а подумки усмiхається, але його сухорляве темне обличчя, на якому чорними агатами горять невеликi пронизливi очi, залишається суворим i непроникним. - Спасибi вам, вiрнi мої слуги, за важливi звiстки, - промовив вiзир, намагаючись зобразити на лицi люб'язну усмiшку. - Я високо цiную вашi послуги i з радiстю взяв би вас iз собою у новий похiд, де менi будуть потрiбнi смiливi, розумнi й вiдданi люди, але я не можу цього зараз зробити, бо ви потрiбнiшi тут, у цiй пiвнiчнiй країнi, яку я завоював, а ви всi гуртом повиннi утримати для слави i величi нашого сонцеликого падишаха, держави нашої та iсламу. Тож їдьте назад, у Немирiв, пильно стежте за кожним кроком гетьмана i про все доповiдайте пашi Галiлю... Нiхто, навiть Азем-ага, не повинен знати в Немировi про те, що ви говорили тут. Це все дуже важливi справи, над розв'язанням яких я думатиму найближчим часом. Iдiть! Арсен i Ненко низько вклонилися i, задкуючи, вийшли з покою. Мовчки перетнули замкове подвiр'я i, тiльки опинившись за ворiтьми, на мосту, зупинилися i глянули один одному в вiчi. - Ти сподiвався на таку зустрiч? - спитав Ненко. - Признатися по правдi - нi! Я не думав, що великий вiзир у Кам'янцi, - вiдповiв Арсен. - Але, здається менi, нам пощастило... Ми зробили все, що могли... Ненко хитнув головою. - Так, не завидую я гетьмановi. Мiни пiд нього пiдведено потужнi, i дивно буде, якщо хоч одна з них не вибухне. На цей раз високо вiн злетить i низько впаде! - Туди зрадниковi й дорога! - похмуро сказав Арсен, ковзнувши поглядом по спустiлих Карвасарах. - Вiн сам собi викопав яму, сам собi накинув зашморг на шию. Нiхто за ним не тужитиме... Мене зараз цiкавить iнше: про який похiд мовив вiзир? По всьому виходить, що це буде не похiд на Київ, якого ми всi ждали. Тодi питання - куди ж? - Цього я не знаю. Але у мене теж склалося тверде переконання, що походу на Київ не буде, - вiдповiв Ненко. - Напевне, у свiтi вiдбулися подiї, про якi ми нiчого не знаємо, але якi змусили Стамбул вiдмовитися вiд третього походу на Україну... Гадаю, що нам варто кiлька днiв побути в Кам'янцi, дивись, щось i пронюхаємо. Вiзир приїжджав сюди не даремно. - Я згоден з тобою. - Арсен ще раз глянув на рiднi Карвасари i тихо рушив по мосту. - Крiм того, у нас ще є одна пильна справа... - Яка? - Яненченко... Цей негiдник з чорною совiстю повинен поплатитися за свої злочини! - Арсен говорив рiшуче, навiть зi злобою. - Цей потрiйний зрадник ладен торгувати нашою землею i нашим народом, як своїм власним добром! Йому все одно, де розбишакувати, - чи на Лiвобережжi, чи на Подiллi, чи запродувати Львiв. - Його доля теж у наших руках! - Так. Менi гидко це робити, правда... Коли б я мiг стати з ним до чесного двобою... - Арсене, до чесного двобою можна ставати з чесним i прямодушним супротивником, а з таким пiдлим перекинчиком, як Яненченко, слiд воювати його ж зброєю, тобто пiдступом. Я нiчого не бачу в цьому поганого... Тим бiльше, що ми не виноситимемо йому вироку, ми тiльки вiдiшлемо його ж листа Яблоновському, а той як захоче, хай так i судить. 8 Два наступнi днi не додали нiчого до того, що вже знали Арсен i Ненко. А на третiй, уранцi, трапилась пригода, яка змусила їх спiшно покинути мiсто. Ранок був сонячний, теплий. За вiкном весело щебетали ластiвки i цвiрiнчали розбишаки горобцi. Десь за стiною чувся брязкiт посуду i гомонiли жiночi голоси - то на кухнi готували снiданок. Звiдти просочувалися пахощi смаженої баранини з перцем i цибулею та пiдгорiлих пiде - коржiв, що туркам замiняють хлiб. Арсен i Ненко пiсля мiцного сну вiдчували в тiлi силу i бадьорiсть, а в шлунку - приємну порожнечу, яка буває у молодих людей, коли вони готуються добре попоїсти. Ось-ось до кiмнати мав зайти господар кав'ярнi - завжди послужливий Кермен-ага - i запросити вниз, до снiданку, як вiн це робив кожного разу, пiдкреслюючи повагу до грошовитих постояльцiв. За дверима почувся тупiт нiг. Але це був не Кермен-ага, бo його крокiв майже не чути було. У м'яких овечих чириках вiн ступав м'яко, скрадливо, мов кiт. Це ж були кроки грiмкi, бистрi. До того ж iшло двоє, поспiшаючи. За якусь хвильку кроки затихли. Десь грюкнули дверi, i в ту ж мить пролунав приглушений, але сповнений жаху жiночий крик. В ньому вчувалася така смертельна туга, така безвихiдь, що Арсен i Ненко здригнулися. То кричала Вандзя. Не змовлюючись, вони стрiмголов кинулись їй на допомогу. Дверi до її кiмнати були щiльно причиненi. Арсен з розгону штурхонув їх плечем, як вихор увiрвався всередину. I... зупинився. Бiля вiкна, обличчям до дверей, стояла Вандзя. Мабуть, вона щойно пiдвелася з лiжка, бо була в спiднiй бiлiй сорочцi, боса, з розпатланим волоссям, що безладно падало на бiлi, аж рожевi пiсля сну плечi. Лiвою рукою вона намагалася прикрити розхристану пазуху, а праву викинула вперед, нiби захищалася вiд удару. На сполотнiлому, приречено застиглому обличчi голубим жахом горiли великi прекраснi очi. Посеред кiмнати, спинами до дверей, височiли двi яничарськi постатi. Один яничар, високий, кремезний, пiднявши на рiвнi плечей руки i розчепiривши товстi, мов цурупалки, пальцi, поволi наближався до Вандзi. Другий мовчки спостерiгав цю сцену. Побачивши Арсена, Вандзя хотiла щось крикнути, але не змогла, з Тi" горла вирвався тiльки хрипкий стогiн. Почувши позаду грюкiт дверей i тупiт нiг, яничари обернулись, i на Арсена глянуло побуряковiле, страшне вiд гнiву вусате обличчя Спихальського. Якусь мить вiн нерозумiюче дивився на свого друга, нiби впiзнаючи його, потiм раптом в обличчi щось здригнулося, змiнилося - i в очах спалахнула радiсть. Скоцюрб-ленi пальцi розпросталися, руки широко розкинулися - i пан Мартин по-ведмежому згрiб Арсена в обiйми. - Арсене! Холераї Це ти? - Я, братику, я! - усмiхнувся Звенигора. - Та не тисни так, бо й ребра поламаєш. - Звiдкiля ти тутай узявся, хлопаку?.. Ба-ба-ба, а то ж Ненко? От не сподiвався! - I ми не сподiвалися зустрiтися з тобою, пане Мартине... А ти як опинився тут? Спихальський враз посуворiшав. В обличчя знову шугнула темна кров. Очi блиснули i мало не вискочили з орбiт. - Чого я тутай?.. Наздоганяв ось цю мерзенну зрадницю! Татарське смiття... I наздогнав! I задушу ниньки, як скажену кiшку! Вiн кинувся до Вандзi, та Арсен i Ненко схопили його за руки. - Чекай, пане Мартине! Будь же лицарем! - вигукнув Арсен. - Адже перед тобою жiнка! - Жiнка, ти кажеш?.. Нi, змiя! - Цить!.. Сюди йдуть! У дверi боязко заглянув Кермен-ага. Видно, крик Вандзi сполохав i його. Вiн ледве переводив подих. - Ненко, спровадь його, будь ласка, - шепнув Арсен. - Нам тут зайвi свiдки не потрiбнi. Ненко, люб'язно усмiхаючись, вийшов з кiмнати, узяв Кермен-агу пiд руку i тихо повiв до виходу. - Я буду вам дуже зобов'язаний, Кермен-ага, якщо ви негайно осiдлаєте наших коней i коня панi Вандзi. А також приготуєте в дорогу що-небудь смачне... - Ви маєте їхати? - Так, за нами прислано гiнцiв... - Великий аллах, а я думав, що то якiсь розбiйники. - Не маєте пiдстав хвилюватися, ага, то поряднi люди... - Чого ж так перелякалась панi Вандзя? - Вони шукали нас, а випадково потрапили в кiмнату до неї, ага. - То панi Вандзя теж з вами? - Так, адже ми повертаємося в Немирiв, а там повно кримчакiв... Вони допоможуть їй... Останнi слова заспокоїли старого каведжi, i вiн, вибачаючись, почимчикував сходами вниз. Коли Ненко повернувся до кiмнати, Спихальський уже трохи вгамувався. Чоловiки вiдiйшли в куток i, вiдвернувшись од Вандзi, яка одягалася, мирно розмовляли. Тiльки бас пана Мартина воркотiв сердито. - Здаюсь, пане Арсен, тiльки на одну твою вимогу - не зчиняти шуму тутай, у кав'ярнi. Але як тiльки виїдемо за мiсто, клянусь перуном, я... - Гаразд, пане Мартине, гаразд, - заспокоював розгнiваного друга Звенигора. - Виїдемо за мiсто - там поговоримо... А зараз, прошу тебе, будь розумний i не здiймай шарварку, щоб нас не схопила турецька варта. Тим часом Вандзя одяглася i - нi жива нi мертва - стала перед чоловiками. Спихальський дивився на неї так, нiби хотiв спопелити поглядом. Коли всi вийшли у двiр, там уже чекали їх осiдланi конi. Ненко розплатився з каведжi, подякував за гостиннiсть, i невеличкий загiн виїхав за ворота. За мiстом Арсен торкнув Спихальського за рукав i зробив знак, щоб той трохи вiдстав. - Хто це з тобою? - спитав тихо, кивнувши на мовчазного супутника пана Мартина. - Це пан Єжi Новак, мiй добрий приятель i знавець турецької мови i турецьких звичаїв... На службi у Яблоновського... Коли я дiзнався про зраду цiєї негiдницi i вирiшив знайти її хоч на краю свiту i покарати нещадно - що, клянусь гонором, i зроблю, хоч би проти мене повстали всi сили пекла i раю! - то пан Єжi ласкаво погодився супроводжувати мене... Як тiльки я прочитав записку, залишену моєю колишньою малжонкою, я зразу кинувся по її слiду. Я знав, що в неї шлях один - до Кам'янця, бо тiльки звiдтам вона може добратися до свого мурзи. Тож менi потрiбен був супутник, котрий добре б знався на турецькiй мовi i зумiв би привести мене сюди... - Гадаю, йому можна довiритися? - Як менi!.. А що в тебе до нього? - Не тiльки до нього, а й до тебе. Ось доїдемо до того лужка на березi рiчки, напоїмо коней, пустимо їх попастися i там поговоримо... Арсен стьобнув коня i риссю помчав уперед, до зеленого бережка, де над срiблястим плесом рiчки схилилися ряснi, тiнистi верби. - Ось тут ми i поговоримо, друзi, - сказав вiн, коли всi спiшилися, напоїли коней i пустили їх, стриножених, пастися. - Бо тут ми маємо розстатися... - Як то розстатися? - здивувався Спихальський. - Хiба ми далi їдемо не разом? - Нi, пане Мартине, ми з Ненком маємо повернути на Немирiв, панi Ванда - з нами, а ви вдвох з паном Новаком помандруєте до Львова... - Холера ясна! - розлютився Спихальський. - Як ти хитромудро розсудив, Арсене! А на якiй пiдставi, прошу пана? Я мчав iз Львова, як навiжений, для того, щоб покарати тоту шльондру, тоту зрадницю! А ти, виходить, намислив уже по-своєму? Га?.. Нi, братику, так не буде, слово гонору!.. Вона не повернеться живою до Криму, або я не зватимусь Мартином Спихальським, пся крев! Вiн стукав шаблею, пирхав, мов кiт, i лаявся, мов перекупка на базарi. Налякана, прибита горем, Вандзя знiтилась i ховалася за Арсена. Ненко iронiчно усмiхався, а невисокий, але мiцно збитий Новак стояв осторонь, i з його обличчя не зникав вираз подиву, бо вiн, видно, i досi не мiг дотямити, якi стосунки зв'язують шляхтича Спихальського i цих не то яничарiв, не то козакiв. - Пане Мартине, заспокойся, - примирливо мовив Арсен. - Сiдаймо кружка ось тут на травичку, витягаймо, щоб не гаяти часу, з саков хлiб та все, що є у нас до хлiба, i мирно, ладком побалакаємо. Вiн розiслав у тiнi, пiд вербою, широку попону, вийняв сухi турецькi коржi та смажену баранину, поклав усе це на широке листя лопуха. Новак додав окраєць хлiба та шматок солонини. I Спихальський, побачивши їжу, замовк. Всi враз вiдчули, як зголоднiли. Деякий час панувала тиша. Чулося тiльки голосне плямкання Спихальського та форкання коней, якi з насолодою хрумкали соковиту траву. З рiчки повiяв легенький прохолодний вiтерець, остуджував розгарячiлi тiла подорожнiх. Коли снiданок було закiнчено. Арсен сказав: - Ну от, пане Мартине, тепер можна й поговорити... Чого ти хочеш? - Кари на горло! - знову спалахнув невгамовний пан Спихальський. - I хай я буду песiй син, якщо вимагаю забагато!.. Не став би ти, Арсене, з Ненком на перешкодi, я вже зняв би з цих бiлих плечей тоту голову, голову змiї, голову горгони, пiдступної зрадницi! - Ясно, - сказав Арсен i повернувся до Вандзi. - А що скаже панi Вандзя? Чому вона втекла вiд свого богом даного чоловiка? Куди вона простувала? Хто її надоумив так зробити? I якого листа вона несла з собою?.. Все, панi, розкажiть! Нiчого не приховуючи. Вандзя несмiливо глянула на чотирьох чоловiкiв, якi оточували її, трохи довше затримала погляд на побуряковiлому обличчi Спихальського i тихо почала розповiдати. - Коли я виходила за пана Мартина замiж, то справдi кохала його. Але дуже скоро пересвiдчилась, що вiн холодний до мене i почав задивлятися на нашу сусiдку, панi Зосю, дружину пана Ястржембського... - Кгм, кгм, - закашлявся Спихальський i опустив очi. - Я вiдплатила йому тим же... - О небо! - вигукнув пан Мартин, стиснувши кулаки. - I хоча я зовсiм не була закохана в одн'ого пана, я дозволила йому позалицятися до мене. - Коли б я знав, я убив би тебе ще тодi! - рявкнув Спихальський. - Так усе перекрутити! Моє гаряче кохання видати за холоднiсть!.. I кому дозволила залицятися до себе! На кого промiняла мене! На того зманiженого, бридкого слимака! Тьфу! - Дiтей у нас з паном Мартином не було, а тому коли вiн несподiвано зник... - Зник!.. Люди, ви чуєте? Вона каже - зник! Але ж я обороняв Кам'янець i був узятий турками, шляк би їх трафив, у полон! - Я зосталася зовсiм одинокою, - вела далi Вандзя, не звертаючи уваги на їдкi реплiки Спихальського. - Я не знала, де себе подiти, до кого прихилитися. - Можна повiрити! - А потiм трапилося найгiрше: напали татари, схопили мене i затягли аж у Крим... Я тяжко страждала, побивалася за домiвкою, за рiдною землею, ладна була на крилах летiти на свою ойчизну... - I скоро втiшилася... В обiймах у салтана, пся крев! - Спихальський знову затремтiв вiд гнiву i схопився за шаблю. Але Арсен притримав його руку. - Заспокойся, пане Мартине! Будь же лицарем!.. Кажiть далi, панi. - А що я мала робити? Я була рабою... Наложницею... - Холера ясна! - не стримався нещасний пан Мартин. - А коли у мене народилося двiйко синiв - Алi та Ахмет... - Ви чуєте?.. Прокляття! - ...мурза забув про свiй гарем i звав мене не iнакше як коханою, своєю єдиною ханум, ненею його синiв, якi пiсля нього стануть салтанами! I хоч серце моє ще рвалося на батькiвщину, хоч у снах я майже кожної ночi бачила свiй рiдний край i своїх людей, я поволi починала звикати до думки, що батько моїх синiв - мiй чоловiк, хата моїх синiв - моя хата, а батькiвщина моїх синiв - моя батькiвщина... - Матка боска, що тiльки каже ця жiнка! - Пан Мартин уперiщив кулачищами по травi так, що аж берег здригнувся. - Та вона тричi заслужила собi смертi! - А коли пiдросли мої синочки, коли їхнi рожевi вустонька лепетали нiжне словечко "ненька", коли їхнi рученята не тiльки шукали моєї пазухи, а й обвивали мою шию, я зрозумiла, що на свiтi є така любов, до якої не можуть дорiвнятися нiякi iншi любовi, - материнська любов!.. Спихальський похилив голову, мовчав. А Вандзя пiсля паузи вела далi: - Однак недовго втiшалася я дiтьми. Одного ясного лiтнього дня напали козаки, спалили Ак-Мечеть, повбивали багатьох жителiв, а тих, хто не встиг втекти в гори, забрали в полон... Нi, я не кажу, що стала полонянкою у запорожцiв. Вони вважали, що визволили мене з неволi агарянської. I я разом з усiма поверталася на рiдну землю... В походi я зустрiла свого колишнього чоловiка... Але люта туга за дiтьми, яких, я певна, врятував мiй чоловiк, салтан, точила менi серце... Мої ноги несли мене все далi i далi, на Україну, в Польщу, а душа моя рвалася назад, у Крим, до моїх маленьких беззахисних сирiток, якi день i нiч стояли передi мною в моїй уявi, простягали до мене рученята i кликали до себе... Чи ж могла я не повернутися назад?.. - Нещасна, - зiтхнув Спихальський. - Менi допомiг полковник Яненченко, наш сусiд, якому я вiдкрила свою таємницю. Вiн дав менi листа до каведжi в Кам'янцi, щоб той перепровадив мене в Крим... - Прокляття! - заревiв Спихальський, почувши таку несподiвану для нього новину. - Я уб'ю його! - Тепер ви все знаєте, панове, - тихо прошепотiла Вандзя. - Чим же я завинила перед паном Мартином? Хiба тим, що люблю своїх дiтей? Вона замовкла i низько похилила русокосу голiвку. Всi теж мовчали. Тiльки Спихальський люто сопiв. Тихо шелестiло на вербах листя. З голубої високостi усмiхалося i землi, i людям, i всьому живому золоте сонечко. З рiчки повiвало приємною прохолодою i гостро-терпким запахом лепехи та водоростей. З гаю, що неподалiк розкинувся попiд горою, долинало заспокiйливе кування зозулi. Всi мимоволi вслухалися в те кування, i нiхто не наважувався порушувати тишi, бо кожному хотiлося дiзнатися, а скiльки ж рокiв накує сива зозуля? Чи довго топтати ряст на цiй широкiй, милiй землi? Та ось зозуля замовкла, i знову настала дзвiнка тиша. Арсен пiдвiв голову i, нi до кого не звертаючись, повторив у задумi останнi слова Вандзi: - Справдi, чим же завинила ця жiнка? Хiба тим, що любить своїх дiтей i хоче бачити їх? Спихальський похилив голову i довго мовчав. По тому, як з його грудей виривалося тихе зiтхання i все менше i менше посiпувався вус, видно було, що буря в його душi почала вщухати. Нарештi вiн поволi пiдвiв голову. - Арсене, я давно вже переконався, що серед нас ти найбiльш помiркована i справедлива людина... I серце маєш добре... За що i люблю тебе, як брата... Тож хай ця жiнка... iде... куди хоче... Аби з моїх очей!.. Але, клянусь ойцем, якщо вона знову стане коли-небудь на моєму шляху, то... - голос його загримiв i враз обiрвався. Спихальський замовк. Арсен поклав руку йому на плече. - Зрозумiло, Мартине... Вона з нами поїде до Немирова, а звiдти - куди захоче. - I повернувся до Ванди:- Iдiть, панi, збирайтеся в дорогу, а в нас тут ще буде чоловiча розмова... Коли Ванда пiдвелася i вiдiйшла, Арсен тихо сказав: - Ну от, з цим покiнчено... А тепер, пане Мартине, i ви, пане Новак, дивiться сюди... - Вiн вийняв з кишенi папiр i подав Новаковi. - Пан, здається, розумiє по-турецькому, хай прочитає i для пана Мартина... Новак прочитав i переклав листа. - Стонайдцять дзяблiв! - вигукнув Спихальський. - Що це означає. Арсене? Чий це лист? Як вiн потрапив до тебе? - Я вiдiбрав його у Вандзi... - Невже це полковник Яненченко?.. - Так, це вiн пише кам'янецькому пашi. Вiн пропонує йому свою допомогу у взяттi Львова... Як бачиш, пане Мартин, це набагато серйознiше, нiж зрада панi Вандзi! - А так, це набагато серйознiше, побий мене перун! Що ж будемо робити? - Нам треба негайно мчати до Львова, - сказав Новак. - Так. Я вiддам вам цього листа, передайте його Яблоновському, - погодився Арсен. - А вiн уже зватиме, як розквитатися iз зрадником! - Але ж, друзi, я не думав повертатися до Львова! - вигукнув Спихальський. - Тепер менi нема чого там робити - нi у Львовi, нi в Круглику!.. Я гадав, що поїду з тобою. Арсене... В Україну! - Друже мiй, - Арсен обняв його за плечi, - я був би дуже радий разом з тобою прибути до нас додому. Всi мої теж щиро вiтали б тебе... Як сина i як брата. Але зараз ти мусиш супроводжувати пана Новака. Адже дорога далека i небезпечна, а листа обов'язково потрiбно довезти i передати безпосередньо в руки гетьмана. Йдеться про дуже серйознi речi! - Я розумiю. - А до нас ти, гадаю, не забаришся? - Ще б пак! - Ну от, коли затужиш дуже, приїзди, друже мiй! Дверi моєї хати, якщо вона у мене буде, завжди вiдчиненi. А серце - також! - I Арсен тричi навхрест почоломкався зi Спихальським. 9 Полковник Яненченко ступив через порiг i, лiвою рукою притримуючи шаблю, щоб не бряжчала, шанобливо вклонився. - Кликали, ясновельможний пане? - Так, пане Ян, - вiдповiв Яблоновський, пильно вдивляючись у мiцно збиту, кремезну постать полковника. - Проходь, сiдай. -Маю до тебе пильну розмову. Яненченко окинув бистрим поглядом простору кiмнату. Обабiч столу сидiло двое - Спихальський i Новак. Щось вiдразу не сподобалося полковниковi у виразi облич цих шляхтичiв, але вiн не мiг зрозумiти, що саме, а тому зразу вiдмахнувся од тривожної думки, що гнiтила його з часу вiд'їзду панi Вандзi. - Слухаю, ласкавий пане, - сказав вiн, сiдаючи на дзиглик i ставлячи мiж колiньми шаблю. Яблоновський мовчав. Його худорляве гордовите обличчя було непроникне. Холоднi голубi очi уважно вивчали кожну рисочку на полковниковому лицi, i вiд того Яненченку ставало трохи моторошно. Чого покликав гетьман? Яку пильну справу має до нього? - Як живеться-ведеться пановi у Львовi? - запитав Яблоновський. - Спасибi, добре. - Нiхто не притiсняє i не ображає тут пана? - Дякувати боговi, нiхто. - Чому ж полковник за притулок i щедрiсть його мосцi короля польського, а також за мою ласку платить чорною невдячнiстю? Яненченко вiдчув, як у нього похололо пiд серцем. - Як розумiти слова пана коронного гетьмана? Яблоновський рвучко встав, перехилився через стiл i тицьнув майже пiд самий нiс Яненченковi невеличку цидулку, в якiй той миттю впiзнав свого листа кам'янецькому пашi. - Пан впiзнає свою руку? - грiзно спитав Яблоновський. Яненченко зблiд. У ротi раптом пересохло. Тепер йому стало зрозумiло, чому воєвода покликав його до себе в такий непiдходящий для аудiєнцiї час i чому не сподобались йому вiдверто ворожi погляди Спихальського i Новака. Але полковник не думав одразу здаватися. - Пан гетьман жартує? - здивувався Яненченко. - Адже то написано по-турецькому! - Це тiльки засвiдчує, що в особi полковника ми маємо хитрого i розумного ворога, який знає не тiльки польську, росiйську мови та латинь, а й турецьку. -Сподiваюся, що пан полковник буде розумний до кiнця i не змусить нас вдаватися до недостойних шляхетського стану засобiв допиту. - Ясновельможний пане, я не розумiю, в чому ви обвинувачуєте мене! - вигукнув Яненченко, пiдвiвшись iз дзиглика. - У зрадi, пане! - з притиском сказав Яблоновський. - В тому, що ви хотiли здати Львiв туркам! - Це неправда! Це чиясь зла вигадка! - Вигадка? - Яблоновський iронiчно усмiхнувся. - Я теж хотiв би вiрити, що це тiльки чиясь вигадка, бо пригрiв у Львовi i взяв на королiвську службу пана я. Однак докази такi, що я не маю нi найменшого сумнiву в правдивостi їх! - Докази? Хотiв би я їх почути або побачити! - Далеко за тим ходити не треба... Ось перед вами пани Спихальський i Новак, вони щойно повернулися з Кам'янця, де бачили панi Ванду Спихальську. Рятуючи своє життя, жiнка розповiла, вiд кого одержала лист. - Я повторюю - це наклеп! - Слiдство з'ясує все, i ви матимете змогу на судi довести свою невиннiсть. А зараз дозвольте вашу шаблю! Спихальський i Новак стали обабiч полковника, який тремтячими руками вiдстебнув вiд пояса шаблю i поклав на стiл перед воєводою. - Вiдведiть його в темницю, панове! Та поставте кмiтливих вартових! ЗАПОВIТ КОШОВОГО 1 Нi того лiта, нi взимку Кара-Мустафа не напав на Київ. Несподiвано становище Туреччини ускладнилося: Австрiя, Венецiя та нiмецькi князiвства оголосили хрестовий похiд проти Османської iмперiї. Папа Iнокентiй XI примусив католицьку Польщу приєднатися до цiєї коалiцiї, i хоча Рiч Посполита була на той час вкрай виснажена безперервними вiйнами та шляхетськими мiжусобицями, король Ян Собеський вiв з Австрiєю трактат про взаємодопомогу i зобов'язався виставити сорок тисяч вiйська. Тому Кара-Мустафа почав готуватися до великої вiйни на заходi. До того ж запорожцi спустошили Крим, а восени дощенту зруйнували вiдбудованi яничарами фортецi в гирлi Днiпра, що мали стати опорними базами туркiв. Виснаженi й розоренi багаторiчними вiйнами, Росiя та Лiвобережна Україна здобули нарештi на деякий час передишку, Самой-лович, влада якого вiдтепер сягала тiльки на Лiвобережжя та Київ з невеликою територiєю на захiд та пiвдень вiд нього, обмеженою рiчками Iрпенем та Стугною, доукомплектовував свої порiдiлi полки i посилав тисячi грабарiв на будiвництво оборонних споруд у Києвi. Пiсля невдалого походу на Лiвобережжя Юрiй Хмельницький нiкуди бiльше не потикався з Немирова. Та й у самому Немировi вiдчував себе, як на вулканi. Все лiто й осiнь на Подiллi вибухали повстання. Загони запорожцiв, посланi Сiрком, пiднiмали людей на боротьбу проти турецько-татарських загарбникiв та ненависного запроданця Юрiя Хмельницького. Тiльки з настанням зими повстання почали затухати. Лютi морози i глибокi снiги змусили повстанцiв згорнути бойовi дiї: запорожцi потягнули на Запорожжя, а селяни розбрелися по селах та хуторах. Арсен та Роман разом iз Палiєвим загоном гасали по Надднiстрянщинi, Подiллю, не раз навiдувалися таємно в Немирiв до Младена та Ненка, приносили запорожцям цiннi вiдомостi про туркiв i татар, про їхнi намiри, про Юрiя Хмельницького, але нiде i нi вiд кого не змогли добути жодного достовiрного слова про Златку i Стеху. Дiвчата як у воду канули, їхнiй слiд губився, як вони думали, в Криму, серед невiльникiв салтана Газi-бея. Друзi поривалися знову в Крим, але пiсля походу запорожцiв на кримське ханство та пониззя Днiпра всi шляхи для них туди були вiдрiзанi. Сiрко теж нiчого не мiг придумати, щоб допомогти козакам. Тiльки навеснi вiн повiдомив Арсеновi, що готується росiйське посольство в Бахчисарай для мирних переговорiв з турками i ханом, i обiцяв посприяти, щоб Арсена було включено до складу посольства як товмача, а Романа - як джуру. Козаки тiльки й жили цiєю надiєю. 2 Взимку Iван Сiрко вiдчув, що сили його починають швидко танути, але з Сiчi не виїздив. Повсякденнi турботи про укрiплення фортецi, про будiвництво нових човнiв i лагодження старих, про виготовлення пороху, селiтри та зброї i ще десятки рiзних великих i дрiбних клопотiв тримали його на ногах. Вiн змарнiв, погано спав, вiдчував нехiть до їжi. Сiчовi лiкарi i знахарi поїли його настоями i наварами трав i корiння, та це не допомагало. Пiсля великодня кошовий вiдчув себе так погано, що залишив Сiч i поселився в Грушiвцi, своєму хуторi, на березi Днiпра. Одного дня - це було першого серпня - гонець передав Палiєвi, Арсеновi i Романовi наказ кошового негайно прибути в Грушiвку. В Арсена тьохнуло серце - невже гетьман погодився включити їх у склад посольства? До Грушiвки десять верст, i козаки промчали ту вiдстань швидко. Залишивши стриножених коней на лузi, вони пiднялися нагору, до хутора, i зупинилися на подвiр'ї, перед чималою хатою, над якою курився виплетений з лози i обмазаний рудою глиною широкий димар. З хати вийшов джура кошового. - Кошовий на пасiцi, - сказав вiн. Козаки пройшли садом, спустилися в затишну улоговину, що вела до Днiпра, i попростували стежкою до невеликої чепурної хатини. За нею, попiд горою сiрiли вулики-дуплянки. В полуденнiй сонячнiй тишi густо пахло медом i вощиною. Гули бджоли. Бiля хатини, пiд розлогою старою липою, за довгим столом, заставленим полумисками зi смаженою рибою, локшиною, стiльниками з медом, сидiв гурт старшин i значних козакiв. У головi столу, на дощаному тапчанi, опираючись гострими лiктями на високо збитi подушки, напiвлежав Сiрко. Перед ним стояли миска iз свiжими стiльниками, в яких iскрився молодий запашний мед, i кухоль узвару. Побачивши кошового. Арсен мало не скрикнув вiд жалю. Що з ним сталося! Замiсть кремезної постатi - немiчний скелет, обтягнутий пожовтiлою зморшкуватою шкiрою. Замiсть блиску в очах - пригаслий, байдужий погляд... Прибулi привiталися. - Чолом, батьку кошовий! Чолом уславленому товариству! Сiрко пожвавiшав, уздрiвши Арсена. Поманив його до себе пальцем. - Iди сюди, голубе! Арсен пiдiйшов, сiв на тапчан. Сiрко обняв його i, слабкою рукою притягнувши до себе, поцiлував у щоку. - Радий бачити тебе, синку... Маю звiстку з Батурина: поїдеш товмачем з московським посольством стольника Тяпкiна в Бахчисарай. Тож зможеш там дiзнатися щось певне про наречену i сестру... - Спасибi, батьку. - Ну, йди... Сiдайте до столу. Пригощайтеся, друзi. А потiм поговоримо. Пiдiйшло ще кiлька козакiв, старшин. Сiли, випили по чарцi слив'янки, побажавши Сiрковi доброго здоров'я, i взялися до їжi. Кошовий не їв i не пив - тiльки припрошував iнших. Джура налив у чарки знову. Та всi, мов змовившись, тiльки пригубили i поставили назад. Чекали розмови з кошовим, вiдчуваючи, що вона буде i важливою, i останньою в його життi. Вiдкинувши голову на подушку. Сiрко мовчки дивився на своїх побратимiв, i нiхто не здогадувався, якi думи борознять його чоло. Вiн переводив погляд з одного на другого, нiби прицiнювався, хто чого вартий. Тут i Iван Стягайло, i Iван Рiг, i Андрiй Могила, i Самусь, i Абазин, i Iскра, i Палiй... I ще добрих три десятки значних козакiв, вiдомих не тiльки на Сiчi, а й по всiй Українi. Врештi обiд скiнчився. Старшини поклали ложки, подякували господаревi за хлiб-сiль. - На здоров'я, друзi, - тихо проказав Сiрко i глянув на джуру. Той пiдвiв кошового, намостив йому пiд спину кiлька подушок. Сiрко перевiв дух i промовив - знову тихо, але якось урочисто: - Запросив я вас до себе, братчики, для того, щоб попрощатися... Назавжди... Навiки... Козаки загули. - Що ти, батьку! Бог з тобою! - замахав руками Iван Стягайло. - Ми сподiваємося, що ти видужаєш i ще не раз поведеш нас на супостатiв! Сiрко кволо усмiхнувся. - Нi, браття, я не тiшу себе такою надiєю. Днi мої полiченi, i щербата з косою вже стоїть на моєму порозi... Та я не боюся її. Звик... Бо не раз i не два замахувалася вона на мене, щоб зняти голову, а я все жив i жив! I рясту потоптав доволi, i кровi пролив чимало, i горiлочки попив досхочу... Тож пора i честь знати. Пора вже, мабуть, братчики, з козацького сiдла пересiдати в човен Ха-рона... Козаки загули знову, але на цей раз значно тихше. Кожен бачив, що й справдi старому кошовому три чисницi до смертi. - Та й грiхи свої пора спокутувати... - Опам'ятайся, Iване! Якi грiхи у праведника! - вигукнув Метелиця. - Який же я праведник? Скiльки душ погубив. Хоч i вороги, а все ж люди... Та не про це зараз мова, товариство. Я не сповiдатися прийшов перед вами, а прощатися... А коли прощаєшся з найближчими людьми, з якими довгi роки ходив крутими шляхами-дорогами, то хочеться сказати їм щось найважливiше, най-заповiтнiше, чого не маєш права не сказати, забрати з собою в могилу... - Ми слухаємо тебе, батьку, - промовили козаки. Сiрко передихнув, змахнув з лоба рушником краплини поту. - Я знаю, звичайно, що мої слова - не закон для вас, що ви будете дiяти i чинити по-своєму... Так велося споконвiку, так вестиметься i далi, скiльки буде свiта-сонця на землi... Та є деякi речi, якихнев вичитаєш нi в якiй книжцi, є деякi знання, якi здобуваються не школi, а в життi, про це якраз я й хотiв би з вами поговорити перед смертю... - Ми слухаємо, батьку. - Живемо ми, друзi мої, в дуже тяжкий час. Вiтчизна наша лежить у руїнах, дощенту сплюндрована ворогами. Народ винищений або розбiгся у пошуках затишку й хлiба. Десятки тисяч людей з правого берега за цi роки переселилися на Лiвобережжя, на Донець i Оскiл - аж до Воронежа. Дике поле, що вiдокремлювало нас вiд ворогiв, поширшало, родючi поля заросли тирсою i буркуном. Дiйшло до того, що калмицький хан посилає послiв до султана, щоб той вiддав йому землi мiж Днiпром i Днiстром для випасання табунiв. Кримська i Буджацька орди почувають себе на Правобережжi господарями. I ми стоїмо перед загрозою навiки втратити цi землi... Тому заповiдаю вам - i далi, як споконвiку, мужньо стояти супроти ясирникiв, звiдки б вони не приходили! Не випускайте, браття, шабель iз рук, поки кривавi чамбули розгулюють по наших степах... Всi мовчали, суворi й пригнiченi. Нi для кого сказане Сiрком не було таємницею, але слова старого кошового, мовленi на смертному одрi, кожному здавалися i вагомими, i болючими i навiки закарбовувалися в серцях. На пасiцi стояла тепла лiтня тиша. Тiльки чулося безперервне трудiвниче гудiння бджiл та шемрання вiтерцю у верховiттях дерев. Трохи спочивши, кошовий знову промовив: - Я вже казав - Правобережжя знелюднiло... Самойлович, дбаючи передусiм про свою владу й прибутки, не вiдпускає колишнiх втiкачiв з Правобережжя, якi в час воєнного лихолiття знайшли притулок на лiвому березi, назад, на їхнi дiдизни. Виникає загроза, що цi землi будуть заселенi кимось iншим. Тож, вiдбиваючи ясирникiв, думайте i над тим, щоб знову заселити той край i зберегти його для нащадкiв наших... А це можна зробити тiльки тодi, коли там буде вiйськова сила, яка захищатиме народ. Iз шiстнадцяти козацьких полкiв, що були на Правобережжi при Богдановi, тепер не лишилося жодного... Я вже послав туди Палiя, Самуся, Iскру i Абазина з невеликими загонами запорожцiв... Тож хай кiш допомагає їм i зброєю, i порохом, i оливом, i людьми та продовольством, бо вони там робитимуть велике дiло. Поклянiться, що Сiч завжди буде для них опорою i притулком в тяжкий час! Що Сiч завжди допомагатиме - явно чи таємно, - цим наставленим мною полковникам у їхнiх многотрудних дiяннях по вiдродженню правого берега! - Клянемося! - хором вiдповiли старшини i значнi козаки. - Чув я, що турки ставлять мiднi слупи на Подiллi i в Карпатах, роблять новий кордон, вiдтинаючи добрячий шмат землi нашої, щоб навiки приєднати її до султанських володiнь... I для мене, i для вас усiх не таємниця, що шляхта ще мiцно тримає в своїх руках Волинь i Галичину i не губить надiї коли-небудь заволодiти знову Правобережжям i всiєю Україною... I досi, як i за Богдана, зi всiх бокiв нам тiсно... Тож, браття, єдиний наш порятунок - Москва! Тiльки вона збройною рукою врятувала нещодавно Лiвобережжя i Київ вiд винищення i повної загибелi. Досвiд пiдказує, що в тих тяжких обставинах, що склалися для нашого народу, єдиним вiрним союзником i братом був i є народ росiйський... Ви можете сказати, а хiба не московський воєвода Ромодановський завдав тебе в Сибiр?.. Так, вiдповiм я. Вiн. Це вiн з намови Самойловича забив мене в кайдани, i я волочив їх аж на далекий Iртиш. Та не в цьому, браття, суть! Бо коли я повертався звiдти через пiвроку, то не одна i не двi, а сотнi росiйських селянських родин давали менi притулок i дiлилися зi мною, може, останньою скибкою хлiба. Бо не один i не два, а тисячi московських стрiльцiв поклали свої голови разом з нашими козаками в Чигиринi i на Бужинському полi, захищаючи свою i нашу свободу. Ось що головне в нашiй дружбi i в наших взаєминах! I на цьому повиннi стояти ми всi!.. Тiльки йдучи цим шляхом, ми можемо врятувати народ український вiд поголовного винищення, вiд остаточної загибелi, яку приготували для нього найлютiшi вороги його! На цьому повинна i далi стояти Сiч! Якщо вона схибить, то завдасть непоправної шкоди i собi, i всьому народовi... - Розумiємо, батьку! Розумiємо! - загули козаки. - А щодо Юрка Хмельницького i Кара-Мустафи, то знайте - на сьогоднi це найлютiшi i найнебезпечнiшi вороги нашi. I я заповiдаю вам боротися з ними до останнього! I чим швидше згинуть вони, тим краще для народу нашого! - Будемо боротися, батьку! Не сумнiвайся! - за всiх проказав тихо, але твердо Палiй. - Арсене, сину мiй, - раптом звернувся кошовий до Звенигори, - i Кара-Мустафу, i Юраська нелегко i непросто дiстати... Тому я покладаю особливi надiї на тебе, на твою спритнiсть i твiй розум... Там, де не зможе пройти козацький кiнь, де не поможе козацька шабля, там пройдеш ти... Розумiєш мене? - Розумiю, батьку, - похилив голову перед умираючим Арсен, вiдчуваючи, як гiркий клубок здушив горло. - Зроблю все, що зможу... - Амiнь! - прошепотiв Сiрко стомлено. - Тож iз цим покiнчено... Лишається сказати ще одне: хотiв би я знати, кому ви вручите пiсля мене булаву кошового? Всi мовчали. Запитання було несподiване i серйозне. А також зачiпало iнтереси бiльшостi присутнiх тут старшин, бо хто ж iз них не мрiяв побувати коли-небудь кошовим, потримати в руках булаву, що давала необмежену владу над багатотисячним вiйськом? - Хай це тебе не турбує, Iване, - сказав пiсля тривалої мовчанки Стягайло. - Виберемо достойного! - До булави треба й голови. Не забувайте цього нiколи, - тихо промовив Сiрко. - Я стою одною ногою в могилi, тож, гадаю, на мене не образяться мої побратими, коли я висловлю свою думку... - Кажи, батьку! Кажи! - Час зараз такий, що на чолi вiйська повинна стояти людина смiлива i розумна, чесна i досвiдчена у вiйськовiй справi i в життi... Серед вас є така людина... - Хто ж це, батьку? - почулися голоси. - Семен Палiй! Запала тиша. Для Палiя це було великою несподiванкою. Не меншою несподiванкою, напевне, це було i для решти старшин. Хтось крякнув. I знову настала тиша. - Чого ж ви мовчите? - з усмiшкою спитав Сiрко. - Не я ж вибираю кошового... Я тiльки висловлюю свою думку... - Молодий ще, - похмуро кинув Iван Стягайло. - Хай почекає. Адже є старшi! На вустах Сiрка промайнула ледь помiтна гiрка усмiшка. I зразу зникла. Кошовий важко задихав i вiдкинув голову на подушку. Холодний пiт зросив його чоло. - Ми стомили кошового, - тихо промовив Семен Палiй i перший встав з-за столу. - Прощай, батьку! Старшини i значнi козаки теж пiдвелися i почали прощатися. Кожен пiдходив до лiжка, доземно вклонявся i тихо вiдходив. Стягайло знiяковiло пробурмотiв: - Пробач менi, Йване. Засмутив я тебе. Ляпнув необдумано... Будь певен, оберемо ми достойного! Сiрко не вiдповiв нiчого, i Стягайло, потоптавшись, вiдiйшов. Незабаром пасiка опустiла. Бiля кошового залишився один джура. Хоча припiкало лiтнє сонце, хворий попросив прикрити його кожухом. А через годину його не стало... 3 На другий день пiсля похорону у вiйськовiй канцелярiї зiбралася старшинська рада. Велика простора кiмната ледве вмiстила всiх значних козакiв - вiйськового суддю, вiйськового писаря, осау-лiв, тобто помiчникiв кошового отамана, курiнних отаманiв, а також старших та "луччих" козакiв, якi в минулому обиралися отаманами або прославилися вiйськовими подвигами чи мали великi господарства. За столом, на покутi, пiд образами стояли клейноди - прапор i бунчук. На столi, застеленому заради урочистої хвилини шовковою турецькою скатертиною, виблискувала самоцвiтами булава кошового отамана. До чиїх рук вона потрапить? Погляди всiх присутнiх були звернутi на неї. Кожен знав, що не на вiйськовiй радi, яка має зiбратися опiвднi, а тут, на сходцi, буде названо людину, яку потiм рада має обрати кошовим. Так велося здавна. Але кого буде названо? Покiйний кошовий Сiрко подав перед смертю свiй голос за Семена Палiя. Це знали всi. I з цiкавiстю поглядали на широкоплечого красеня, котрий скромно сидiв на лавi бiля порога в оточеннi своїх друзiв - Арсена Звенигори, Романа Воїнова, Метелицi, Андрiя Могили, Самуся, Iскри та Абазина. За столом, залишивши незайнятим мiсце кошового, сидiли Iван Стягайло та Iван Рiг - найвпливовiшi отамани, котрi - усiм це було видно - з надiєю позирали на булаву кошового. Кому ж усмiхнеться фортуна? Першим - по старшинству - пiдвiвся i став говорити вiйськовий суддя, старий сивоусий козак, давнiй сподвижник Сiрка. - Браття отамани, преславнi лицарi запорозькi, - промовив вiн глухуватим голосом, - сьогоднi ми зiбралися для того, щоб гуртом подумати, кого на сiчовiй радi оберемо кошовим отаманом... Бо пiсля смертi батька нашого, славетного ватага запорозького Iвана Сiрка, вiйсько наше осиротiло, а братчики, як сiромахи нещаснi, не знають, до кого прихилитися, i в разi несподiваного нападу ворога залишилися без вiйськового вождя... - Так, так, ми повиннi подумати, - закивали головами старi козаки. - Треба обрати достойного! - Перед смертю кошовий Iван Сiрко, як це вiдомо бiльшостi з вас, заповiв нам обрати Семена Палiя, запорожця недавнього, але вже уславленого в походах i боях лицаря... Стягайло схопився на ноги, важкою, мов дубовий корч, рукою грюкнув по столу. - Браття, Семен Палiй молодий ще! - гукнув вiн. - Подивiться - у його вусах жодної сивої волосинки! То хiба ж личити-ме нам, старим i досвiдченим козакам, пiдкорятися молодиковi, який до того ж i козакує на Запорожжi вiд пречистої до рiздва?.. - Хiба рiч у тому, щоб обрати старiшого? - о