Дмитро Мiщенко. Лихi лiта Ойкумени ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Частина перша. Утигури и кутригури I Та нiч була воiстину лiтня: тепла й тиха, з безмежно високим i чистим небом над землею, з густо засiяними зорями в небi. А ще пахощi виповнювали степ i розпирали груди неземними знадами. Присяйбiг, лише їх доста було б, аби усолодити себе й задовольнитися солодощами земного буття. Та люди є люди, їм всього замало. Милувалися степовим привiллям i прагнули пiднебесного, упивалися пахощами i не казали: наситились. Однi - здебiльше молодшi - розпалювали багаття та обзаводились паливом, iншi клопоталися бiля баранини, що смажилась на вогнi. Незабаром вечеря, а вечеря в степу, пiд погожим лiтнiм небом - не менша втiха, нiж милування знадами. Вона збирає до гурту всiх: i мовчунiв, i балагурiв - тих, що лише полюбляють слухати бесiду, i тих, що згуртовують бесiдникiв своїм веселим словом. Вогонь то пригасає, то знову розгоряється й жене прiч темiнь, додає тепла, а тепло спонукає пастухiв до вигадок i робить бесiду такою ж приємною, як i знади степовi. Тож i не вмовкає вона анi за вечерею, анi по вечерi. Супокiй, тиша, властива супокою, нерiдко лускають i уступають мiсце реготу, регiт - черговiй тишi, а то й злагодженiй пiснi. I так до глибокої ночi. Хтось, набiгавшись за день, засинає ранiш, хтось - тодi вже, як бесiдують найзавзятiшi, а комусь (здебiльше то лiтнi чи й зовсiм лiтнi) доводиться пильнувати за вогнищем, як i за комонями, що пасуться там десь, поодаль, до самого свiтанку. Лише вдосвiта дозволять собi склепити повiки й заснути, як i всi, мiцним, непробудним сном. Спали й тодi, як у степу зняли тривогу. - Гей, кутригури! - гнав хтось iз вибалка огира й кричав що було сили. - Бiда! На наших комоней посягнули татi! В погоню мерщiй!! В погоню!! Того було доста, щоб збудився весь степ. Бо поскакали гiнцi степом - вiд стiйбища до стiйбища i вiд оджаку до оджаку. Тривога кличе всiх, хто здатний тримати меча в руках, i зводить у сотнi, а сотнi - в тисячу. Вої стають па свое мiсце, кметi - на своє, нерiдко й хан об'являється мiж потривожених. - Хто бачив татей? - питає. - Хто може сказати, куди погнали наших комоней? - Бачити не бачили, - знаходяться обiзнанi, - а слiди ведуть до Широкої рiки, не iнакше як до утигурiв. Тi, що повiдали це, ведуть хапа до слiдiв, i того вже досить хановi. Здиблює застояного за нiч огира й показує десницею: туди, кутригури! Там ваш кривдник i ваш супостат! Кiнь для кутригура все: i живнiсть для роду (та ще яка: дав набiл, дає м'ясо), i сила, що перевозить той же рiд iз долу в дiл, iз випасу на випас, i найвiрнiший побратимрятiвник у сiчах. Що пiший супроти комонного i що кутригур без коня? I вiд своїх вiдстане, i чужих не наздожене, у лави мечникiв не врiжеться й мечем не вразить супостата, що возсiдає на конi. То хтось там - ромеї, анти можуть стинатися i так, i сяк, кутригури - вої комоннi i тiльки комоннi. Втрата комоней - то втрата всього, на що сподiваються жити i чим живуть у свiтi. Тож i палає в кожного жагучим гнiвом серце, тож i прагне кожен знайти, настигнути татей, що посягнули на їхнi статки. Гуде пiд копитами земля, свище повз вуха прохолодний з ночi аер, а кутригури прихтрожують та й прихтрожують комоней, стелять та й стелять їм пiд ноги стривожений степ. Бо певнi: татi не могли так швидко втекти, вони ось-ось будуть настигнутi. Коли того не сталося, не знали, що й думати. Обманливi були слiди чи пастухи пiзно кинулися? Певно, що так: пiзно подалися в погоню. Хто ж замишляє таку, як ця, татьбу на свiтаннi? Ще звечора зайняли, мабуть, табуни, й погнали на схiд. А тi, кому доручено було пасти, теревенили в той час при вогнищi або ж спали сном праведних. Що ж тепер буде? Як вчинить молодий хан? Вiтець його не злякався б рiчкової широчiнi, знайшов би спосiб переправитись i розшукати кутригурських комоней у стiйбищах утигурiв. А цей стоїть, дивиться за рiку й мiркує. Невже так i не зважиться? - Звели, хапе, - пiдказують i спонукають пiдказкою. - Звели переправитися поночi i вивiдати, де комонi, якi утигурськi стiйбища причетнi до татьби. Вивiдаємо - не лише своє повернемо, їхнє теж прихопимо. Обернувся, дивиться пильно. - Гадаєте? - Чом нi? Аби лиш знати, хто причетний... - А я iнше мислю собi: доки це буде? Утигури до нас ходитимуть iз татьбою, ми - до утигурiв. Що те дасть нам i що - утигурам? Мовчали кметi. I хан мовчав. Дивився за Широку рiку, видно було: он як гнiвається на татей, а не пристає до ради. Може, передумає ще? Молод-бо є, гарячий, а вiд молодого всього можна сподiватися. Та хан не передумав. Велiв дати комоням перепочинок i повертатися до своїх стiйбищ. Знав, вiд нього ждуть заступництва, тож не раз i не двiчi виїздив опiсля в степ, триножив огира i пускав пастися, а сам розстилав на травi попону, лягав горiлиць чи долiлиць i дошукувався путi, що могла б привести його роди до супокою i благодатi. Нерiдко схоплювався, вжалеУ ний досадою, тинявся степом i знову дошукувався. I день так, i два, i три, аж поки не натрапив на сподiване i не ;t возбуяв духом, сподiваючись. Прискакав одного надвечiр'я до стiйбища, велiв зiбрати малу раду з кметiв i сказав на нiй кметям: - Маю податися до утигурiв. Не з тисячами, - пояснив, аби знали: йдеться не до сiчi, - подамся з сотнею вiрних й i лiпших. Хай утигури бачать i вiдають, хто ми. - Сподiваєшся, це дасть щось? - перепитав котрийсь, будучи певним: хан їде до Сандiла на перетриктацiї. - Сподiваюся. Мало було вiри в очах радних. "Молодiсть, молодiсть, - казали вони. - Тiльки нею й можна пояснити цю легковажнiсть". Проте вголос не перечили Завергановi. Нехай поїде, коли так хоче, хай обсмалить своїм сподiванням крильця. А хан взяв та й обсмалив їх пiiздючцi-зневiрi, що засiла в помислах кметiв: повернувся через седмицю-другу й :ї оголосив усiм: бере собi в жони наймолодшу доньку хана Сандiла Каломелу. Чули, висватав серед утигурiв жону, а то не якась там абищиця, то видима певнiсть: бути миру та злагодi мiж утигурами i кутригурами, бути благодатi! Родаються ж бо, а родаки мусять жити мiж собою так, як i належить родакам. Тим паче, що на те є й iншi резони. Всяк знає: утигури - кровники кутригурам. Були часи, коли одними стiйбищами жили, спiльно в походи ходили i здобували в ратних потугах звитягу за звитягою. Вiдтодi ж, як не змирили мiж собою хани-брати та подiлились на два роди-племенi, гейби з путi збилися. Умикають однi в одних дiвиць, йдуть у стiйбища татями i викрадають комоней, часом - i отари овець, череди корiв. А де татьба або ж насильно умикання - там злоба, де злоба - там i мста. Тож i дiйшло мiж крвними колись племенами до справжньої сiчi,ганебного гвалту i полону. Хан Заверган, видно, хоче покласти цьому край. Зовсiм недавно став на мiсце вiтця свого - привiдцею кутригурiв - та й лiтами надто молод, а ба, як мудро розмислив: не мстою-злобою вiдповiдає Сандiловi за татьбу - сватанням i тим возвеличує себе в очах усiх. Бо це таки добра прикмета. Вона засвiдчує й упевнює: з нього буде мудрий хан, а на них за такого хана чекає найзаповiтнiше - мир i згода, злагода i благодать. Хай пособляє йому Небо у шлюбi жаданiм, а їм, кутригурам, у заходах цих, на добро i добробут нацiлених. Коли станеться так, як хочуть, гляди, зупиняться вже i не кочуватимуть далi, пiд меч i зашморг непевних сусiдiв. Бо куди справдi йти, на що покладатися, коли дiйшли до краю? Були володарями земель на Дону - i пiшли з Дону, були на полуночних та полуденних берегах Меотiди - i знов пiшли. Нинi не лiпшi часи переживають. Зi сходу тиснуть на утигурiв обри, а утигури - на них, кутригурiв, у полуночнiй сторонi давно i твердо усiлись анти, на захiд сонця, мало не до моря - знову анти, за антами сидять ромеї та склавини. Хто пустить у тотi землi, коли там є свiй люд? Треба шукати спiлки з утигурами, тодi й обри не смiтимуть бути такими, як е нинi, i анти визнають за достойних уваги i шани сусiдiв. Ханового стiйбища не пiзнати нинi. По один бiк широкого, добряче втоптаного за цi днi подвiр'я, стоять вистеленi барвистими килимами, оббитi зсередини бiлою повстю фургони-повози - i по другий також. То оселi для гостей, що привезуть обраницю ханового серця. За десять-п'ятнадцять крокiв вiд повозiв - теж по один i другий бiк - святково застеленi i заставленi стравами та питвом столи. Вони знов-таки для гостей i тих кутригурiв, що є найближчими родаками та кметями-содругами князевi. Саме ж подвiр'я у стiйбищi, а надто околiї, що прилягають до стiйбища, - для всiх iнших, званих i незваних, тих, що прийшли погуляти на воседлi ханової обраницi, i тих, що хочуть всього лиш глянути на обраницю. В глибинi подвiр'я, ближче до Онгул-рiки i тих просторiв, що одкриваються за рiкою, височiє над усiм стiйбищем ханський намет, яскраво-рожевий, великий i величний. То i є та оселя, куди хан поведе по гульбищi жону свою. Челядь те й робить, що снує мiж столами, старається зробити все, що належить робити їй до появи гостей. А бубни, сопелi, рiжки повмовкають узко, i кутригури збираються та й збираються на те мiсце перед стiйбищем, де возсiдають на узвишшi зугарнi на витiвки потiшники i куди кличуть збадьорюючi звуки їхньої музики. Хтось iз молодцiв почуває себе безсилим перед тим закликом-спокусою, пiдходить до дiвиць, що юрмляться осiбно, й заохочує котрусь iз них до танцю. Його одвага стає спонукою для iнших, i вивiльнене перед потiшниками коло доволi швидко заповнюється тiєю молодою пагiнню кутригурських родiв, для якої воседля хана з молодою ханшею - добра нагода потiшити себе, усiх, до кого проситься веселiв. Пiсня для кутригурiв - так собi, аби будилося в завзяттi й виспiвувало себе завзяттям тiло. Найбiльше вогню вкладають вони у танок, так злагоджений i до солодкого щему гожий кутригурський танок, котрим вiддавна славиться їхнiй рiд i який донинi лишається чи не найдостойнiшою пишнотою роду. Он як чинно йдуть по колу i ваблять усмiшками, та позирками очей, та манiрним вигинанням тонкого стану святково зодягненi дiвицi i якими вiддано прихильними, ладними на все почувають себе перед ними отроки. Об'явися тут супостат - i вони нi на мить не завагаються, нi перед ким i нi перед чим не зупиняться. Грудьми стануть на захист, одвагою серця свого заступлять дiву вiд бiди-напастi. Як i заступали вже не раз. Коли не в минулiм, то в позаминулiм лiтi, коли не в однiй, то в iншiй сутичцi-сiчi. Бо чомусь так складається, що рiд їхнiй постiйно мусить захищатися вiд iнших родiв. Як i самi вони в своїм родi. А хто захистить їх, коли сплохують i не захистяться? Для того й єднаються в рiд, аби вiн множився й множив свою сподiванку на захист. Небо свiдок, для того й єднаються! Один танок поступається мiсцем iншому, той iнший - ще iншому. Мiняються отроки та отроковицi на колi, як мiняється й саме коло. А люд громадиться й громадиться бiля музик. Та й по другий бiк в'їзду до ханового стiйбища, позначеного свiжоскладеними копицями з сухого бур'яну та хмизу, вистачало його, - там збиралися переважно лiтнi кутригури. Старшi з них, правдиво, найстаршi, натомившись, ждучи, вiдходили осторонь i сiдали перепочити та перекинутись словом. - Пора б уже бути хановi з своєю утигуркою, - зауважує чи й нарiкає котрийсь. - Будьмо терплячi, - заспокоюють його. - Багатої нареченої довго ждуть. - Гадаєте, багата? - А то нi? Не табунщицю ж бере Заверган - ханову доньку. Бесiда вкорочує час i все ж не так швидко, як хотiлося б. Та всьому настає край, настав вiп i цьому очiкуванню. В пiзню пообiдню пору вихопився на найближче вiд стiйбища узвишшя комонник i тим оповiстив усiх: хан наближається вже, незабаром буде. Стихли враз бубни, рiжки та сопелi, уклякли й танцюристи в колi. Зате оживились стiйбищани, надто тi, на кому лежала повиннiсть зустрiти хана i його наречену. Однi подалися мерщiй до вогнищ, над якими варилися страви, вихопили звiдтам надiйно палаючi головешки й стали з ними напоготовi: як тiльки хап наблизиться до стiйбища й вiзьме пiд своє накриття наречену, мають запалити згромадженi по одну i другу руч купи сухого бур'яну та хмизу, iншi ставали при в'їздi у стiйбище й готувалися зустрiти належно ту, що вiдсьогоднi має ввiйти в Заверганiв рiд i стати вогнищанкою в його родi. Пiдiйшли ближче до в'їзду й сурмачi, усi цiкавi. Якже, кортить побачити зблизька майбутню ханшу, на власнi очi пересвiдчитись: чи ж достойна їхнього хана. А комонник близько вже. Ось-ось над'їде й оповiстить: радiйте, кутригури, воседля починається. Бо й без тих оповiщень бачили: валка з ханом та його обраницею перевалила через узвишшя, тепер уже недовго ждати того видива, заради якого зiйшлися. Хан їхав попереду, у супроводi воїв та кметiв своїх, його обраниця - певно, в одному з численних повозiв, що правилися слiдом за комонниками. Коли наблизилися до крайнього з вогнищ, урочисто засурмили сурми. Завергап зiйшов з огира й попростував до переднього повозу, до жiнки клопоталися вже бiля його нареченої. Пождав, доки поправлять на пiй вбрання, утихомирять словом, i вже потiм сказав усiм, а найперше Каломелi: - Хай наречену мою не бентежить те, що пiдемо мiж вогнiв, - кивнув на багаття, що розгорялися вже й палахкотiли дужо. - Я буду поруч. - Таких, як паша Каломелка, - заступилася старша з сестер, - вогонь не страшить. Вона у нас непорочна. Дiвчина нiчого не сказала па те. Мовчки потупила збентежений хановим усмiхом зiр, мовчки й рушила, коли хан узяв її за руку й повелiв iти. Сестра правду сказала: їй немає чого страхатись вогню, охоронця роду Заверганового. Усiм i кожному може заприсягти: нiчого лихого не помишляє су протiї того роду Раз так сталося, що хан обрав її, а вiтсць повелiв бути хановою, вона буде i в оселю, що назве вiн їхньою домiвкою не понесе анiчого порочного чи лиховiсного. Йде неохоче - то правда, наперекiр серцю - то так, та коли вже мусить iти, то йтиме такою, як мати породила. Тож прiч пiшли страхи, негоже думати про них i брати на карб Небом заприсягається: негоже! Ось тiльки вгомонити себе не сила. Бо й таке може статися: сама не вiдає, що несе в Заверганову оселю. Є ж бо донькою чужого роду i чужих поконiв. Що коли думає про себе одне, а насправдi є iншою? Вогонь, яко охоронець ханової оселi, узрить те i не пропустить такої, духи ханового роду стануть супроти волi самого хана i передусiм супроти неї. А стануть - спопелять. Чомусь подумалося в останню мить: вороття немає i вороття не буде вже. Єдина надiя на того, хто є тут володарем, а вiдтак i повелителем. Тож нiчого не лишається як горнутися до нього й шукати захисту. З боязнi та непевностi не бачила, як зустрiчає її згромаджений по один i по другий бiк вогненної путi люд. Знала: вiн є, бо завважила його тодi ще, як наближалася до стiйбища, певна була, поїдає її очима, а пересвiдчитись, що так i є, неспроможна: усе i всiх заслоняє вогонь та страх перед вогнем. Он як палахкотить вiн, та тягнеться до тiла, та норовить лизнути своїм гарячим язиком її й без того розпашiле тiло. Коли не помиляється це вже Друге вогняне кiльце поминула. А скiльки є ще їх попереду, не спромоглася полiчити, заслiплена людом, що рябiє в очах, урочистостями, що наближалися. Тепер i поготiв неспроможна. Анi волi, анi сили в тiлi, анi пам'ятi якоїсь. Коли б не хан i не його мiцна рука, певно, упала б отут, мiж вогню, а то й пiшла б, затуманена безвiллям, на вогонь. Ще голоснiше засурмили в роги, чути, як галасує мовчазний досi люд. Чим потiшений вiн? Нею, її доброликiстю? А так. Погляди всiх i всякого прикутi до неї, усмiшки, здравицi посилаються їй. Та й хап Заверган не знати який вдоволений. Хилить її, свою наречену, до себе i заспокоює: - Не страхайся тепер. Ти пройшла крiзь вогонь тебе вподобали духи нашого роду, а отже, вподобав i рiд.' Будь вiльна серед вiльних i достойна серед достойних. Єсть-бо вiднинi жоною хановi, а вiдтак i володаркою на кутригурах. Землю давно затопила темiнь, а тi, що прийшли до хана на воседля, знай трапезують при багаттi, та вдаються до витiвок, та регочуть, вдоволенi з себе. Каломола тримала ся скiльки могла. Сидiла за етилом i споглядала титi витiвки. Коли ж надокучили з ними, а нiч зморила i зморила до краю, покликала сестру й шепнула їй: - Я геть змалiла на силi. Скажи хановi, аби дозволив уже пiти до намету. Заверган не перечив. Вiн був хмiльний i менш за все зважав на свою обраницю. Бiльше був iз родаками та содругами своїми. Одначе, коли Каломела почала виходити з-за. столу, покликав сестру її й мовив щось утаємничено. Котра з жiнок - навiть коли вони зовсiм младомладi ще - утримається, аби не поцiкавитися, що приховує од неї муж. Не була винятком i Каломела. Сестра осмiхнулась на те й вiдбулася жартом-вiдмовкою: - Сама не збагну. Так дорожить тобою Заверган чи такий непевний за содругiв своїх. Велiв берегти, аби не викрали. У наметi зняла з сестри вбрання, повела осторонь i зробила омивання. Вже потiм, по омиванню, подала їй тунiку з тонкої ромейської тканини й велiла спочивати по виснажливiй путi. - Я буду з тобою, газелько, - сказала обнадiєно й поцiлувала Каломелу - точнiсiнько так, як робила те мати, бажаючи своїй дитинi доброї ночi. - I тодi, як вiн прийде? - подала збентежений голос Каломела. - Ба нi, тiлько до того, поки прийде. Опiсля лишу тебе з ним. А так, рано чи пiзно залишать iз ним. I сестри, i мужi, що супроводжували її до кутригурiв, i навiть челядь - усi сядуть завтра-пiслязавтра на огирiв чи в повози й подадуться за Широку рiку, в рiднi стiйбища, до кревних своїх. Тiльки вона, Каломела, нiкуди вже не поїде, залишиться в Кутригурах, на ласку чи гнiв хана Завергана. Як то буде їй тут, у чужiй землi, серед чужих людей? Добре, коли так, як обiцяє хан, а коли нi? Анi вiтця, анi матерi, ба навiть поради чи розради їхньої звiдси не докличеться вже. Мати, вiтець он як безнадiйно далеко вiд неї, десь аж за Широкою рiкою. Єдине, що лишається, - уповати на добрiсть тих, хто, як каже хан, прийняв її в iцм родi i прийняв прихильно. Та й сам вiн нiби прихильний до неї. Чому ж тодi така холоднеча йде тiлом, коли згадає, що має належати йому? Не приймає його серцем, жадає iншого? Пробi, кого може жадати в свої шiстнадцять лiт? Окрiм цодруг-иотiшпиць, матирi-цорадницi та безмежного степу, що засiвав думи i серце передзвоном тирси, нiкого i нiчого не знала. Не iнакше як чужий вiн їй хан Заверган, не приймає вона його серцем. ТIЇ о ж воно буде, коли й не прийме? Згубить же себе, присяйбiг згубить! Така що вислизнула б, доки п'ють-гуляють, за стiйбище, взяла б першого-лiпшого огира й подалася б куди очi глядять. Та ба, куди подасться зi своєю кривдою, коли їй навiть у рiдну землю, до вiтця-матiнки немає вороття. Казала їм: "Не хочу!" Криком кричала: "Не пiду!" Хто її послухав, хто зважив на те, що не хоче? "Їдь i будь йому жоною", - сказали, i сказали, твердо. - Сестро, - покликала. - Ти чуєш мене, сестро? - Чую, - обiзвалася. - Чого тобi? - А ти не йди, коли прийде хан. - Як можна? - Можна. Скажеш, я так хочу. - Вiн муж тобi, Каломелко. Рано чи пiзно маєш належати йому. - Якщо й маю, то хай потiм, не зараз. Сестра засмiялася стиха. Чути було: глузує з Каломели. По-доброму, а все ж глузує. - Гадаєш, не послухається? - Гадаю... - Сестра не барилась з вiдповiддю, та змушена була обiрвати її на словi: зачулись чиїсь кроки, а вслiд за тим вiдхилилася запона, i до намету ввiйшов хан. - Каломелка спить уже? - поцiкавився. - О нi, - спiшно i, як здалося Каломелi, вдоволено заперечила охоронниця. - Вона жде на хана. Дiвчина аж кинулася вiд несподiванки чи й образи. Ладна була схопитися як є i крикнути на повний голос: "Неправда! Ти, сестро, неправдива єсть!" Та не встигла подумати так, як хан розбив її думку о свою. - То вона у нас така розумниця? Чула, вельми вдоволений з того, що його ждуть. I сестрi Дякував та й дякував, зiгрiтий своїм вдоволенням, правда, їм i казав їй: ти зробила своє, можеш iти вже. Каломела не бачила, як виходила сестра, - лежала принишкла й аж геть переполохана. Чула тiльки, що вийшла вже, що хан повернувся по тому й сiв осторонь, певно, перепочиває пiсля всього, що було на воседлi. Зрештою пiдвiвся й покликав челядника. - Зробиш менi омивання, - повелiв звично й одразу ж иiшов туди, де була перед тiм Каломела. Хлюпався довiй i не бе;i насолоди. Затпм i челядник;1! спровадив. Зайшов iз передпокою i довго стояв посеред ложницi, чи то доглядався до неї, своєї обраницi, що лежала поруч i нiмувала ждучiї, чи всього лиш витирався пiсля омивання. Та ось погасив вогниво й став умощуватися на ложi. Каломела чула себе натягнутою до краю. Здавалось, доторкнеться Заверган - i вона лусне, як лускає тятива, коли вiд неї хочуть бiльше, нiж може. Не помiчав того чи й не зважав на те хан Заверган. Обняв її дужою, вкритою жорстким волоссям рукою й доволi таки грубо пригорнув до себе. - Ти чого? - запитав, вiдчувши опiр. - Боюся хана. - Отак?! - дихнув у лице хмiльними випарами й збудив у нiй всю, яка була, вiдворотнiсть, весь, що мала в серцi, супротив. Зiбралася з силою, скористалась тим, що вiд неї не сподiвалися такого, й вислизнула з обiймiв, ба навiть подалася прiч. Така зухвалiсть, певно, i в хановi розбудила не просто мужа - звiра. Не питавсь уже, чому втiкає. Згрiб обiруч, повернув у ложе, так дужо i так рвiйно став домагатися свого, що в Каломели дух перехопило, чула, задихнеться зараз вiд страху та безвиходi. - Благаю тебе, не треба!.. Хай колись, хай потiм!.. I вмовляла, i пробувала захиститися руками - дарма. Що такому її сила, коли в нього стократ дужча вона, i що благання, коли загорiвся вогнем? Заклав за комiр п'ятiрню й так люто рвонув старанно шиту матiр'ю тунiку, що вона розпанахалась до самого подолу i явила Каломелку в усiй її неторканiй красi та утаємниченостi. Зацiпенiла з жаху i тим, мабуть, вирiшила свою долю. Бо вiдчула й усвiдомила: її вивiльнено з материного накриття. А такiй не дозволено належати iншому. Така має належати тому, котрий домiгся вивiльнення i спромiгся вивiльнити. II Третього дня по воседлi усi, хто супроводжував Каломелу до ханового стiйбища в Кутригурах, поверталися за Широку рiку, до свого роду. Хан влаштував їм гучнi проводи, сам сiв на вигуляного за цi днi огира й Каломелi велiв подати - проведуть родакiв її до переправи, а вже звiдтам поїдуть у супроводi довiрених мужiв ("вiрних", як iмопур, їх Заверган) по обводах Кутригурської землiмає намiр показати її жонi своїй, а заодно й жону показати кутригурам. На те пiде стiльки днiв, щоб народився, виповнився i знову народився мiсяць. В усякiм разi, до ханового стiйбища над Онгулом повернуться лиш тодi, як об'їдуть усю землю вiд схiдних до полуночпих обводiв i вiд полуночних до захiдних. Полуденнi залишаться на останок. Вони йдуть уздовж моря, отож мають стати для Каломели окрасою мандрiвки, а може, й справжнiм дивом. На першу ночiвлю мусили стати в степу, на другу постаралися вийти до одного з кутригурських стiйбищ над Широкою рiкою i там, у стiйбищi, хан знову влаштував утигурам прощальну вечерю, а Каломелi дозволив побути з сестрами стiльки, скiльки дозволяла нiч. Знав-бо: жона його розлучається з кревними надовго, хто вiдає, може, й назавжди. Хай побуде з ними наостанок та вдовольниться тим, що дозволяє останок. Плакала, прощаючись, так дуже i так по-дитячому ревно, що навiть у нього, бувалого вже, ворухнулося серце i змусило розщедритися на ласку та умовляння. Така вдячна була за них чи тепер тiльки, як обiрвала останню нитку, що єднала з кревними, усвiдомила: крiм хана,, у неї немає й не буде на цiй землi рiднiшої людини, - хилила ся до нього довiрливiш, нiж дозволяла собi хилитися досi, i жаданням його не противилася вже, як перше. Хто-хто, а Заверган знав: путь у них далека i втомлива. Через те не поспiшав долати її, давав час на перепочинки, на зустрiчi i урочистостi, що на них не скупилися стiйбищани, вiншуючи хана i младомладу жону його. Аби все те не просто втiшало, щораз дивувало Каломелу, висилав наперед - i таємно вiд неї - роз'їзди, попереджав родакiв про своє наближення. А вже родаки вiдали, де зустрiчати i як зустрiчати хана з ханшею: виїздили далеко за стiйбище, вiншували щораз щедрiшими й приємнiшими словесами, вручали окремо хановi, окремо ханшi подарунки. Спершу знiчувалась: схоже, що Заверган зумисне повiз її по обводах землi своєї, аби зiбрати iз стiйбищан бiльше, ; нiж може дати звичайне воседля, подарункiв, далi почала й дивуватися: звiдки стiйбищани знають про неї, навiть у найвiддаленiших закутках? Позирала на хана силилася вивiдати все те, та хан удавав, що не розумiє нiмих її позиркiв, i одбувався жартами. Те, мабуть, сподобалось Каломелi: перестала знiчуватись i дивуватися, хвалу та й дарунки сприймала як належне. А ще щораз прихильнiшою видавалася йому. Були в путi - питалась-розпитувала: де вони, чи далеко звiдси до антiв i що то за однi - анти, ставали на перепочинок чи сiдали до трапези - не покладалася на челядь, власноручно ставила перед ханом їжу, цiкавилась, чи до вподоби йому те, чи до вподоби iнше. Заверган радiв таким одмiнам. Не дивувався, що жона його швидко звиклася до верхової їзди. У вiтця свого, там, на берегах Бiлої рiки, не завжди сидiла в стiйбищi та їздила в повозi, певно, i гасала, як усi в її вiцi, на молодiй кобилицi по степу, i полюбляла далечiнь, i ганялась за далечiнню. Дивувало iнше: доволi просто i по-мужньому стiйко зносила он яку тривалу i виснажливу путь, якось пiдтяглася в путi й стала схожа на отрока-воя. Аби впевнитися в її вправностi чи невправностi яко верхiвця, показав на синiюче в далинi плесо й повелiв одному з мужiв: - Проскач, Коврате, вдвох iз Каломелою та вивiдай, чи пригодна вода в тамтiм поду для пиття i варива. Стiйбища нема та й нема, а комоней час би напоїти вже, самим не завадило б лаштуватися на нiч. Знав: огир у того мужа прудкий та й муж не з тих, що їздять ступою. Хотiлось удостовiритися, що вдiє Каломела, коли Коврат пустить свого бистрохода вскач? Iтиме слiдом чи вiдстане? А коли йтиме, то як? Всiм iншим повелiв спiшитись i ждати. А поки ждали, те й робив, що позирав у той бiк, куди послав гiнцiв. Туди їхали врiвнi i, на його подив, легкою риссю. А звiдти нiби знали, чого хоче вiд них хан - пустили комоней вскач. Каломела дещо вiдстала вiд Коврата, все ж не так дуже, щоб сумнiватися в нiй i її спроможностях бути содругом хановi i не лише в наметi, а й у походах та ратних виправах. Здибила услiд за Ковратом кобилицю й поспiшила сказати хановi: - Вода на поду прiсна. I людям, i комоням буде чим утопити спрагу - почайни б'ють у прибережжi. - Тодi поїхали. Оглянув, як прибули, степове озеречко, - там, виявляється, брала початок одна з рiчок, що текли до моря, - соковитi трави по його берегах i повелiв путникам розбити стiйбище. - Далi на захiд, - пояснив, - пiде незайманщина, що лежить мiж нами i тиверцями. Туди не правитимемося. Дамо перепочинок комопям та й спрямуємо їх до моря. Путь до морського узбережжя iiiшiшлася неблизькою, а стiйбища траплялись все рiдше й рiдше. Як на те грянула гроза, зайшло на тривалий iз вiтром дощ. Хан спершу не надав тому ваги. Коли ж утямив: туча не з тих, що налетiла - й немає, та повелiв ставити намети, було пiзно вже: злива промочила всiх, i добряче, до кiсток. Мужам не зашкодило те. Розклали, коли перемеженилося, багаття, висохли при багаттi, зiгрiли себе для певностi хмiльним, - i байдуже, а Каломела трималася лише до ночi. Вночi прокинулась вiд удушшя, що пiдступало до горла i не давало дихати, вiдчула смагу на губах i збагнула: дощова купiль не обiйшлася їй так собi, через неї нажила вогневицю. Злякалася чи тiльки подумала, як це невчасно, - i сама не добере. Мабуть, i те i друге вiдвiдало разом. Бо вогневиця - не якась там абищиця, а спiткала он де, в безлюднiм степу, там, де немає поблизу стiйбищ, а вiдтак тих iз людей, що могли б зарадити бiдi. Що ж справдi буде тепер i як буде? Затримається коло неї хан i ждатиме видужання чи прив'яже у коня на хребтi й поскаче шукати стiйбище, знахарiв, що могли б допомогти його жонi? Хотiла було покликати його, та згадала: нiч зараз, що вiн може вдiяти поночi, i утрималась. А дихання спирало, i вiдчутно. Уже й покривало зняла з себе, намацала поворозки, якими тунiка стягувалася довкола шиї - таки ж розпущенi вони i тунiка розстебнута. "Матiнко! - простогнала а чи подумала тiльки: - Що ж це таке? Я задихаюсь... Я задихнуся до ранку!" Поворушила губами, торкнулася язиком пiднебiння - геть пересохло в ротi. - Води! - попросила i, не почувши вiдповiдi, знову повторила: - Води! Хана, видно, розбудило те благанпя-стогiн, звiвся на лiктi i прислухався. Зрештою простягнув у темрявi руку й торкнувся нею Каломелиного чола. - Що з тобою, жоно? Ти вся гориш... - Пити... - простогнала, ледве чуючи вже свiй голос. - Пити! Схопився мерщiй, засвiтив вогниво, подався з намету в нiч, а звiдтам повернувся по недовгiм часi з водою. Чула, як пiдводить її з постелi, пiдносить до уст студену, нiби зимня, водицю i припрошує, i бiдкається її бiдою. Зрештою уклав на ложе, запустив руку i перевiрив, чи добре вимощене воно. - Як тобi, що тобi, Каломелко? - схилився низько й знову торкнувся рукою чила. - Вогневиця в мене, - осилила немiч i розплющила очi, глянула на нього зболено i благальне. - Дихати немає чим. Не питався бiльше. Посидiв, помислив i знову вибiг iз намету. Чула: зняв тривогу, комусь щось пояснював, зрештою повелiв сiдлати комоней i скакати на всi чотири сторони свiту, шукати людське стiйбище, а в стiйбищi - баянiв-лiчцiв чи басих-знахарок. - Нiч, хане, - ослухався котрийсь, - де знайдемо його, стiйбище? Може, почекати б до ранку? - До ранку вогневиця може спалити Каломелу. Скачiть i приглядайтесь - вогонь уночi далi видно, анiж дим удень. Скачiть i спиняйтеся час вiд часу, наслухайте. По лаю собак, по крику пiвнiв поночi легше визначити, де стiйбище. Уже й не вiдходив, мабуть, вiд неї. В усякому разi, скiльки повертала себе зусиллям свiдомостi до буття, стiльки й бачила над собою схилений ханiв вид. Питався чи потiшав її, до пуття не пам'ятає. Одначе щось казав, i казав приємне, бо он як свiтився його лик, коли промовляв до неї, i он як свiтилися очi. А вдень - не вдосвiта i не вранцi, таки вдень - прибули й посланцi, за посланцями - тi, вiд кого сподiвалися порятунку. Навмисне одкрив запону, потiм узяв її, жону свою, на руки й винiс iз намету - аби бачила, до них поспiшають iз степу не лише баяни-лiчцi та басихи-знахарки, поспiшають потривоженi слами стiйбища-кочев'я з дiтьми, жонами, з усiма, що належали стiйбищам, повозами, на яких возсiдали дiти та жони, а вiдтак i з уготованими вiд недуг травами та напоями. - Возбуяй духом, Каломелко, - радiв хан i старався передати свою радiсть слабiй. - Тепер повернемо твоєму тiлу силу, а серцю - супокiй. Бачиш, всi кутригури знялися й поспiшають тобi на помiч. Їх було немало, баянiв-лiчцiв, басих-знахарок, та були серед них такi, кому стiйбищани вiрили найбiльше, бо саме на їхнi руки передали Каломелу. Розбили iнший - високий i просторий - намет, послали iншу - м'яку та теплу - постiль. Спершу розтирали настояною на зiллi вогненною водою тiло, потiм укутували теплiш, напували якимсь вiдворотне гiрким зiллям i велiли заснути. А прокидалася - знову те саме, хiба з тiєю лиш одмiною, що спершу поїли теплим, щойно з дiйок кобилицi молоком, потiм радилися всiєю знахарською радою i вже аж потiм просили всiх зайвих вийти з намету. Бо натиратимуть i напуватимуть, укутуватимуть i напучуватимуть ханську жону: роби те i те, корись i слухайся, коли знову хочеш бути такою, як була, тебе баять тi, що знаються на баяннi. Вона й слухалась. Бо що лишалося робити? Таки слабою почувала себе, i дуже, а те, що радять i роблять хановi баяпки, не така вже й марниця. Вогонь не полишав тiла, одначе й поступився примiтне. Не наморочиться голова, не застилає туманом зiр. Коли б повернулася ще й колишня сила - i зовсiм стала б уже на ноги. Та ба, не все так складається, як жадається. Доки є в тiлi жар, доти й лежати їй. А так... - Бабцю! - покликала найстаршу з баяпок, ту, якої всi слухаються тут. - Чого тобi, дитино? - Це котрий день ви пораєтесь бiля мене? - П'ятий, голубонько, п'ятий. - А вогневиця усе не поступається. - Поступиться, лебiдонько. Ти - младомлада i дужа тiлом, повинна подолати її. - Чом же не подолала досi? - Бо це вогневиця. На те, щоб подолати її, потрiбне не лишень зiлля i не тiльки здорове тiло, потрiбен i час. - Скiльки ж менi лежати ще? - А скiльки треба, стiльки й лежатимеш. Доки не одужаєш зовсiм, i не помишляй про путь, тим паче верхи. Помовчала i знов запитала: - Хан знає про це? - А то ж як. - I що каже? - Анiчого поки що не каже. Ходить - думає i сяде - теж думає. "Йому не терпиться, мабуть, вiн поривається до стiйбища. IЦо ж буде, коли терпець увiрветься, а я не встигну одужати?" - Бабця може покликати до мене хана? Стара обернулася на її голос, повагалася мить i вже потiм кивнула: гаразд, вона покличе. Завергап не барився, одразу ж i зайшов. З виду потiшений був: якже, жона покликала, одужує, виходить. - Тобi лiпше, Каломелко? - Атож. - Який я радий. Коли б ти зпала, який радий! Так налякала мене своєю немiччю. - I все ж я ще немiчна, хапо. Тож i покликала... Хочу знати, як ти намислив учинити зi мною. Ждатимеш, доки видужаю, чи вiд'їдеш до стольного стiйбища без мене? Не сподiвався, мабуть, що запитає про це, бо й сам не знав ще, як вчинить, коли доведеться вибирати мiж одним i другим. - Зiзнаюсь Каломелi, - заговорив перегодом, - менi конче треба бути там. За седмицю-пiвтори повернуться нашi люди з чужкраю, зберуться кметi на важливу раду, Одначе й тебе не зважуюсь полишати тут. - I не полишай. Благаю тебе, будь зi мною. - Доки не впевнюсь, що видужаєш, не полишу, Каломелко. - I тодi, як впевнишся, теж не полишай. Мене роздиратиме страх, я не зможу без тебе. Застиг, подивований, не вiдає, що сказати їй. - Ти серед своїх, жоно моя, тебе нiхто не посмiє зобидити. Чи забула: володаркою на Кутригурах е. - При хановi пам'ятають, що володарка, без хана можуть забути. Тямив: це для неї багато важить, i поспiшив заспокоїти. - Ну, гаразд. Як бачиш, я не їду ще, лишаюсь i жду. Аби певна була: таки не їде, частiше й частiше став навiдуватися до жони. Як тiльки бабця вчинить своє баяння, а Каломелка виспиться по ньому, уже й бiля неї. Коли молока принесе й нагодує з власних рук, коли всього лиш втiшне слово скаже чи розвеселить тим-таки словом. Примiтив якось: Каломелка найбiльше веселiсть полюбляє, тому й не скупився па неї. I все ж настав той день, коли змушений був говорити з жоною серйозно. - Бабця повiдала менi, - сказав, - немiч помiтно вiдступилася вiд тебе. Та повiдала й iнше, Каломелко: тобi довго ще доведеться бути тут i слухатись бабцi. - Немiч вiдступилася, а бути маю довго? - Бо це вогневиця. Вона може й повернутися до тебе, коли не вбережешся. Отож прийшов сказати тобi: мушу їхати вже. - Таки без мене? - Таки без тебе. Не гнiвайся i не нарiкай. Не напризволяще залишаю. Вiзьму з собою лише кiлькох воїв, всi iншi будуть при тобi. Кметь Коврат орудуватиме ними. Сторожа надiйна, тож певна будь: доправить до стiйбища так само, як я доправив би - бережно i зичливо. - А може, пождеш? - Нi, жоно моя, усi ждання вичерпались. Мушу повертатися до ханства i повинностей, що лежать на менi яко хановi. III Тепер у Каломели тiльки й вiдради було, що бесiди з бабою-баянкою, а в бесiдах як не кружляла околiями, до одного поверталася: коли дозволять їй вийти з намету, коли - сiсти в сiдло. Бабця вiдмагалася, а то й гримала: про те лиш Небо знає. Зрештою змилостивилася й сказала: - З намету, горлице, можеш виходити вже, а в сiдло сядеш тодi, як не побачу в тобi слабостi. - Я не слаба вже. Глядiть, немає вогнива-жару в тiлi, б сила в руках. - Вiрю, усе те е, та б й слабiсть в очах, а блiдiсть - на виду. Казала ранiш i зараз кажу: пий молоко з-пiд кобил i пий, скiльки можеш. Зiлля долає немiч, молоко повертає силу. Що мала робити? Лишалося слухатись. Тож i пила молоко, яке їй не барились пiдносити, та заглядала у воду, силилася вивiдати, чи повертається уже червiнь до щiк, зникла чи все ще посвiчує немiч в очах. А днi спливали на диво тоскно й уповiльнено. Аби скоротити їх, питалася дозволу i йшла за стiйбище, на бесiду з небом i степом. Бо сподiвалася, щиро кажучи, вiрила: саме небо i степ можуть коли не погасити, то бодай якось притлумити в нiй i сум, i жаль, i непевнiсть. Хай не такi вони, як там, в краю дитячих та отрочих лiт, все ж он як схожi, а тим уже й рiднi. Гляне в один кiнець - тi ж доли стеляться в безмежжя, гляне в другий - те ж небо синiє над долами, гляне в третiй - як i там, за Широкою рiкою, буйнотрав'я розкошує на долах. Поблякло воно, щоправда, пiд сонцем, не таке свiже й барвисте, яким хотiла б бачити. Та дива в тiм нема: пора зараз не та. Веселим та барвистим степ буває лише на передлiттi, раннього лiта, а зараз полiття вже. Погасли синi очi волошок, одцвiливiдчервопiли степовi маки, скинули золотаве вбрання своє завжди наряднi буркуни. Багато чого прижухло за лiто в степу, втратило свою веселу знаду, а проте не збляк до краю степ. Менше в ньому веселих барв, як i веселого гомону, - це правда. Зате оп якою приємно-знадливою й нiжно-голосистою стала вибiлена сонцем тирса, як весело перебiгає по пiй знята вiтром хвиля. Не шумом - баянням-насолодою й баяшiям-покорою засiває серце. Як i там, аа вiтцевим стiйбищем, на берегах тихоплинної Бiлої рiки. "Чи не занадто часто повторюю я: як там, у краю отро'пiх радощiв i снiв? - сумно осмiхнулася Каломела. - Такi вони рiднi менi, тi колишнi радощi, чи таке не чуже вже те, що встигла набути тут? Йой, лишенько! Було б найлiпше, коли б до кiнця днiв своїх не розлучалася з кревними i всiм, що було втiхою пiд надiйним крилом вiтця-матерi. Та коли вже сталося так, що розлучилася з утiхами отрочих лiт, коли й кревнi вiдмовились вiд мене, то що лишається робити? Мушу вдовольнятися тим, що в. А так, мушу вдовольнятися". Долає видолинок i звiльна, як всякий, кому немає куди поспiшати, виходить на узвишшя. Виходить i знову зупиняється. Бо свiтлiшає на серцi, коли споглядає землю i все, що є на землi, з високостi, бо як би там не було, а прагне ж не холодних туманiв i не безпросвiтної мокви - таки погожої днини, а вiдтак долiв просторих, лiпоти й привiлля на долах. Правду каже: тут вони нiчим особливим не вiдрiзняються вiд тих, що за Широкою рiкою, та чогось i недостає їм, аби була повна радiсть на серцi. Може, рiки? Так є ж вона. Стiйбище хана Завергана гнiздиться над сипiм Онгулом, таким же замрiяним i тихоплинним, як i Бiла. Не встигла звикнути до Онгулу чи та рiка, що тече в землi її роду-племенi й iменується Бiлою, таки лiпша? Либонь що так. Голубих та синiх он скiльки на свiтi, а Бiла одна така. I хан-вiтець казав про те, i сивобородi кметi. А сивобородим не можна не вiрити - вони вiк звiкували, знають геть усi билини роду свого. Тож не дивно, що й ту, в якiй оповiдається, як наймогутнiша рiка землi утигурської бiлою стала, пам'ятають. До них, утигурiв, жили на берегах Меотiди iншi роди - таври. З давнiх-давен жили, тож i покони мали давнi, як свiт. Один iз них повелiвав таврам: що б там не сталося з родо