. - Ох, розкiш яка, матко боска! - вигукнув Спихальський, розкинувши руки i наставивши в голубий простiр свої рудi вуса. - Мав би я крила, то здiйнявся б ниньки з цiєї гори та й полинув понад всеньким цим краєм аж ген-ген до того лiсу! Ех, i заздрю я, панове-браття, птахам, якi ширяють високо в небi i можуть завжди, як тiльки захочуть, з високостi забачити красу тоту! - I справдi тут гарно, - погодився Арсен. - Незгiрше, нiж у нас у Дубовiй Балцi над Сулою... Тiльки сумно як - жодної живої душi. - До чого довели землю нашу! - з почуттям сказав Палiй. - I турки, i татари... I свої яничари... Витоптали, випалили, сплюндрували дощенту. Чи то ж пiднiметься вона знову коли-небудь? Всi мовчали. Хто мiг вiдповiсти на це запитання? Бо хiба ж один Фастiв у руїнах? Вони вже проїхали пiв-України, i майже повсюди - попелища i запустiння. Скiльки-то люду треба, щоб заселити цю пустелю? Скiльки сил докласти? Поки меткий, всюдисущий Iваник, якого Палiй в жарт прозвав генеральним квартирмейстером, розмiщував людей на нiчлiг у сирих, але теплих склепах єзуїтського колегiуму, поки чоловiки ходили до Унави по сiно та очерет для коней, а також по дрова для багаття. Палiй з Арсеном, Спихальським, Романом та Савою Грицаєм пiднялися на горб, де височiв фастiвський замок. Перед потрощеною на шмаття брамою, з якої залишилися тiльки цурупалки на довгих i мiцних залiзних завiсах, Арсен, котрий iшов попереду, раптом зупинився: по пухкому снiгу до фортецi петляв свiжий, людський слiд. - Еге, та тут хтось є! - промовив вiн i вийняв з-за пояса пiстоль. - Цiкаво - друг чи ворог? А ми думали, що в усьому Фастовi - жодної душi! Вiн почав обережно прокрадатися всередину фортецi. Друзi не вiдставали вiд нього. Слiд повiв їх через широкий двiр до протилежної стiни, де з усiх фортечних будiвель уцiлiв невеличкий будиночок. Дах його пiд час пожежi, видно, згорiв, але хтось уже пiзнiше прикрив стелю в'язанками очерету i житньої соломи, серед яких високо здiймався цегляний димар. З димаря вився ледь помiтний сизий димок. Арсен штовхнув дверi, гукнув у темнi сiни: - Гей, хто тут жявий, озовися! З хати почулося невиразне бурмотiння, але нiхто не показувався. Козаки зайшли до напiвтемної кiмнати. Перед пiччю, в якiй малиново догорали дубовi сучки, стояла згорбившись старенька бабуся. З-пiд товстої сукняної хустки на козакiв глянули вицвiлi очi. Чорнi сухi руки вправно шургали рогачами. З печi, перехилившись через давно не мазаний облуплений комин, злякано визирали двi пари дитячих очей. Вся хатина була завалена старим мотлохом, дровами, сушеними опеньками, дикими грушами i кислицями. В одному з куткiв, вiдгородженому товстими сосновими полiнами, темнiла чимала купа жолудiв. Всюди по стiнах висiли пучки червоної калини та рiзного зiлля. На скрип дверей стара оглянулась, але не рушила з мiсця, тiльки вичiкувально дивилась на незнайомцiв. - Добрий вечiр, матiнко! - привiталися козаки. - Дай, боже, здоров'я вам, дiтки! - прошамкала стара. - Я думала, на цьому свiтi вже й нема нiкого, а воно ще й люди є. - Є люди, бабусю, - сказав Палiй. - А от у вашому Фастовi - негусто. Крiм вас, мабуть, бiльше нiкого? - Бiльше нiкого... Зосталась одна я з онучатами. А якщо правду мовити, з чужими сиротами. Блукали на пожарищах... Настуню тут пiдiбрала, а хлопець сам прибився. - Не прибився, а прийшов, - мовив з печi хлопчина. Всi глянули на дiтей. Дiвчинка рокiв семи чи восьми сором'язливо опустила великi чорнi оченята i шуснула за комин. А хлопчина, якому можна було дати рокiв десять чи одинадцять, смiливо дивився на незнайомцiв з-пiд острiшкуватого бiлявого волосся. - Як же тебе звати, парубче? - запитав Арсен, простягаючи руку, щоб погладити хлопця по головi. Але той вiдхилився i повагом вiдповiв: - Звати мене Михасем. А по прозвищу - Цвiль. - Ясно. Михайло Цвiль... Звiдки ж ти родом? - З Чорногородки... Чули? - Це та, що на Iрпенi? - спитав Палiй. - Мiцна фортечка! - Була мiцна. Зосталися однi стiни. А вiд села - головешки... - I жодної людини? - Та цi як я йшов розшукувати у Фастовi свого дядька Василя то в Чорногородцi троє залишалося - баба Мокрина з Марiйкою та Мелашкою... Вони й мене кликали до себе, та в них i самих нiчого було їсти... Навiщо їм зайвий рот? Михась говорив як дорослий. I вiд того жорстока правда ставала ще страшнiшою. Козаки зцiпили зуби. Спихальський вилаявся: - Пся крев, до чого довели народ! Вшистко сплюндрували, вшисткiх винищили... Палiй важко опустився на пiл за грубою, похилив голову, затулив обличчя руками i довго сидiв так нерухомо. Нiхто не порушував гнiтючої тишi. Тiльки бабуся шаргала рогачем у печi, витягаючи горнятко, з якого пахло грибами. Коли ж вiн опустив руки i пiдвiв голову, всi побачили, що його обличчя мокре вiд слiз, а очi свiтяться якимось дивним вогнем, якого ранiш нiколи в них не було... - Друзi, не дивуйтеся моїй слабкостi... Зараз я плакав за тим, чого не вернеш, i за тими, кого не вернеш... Але разом з тим я не тiльки плакав, я поклявся сам собi нещадно боротися, поки сил моїх стане, з ворогами нашими, якi на коренi народ наш нищать i в цьому своєму злому намiрi досягли вже чималих успiхiв. Боротися, щоб урятувати хоч те, що ще можна врятувати. Життя i майбутнє дiток оцих. I землю нашу... Коли я ще недавно йшов на Запорожжя, щоб позбутися самотностi, то зараз я подумав, що йду на Сiч, до Сiрка, для того, щоб допомогти йому своєю шаблею захищати землю нашу i народ наш! Якщо i ви такої думки, то закликаю вас, браття мої, пiти разом зi мною. Бо ж чуєте, як волають цi руїни до помстиi Бо ж видите, до чого довели нас нерозумнi гетьмани нашi - до повної руйнацiї держави нашої, до повної загибелi... - Ну, виннi не тiльки вони, - вставив Арсен. Авжеж не тiльки вони, - погодився Палiй. - Але в першу чергу - вониi.. Пригадаймо: Юрко Хмельницький двадцять рокiв тому володiв обома берегами Днiпра i мав шiстдесят тисяч козакiв, крiм запорожцiв. А мiг би мати сто двадцять або й бiльше! Аби тiльки гукнув клич... А що має тепер через свiй дурний розум? Тисячу яничарiв, татар, волохiв та сотню своїх гультiпак... Вiн один з винуватцiв поразки українських та росiйських вiйськ у вiйнi з шляхтою, внаслiдок чого в Андрусовi Україна була роздiлена по Днiпру мiж Росiєю i Польщею. I якщо Лiвобережжя, возз'єднане з Росiєю, вистояло, вижлло у вирi лихолiття, то Правобережжя геть витовкли кримчаки, шляхта, яничари та свої ж таки дурноверхi гетьманята... А Петро Дорошенко! Здається, не дурний, а не вистачило кебети возз'єднати Правобережжя з Лiвобережжям i Росiєю. Все було майже готове, коли вiн прийшов з вiйськом на Полтавщину i лiвобережнi полки ось-ось мали вручити йому гетьманську булаву. Так нi ж! Одержавши звiстку з Чигирина, що линка скочила за плiт з молодим козаком, покинув вiйсько на брата i помчав стрiмголов карати зрадницю. I все знову розсипалося. I знову почалися мiжусобицi, чвари, аж поки турки, покликанi ним, не доконали Правобережжя... Нi, що не кажiть, а самi вони, гетьмани, виннi, що так сталося... Та нам вiд цього не легше... Вiн пiдвiвся, заглянув на пiч, де притихли дiти. - Що, любi мої голуб'ята, тепленько вам тут?.. То й ростiть на здоров'я! Бо на вас уся надiя наша... Прощавайте! Козаки вийшли з хати. 3 Другого дня надвечiр, їдучи по бездорiжжю широкою долиною Унави, а потiм - Iрпеня, валка прибула до невеликого мальовничого села Новосiлки, що розкинулося на низовиннiй терасi рiчки, побiля озера Рокитного. Ще здалеку почувся гавкiт собак i церковний дзвiн. Подорожнi не вiрили своїм вухам: невже їм це вчувається? Але нi - з димарiв багатьох хатин в'ються сизi вечiрнi дими, дзвiн справдi бомкає з невеличкої дерев'яної церковцi; собаки, помiтивши чужинцiв, завалували ще дужче, i на їхнiй гавкiт з хатин виходили люди. - Аж дивно, - сказав Палiй. - Це перше село, що зберегло ще в собi людський дух! Вони звернули з лугу, в'їхали на чималий вигiн i зупинилися перед церквою. До них почали пiдходити дядьки в свитках, кожухах i високих баранячих шапках-бирках, з цiкавiстю розглядали змучених далекою дорогою втiкачiв, серед яких було чимало хворих. Почувши гул голосiв та iржання коней, з церкви видибав старенький попик у темнiй рясi поверх кожушини i з невеличким срiбним хрестом на грудях. Палiй i Арсен пiдiйшли до нього i попросили благословення. Попик осiнив їх своїм перстом i дав поцiлувати хреста. - Панотче, ми хочемо знайти у вас притулок на нiч. Люди перемерзли, зголоднiли, багато хто заслаб, усiм потрiбен вiдпочинок, - сказав Палiй, випереджаючи десятки запитань, що сипалися з усiх бокiв. - Бачу, бачу, добрий чоловiче. I хоча в селi залишилася тiльки третина людей з тих, що жили тут ще десять рокiв тому, ми зможемо дати притулок цим нещасним, - вiдповiв священик i зразу ж наказав парафiянам взяти на ночiвлю по сiм'ї прибулих. Уперше за багато тижнiв змученi подорожнi вiдчули тепло обжитих хат i добрих сердець. - М-м-м, панове, жию, мов кiт у масляну, - заявив Спихальський, наминаючи гарячi пампушки i запиваючи холодною ряжанкою, коли Арсен з Палiєм i священиком зайшли до хати, де зупинився пан Мартин разом iз сiм'єю Iваника. - Ех, була б моя воля, зостався б я тутай до весни, панство, то не мав би горя! - А що, це думка, знаєш-маєш! - пiдхопив Iваник. - Чуєш, Зiнько? Зостанемося тут? Бо куди ж нам iти - в Дубовiй Балцi все спалено, не залишилося нi кола нi двора... А тут, я бачив, є пустки. Якщо громада дозволить, можна i поселитися в якiй-небудь... Пiд боком - рiчка, лiс, луг, поля. I для нас шмат знайдеться, щоб навеснi зорати та засiяти. Арсен переглянувся з Палiєм. У нього теж промайнула думка, що було б непогано прилаштувати тут своїх. Бо йому доведеться мандрувати далi, на Запорожжя. А там - на розшуки Златки i Стехи... Палiй розумiюче кивнув головою. Шепнув: - Я сам думав уже... За столом у священика вiн повiв мову про поселення втiкачiв. Розказавши панотцевi про втечу з Немирова, про страшне спустошення, яке вони бачили всюди на своєму шляху, про те, що їм, кiльком козакам, доведеться ще їхати з важливими вiстями в Київ i на Запорожжя, Палiй попросив: - Панотче, влаштуйте наших людей! У Новосiлках багато хат стоять пустками. Хай нашi люди поселяться в них... Без дiла не сидiтимуть. Та й бiльшiсть чоловiкiв умiють тримати шаблю в руцi. А в наш час це теж не останнє дiло! - Зберемо завтра сходку, як громада вирiшить, - сказав священик. Громада обмiрковувала недовго. Наступного дня опiвднi все село зiбралося до церкви, панотець Iван з папертi розповiв про бажання прибулих поселитися в їхньому селi. - Було в нас сто чотирнадцять дворiв, дорогi мої прихожани, а зараз зосталося тiльки п'ятдесят дев'ять. Жило тут майже вiсiм сот чоловiк, а нинi - тiльки третина того... Чи ж ми не пригрiємо цих бiдолах, дорогi мої миряни? - Атож, атож, чому не пригрiємо? Хай зостаються! Жити є де! - залунали голоси. - Свої ж люди! Так дубовобалчани i немирiвцi поселилися в закинутому мiж лiсами i лугами сiльцi над тихоплинним Iрпенем. Того ж дня прибулi заходилися прибирати новi домiвки. Арсен вибрав для своєї родини чималу хату з клунею i повiткою, виплетеними з лози i вкритими очеретом. Посеред двору, над рубленою криницею, височiв журавель, а чималий город, що тягнувся до iрпiнських лук, був обсаджений гiллястими вербами. Супроти цiєї запустiлої оселi розкинувся широкий вигiн, на протилежному боцi якого стояла невеличка дерев'яна церковка. Цiлий день уся сiм'я працювала, впорядковуючи нову оселю. Арсен з Романом розкидали кучугури снiгу, полагодили ворота, привезли з лiсу хуру сухих соснових дров i склали їх у клунi. Звенигориха затопила в печi. Дiд Онопрiй змайстрував стiл i лаву, а також намостив за грубою пiл, щоб було на чому спати. Якуб з Яцьком полагодили хлiв i погрiб. Арсен працював як у туманi. Схуд, змарнiв - аж почорнiв. Перед очима весь час стояла Златка. Чорнокоса, голубоока, усмiхнена... Де вона? Що з нею? Чи не продали дiвчину десь за море, де загубиться її слiд?.. Вiд безсилої лютi мiцно стискав топорище i гупав сокирою так, що, здавалося, викрешував з мерзлого дерева iскри. Потiм у забуттi мрiяв про те, як, знайшовши дiвчину, побереться з нею, як вони розживуться на своє господарство. Може, навiть тут, у цьому привiтному мальовничому селi... А чому б i нi? Як тут гарно! Як буйно, мабуть, цвiтуть навеснi тут луки! Скiльки в навколишнiх лiсах ягiд, грибiв, горiхiв, дичини! А рiчка, напевне, аж кишить рибою та раками... I землi скiльки хочеш, стiльки й засiвай, аби було чим! Як йому, стомленому вiйськовою службою на Сiчi, походами, боями, поневiряннями по чужих краях, смертельною небезпекою, що не раз чигала на нього, хотiлося мирно пожити в своїй хатинi з коханою i всiєю родиною, орати поле, сiяти в пухкий чорнозем добiрне зерно, косити i жати, ходити за худобою, а зимовими вечорами, коли завиває хуртовина, сидiти в теплiй хатi, перед палахкотючим полум'ям лежанки, i тримати в своїх руках невеличкi Златчинi рученята... Цiлий день, поки вiн разом з Романом працював у цьому поки що чужому, нерiдному дворищi, його переслiдували такi думки i мрiї, i нiяк не мiг прогнати їх вiд себе. Перед вечором вiн зайшов на подвiр'я, де зупинилася Феодосiя з дiтьми. Тут теж кипiла робота. Правда, змарнiла, прибита горем жiнка працювала через силу, але їй допомагали Палiй i Сава Грицай. Молодий Семашко теж крiпився i намагався приховати свiй смуток, щоб не завдавати ще бiльшого жалю матерi. З сусiднього двору долинали голоси Зiньки та Iваника. Їм вторував гучний бас Спихальського. Арсен сумно усмiхнувся i похитав головою: ой, недаремно пан Мартин викликався допомагати саме цiй родинi! Всi помiтили, що вiн накидав оком на дужу, красиву постать Зiньки, на її вродливi очi i чорнi кучерi, що вибивалися з-пiд хустки. Одному Iваниковi, здається, це невтямки. - Ну що, Арсене, свiт не без добрих людей? - удавано веселим усмiхом зустрiв його Палiй, рукою показуючи на невеличку, причепурену вже хатину. - От i скiнчилася для багатьох iз наших людей важка зимова подорож, якiй, здавалося, не буде кiнця. Всi пристроєнi, мають теплi притулки, татари сюди, на Полiсся, доходять рiдко, а ми тепер можемо мандрувати далi: спочатку до київського воєводи, а потiм - на Сiч... Чи як ти гадаєш? - Помiтивши гiркоту на стиснутих вустах Арсена та бiль у його почервонiлих очах. Палiй поспiшив сам вiдповiсти на своє запитання: - Знаю, знаю, рвешся до Криму... У тебе зараз одна думка - розшукати i визволити Златку i Стеку... Але потерпи, голубе! Доберемося ми й до Криму, а якщо потрiбно буде - то й до самого Вельзевула в пекло!.. - Спасибi, батьку, - тихо промовив Арсен. - Робiть як краще... Бо, справдi, у мене зараз одна думка. Вона, мов їжак, товчеться в моєму черепi i нi вдень нi вночi не дає менi спочинку... Я не заспокоюся доти, доки не знайду своїх, доки не визволю їх i не вiдомщу винуватцям їхнiх нещасть i поневiрянь... Об однiм прошу - не гаймо часу! Вирушаймо якнайшвидше! Палiй обняв свого молодого друга i мiцно притис до грудей. А ранком наступного дня, коли сонце тiльки-тiльки показалося з-за зеленого бору, з села виїхав загiн запорожцiв i риссю помчав Бiлогородським шляхом на схiд. 4 Київський воєвода князь Петро Шереметьев хворiв, i сотник Туптало направив запорожцiв до Патрiка Гордона, який на цей час одержав звання генерала i прибув до Києва для проведення фортифiкацiйних робiт. Крутим узвозом вони з Подолу вибралися на гору, у Верхнє мiсто, i в одному iз затишних провулкiв, поблизу золотоглавого Софiйського собору, зупинилися перед чималим дерев'яним будинком з фарбованими дощаними наличниками i двома задерикуватими - теж дощаними - пiвнями на даховi. Гордон стояв у жарко натопленiй свiтлицi перед широченним столом, на якому лежали карти Києва i його околиць, виконанi ним самим, але дивився не на них, а на щойно закiнчений план великого двоповерхового будинку i думав, що цей його майбутнiй власний будинок має бути красою i пишнiстю не гiрший за будинок самого воєводи. Слава богу, цар не поскупився на подарунки пiсля переможного закiнчення тяжкої чигиринської кампанiї, i вiн тепер може вважати себе багатою людиною. Вiн нiколи не був пустопорожнiм мрiйником. Вiн був людиною дiї, рiшучою i наполегливою. Але зараз, коли доля пiсля багатьох ударiв стала милостивою до нього, чому б йому i не помрiяти у свої сорок чотири роки про власний затишний куток? Звичайно, тут, у Росiї, вiн не досягне того, чого мiг би досягти у себе на батькiвщинi, де батько здобув титул герцога, а королем Англiї став двоюрiдний брат Карл. Однак i на свою долю не мiг ремствувати... До нього прийшли влада i багатство. На його витонченому, виразному обличчi блукала ледь помiтна загадкова усмiшка, що так подобалася жiноцтву, а голубi очi, затiненi густими рудуватими вiями, затуманилися вiд раптово набiглих спогадiв i думок. Вiн не зразу зрозумiв, чого до покою зайшов стрiлець i двiчi погукав: "Пане генерал! Пане генерал!" Тiльки перегодя запитав: - Чого тобi? - До вас запорожцi... Кажуть, - важлива звiстка. - Хай заходять! - Генерал пiдняв брови i, впiзнавши Звени-гору i Воїнова, радiсно вигукнув:- Ба, ба, ба! Старi знайомi! Козаки вклонилися. - Так, це ми, ваша вельможнiсть, - сказав Арсен. - Ну, якщо це ти, козаче, iз своїми друзями, то я вже здогадуюся, що трапилося щось надзвичайне. - Так, пане генерал, ми щойно прибули з Немирова, вiд гетьмана Юрiя Хмельницького. - Ого! - Турки готують наступного лiта похiд на Київ i Лiвобережжя. Кара-Мустафа вважає, що Київ - ключ до всiєї України. - Ось як!.. Спасибi, друзi, за вiстi. Я негайно доповiм воєводi i гетьману Самойловичу. Гадаю, вони подбають про те, щоб належно приготуватися до зустрiчi непроханих гостей... А вас буде нагороджено. - Ми особисто не потребуємо нiякої нагороди, пане генерал, - казав Арсен. - Але в селi Новосiлках, на Iрпенi, за Бiлогородкою, залишилися нашi родини без нiяких засобiв... Якщо ваша ласка, розпорядiться допомогти їм харчами i зерном для посiву. - Гаразд, я подбаю про це... А ви ж куди? - А ми на Запорожжя... Нашi друзi теж повиннi негайно знати про намiри туркiв. - Далека дорога... Я зараз вiддам розпорядження, щоб вас iз вiйськових складiв забезпечили сухарями, пшоном i солониною. - Велике спасибi... Тодi вже, якщо така ваша ласка, пане генерал, - вставив Палiй, - дайте розпорядження забезпечити нас також порохом та оливом, бо в степу можна зустрiти зараз не тiльки чотириногу дичину... Гордон усмiхнувся i мiцно потис руки козакам. - I таке розпорядження дам! 5 До самого Чигирина лежали глибокi снiги, i козаки по бездорiжжю, навпростець, з великими труднощами верстали шлях. А в останнiй день раптом з пiвдня дихнув теплий вiтер, i чигиринська Кам'яна гора, куди з'їхали опiвднi подорожнi, щоб подивитися на руїни мiста, загомонiла веселими весняними струмками. Постоявши пiвгодини на крутому шпилi i з сумом надивившись на мертвi руїни колись могутнього замку, на розкопанi турками, запустiлi вали i приметенi снiгом згарища будинкiв, вершники рушили знову в дорогу. За Суботовим Роман, який їхав попереду, раптом крикнув: - Татари! Всi зупинилися. Справдi, в долинi, якраз на їхньому шляху, стояло кiлька вершникiв у кудлатих овечих шапках i таких же кудлатих кожухах. За спинами у них стримiли луки i круглi шкiрянi щити. Видно, вони були враженi несподiваною зустрiччю не менше, нiж козаки, бо теж зупинилися i не знали, що робити - тiкати чи оборонятися. - Нас бiльше, браття, - сказав Палiй, витягаючи з пiхов шаблю. - Здається, пiдмоги їм ждати нiзвiдки - всюди голий степ. Козаки стояли на горбi, i їм було видно на кiлька верст навкруг. Нiде нiкого! Арсен i Роман скинули рушницi. - Не будемо ризикувати, - пояснив Арсен. - Двох-трьох покладемо, а решту вiзьмемо в полон, привеземо на Запорожжя! Раптом один iз супротивникiв пiдвiвся на стременах i замахав над головою шапкою. - Гей, урус, не стрiляй! - долинув його крик. - Моя не татарин! Моя калмик єсть!.. Не стрiляй!.. Моя - друг єсть! Звенигора опустив рушницю. Запитально глянув на Палiя. - Що будемо робити, батьку Семен? Може, и справдi це калмики? Торiк їхнiй князь з чотирма тисячами вершникiв допомагав нам пiд Чигирином бити татар. Вони люто ненавидять кримчакiв... До того ж це пiдданi московського царя! - Чим доведеш, що ви калмики, а не татари? - гукнув Палiй. Вершники щось швидко залопотiли по-своєму. Потiм несподiвано для козакiв зняли з-за плiч луки i кинули на снiг. - Моя вас не чiпай!.. Твоя нас не чiпай! - долинув крик. Козаки заховали шаблi в пiхви, наблизились. Молодi смаглявi чорноокi батири сторожко дивилися з-пiд волохатих шапок, однак страху не виявляли. - Хто ви i як тут опинилися? - спитав Арсен. - Наша повертай додому... В Чорний степ повертай, - вiдповiв кремезний вилицюватий калмик. Видно, вiн один трохи розумiв по-росiйському, бо його товаришi байдуже розглядали козакiв. - Один батир заслаб... Добре заслаб... Дуже добре заслаб... Маломало не вмирай... Не простий батир... Княжич калмицький... - Ага, ясно, - кивнув головою Арсен. - Що ж вас занесло так далеко? Адже до Чорного степу неблизький свiт! - Моя посольство супроводжай... - Посольство? Яке посольство? - Калмицький князь посилай посольство до турецький султан... Але тут раптом щось швидко заговорив молоденький схудлий батир. Мабуть, це i був хворий калмицький княжич, бо його супутники враз шанобливо вклонилися йому, а товмач змовк, наче в рот води набрав. - Ну, кажи ж, яке посольство? Калмик мовчав, похмуро глипаючи по боках. - Щось тут, хлопцi, не все чисто, - промовив Палiй. - Видно, товмач бовкнув зайве i одержав за це нагiнку... Доведеться допитувати iнакше... Чи не думає калмицька орда переметнутися до туркiв? Вiн витяг шаблю. Те ж саме зробили й iншi козаки. - Зрадники, ви хочете перейти з ордою на бiк султана? Вiдповiдай, батире! Iнакше i тобi, i твоєму княжичу смерть! Палiй не жартував. Його сiрi очi блиснули крицею, а в голосi прозвучали суворi нотки. Товмач заперечно замахав руками. Щось швидко залопотiв по-своєму. Княжич, зiгнувшись i тримаючись руками за живiт, мовчки слухав свого супутника, а потiм нетерпляче тупнув ногою i знову схопився за живiт. На його обличчi з'явився вираз гострого болю. - Заховай шаблю, урус, - сказав кланяючись товмач. - Моя все казать... Наша не зрадник. Наша хоче мало-мало кращий земля, кращий степ, бiльше вода... Чорний степ - чорна земля, маломало вода, зовсiм мало-мало дерево... Тут - красива земля, багато-багато вода, а людей нема... Калмик хоче тут випасать своя табун, своя отара, ставить тут своя юрта, їздить тут в своя кибитка... Калмик хоче переселитись тут!.. Козаки мовчки переглянулись. - Ну, а далi? - спитав Арсен. - Чого ж ви їхали до султана? - Кримський хан - ворог для калмик... Хан рубати, убивати калмик... Наш князь посилати посольство, щоб султан давай ця земля для калмик... Пуста земля... Нiчия земля... Щоб хан не нападав на калмик... - Чоловiче! - вигукнув Палiй. - Але ж ця земля - наша! I князь ваш має знати про це. Адже вiн сам приходив торiк пiд Чигирин допомагати нам у вiйнi проти султана i хана! А крiм того, мав би спочатку запитати дозволу в царя, а не слати посольство до султана, хай йому чорт... Тож повертайте голоблi назад! В очах товмача майнув переляк. - Урус, моя - маленький чоловiк... Не вбивай, урус! - Не бiйся, ми вас не зачепимо... Можете їхати собi!.. Але передай своєму князевi, що цар знатиме про цей його вчинок i, сподiваюся, по головi не погладить!.. Коли рокiв п'ятдесят чи шiстдесят тому ваша орда прийшла з Сибiру чи з Китаю, уруси дозволили поселитися вам по цей бiк Волги з тим, щоб ви захищали рубежi Московської держави, а не пiддавалися турецькому султану... Зрозумiв? - Моя розумiй, розумiй, - закивав головою товмач i рукавом кожуха витер спiтнiлий лоб. - Моя передавай... Все передавай!.. Моя повертай додому!.. - От i гаразд... А тепер можете їхати собi! 6 Зайшовши до вiйськової канцелярiї, Семен Палiй, Арсен Звенигора i Роман Воїнов вклонилися сивовусому кошовому, а потiм виструнчилися, завмерли перед ним. Сiрко обняв їх, уважно оглязув. Вiд його пильного погляду не приховалася i глибока зажура, що зачаїлася в примерклих Арсенових очах, i схудлi, обпаленi морозними вiтрами козацькi лиця, i зосереджена заклопотанiсть у всiй доладнiй Палiєвiй постатi. - Бачу, приїхали не з порожнiми руками, - сказав вiн. - Привезли новини?.. I, здається, не тiльки гарнi? - Ви вгадали, батьку, - сумно вiдповiв Арсен. - То чому ж похнюпився, козаче, мов сирота на чужому весiллi? Арсен тяжко зiтхнув i коротко повiдомив про зникнення нареченої i сестри. Ця звiстка, видно, схвилювала кошового. Вiн закусив кiнчик сивого вуса i довго мовчав. Потiм пiдвiв очi. - Отже, ти кажеш - вони в Криму? Де ж саме? - Мабуть, в Ак-Мечетi... В ту нiч вiд'їздив з Немирова ак-мечетський салтан Газi-бей. I важко повiрити, щоб вiн повернувся з України додому з порожнiми руками... - Справдi, важко... - Але - клянусь усiма святими! - я доберусь до нього i вiдомщу! - вигукнув Арсен, стискаючи в безсилiй лютi кулаки. - Ми разом вiдомстимо! - додав Роман. - Чекайте, хлопцi, чекайте! - зупинив їхнiй порив Сiрко. - Про це ми поговоримо потiм... А зараз сiдайте, розповiдайте. Я хочу знати все. Козаки посiдали до столу. На дзвiнок кошового молоденький джура внiс чималий дерев'яний дзбан пахучого пiнистого меду, поставив розмальованi вiзерунками високi череп'янi кухлi з ручками, наповнив їх. Палiй докладно розповiв про їхню поїздку на Правобережжя, про свавiлля Юрiя Хмельницького в Немировi i його нелюдську жорстокiсть, про немирiвську залогу i намiри туркiв влiтку розпочати новий похiд на Україну, на цей раз пiд Київ, про наказ кримчакам напасти на Лiвобережжя, про зустрiч iз калмицькими послами до султана Магомета i про бажання калмицької орди перекочувати з Чорних земель на Правобережжя. Сiрко мовчки слухав, не проронивши жодного слова. Тiльки по тому, як у нього блискали очi i правиця затиснулася в кулак, можна було догадатися, що кошового вразило почуте до глибини душi. Палiй яскраво змалював страшнi картини запустiння, всенародного горя й убозтва, яке козаки бачили пiд час своєї подорожi. А в кiнцi сказав: - Братовбивчi жорстокi вiйни мiж лiвобережними та правобережними гетьманами, безперервнi напади татар, шляхти, а особливо турецька навала зруйнували нашу дорогу Україну, поставили її над прiрвою. Здається менi, ще один удар - i вона впаде в неї.. Йдеться про те, що Правобережжя може стати чужою землею, якщо ми не заселимо його своїми людьми, якщо не пiднiмемо з руїн мiста i села. По всьому видно, що гетьман Самойлович, незважаючи на те, що вiн багато сил приклав для оборони Чигирина вiд туркiв, не розумiє цього i дбає тiльки про збереження своєї влади над Лiвобережжям i про те, як би цю владу зробити спадковою, тобто передати свою булаву котромусь iз синiв, яких вiн уже при значив полковниками. Бо коли б розумiв, то не затримував би силомiць на лiвому березi втiкачiв з Правобережжя, не посилав би свого сина Семена, полковника переяславського, повертати тих втiкачiв i палити Ржищiв, Стайки, Корсунь i прилеглi села, щоб їх нiхто не заселяв... Зовсiм не можна покладатися на Юрка Хмельницького, який робить разом з татарами розбiйницькi походи на Лiвобережжя, щоб вивести звiдти людей на свiй бiк i заселити його. Наш народ добровiльно нiколи не пiде пiд владу турецького султана. На жаль, Юрiй не розумiє цього або ж не хоче розумiти, бо вiдступати йому нiкуди: занадто багато кровi пролив вiн, багато горя завдав народовi своєму, щоб сподiватися на його прощення, а тим бiльше - на повагу i любов... Залишається одна сила, що здатна захистити Правобережжя, - Москва. Опираючись на її явну чи таємну - в залежностi вiд обставин - пiдтримку, запорожцi можуть i повиннi вiдродити цей нещасний, сплюндрований край, повернути його в лоно нашої матерi-вiтчизни. Iнакше його посядуть чужинцi... Довго всi мовчали, враженi Палiєвою розповiддю. Навiть Арсен i Роман, якi вже не раз чули свого товариша, якi разом з ним бачили все, про що вiн щойно розповiв, тiльки тепер усвiдомили, в який страшний час вони живуть i який тягар покладає життя на їхнi плечi. Нарештi, зiтхнувши, Сiрко пiдняв обважнiлу голову i тихо промовив: - Спасибi тобi, козаче, за твої щирi, правдивi слова, за твої вболiвання i многотрудну подорож... Справдi, живемо ми в страшний час. Доля послала нам тяжкi випробування, а серед них найтяжче - смертельну небезпеку з пiвдня, з боку ханського Криму i султанської Порти. Цi вiдвiчнi вороги нашi уже витоптали пiв-України i посягають на те, що ще зосталося. Проти них ми i повиннi передусiм скерувати всi сили... Доки кiнь людолова топтатиме копитами нашу землю, доки хижий аркан душитиме бiлу шию дiвчини-полонянки, доти ми мусимо мiцно тримати в руках шаблi! Я стояв i стоятиму на цьому, поки й днiв моїх... Та власних сил наших замало. Тiльки разом з Москвою, разом з братом нашим - народом руським ми вистоїмо i переможемо в цiй смертельнiй боротьбi. Тiльки так! Iнакїiiе бути не може! Мине якийсь час - i знову пiднiмуться по всьому Правобережжю села й мiста, заколосяться житом-пшеницею широкi ниви, залунає вiд порогiв до Карпат i Полiсся наша пiсня i наше слово!.. - Дай боже! - промовив Палiй. - За це ми не пошкодуємо своїх сил! Наше щастя, що маємо такого вiйськового ватага як батько кошовий. Будемо сподiватися, що вiн докiнчить те що намислив i за що стояв усе життя! - Е-е, синку, старого хвали, та з дому веди! - зупинив його жестом Сiрко. - Докiнчать, мабуть, iншi, а менi б тiльки ще хоч раз погромити супостата Мюрад-Гiрея, вiдомстити йому за напад на Сiч, за руйнацiю землi нашої, за сльози люду православного!.. А головне - дати йому так по зубах, щоб вiдпала охота пройтися влiтку з ордою по Лiвобережжю! В Арсена радiсно блиснули очi. Вiн схопився. - Батьку, то буде похiд на Крим?.. Коли ж? Сiрко обняв козака, посадив поряд з собою. - Розумiю тебе, синку. Але не поспiшай - всьому свiй час! Частина друга "КРИМ НЕЩАДНО СТРУСНУТИ!" 1 Сiрко вiв на Крим десять тисяч запорожцiв. Такої кiлькостi воїнiв Сiч не виставляла одночасно нiколи. В морськi походи звичайно ходила тисяча або двi, в сухопутнi - шiсть-вiсiм тисяч козакiв. Тепер же на клич прославленого кошового вiдгукнулися всi, хто мiг тримати шаблю в руцi. А таких пiсля турецької навали на Правобережжя з'явилося в запорозьких володiннях чимало. Хто втратив у вирi лихолiття сiм'ю, хто не хотiв гнути спину перед лiвобережною старшиною, котра запанiла i почала притiсняти свого брата-козака, той тiкав на Низ i поповнював Сiркове вiйсько. Наступного дня пiсля переходу на лiвий бiк Днiпра кошовий, замiсть того щоб податися прямо на пiвдень, на Перекоп, куди по знайомих путiвцях не раз i не два ходили запорожцi, повернув вiйсько на схiд, до рiчки Молочної. Молодi козаки дивувалися i стиха ремствували, старi мовчали, довiряючи своєму досвiдченому полководцю, але теж були в душi незадоволенi. Це ж не жарт - накидати такий гак! Одначе нiхто не смiв перечити: в походi кошовий або наказний отаман мав необмежену владу i за непослух мiг скарати на горло. - I що собi надумав старий? - бурчав Метелиця. - Так ми, чого доброго, вiдмахаємо до самого Азова! - Цить, Корнiю, якщо не хочеш київ скуштувати! - шипiв Шевчик, оглядаючись. - Сiрко знає, що робить! Сiрко справдi знав, що робив. Дiйшовши до Молочної, вiн дав вiйську денний перепочинок, а потiм, круто повернувши на пiвдень, швидко попростував до Сиваша. Тепер iшли тiльки вночi, визначаючи шлях по зiрках i ледь примiтних в темрявi степових могилах та балках, а вдень спочивали в глибоких долинах, варили кашу, випасали коней. Сторожовi загони, розiсланi кошовим на вiдстань, яку мiг проглянути верхiвець, пильно стерегли спокiй вiйська. Тому нi перекопський бей, нi тим бiльше хан Мюрад-Гiрей не знали, що над Кримом нависла небезпека. Запорожцi вбрiд перейшли Сиваш i несподiвано з'явилися в Криму. При основi неширокого пiвострова, що глибоко врiзувався в море, розбили табiр. Це мiсце було зручне для оборони. До того ж тут була вода: у розлогiй, порослiй травою балцi нуртувало чимале джерело. Поки запорожцi напували коней, лагодили збрую i зброю та нашвидкуруч снiдали солонуватою саламахою. Сiрко зiбрав отаманiв i значних козакiв на раду. Всiлися пiвколом на траву. - Браття отамани, молодцi запорозькi, - промовив кошовий, стоячи в центрi, - ось ми знову ступили на землю Криму, прокляту землю агарянську, бусурманську! Сили нашi сьогоднi не малi, та все ж запорука успiху вiйськового в несподiваностi нападу! Нам щастило досi, оминувши Перекоп, потайки пробратися ногайськими степами i вийти в тили ворога. Тепер, браття, перемога - на вiстрi козацької шаблi, в бистрих ногах наших коней! Та ще - в твердостi й мужностi наших сердець!.. Ми промчимо як буря у три кiнцi Криму - до Бахчисарая, до Козлова i до Кафи - i знищимо все на своєму шляху... Отже, слухайте мене уважно: я з двома куренями залишуся тут i ждатиму вас рiвно п'ять днiв. У суботу опiвднi, в час найкоротшої тiнi, ви всi мусите повернутися сюди. Хто запiзниться, хай покладається на власнi сили i самотужки пробивається додому!.. Наказним отаманом Кафського загону я призначаю Iвана Рога, а на випадок його смертi чи тяжкого поранення - Василя Заболотного. Козловський загiн очолять Iван Стягайло та Андрiй Могила. На Бахчисарай пiде курiнний отаман Матвiй Шумило... А йому в помiч, - Сiрко зробив паузу i оглянув присутнiх, - Семен Палiй... - Молодий ще! - буркнув хтось iз старих сивовусих козакiв, яких зачепило за живе, що