недавно прийнятого до коша новачка призначено вiйськовим товаришем наказного отамана. Сiрко не любив, коли йому перечили. Вiн суворо глянув довкола. Твердо вiдрубав: - Буде так, як я сказав!.. Палiй справдi молодший за багатьох iз нас i декому годиться в сини. Та зате розуму в нього вистачить на трьох. А розум у нашiм дiлi - теж не остання рiч. Бо, як вiдомо, до булави треба й голови! Звенигора непомiтно штовхнув Палiя пiд бiк. Той скосив очi й усмiхнувся у невеликi вуса. Видно, йому було приємно, що сам Сiрко так високо оцiнив його. Тим часом кошовий вiв далi: - Виступайте, браття, не гаючись. Мiй вам останнiй наказ: ми прийшли сюди не тiльки вiдомщати, не тiльки вбивати й палити. Тих, хто не чинитиме опору, берiть у полон - ми їх обмiняємо згодом на своїх людей... I визволяйте ясир, люд християнський, невiльникiв бусурманських. Треба нещадно струснути Крим! Вiдомстити за розорену землю нашу, за сльози, кров i страждання людей нашихi На цьому я стояв i стоятиму до останнiх днiв своїх... А тепер - рушайте з богом! 2 Вогненними смерчами покотилися по Кримовi три козацьких загони. Мчали вони так швидко, що татари-втiкачi не встигали сповiстити про смертельну небезпеку своїх одноплемiнникiв, якi жили в глибинi пiвострова. Захопленi зненацька, кримськi улуси ставали легкою здобиччю запорожцiв. Салтани, беї, мурзи i просто багатi люди кидали напризволяще майно i, захопивши тiльки коштовностi та рiдних, стрiмголов мчали на пiвдень. Визволенi з рабства невiльники хапали татарських коней, зброю i ставали до лав запорожцiв. Жадоба помсти палила їхнi серця. Для них Крим був ненависною землею. Тут вони роками мучилися в страшнiй неволi. I тепер, несподiвано здобувши свободу, з лютiстю i нещаднiстю накидалися на ворогiв - били, ламали i спалювали все, що не могли взяти з собою. Свiй загiн наказний отаман Матвiй Шумило роздiлив на чотири частини. На чолi одного вiн прямою дорогою йшов до Бахчисарая, а три iншi, якi в свою чергу дiлилися ще на два чи й на три, послав бiчними шляхами, щоб прочесати якомога ширший терен. Перший сильний опiр татари вчинили в Ак-Мечетi, невеличкому селищi з приземкуватими глиняними саклями, що лiпилися тiсно навколо палацу калги та чималого кам'яного будинку салтана Газi-бея. Калга у своїй резиденцiї жив тiльки наїздами, i вся влада в мiстi належала Газi-бею. Бажаючи врятувати свою родину, салтан з сотнею вершникiв безстрашно кинувся назустрiч запорожцям. Тим часом його жiнки i дiти у супроводi вiдданих слуг щодуху мчали до Бахчисарая. Та що могла вдiяти сотня татар проти двох тисяч козакiв? За кiлька хвилин вона впала, як трава пiд косою. Єдиною втiхою для загиблих було хiба те, що разом з собою вони встигли забрати в кращий iз свiтiв десяток чи пiвтора запорожцiв, а разом з ними - i наказного отамана Шумила. Сивовусий запорожець не звик ховатися за спини товаришiв i йшов у першiй лавi. В однiй з вузьких вуличок, обнесених облупленими глиняними тинами, його i влучила пiд саме серце довга татарська стрiла. Вiн не скрикнув, не зойкнув - упав на суху землю i зразу затих. - Батька вбили! - гукнув у розпачi Сiкач, сплигуючи з коня. - Чуєте? Батька вбили!.. Над розпростертим тiлом отамана схилилося кiлька запорожцiв. Крик жалю вирвався з їхнiх вуст. Отаман лежав горiлиць, весь заюшений кров'ю. Довкола збирався все бiльший натовп козакiв, бо страшна чутка миттю пролетiла по лавах. Скориставшись замiшанням, що несподiвано охопило запорожцiв, Газi-бей миттю повернув коня i, залишивши жменю своїх воїнiв на поталу, кинувся навтьоки. Його нiхто не переслiдував. Запорожцi зiбралися бiля свого мертвого отамана. Пiд'їхав Семен Палiй. Мовчки скинув шапку, злiз з коня. Сiкач також мовчки витягнув у вбитого з-за пояса отаманську булаву - простягнув Палiєвi. Поволi, сумно вклонився i тихо промовив: - Чолом тобi, наказний отамане! Що будемо робити? Розпашiлий вiд бою. Палiй у першу мить аж вiдсахнувся, не вiрячи в те, що сталося. Та пильно глянувши на нерухоме закривавлене тiло старого отамана, взяв пернача. Старi запорожцi очiкувально дивилися на молодого отамана. Ну, як вiн зараз поведеться? Чи не втне якої-небудь дурницi? Палiй помiтив в очах декотрих старих козакiв насмiшкуватi iскорки, i в його серцi спалахнула злiсть. Знайшли час старi шкарбани для кпинiв! Тому його голос продзвенiв сухо, ба навiть суворо: - Браття, не час оплакувати зараз загиблих. Але й без почестей залишати тiла їхнi в чужiй землi ми не можемо! Тож хай тут зостанеться сотня сподвижникiв покiйного отамана - вони його i поховають як належить... А ми спробуємо наздогнати втiкачiв. Або на їхнiх плечах ввiрвемося в Бахчисарай... Гайда за мною! Гул копит розлiгся над крем'янистою долиною Салгiру. Коли запорожцi вибралися з Ак-Мечетi i вискочили на високий горб, звiдки вiдкривався широкий краєвид i на обрiї засинiли в блiдо-голубiй iмлi далекi гори, вони побачили за версту чи двi хмарку сiрої куряви - то тiкали до Бахчисарая недобитки ак-мечетського салтана та їхнi жiнки з дiтьми. Козаки закричали, засвистiли i погнали коней ще дужче. Втiкачiв наздогнали за пiвверсти вiд лiсу, що густо кучерявився по узгiр'ю. Незграбнi татарськi халабуди зупинилися. З них сипонули чорноголовi татарчата. Заверещали жiнки. Вiд передньої халабуди шарахнувся вбiк, до лiсу, вершник у бiлому тюрбанi. Перед собою, на луцi сiдла, вiн держав двiйко маленьких дiтлахiв. Не оглядаючись, стрiлою помчав до чагарникiв, де сподiвався знайти порятунок. - Переймайте, хлопцi! То сам салтан, хай йому грець! - гукнув Метелиця, притримуючи коня бiля халабуди. - А я загляну до його гнiзда, може, впiймаю яку пташину! За салтаном кинувся Арсен зi своїми побратимами. В Ак-Мечетi вiн обшарив весь салтанський будинок, але Златки i Стехи не знайшов нi серед убитих татар, нi серед звiльнених бранцiв. На запитання, чи не привозив салтан з України двох дiвчат на ймення Златка i Стеха, невiльники вiдповiли, що повернувся вiн з ясиром, та пригадати, чи були серед бранцiв дiвчата з такими iменами, не могли. Охопленi вiдчаєм. Арсен i Роман як навiженi металися по Ак-Мечетi. Губився слiд дiвчат. Це було найстрашнiше... Де ж вони? Куди запроторив їх салтан? Чи, часом, не встиг продати в заморськi краї?.. Один вiн мiг дати достовiрну вiдповiдь. I козаки, не жалiючи коней, вихором погналися за далеким вершником у бiлому тюрбанi. Наздогнати! Будь-що наздогнати i взяти живцем! Тим часом Метелиця, не злазячи з коня, рвонув чорну кошму, якою було завiшено халабуду, i заглянув усередину. Там, забившись у куток, причаїлася жiнка в барвистому татарському одязi. - Ге-ге! I справдi - пташина! - загув радiсно Метелиця i, щоб краще роздивитися на свою здобич, ще нижче нагнувся, пiд самий дашок халабуди. - Та ще яка гарна, побий мене грiм! Дарма що нехрещена! Жiнка з жахом дивилася на вусате, налите кров'ю обличчя старого козака. Пишна руса коса розсипалася по її округлих бiлих плечах. Красивi руки зметнулися вгору, мов крила чайки, i застигли перед зблiдлим лицем, нiби просили пощади або захищалися вiд удару. - Пане, не вбивай мене! Не вбивай! - скрикнула жiнка по-польськи. - Я не мусульманка! Християнка єстем! Метелиця спантеличено глипнув на неї, товстою п'ятiрнею пошкрiб голену потилицю. Його суворе обличчя подобрiшало, мiж бровами розiйшлася глибока зморшка. - Гм, кажеш - полька? - Так, пане! Так! - Отже, невiльниця, виходить? - Так, пане! Так! - А злякалася ж чого? - Думала, ви зарубаєте мене... - Дурненька, ми невiльникiв не рубаємо, а визволяємо. I ти будеш вiльна! - Дзенькую бардзо, - ледь чутно прошепотiли помертвiлi вуста. Метелиця пiдморгнув їй, крутнув сивого вуса. - Подякою не вiдбудеш! Га-га!.. Чоловiка дома маєш? - Мала. - Ото зрадiє, мат-терi його ковiнька, коли таке ясне сонечко загляне раптом у його осиротiлу хату. Га? Ех, був би я молодший!.. Жiнка не вiдповiла, все ще, мабуть, не вiрячи в свiй щасливий порятунок. Але до її щiк вже почала приливати кров. Метелиця з жалем крякнув, важко зiтхнув, згадавши, мабуть, про свої шiсть десяткiв, i випростався в сiдлi. - Ну, панi, перепрошую, я залишу тебе тут, бо мушу їхати. Хлопцi, здається, випустили з рук мурзу, трясця їх мамi! I старий козак прудко помчав до лiсу, де стояли збентеженi невдачею Арсен i його побратими. Салтан пiрнув у заростi i десь зник у добре знайомих йому байраках. 3 Салтан Газi-бей з двома маленькими синами-близнюками на руках вихором проскакав на змиленому конi вузькою вулицею Бахчисарая, на ходу гукаючи: "Козаки! Козаки!" Перед брамою ханського палацу, на кам'яному мiстку, пiд яким дзюркотiв каламутний потiк, осадив коня: ханськi нукери довгими списами перегородили йому дорогу. - Козаки! В Ак-Мечетi козаки! - прохрипiв салтан. - Швидше до хана! Бийте на сполох!.. Незабаром вони будуть тут! Нукери посiрiли вiд страху. Один з них хутко вiдчинив браму, а другий заходився щосили гатити залiзним келепом у велике мiдне било. Бахчисарай загудiв, як стривожений вулик. Вузькi вулички враз наповнилися переляканими людьми. Салтан в'їхав у двiр ханського палацу. Страшне слово - козаки! - миттю облетiло всi закапелки i пiдняло на ноги i старих i малих. З другого поверху, по сходах дерев'яної галереї, прудко збiг у золотистому шовковому халатi хан Мюрад-Гiрей. Побачивши запиленого вершника на мокрому вiд поту конi, кинувся до нього. - Що? - видихнув перелякано. - Великий хане, козаки! - Де? - Перейшли Альму i ось-ось будуть тут! Я ледве випорснув з їхнiх рук! Всi мої загинули... - О аллах! - Великий хане, дорога кожна мить! Не гайся! Мюрад-Гiрей глянув округленими вiд жаху очима на нукерiв. - Коней! - закричав верескливим голосом. - Коней! Посадiть всю мою родину на коней - i в лiси! На Яйлу! Швидше! Йому пiдвели гнiдого рисака. Не чекаючи, поки iншi члени сiм'ї зберуться й сядуть на коней, вiн скочив у сiдло i м'якими, обшитими атласом кiмнатними чириками хутко пiрнув у стремена. Рвонув поводи. Пригнувшись, шпарко помчав, охоплений жахом. Лопотiв на вiтрi золотистими полами розкiшнiй халат. Блищала проти сонця спiтнiла голена голова. Хмара куряви здiймалася з-пiд копит ханського коня. Без зброї, без шапки, голомозий, у барвистих шовкових шароварах i такому ж халатi, Мюрад-Гiрей скидався зараз не на грiзного хана-воїна, перед яким тремтiв увесь Крим, а на брезклого пiдстаркуватого купця з Кафи чи Гезлева. Переляканi жителi мiстечка шарахалися перед його конем пiд кам'янi загорожi. Слiдом за ханом мчали нукери, ханськi жiнки, сини i дочки. Тупiт копит, крики, хмара куряви i пiр'я з розтоптаних копитами гусей - усе це нагонило ще бiльше жаху на бахчисарайських обивателiв, на яких звiстка про напад козакiв, звалилась як снiг на голову. З усiх бокiв чулися крики: - Козаки! - Урус-шайтан! - О вай-вай, горе нам, правовiрнi! - О аллах! Люди металися мов божевiльнi. Кричали. Плакали. Благали ханських воїнiв не залишати їх напризволяще. Але нiхто нiкого не слухав. Слiпий тваринний жах гнав хана, його численну родину i двiрцеву варту геть з Бахчисарая. Швидше туди - до лiсiв, що темно-зеленими хмарами залягли по узгiр'ях i глибоких долинах! На Яйлу, а там - до моря, де завжди напоготовi стоять ханськi кораблi! Не встигли останнi втiкачi сховатися в лiсi, як з протилежного боку, на пiвночi, знялася курява - то мчали передовi загони запорожцiв. Частина їх повернула лiворуч, у вузьку улоговину, де причаївся Бахчисарай, а чималий загiн, помiтивши втiкачiв погнав прямо на пiвдень, на Яйлу. - Нас переслiдують! Нас наздоганяють! Горе нам! - закричали ханськi жiнки i дiти. Хан скреготнув вiд безсилої лютi зубами. Страх i сором переповнили його серце. Як трапилося, що перекопський бей завчасно не повiдомив його про небезпеку? Чи козаки винищили до ноги залогу Перекопу? О великий аллах! Тепер Урус-шайтан затопить своїми воїнами весь Крим i проллє море кровi правовiрних! Як же ти допустив до цього, о великий аллах! Хан глянув на свiй розшитий халат, на м'якi чирики - i сором з новою силою пронизав його серце. На кого вiн схожий? Як на-смiхатиметься з нього султан Магомет, коли його вивiдачi котрi запрудили весь Крим, донесуть йому про ганебну втечу хана. Однак роздумувати було нiколи. За пiвгодини козаки будуть тут! - Вперед! - гукнув хан i перший прудко помчав на Яйлу. Пiзно ввечерi дiстався до Ялти i, кинувши поводи слугам, збiг по трапу на галеру. Тiльки тут вiдчув себе в безпецi i трохи заспокоївся. Кожної митi галера могла вiдчалити од берега i вийти у вiдкрите море, де вже нiхто не зможе наздогнати її. Але пiсля недовгих роздумiв хан скасував свiй наказ вiдчалювати i вирiшив заночувати в ялтинськiй бухтi. Поволi до нього поверталася здатнiсть тверезо мислити. Страх за власне життя зник, i вiн почав думати про те, як зiбрати вiйсько щоб дати Сiрковi вiдсiч. Переодягнувшись у вiйськовий одяг, причепивши до боку шаблю, а за пояс застромивши пiстолi вiн знову вiдчув себе ханом, а не втiкачем i його голос, коли вiн почав вiддавати нукерам накази, набув колишньої сили i впевненостi. - Спасибi тобi, Газi-бей, за вчасне попередження! Ти врятував нас усiх, - поблажливо поплескав Мюрад-Гiрей по плечу стомленого i прибитого горем салтана. - Про твоїх дiток потурбуються. А ти зараз, незважаючи на втому, скачи в Алушту, пiднiмай людей. Хай усi, хто має коня i шаблю, їде на Яйлу! Звiдси ми ударимо по козаках! Нехай алуштинський бей розiшле гiнцiв по узбережжю аж до Кафи з моїм наказом збиратися на Яйлi а сам завтра опiвднi прибуде з вiйськом до витоку Салгiру. Звiдти долиною - ми пiдемо на пiвнiч i погромимо мерзенних гяурiв! До пiзньою вечора хан розсилав у всi боки гiнцiв i вивiдачiв i тiльки далеко за пiвнiч, вкрай знесилений, зайшов до себе в каюту i важко впав на широку, застелену розкiшним барвистим килимом тахту. 4 На другий день у стан Сiрка на березi Сиваша почали прибувати цiлi валки колишнiх невiльникiв i невiльниць. Чоловiки, озброївшись татарськими луками i шаблями, допомагали запорожцям стерегти бранцiв, яких було майже стiльки ж, як i визволених невiльникiв. А жiнки й дiвчата, а також туми, тобто дiти, котрi народилися у невiльниць, гнали отари овець, табуни коней i череди худоби. Ця вiйськова здобич вкрай була необхiдна для зворотного походу козацького вiйська, бо давала в дорозi м'ясо, молоко, сир. В суботу вранцi повернувся загiн, що ходив пiд Козлов. Не встигла улягтися радiсть вiд зустрiчi i щасливого за вершення походу, який закiнчився погромом багатого приморського мiста i визволенням багатьох сотень невiльникiв, як на пiвденному сходi знялася курява: прибув кафський загiн. Сiрко радiв: разгромлено пiв-Криму, визволено тисячi людей, захоплено багато полоненикiв, на яких згодом можна буде вимiняти ще кiлька тисяч невiльникiв. Такого успiшного походу запорожцi не робили з часiв Сагайдачного! Коли б повернувся загiн з-пiд Бахчисарая, то й додому nopa! Бiля Сiркового намету, розбитого на невисокому горбi, стоїть бунчук. Кошовий наказав джурi слiдкувати за тiнню i вiдзначати її камiнцями. Сонце пiдбивається все вище i вище - i тiнь стає коротшою. Ось-ось вона впаде на полудневу вiдмiтку... Сiрко починає хвилюватися. Чому досi не повертається загiн з-пiд Бахчисарая? Невже трапилося з ним щось лихе? Невже Семен Палiй, котрий замiнив загиблого Шумила, не зрозумiв його наказу? Правда, до Бахчисарая трохи далi, нiж до Козлова чи Кафи. I населений той пiвденний край густiше - отже, i опiр ворога мiг бути сильнiший... Та все це не виправдання! Наказ про повернення в суботу опiвднi був категоричний, i виконати його потрiбно будь-що! Чому ж затримується Палiй? Сiрко стоїть на горбi, перед наметом, i вдивляється в далину, в блiдо-голубий, розпечений нещадним пiвденним сонцем обрiй. Але його старi, вицвiлi очi не бачать там нiчого, крiм хвилястого марева. Поряд з кошовим стоять отамани i значнi козаки. Всi вони не набагато молодiш за Сiрка, i кошовий теж не дуже покладається на їхнiй зiр. Вся надiя на молодого джуру. - Ну, Iвасю, пильно дивись! - наказує молодиковi. - Не видно? Той аж шию витягнув, аж навшпиньки пiднiмається - обводить поглядом далечiнь. - Здається, їдуть! - радiсно вигукує вiн. - Ген-ген знялася хмарка на видноколi! Голос його ще невпевнений: адже то, може, вихор здiйнявся! Та хмарина росте, шириться - i сумнiв зникає. - їдуть! Сiрко осiняє себе широким хрестом. Хрестяться й отамани. - Слава богу! Можна рушати додому! Однак радiсть була передчасна. Раптом у степу знявся стовп чорного диму. То передова сторожа подавала знак, що йде орда. Сiрко стиснув кулаки. Вилаявся. - Чортiв син - Палiй! Через нього доведеться скубтися з кримчаками... Казав же, - опiвднi всi мають бути тут! Ось тепер маєш. Нас п'ятнадцять тисяч, а ординцiв - тисяч сорок, мабуть. Всi мовчали. Пильно вдивлялися в хмару куряви, серед якої вже виднiються татарськi бунчуки i гостроверхi шапки кочовикiв. Хмара поволi росте, розширюється, охоплюючи вiдстань у кiлька верст. - Що будемо робити, батьку кошовий? - питає сухий, з їжакуватими сивими вусами отаман Рiг. - Може, вiдступимо за Сиваш? Татари, думаю, не посмiють гнатися за Гниле море... - Вiдступати вже нiколи. Це буде не вiдступ, а втеча, - вiдповiв Сiрко. - Та й загiн Палiя не можемо залишити на загибель... Готуватимемося до бою... Нас не мало. Та майже двi з половиною тисячi невiльникiв, якi битимуться незгiрше козакiв, бо не захочуть знову потрапляти у неволю. Ми обрали й укрiпили вигiдну позицiю - хан може атакувати нас тiльки в лоб. Тож зустрiнемо його вогнем з мушкетiв та фальконетiв. А татари страх не люблять, коли їм палять просто в обличчя! Тодi вони дуже швидко показують потилицю!.. Iдiть займайте мiсця! I без мого наказу в атаку не кидайтесь! Весь козацький табiр зразу заворушився. Запорожцi кiлькома лавами - покурiнно - залягли в шанцях. До ставки Сiрка вже мчали гiнцi та джури з донесеннями. Жiнок i дiтей, а також полонених та вiйськову здобич вiдвели на край пiвострова i почали переправляти через Сиваш. На якийсь час над сiрим солончакуватим степом, що дихав гiркою полинною спекою, запанувала тривожна тиша. її порушували тiльки iржання козацьких коней та квилiння бiлокрилих чайок. Сiрко стояв на горбi i стежив за ворогом, що швидко наближався. Татари вже були так близько, що навiть своїми старечими очима вiн добре бачив рiзномастi бунчуки над окремими чамбулами. Старий отаман уже давно загубив лiк своїм боям i перемогам. Сiчовi лiтописцi свiдчать, що тiльки великих боїв вiн провiв бiльше пiвсотнi i всi їх виграв, а кiлькiсть дрiбнiших сутичок з ворогами перевалила за пiвтораста. Бiй був його стихiєю. Вiн звик до нього, як швець звикає до запаху шевської смоли або орач - до скрипу ярма чи шурхоту рала в колючiй стернi... Бiй був його ремеслом. I знав вiн його, це ремесло, досконало. Саме цим дехто пояснював вражаючу везу-чiсть Сiрка: за останнi двадцять рокiв вiн не програв жодної битви! Однак, коли Сiрковi казали про це, вiн насмiшкувато мружив очi i скептично похитував важкою голеною головою. Вiн краще, нiж будь-хто, знав, що одного ремесла полководця тут замало, що потрiбна ще виучка i майстернiсть усього вiйська i вiра кожного воїна у свого ватажка i в справу, за яку вiн бився. Якщо такої вiри нема, нема й перемоги. Саме так вiрили козаки i повсталi селяни та городяни в Богдана Хмельницького. Такої вiри i вiн. Сiрко, домагався вiд своїх пiдлеглих. I, здається, досягнув цього... Татари зупинилися за пiвверсти вiд козацьких шанцiв. Над ними майорiли бунчуки, колихалися знамена. Поодинокi верхiвцi виривалися з орди i мчали до козацького табору. Наблизившись на вiдстань польоту кулi, вигукували образливi лайки я повертали назад. У бляклому небi зграями шугало вороння - вiчний супутник вiйська i кривавих бойовиськ. Запорожцi, за своїм звичаєм, залягли трьома лавами: передня мала вести вогонь, двi заднi заряджали мушкети. У центрi i на флангах Сiрко поставив гармати, фальконети i гакiвницi. Гармашi зарядили гармати, щоб вистрiлити, як тiльки татари наблизяться на полiт ядра. Хан затримувався з атакою. Досвiдчений воїн, вiн розумiв, що зiбране поспiхом з усiх усюд вiйсько може не витримати першої сутички i повернути назад. Тому на очах запорожцiв заходився перегруповувати свої загони, виставляючи наперед озброєних вогнепальною зброєю сейменiв. - Чорт голомозий! - вилаявся Сiрко, спостерiгаючи за маневрами хана. - Здається, вiн не на жарт заповзявся бiля нас. Гадає розчавити одним ударом... Ех, був би тут Палiй! Як менi зараз не вистачає його загону... Гей, Гвасю, коня! Джура пiдвiв сiрого струнконогого коня. Притримав стремено. Хотiв допомогти кошовому, але Сiрко вiдхилив його руку, бо бачив, що на нього звернутi погляди всього вiйська, i не хотiв перед боєм показати, що його вже гнуть донизу роки i обсiдають болячки. Тому сiв сам. Один джура спостерiг, як напружилося все тiло старого отамана i з яким глухим свистом вирвалося з його грудей повiтря. Роки брали своє... Сiрко поскакав перед лавами козакiв. - Браття, отамани, молодцi, вiйсько Запорозьке! - звично звернувся вiн до воїнiв. - Настала година, коли кожен повинен забути про все на свiтi, крiм одного, - як перемогти ворога. Кожен має битися сьогоднi за двох, бо ворогiв - не приховую цього - удвiчi бiльше за нас. Але здавна вiдомо, що один добрий запорожець вартий трьох ординцiв. То хiба ж здригнеться у кого серце, хiба опуститься рука, якщо на нього нападе двоє або й троє?.. Пам'ятайте: Сiрко нiколи не вiдступав! Тож чи знайдеться серед вас такий, хто сьогоднi втечею зганьбить мою сивину i накличе на своє iм'я вiчне прокляття й презирство всього товариства? Вiрю: не знайдеться такого... Знайте: з отiєї могили, - вiн показав рукою на горб, де стояв його намет, - я побачу сьогоднi або нашу славну перемогу над Мюрад-Гiресм, або знайду там свою смерть. Iншого бути не може. За вiтчизну свою, за визволення з неволi люду християнського ми всi, браття, грудьми станемо тут проти ворога нашого ненависного, споконвiчного! Перемога або смерть! - Перемога або смерть! - вiдгукнулися лави воїнiв. - Умремо, але не вiдступимо! - Слава батьковi нашому - Сiрковi! Сiрко поїхав далi вздовж неглибоких шанцiв, а зачарованi його проникливими словами запорожцi любовно проводжали поглядами свого вождя, за яким ладнi були йти у вогонь i воду. Вiд тих слiв у них з'явилася така сила, яку, здавалося їм, нiщо в свiтi не могло зламати. Об'їхавши поле, що через якийсь час мало стати кривавим бойовиськом, Сiрко повернув назад i зiйшов на могилу. Кошова старшина i наказнi отамани Iван Рiг та Iван Стягайло, якi на випадок смертi кошового мали заступити його в бою, розступилися i дали йому мiсце на самому шпилi. - Глянь, Iване, до хана прибуває пiдмога, - тихо сказав Рiг, показуючи рукою через голови ординцiв, що вже вишикувалися i чекали наказу атакувати. Справдi, з пiвдня швидко наближалося у хмарi куряви вiйсько. - А може, то нашi повертаються? - Нi, Iвась каже, що ясно бачить татарський одяг на вершниках... Та й знамена їхнi... О, я навiть сам уже бачу! - Так, так, i я бачу, - тихо промовив Сiрко. - Ну що ж, замiсть двох на кожного з нас тепер стає по троє ворогiв. Ото i всього! На обличчi кошового не здригнувся жоден м'яз. - Ти так спокiйно говориш, Iване! - вигукнув Стягайло. - Можна подумати, що наперед знаєш наслiдок бою. - А чому ж - знаю! - вiдповiв Сiрко. - Ми сьогоднi або переможемо, або загинемо... Одного не буде: ми не здамося - i тому я спокiйний. Раджу i всiм вам, отамани, так настроїти себе... Вiн раптом замовк. У татарському станi сколихнулися переднi лави. Стрепенулися бунчуки. Замаяли знамена. Глухо i грiзно застугонiла земля. Кримська орда пiшла в наступ. 5 Розоривши улуси понад Альмою, Качею та Бальбеком, Палiй повернувся назад, щоб вчасно прибути в стан Сiрка. Хоча i поспiшав, бо часу лишалося обмаль, однак пiшов новою дорогою: захотiлося пошарпати ще кiлька улусiв i визволити невiльникiв. Шлях його лежав з Булганака на Чатирлик, а вже звiдти - на Джанкой i Сиваш. Перед Джанкоєм вiд полоненого чабана-татарчука Палiй дiзнався, що годину чи двi тому тут пройшов хан з ордою. Худий, чорний татарчук стояв перед запорожцями, злякано поводив вузькими очима, дрiбно цокотiв зубами. - Куди пiшов хан? - Аллах свiдок, мурзо, я не знаю, - пробелькотiв хлопець i махнув рукою. - Туди десь... До Сиваша... - Скiлько було орди? - Не знаю, мурзо... Багато. - Ну, тисяча чи десять тисяч?.. Чи двадцять? - Двадцять, двадцять, - закивав головою хлопчина. - А то й бiльше... Коли б у мене було стiльки овець, скiльки воїнiв у хана, то я був би багатший за самого падишаха, мурзо! Палiй задумався. Мiж запиленими бровами рiзко прокреслилася глибока зморшка. Що робити? Як з'єднатися з вiйськом Сiрка? I чим бiльше думав, тим яснiше ставало йому, що вiн припустився помилки, обравши новий, довший шлях. Коли б з Бахчисарая вiн попростував на Ак-Мечеть, а звiдти прямо на Джанкой, то виграв би пiвдня i вже давно був би у запорозькому таборi. Зараз же пробратися туди голим кримським степом, де все видно як на долонi, просто неможливо. Ординцi враз помiтять - оточать i знищать! I Звенигора, i Воїнов, i Спихальський мовчали. Кожен думав те ж саме. Але нiкому i в голову не приходило осуджувати необачний вчинок отамана. Бо виннi були вони всi. То гаснуча надiя примусила їх обрати iнший зворотний шлях, який лежав по тих глибинних улусах, в яких, як їм розповiли i полоненi татари, i звiльненi бранцi, томилося в неволi чимало християнського люду. Може, там десь Златка i Стеха, думали вони. Може, Газi-бей заховав дiвчат-красунь подалi вiд очей ханських мубаширiв? Тож хiба могли вони повертатися на Україну, не переконавшись, що там їх нема? Той зворотний похiд принiс їхньому загоновi велику здобич: у степових улусах козаки захопили табуни коней, отари овець, визволили сотнi невiльникiв i невiльниць, а на Чатирлику взяли в полон мурзу Iзмаїла з усiм його родом. Та це не тiшило Арсена i його друзiв: в їхнiх серцях погасла остання надiя, бо не знайшли вони тих, кого шукали. Нiхто не знав i не чув про дiвчат, отже, втрачався останнiй слiд... Становище було справдi складне. Вiдрiзанi вiд своїх, вони могли стати легкою здобиччю хана. Але ж хто мiг передбачити, що Мюрад-Гiрей так скоро оговтається пiсля погрому, збере вiйсько i навiть почне переслiдувати запорожцiв? - Може, пробиватися через Перекоп? - невпевнено промовив Звенигора. - У перекопського бея, гадаю, не бiльше сили, нiж у нас... I якщо ми раптово вдаримо... - Нi, нi, - рiшуче заперечив Палiй, - через Перекоп ми не проб'ємося! А якщо i проб'ємося, то загубимо половину людей... Та навiть не в цьому рiч. Не забуваймо, що кошовий жде нас, жде на нашу допомогу. Вiн змушений або ж прийняти нав'язаний татарами бiй тут, у своєму таборi, або ж тiкати за Сиваш. Якщо навiть товариству пощастить уникнути зустрiчi з ханом i воно вiльно перейде через Сиваш, то Мюрад-Гiрей не вiдстане вiд нього i буде переслiдувати в ногайських степах. Щоб урятувати вiйсько вiд розгрому, кошовий змушений буде кинути здобич, полонених, невiльникiв i поспiшно тiкати. Але ж може бути ще гiрше: нашi не встигнуть перейти Сиваш, i хан змусить їх прийняти бiй... Нi, нi, ми мусимо допомогти своїм! - Тодi треба придумати щось таке, - покрутив розчепiреною п'ятiрнею Спихальський, - щоб, прошу пана, пошити хана в дурнi! - Правильно, пане Мартине, - жваво вiдгукнувся на слова поляка Семен Палiй. - I, здається, я придумав, як це зробити! - Як?! - в один голос гукнули друзi. - Ми обманимо хана. У нас є чимало татарського одягу, знамен i бунчукiв... - Отже, ми переодягнемо весь загiн? Тепер я розумiю! - вигукнув Роман. - Хай не весь, - заперечив Палiй. - У цьому нема потреби. Досить переодягнути три-чотири сотнi i поставити їх пiд ординськими знаменами в головi загону... - А якщо хан не повiрить i пришле своїх гiнцiв? - спитав Арсен. Палiй замислився. Мiж густими темно-русими бровами зiйшлася туга зморшка. Ясними сiрими очима вiн пильно подивився на товаришiв, нiби вивiряв їх. - Нам треба випередити хана i переконати його, що йде на допомогу йому перекопський бей. - Тодi менi доведеться їхати до хана гiнцем, - тихо промовив Звенигора. - Що ти, брате! - вигукнув Роман. - Тебе зразу схоплять. Даремно загинеш! - Так, Арсеновi самому їхати не годиться, - погодився Палiй. - Як би вiн не перевдягався в татарський одяг, татарина з нього не вийде... Але якщо вiн поїде з мурзою Iзмаїлом... - З мурзою Iзмаїлом? - Друзi не зрозумiли Палiя. - Нiби вiн погодиться!.. А якщо й погодиться, то тiльки для того, щоб усе чисто розповiсти хановi. - Ну, це ще побачимо, - усмiхнувся Палiй i наказав трьом сотням козакiв перевдягнутися в татарський одяг. Перевдягання не зайняло багато часу, невдовзi всi рушили в путь. Попереду розвiвалися татарськi знамена та бунчуки. За спинами у козакiв, що вiдтепер мали видавати себе за кримчакiв, стримiли луки, а при боках - сагайдаки зi стрiлами. Цей передовий загiн маскував собою козакiв, котрi їхали позаду. Вiйськову здобич, полонених i визволений ясир залишили пiд охороною у неглибокiй степовiй балцi. Коли на обрiї забовванiли неяснi обриси орди. Палiй наказав зупинитися. До нього пiдвели мурзу Iзмаїла. - Мурзо, я вручаю зараз у твої руки життя або смерть усiх твоїх рiдних i близьких. Пiдстаркуватий, кривоногий, але ще дужий мурза, видно, не зовсiм уторопав, чого хоче вiд нього уруський отаман. Вiн швидко заморгав вузькими очицями i вклонився. - Я слухаю тебе, шановний бею. - Твоя доля теж у твоїх руках. - Як я маю це розумiти, вельмишановний бею? - Перед нами стоїть з вiйськом хан Мюрад-Гiрей. Бачиш? - Бачу. Хай береже його аллах! - Ти поїдеш до нього. - Я? - У мурзи забiгали очицi. - Що я там маю робити? - Ти повинен сказати, що тебе прислав перекопський бей, який iде на допомогу хановi. Спитаєш, куди йому ставати з вiйськом, i негайно повернешся назад. - О! - З тобою поїде турецький ага Баяр. - Палiй кивнув у бiк Звснигори, який вирядився в яничарський одяг i саме накручував на голосу чалму. - О вай-вай! - Я розумiю, мурзо, для тебе велика спокуса - залишитися у хана. Але в наших руках твої дiти, твої жiнки, старi батьки. Весь твiй рiд у наших руках... Якщо з голови нашого друга впаде хоч одна волосина, ми винищимо всю твою рiдню. - О аллах! - Мурза позеленiв, кволо усмiхнувся. - А якщо я вiдмовлюся поїхати до хана? - Тодi ми зараз же зiтнемо тобi башку! Родину твою це також не врятує. - О, я нещасний! - Отже, ти поїдеш, мурзо? - Нiби у мене є iнша можливiсть! - От i добре. Якщо все щасливо закiнчиться для нас, ти будеш вiльний. - А родина? - Родина теж. Обiцяю тобi. - О вай-вай, великий аллах! О, нещасний я! - почав приказувати в розпачi мурза. Та на нього вже нiхто не зважав. Палiй обняв Звенигору, по цiлував. - Рушай, Арсене!.. Пробач, що посилаю тебе до чортiв у пекло але, сам бачиш, iншого виходу в нас немає! Звенигора мiцно потиснув руки друзям, торкнув бранця за плече. - Гайда, мурзо! - I вони швидко помчали по сiрiй рiвнинi туди, де на обрiї здiймалася над ханським вiйськом хмара куряви. 6 Орда чекала наказу наступати, але Мюрад-Гiрей все ще вагався. В його серцi боролися два почуття: бажання помсти i страх. Бажання помсти - за розоренi улуси, за тисячi полоненикiв, за ганьбу, яку вiн пережив пiд час втечi з Бахчисарая. Це почуття було таке сильне, що вiн ладен був без роздуму, наослiп кинути свої чамбули на клятого Урус-шайтана, щоб винищити його вiйсько. При цьому вiн не думав, що Сiрко i його воїни, як i весь їхнiй народ урусiв, мають ще бiльше право ненавидiти кримчакiв i мстити їм не за один, а за сотнi кривавих наскокiв на Україну геть стоптану ординськими кiньми. Сам хижак, вiн керувався законом хижакiв нападати на слабшого i тiкати вiд дужчого. Але вiд нерозважного слiпого нападу його стримував страх. Вiн боявся досвiдченого козацького ватага, боявся вогнепальної зброї запорожцiв i особливо їхньої артилерiї. Врештi, боявся ще раз протягом одного тижня випробовувати долю: а якщо фортуна вiдвернеться вiд нього? Що тодi? Тому вiн невимовне зрадiв, коли йому сказали, що прибули гiнцi вiд перекопського бея. - Слава аллаху, якраз вчасно! - вигукнув вiн, не приховуючи перед мурзою Iзмаїлом та Звенигорою, якi вклонилися йому, своєї радостi. - Скiльки бей привiв з собою вершникiв? - П'ять тисяч, великий хане, - вiдповiв мурза, радiючи, що розмову повiв хан i доводиться вiдповiдати тiльки на запитання. - Чому ж вiн сам не прибув до мене? Мурза не знав, що вiдповiсти, i безтямно клiпав очицями. - Великий хане, - втрутився в розмову Звенигора, - бей не хоче необережним маневром зламати стрiй ханського вiйська, що вже приготувалося до бою... Вiн чекає вашого наказу - де йому стати? - Це добре. Бей - досвiдчений воїн, - погодився хан. - Передайте йому, щоб приєднався до мого чамбула. Ми в центрi завдамо Урус-шайтановi могутнього удару, розтрощимо його найкращi куренi, розколемо його вiйсько навпiл... Та бей, здається, i сам сюди повертає, - додав Мюрад-Гiрей, вдивляючись у загiн Палiя, що швидко наближався. - Нi, вiн зупинився, великий хане, - заперечив Звенигора, боячись, що хан не вiдпустить їх назад. - Так, вiн зупинився, - погодився хан. - Негайно передайте йому, щоб тримався мого бунчука! Ми зараз розпочинаємо! - Хан, пiдвiвшись на стременах, махнув шаблею i крикнув:Вперед, правовiрнi! Вперед, доблеснi сини Магомета! Смерть гяурам! Орда сколихнулась i важкою лавиною рушила на запорожцiв. Мурза Iзмаїл розширеними вiд жаху очима дивився на незлiченнi чамбули хана i думав: "О, аллах, що буде зi мною, якщо ти принесеш перемогу моїм єдиновiрцям i виявиться моя зрада? Мюрад-Гiрей накаже живцем зварити мене в котлi. О вай-вай!" Вiн аж поривався щось сказати хановi, але страх сковував його вуста. Мюрад-Гiрей помiтив душевнi переживання мурзи, його незвичайну блiдiсть i розгубленiсть. - Що з тобою, мурзо? Ти не захворiв? - У нього страшне лихо, великий хане, - поспiшив з вiдповiддю Звенигора. - Уруси захопили в полон усю його родину... - Ми визволимо її сьогоднi! Не сумнiвайся в цьому, мурзо! - самовпевнено сказав хан. Мурза поплямкав губами, але Звенигора шарпнув його за рукав. - Їдьмо! Нас чекають! Дорога кожна мить... Вiн ударив коней, i вони помчали з вируючої орди в степ, де за версту чи двi стояли Палiєвi козаки. На пiвдорозi Арсен зiрвав з голови чалму i пiдняв її високо вгору на вiстрi шаблi. Це був умовний знак, що все гаразд i що можна розпочинати атаку. Зразу ж козацький загiн сколихнувся, зiрвався з мiсця i, високо пiднявши вгору малиновi прапори i сяючi проти сонця шаблi, помчав на ворога. - Мурзо! - гукнув Арсен, спиняючи коня. - Тепер ти вiльний i можеш їхати до своєї родини! Я тебе вiдпускаю, але знай: життя i безпека твоїх рiдних залежить вiд того, чи аллах не скаламутить твого розуму. Досi ти поводився розумно... - О аллах! - простогнав мурза i прудко помчав убiк, щоб вчасно випорснути iз вузької щiлини, яка ще роздiляла орду i загiн Палiя. 7 Бiй розпочався навальною атакою татарської кiнноти. Багатотисячна лавина ординцiв ринула на неглибокi козацькi шанцi. Над степом знялася курява. Застогнала земля. Грiм вiд ударiв кiнських копит вiдлупився аж на пологих берегах Сиваша. А над усiм линуло грiзне "алла", що дзвенiло високо натягнутою струною i холодило серця. З висоти шпиля Сiрковi було добре видно все поле бою. Вiн зразу вiдзначив у думцi неодночасовiсть татарської атаки. Здавалося, що наказ до чамбулiв доходив iз запiзненням, тому орда йшла тупим клином, вiрнiш - туго натягнутим луком. "Мюрад-Гiрей хоче розiтнути нашi сили надвоє, - подумав кошовий. - Хитро, але не зовсiм. Нашi гармати зарядженi картеччю. Якщо влучно пальнути по кiннотi, то..." Вiн пiдняв шапку i махнув нею над головою. В ту ж мить гримнув залп з гармат i мушкетiв. I враз якась невидима сила зупинила передню лаву ворога. Нiби зашпортнувшись, важко упали на землю татарськi конi. Через їхнi голови полетiли додолу вершники. Крик жаху i болю пролунав над степом. Однак заднi лави, потрощивши копитами тих, що впали, не зупинились, а скажено мчали вперед. Сiрко вдруге махнув шапкою. Гармати на цей раз мовчали: гармашi не встигли зарядити їх. Зате дружно ударив мушкетний залп. I знову порiдiли ряди ворожих вершникiв, знову забилися в смертельних корчах низькорослi кошлатi конi. Але вiн не зупинив атаки. Заднi ряди летiли вперед i подекуди вже досягли козацької позицiї. I в цей час у тилу татарського вiйська запалахкотiли малиновi запорозькi прапори, пролунав бойовий козацький клич. Крик жаху струсонув ханське вiйсько. Мюрад-Гiрей сполотнiв. Прокляття! Як його ошукано! Тiльки тепер йому стало зрозумiло, чому мурза Iзмаїл заїкався i мав вигляд людини, приреченої до страти. Гяури змусили його стати на шлях ганебної зради! Прокляття! Що ж тепер робити? Атака майже захлинулась, сотнi воїнiв корчаться в страшних муках. I'те, що чамбули ще подекуди рухаються вперед, не рятує справи. Iз зацiпенiння його вивiв голос салтана Газi-бея. - Великий хане, дозволь менi i салтану Бекташ-бею вiдбити атаку мерзенних гяурiв, що опинилися у нас в тилу. Поки ти розправлятимешся з Урус-шайтаном, ми знищимо їх! Мюрад-Гiрею стало соромно. Хоча хитрий салтан Газi-бей i словом не натякнув, що помiтив переляк на обличчi свого повелителя, уже одне те, що його васал виявив у скрутi бiльше мужностi i самовладання, боляче хльоснуло хана по самолюбству. Однак вiн поспiшно вiдповiв: - Так, так, салтане, атакуй i вiдкинь гяурiв у степ. Не дай їм з'єднатися з Урус-шайтаном! Салтан Газi-бей вiдокремився вiд орди i кинувся наперерiз Палiєвi. А Мюрад-Гiрей почав заохочувати своїх воїнiв до нової атаки на позицiї урусiв. Тим часом у козацькому таборi панував зовсiм iнший настрiй. Побачивши, як позаду орди раптово з'явився загiн Палiя, Сiрко радiсно вигукнув: - Браття, Палiй прибув! Та ще й як вiн пошив у дурнi хана!.. От молодець! - i наказав джурам швидко мчати по куренях i сповiстити, що прибув бахчисарайський загiн. - Як тiльки я подам знак, усiм кiнно атакувати орду! Джури помчали виконувати наказ кошового. - Коня менi! - гукнув Сiрко. Йому пiдвели коня. Вiн скочив у сiдло i витягнув шаблю. Поглядом ковзнув по темнiй масi кримчакiв, що вже не стояли стрункими рядами, як це було перед боєм, i не кидались безоглядно в атаку, як це було на початку битви, а розпорошилися на окремi купи, якi, не маючи вiд хана чiтких наказiв, дiяли кожна на свiй розсуд. Однi з них ще продовжували просуватися вперед i сходилися iз запорожцями врукопашну, iншi зупинилися u нерiшучостi, не знаючи, на що зважитися - атакувати далi чи тiкати, третi повернули назад, щоб вiдбивати атаку запорожцiв, котрi невiдомо як опинилися у них в тилу. Серце старого кошового радiсно билося. Шалi терезiв явно почали схилятися на його бiк. Саме час ударити так, щоб зовсiм приголомшити ворога i примусити його показати спину. Вiн глянув на тили ханського вiйська. Там завирувало страшне бойовище. I хоча крiзь куряву годi було щось до ладу роздивитися, ясно було одно: Палiй своїм несподiваним нападом розладнав бойовi порядки ординцiв, приголомшив їх. "їй-богу, добре, синку, що ти трохи припiзнився i викинув такий фортель! - подумав про Палiя Сiрко. - Даремно я гнiвався на тебе..." Ще раз гримнув гарматний залп. А з мушкетiв козаки стрiляли тепер безперервно. Вже сотнi коней i вершникiв конали на землi, та новi i новi тисячi продовжували насiдати на ко