м, iз кожним у родi, рука тавра не повинна пiднятися на твар, iм'я якої носить плем'я. Хай комусь скрута, хай повальний голод, все одно не повинна. Бо то буде дамах на самих себе, па свою плоть. А ще й тому, що корова - твар священна, вона дарована люду богами й покликана супроводжувати його вiд першого до останнього дня, бути другою матiр'ю немовлятам, дiтям, що тiльки-по спинаються на ноги, старим, що доживають вiку. Через те в недоторканою, має жити стiльки, скiльки визначать боги. Кожен iз таврiв знав той заповiт предкiв i не зважувався порушувати його. Тому такi чисельнi череди були у таврiв, тому такi багатi були таври на спр, масло, набiл. Та ось сиiткало їх безлiття: прийшли з чужкраю злi люди в шоломах й сiли в їхнiх землях, а сiвши, не стали зважати на таврiв, як i на їхнi покони. Побачили, якi чисельнi череди корiв випасаються в степах, й зняли на них руку: виловлювали й перетинали мечем горло, виловлювали й перетинали. Скiльки хотiли i коли хотiли. Аж поки не розгнiвили тим насиллям Небо i не примусили богiв явити гнiв свiй. Чужинцi там-таки, неподалiк вiд череди, змушенi були пустити з котрогось iз аж надто дужих i непокiрпих бикiв кров, корови зачули її й зняли ревище, затим я наставили роги й рушили всiм родом своїм на чужинцiвнасильникiв. Так чисельно i так нестримно дужо, з таким диким ревищем, що чужинцi не посмiли опиратися тому божевiллю й кинулися хто куди: однi - в степи, iншi в протiкаючу поблизу рiку. Думка була, що вода порятує їх - зупинить зворохоблену люттю твар. Та де там. Видно, тих, що шукали порятунок у водi, було найбiльше, бо й корiв найбiльше подалося до рiчки. У них-бо теж свої норови: де бiльшiсть, там i всi. Гинули вої-чужинцi у хвилях, гинули й корови. Так повально, що забiлiла вода вiд випущеного перед кончиною набiлу з вим'я. Забiлiла та й стала навiчно бiлою. Подейкують, нiби неспроста все те. То застереження родовi таврiв та й усiм, хто житиме по берегах Бiлої рiки: пам'ятайте, ми загинули в борнi з насильниками. Будьте мужнi i не корiться насиллю. "А я скорилася, - зiтхає Каломела. - Надi мною поглумилися - i я не спромоглася подати голос супротиву. Чом так? Забракло духу чи, може, через те, що насилля чинили кревнi? Сказали: йди - i я пiшла..." Довго стоїть, усамiтнена, на узвишшi, що пiдносилося над степом, вдивляється в ту сторону свiту, де Онгул-рiка, за нею - Широка, за Широкою - Бiла, i думає, вдивляється й думає. Аж поки не спiткнулася об одну iз своїх думок: а може, через те пе противилася волi кревних, що побачила в Завергаповi не такого вже й чужого серцю мужа? Щось дуже схоже. Серцем чує, щось дуже схоже! Звiдтам, вiд стiйбища, долiтає чийсь приглушений вiдстанню клич i обриває задуму. Озирнулася й побачила: кличуть таки її, ханську жону. Вимахують чимось примiтним над головою й дають тим вимахуванням знак: "Вернись, ходи назад, до стiйбища!" "Чого вони? Так бояться за мене чи таки справдi потрiбна?" Противитись не випадало якось, тож обернулася й пiшла. А стала перед мужами й почула, чого кликали, збудила гнiв у серцi i роз'ярилася: - Яка в потреба ходити за мною по п'ятах? Чи я для сторожi - усе ще дитя безтямне? Є бо не хтось там - ягона ханська! - Ми те знаємо, однак пам'ятаємо й iнше: хан повелiв берегти младомладу жону його бiльше, нiж око в лобi. - I вволювати її найпершу волю, так? Мужi промовчали. - То знайте, - по-своєму зрозумiла їх Каломела, - моя воля така: збирайтеся в путь i везiть уже мене до хана. Зараз, негайно! Їй. не перечили, одначе й не поспiшали лаштуватися. - Ханша має знати, - заговорили зрештою, - не ми визначаємо, коли правитись iз нею на Онгул. Те право надано баяннi. - I менi, жонi ханськiй. Тож i повелiваю: лаштуйтеся в путь, баянку я переконаю. I заварилося в них. Стара на своєму стоїть: "Не можна, рано ще". Каломела на своєму: "Я почуваюсь на силi, такiй, як i до слабостi, а то ознака певна: значить, при здоров'ї". "Перша холодна нiч, перша ночiвля пiд небом - i вогневиця знову нагадає про себе. "Не бiда. Я зодягнуся в тепле. А крiм того, на мiсцi ночiвлi, як i тут, мужi розбиватимуть для мене намета". "Ну, а що буде, коли застукають посеред степу дощi, коли не встигнеш сховатися в наметi та промокнеш?" "У стiйбищi е критi повози. Коли баянка так дуже вже боїться за мене, хай звелить стiйбищному дати хановiй нюнi такого повоза. Хан не залишиться в боргу, вiддячить за це, i великою дякою". Бабi й одпиратися вже нiчим. Казала ще: не зовсiм певна, що вилiкувала Каломелу, що повторна вогневиця таки погубить її. Та дарма: Каломела дiяла iменем ханової жони, i дiяла завзято. Тож i поступилася перед тiєю завзятiстю баянка. - В повозi, ясна рiч, безпечнiше буде, - сказала. - В повозi, коли так уже наполягаєш, можна вирушати... Що довше посувалися степом, то невiдступнiше переслiдувала думка: чи буде колись кiнець сьому тошнотному скрипу та гуциканню? Аж надто вже надокучили вони. Як i постiйне перебування в путi. Мужi такi, що i вскач пустили б комоней, та не смiють: повоз не вженеться за ними. Навiть тодi, як пiдуть пiдстьобнутi iiугою комопi риссю, вона, Каломела, змушена буває благати: - Доста, їдьте ступою. Нутрощi витрушує така їзда. I вже згодом, як примiтить невдоволення ханової челядi, скаже виправдовуючись: - Хай потiм, як перепочину трохи. А їхати безмежжям, якому, здається, не буде кiнцякраю, ступою до лиха нудно i мулько. Аби бодай якось забутися i не думати про тi незручностi, сiдала ближче до возницi i питала-допитувалась, хто так порiзав колесами путь, чому вона видає давно не їждженою? - Одразу пiсля дощу їхали, тому й порiзали так, - мiркує вголос возниця. - А хто - пiди знай. Може, такi, як ми, а може, й гостi чи сли заморськi. Путь над морем - вiльна для всiх. Не тiльки валками, ордами, буває, правляться. - Орди не такий лишають слiд. - А так. Коли наближалися до берега, дивилася на море, що синiло вдалинi, i знову розпитувала: хто той одважний, що йде пiд вiтрилом аж ген там, мало не при самiм овидi? Кутригури такi ж завзятi рибалки, як i її сородичi, утигури? Бачила: її не цураються, охоче стають на розмову, потурають першiй-лiпшiй забаганцi. I те подобається Каломелi, щораз приємнiше грiє їй серце. "Це тому, - схиляється до думки, - що бачать неабияку прихильнiсть до мене хана. Чимсь iншим я не могла зродити в їхнiх досi вiдчужених серцях прихильностi. А коли так, чи треба сторонитися хана та й люду його? Той, утигурський, рiд, може, й не перестав бути для мене родом. Як уже там не сталося i що б там не було, мати завжди залишиться матiр'ю, i пам'ять про зеленi береги Бiлої рiки, як i про рiку, в якiй так приємно було викупуватися лiтньої пори, нiколи не згасне, як не гасне дзвiнкоголоса пiсня степу, духмянiсть трав, що розпирали солодощами груди, кликали в вись i ставали якимсь неземним, тiльки висi мабуть i властивим блаженством. А проте навiть клич родства що став пам'яттю кровi, не мiняє мого становища в отчiм родi. Я - вiдрiзана вiд нього гiлка, i вiдрiзана немилосердно жорстоко". Подумати тiльки: лише шiстнадцяте лiто вiдлiтувала, а вже твердо переконалася: згадка нiколи не буває втiшною. Коли не жаль, то сум супроводжує її, коли не сум, Не вiрила тому, що чула, чи така приголомшена була почутим. Туманiла перед вiтцем своїм, кметями, що сидi ли обабiч вiтця, i мовчала. Аж поки iю повелiли iти до матерi i готуватися разим iз матiр'ю, сестрами до заручин, а там - i до воседля. Тодi вже, як вийшла з намету, в якому чула повелiння вiтця, а його устами - i всього роду, зiбралася на мислi й утямила зрештою, що до чого. А втямивши, сполохалася й побiгла чимдуж до найближчої в свiтi людини - до матерi. Мати як мати: i розплакалась, i поспiвчувала своїй дитинi. Ось тiльки рятунку не обiцяла та й не порятувала зрештою вiд того, що визначив їй рiд. Кажуть, це доля. Дуже можли'во. Бо он як боялася тодi чужого їй хана Завергана, роду-племенi його, а побула з Заверганом та його родом двi-три седмицi - i вже не певна, хто їй рiднiший: тi, що визначили правом кревних - оце твоя доля, чи тi, що з ними порiднило iменоване долею насилля. Присяйбiг, таки не певна. Не загледiла, заколисана думкою, коли вiддiлилися вiд її супроводу два комоннi кутригури й поскакали до ледве примiтного в долинi стiйбища над Онгулом. Тодi аж довiдалася про те, як мужi заговорили мiж собою. - А гляньте, не лише вiстуни, ще хтось скаче до нас. - Чиї вiстуни? - збудилася. - Хановi? - Ба нi, нашi. Послали звiдомити хана, що твоя милiсть наближається до стiйбища. Повертаються он, i по самi, далебi, й хан з ними. "Он як!" - солодко лягла на серце думка i вже не переставала тiшити: таки радий їй, таки жде її. IV Вiдтодi не сумнiвалася вже: вона люба хановi, вiн знайшов у нiй свою вiдраду, тому не може набутися з нею. То немала втiха для Каломели. Видить Небо: чи не найбiльша. А все ж нема-нема та й закрадеться в остуджене самотою серце холодний подув вiтру: чи ж так надовго полишають жону, коли вона - жадання iз жадань? Що з того, що ханське стiйбище не безмовна пустеля, що в ньому клопочеться щораз новими клопотами люд? Вона, Каломела, осторонь вiд тих клопотiв, її нiхто не помiчає. I хан не з нею. Зовсiм поруч, а все ж не з нею. Мужi та кметi полонили його й тримають на своїх радах вiд ранку до ночi. Хай би день так - де не ходило. Хай би два - i то можна стерпiти. А що мав думати-гадати, коли тримають хана в своїх сiтях мало не седмицю? I п'ють кумис - сперечаються, i не п'ють - теж сперечаються. Гейби л безоднi йде звiдтам гул, часом i ознака гнiву - крик. А запитає мужа свого, про що так довго та гучно може йти бесiда, махне рукою й вимiряє її пильним оком. Тодi лиш, як залишаться без жодних свiдкiв, окрiм ночi, як аж надто вже розчулиться бiля неї та уп'ється нею, пригорне мiцно i скаже: - Хочуть розлучити мене з тобою, Каломелко. - Як то? - У похiд кличуть. I далекий, радiсть моя, а вiдтак надовго. Нишкла, перестрахана, i мовчала. Була ж бо донькою хана i вiдала: жонам не належить знати те, що знають мужi, тим паче завчасно. А знати он як хотiлося. Тож i не втрималась, запитала: - На антiв чи ще далi? Засмiявся потiшено й закрив їй аамилуваним цiлунком уста. - Ми ще сперечаємось, як бачиш. Опiсля довiдаєшся. Коли взагалi треба буде довiдуватись. Може ж, я обстою в тих змаганнях iз кметями себе, тебе, нашу слюбну усолоду. Чуєш, може, ще обстою! Обiймав i вицiловував її, де сам того хотiв i де тiльки нiч могла дозволити. А Каломела задихалася вiд лоскоту й чула: малiє, упокорена, на силi. Ще мить таких пестощiвцiлункiв - i її не стане, розчиниться в розкошах або ж утоне в солодких хвилях забуття. Вiдтодi, як повернулася з степу i недвозначно засвiдчила своєму мужу й повелителю: вона не та вже, що була колись, iншим став у стосунках iз нею й хан. Iде до кметiв - шкодує, що йде, повернеться вiд кметiв - нiкого й нiчого не хоче знати, окрiм Каломели. Радiє, бачачи її потiшеною, смiється, бачачи усмiхненою, а прихилиться, розчулена, не знає, де сiсти з своєю Каломелою, як дiждатися того часу, коли може бути з нею i тiльки з нею. Серцем чує: одкрив її собi такою, як хотiв, а може, й лiпшою, нiж сподiвався. Каломела в усьому старається бути угодною своєму мужевi. Бо теж, як i вiн, упевнилася: що не день, то рiднiший стає їй Заверган, i не лише в таїнствi слюбної ночi. Бачить у ньому людину, ладну й спроможну захистити її в суворому свiтi, мужа, що заступив собою вiтця, матiр, став єдиною твердю в життi i надiєю з надiй. Через те он як сполохалася, почувши, що може покинути її. Бо що, справдi, буде, коли покине? За попонами утигурiв у вiдсутностi хапа володаркою землi, що належить роду-племенi, став жона його. А в кутригурiв покони мало чим вiдрiзняються вiд утигурських. Дуже можливо, що пiде Заверган у похiд i повелить їй, жонi своїй, правити стiйбищем, родом, землею. Що робитиме, коли повелить? Чи вона вiдає, що то є - правити, як повестися з усiма, аби вiдчували: над ними є надiйний розум i тверда рука володарки? - Не полишай мене, муже мiй! - благала не тiльки голосом, усiм єством своїм i ще довiрливiш тулилася до Завергана. - Я не те що довго, дня не зможу без тебе. - Кажу ж, ми ще сперечаємося. - Усе зроби, аби подолав кметiв своїх i лишився. Хай потiм... Хай колись, як приживуся у вашiм родi та звикнуся до роду, а зараз не полишай, бо пропаду без тебе. - Правда? - Атож. Ти єдиний нинi, на кого можу звiритися, за ким живу i збираюся жити. Не стане тебе - не буде в мене й захисту-опори. - А кревнi? - Вони вiддали мене тобi i тим вiдрiзали вiд себе, сказали: "Вiднинi належиш iншому родовi". - Тодi я тим паче опиратимусь i перечитиму намiрам кметiв. Чуєш, утiхо моя, тим паче! Мабуть, повiрила, бо ще рвiйнiше нiж будь-коли, обняла Завергана i тим сказала Завергановi: "Ти не пошкодуєш, що вчинив так. Небо свiдок тому: не пошкодуєш!" Обiцянка та зробила твердiшим у намiрах та дiяннях i завергапа. Вийшов другого дня перед кметiв i сказав: - Говорили доста. Настав час визначити, що вдiємго. Хай кожен встане i скаже. Майже повен був: скажуть не те, що хоче, i не тому, що звикли дiяти наперекiр хановi, що забракло па старостi лiт глузду. Випнi не звичка i не глузд, винна убогiсть, котру пустив за кутригурськиii стiл вiтець його та й залишив гостею на довгi лiта. А ще винен вiн, молодий хак кутригурiв. Бо нiчого iншого по вигадав по смертi вiтця, зголосився, не помисливiшi, з кмстями i пристав до поради кметiв: земля кутригурська по може вже прогодувати всiх кутригурiв, слiд шукати iншу. А коли так, вишукаймо серед нас бувалих та мудрих i пошлiмо їх у свiти шукати iншу землю - ту, що позбавила б убогостi, винагородила б статками i благодаттю. Воно нiби й так: збiднiв стсiг, не тоiт, що був колись. До всього й лiтнє сонце смалить нещадно. Хай не щолiта, все ж доволi часто вигорають дарованi землею трави, а не стає в степу трави, не стає й поживи для комопсiї, корiв, овець, ширяться пошестi i настає падь. Та ба, й посланцi не потiшили знахiдками. Три лiта ходили, вдаючи iз себе калiк перехожих, а виходили мало. "Лiпшої землi, як при Дунаї, - сказали, - немає, хаiiе. То не земля - дар Неба. Одна бiда: обсаджена вона. Коли хочемо сiсти на нiй, мусимо йти i брати силою або ж проситися в iмператора в пiдсусiдки. Вiн дозволить оселитися, коли вiзьмемо на себе повиннiсть берегти обводи його iмперiї вiд вторгнення слов'ян". Колись засумував би, чуючи такi звiди. Тепер же, пiсля розмов iз Каломелою i своїх намiрiв щодо Каломели, збудився втiшено i воспрянув духом: ось тi перепони, що змусять кожного, хто має здоровий глузд, утриматись вiд походу. Бо хто з супротивно мислячих зважиться змагатися з такою силою, як ромейська, кому спаде на думку пiддаватися пiд ромсїв, бути колонами в них чи й рабами iз вдячностi за те, що дозволять жити на щедрiй злаками землi? Наперед не виривався, ждав, що скажуть кметi. Та не дiждався сподiваного. Слово взяли iншi звiдуни й додали до того, що чули вже вiд їхнiх содругiв: ромеї ув'язли в затяжну сiчу, мають намiр пiдкорити собi Захiдну Римську iмперiю. Коли кутригурп справдi нацiлилися йти за Дунай, мусять скористатися нагодою i йти зараз. Склавини, до речi, роблять це i дуже успiшно: йдуть до Iллiрика всiма своїми родами, добувають оружно землю й сiдають на пiй. Отодi й заговорили кметi. - А ми чим гiршi? Чи в нас не доста сили, щоб вiдтiснити ромеїв з Придупав'я i сiсти при Дунаї? Iти - i тiльки! Знiматися всiма родами i правитися до Мiзiї, а то й далi - у Фракiю! - Це нагода, братове! Користаiiмося нею i йдiм! Другої такої може й не буде. - А що буде, коли в ромоїв вiдшукається сила, що витурить нас звiдтам? - перечили їм обачнiшi. - То могутня iмперiя, кметi. Не забувайте про те. Зчинилась суперечка. Однi стояли па своєму, iншi - на своему: пощо зривати з iiасiїджспих мiсць роди; хай лишаються па Опгулi, а вої пiдуть i добудуть для них землю. Чи тодi, як добудуть та утвердяться, не можна буде пересилитися? I тi, i другi вдавались до хапа: скажи, достойний, що це так, що правда на нашому боцi. Та хап вiдмовчувався. Бачив-бо: кметi не подiлилися ще так, щоб гору взяли однi чи другi, а крiм того, брав пiд сумнiв те, що казали однi, брав i тс, що казали другi. Щось вiн не помiчав, будучи на обводах, аби люд так дуже знемагав, терплячи безлiття, чи почував себе стiсненим, аби зрiкався, гнаний убогiстю, землi батькiв своїх. Бачив iнше: стiiiбищапи возвеличували хана за те, що замирився з утигурами i тим замиреппям утвердив їх у мислi: час класти край кочiвлi. Доки тинятимуться по свiту та шукатимуть лiпшого мiсця на землi? Чи не пора замиритися з усiма iншими сусiдами, приглянутись, як живуть осiдлi, та й самим сiсти вже, множити на дарованiй богами землi роди свої? "Це вам, кметям, всього замало, - чув себе обуреним Заверган. - Це ви прагнете походiв i наживи в походах. То так i скажiть. Пощо згадувати бозлiття i накликати його на себе?" А проте не поспiшав казати це вголос. - Не галасуйте всi, - пiднiс над собою руку. - Настав час стати на твердiй мислi. Кажiть її кожен окремо. Мiй рiшенець визрiє лиш пiсля того, як знатиму ваш. Кметi не скоро вгомонилися. Зрештою, видно, домовились мiж собою i виставили наперед найстаршого - Котрагiга. - Я був би тричi проклятий родом своїм, - сказав вiй, - коли б забув про здоровий глузд i зголосився з тими, якi ладнi знятися з усiма пожитками, з дiтьми та старинею i йти, не вiдаючи куди. Твiй, хане, дiд - хай буде благословенним iм'я його, яко ж i пам'ять про нього - казав свого часу: "Не той одважний, що може стати з сильнiшим за себе па прю, а той, хто певний, що здолає його". Отож раджу покладатися спершу на мудрiсть, а потiм уже па одвагу. Не потурай тим, хто не думас, iдо робить. Другим пiдвiвся i попросив слова Коврат, вiрний побратим i найбiльш наближений до хана кметь - кавхан. - Кажи, Коврато. - Скажу. Я теж був би тричi, проклятий родом своїм, коли б забув про його бiду i став зважати на то, що можу бути потятий у сiчi за землю обiтовану. Не забуваймо: йдеться не лише про хлiб насущний, йдеться про життя або смерть люду кутригурського. Той, кому видається нинi, що не те кажу, завтра сам узрить, що я казав правду. Роди знемагають, кметi! Вiд суховiїв, спеки, падежу. А коли так, чи треба уподiбнюватися зайцю, що тукає куща iтаптрттотт;ого мудрiстю? Усi, хто чуп тут .iиiдуиiш, yuuitiiuлися: багата на злаки i всi iншi дари земля є, бiльше того є слушна пагода прийти i сiсти на пiй володарями. Скажете, у нас не така сила, як у склавший? Так i землi ж нам треба склавшiам! Маєш! Вiд багатьох сподiвався почути таке, тiльки по вiд Коврата. Невже збився з путi й повiрив, що хан саме так хоче? Прокляття! За ним багато хто стоїть, можуть вчяти гору над помiркованiшими. Покон не дозволяє хановi перечити радним, ба навiть виказувати свою прихильнiсть чи неприхильнiсть до їхньої речницi. Одначе, коли висловляться всi, мусить пiдвестися й сказати своє слово - таке, щоб всiма сприйнялося i всiх утвердило в хановiй правотi. На що пошлеться, дошукуючись того слова, коли бiльшiсть мислитиме iнакше? Назве ту бiльшiсть недостойними бути привiдцями в родах? А чи личить йому, молодому хановi, виставляти себе так перед кметями? "Чому ж тодi їм личить виставляти мене перед усiх безтямком i вважати за безтямка? Еге, чому?" - Усi висловилися? - пiдвiвся i став на повний i не набагато менший, нiж у Коврата, зрiст. - Усi! - I сказали, що хотiли сказати? Мовчання. - Питаю: чи все сказали, що хотiли сказати? - Та нiби ж усе. - То слухайте, що я скажу. Подiляю намiри вашi полiпшити долю люду кутригурського. Подiляю й ту, всiма сподiвану, мисль, що зараз є нагода пiти за Дупай i сiсти на лiпших, нiж маємо, землях. Та по подiляю всього iншого, кметi, i найперше пе подiляю поспiшностi. Кажете маємо знятися родами своїми i йти з усiма пожитками негайно. Л я питаю: як же цс ми знiмемося й пiдемо з дiтьми, родовою старинею, пожитками, що є в кожному родi, на зиму глядячи? Чи встигнемо i землю взяти па меч i сулицю, i стiйбища розбити в одiбранiй у ромеїв землi, i про тепло в наметах подбати? Стужi там такi ж лютi, як i тут, на Онгулi, i поживи для себе, комопей, товару, що є в кожному родi, теж треба буде не менше, нiж тут. А ще хотiв би знати й таке: посягаємо на Задунав'я i забуваємо чомусь, що перш нiж вийти в ромейськi землi й утвердити себе в них, маємо пройти по антськiй землi. Чому нiхто з вас не замислився, як пройдемо, коли анти сiли вже на самому Дунаї й перекрили колпсь доступну всiм гостипну цуп"? З мечем i сулiiцсю? Л чи етапе в пас сплп i па аптiв, i на ромеїв? Не етапе, кметi. Отож i гадаю собi: коли вже ми нацiлилися йти в ромейськi землi, спершу маємо пiти до антiв та скласти з ними ряд па мир i злагоду. Без того похiд наш у ромеї не буде успiшним i пожиточним. - Досi ж всi ходили за Дунай та з-за Дунаю i по питали згоди. - Досi - так, а вiднинi не ходитимуть. Кажу ж, апти стали там ратною силою, сподiваюсь, розумiєте, що то по так собi. Кметi, мабуть, не сподiвалися такого - знов загомонiли. Та гомiн їхнiй не обiцяв уже бурi. - Хто ж пiде з сольством? На кого покладемо повиннiсть ублагати антiв, аби дозволили iти через їхню землю з миром? I знову викликався говорити Котрагiг. - Сольство, як i всю виправу, очолюй, хане, сам. Ти двiчi вже явив нам мудрiсть свою, гадаємо, являтимеш її i далi. За сим разом нiхто не зважився перечити старому, окрiм самого Завергана. "А цього я й не хотiв би брати на себе, кметi", - подумав, щоправда, вголос нiчого не сказав. Як би там не склалося, сольство не триватиме так дуже вже довго, лише зиму наблизить. А за зиму встигне набутися з Каломелою i вгомонити Каломелу. Вона тямковита в нього, мусить зрозумiти: бiльшого домогтися вiд кметiв несила, принаймнi зараз. V Вiдгримiли бубшi, вiдспiвали сопслi й у стольпому городi тиверцiв. Два лiта тому - однi, учора - другi. Вiд тих, перших, лишилася у князя Волота всього лиш приємна згадка, вiд сих - i вiдчуття видимої присутностi. Воно й зрозумiло: тi гримiли й виспiвували давно, цi - учора. А проте знає, певен: пе лише свiжiсть вражень має вагу. Вiдчуття дотримання даної колись обiтницi - також. Апо, хiба не казав собi i раз, i вдруге, i вдесяте: "Клопiт - клопотом, устави - уставами, а про те, що обiцяв Малцi, не забувай". Здається, все робив, аби було так, як вона хотiла. Послюблення ж - останнє, що мiг зробити для дiтей Малчиних i передусiм для найменшої з них - Милани. Так обернулося, що не кликав одну з другою i не казав; "Слюбся ти з сим, а ти з сим". Мужiв обирали серцем i здається, не схибили. Златка почуває себе за Блiшш.ою слюбною та втiшеною, i Милана йшла до свого Кушти на воседля i квiтнула, гейби квiтка передлiтньої пори Бо таки втiшена, що слюбиться саме з Куштою, а тим немало тiшить i iiuro, князя Волота. Одне, то неабияка радiсть бачити дитя своє щасливим, а друге, не лише доньки вдоволенi своїм вибором, вiн, вiтець їхнiй, теж. Бо обрали не гiрших, таки лiпших, достойних. I вiком та видом бравi молодцi, i па розум та вдачу не скуднi. Та й в ратнiм дiлi здається, не останнi будуть. Кушта, щоправда, занадто молод iще щоб ставити його па чолi тисячi чи воєводою на обводах. А проте молодiсть - не гандж i не завада Мав би мiцну руку та був би на розум гострий, все iнше принде. Ближика теж не набагато старший був, коли паспiла потреба ставити його на чолi залоги в Тiрi i заодно - волостелином подарованої доньцi займанщини мiж Днiстров ським лиманом, Третьою рiкою i Третiм озером Хiба не вагався князь, зважуючи на молодiсть зятя? А поставив бач, i не помилився. Ближика он який лад навiв у Тiрi i на обводах поблизу Тiри. Вепр тiльки мислив зробити те а Ближика уже зробив: забрав туди передусiм жону свою Злату, затим повелiв забрати жон, дiтей чiльним мужам ба навiть не чiльним. "Вiднинi ваше мiсце тут, - сказав - Укореняйтеся i будьте твердi на мислi: iншого посаду для вас у Тиверськiй землi немає й не може вже бути" Те саме каже й поселянам, що зголошуються сiдати у його волостi. I що найбiльше, мабуть, важить - казання тi пiдпирає вигодами та винагородами, а де вигода, там спокуса де спокуса, там пожвавлення i певнiсть: з таким воєводою i волостелипом не пропадеш. Кушта яко ратний муж теж достойний того, щоб покладати на нього надiї i на розум не скудний. Отож пожде якнйсь час та й посадить його по сусiдству з Ближикою - у вiдiбраному в Вепра, яко зрадщ, Холмогородi. Як бп там не було, кровне єднання - найбiльш надiйне єднання. А йому, князю, надiя на вiрнiсть воєвод, тпм паче у полуденних обводах Тиверської землi он як потрiбна. Мас Чужкрая, Власта, Ближику Коли посадить там Кушту та ще двох-трьох синiв, кого тодi боятися йому? Твердь он яка падiппа буде. Сiюнукувашiii втiшною думкою, рушив до дверей що вели з опочивальнi, i тiльки-но прочинив їх, як одразу ?к нагледiв Миловиду в оточеннi дiтей. Старшi - Радим та Добролик - либонь, спали ще, натомлсш Милаичиним восрдлям, сi ж, найменший та два середульшi, були вже спiжi й збадьоренi, з усього видно, давно одiйшли вiд сну i иршиуть исселощiїї, мплого серцю привiлля. - Чи не до мене, сини мої? - пропустив до опочивальнi й присiв перед усiма, усмiхнувся приязно. - А так. Прийшли привiтати вас, отче, з добрим ранком та й помишатимемо вже на вольготнiсть, - Спаси бiг, соколята. Ви теж будьте здоровi та щасливi. Не вельми бешкетуйте на вольготностi, аби не вразили один одного. - Ми не самi, з нянею-наставницею пiдемо. Поглянув, провiвши дiтей, на жону й невiльно замилувався нею. Завжди умиротворено тиха, осяяна тим внутрiшнiм свiтлом, що било з неї, гейби почайна •з землi, й виказувало щедроти її вдачi, Миловида була невпiзнане одмiнена зараз. Так пломенiла вся, таке м'яке та нiжне свiтло посвiчувало у неї на виду, а надто в очах, що князевi самому захотiлося перейнятися тiєю щедрiстю й бути таким же щирим на ласку, на добро, на щастявтiху. "Се вона дiтьми так вознесена", - утверджувався в мислi, а тим часом дошукувався вже iншого: що скаже Миловидi, аби знала, що й вiн он який вознесений нею? - Жона теж iде з малими па вольготнiсть? - Ба нi, - поспiшила заперечити. - Менi не до вольготностi. Он який безлад залишився пiсля воседля. Мушу прибирати та ставити усе на мiсце. - Челядi скажи, най прибирав, сама ж дай повелiння та й заходь до мене. Глянула незрозумiле чи й подивовано i вже потiм кивнула: - Гаразд. Коли полишала опочивальню, була, як i належить кпягинi, стримана, а все ж не зовсiм. I в ходi вiдчувалося: он як вдоволена тим, що князь повелiвав перекласти клопоти на iнших, самiй же прийти й бути з ним, i в поставi також. А обернулася, вiдчиняючи дверi, й зовсiм виказала себег таки неабияк утiшена його турботою-бажанням. Це скiльки ж лiт спливло, як йдуть вони у парi? Либонь, вiсiмнадцять. А так, найстаршому їхньому, Радимовi, сiмнадцяте минуло вже, пiшло вiсiмнадцяте. Пробi, а набутися мужем i жоною як слiд i не набулися. Нiби ж мирними були цi лiта, нi самi не ходили па сусiдiв, нi сусiди па них, а ом якi клопiтнi. Воно й по дивно. На його плечах лежали турботи про землю, про благо люду землi Тиверської, на Миловидiших - терем iз його численними "треба", челяддю та дiтьми в теремi. Чи їй иули кили розглянутися на ними, подумати про щось iнше, крiм них? Одно дитя пр встигало стати па ноги, потiшити вiтця, матiр першим словом-лепетом, iнше народжувалося, за тим iншим - ще iнше, i кожного разу його княгиня, його жона-утiха вiдходила вiд нього, була з малям i з малям та з тими, що пiдростали вже, одначе вимагали її нагляду i її турбот. Зато нiхто не скаже, що вона не господиня в княжому теремi i не мати своїм дiтям. I Малчиних виростила, до ума-розуму довела, i своїх ростить достойно. "Один лиш я нарiкаю? - осмiхнувся. - Пробi, чи можу нарiкати на таку?" Таки довгенько оберталася мiж челяддю. А може, й сама поралась. Коли зайшла, iнший мала вже вид. - Най вибачає князь, - нiяковiла. - Я змусила його ждати. - Не бiда, - простягнув назустрiч їй руки й посадив супроти себе. - Знаю, скiльки на тобi повинностей, тому й не ремствую. Скажи, чи всi i всiм задоволенi? - Що ти, княже! - подивувалася. - Чи на такiм воседлi, як Миланчине, могли бути невдоволенi? Весь Черн i його околiї гуляли-пригощалися. - В тiм-то й ба, що люду он скiльки було, комусь могли й пе догодити. Посидiла, нiяковiючи, i вже потiм сказала: - Я все робила, княже, аби догодити. - Чи я кажу: ти чогось не доробила, - помiтив її бентегу й поспiшив заспокоїти. - Твою щирiсть я бачив. Питав затим, аби пересвiдчитися, що обiйшлось як слiд. Був добрий i ласкавий з нею, та не одразу прогнав осмуту з серця. - Менi се не подобається, жоно. - Що саме? - А то, що ти вдалася в тугу i без видимої причини. Волiв би завжди бачити тебе свiтлою та ясною, як умiпш бути. Коли хочеш знати, затим i покликав, аби винагородити за все, що робила й робиш для мене, дiтей моїх. - Правда? - Як я - се я, а ти - се ти. Скинула повитi болем нiяковостi очi й тицьнулась мужевi своєму до плеча. Горнулася й казала щось, казала й горнулася, а вiн обiймав її, гладив, заспокоюючи, плечi й тiшився з того, що знову бачить свою Миловиду такою, як там, в оточеннi ясноликих дiток, - Милана знаєш що повiдала менi, коли йшла вiд нас? - почув нарештi її казання. - А що? - Зiзналася, що вельми прикипiла серцем до роду вiтця свого, що коли б пе велiння лади та не повиннiсть перед тим же родом, нiзащо не пiшла б iз нього. "Най мамця знають, - сказала, - кому я найбiльше вдячна в сiм родi, то се вам. Бо умiли бути кревною на мiсцi некревної, бо такими щедротами винагородили за багато лiт, як, може, не винагородила б i кревна". - Так i сказала? - Ано. - Ось бачиш. Я тiльки збирався подякувати тобi за твої щедроти, а Милана уже подякувала. Гадаєш, то так собi? О нi. То правда промовляє нашими устами. Бо ти не тiльки вiдрада, ти - божа винагорода усiм нам. Чуєш, усолодо моя, не тiльки вiдрада - винагорода! - Як i князь для мене. - Правда? - Не було б правдою, чи народила б йому шiстьох синiв? Осмiхнувся втiшено i вже потiм поправив: - П'ять їх у нас. - Буде й шостий, княже. Знай, непраздна я. - Отак? Тепер вiн, князь Волот, нiмував подивовано. Зрештою вiдкинув геть сумнiви, заяснiв видом й став вицiловувати жону свою, так солодко й гаряче, гейби вперше доступився до неї, свого найбiльшого жадання. Ось чому вона видалася йому сьогоднi до иевпiзнання лiпою i миловидою! Непраздна є! - То, може, за сим разом дiвка буде? - спинився нарештi й заглянув, збуяпий радiстю, в осяйнi її очi. - Хотiла б мати дiвку. Коли б ти знав, муже мiй, як хотiла б! Та ба, не буде її. - Звiдки така певнiсть? Пригадала: колись давно мала про це вже бесiду. Одначе чимось iншим не може пояснити князевi своєї певностi. - Ще в Випалi, коли була пiвдiвкою, наснився менi сон. Буцiмто рву на водi лiлеї, а кладу собi до рук маленьких хлопчикiв. Одного, другого, третього отак. Жахнувшись, прокинулася и повiдала своє сновидiппя бабусi. Старепька вислухала мене й сказала: "Лiлеї - русалчинi дiти, негоже зривати їх. А оскiльки ти брала серед них лиш хлопчикiв, то знай, у тебе будуть самi лиш хлопчики". Пророкування її, як бачиш, справджується: уже п'ятьох народила. - Одначе на водi, ти взяла лиш трьох. - Таки трьох. - Ось бачиш, серед всiх iнших може бути й дiвка. Повiрила чи лиш хотiла вiрити, в усякiм разi, мала намiр сказати втiшне для себе й для мужа, та їй не дали висловитись. Хтось стороннiй над'їхав тiєї митi до терема й дав знати челядниковi, що хоче бачити князя. То був гiнець вiд сторожової вежi па Днiстрi. Прибув сказати князевi: до нього правиться з миром та злагодою кутригурський хап Заверган i просить дозволу на в'їзд до стольного города Черна. Повелiв запросити хана i дати йому достойний високого гостя супровiд, а тим часом думав: "Чого се йому тра' вiд мене? Сказав, з миром та злагодою. Чи не обри заворушилися?" Кочовища кутригурiв пе доходили до Днiстра, отож i чвар iз ними у тиверцiв не було. Ото тiльки й клопоту мали через них, що пустили вiсiм лiт тому за Дунай i ви' слухали докiр iмператора: "Пощо пустили? Чи соузники так чинять?" Опiсля кутригури не поривалися до ромеїв i до Днiстра не доходили. Випасали череди корiв, отари овець, а найбiльше комоней далi па схiд, коли й мали якiсь сутички чи перетрактацiї з антами, то лише з тими, що сусiдять iз ними - уличами та ще полянами, коли тi спускалися на пониззя Днiпром або ж Бугом чи Онгулом. Ратних змагань мiж ними та антами, скiльки й пам'ятає себе, не було. Невже справдi заворушилися обри и погрожують походом через кутригурськi землi? Дуже можливо. Досi вони, сидячи за Днiпром, на уличiв та полян ходили яко татi, тепер могли обiйти їх i правитись до Днiстра через Кутригурську землю. Чом би й нi? Скiльки тих нутригурiв i що для обрiв кутригури? Тi пруги i не таких здатнi поглинути. Хан не поспiшав об'явитися в гридницi Черна, одначе й не зволiкав аж надто. Коли ж завiтав, був по-асiйському ввiчливий i щедрий на хвалу. А ще вразив князя Волота молодечою ставпiстю i доброликiстю. Не лише кров, сила i здоров'я буяли в ньому. - Припiс я кпязiо на Тиворi, - схиляв покiрно голову i клав руку до серця, - жопi та дiтям його низький уклiн i найсолодпii iюб.iжаїїiш здоров'я та супокою вiд сгбе i всього люду па Кутригурах. Хай славиться iм'я його яко гонителя ромеїв i буде доброю пам'ять про цього пе лишень серед сущiїх, а й серед нащадкiв. - Спаси бiг. - А ще кланяюсь мужам його та воеводам, усiм, хто i пiдпорою князевi в дiлах ратних та вiчових. "А вiн добре обiзнаний з нами, як i з тим, що дiється в нас", - мiркує тим часом Волот i дошукується нагоди заговорити про суттєвiше. - Ще раз дякую хаповi за прихильнiсть серця, як i за добрi побажання. Привiдця кутригурiв, сподiваюсь, вперше у нашiй землi? - Так. - То най буде повен: па добро вона завжди вiдповiдає добром. Висловлюємо й свою найсердечнiшу здравицю хановi, усьому родовi його, мужам ратним та думаючим й просимо бути серед нас, як серед своїх. Сiдай, хане, на чiльне мiсце, най сiдають по обi руч мужi твої та й кажiть, що привело вас у землю нашу. Заверган не примушував господаря просити вдруге. А поки всiдавсь та розглядавсь, зважував давно виваженi думки й прицiлювався, котра з них буде зараз найбiльш слушна. - Князь мусить знати: у привiдцiв люду немає нiчого вищого за потреби люду. Те, що зняло мене та моїх кметiв iз насиджених мiсць i повело в Тиверську землю, не в винятком. Опустив на мить долу зiр, схоже, що черпав там десь, поза гридницею, своєму серцю снагу, i вже потiм почав оповiдати, якi безлiття переслiдують його люд, i доволi часто. Тож i намислили кутригури: чи не пошукати їм щедрiшої на злаки, а вiдтак i на благодать землi? Раз уже прибули до них, тиверцiв, як до добрих сусiдiв i не приховали того, з чим прибули, то не ховатимуться й далi: усi вбачають таке благо в задунайських землях Вiзантiї, не iнакше мислять i кутригури: коли вже йти кудись, то йти треба лиш туди. - Чим же може прислужитися вам Тивер? - не зовсiм розумiв князь хана чи пiдганяв iiого, аби одкрився шиидше з тим, заради чого прибився до Черна. - Прийшли просити князя, аби пропустив нас туди, по ставав на нашiй нутi з раттю. Лихого намiру до люду тиверського у нас немає. Пройдемо до Дунаю i зникнемо за Дунаєм. - А що скаже нам Вiзантiя? - Йдете ж не ви, ми пiдемо, i пiдемо з добрим намiром - поселитися. "Ви не щирни зi мною", - казав на дулiцi князь Водит i ни вагався вже. - Не дiло кажеш, хане. У нас iз Вiзантiєю давно укладено ряд на мир i злагоду, ми не можемо порушувати його i тнм ставити себе нiд загрозу ромсйського вторгнення. - Досi ж за Дунаi, як i з-за Дунаю, вiльно було ходити. Невже князь не може послатися на це, коли заремствує Вiзантiя? - Тiш, хто йде туди з добрими намiрами, i зараз вiльно йти. Кутригури ж хочуть пiти й сiсти на ромейських землях гвалтом - так, як сiдають склавини. А мiж ними й ромеями - хан, сподiваюсь, знає те - йде справжня сiча. Як же ми, соузники ромейськi, можемо напустити па ромсїв ще й вас? Завергап перезирнувся з кметями. - А колiї за Дунай схочуть пiти ис лише кутригури, - сказав i глибоко заглянув Волотовi у вiчi, - а й утигури обри? Невже князь усiм їм стане на путi? Невже вiн захо^ че знекровлювати себе лиш тому, що має з ромеями ряд? Волот вiдчув себе загнаним у глухий кут. Сидiв, дивився на привiдцю кутригурiв i вiдмовчувався. Хап не забарився скористатися тим. - Кутригури пе хотiли б знекровлювати себе у сiчi з тиверцями, - сказав довiрливо. - Вiддавна мають їх за добрих сусiдiв, тож i волiли б мати тiльки за таких. Пошлись, кпяже, на правiчний покоп - вiльно ходити гостинною путтю на обводах - i тим уймеш ромеїв, матимеш, як i мав, iз ними мир та злагоду. - Нi, хане, про злагоду годi тодi й помишляти. Це було схоже па вiдмову, i Завергап занепав духом. Дивився па привiдцю тиверцiв усе ще благальне, та разом з тим i примiтне нiяково. Волот заглсдiв те i, мабуть зглянувся па нього i його бiдкання. - Най хан погостює в пас день-другий, - обiзвався перегодом. - Мушу зiбрати всiх лiпших мужiв Черпа та його околiй i порадитися, як нам повестися в сiм дiлi, аби i з ромеями не розбити глека, i з вами, сусiдами в Помор'ї, також. А зараз прошу всiх за княжий стiл, одвiдати страв господинi мосї, знесолити серце i розум питiєм. Вдовольiтилися стравами та паноями княгинi Миловиди за дня, вдонилi, нялися ii тодi, як стемнiло, зайшло па нiч. I не лише князь iз ханом та тi, що стояли коло них. Прибули на княжий пир чiльнi мужi тверської дружини, було немало i з городських, надто мужiв думаючих, нагодився з Волiша й иарочiїтпii муж князя Доброта Мєзамiр. Тигк i бесiда весь час точилася довкола одиою й тою ж: чи гоже, справдi, сваритися з кутригурами? Чи вiддавна не так було: хто хотiв, той i йшов за Дунай, кому треба було правитися з-за Дунаю, той i правився? Племена-сусiди, як i привiдцi племен, не в одвiтi за тих, що приходять, вони в одвiтi за себе - i тiльки. Хан правду каже: Тиверi на всiх не вистачить i всiх собою вона не прикриє. Так мають i сказати ромеям: ви пильнуйте себе, ми - себе. А те, що є ряд про невторгнення, то так воно i є: Тивер не вторгається, вторгнулись кутригури, користуючись поконом вiльно ходити обводами чужої землi. Хан розчулився в тих бесiдах i поривався присягнути кров'ю, що буде вiрний обiцянцi, що матиме Тивер i тиверцiв за добрих сусiдiв як нинi, так i в вiках. Йому вiрили, з- ним були щедрi на питiє i ще бiльше на благоволiє. А другого дня по обiдi вже князь зiбрав радних i вчинив iз ними осiбну вiд гостей раду: як бути з кутригурами? Радилися довго i ставилися до того, чого хотiв хан, повсякому, а утвердилися на несподiванiй i, як видалося всiм, єдино можливiй гадцi: хай iдуть кутригури за Дунай, одначе не там, де є тиверськi сторожовi вежi й проторенi до них путi. Самi мають прокласти їх i переправитися в мiсцях, де на них нiхто не сподiвається, Тивер удаватиме, що не вiдала про те. Князь Волот не одразу, все ж змушений був визнати: то справдi слушна порада, i не барився уже ознайомити з нею привiдцю кутригурiв. VI Флавiю Петру Саватiю Юстинiану не було пiдстав парi пати на давно померлу й забуту в житейських клопотах матiр. Як би там не було, не хтось iнший - таки вона, убога селянка з Верхньої Македонiї, винагородила його по тiльки ликом i статурою Аполлона, а й щасливою долею, коли начистоту, може, найщасливiшою з усiх смертних. Хто вiн був, коли правився з загубленого мiж гiр, iiiiгому не вiдомого селища Таурiсiй у таємничу столицю Вiзантiйської iмперiї? Звичайнiсiнький пастух: босий, паiiiвзодя