ди ставав похмурим i навiть грiзним, на його меншу сестрицю Саву та на всi околицi. Вiд цього й у великого вiзира потеплiло на серцi, i вiн уперше за довп мiсяцi пiсля обiднього намазу пiшов до бiблiотеки дiстав iз багато iнкрустованої срiблом i перламутром скриньки коран у коштовнiй оправi й заглибився у читання. Десь за пiвгодини його потягнуло на сон, i вiн лiг на м'якiй широкiй отоманцi. Але тут же спокiй його був порушений приходом секретаря. - Вибачте, бейефендi, за невчасну турботу. Зi Стамбула прибув чауш... - ЩоI- схопився Кара-Мустафа. - Його впустили до двору? - Поки що нi. Адже ви так наказали... - Вiн сам? - Адже султанськi чаушi, як, до речi, i вiзирськi, самi не подорожують... А завжди з вартою, - спокiйно вiдповiв секретар. - Гаразд. Пiди до ворiт i подивися, хто там, спитай, як iм'я чауша, з чим прибув, а потiм, не впускаючи нiкого, повернешся негайно сюди! Секретар мовчки вклонився i вийшов. Кара-Мустафа швидко заходив по просторому покою, залитому сонячним промiнням. Гарячкове думав: що привiз чауш? Життя чи смерть? Нiхто не мiг дати вiдповiдi на це запитання. Залишитися i вияснити, хто цей чауш i з чим приїхав, чи тiкати вiдразу, поки не пЬно? Вiн завагався. I на цi запитання вiдповiдь мiг дати хiба що сам аллах. Страх скував його серце. Однак десь на самому його днi жеврiла маленька надiя. А може, не все втрачено? Може, привезено наказ про новий похiд? Або просто - вiдставка?.. Повернувся секретар. - Ну, що? - кинувся до нього великий вiзир. - Прибув чауш-паша Сафар-бей, ефендi. - Сафар-бей! - радiсно вигукнув Кара-Мустафа, вiдчувши як у нього звалюється з плiч важкий тягар. Вiн навiть забув спитати - з чим прибув, а вiдразу ж наказав:- Сюди його! До мене! Швидше! Секретар вийшов знову. Кара-Мустафа полегшено зiтхнув. Здається, аллах змилостивився над ним. Сафар-бей - його чауш-паша, i з ним, безiїеречно, нема чого ждати поганих вiсток... Отже, вiстi або хорошi, або ж, виконавши наказ, Сафар-бей просто повернувся назад... Але вiд нього багато чого можна дiзнатися... Вiн бачив султана! Дверi вiдчинилися раптово. До бiблiотеки урочисто, як на парадi, ввiйшов чауш-паша Сафар-бей. Але що то в його витягнутих наперед руках? О аллах екбер! Кара-Мустафа здригнувся, все ще не вiрячи своїм очам. Йому несли на срiбному блюдi шовковий шнурок! До бiблiотеки заходили й заходили яничари. Заглянув блiдий, переляканий секретар. За ним товпилися слуги, теж блiдi й переляканi. Вiн усе ще не мiг повiрити в те, що сталося. - Ти? Сафар-бей?.. - спитав глухо. Його вразило, що смертний вирок йому прислано з його власним чаушем. - Це воля падишаха! - голосно сказав Сафар-бей. У Кара-Мустафи обiрвалося серце, затерпли ноги. - Але ж я маю право вибору - випити отруту або пустити собi кулю в лоба? - спитав зовсiм тихо. Сподiвався на маленьку вiдтяжку, яка б дала йому змогу кинутися в протилежнi дверi, що вели гвинтовими сходами в пiдземелля, звiдки починався таємний хiд. Шанс мiзерний, та все ж... Але Сафар-бей вiдповiв: - Такого права ти не маєш, Кара-Мустафа! - I наказав:- Вiзьмiть його! Яничари вмить оточили великого вiзира, схопили за руки. Тонкий i слизький, мов гадюка, шовковий шнурок обвився навколо його ши!... ДОРОГА БЕЗ КIНЦЯ Почервонiлий вiд гнiву, паша Галiль тупнув ногою на Юрiя Хмельницького, як на хлопчиська, закричав: - Я написав Високому Пороговi, що у мене для тебе немає вiйська i немає грошей! Зараз не той час, коли ми можемо порушувати з Москвою мирний договiр! Поразка пiд Вiднем завдала нам страшного удару, а ти хочеш втягнути iмперiю в нову вiйну з царицею московською Софiєю! Жодного воїна я не дам тобi! Такий наказ дивану... Коли тебе султан - хай будуть благословеннi його лiта! - витягнув з Єди Куле i послав сюди, то вiн сподiвався, що ти iiабереш вiйсько з козакiв i захищатимеш Правобережжя i вiд Ляхистану, i вiд Москви. А виявилося, що вiд тебе всi тiкають, як вiд прокаженого! Смiшно казати - один п'яниця Многогрiшний, якого я чомусь до цього часу не повiсив, пiдтримує тебе! - I паша презирливо глянув на зiгнуту спину Многогрiшного, що боязливо визирав iз-за спини Азем-аги. - Та й сам ти не висихаєш вiд горiлки! Дудлиш, мов у жлукто, а потiм цiлими днями п'яним квачем лежиш на тахтi... - Але ж мiй благодiйнику... - Мовчи! Була б моя воля - я давно повiсив би вас обох, як смердючих псiв! - Щоб набрати вiйсько, потрiбнi грошi, - не здавався Юрась, - а той мерзенний зрадник i злодюга Кара-Мустафа все в мене украв... Пустив жебраком по свiту! В останнiй раз я прошу видати менi на вiйськовi потреби iз державної казни п'ятдесят тисяч курушiв... - Що?! - опецькуватий Галiль-паша аж пiдстрибнув вiд обурення. - Ти чуєш, Азем-ага? П'ятдесят тисячi Не тисячу, не п'ять, а п'ятдесят тисячi Щоб завтра вiн гарненько проциндрив їх у шинку! Нема дурних! В останнiй раз я дам тобi двi тисячi курушiв, але з умовою - набереш хоча б двiстi козакiв! Зробиш це - одержиш бiльше. Не зробиш - я влаштую i тобi, i твоєму хитруновi Многогрiшному таке табандрю, таку бастонаду, що - клянусь Всевишнiм! - пам'ятатимеш мене до самої смертi! А тепер - геть з-перед моїх очей! - Дякую, ефендi, - вклонився Юрась знiчено. - Сьогоднi ж хорунжий Многогрiшний поїде в Немирiв на переговори з тамтешнiми козаками... На майданi, посеред Викiтки, зiбралась уся немирiвська сотня. Козаки хотiли знати, чого приїхали зi Львова пани Порадовський та Монтковський. Про що вони трактують з полковниками Андрiєм Абазином та Семеном Палiєм, що прибув iз Фастова. - Може, привезли решту грошей, яку не виплатили за вiденський похiд? - мiркував один. - Авжеж, тримай кишеню ширше! - сумнiвався другий.- Що з воза впало, те, пиши, пропало! Козаки хвилювалися. - Нiчого їм сидiти за глухими стiнами! Хай виходять сюди! На люди! - Хай комiсари гетьмана Яблоноаського прямо скажуть усiм, чому не виплатили винагороди сiм'ям тих, що загинули в походi або померли вiд хвороб! Серед козакiв шниряв Свирид Многогрiшний. Бiльше слухав, мотаючи кожне козацьке слово на вуса, а то й сам подавав голос: - Правду люди кажуть! Хай полковники виведуть комiсарiв надвiр та тут i домовляються... Нiчого за нашими спинами! Як гинути в походi - то нам, а як одержувати грошi - то вони попереду! Його згрiб за карк Метелиця, що супроводив Палiя. - Щось я тебе в походi не бачив, братику! А до наших полковникiв тобi - зась! Бреши, та знай мiру! А то й по писку заїду! - I старий козарлюга пiднiс до самого носа Многогрiшного свого величезного кулака. Викрики юрби посилились. На ганок вийшов Абазин. - Що за шум, браття? З усiх бокiв загули: - Виходьте трактувати на майдан! - На люди! На люди! Абазин усмiхнувся. Був вiн високий, горбоносий i чорнобровий. I гарячий та скорий на руку. Це всi знали. Однак усмiх у нього завжди означав добрий настрiй. За ним нiколи не приховувались пiдступнiсть i злiсть. Тому загули дружнiше. - Давай, Андрiю, комiсарiв сюди! - гукнули старшi. - Виводь їх, полковнику, на свiт божий! - пiдтримали молодшi. - Згода, браття! Ми з батьком Семеном теж так думаємо, - вiдповiв Абазин i зник у дверях. Через хвилину на ганок вийшли всi четверо: попереду - комiсари, позаду - полковники. Над натовпом прокотився глухий гомiн. - З чим приїхали, пани комiсари? - Скажiть, а ми послухаємо! Порадовський i Монтковський переглянулися. Видно, їх збентежило глухе незадоволення натовпу. Наперед виступив Порадовський. - Панове! Ви хочете знати, чого ми до вас приїхали i про що трактували з вашими полковниками? Скажу... Гетьман i воєвода руський Станiслав Яблоновський за дорученням короля прислав нас сюди, щоб набрати охочих для нового походу на туркiв... Вивiдачi доносять, що султан не змирився з поразкою i готує новий напад на союзникiв. Не виключено, що цього лiта вiн нападе на Рiч Посполиту... - То й захищайтеся самi! - Не пiдемо! Не пiдемо! - Раз обманули, вдруге не вiримо! - Панове, панове... - намагався перекричати натовп Порадовський. Його не хотiли слухати. - Грошi вiддайте вдовам i сиротам тих, хто загинув пiд Вiднем i пзд Парканами! - Всiм вiддайте! Бо ми ж подiлились своїми частками з сiм'ями загиблих! Отже, ви ошукали i живих i мертвих! Порадовський почервонiв. Монтковський зблiд i вiдступив назад нiби ладнався шуснути при найменшiй небезпецi в хату. Наперед виступив Семен Палiй. Став поряд з Порадовським. Пiдняв руку. Гомiн над майданом улiгся. - Братове! Я згоден з вами! - гукнув вiн. - Полковник Абазин теж... Ми цiлу годину доводили панам комiсарам, що вони повиннi спочатку виконати колишнi обiцянки, а тiльки тодi запрошувати нас до нового походу. - Правильно! Правильно! - Землю нашу ми захищаємо не за плату, а тому, що любимо її i хочемо, щоб вона завжди була вiльною i годувала нас i наших дiтейi Але коли воїн iде в найманий похiд, вiн повинен мати зброю i коня, повинен бути упевнений, що його жiнка й дiти матимуть що їсти... А для цього козаковi треба заплатити! А як повелися пани комiсари? Обiцяли одно, зробили друге... Прислали заледве половину того, що обiцяли! - Державна казна спорожнiла - нiзвiдки взяти, - видавив iз себе Порадовський. - А те, що прислав папа римський, ми до шеляга вiддали вам! Бiльше платити у нас нiчим... - Дешево ж цiнуєте ви нашу кров, панове! Обманули нас як хотiли, а тепер маєте нахабство знову звертатися по допомогу! Не вийде! - Палiй розгнiвався. Голос його тремтiв. Порадовський почервонiв ще дужче. - Це не я обманював вас, панове! Не я! Як бога кохам! їдьте до тих осiб, що над нами... Просiть їх... - Просити? - Палiя пересмикнуло. - Скiльки ми кровi пролили, та ще й просити? Не поїдемо ми жебрати! А тебе, пане Порадовський, просимо передати нашу дяку вельможному панству за облуду й брехню! - З цими словами Палiй несподiвано ударив комiсара долонею по щоцi. - Не тебе я б'ю, а їх! Щоб знав це! А в тебе за цей удар прошу вибачення... Порадовський у першу мить розгубився. Потiм рукою потягнувся до шаблi. Та до нього кинувся Монтковський, притримав. - На бога, пане! Посiчуть на капустуї Та й справедливо обвинувачують вони нас... Нiде правди дiти, в мене очi лiзуть на лоба вiд цих обвинувачень! Порадовський люто блиснув на Палiя очима. - Ну, я тобi не забуду цього, полковнику! Скiльки житиму, не забуду! - Вiн збiг з ганку i пiшов прямо на козакiв. Козаки розступилися, даючи йому прохiд. Монтковський пiшов слiдом за ним. Коли комiсари вийшли з Викiтки, Абазин тихо сказав Палiєвi: - Не варто було так робити, Семене! Однак козаки, що стояли поблизу й почули, загули: - Правильно! Правильно! - Не його ж бив, а в його особi тих, хто над ним! Палiй уже охолов. З досадою махнув рукою. - Може, й не варто було. Погарячкував... А втiм - хай знають! Дiдько з ними! Однак бiльше й ламаного гроша не пришлють! Наперед пропхався Свирид Многогрiшний. - Панове полковники, дозвольте слово мовити! До вас i до всього товариства! - Ну, кажи! Чого хочеш! - дозволив Абазин. Многогрiшний збiг на ганок, скинув шапку. - Браття, доручив менi наш гетьман Юрiй Гедеон Вензик Хмельницький слово мовити... Закликає вiн вас, браття, пiд свої знамена! - Це пiд турецькi, значить? - грiзно спитав Палiй. Вiн ще не встиг заспокоїтись пiсля сутички з Порадовським. - Щоб знову орда i яничари топтали нашу землю, а нас вирубали упень? Геть звiдси, недолюдку! Геть, собако, та швидше! А то скуштуєш моєї шаблi! - Геть його! Геть! - закричали козаки. - Женiть його пiд три чорти! Многогрiшний зiщулився, надiв шапку i шмигнув iз ганку. Кiнний загiн, що супроводив Порадовського i Монтковського по Українi, готувався до вiд'їзду. Жовнiри сiдлали коней, приторочували до сiдел дорожнi сакви. Обидва шляхтичi сидiли в корчмi бiля вiкна i їли смачну гарячу ковбасу-кров'янку, запиваючи холодним, з льоху, пивом. Обидва мовчали. Маленький, круглий, мов барило, чорночубий Монтковський, як нижчий чином, не смiв перший заводити розмову, бачачи, в якому лихому настрої Порадовський, а той, височенний, рудий, все ще червонiв i душився злiстю i за неболючии, але образливий удар Палiя, i за те, що доведеться повертатися, не виконавши доручення Яблоновського. Вони вже кiнчали трапезу, коли у дверi заглянув Свирид Многогрiшний. - Перепрошую вельможних панiв, я хотiв би зайти до господи i погомонiти з панами про те, що їх цiкавить, - облесливо промовив вiн. - А що нас цiкавить? - вирячився на нього Порадовський. - Я був на Викiтцi в той час, як той розбiйник Палiй... Ну, пан сам знає, що трапилося... - На що пан... - Хорунжий Свирид Многогрiшний, прошу пана. - На що пан Многогрiшний натякає? - грiзно спитав Порадовський. - Прошу вельможного пана не сердитись на мене. Що було, те було... А ось про те, що буде, я й хотiв би поговорити... Ну, пан комiсар сам розумiє, що мова йтиме про того розбiйника... - Палiя? - Так. Порадовський подумав, витер долонею маснi губи. - Ну, заходь - кажи! Послухаємо... Многогрiшний швидко шуснув у хату, примостився бiля столу. Обидва комiсари мовчки вп'яли в нього очi. - Панове, я хотiв таємно доповiсти вам, а у ваших шляхетних особах - воєводi Яблоновському про ненадiйнiсть Палiя... Пан король дав йому приповiдний лист на Фастiв i на навколишнi землi, ощасливив його своєю ласкою, а вiн умислив чорну зраду супроти короля. - Що саме? Не тягни! - вигукнув Порадовський. Многогрiшний пiдсунувся ближче. Вiдчувши себе упевненiше, налив з глека пива - вихилив. Озирнувшись, чи нiхто не пiдслуховує, прошепотiв: - Вiн хоче пiдбити iнших полковникiв на те, щоб усе Правобережжя знову приєднати до Лiвобережжя, тобто до Москви... - Що? - аж пiдхопився Порадовський. - Ти маєш певнi докази? - Я сам доказ цьому, панове! - бундючно заявив Многогрiшний. - Бо чув на власнi вуха, як Палiй патякав про це з козаками, а тi, розвiсивши вуха, мов дурнi, уважно слухали його... Порадовський радiсно потер руки. - Гм, це важлива новина! Отже, Палiй - зрадник, i його тpeба негайно заарештувати! - Без наказу пана Яблоновського? - засумнiвався Монтковський. - Я маю Факий наказ! Не особисто на Палiя, а на всiх, хто так або iнакше виступає проти корони! В даному випадку є докази супроти полковника Палiя... - Саме про це я й кажу, - зрадiв Многогрiшний. - Палiй - небезпечна особа. I я певен, що гетьман Яблоновський вiддасть його до суду. А я ладен посвiдчити проти нього... Тим бiльше, панове, що я давно хотiв перейти на службу до пана Яблоновського... Якщо буде нагода, замовте за мене словечко, як за вiрного слугу. - Замовимо, - погодився Порадовський. - Пан Яблоновський добре платить вiдданим людям... Але слова - це тiльки слова, пане Многогрiшний, а для того, щоб я поручився за тебе перед гетьманом i воєводою, потрiбнi дiла! - Якi? - Я вирiшив заарештувати Палiя, а ти допоможеш менi в цьому. - На бога, пане! - вигукнув здивований Монтковський. - До Палiя прихильно ставиться сам король! - Бо не знає про його справжнi намiри! - вiдрубав Порадовський. - Дiло вирiшене - Палiя треба заарештувати! Але як? - Тихо, без гвалту, - вiдповiв Многогрiшний. - Я допоможу вельможним панам... Можете цiлком покластися на мою спритнiсть! Перебувши деякий час серед гайдукiв воєводи Младена у недоступних мiжгiр'ях Старої Планини, Арсен i Златка вирушили в путь на Україну. У Бiлiй Церквi несподiвано дiзналися про арешт Палiя. I хоча був вечiр, а конi ледве трималися вiд утоми на ногах, та й самi вони - особливо Златка - потребували вiдпочинку, Арсен рiшуче сказав: - Їдемо, люба! Тут недалеко - тридцять верст... Якраз на ранок будемо дома! Златка звикла вже не перечити Арсеновi, коли йшлося про важливi дiла, i незабаром вони простували на пiвнiч. До Фастова прибули якраз на снiданок. Нiжна зелень весни прикрасила, заквiтчала розорене вiйнами i лихолiттями мiсто, мов наречену. Шумiли на фастiвськiй горi, бiля фортецi, молодi явори, сивими хмарами нависли над срiблястою Унавою гiллястi верби. Ще з шляху Арсен побачив на материному подвiр'ї осiдланих коней. Серце його схвильовано забилося. Хто б це мiг бути? Коли вiдчинив ворота i допомiг Златцi злiзти з коня, почув тупiт нiг i радiснi вигуки. - Арсене! Златко! - Любi нашi! Приїхали! - Слава богу! - чувся материн голос. - Нарештi! - Слава аллаху! - вторував їй Якуб. Виявилося, що в хатi було повно людей: Арсен i Златка переходили з рук у руки. - Яцько? Хлопче, невже це ти? - не вiрив своїм очам Арсен, дивлячись на бiлявочубого двадцятирiчного парубка в бурсацькому одязi. - Ну, як наука - не йде без дрюка? Чи вже закiнчив школу? - Закiнчив i... додому, - знiяковiв Яцько. - Тобто до тебе. Ар-сенс, бо менi, бач, бiльше нiкуди... Повиннi були з Семашком приїхати через тиждень, хотiлося на волi побродити по Києву, та почули про арешт батька Семена - i примчали... - Ну, а куди б же ти їхав, братику мiй дорогий? Звичайно, до мене! - обняв його Арсен. - Тепер нас у матерi троє - Стеха, я i ти! - Холера ясна! А про мене забув? Я ж четвертий, бо-м неньки рiдної не маю! - I Спихальський чмокнув спочатку Златку, а потiм Арсена. Крiм домашнiх - матерi, дiдуся Онопрiя, Стехи, Романа та Якуба, який назавжди залишився в сiм'ї Звенигор, Яцька та Спи-хальського, тут ще були Метелиця i Зiнька, якi в останню чергу але не менш мiцно i щиро привiтали прибулих. Звенигориха запросила всiх до столу. Пiсля снiданку Спихальський, що на диво був весь час мовчазний, узяв Арсена й Романа пiд руки. - Друзi, прибув я зi Львова не тiльки для того, щоб побачитись з вами. Є дiло бiльш важливе... Чи не пройтися б нам, панове на леваду i там, над Унавою, у затишку, погомонiти? Хай тут жiнки прибирають, а ми, чоловiки, трохи провiтримося... З цими словами вiн потягнув чоловiкiв з хати. У левадi, пiд вербами, стали кружка. Сонце вже висушило росу, i в повiтрi струмували медвянi пахощi перших лугових квiтiв, над якими гули джмелi та бджоли. З Унави долiтало гелгання гусей та кахкання качок, а з лiсу, що темною стiною бовванiв на гому боцi, линуло далеке, сумовите кування зозулi - ку-ку, ку-ку... Коли зозуля замовкла. Арсен сказав: - Друзi мої, у всiх у нас зараз одна думка - про батька Семена... Про Палiя... Хто найбiльше знає, той хай i розповiдає. Здається, ти. Мартине, хотiв щось повiдомити... Тож починай! - Справдi, панство, я хотiв вам сказати, що знаю, де зараз Палiй... Як бога кохам, знаю! - Ти знаєш, де Палiй? - вигукнув Арсен. - Звiдки? - З перших рук, як кажуть... - Розповiдай! - нетерпеливився Арсен. - I не тягни! - Бачите, панове, у Львовi, при дворi Станiслава Яблоновсько-го, служить один чоловiк, який чомусь мене уподобав i вважає своїм другом... Це комiсар пан Порадовський. Треба сказати, що й справдi, хоч я не вважаю його другом, ми з ним не один вечiр просидiли в корчмi, цмулячи там пиво або що-небудь мiцнiше... I ось вiн на якийсь час зникає. А коли повернувся, то вiдразу ж завiтав до мене. На щастя, я не встиг сам до кiнця висушити сулiю вишнiвки i почастував його добряче. I пан Порадовський, випивши, розповiв, що вони з паном Монтковським побували в Немировi й заарештували там Палiя. Коли я це почув, то замалим не вдавився курячим стегенцем, яке саме обгризав... "Як! Полковника Семена Палiя?!" - вигукнув я. "Так", - спокiйно вiдповiв пан Порадовський. "За вiщо?" - "За те, що вiн хоче вiддатися зi своїми козаками пiд владу Москви!" - "Це вiн сам тобi казав?" - спитав я. "Ще б пак! Звичайно, нi... Про це менi донiс один козацький хорунжий по iменi Свирид Многогрiшний..." - "Матко боска чен-стоховська! - вигукнув я вражено. - Свирид Многогрiшний?" - "А чого пан Мартин здивований? Вiн знає Многогрiшного?" - "Питаєш! Я його знаю як облупленого! Бо був з ним разом у турецькiй неволi... Потурнак i свиня, якої свiт не бачив! А ти, пане, йняв йому вiри! Ти заарештував героя Вiдня, повiривши тотому гунцвоту! Що скаже гетьман i сам король?" Порадовський засмiявся i вiдповiв: "Не знаю, що скаже пан круль, а пан Яблоновський похвалив мене i звелiв кинути заарештованого, наклавши на нього кайдани, у Пiдкамiнному в пiдземелля... А пан Мартин, мабуть, знає, якi там каземати!" - "Що ж гетьман думає робити з тим полковником? Скарати на горло?" - "Не знаю... То вже його дiло, а я своє зробив..." Пiсля таких слiв у мене з голови враз вилетiв хмiль. Я випровадив Порадовського i помчав у Пiдкамiнне. Там пересвiдчився, що вiн не наплiв небилиць, а сказав правду... Що менi залишалось робити? Один я у Пiдкамiнному нiчим не мiг допомогти батьковi Семену... Тож сказав, що їду додому, в Круг-лик, а сам на коня - i до вас, у Фастiв! Ниньки ви все знаєте... Всi мовчали. Нарештi Арсен перший порушив гнiтючу тишу. - Справдi, тепер ми все знаємо. Дякуємо тобi, пане Мартине, за таку важливу звiстку... Залишається подумати, що нам робити. - А що робити! - вигукнув Яцько. - Взяти фастiвський полк, напасти на Пiдкамiнне - i визволити полковника! - Чекай, хлопче! Ти занадто по своїй молодостi гарячий. А до того ж тут є старшi, i поки тебе не питають, помовчав би... В усякiм разi,так у вiйську заведено. Чи тебе в бурсi по-iншому вчили? Га? - добродушно усмiхнувся в бiлi вуса Метелиця i додав:- Давайте гуртом помiркуємо... Палiя будь-що треба визволити! На цьому сходяться всi. Але як? В усякому разi,не йти ж одним полком вiйною на кварцяне вiйсько, як пропонує наш молодий друг... Яцько почервонiв, закусивши в губах стебельце трави. - А я думаю, - промовив Роман, - що в дечому Яцько правий... Тiльки йти до Пiдкамiнного не полком, а невеликим загоном. А там, розвiдавши все як слiд, вибрати темну нiч, напасти на замок i, перебивши варту, визволити батька Семена. - Напасти можна, та чи цей загiн добереться таємно до Пiдкамiнного? - заперечив Спихальський. - Навiть якщо будемо йти тiльки вночi, то й тодi хтось побачить i донесе Яблоновському або його регiментарям '. I нас по дорозi, схоплять, мов курiпок... - Що ти пропонуєш. Мартине? - спитав Арсен. - Нiчого не пропоную... Знаю одно: до Пiдкамiнного треба пiдiйти так, щоб не викликати жодної пiдозри! - Ну що ж, це можна зробити, - сказав Арсен, подумавши. - Поїде не вiйськовий загiн, а мирна купецька валка... Повеземо до Львова товар... - Коли б у нас було що везти! - буркнув Метелиця. - Самi голi, мов бубони. - Придумаємо щось... Сiно, вовна, бочки - все згодиться, щоб наповнити нашi вози. А крiм того - сiдла. Бо вози ж доведеться кинути, а тiкати - верхи... - Гарно придумано, холера тебе не забери! Менi б твоя голова, пане-брате, був би я регiментарем! - вигукнув Спихальський i з заздрiстю подивився на Арсенову кудлату, бо давно не стригся, голову. Всi засмiялися,а Арсен сказав: - У мене є ще и iнша думка... - Яка? - Просити короля... Собеський добре знає Палiя, високо оцiнив його дiї пiд Вiднем. Може, менi гайнути до нього та все розказати? - А якщо вiн вiдмовить? - не погодився Роман. - I ми загубимо час... - Тодi зробимо так. Готуємо купецьку валку в двадцять возiв. З нею поїде за старшого Роман, а з ним - чоловiк тридцять-сорок охочих... Поки все влаштується, поки ви доїдете до Пiдкамiн-ного, я встигну з'їздити до короля... Накаже випустити Палiя - обiйдемося без кровопролиття, вiдмовить - пустимо в хiд шаблi! Як ви на це? Згода? - Згода! Згода! - Тодi ходiмо до господи батька Семена... До речi, вiн уже одружився з Феодосiєю? - Одружився. Зразу по приїздi з вiденського походу. - От i добре. Треба заспокоїти i розрадити панi полковникову. Там з нею та з сотниками i домовимося про все... Свирид Многогрiшний тихенько прочинив дверi до гетьманського покою, просунув у щiлину голову i, побачивши Юрася Хмельницького, що одиноко дрiмав на канапi, запитав: - Ваша ясновельможнiсть, можна? Юрась злякано кинувся - аж свiчка заблимала. - Тьху, чорт! Мiг би якось делiкатнiше... Заходь! Многогрiшний привiтався, сiв на дзиглику край столу, на якому стояла порожня карафка з-пiд вина, зiтхнув. - Чого так важко? Розповiдай! З чим повернувся з Немирова? - спитав Юрась. - Нi з чим, - буркнув Многогрiшний. - Справи кепськi... - А саме? - Всюди на Правобережжi, крiм Кам'янецького пашалика, вiдновлено владу Речi Посполитої. Польща скористалася з перемоги пiд Вiднем i прибирає до рук українськi землi, що за Бахчисарайським договором мали бути нiчийними, а насправдi знаходилися пiд вашою булавою. - Це я знаю, - перервав його нетерпляче Юрась. - А як нашi справи? З ким говорив? Хто визнає мою владу? - Е-е-е, нiхто! - безнадiйно махнув рукою Многогрiшний. - Король Ян Собеський та великий коронний гетьман Станiслав Яб-лоновський роздають приповiднi листи на села i мiста, нiби то їхня власнiсть... Про те, щоб iти на службу до вашої ясновельможностi, нiхто й слухати не хоче! А мене, вашого посланця, полковник Семен Палiй вигнав з Немирова, мов пса, хоча сам на Немирiв не має нiякого права. Пооядкує там його приятель Андрiй Абазин. Ну, та я теж вiддячив йому за таку образу! Пам'ятатиме до нових вiникiв! - Прокляття! - Юрась ударив кулаком по столу. - Мало я їх палив i розпинав! Мало вiшав! Не люди, а смiття якесь! Я скручу їх у баранячий рiг i примушу робити те, що накажу! О боже, дай менi сили пiдвестися над недолею, влий снаги в моє серце, щоб воно стало незворушно-кам'яним, нечутливим до чужого болю й страждань, i я, опираючись на дружню пiдтримку падишаха, зберу весь народ свiй у цей кулак! Вiн ще раз стукнув по столу i вiд шаленства, що переповнювало його груди, скрипнув зубами. Очi його палали, як у хворого. В куточках губ з'явилася пiна. Давалося взнаки сп'янiння. Вiн усе ще не хотiв зрозумiти, що карта його бита, що Україна вiдсахнулася вiд нього, мов вiд прокаженого. Чiплявся за найменшу можливiсть утриматись на поверхнi. Обманював пашу Галi-ля, великого вiзира i самого султана брехливими словами про те, що козаки ждуть не дiждуться, щоб перейти пiд його булаву. Обманював i себе примарними надiями, все ще на щось сподiвався... На що? Вiн охопив руками голову i втупився безтямним поглядом у темне вiкно, за яким була глупа нiч. Многогрiшний не наважувався порушити цю зловiсну тишу i задерев'янiло сидiв на незручному дзиглику. Хвилина спливала за хвилиною, а Юрась не мiняв пози. Здавалося, то сидiла не людина, а кам'яна статуя з блiдим, як у мерця, лицем. Навiть гул голосiв за дверима i гупання багатьох нiг не вивели його iз цього стану. I тiльки тодi, коли дверi раптом широко розчинилися i в кiмнату ввiйшов Азем-ага, а за ним - кiлька яничарiв, Юрась повернувся до них i гнiвно вигукнув: - Азем-ага, я наказав без дозволу не заходити до мене! I - осiкся: в простягнутих руках Азем-аги тьмянiло широке дерев'яне блюдо, а на ньому лежав скручений, мов змiя, довгий шовковий шнурок. Юрась здригнувся. Многогрiшний схопився з дзиглика, але, зрозумiвши, що гетьмановi надiслано вiд султана смертний вирок, закляк на мiсцi. Тим часом Азем-ага поволi наблизився до стола i повагом, урочисто поставив на нього свою страшну ношу. Позаду вишикувались мовчазнi, суворi яничари. Юрась прикипiв поглядом до шнурка. Це був кiнець. Кiнець усьому - надiям, тривогам, життю. Вiн прекрасно знав, що людина, яка одержувала вiд султана такий подарунок, жила не довше, нiж потрiбно для того, щоб умерти. I цiнував його султан невисоко - прислав свiй страшний подарунок не на срiбному, а на дерев'яному блюдi... - Hi! Hi! - Вiн затулився рукою, нiби захищаючись вiд несподiваного удару. - Не може такого бути! Це фатальна помилка! Не мiг султан вiддати такий наказ! - Султани нiколи не помиляються! - крижаним голосом промовив Азем-ага. - Пробач менi, гетьмане Iхмельнiскi, але султанський наказ треба виконувати не гаючись... Ти сам, чи тобi допомогти? - Нi-i-i! - несамовито заверещав Юрась. - Не хочу-у-у! Азем-ага зробив ледь помiтний знак рукою, i з-за його спини вийшло троє яничарiв. Один схопив Юрася за руки - заломив за спину. Двоє iнших блискавично накинули на шию шнурок, потягли щосили. Юрась захарчав, заборсався в петлi, все ще намагаючись вирватись, але зразу ж зiв'яв, поник. Так нiхто i не зрозумiв - помер вiн вiд удавки чи вiд страху. Тiльки тодi, коли з гетьманом було покiнчено, Азем-ага звернув увагу на Многогрiшного, що стояв нi живий нi мертвий. - Ти допоможеш нам, Свирид-агаї Винесеш труп. - I повернувся до яничарiв, що стояли позаду. - Давайте лантух! Один з яничарiв швидко розгорнув великий лантух, iншi схопили труп гетьмана i головою опустили вниз. Потiм мiцно зав'язали. - Бери, Свирид-ага! - наказав Азем-ага. - Послужи востаннє своєму гетьмановi! У Многогрiшного з переляку вiдiбрало мову, а ноги нiби приросли до пiдлоги. - Ти що - оглух? - штовхнув його у спину яничар. Йому допомогли звалити мiшок на плечi, не гаючись рушили з будинку. Попереду йшов Азем-ага, позаду - яничари. Многогрiшний ледве плентався. Вiд страшної поклажi, що каменем придавлювала його плечi, у нього макiтрилося в головi. Був певен, що востаннє ступає по землi. На вулицi повернули праворуч, до Турецького мосту. Надворi стояла темна, хмарна нiч. Мiсто нiби вимерло - нi перехожого, нi вогника, нi собачого гавкоту. Тiльки важке сапання Многогрiшного порушувало цю могильну тишу. На мосту Азем-ага зупинився. - Сюди! Хтось пiдштовхнув Многогрiшного до кам'яних перил. Вiн спiткнувся i лантух з гуркотом упав до нiг Азем-аги. - Тихше ти, шайтанове насiння! - вилаявся ага. - Кидайте! Яничари схопили лантух i жбурнули через перила вниз, у невидимi холоднi води Смотричу. Звiдти через деякий час, бо русло рiки лежало в плибокому каньйонi, долинув глухий сплеск i зразу ж розтанув пiд кам'яним склепiнням мосту. Многогрiшний перехрестився. - Господи, упокой його душу! - Аллах упокоїть... i прийме його в свої райськi сади, - сказав Азем-ага. Було незрозумiле, говорить вiн серйозно чи насмiхається. - Вiн вiрно слугував падишаховi i заробив собi царство небесне... А ти, Свирид-ага, забирайся звiдси! Якнайшвидше i якомога далi. Зрозумiв? Як було не розумiти! Многогрiшний мовчки вклонився i кинувся навтiки. Вiн уявив мертвого Юрася Хмельницького i подумки подякував боговi за те, що то не на його шиї зашморгнувся страшний шовковий шнурок, що то не його, скоцюрбленого в тiсному мiшку, котять по слизькому камiннi холоднi каламутнi хвилi... Секретар Талентi, схиливши в поклонi довгасту голову, покриту рiдiючим чорним чубом, вийшов з королiвського кабiнету i, не зачиняючи за собою дверей, сказав: - Його ясновельможнiсть пан круль ласкаво дозволив тобi пане Комарницький, зайти на коротку аудiєнцiю. Арсен вступив до знайомого кабiнету. Собеський сидiв за широким столом, теж широкий, огрядний, з кучмою злегка посрiбленого сивиною волосся, i пильно дивився на нього. На жовтавих щоках пробивався легкий рум'янець. Король був явно чимось схвильований. Арсен вклонився. - Доброго здоров'я, ваша ясновельможнiсть! - А-а, пан Комарницький, чи то пак Кульчицький, чи як там тебе! Вiтаю, вiтаю героя Вiдня. Я нiколи не забуваю тих, хто хоробро бився пiд моїми знаменами... Сiдай, будь ласкавий. Розповiдай, з чим прибув! Арсен зробив кiлька крокiв до столу, але не сiв. - Ваша ясновельможнiсть, допущена велика несправедливiсть i я приїхав просити у вас допомоги й захисту... - Несправедливiсть!.. О Єзус! I тут несправедливiсть! Здається вся сьогоднiшня Польща зiткана з одних несправедливостей! - вигукнув король, видно, все ще перебуваючи в полонi своїх думок чи пiд впливом перерваної розмови з секретарем... - Про якi несправедливостi говорить ясновельможний пан король? - здивувався Арсен. - Скажiть, хто образив королiвську милiсть - i я... - Нi, нi, не те, тут одна шабля не допоможе, - замахав руками Собеський. - Магнатськi iнтриги, магнатське своєволенство руйнують польську державу! Ось що ранить менi серце! Кожен тягне в свiй бiк. Нiхто не думає про ойчизну, а тiльки про свої маєтки, про свiй гонор. Поки була явна загроза з боку Порти, шляхетство ще сяк-так держалося купи, а тепер - мов сказилося. Кожен магнат хоче стати королем, кожен голопузий шляхтич - магнатом! Всюди - розбрат, пiдкупи, тяганина по судах, збройнi наїзди, грабунки, розбiй... Нiхто не боїться королiвської влади, всяк покладається на шаблю. Анархiя - та й годi! Арсен мовчав, сторопiвши вiд такого королiвського одкровення. Помiтивши його розгубленiсть, Собеський схаменувся i вже спокiйним тоном запитав: - То що ж трапилося? Вiд кого я повинен тебе захистити? - Не мене, ваша ясновельможнiсть... Допущена несправедливiсть по вiдношенню до вiдомого вам полковника Семена Палiя, який теж не менш хоробро бився пiд знаменами вашої ясновельможностi з турками... - Аз ним що скоїлось? - Його пiдступно схоплено в Немировi людьми пана Станiслава Яблоновського i запроторено в кам'яницю в Пiдкамiнному... - За вiщо? - Без нiяких пiдстав... Тiльки тому, що його оговорив один давнiй недруг, заявивши, нiбито полковник прихильно ставиться до гетьмана Самойловича i до Москви... Собеський вiдкинувся на спинку стiльця. - А якщо то правда? - Нема жодного доказу, ваша ясновельможнiстьi Ви самi бачили, як Палiй не шкодував життя i сил нi пiд Вiднем, нi пiд Парканами... Козацьке вiйсько, фастiвський полк i всi полки на Правобережжi обуренi свавiллям Яблоновського. Ми всi просимо вашу ясновельможнiсть захистити полковника вiд несправедливого обвинувачення i наказати гетьману Яблоновському випустити його з ув'язнення! - То пан Комарницький, чи то пак Кульчицький - козак? - здивувався Собеський. - Так, ваша ясновельможнiсть. - О-о! Тодi менi зрозумiло, чому пан так одстоюе Палiя... Ну, власне, я нiчого не маю проти полковника. Вiн, безперечно, хоробра людина, i я нiколи не забуду його звитяг пiд Вiднем. Скажи Яблоновському, що я просив розглянути це дiло доброзичливо... Тим бiльше, що я не хочу мати нiяких ускладнень з Москвою бо ми трактуємо зараз про вiчний мир i союз iз нею, про спiльну вiйну проти Османської iмперi!... Король затарабанив пальцями по столу, i Арсен зрозумiв: це був знак, що аудiєнцiя закiнчилася. Йому стало прикро на серцi. Отже, його далека поїздка закiнчилася нiчим. Собеський не вiдмовив у допомозi, але й не допомiг. Замiсть листа гетьмановi обмежився розпливчастими словами: "Скажи Яблоновському, що я просив розглянути це дiло доброзичливої" Та гоноровитий магнат засмiється йому в обличчя i вижене геть! Нiякої упевненостi, що вiн виконав би письмове розпорядження короля, а словесне побажання - тим бiльше... Арсен мовчки вклонився i вийшов. Минаючи розкiшнi, цяцькованi золотою фарбою дверi королiвського кабiнету, мимоволi пригадав, як вiн колись пiд Чигирином просив захисту для Романа Воїнова, коли того заарештував генерал Трауернiхт, i одержав таку ж вiдмову... Виходить, можновладцi всюди однаковi, хай їм грець! Простiй людинi за цими позолоченими дверима правди не знайти. Мабуть, сподiвайся козаче, тiльки на власнi сили, на власну шаблю! Валка в'їхала у Пiдкамiнне i зупинилася на майданi перед замком. Сонце вже сiло за небосхил, i вiд похмурих фортечних стiн та гостроверхих веж падали на землю чорнi тiнi. - Гей, хлопи, тут ставати на нiчлiг заборонено! - гукнув од ворiт вартовий гайдук. - Насмiтите, а потiм прибирай пiсля вас! - Не кричи, пане! Ми не глухi! - вiдповiв Арсен, одягнутий у звичайний селянський одяг - бiлi полотнянi штани й сорочку та солом'яний бриль. - Ходи лишень сюди! Адже ми не з порожнiми руками приїхали на ярмарок. - I вiн поплескав долонею по крутобокому барилу. Жест був такий промовистий, що спочатку гайдук, пiдстаркуватий гуцул з Прикарпаття, заклiпав очима, а потiм облизнув язиком сухi, спраглi губи. - Невже пиво? - Та ще й яке! А до пива знайдеться й тараня з самого Днiпра. - Арсен моргнув хлопцям - Яцьковi й Семашку. - Ану нацiдiть пановi пару кухлiв! Та виберiть гарну рибину! Щоб пан зостався задоволений i дозволив нам тут переночувати... Яцько пiднiс чималий кухоль. Гайдук спочатку заперечливо покрутив головою - на вартi ж, мовляв. Потiм трохи подумав. Зважував, мабуть, пити чи не пити. Зрештою прицмокнув язиком, оглянувся - чи нiкого не видно - i тiльки тодi взяв кухля до рук. Нюхнув. На обличчi вималювався вираз подиву. - Е-е, отаке у вас пиво, братця? Побий мене грiм, якщо це не горiлка! - Вiн приклав вiнця до вусатого рота, зробив один ковток, розсмакував. Пустив задоволене очi пiд лоба, а потiм видудлив кухоль до дна. - Х-ху! А тепер, хлопче, не завадить i пивця, якщо є! Пиво вiн пив поволi, смакуючи i заїдаючи таранею. - Ви гарнi хлопцi, як бачу... Просто чудовiї Коб не служба, то i я з вами тут переночував би! їй-богу! Вже вечорiє, i було б зовсiм непогано вкластися на возi, пiдмостивши сiна, та й задати хропака! Га? - пащекував вiн, хмелiючи. Арсен знову пiдморгнув Яцьковi. Той пiднiс ще один кухоль горiлки. Гайдук з удаваною хитрiстю помахав пальцем перед Яць-ковим носом, але випив. - Може б, ти гукнув своїх товаришiв? - спитав Арсен. - А то їм, бiдолахам, нiчого не перепаде, як ми тут почнемо кружляти! - Е-е, не варт, їй-богу! - пробелькотiв уже добре сп'янiлий гайдук. - Нас тiльки двоє... Я на воротях, а один, новенький, внизу, бiля каземату. Якийсь миршавий, нiкчемний... Вiн, мабуть, i горiлки не п'є, ледащо! Бо такий набасурманений, що й на мову не здається. Сидить та все думає, думає. А що видумає, спитай його?.. - А кого ж ви стережете? - Кажуть, якесь велике цабе... Бо добрячi на нього кайдани надiли! - А коли ж тобi, друже, замiну пришлють? Чи отак сам всю нiч i стовбичитимеш? - Яка там у бiсова батька замiна! Набридне стояти - пiду, стукну в дверi, мовляв, виходь котрий! Хтось i вийде... Вiн уже ледве тримався на ногах. Язик заплiтався, мов перевесло, а голова все схилялася на груди. Горiлка валила його з нiг. Щоб не впасти, вiн обiперся на полудрабок. - Здається, готовий? - тихо промовив Роман, пiдходячи до переднього воза. - Можна й починати! Козаки вже розпрягли коней - сiдлають... - Гаразд, - погодився Арсен. - Кладiть його, хлопцi! Вiн хотiв поспати на сiнi - хай спить! Та жупан знiмiть - Спихальський одягне! Яцько i Семашко зняли з гайдука жупан, а самого кинули на воза, прикрили попоною. Вiн щось замугикав - i вiдразу заснув. Тим часом над мiстечком опустився синiй весняний вечiр. До замку долинули дiвочi пiснi, парубоцький смiх, а десь далеко може, на другому кiнцi мiстечка, не вгаваючи, бринiли невтомнi цимбали. Коли конi були осiдланi, козаки повитягали заховану у возах зброю. - Друзi, хто залишається тут - пильнуйте! - сказав Арсен.- Як тiльки почуєте пострiли, крики або свист - мчiть на допомогу! Зрозумiли? - Зрозумiли, - вiдповiв хтось. - Хай вам щастить! Арсен i Спихальський з групою козакiв рушили до замку. Хвiртка у воротях, як вони й сподiвалися, була вiдчинена. На подвiр'ї темно й тихо. Тiльки в одному вiконцi свiтилося. Арсен пiдкрався - заглянув крiзь шибку. У великiй, з низькою стелею кiмнатi покотом спало кiлька гайдукiв. Ще двоє скидали одяг - ладналися спати. Тiльки бiля столу сидiв один безвусий юнак i шматком грубого сукна до блиску начищав пiстолi, цiла купа яких лежала перед ним. "Не ждуть лиха, - подумав Арсен i, намацавши на дверях засув тихенько натиснув на нього рукою. - Хай посидять. Може, обiйдеться без кровопролиття..." Залишивши кiлькох козакiв на чатах, вiн повернувся до входу в кам'яницю, де з товаришами ждав на нього Спихальський. - Сюди, - шепнув пан Мартин. - Обережно! Сходи крутi - можна й карк зламати... Вийнявши з-за пояса пiстоль, вiн перший почав спускатися вниз. За ним - Арсен, Роман, потiм - Яцько, Семашко та Метелиця. Десь у глибинi блимало свiтло. Почулося протяжне позiхання вартового. Спихальський скрадався тихо, мов кiт, трим