ти могутнiсть Кара-МустафиI Недаремно ризикував не один раз головою, пробираючись у Вiдень i перепливаючи Дунайї Сили союзникiв виросли вдвоє, а на чолi їх став сам Ян Собеський, який, подiбно Сiрковi на Українi, присвятив своє життя боротьбi зi страшною турецько-татарською навалою, а рiвно десять рокiв тому, коли був ще не королем, а гетьманом, на голову розгромив туркiв пiд Хотином. Хотiлося вiрити, що й зараз, коли Собеському виповнялося п'ятдесят чотири роки, вiн не втратив нi мужностi, нi вiйськового вмiння, i його не облишило вiйськове щастя. Арсен прекрасно розумiв: якщо не спинити Кара-Мустафу пiд Вiднем, пiв-Європи впаде йому до нiг! А Златчина доля буде поламана навiки. Тому в душi клявся, що зробить усе, аби допомогти Собеському розгромити ненависного ворога. Позаду зашелестiв полог. Арсен оглянувся - до намету в супроводi Талентi ввiйшов Спихальський. Виструнчився, набундючився, наставивши вперед гострi вуса. Клацнув закаблуками запилених чобiт. I раптом - побачив Арсена! Де й подiлася його напускна бундючнiсть! Вуса здригнулися, молодецькi зуби заяснiли в усмiшцi, в очах - подив i радiсть... Вiн вмить забув про присутнiсть високих осiб, широко розкинув руки, кинувся до Арсена i, згрiбши його в мiцнi обiйми, щосили вигукнув: - Друже мiйi Холера ясна!.. От не сподiвався зустрiтися тутай з тобою! - I тiльки тодi, коли помiтив здивований погляд Карла Лотарiнгського i широке, гладке обличчя короля, що добродушно усмiхався, зрозумiв, якої нетактовностi припустився. Вiн заша-рiвся, знiтився, потiм виструнчився i пробубонiв:- Прошу вибачення у вашої ясновельможностi... Така несподiванка - друга зустрiв... - I знов знiяковiло замовк. Собеський гучно зареготав. - Друга побачив i про короля забувi Оце я розумiю - дружба! Ха-ха-ха! Спихальський розгубився ще бiльше. Тепер уже спаленiло не тiльки його обвiтрене обличчя, а й вуха побуряковiли. Здавалося, навiть вуса пойнялися малиновим полум'ям. Собеський зареготав ще дужче - вiн любив посмiятися, - а потiм враз посерйознiшав. - Ну, от що, панове, не гайнуйте часу! Не далi як завтра вранцi я повинен знати, чи вiльнi вiд турецького вiйська захiднi околицi Вiдня, щоб зайняти їх. То вигiдна позицiя... Станемо там i вдаримо на супостата! Ох, коли б тiльки вчасно прибув Менжин-ський з козаками... Останнi слова короля вразили Арсена. - Хiба сюди йдуть козаки, ваша ясновельможнiсть? - Так, я жду їх з години на годину! А Спихальський додав: - Сам Семен Палiй веде їх! Два днi тривала переправа. В обiдню пору восьмого вересня останнiй солдат союзницької армiї перейшов на правий берег Дунаю. З боку Вiдня долiтала глуха канонада. Линув, пiдсилюваний поривами вiтру, тисячоголосий людський рев - а-а-а! Було ясно - турки здiйснювали ще один штурм обложеного мiста. Всi ждали наказу короля, щоб рушати. Але Собеський не поспiшав: стояв на високому пагорбi i в пiдзорну трубу розглядав далекий курний шлях за рiкою - чи не йдуть козаки? - Ах, Менжинський, МенжинськийI Чому ж ти запiзнюєшся? - примовляв з досадою. - Коли б ти знав, як потрiбен тут! Як менi не вистачає зараз козацької пiхоти! Верховнi союзницькi вiйськовоначальники зi своїми штабами стояли збоку i теж дивилися на лiвий берег. Всi вже знали, на кого чекає головнокомандувач, i таємно молили бога, щоб прислав таку потрiбну перед генеральною битвою допомогу. Але шлях був порожнiй. Нi живої душi, нi хмаринки куряви вдалинi! - Ах, Менжинський, МенжинськийI- Скрушно хитав головою Собеський. Пiдiйшов ад'ютант, щось тихо сказав. Король опустив пiдзорну трубу. Оглянувся. - Де вiн? Давай його сюди! До нього пiдвели стомленого, обшарпаного Мартина Спихальського. - Ну що? - не вiдповiдаючи на привiтання, вигукнув нетерпляче король. - Розповiдай. Спихальський виструнчився. - Ваша ясновельможнiсть, ми обшарили всю мiсцевiсть вiд Дунаю до Дорнбахського лiсу, що за горою Каленберг. I ще далi-Нiде не зустрiли жодного турка чи татарина. Всi сили Кара-Мустафа стягнув до Вiдня. Сьогоднi з раннього ранку штурмує мiсто... - Поспiшає. Хоче до нашого приходу взяти його,- замислено промовив Собеський. - Тодi б розв'язав собi руки в тилу, i в генеральнiй битвi у нього було б чимало шансiв на перемогу... Але в нас теж немалi шанси. 1 передусiм те, що Кара-Мустафа не пiдозрює про наш наступ. Вiдразу ж пiсля цього король вiддав наказ вiйськам виступати в похiд. Австрiйськi, саксонськi i баварськi частини пiд командуванням Карла Лотарiнгського рушили понад Дунаєм, займаючи лiвий фланг. У центрi мав стати граф фон Вальдек зi своїми франкон-цями. На правому фланзi, по Дорнбахському лiсi й прилеглих долинах - гетьман Яблоновський з поляками. Просувалися повiльно, на ходу перегруповуючись у три лiнiї, з резервом i обозами позаду. Тiльки на третiй день, пiзно ввечерi, не зустрiвши опору, вийшли через Вiденський лiс на визначений диспозицiєю рубiж. Собеський зупинився зi своєю штаб-квартирою на вершинi гори Каленберг, пiдняв величезне червоне знамено з бiлим хрестом i розклав багаття - знак Штаренберговi i всiм обложеним, що союзники прийшли їм на виручку. Вiденцi висипали на вали. З дзвiницi святого Стефана запускали ракети, нiби благали про негайну допомогу. Не ждучи, поки жовнiри поставлять намет, Собеський наказав розiслати на землi похiдну постiль i лiг спочити. Довго не мiг склепити очей. Думав про завтрашнiй день, про наступну битву. Знав, що Кара-Мустафа теж готується до неї, i хотiв передбачити його замiри. Думав про королеву, свою кохану Марисеньку, перебирав у пам'ятi спiльне життя з нею i доходив висновку, що було воно не таке вже й нещасливе. Дарма що злi язики плещуть про неї всяке. Звичайно, то правда, що взяв вiн її не дiвчиною, а вдовою, що ще до першого замiжжя не вiдзначалася вона цнотливiстю, а вже будучи за ним, теж дозволяла собi закохуватися в iнших, хоча б у того ж Яблоновського... Згадавши пана Станiслава, скривився. I що вона знайшла в ньому? Та все це вiн давно простив їй. Простив за сина Якова. ("Треба завтра наглядати за ним, щоб згарячу не вв'язався у бiй", - подумав). Простив за глибокий, проникливий розум, за гарячi пестощi, якими обдаровувала його, за красу, яка, здається, i рокам не пiдвладна... "Молися завтра за мене, Марисенько!" - прошепотiв, дивлячись у безмiсячне зоряне осiннє небо. Та про що б не думав, а не мiг позбутися тривожного вiдчуття, що холодило серце... Що буде завтра? Кому всмiхнеться фортуна? За ким залишиться поле бою? Вiдповiдi на цi запитання зараз бути не могло. Заснув непомiтно. А коли вже заснув, тодi йому нiщо не заважало - нi форкання коней, нi перегукування вартових, нi розмови жовнiрiв, що ставили королiвський намет, нi постукування сокир. Розбудив його з третiми пiвнями син Якiв. - Батьку, вставай! - затермосив щосили. - Радiснi новини! - Що? - кинувся король. - Козаки прийшли! Передовий загiн фастiвського полковника Семена Палiя. Менжинський привiв. Чотири тисячi... I пiвтисячi донських козакiв... - Прийшли? Не може бути! - схопився на ноги Собеський. - Як бога кохам, правда... Ждуть наказу, де ставати. - Слава богу! А решта? - Решта з обозом вiдстали... Будуть пiзнiше. Пiсля останнього невдалого штурму, коли сотнi воїнiв падишаха наклали головами, а тисячi були пораненi, у турецькому таборi панували розгубленiсть i пригнiченiсть. Воїни вiдкрито ремствували на сераскера, котрий, на їхню думку, навмисне затягував облогу, щоб тiльки не дати мiсто на пограбування. Пашi, кримський хан, молдавський та волоський господарi були обуренi нерiшучiстю Кара-Мустафи, його невмiнням вести облогу. Одержавши вiд всюдисущих татар звiстку про те, що Собеський переправився на правий берег i вже займає гору Каленберг, Кара-Мустафа зiбрав вiйськову раду. Червоний намет вiзира гудiв, як роздратований вулик. Нiхто не доторкнувся до солодощiв i духмяної кави, якою пригощав високих гостей вiзирський каведжi. Нiхто також не звертав уваги на небаченi багатства i казкову розкiш, що переповнювали величезний - на багато кiмнат - намет, на фонтанчик, що тихо дзюрчав у мармуровiй чашi, на розвiшану по стiнах зброю, оздоблену золотом, срiблом та коштовним камiнням. Хiба до того зараз? Йшлося про життя i про честь держави! Коли ввiйшов Кара-Мустафа, пашi замовкли i схилили в поклонi голови. Сераскер дозволив усiм сiсти i сiв сам. За останнi днi вiн схуд, ще бiльше почорнiв. Настрiй у нього був явно пригнiчений. Вiдсьорбнувши з фарфорової чашечки один ковток, повiльно обвiв поглядом воєначальникiв, що, поопускавши очi, закам'янiло сидiли на шовкових подушках. Тихо запитав: - Що будемо робити, вельмишановнi пашi? Нiхто не ворухнувся. В наметi надовго запала могильна тиша. Здавалося, пашi проковтнули язики. Кара-Мустафу почала охоплювати лють. Мерзеннi гладкi iшаки! Кровожерливi собаки! Нiкчеми й заздрiсники! Зловтiшаються його невдачами! Ладнi пожертвувати життям своїх воїнiв, аби лиш вирвати у нього з рук владу великого вiзира i сераскера! Негiдники! Вiн ледве стримувався, щоб не нагримати на них. Але розважливiсть перемогла. Стиснувши кулаки, перепитав: - Ну, то що порадять менi мої пашi? Тут пiдвiв голову хан Мюрад-Гiрей. Кинув коротко: - Зняти облогу й вiдступити! I тодi - нiби прорвало греблю. Заговорили всi разом, люто блискаючи очима. - Авжеж вiдступити! - Два мiсяцi товклися пiд цим проклятим мiстом, а чого добилися? - Ми всi тут перемремо, як мухи! Пошесть уже розправилася з третиною вiйська! - Аллах вiдступився од нас! - Виманити Штаренберга в поле, а потiм разом iз Собеським розгромити! У чистому полi ми матимемо перевагу! - У нашому таборi кожен другий або поранений, або хворий! Як воювати? Кара-Мустафу знову почав душити гнiв. - Не всi разом! Хтось один! Це ж вiйськова рада, а не стамбульський базар! Пiдвiвся паша будський Iбрагiм, шурин султана. Тримався незалежно, бо вiдчував пiдтримку Високого Порога. - Вельмишанований сераскере, високоповажнi пашi! Я воїн, тому не ждiть вiд мене багатослiв'я. Скажу коротко: щоб урятувати вiйсько нашого всемогутнього повелителя i володаря султана Магомета, нам потрiбно вiдступити! Ми опинилися мiж трьох вогнiв: мiж Собеським, Штаренбергом i рiзачкою, яка нещадно косить нашi лави... Хто має iншу думку - хай скаже! - I сiв. Зразу ж пiдхопився сухий, але енергiйний, розумний паша ад-рiанопольський. - Великий вiзире, всi пашi одностайнi в тому, що двомiсячна облога Вiдня не принесла нам перемоги i що її потрiбно зняти. Чому, ви запитаєте мене? Вiдповiдаю: тому, що ми вже втратили вбитими, померлими вiд хвороб i пораненими половину вiйська. Тому, що в тилу у нас стоїть сам Собеський, полководець досвiдчений i рiшучий. Тому, що Штаренберг захищався хоробро, а тепер, коли йому на допомогу пiдiйшло союзницьке вiйсько, вiн i не подумає про здачу мiста. Тому, що з дня на день треба чекати дощiв i осiннiх холодiв, а у нас немає зимового одягу. Тому, нарештi, що не ми першi вiдступаємо з-пiд стiн цього мiста - великий султан Сулейман також вiдступив, не здобувши лаврiв переможця... А коли вiдступимо, то збережемо вiйсько i надiю на перемогу в майбутньому. Хай поможе нам аллах! Кара-Мустафа скреготнув зубами. - Ганьба! Високоповажнi пашi забули про воїнську честь i достоїнство! Забули про честь Османської держави i славу падишаха! Ми прийшли на вiйну, а не на веселу прогулянку. I аллах зовсiм не вiдступився од нас. Вiн не вiдступається вiд людей мужнiх i рiшучих. Пам'ятайте про це! Я вiрю: ще три днi облоги - i Вiдень упаде! Обложенi тримаються з останнiх сил. Почекайте ще три днi, шановнi пашi, i якщо ми не вiзьмемо цього проклятого мiста, я дам наказ про вiдступ. А Собеського нiчого боятися. Поляки змученi далекою дорогою, в бою вони нестiйкi. Король польський не насмiлиться напасти на нас. Я сам нападу на нього i примушу тiкати без оглядки! Я не вiдступлю з-пiд Вiдня, поки не вiзьму його, аллах менi свiдокi Завтра я з шаблею в руцi битимусь, як рядовий воїн, i краще менi загинути, нiж одержати петлю на шию! Хай допоможе нам аллах! Це моє останнє слово. А зараз, пашi, iдiть до своїх воїнiв i готуйтеся до наступного дня. Я пришлю диспозицiю... Ми розвернемося фронтом до Собеського i з допомогою аллаха розгромимо його! Iдiть! Пашi мовчки вислухали сераскера, почали виходити з намету. Але з того, якими похмурими були їхнi обличчя, як важко пiднiмалися вони з м'яких шовкових мiндерiв, було ясно, що слова Кара-Мустафи не заспокоїли їх i не переконали в правильностi його рiшення. Сафар-бей зупинив коня на пагорбi, звiдки було видно захiднi околицi Вiдня i гору Каленберг, поволi провiв рукою на рiвнi очей невидиму риску - показав Арсеновi: - Ось тут завтра завариться каша! Бачиш, уже Iбрагiм-паша займає правий фланг - вiд Дунаю до Гейлiгенштадта. Яничари копають шанцi. Ставлять гармати. На лiвому фланзi зосереджено тридцять тисяч вершникiв... Кара-Мустафа сподiвається на успiх. - Ненку, де, по-твоєму, найслабше мiсце в турецькiй оборонi? - спитав Арсен. Той задумався. - Важко сказати... Великий вiзир виставить завтра близько ста тисяч воїнiв та понад триста гармат. А двадцять або тридцять тисяч воїнiв залишить навколо обложеного Вiдня. Сила, як бачиш, немала. Крiм того, резерв, обоз... - I все-таки... Невже немає слабкого мiсця? - Слабке мiсце є. Але нападаючий, якщо використає той шлях сам повинен бути готовий до найгiршого, бо ризикує потрапити в пастку... - Що це за шлях? Ненко пiдвiвся на стременах, простягнув уперед руку. - Бачиш он там мiстечко Гейлiгенштадт? - Бачу. - Вiд нього до самого Деблiнга тягнеться глибока ущелина, по якiй можна таємно проникнути в тил турецького вiйська. Це, звичайно, дуже небезпечно, бо якщо тих смiливцiв турки виявлять, їм залишиться одно - достойно зустрiти смерть! - Ну, i що тi смiливцi зможуть зробити, по-твоєму? - Несподiвано напасти на яничарiв з тилу. Майже з самої середини турецького табору... Розумiєш, що це означає? Арсен рвучко нахилився до Сафар-бея, обняв i мiцно поцiлував у щоку. - Спасибi, Ненку! Спасибi, друже! Тепер менi - пора! Живий буду - знайду тебе, загину - сповiсти Златку. I скажи їй, що кохав її над усе на свiтi! - Ти що, Арсене? - Ненко струснув Арсена за плечi. - Невже надумав провести тiєю ущелиною союзникiв? - Чому союзникiв? Козакiв! Аби тiльки прибули! - А якщо там буде засада? Ви ж усi загинете! - Любий мiй Ненку, у нас кажуть: не такий чорт страшний, як його малюютьi На те й вiйна, щоб ризикувати. А я ж хочу вiдомстити Кара-Мустафi - за Златку, за свої поневiряння, за мою сплюндровану землю! Чого б це менi не коштувало! А ти - бережи себе. Бо на випадок моєї загибелi ти один зможеш допомогти Златцi вирватися з пазурiв Кара-Мустафи... Ну, прощай! - Вiн ще раз обняв Ненка i торкнув коня. - Прощай, Арсене. Прощай, друже мiй! 10 Настала недiля 12 вересня 1683 року. В таборi союзникiв спозаранку всi були на ногах. Сходило сонце. Але крiзь густий осiннiй туман воно просвiчувалося скупо блякло, забарвлюючи все довкола в якiсь неприроднi молочно-кривавi кольори. Туман пiднiмався до половини гори Каленберг рiдшав на схилах i суцiльною непроникною пеленою закривав низини й долину Дунаю. Над тим сивим туманним саваном неясно бовванiв гострий шпиль святого Стефана. А з нього линули й линули тривожно-закличнi звуки дзвонiв - бом, бом, бом! Подув легенький вiтрець, i туман почав поволi розсiюватись. Шпиль святого Стефана вищав i вищав, нiби виростав на очах. Незабаром довкола нього окреслилися неяснi контури мiста - вималювалися напiвзруйнованi, подзьобанi бомбами i ядрами землянi стiни. На них стояли тисячi вiденцiв. А коли сонце пiдбилося ще вище i, бризнувши на землю снопами яскравих променiв, розiгнало залишки туману, враженому зоровi Собеського i союзних воєначальникiв вiдкрилося моторошне видовище. По горбах i долинах, що розкинулися навколо мiста i на пiвдень вiд нього, звивалися ворожi траншеї, а в них, мов мурашки, кишiли тисячi турецьких воїнiв. Вони лагодили зруйнованi фортечною артилерiєю шанцi, копали новi, встановлювали гармати. Ближче до Каленберга, вiд Дунаю i аж за Дорнбахський лiс, стояло в бойовому строю готове до атаки вiйсько Кара-Мустафи. Собеський страху не вiдчував. Зi своїх п'ятдесяти чотирьох рокiв майже сорок тримав вiн у руцi шаблю i не раз особисто брав участь у кривавих сутичках. Звик. До того ж пiд його рукою було сiмдесят тисяч воїнiв! А це що-небудь та означало! Ранкову червоно-рожеву тишу прорiзало п'ять далеких пострiлiв з гармат. Турки подали знак про початок атаки. I в ту ж мить весь правий турецький фланг, що стояв насупроти Карла Лотарiнгського, рушив уперед. Вдарили гармати, їм вiдповiли австрiйськi. Зав'язалася артилерiйська дуель. Незабаром спалахнули рукопашнi сутички, що скоро переросли в жорстокий бiй. Собеському було видно, як полки Осман-огли, пашi месопотамського, пiсля вiдчайдушних атак здригнулися, змiшалися i покотилися назад - спочатку до Нусдорфа, а потiм - до Гейлi-генштадта. "Ну, почалося!" - подумав вiн i наказав кинути в атаку фран-концiв фон Вальдека i драгунiв Любомирського. Послав гiнця також на свiй правий фланг, до Яблоновського, який стояв без руху, з наказом - наступати. В центрi турки вчинили такий шалений опiр, що франконцi затопталися на мiсцi, а драгуни, зазнавши серйозних втрат вiд гарматного вогню, вiдкотилися на вихiднi позицiї. Бачачи це, Собеський вирвав з пiхов шпагу, ринувся вперед. - Поляки, за мною! За ним помчали двi гусарськi хоругви '. Обiгнали короля. З ходу врiзалися в стрiй спагiїв, трохи потiснили їх, та збити з позицiї не змогли. Отямившись, турки самi перейшли в стрiмку атаку i незабаром примусили гусарiв поспiшно вiдступати. Собеському довелося б зовсiм туго, коли б у фланг спагiям не вдарили рушничним вогнем чотири батальйони нiмецьких ландскнехтiв, що стояли в резервi. Пiд шквальним вогнем спагiї завернули коней i вiдступили. Пiдбадьоренi гусари кинулись переслiдувати їх - i на цей раз успiшно: з ходу захопили пагорб, що панував над прилеглою мiсцевiстю. Собеський прибув сюди з чотирма нiмецькими батальйонами i двома батареями через годину, коли в долинi клекотiв бiй. З'їхавши на вершину горба, несподiвано для себе побачив удалинi червоний намет Кара-Мустафи. - Панове, там сам великий вiзир, - гукнув до гармашiв.- Пошлiть йому кiлька гостинцiв! Гармашi встановили гармати - вдарили ядрами. Але безуспiшно. Ядра падали в саду, не долiтаючи до шатра майже на пiвверстви. На допомогу спагiям прислав загiн буджацьких татар хан Мюрад-Гiрей. Бiй затягнувся, перетворившись на справжнє криваве побоїще. Нi одна сторона не змогла зрушити з позицiй противника. Собеський кинув в атаку свою пiхоту. Польськi, українськi бiлоруськi та литовськi хлопи, на яких вiн ще вчора дивився з неприхованим презирством, безстрашно ринулися вперед вiдкинули буджакiв, з ходу перемахнули через долину i закрiпилися на височинi, якою король по диспозицiї мав оволодiти на кiнець першого дня бою. Далi йти вони не могли - їх впритул розстрiлювала картеччю турецька артилерiя. З Дорнбахського лiсу виступив Станiслав Яблоновський який вишикував свої вiйська пiвмiсяцем, щоб Кара-Мустафа не змiг обiйти його фланг, i тепер, вiдтiснивши яничарiв та їхнi вихiднi позицiї, сам почав атакувати. Запеклi бої зав'язалися на лiвому крилi союзних вiйськ та в центрi. Османськi вiйська прагнули будь що перемогти союзники були охопленi вiдчайдушним поривом вiдбити оскаженiлi атаки i самим перейти в наступ. Затяжнi кривавi сутички, що спалахнули о десятiй годинi ранку, коли розсiявся туман, на всьому протязi вiд Дунаю до Каленберга перетворилися на справжню сiчу. Поляки, австрiйцi, козаки, нiмцi показували масовi приклади беззавiтної мужностi. Коли османська кiннота зайшла у фланг польськiй пiхотi, що прорвалася глибоко в розташування противника брат королеви граф де-Мадiньї з одним ескадроном гусарiв безстрашно вдарив їй у лоб, зiм'яв переднi ряди нападникiв, - i тi вiдступили, внiсши панiку i розгардiяш у свої частини. Козаки вiдомi в усiй Європi як найкращi пiхотинцi, зупинили яничарiв i вiдкинули назад. Австрiйцi разом з баварцями, саксонцями та франконцями потiснили османiв на березi Дунаю майже до самих передмiсть Вiдня. Кiлька годин битва шаленiла, як розбурхане море. Ян Собеський мiцно тримав кермо влади над вiйськом союзникiв у своїх руках. З узвишшя йому i його штабним офiцерам було видно все поле бою. До нього прибували гiнцi з донесеннями, але вiн i без того бачив усе, як на долонi, i вiдразу ж слав їх назад з новими наказами. В другiй половинi дня, коли османам, незважаючи на лютi атаки, нiде не пощастило добитися успiху, король раптом вiдчув, як терези iсторiї, що творилася тут зусиллями багатьох десяткiв тисяч людей, поволi почали перехилятися на його бiк. Це засвiдчувалося багатьма ознаками, якi помiтило досвiдчене око старого полководця - i тим, з якою твердiстю союзники вiдбили всi атаки противника, i як чiтко виконувалися його накази, i як заспiшили, заметушилися ворожi загони, що стояли в резервi Кара-Мустафи, i навiть те, яким ясним, одухотвореним, щасливим було обличчя сина Якова, коли вiн, несучись на чолi гусарської хоругви в атаку, вiдсалютував батьковi шпагою. О четвертiй годинi несподiвано для себе король помiтив якийсь дивний рух у таборi противника. Спочатку на його лiвому фланзi почали тiкати яничари. Темними хвилями вихлюпувались вони з окопiв i безладно, мовби охопленi жахом, мчали в тил, зминаючи резерви, що стояли позаду, i тягнучи їх за собою. Потiм зрушив хан з ордою i теж кинувся навтiки. Король не мiг зрозумiти причини такої поспiшної втечi та й не задумувався над цим. Потрiбно було закрiплювати успiх. Розiславши гiнцiв з наказом рiшуче атакувати противника по всьому фронту, вiн сiв на коня i на чолi двох гусарських хоругов помчав уперед. 11 Увечерi перед вирiшальною битвою Арсен проїхав мимо редутiв, де гармашi насипали захиснi вали, до гейлiгенштадтської ущелини, з горба уважно роздивився позицiї яничарiв i табiр кримських татар в тилу у них, а потiм, кинувши напризволяще в чагарях коня, плигнув у яр. Iшов швидко, наскiльки дозволяли дерева й густi кущi. Тут було безлюдно й тихо. Пахло сирiстю й грибами. Десь праворуч, у заростях, мирно жебонiв невеличкий струмок. Аж не вiрилося, що нагорi, за кiлька десяткiв крокiв, тисячi воїнiв з обох бокiв яру копають шанцi, встановлюють гармати - готуються до завтрашньої битви. Сутiнки густiшали, i незабаром настала нiч. Вiн не боявся збитися з дороги, бо знав, що яр виведе в розташування союзникiв. Iшов довго, навпомацки натикаючись на дерева й кущi, спотикаючись, а iнодi й падаючи. Десь опiвночi його зупинив оклик нiмецького вартового: - Вер iст да? - Не стрiляй, я свiй! Арсен вилiз з нетрiв i опинився на галявинi, де палахкотiло багаття. Навколо нього спали солдати. Вартовий провiв його до офiцера, а той, дiзнавшись, що перед ним сам Кульчицький, про якого серед союзного вiйська вже ходили легенди, спитав: - Чим можу служити? - Я хочу зустрiтися з головнокомандувачем, - сказав Арсен. Офiцер розгубився. - Ов! Менш, але ж це зараз неможливо. Нiч! - Що ж робити? Вранцi може бути пiзно... - Арсен зажурено похилив голову. Справдi, те, що вiн замислив, треба починати негайно. Офiцер теж мовчав. Червонясте свiтло вiд вогню вихоплювало з темряви його худорляве, з бiлявими бровами обличчя й сумнi голубi очi. - Хiба одвести тебе до нашого оберста? - нiби роздумуючи, запитав тихо. Арсен стенув плечима. - З ним я поговорю так, як i з тобою. Ти по-нашому - нi гу-гу, я по-вашому - через п'яте-десяте. От коли б менi до полякiв! Або до козакiв... - До козакiв? Так вони ж тут - поряд. Сусiди з нами. - Невже? - Арсен не змiг приховати радостi. - Веди мене до них негайно! Козаки щойно прибули, i їх поставили в другiй лiнiї, в резервi. В їхньому таборi, як i повсюди, горiв вогонь. Кашовари варили кулiш i кашу. Нiхто ще не спав. Готувалися до бою. Однi копали шанцi, iншi тесали кiлля для вовчих ям, третi годували коней. У Арсена радiсно забилося серце - свої. Вiн вiдпустив офiцера-нiмця i попростував до вогнища, над яким висiв на тринозi чорний казан. Бiля казана з великим ополоником крутився маленький ко-зачок-кашовар. - Готовий, знаєш-маєш! - прицмокнув вiн язиком, скуштувавши гарячої страви. - Кулiш вийшов на славу! Навiть Зiнька дома, в печi, не зварить такого! Арсен усмiхнувся - та це ж Iваник! I згрiбши кашовара на оберемок, пiдняв над землею, закружляв навколо вогнища. - Iванику! От не сподiвався зустрiти тебе аж пiд самим Вiднем! Здоров, брате! Iваник задригав ногами. - Арсене! Та невже це ти, знаєш-маєш? - i загукав щосили:- Братцi, сюди! Арсен Звенигора об'явився! Батьку Семене! Романе! На його крик звiдусюди сипонули козаки. Першим прибiг Роман - обняв побратима, притис до грудей i поцiлував у щоку. Пiдiйшов Семен Палiй. - Батьку! - кинувся до нього Арсен. - Як добре, що ви тут! - Я теж радий бачити тебе живим i дужим! Та ще й в яничарськiй шкурi! Отже, щось маєш на думцi? - Авжеж. Є тут поряд глибока ущелина. Я щойно прибув нею iз табору Кара-Мустафи. Узяти б нам тисячi двi хлопцiв та пробратися у тил бусурменам - ото був би переполох! Палiй не зводив пильного погляду з молодого друга. - Ти впевнений, що пощастить? - Звичайно, можемо всi головами накласти... Але якщо пофортунить, то будемо на конi! - Гм, заманливо... Тiльки треба сповiстити головнокомандувача. На щастя, його посланець тут. Ходiмо до нього. - I Палiй, хитро примружившись, рушив до свого намету. Арсен i Роман пiшли за ним. Бiля намету, на розiсланiй киреї, хтось мiцно спав, розкинувши руки. Потужне хропiння, що лунало мало не на всю галявину, свiдчило про безтурботний сон чолов'яги. - Пане, вставай! - голосно промовив Палiй. - Так i царство небесне можна проспати! Але той i вусом не повiв. Тодi Палiй штовхнув королiвського посланця пiд бiк. Посланець щось замугикав, вiдмахнувся рукою, мов вiд набридливої мухи, перевернувся на бiк i захропiв знову. Арсеновi вчулося щось знайоме в тому мугиканнi, та не встиг вiн змикитити, що саме, як Палiй, розсердившись, досить безцеремонне затермосив сплячого i дав доброго стусана. Хропiння враз стихло. Чолов'яга заворушив вусами. - Яка там холера штовхається! Чи захотiлося пановi мудра-гелю скуштувати моїх кулакiв? Арсен ударив руками об поли: адже це Спихальський! I як було вiдразу не впiзнати! Вiй стиснув долонею Полякове плече. - Годi тобi, пане Мартине! Вставай! Спихальський схопився мов ошпарений. - Арсен? Холера ясна! Чом же зразу не розбудив? А менi, пане добродiю, саме приснилося, що ми з тобою... - Чекай, чекай, пане Мартине, - зупинив його пащекування Палiй. - Сни потiм розкажеш. А зараз - їдь до короля! - Чого б то? Палiй пояснив. - I не подумаю! - несподiвано заявив Спихальський. - Щоб я не пiшов з вами? Такому не бувати! I не проси, батьку. Не пiду. Посилай когось iншого... До короля кожному покажуть дорогу. Палiй подумав - добродушно кинув: - Бiс з тобою! Лишайся. Пошлю когось iз козакiв... - I звернувся до сотникiв: - Хлопцi! Пiднiмайте людей! Половина зостанеться тут, а другу половину я вiзьму з собою. Та швидше, час не жде! Поїмо кулешу - i гайда! - Батьку Семене, вiзьмiть i моїх донцiв, - попросив Роман Воїнов. - А то бояться хлопцi, що приїхали з Дону аж на Дунай i в справжньому дiлi не побувають... Палiй запитально глянув на Арсена. Той ствердно кивнув головою. - А з кiньми яром вони проберуться? Нам би не завадив летючий кiнний загiн. - Гадаю, проберуться. - Тодi готуй своїх донцiв! - коротко кинув зрадiлому Романовi полковник. Через годину двi тисячi пiших козакiв i загiн донцiв з кiньми на поводах спустилися в яр i рушили вслiд за Арсеном Звенигорою. Йшли обережно один за одним, розтягнувшись на пiвмилi. Спочатку нiчна темрява, а потiм густий туман i непрогляднi заростi лiсу надiйно ховали їх вiд стороннього ока. А коли зi сходом сонця вдарили гармати, затрiщала рушнична стрiльба i повiтря сповнилося ревом тисяч людських голосiв, брязкотом зброї i тупотом кiнських копитiв - пiшли смiливiше. Тепер хоч би хто й почув їх, то не звернув би уваги, бо все довкола ревло, гоготало, а земля стрясалася вiд вибухiв бомб. Нарештi Палiй дав наказ зупинитися, а сам з Арсеном пiшов у розвiдку. На узлiссi вилiзли на високого дуба з сухою верхiвкою i, примостившись так, щоб було видно на всi боки, почали спостерiгати за полем бою. Розумiли обидва, що сила у них невелика i вводити її в дiло можна тiльки тодi, коли битва досягне найвищої напруги i один сильний несподiваний удар може принести перевагу. В чеканнi минали години. Звернуло з пiвдня. Навколо вирувало криваве бойовище. Незважаючи на те, що на правому фланзi турки вiдступили аж до стiн Вiдня i обложенi вже мали можливiсть перегукуватись iз солдатами Карла Лотарiнгського, ще було рано говорити про перемогу. Палiй бачив, що у Кара-Мустафи в тилу стоять свiжi резерви - яничарськi полки i кримська орда, якi, вступивши в бiй, перехилять чашу терезiв на свiй бiк. Саме вони весь час i привертали його увагу. Особливо небезпечними були яничарськi бюлюки, що засiли в окопах другої лiнiї оборони. Глибоко заритi в землю, вони займали дуже вигiдну позицiю, пiдтримувану кiлькома батареями гармат. В лоб їх узяти було просто неможливо. А за ними в широкiй долинi причаїлася орда, i Мюрад-Гiрей, виконуючи накази Кара-Мустафи, посилав у загрозливi мiсця численнi загони кiнноти. Цi сили могли вирiшити наслiдок битви. Коли сонце звернуло з полудня i почало сiдати за Вiденський лiс, ослiплюючи вiйська противника, Палiй вирiшив, що настав сприятливий час. - Пора, Арсене! Вони швидко спустилися на землю. Палiй зiбрав сотникiв. - Ну, хлопцi, слухайте уважно: до яничарських окопiв пiдлазити з тилу обережно, непомiтно, щоб жодна собака не почула нас! В окопи вриваємося, мов чорти, - з криком, свистом, мушкетною стрiляниною. Побiльше гвалтуї Побiльше шуму! Щоб нагнати страху на яничарiвi Зрозумiли? - Зрозумiли, батьку! - I знайте - вiдступати нам нiкуди. Забилися ми аж на край свiту, додому далеко. I шлях туди лежить тiльки через перемогу. Iнакше - всiм смерть... Тож смiливо, без страху - вперед! Сотня за сотнею. Рубайте iдолiвi Не жалiйте! Вони прийшли сюди не в гостi, а щоб загарбати чужу землю, чуже майно. А ми на чужiй землi захищаємо свою. Тож, браття, забудемо про страх! Пам'ятаймо мудру стародавню приповiдку смiливцiв: або пан - або пропав! - Пам'ятаємо, батьку! - Тодi виводьте сотнi на узлiсся! А ти, Романе, - звернувся Палiй до Воїнова, - зi своїми донцями жди мого сигналу. Як тiльки почуєш козацьку сурму, вихором вилiтай iз засiдки, промчи понад окопами - порубай тих, кому пощастить утекти вiд наших шабель, а потiм удар у фланг хановi Мюрад-Гiрею! Татари страх не люблять флангових ударiв... - Гаразд, батьку! Зроблю... - Ну, з богом! Двадцять козацьких сотень швидко просочилися крiзь заростi i вийшли на узлiсся. Звiдси, ховаючись у вибалках, серед виноградникiв i садiв, проникли в тил яничарських окопiв i артилерiйських батарей. Арсен iшов попереду в своєму яничарському вбраннi: показував шлях. Все складалося якнайкраще. Двох чи трьох яничарiв, що випадково наткнулися на козакiв, було знято влучними пострiлами з мушкетiв. На цi пострiли нiхто з туркiв не звернув уваги серед загальної гуркотняви. Палiй пiдняв шапку - махнув. - Можна починати, хлопцi! Козаки виринули iз засiдок i поплазували до окопiв та артилерiйських редутiв. Арсен, Iваник i Спихальський не вiдставали вiд полковника: вони домовилися оберiгати його в бою. Ось i окопи! До них - кiлька крокiв. Яничари займаються хто чим: однi спостерiгають за боєм, що поволi наближається до них, другi - полуднують, третi - дрiмають проти сонця... Нiхто з них, мабуть, не думав, що сьогоднi їм доведеться брати участь у дiлi. Ось-ось вечiр покриє осiнню землю туманними сутiнками - i бiй сам по собi затихне... I раптом з тилу, звiдки найменше можна було сподiватися нападу, пролунав бойовий клич, i сотнi козакiв, стрiляючи з пiстолетiв i мушкетiв, розмахуючи шаблями, кинулись в окопи! Багато хто з яничарiв так i не встиг зрозумiти, хто напав на них, бо загинули в першу ж хвилину. Iншi з жахом упiзнали козакiв. Крик розпачу, благання пролунали на артилерiйських редутах i в окопах. Гармашi першi дали драла. Яничари почали тiкати теж. Страх заслiпив їх - тiкали хто куди: до передової лiнiї, до мiських валiв, а найбiльше - в тому напрямку, де стояла кримська орда. Якраз цю картину i спостерiгав Ян Собеський. Арсен скинув шапку-яничарку i бешмет, щоб свої не прийняли за яничара, в однiй сорочцi гасав по окопах, намагаючись не вiдставати од Палiя, - рубав, стрiляв, вiдбивався. Його шабля не знала спочинку, не давала промаху. Не одна яничарська голова скотилася пiд ноги, в бур'ян, не один ворог падав на колiна i благав: "Аман! Аман!" Не вiдставали вiд Арсена Спихальський та Iваник. Спихальський рикав, мов роздратований бугай, його громоподiбний голос перекривав гамiр бою. А Iваник верещав тонко i безстрашно кидався на будь-кого, хто ставав йому на шляху. Окопи були заваленi трупами. Земля заюшилася кров'ю. Яничари вже не чинили нiякого опору. Хто лишився живий, тон чимдуж тiкав з криком: - Ойє, правовiрнiї Козаки в тилуї Рятуйтеся! Палiй наказав сурмачевi подати сигнал Романовi Воїнову. Мiдна труба засяяла золотом проти сонця. А її металевi звуки луною прокотилися над полем бою i досягли узлiсся, де в засiдцi ждали цього сигналу донцi. З оголеними шаблями, зi свистом i гиканням вискочили вони на рiвнину, нестримним вихором промчали понад окопами, наздогнали втiкачiв-яничарiв i, постинавши їм голови, завернули у фланг татарам. Мюрад-Гiрей бою не прийняв. Несподiваний прорив козакiв у самому центрi турецьких позицiй приголомшив його. Орда, збиваючи тисячами кiнських копит густу пилюку, кинулась тiкати, топчучи тих, хто опинився на її шляху. Наперерiз ордi вiд червоного намету метнулося кiлька вершникiв i серед них у бiлiй абi ', вкритiй дорогоцiнними камiнцями i розшитiй канителлю, у бiлому тюрбанi сам Кара-Мустафа. - Зупинiться! - благав вiн, нещадно б'ючи коня. - Куди ж ви? Ще один удар - i Собеський покотиться назад! О аллах! Але орда промчала повз нього, не стишуючи бiгу. За ордою подалися спагiї, оголюючи позицiї перед гусарами Собеського. Слiдом за яничарами другої лiнiї й татарами спочатку поволi, а потiм швидше i швидше почав вiдступати весь правий фланг турецького вiйська. Даремно Кара-Мустафа метався вiд хана Мюрад-Гiрея до своїх пашiв, даремно просив зупинитися, погрожував, благав... Нiщо не помагало! Пойняте жахом вiйсько вiдкочувалося з позицiй зi швидкiстю снiгової лавини i з такими ж катастрофiчними наслiдками. Кiннота топтала пiхотинцiв, аби лиш вирватися з табору на широкий простiр, де їй нiщо не загрожувало. Пiхотинцi кидали артилерiю, рушницi, намети, одяг, поранених i хворих, награбоване в походi добро - рятувалися самi, як хто умiв. Вiзники, фуражири, пастухи, маркiтанти i цирульники теж залишали все: намети, вози, коней, волiв i верблюдiв, - мчали впорожнi на схiд, якомога далi од Вiдня. Зрозумiвши, що битва програна i що його от-от схоплять воїни противника, Кара-Мустафа зi своїм почтом i особистою охороною теж кинувся навтiки з поля бою. На повному скаку промчав мимо свого червоного намету, мимо гордого бунчука, що височiв над ним, клянучи в думцi i хана, i пашiв, i боягузливих воїнiв, не-достойних захисникiв преславного аллаха... Все покинув, усе втратив i, охоплений люттю i страхом, як останнiй боягуз, ганебною втечею рятував своє життя... В турецький табiр вступали союзнi вiйська. Король Ян Собеський з гусарами захопив червоний намет, а в ньому - знамено пророка, яке вiн з Талентi на другий день вiдiслав у подарунок папi римському. В казнi великого вiзира було знайдено п'ять мiльйонiв гульденiв. Два мiльйони король узяв собi, три - передав австрiйцям. У таборi турки залишили п'ятнадцять тисяч наметiв, сто шiстдесят гармат, величезну кiлькiсть ядер та iншого вiйськового спорядження, сотнi мiшкiв кави, а також купи тiл бранцiв, зарiзаних пiд час вiдступу. Разом з убитими турецькими воїнами вони захаращували всю мiсцевiсть довкола Вiдня, i вiд того повiтря почало сповнюватися нестерпним трупним смородом. Собеський наказав вiдвести вiйсько в поле, на пiвтори милi од мiста, i там став табором. 12 Через два днi, спустившись по Дунаю з Лiнца, у Вiдень пiд грiм гарматної стрiльби в'їхав iмператор Леопольд. З ним прибули члени верховної ради. Тримався iмператор пихато, нiби сам щойно одержав перемогу над ворогом. Ходив по Вiдню, оглядаючи мiсто, гоголем, випинаючи вперед нижню губу. Увечерi, на засiданнi верховної ради, вiдзначив найвищими почестями вiйськового губернатора столицi генерала Штаренбер-га, подарувавши йому також маєток i значнi суми грошей. Штаренберг був радий, але вiдчував себе трохи незручно, бо нiкого з iнших полководцiв, навiть Карла Лотарiнгського, нагороджено не було. Обминули його також i при розподiлi трофеїв. Штаренберг посмiв просити тiльки за одного Кульчицького, розповiвши iiро його смiливi подвиги i незвичайну винахiдливiсть. Леопольд подумав i сказав: - Гадаю цей полячок буде вельми задоволений моєю милiстю: я дарую йому будинок у старому мiстi, поблизу собору святого Стефана, а також увесь запас кави, захоплений у турецькому таборi. Вiн нiкому, виявляється, не потрiбен. Там його, як кажуть, сотнi мiшкiв... Майже всi пивоварнi в Австрiї зруйнованi противником, пива обмаль, - тож хай ваш Кульчицький у подарованому будинку вiдкриє кав'ярню i привчає моїх пiдданих до цього смачного i корисного напою! Штаренберг скривився, хотiв було заперечити, сказавши, що жоден австрiєць у життi своєму ще нi разу не випив жодної чашечки кави, за винятком хiба самого iмператора та його сiм'ї, а тому навряд чи матиме Кульчицький з цього дарунка який-небудь зиск. Та побоявся розгнiвати iмператора i промовчав... Карл Лотарiнгський, як почесний гiсть верховної ради, тримався з гiднiстю, жартував, усмiхався, але Штаренберг бачив, як вiн глибоко вражений тим, що його обiйшли нагородами й почестями. Тiльки великосвiтське виховання та природжене почуття гумору допомогли герцоговi приховати образу i не подати виду, як зараз у нього гiрко на душi. Всi бачили i розумiли цю несправедливiсть, але нiхто не насмiлився вказати на неї iмператоровi. Нiхто не хотiв у час загального трiумфу з приводу небаченої i, нiчого грiха таїти, мало сподiваної перемоги над величезним вiйськом Кара-Мустафи потрапити в немилiсть. Нарештi постало питання, як вiдзначити Яна Собеського. - Я послав до нього ад'ютанта i повiдомив, що хочу зустрiтися з ним завтра i подякувати йому за його ратнi труди, - сказав Леопольд. - Але як прийняти переможця? - З вiдкритими обiймами! - вигукнув прямодушний Карл Лотарiнгський. - Як же можна iнакше? Вiн урятував Вiдень i всю Австрiю! Леопольд нахмурився. - Я не можу удостоїти його iмператорських почестей: я iмператор по роду, спадковий, а вiн король виборний. Рiзниця, як бачите, велика! - Але ж вiн не шкодував життя i життя свого сина за iмперiю вашої величностi! - не здавався Карл Лотарiнгський. - Зi шпагою в руцi вiн iшов попереду вiйська, показуючи приклад безстрашностi i самопожертви! Леопольда пересмикнуло. Здається, це натяк на те, що сам iмператор пiд час облоги i генеральної битви вiдсиджувався в Пассау та Лiнцi? - Ми достойно подякуємо нашо