гнений, з висмаленою сонцем кучмою волосся на головi i з полотняною бесагою за плечима. А он як обернулося; став iмператором найбiльшої в свiтi iмперiї, повiювладним володарем мало не пiвсвiту - всiєї Передньої А-пї з числоiiпшiи провiпцiямп, почшiаючiї дiд Палестини Сiрiї, Аравiї, Фiшкiї, Мисиїштамiї м кiнчаючи Вiрменiєю' а ще Понта Пелемона, Єленоионта, Дакiї, Фракiї стародавнього Iллiрика i ще стародавнiших грецьких провiнцiй полупочпої Африки, мало не всiєї Iталiї. Чи це так собi i чи тому тiльки, що в Константинополi сидiв тодi, в день його, Юстинiанової, появи, кревний дядечко в 'iпостасi iмператора Юстина? Ба нi, пе тiльки тому. Була ще й воля Всевишнього, покликана молитвами матерi, що проводжала сина в таку далеку i таку попевну путь, як була й дарована тiєю ж матiр'ю в день появи Флавiя Петра Савагiя па свiт всеблага заступниця - доля. Це вона подбала тодi ще, як Флавiя колисали в колисцi, аби iмператор Анастасiй не залишив для трону, на якому он скiльки возсiдав, спадкоємця, аби серед тих, хто щойно оплакував його, восторжествувала не злагода - ворохобня, i така що не лишала найменшої надiї па примирення. Сенат, цирковi партiї, аристократи Константинополя уповали на Iпатiя Анастасiйового небожа, а всесильний Амантiй, тимчасо^ вий правитель по Анастасiю - на розпаленi в собi'жадання: нi в якому разi не випустити з рук даровану богом владу. I пiшло, i завертiлося. Поки аристократи справляли по Анастасiю поминки та обходжували Iпатiя (а то ж як слiд було втокмачити йому, чого сiдає в .iмператорське крiсло, чию руку має тримати, коли сяде), Амантiй накинув оком на дядечка Юстина, тодiшнього привiдцю сили що на неї спирався трон - iмператорської гвардiї, i сунув йому до рук яко особi впливовiй серед гвардiйцiв немалу купу солiд, а заодно i повелiння: не скупитися ними сипати щедро й навсiбiч, одначе з неухильною метою: ' аби гвардiя посадила на трон не Iпатiя, а Феокрита, особу довiрепу i в усьому покiрну Амантiю. "Досить аристократам правити нами", - сказав утаємничено i гнiвно, уповаючи ясна рiч, на те, що дядечко яко колишнiй плебей вiзьме той гнiв до серця й подбає, аби па трон сiв Фоокрит, коли вже вiн, Амантiй-евнух, не може сiсти. Не хтось iнший, саме вона, всесильна i всеблага доля, надоумила тiєї дни-' пи й сенаторiв не поступатися своїм, вiддати скипетр iмператора кому завгодно, тiльки пе Амантiю i його креатурi_ Феокриту. "Прiч євнухiв!" - заволали й почали гуртуватися та розкидати мiзками, хто може стати Амаптiю на перепуттi. "Юстип, привiдця iмператорської гвардiї!" - пiдказала та ж доля, i оскiльки iншої сили при Августiонi справдi не було, а дядечко Юстип теж був особою не без олiї в тiм'ї, обернулося так, що гвардiйцi по стали па бiд Феокрита, одначе не стали й на бiк Iнатiя, проголосили i'.iпрратором Пiлпптiї Юстiпiп. Лмиптнii лмуiпнiвiп бупубрити голову в плечi, а сенатори, як i цирковi партiї, схилитися па бiк гвардiйцiв. "Лiпше буде, - сказали собi, - коли iмперiєю правитиме в усьому покiрний нам смерд, до того ж лiтнiй i бездiтний, анiж владппй i пiдстуїший євнух". Швидко перетасували мiж собою наявиi в сенатi мiсця, пiдняли вiтрила й, упевнившись - корабель iдо своєю, раз i назавжди обраною путтю, стали спiвати новому iмператоровi осанну. I воїн вiн, яких свiт ще не знав, i державця яких iмперiя досьогоднi не мала. Не подивували й тодi, як той воїн i державця укоротив вiку спершу Амаптiю, котрий мiг не змиритися й торувати путь до iмператорського столу, затим Феокриту, стяв голови популярному на тi часи привiдцi палатiйських легiонiв Вiталiану, iнiцiаторовi фiнансових реформ i вельми впливовiй за Анастасiя особi в iмперiї - префекту Преторiя Морину. Важливо, що їх, сенаторiв, обiйшов караючий меч i що досягнуто найголовнiшого - немає Амантiя. Були, щоправда, iншим спантеличенi: новий iмператор, виявляється, не просто собi мало обiзнаний з грамотою, вiн неспроможний навiть поставити пiдпис пiд едиктами, що їх готують iншi! Спершу ширили очi, потискували плечима, далi почали дозволяти собi шептатися: як бути? Меншi йшли до старших, старшi - ще до старших, а тi, не вiдаючи, що можна вдiяти, робили кам'яними лиця i тим казали: ви про со не вiдаєте, вам те наснилось. Та не спить людська мисль, коли знає: над нею висить i щомитi погрожує карою меч. Хай не серед вищих i найвищих, все ж знайшовся в сенатi такий, що прибiг одного досвiтку й вигукнув, подiбно Архiмеду: - Еврика! Я знайшов! - Що саме? - пеповпо поглянули на нього. - Виготуймо для iмператора платiвку з чотирьох лiтер: legi ("я прочитав") - i того буде доста. Вона засвiдчуватиме пiдданим i всьому свiтовi його грамотнiсть та компетентнiсть в дiлах iмперiї, iїу, а поставити таку платiвку не важко. Потiха - велика спокуса, а бажання бачити себе мудрiшим самого iмператора тилi паче. Тож i змагання сенату з iмператором-смердом що далi, то помiтнiше входило в силу, i хто вiдає, чим завершилося б, коли б та ж доля не стала на бiк дядечка Юстина i не нашептала йому: сенатори пiдсовують тобi посмiховиська замiсть едиктiв, а ти розкинь мiмками i пiдсунь сенаторам щось таке, вiд чого у них не лише у лосi закрутило б. I дядечко послухався тих нашiптувань. Перше, що вчинив, став бувати - i доволi часто _ на циркових виставах, збирати в себе i щедро винагороджувати поетiв, якi подобалися публiцi i яким найзавзятiпте аплодувала публiка. Не вiдаючи доти, що таке наука i культура, iмператор став неабияк дбати про їхнiй розквiт в iмперiї, заклав i воздвиг за своєї пам'ятi бiльше, нiж будьхто, наукових i культурних закладiв, церков, яко щирий християнин заходився переслiдувати єресь та єретикiв i тим примусив служителiв церкви, ба навiть цирковi партiї поставити рогом очi й сказати прилюдно: "О-о!", а вся iнша просвiщепна братiя - i найперше поети та актори, не забарилися пiдхопити те "о-о" й возвеличити iмператора Юстина в очах непросвiщенних яко мудрого серед мудрих i просвiщепного серед просвiщенних. Нiхто не смiв уже пiдсовувати iмператоровi лживi письмена замiсть едиктiв. Супротивно тому, засвiдчували щирiсть, присягалися в вiрностi, хоча позаочi й уповали па час. Юстин, гадали собi, похилий вiком, до того ж не має спадкоємцiв. Вiдiйде - i вдiють своє: надiнуть iмператорський вiнець особi iмператорської кровi. Та й тут помилилися: дядечо Юстин справдi виявився мудрiшим за наймудрiших. Тодi ще, як сiв на тронi, послав до Верхньої Македонiї гiнцiв з повелiнням: хай хтось iз небожiв кидає гирлигу, з якою ходить за вiвцями, й пра, виться до Константинополя. А коли небiж прибув, сказав йому: "Я старий уже для того, щоб сiдати за лаву i оволодiвати науками, тим паче у вищiй школi - унiверситетi - сядеш ти. Часу матимеш обмаль, тож не гай його, вдень i вночi сиди над книгами - мудростями вiкiв. А осягнеш їх бiльш-менш, прийдеш i станеш поруч зi мною, допомагатимеш менi править iмперiєю i сам навчатимешся. Не брязкай там, серед павчителiв i тих, з ким навчатимешся, iменем моїм, натомiсть постарайся осягнути розумом бiльше, нiж будь-хто, i стати пiд кiнець навчання вище, нiж усi". Вiн, Юстинiан, теж був не з якогось iншого тiста, таки з дядечкового, тож пе забарився утямити, куди хилить iмператор, надто коли вiн покликав його i ще кiлькох таких, як вiн, до Августiопа i повелiв бути його довiреними в Августiонi. Може, котрийсь iз сенаторiв i втямив перегодом, до чого йдеться, та було вже пiзно. Iмператор Юстин вiдчув на той час, що днi його лiченi, й усиновив обiзнаного з науками як i з сенатськими премудростями небожа своїм чи не останнiм едиктом,-- тпм, иа якому стояло по звичне для всiа "Я нричiгiаи", сiинли набагато значимiше: "Я передав владу над вами i всiєю iмперiєю своєму небожу Юстинiану Першому". Хай та воля iмператора не подобалася комусь, хай хтось рвав на собi волосся, збагнувши, що сталося в iмперiї i в чиї руки потрапила iмперiя, - дарма. Таким було велiння долi, так мало вже й бути: вiднинi на iмператорському тронi сидiтимуть пе спадкоємцi Зенона i його вдови Арiадни, ба навiть не родаки Анастасiя, сяде рiд Юстинiв з далекої Македонiї i сяде надовго. Бо хто насмiлиться чинити всупереч заповiту, коли той Юстинiв наступник мав уже своїх прихильникiв i в сенатi, i серед гвардiйцiв? Юстинiан спиняється перед глибоко посадженим у стiнi, вiкном iмператорського палацу i довго дивиться в далину, що стелиться через Босфор i десь далi. Он скiльки лiт минуло вiдтодi, як надiли на нього iмператорський вiнець i посадили на мiсце покiйного дядечка. Жарти хiба - понад тридцятьi За цей час померли не лише тi, хто рвав на собi волосся, шкодуючи, що якийсь пройдисвiт з iллiрiйцiв зу- 'я мiв напустити туману i лишити всiх у дурнях, померли; навiть тi, хто пам'ятав, з якого роду-племенi iмператор Юстинiан, як став вiн повелителем найбiльшої на всю ойкумену iмперiї. То давно, в першi лiта його присутностi на тронi, кричали на iподромi: "Було б лiпше, коли б не народжувався твiй вiтець Саватiй! Вiн не породив би вбивцю! " Тепер немає кому кричати. Та й не посмiють. Он який слiд лишив по собi в iмперiї, а вiдтак i в пам'ятi людськiй. "Який? - вигулькує котрийсь iз тих, що дозволяли собi ширити на iподромi роти й кидати в його бiк обурливi фрази. - Той, що кривавив землю на численних бородищах в пiвнiчнiй Африцi, Iталiї, в багатолiтнiй рiзанинi з готами, персами, де лягли з твоєї ласки сотнi i сотнi тисяч, чи той, що укоротив вiку тим же тисячам, а то й мiльйонам громадян iмперiї, не кажучи вже про рабiв, через нечуванi до тебе побори, пайвигадливiшi податi?" "Не тiльки, - Юстипiан обертається в тоii бiк, звiдки, смикнули його за руку, i приймає позу легiонера, що налаштувався до бою. - Ви, либонь, ото тiльки й знаєте, що нагадувати про податi та боролища. Так, обкладав вас, i па смерть посилав. А чому? Ви хоч колись замислитеся: чому? Хочете жити в багатiй, славнiй на весь свiт iмперiї i lie . лити кровi, не терпiтiї вiд податей? Ба пi, не було так до мене, не буде й по менi. Чули, не буде!" Чому сказав так, сам не вiдав, одначе певен був: сказав правду. Як правда й те, що його не за податi i по за'прол iгi у па биролшцах крив пам'ятатиме iмцерiн. Були ж Go не тiльки податi, були й творення самої iмщ-рiї, Дядечко Юстин лиш загравав iз поетами та акторами, вiн же, Юстинiан, в iм'я розвитку самої поезiї, як i науки, не тiльки оточив себе сонмом блискучих поетiв i вчених мужiв, наступив на горло власних переконань i поступився перед ними своїми переконаннями. Усiх переслiдував i жорстоко карав за вiдступ вiд християнської iдеологiї, а на вiдступи поетiв i вчених закривав очi i дозволяв користуватися мовою еллiнiв-язичникiв, якою нiкому не дозволялось користуватися. Хiба того не пам'ятали колись i не пам'ятають нинi хоча б i Прокопiй Кесарiйський, Агафiй Мiрiнейський, поети-епiграмiсти Павло Сiленцiарiй, Юлiан Єгипетський, Македонiй, брати Схоластики? Вищi школи - унiверситети були й до нього, те всяк знає. Та хто посприяв так розвитку науки в унiверситетах i не тiльки в Константинопольському, а й у Бейрутському, Александрiйському, Афiнському, Едеському, в школi риторiв i софiстiв у Газi, в медичному училищi в Нiсiбiсi? Саме при ньому, Юстинiановi, забурлило там життя, стали можливими дискусiї мiж вченими-фiлософами i вченимибогословами, мiж блюстителями права i законодавцями, iсториками i географами. Де є такi бiблiотеки, як у Константинополi, Александрiї, Бейрутi, чи в багатьох країнах Християнського свiту з'явилися такi, знанi серед вчених i невчених, просто просвiщенних мужiв працi, як "Християнська топографiя" Косьми Iндикоплова, трактати його опонента, александрiiiського фiлософа Фiлопона, науково аргументованi рекомендацiї медикам лiчця з Емiди Аецiя? А чиїми зусиллями створено зведення законiв Вiзантiйської iмперiї? А так, чиїми? Багато чого можуть пригадати згодом iмператоровi Юстинiану: i те, що зiбраний на iподромi повсталий охлос плавав у власнiй кровi й просив пощади, а вiн не дозволив залишити живим бодай когось iз тридцятiї п'яти тисяч, i що лив ромейську кров на численних бородищах поза Вiзантiєю, та нe забудуть, не можуть забути, що зведення юридичних законiв його епохи iменується Кодекс Юстинiана. Не професорiв права Феофiла, Дорофея, Стефана, Фалалея, якi немало потрудилися над ним, складаючи та коментуючи Дiгести, а таки Юстинiана. Бо той виняткової ваги i значимостi пам'ятник юридичної мислi створений таки при ньому i дякуючи йому. Податi, пролита на боролищах кров... А ви ж як думали? Обводи Вiзантiйської iмперiї он якi, їх до сього часу iiе спромоглися облiчити. Хто дбатиме про них, крiм iмператора, i хто зупинить варварiв, що варяться та й заряться на багатства iмперiї? Ви? Ба нi, iмператор. Тож i дайте iмператоровi, щоб мав ким заступити варварам путь у землi iмперiї, щоб мав за що звести фортецi, через якi пе могли б пройти тi ж варвари, щоб дбав про спасiння душ ваших зрештою. Скажете, не дбав про все те? А чиїми клопотами i солiдами вiдновлено сотнi старих, збудовано новi фортецi на обводах, споруджено городи, церкви та монастирi по всiй iмперiї i серед них окрасу православ'я - храм святої Софiї в Константинополi? Чи хтось колись спромiгся звести таке диво, чи доклав стiльки зусиль, аби процвiтало християнство, аби церква i iмперiя стали єдиним цiлим? Усе то мої турботи i моя гордiсть. Чули, моя i нiчия iнша! Скiльки стоятиме храм святої Софiї, як i споруджений для гнаних i голодних дiм Сампсона, стiльки й пам'ятатимуть Юстинiана. Так, я не шкодував на все це вашого поту, як i вас. А хiба я сам мало пролив його? Може, чревоугодничав, володiючи такою iмперiєю, може, дозволив собi бодай раз побути на дозвiллi, по-людськи виспатись? Не було того, ви пе знаєте, як знаєте й те, що я нiкого не вiдштовхував вiд себе, був доступний для всiх i щедрий з усiма, коли йшлося про творення iмперiї, а не про руйнацiю її. Хто, крiм Юстинiана, дбав так про ратну спроможнiсть ромеїв, про розвиток ремесла, торгiвлi? Хiба не моїми зусиллями добута золота жила вiзантiйської економiки - шовк-сирець? Хiба той найбiльший за всi вiки здобуток мало дав вам? Таке не забувають, вельможнi i невельможнi крикуни, як не забуде люд вiзантiйський i того, скiльки сили й розуму доклав iмператор Юстинiан, аби здiйснити давно сподiванi законодавчi реформи, обмежити владу сенату i сенаторiв, заборонити крупним землевласникам мати свої в'язницi, творити суд над пiдлеглими, аби подолати згубне для iмперiї запустiння земель у провiнцiях. Звичайно, знайдуться й такi, що нарiкатимуть. Яиже, ввiв таможнi мита для тих, що привозять i продають у його гаванях товари, стягує високi проценти з боржникiв, зберiг рабство i нi на йоту пе полегшив долю рабiв, ввiв примусову скупку хлiба, пiдвищив старi i вигадав новi податки, серед них такий навiть, як податок на повiтря - аери-i кон, був жорстокий як iз знаттю, так i з охлосом, пе брезгував доносами таємних послухiв, карав по їхньому доносу всiх, навiть тих, що творили з ним iмперiю й булгi свого часу улюбленцями. А хiба влада не є насиллям, може, папбiльїппм i найжорстокiшимУ Хiба такою iмперiєю, як Вiзантiя, можна управляти без таємних послухiв, вивiдувачiв, донощикiв? Усiм подобається те, що здолав силою меча свого варварiв i повернув у лоно iмперiї Пiвнiчну Африку, Iталiю, вiдновив, по сутi, славнозвiсну Римську iмперiю в її iсторичних обводах. А хiба усе те можна було зробити без належних витрат? Хiба державний фiск - бездонна бочка, я якої можна черпати та й черпати солiди? Он скiльки йде їх на велич i славу Вiзантiйської iмперiї, - ту саму велич, яка всiм веселить серце i плодить гординю. А за якi небеснi дарствспицi можна творити її? За якi?! Може, повернеться в когось язик сказати, що всi отi податi-здирства iмператор впроваджує заради себе, свого благополуччя? Юстипiап полишає нарештi облюбоване бiля вiкна, що виходить па Босфор, мiсце i звiльна йде через простору залу. В один куток, затим - у другий. "Чому це минуле так невiдступне переслiдує мене, будить неспокiйну думку, бiльше того, полишає в серцi неприємний щем? Постарiв, чую, педалеко той час, колiї доведеться стати перед всевишнiм i дати вiдповiдь за всi свої дянпя. Господи, пспжо тс стлпсться i стапотт.ся тi прдллркiм часi? А-а... - чує в собi силу i доволi рiшуче зривається з мiсця, йде до дверей. - Чи цим маю сушити собi голову? Живий дбає про живе, а надiлений владою iмператор - про владу". - Кличте до мене настоятелiв храмiв святої Софiї i святої Iрини. Скажiть, хай прибудуть з ученою братiєю, i негайно. Останнiм часом становище iмперiї, а вiдповiдно i церкви в iмперiї, чи не найбiльше хвилює його. Певен, не таке тверде й мiцне воно, як декому здається. Захiднi землi он як довго перебували пiд варварами. Чи то так собi? Чи за тi численнi лiта мало нашкоджено християнству i найпаче % люду християнському, його побуту, вiруванню, мбралi? Варвари, як i варварськi покони - iзчадiє єресi, якої й без того доста. Однi манихеї чого вартi. А монтанiсти, самаритяни, а монофiсити, яким, нiде грiха таїть, потурав сама iмператриця i до яких причетна мало не вся знать. Там, на заходi, а перемiною влади не все саме по собi неремiниться, i iмператор яко глава держави та церкви не може не дбати про це. Мусить дбати. Ходив i розмислював, з чого почне її, бесiду, а може, й суперечку, з богословами. Та йому не дали зiбратись з мислями, ба змусили навiть перенести призначену вже бесiду на iнший час. Прибув до Константинополя гiнець iз Фракiї й занiс до Августiона тривожнi вiстi: варвари перейшли через Iстр не лише в середнiй, а й у нижнiй течiї, плюндрують Скiфiю та Нижню Мiзiю. - Хто такi? Нашi зрадливi соузники анти? - Ба нi, за сим разом не вони. Вторгнулось знайоме iмператоровi по недавнiй сiчi плем'я, iменоване гуннамикутригурами. - Всього лиш? Що вдiяв намiсник, аби зупинити? Чому не зупинив i шле до мене вiстуна з лихими вiстями? - Бо варварiв не так уже й мало. Вони обминули фортецi й пiшли гуляти по провiнцiях. Беруть у поселян лиш живнiсть, самих же не чiпають, пускають поголос, нiби прийшли обрати собi землю й сiсти на нiй. - Мають намiр осiсти, а тим часом оббирають люд? Iмператор був явно iiепдоволопий вiстуном, як i вiстям її. - Чого хоче намiсник? - Просить помочi, василсвсс. Так i сказав: самим ла стримати, хай iмператор шле палатiйськi легiони. Юстинiапа аж пересмикнуло од тiєї наглої вимоги. - Усi шукають захисту в iмператора, усiм подай палатiйськi легiони! А де провiнцiйнi? На що покладався намiсник Фракiї, боришгiи иилуиочиi обииди, коли неспроможний оборонитися навiть вiд кутригурiв? Па крик його нагодилася, i нагодилась, як завжди, вчасно iмператриця. - Що сталося, Божественний? Хто збентежив твою душу, порушив такий жаданий супокiй? - Ось, послухай та полюбуйся, - показав на посланника з Фракiї i вiдiйшов набiк. Феодора - сама цiкавiсть i увага. Анi в очах її, без того великих i насторожених, анi на виду жодної тiнi гнiву чи невдоволення, лише подив i благання, благання i подив. Те й пiдкупило, певно, посланця. Без захвату, часто затинаючись, однак переповiв iмператрицi все, що розповiдав уже, не поминув i подробиць, якими з ляку чи через забудькуватiсть не удостоїв iмператора. - Скiльки ж все-таки вiйська у кутригурiв? Казав чи не казав се намiсник? - Достеменно нiхто не знає, судячи з того, як густо i нестримно йдуть по провiнцiї, далебi, не менше десяти тисяч. - Бог милостивий, упораємось. Iди й перепочинь з дороги, а iмператор подумає тим часом, що вдiяти, аби витурити варварiв, уберегти Фракiю i фракiйцiв вiд напастi. Ждала, коли стихне хода вiстуна, чи збиралася з мислями василiса, - вагкко сказати. Стояла при входi, виважувала допитливим зором Юстинiана й вiдмовчувалась. - Цi варвари не дадуть спокiйно дожити вiку, - перший озвався iмператор. - Усiм стоїть в очах i в тiм'ї багатство Вiзантiї, всi прагнуть поживитися ним. Лiзуть i лiзуть, мовби тi пруги. - Коли прийшли лиш за багатством, - пiвбiди. Гiрше, коли справдi хочуть поселитися. - Нащо вони менi, раби i конюхи! - розгнiвався Юстинiан. - Своїх не маю? - I я кажу: нащо? Гнати треба, i негайно. Василеве не обiзвався. Мiряв простору залу Августiопа й своє щось думав. Зрештою надумався й покликав придворних. - Де зараз полководець Велiсарii? - Далебi, спочиває пiсля виснажливих походiв. - Скажiть йому: поволi наем бачити у себе. I вже тодi, як придворний мав намiр iти, додав: - I небожу моєму Герману те саме скажiть. Феодора, як i завжди, лишалася не по-жiночому зосерод/шшию i думною. Та ось очi її загорiлися пiшим, пiж досi, вогнем i, як здалося Юетинiанивi, хай i iiеiiримiтно, все ж розширились. - Кого ж пошлеш, василевсе, з Велiсарiєм? Тi рештки, що маєш у Константинополi та околiях, чи вiд Наросса вiдкличеш когорти? - Може, й рештки, що вдiєш. Важливо, аби було кому вести їх. Там, у провiнцiях, злютують силу i з провiнцiйних когорт. Гадаєш, немає чи замало їх? Привiдцi бевзi i страхопуди - ось в чому вся бiда. Поховалися по фортецях i ждуть милостi вiд iмператора. - Можливо, й так. Поява Велiсарiя серед тих, що вийдуть супроти кутригурiв, не завадить. Одначе я на твоєму мiсцi покликала б насамперед слiв, котрi не так уже й давно укладали ряд iз утагурами та обрами. Хай би нагадали i обрам, i утигурам: брали солiди, давали обiтницю бути на боцi Вiзантiї, стинатися з усiма, хто йтиме у її обводи з полуночi, то хай стають тепер на наш бiк. Юстинiан не поспiшав радiти знахiдцi iмператрицi. - То давно було, Феодоро. Утигури вичерпали з наших мiхiв солiди й забули про обiтницю. Iнший уклали ряд i саме з кутригурами: Сандiл вiддав за їхнього хана свою дочку. - Це ще не каже: забув про укладений iз нами ряд. Iз кутригурами Сандiл не пiшов все-таки. Збагни, василевсе: не пiшов! А коли так, не зовсiм, виходить, забув. Iмператор зиркнув на неї i замислився. - Не пiдуть, Феодоро, утигури на кутригурiв. Де ти бачила, щоб родак iшов на родака? Василiса не осмiхнулася, одначе щось схоже на усмiшку накреслилось на її устах, заiскрилося в поглядi. - Ну, а обри? - Обрам, щоб iти па кутригурiв, треба вторгатися в землi антiв чи утигурiв. - Ти забуваєш, Божественний, що то безбожний люд, варвари, до всього ж гуннське порiддя. Вони на все спроможнi. Коли певний, що встигли забути про щедро висипане перед їхнi ласi очi золото, висип ще чи принаймнi побрязкай ним i побачиш, що з того буде. "А й справдi, - схилявся до її мислi Юстинiан. - Це варвари, вони на все здатнi. Хай Велiсарiй iде у фракiйськi провiнцiї з когортами, а сли з солiдами - до утигурiв та обрiв. Чи одне другому завадить?" "Стривай! - вихопився сумнiв. - Де вiзьму стiльки солiд? На те, щоб утримувати за собою вiдвойованi у варварiв захiднi' иривiицiї, треба їх, щоб стояти проти склав;'Нiн, iди затопали Iллiрик, те-к -гриби. Щи й цим, обрам •iл утигурам, мушу готувати. Чи не забагато всi хочуть?" Феодора не вмовкає, знай пiдшукує резони й переконує цими iмператора, а iмператор стоїть, мовби шарпане вiтрами дерево, i не може зважитися на те, що радять. Розкидається ж пе чимось, розкидається скарбами, стягнутими з тих, котрi он як попрiкають його. Коли пiде на це, змушений буде знову оподатковувати. "А-а, - махає зрештою рукою i велить кликати когось iз сольства. - Мають пiдданi аерикон, матимуть ще й податок на воду, що б'є з iмперської землi, на дим, що йде з осель зледачiлих. Не хочуть чи не можуть самi стати на оборону отньої землi, хай дають солiди". VII Самолюбство молодого хана на Кутригурах могло бути й нотiшеним уже. Якже, таки взяв гору над кметями. Одне, обстояв для себе i жони своєї дозвiлля - все нередзим'я i всю зиму був iз Каломелою, а друге, он як вознiс себе в очах кметiв. Тодi ще, як повернувся з Тиверi, зiбрав їх i сказав: "Нам i дозволено, i не дозволено iти землею Тиверською. Думайте, як пройдемо. Даю вам на те иередзим'я i зиму, бо лише по зимi пiдемо". Не вiдає, думали кметi чи нi, одне знає: не мiг пристати до того, що надумали. Коли зiбрав їх перед походом та став питати, всяке казали i на все указували, не вказали лиш достойної путi. - А коли так зробимо, - винiс на їхнiй розсуд свою думу-рiшенець. - Не тодi пiдемо за Дунай, як спаде та вигрiється в ньому вода, а тодi, як снiги вже стануть мало не до решти, а крига па Дунаї буде ще мiцна - така, що витримає i воя, i його огира. Якусь мить нiмували всi, потiм заговорили навперебiй, зрештою стали схоплюватися ii виголошувати своему привiдцi здравицi. - Слава мудрому хановi! - Слава й хвала! Слава й хвала! - З таким - хоч на край свiту! Не кривитиме серцем: радий був чути такi здравицi. А ще бiльше радiв опiсля, коли замисел його виявився н" просто вдалим - на диво угодним для всiх та щасливим. I Днiстер перейшли по льоду, нiким но були помiченi, i Приднiстров'я та Придунав'я здолали, уникнули того, чого найбiльше боялися - занесеного сиiюм безнуття, i на Дунаї вийшли в тiм мiсцi, де не було анi тиверських сторожових веж, анi ромейських фортець. Зате рiка лежала скована ще льодом - вiд берега до берега полискувала ним пiд скiсними й холодними па передлiттi променями сонця. Правились через неї по одному i вдень. Правились i потерпали, ясна рiч: а раптом пiд котримсь iз воїв, що йшов поруч iз огирем, чи пiд огир'ем виявиться промоїна? Зате коли вийшли на супротивний берег, та обiгрiлись при багаттi, та наситились їдою, та вилаштувались сотнями, радощам всiх не було меж. - Слава хану Завергану! - кричали тисячоголосе i не зважали на те, що хтось десь почує, їх десять тисяч, i всi мечники, пiд кожним гарячий степовий кiнь. Хай спробують ромеї спинити таку лаву. Присяйбiг, доки отямляться та зберуться з силою, вони, кутригури, доможуться свого. Тепер пiд ними твердь, теяер нiщо їх не спинить. Хан не мав тут наперед посланих вивiдникiв, як мав повсюдно їх ромейський iмператор, тож i не сподiвався довiдатися, що вчинить Юстинiан, почувши про вторгнення. Хай що хоче, те й чинить, розмовляти все одно доведеться тодi лиш, як кутригури знiмуть тут веремiю, до якої змушений буде прислухатися не лише iмператор, а й тi, що здiйснюватимуть його волю. А так, iншої путi до перетрактацiй iз ромеями немає й бути не може. їх тiльки силою й можна примусити розмовляти з варварами. Мусить зiзнатися сам собi, i зараз не вiдає, чого домагатиметься вiд ромеїв: таки облюбує, гуляючи по Мiзiї, землю й скаже iмператоровi: "Уступи її менi", чи вiзьме, що можна взяти вiстрям меча, й поверне комопей за Дунай? Кметi усе ще тiшать себе сподiванкою, що сядуть тут, у ромеях, з родами на вiчнi часи, а йому, признатися, но вi риться, що буде саме так. Хай i про себе, все ж схильний думати iнш'е: з добутою в цих землях здобиччю i на Онгулi непогано буде. А здобич, з усього видно, матимуть добрячу. Ромеї менш за все сподiвалися нападу та ще в такий час - раннього передлiття. Спочивають, либонь, но натоплених оселях i гадки не мають, що хтось звiдкись може вторгнутися. Уявляє, як перепудяться довiдавшись. Або ж кидатимуть усе, чим володiють, i тiкатимуть куди очi дивляться, або одкуповуватимуться товаром, солiдами i нишкнутимуть за стiнами возвсдешiх iмператором фортецi. Вiд тих, що ховатимуться за стiнами, всього, звичайно, можна сподiватися. Коли сила буде на боцi кутригурiн, нишкнутимуть, уповаючи на милiсть звитяжцiв, коли не станс її, вийдуть iз засiдок i вдарять у спину. То напевно. А проте iншої ради немає. Йде ж бо в цю землю з далекосяжним намiром - сiсти на нiй. Тi, що лишаються в фортецях, можуть бути перегодом сусiдами, а сусiдiв усiм дозволено дражнити, тiльки не кров'ю. Кровi пiхто не прощає. Тисячi не довго йшли скiфським трактом. Нагулявшись по околiях i не натрапивши на опiр з боку ромеїв, розбилися на сотнi й подалися геп далi - в широкi й безмежнi, як i там, на Онгулi, степи. Не спиняв: хай iдуть. Казавбо вже: ромеї не сподiвалися вторгнення. Доки довiдаються про те, доки зберуться та вийдуть, не одна седмиця мине. Тож хай гуляють кутригури, доки гуляється, хай беруть усе, що можна взяти у тих, що втекли або ховаються по яругах. Гляди, наберуться та й вдовольняться тим. Вiн не казав сотням, як i тисячам: "Вперед, тiльки вперед!" Та вони й без казань розумiли: хан мислить саме так. Єдине, чим поцiкавились, коли вiдходили: де здибаються з хапом? - На трактi, що веде до Маркiанополя або ж пiд самим Маркiанополем. Були слухнянi: ждали на нього i тих, що з ним, там, де велiв ждати. I раз отак, i вдруге, i втретє. Полишать при обозi нахапаний по околiях товар - i знову зникають на кiлька днiв, полишать - i зникають. Аж поки не перетнули їм путь i не сказали: доста. Не лiз па рожен. Спинився й став розглядатися. А тим часом гнав по колiях гiнцiв i збирав розпорошенi тисячi. На щастя, й ромеї не поривалися до сiчi. Заслонили путi, iцо вели в гори, й ждали чогось. "Не iнакше як на пiдмогу сподiваються. То, може, скористатися цим i повести перетрактацiї про поселення?" Надумався i спорядив нарочитих мужiв. - Хочу говорити з привiдцею, - сказав через них. - Про що? - Хай виходить за стрельбище перед воїв своїх, там почує. Не одразу вiдповiли, думали. Л може, й радились. . - 3 татями одна розмова, - сказали нарештi, - меч i сулиця. - Хто привiдця легiону? У вiдповiдь - мовчання. I збагнув Заверган: то недобрий знак. А збагнувши, схолонув сорпем. Нiн не вперше виходить па сiчу, однак не так i часто, щоб почувати себе непохитно твердим. А, окрiм того, ранiш виходив яко сотенний, тепер є привiдця всiєї ратi. Хто, крiм нього, подбає, аби знати, що помишляє супостат, куди i якi сили кине? Хто має розкинути мiзком i упередити його, супостата, зустрiти там, де вдарить, i вдарити там, де не жде? Хан i тiльки хап. А коли так, де тут до супокою i яка мова може йти про супокiй? Настає вирiшальна мить, мусить бути готовий до пеї, коли хоче стати достойним слави, що так щедро воздали йому нещодавно родаки, i звитяжцем на боролищi. Найперше, про що подбав iз тими тисячами, що були при ньому, аби ромеї не обiйшли їх i не вдарили в спину. То вагома запорука безпеки, над усi заповiдi - заповiдь. А все ж твердостi духу не почував у собi: гримав на воїв, що поверталися, не розшукавши котрогось iз кметiв, гримав i на кметiв, коли з'являлися перед його очi не тодi, коли хотiв би бачити. - Ви чого йшли сюди? - допитувався, забуваючи, що сам дозволив свого часу промишляти в околiях и пiдбирати все, що негаразд чи без догляду лежить там. - Гадаєте, ромеї до самого Константинополя тiкатимуть, зачувши ваше iм'я? Ставайте там, - показував, - i робiть усе, що належить робити воям, коли доходить до сiчi. З десяти тисяч комонникiв, що йшли з ним через Дунай, при Завергановi було менше половини. I це не могло не бентежити привiдцю кутригурiв. - Бевзi! Байберечники! - нарiкав на тих, що все ще гасали невiдомо де. - Ба, як голосно кричали на радах: "Люд знемагає в нестатках! Не задля себе, задля люду кутригурського маємо йти i добувати землю, що стала б годувальницею не на лiта - на вiки". А прийшли на таку землю - й забули про люд, жiночий байберек затуманив мiзки! Єдино, що тiшило, - йото таки почитали в ратi. I нипiкли, коли гримав, i в помiч старалися стати, коли видiли: в пiй с потреба. Хап мас тяму, та яко привiдця оп якиii небувалий i нетвердий у собi. Бачили, ромеї теж збирають силу й ставлять її так, аби при нападi було кому захищатися, у наступi напирати по лише чоловими, а й тими, що на крилах, когортами. Тому й не могли почувати себе спокiйними, а неспокiй гнаїi ближче до ромойського табору, змушував приглядатися, що робиться в таборi. В тих розглядинах натрапив котрийсь на спокусливу щiлину в лавах супостата й загадався, стаг,ши перед ханом: .iумиг.ии залишили її iмператорськi стратити яко спокусу, чи такiї не бачать, яка їй спокуса? Заверган приглядався до неї з узвишшя чи з огира, сходив у доли - i знову приглядався. - Покличте сюди кавхана, - повелiв тим, що були найближче. Сам до пуття не розумiв, чому кличе саме Коврата. Одначе коли вiн над'їхав i став перед ханом, не мiг не потiшити себе певнiстю: лише Коврат i спроможний здiйснити те, що намислив, якщо його взагалi можна здiйснити. - Бачиш той густо порослий деревом виярок? - Бачу. - Ромеї, з усього видно, не осiдлали його. Приглянься за дня i вивiдай, чи так це, або iншу щiлину знайди в їхньому таборi. Вночi маєш проникнути тiєю щiлиною, затаїтися за спиною когорт i вивiдати, що дiється в таборi, яку силу мають стратиги, чи надходить їм помiч, куди простують тi, що надходять. Коли це знатимемо, знатимемо й усе iнше: де ждати ромейського нападу, куди вдарити, коли зважимося вдарити першими. Коврат одразу ж, як здалося хановi, не вагаючись, погодився вволити волю привiдцi. I та його ладиiсть неабияк потiшила Завергапа. Радiв кожнiй сотнi, що вiдшукаласьтаки й прибувала чи обiцяла прибути слiдом за гiнцем, i все пильнував та повелiвав, аби пильнували й iншi. "I омеї, - казав, - вправно володiють мечем, та ще вправнiше пiдступнiстю. Стережiться її". Кметi не гайнували часу, змiцнювали табiр, ставили, де треба було, сторожу. Проте не вдавалися до хана i не радилися з ханом. Усе, що робили, робили на власний. "Не бiда, - втiшав себе, одходячи до сну, - аби робилося так, як треба". Пiзно заспув, тому й не певен, що спав. Здавалось, тiльки-но забувся, уже й розбудили. - Хане - сказали утаємнично, - кметь поврат волiє бачити тебе. Схопився рвiйно й, здавалося, змахнув iз себе тiєю рвiйнiстю дрiмоту. Булане нiч, i тс, що Коврат зважився будити серед ночi казало все: вiн недаремно ходив до ромеїв. А проте повiдано перевершило всякi сподiванки. - Хане, - сказав неголосно, однак пiднесено й твердо, - Є можливiсть заволодiти ромейським табором i без надмiрної кровi. - Такшi малочисольшш вiй? - Нi. Числом їх немало. Може, не стiльки, скiльки пас, одначе немало. Iнше нагледiв я, будучи в ромеїв: знаю, де привiдцi табору, як пiдiйти до них i вдарити зненацька. А вiзьмемо привiдцiв, вiзьмемо i весь табiр. Вiн був не такий уже й велеречивий, цей Коврат, зате смiливостi й рiшучостi йому справдi не бракувало. Не просто ознайомлював свого привiдцю з тим, що винiс iз вивiдин, запевняв, i запевняв гаряче: слiд робити так i тiльки так. А ще умiв запевняти. Хан iшов слiдами реїей його й бачив стезю, котра виведе до наметiв, у яких спочивають ромейськi привiдцi, видiв, як вiддаленi вони вiд когорт, що протистоять їм, кутригурам, розумiв, що то важитиме, коли кутригури знiмуться поночi i пiдуть на ромеїв, а вiд ромейських привiдцiв анi згуку, анi вiдгуку. То справдi може бути звитяга, i неабияка. - Ти певен, там, де пройшло кiлька вас, пройдуть i десятки, ба навiть вотня? - Пройде, хане, щоправда, тiльки пiшо. Замислився Заверган i все ж ненадовго. - А що буде, коли хтось оповiстить ромейськi когорти: привiдцi в бiдi, i тi кинуть супроти вас комонну сотню, а то й двi? Встигнете зникнути в яругах i переховатися купно з полоненими привiдцями, доки надiйдуть нашi? - А ми не ховатимемося. Ми вдаримо ромеям у спину й пiдемо назустрiч тим з наших, що ломитимуться в ромейський табiр. Хан не приховував втiхи вiд того, що чув з уст свого вивiдника. - Дiло речеш, Коврате. Присяйбiг, дiло! Ось тiльки чи стане на те сотнi? - То вiзьмемо бiльше, хоча б i три. Де пройде сотня, там пройдуть i всi iншi. I то правда. Нiч он яка затяжна, такої ночi багато можна встигнути. Лишається в одному визначитись: хто поведе цi сотнi? Виправа достойна твердої руки хапа, а хана й тут треба. Коли дiйде до пiчного вторгнення у ромеiiський табiр, до удару, що має зламати ромеїв, хан мусить бути тут. Отож вести сотнi за спину ромеям, крiм Коврага, немає кому. Так i сказав: - Вiпiрава ця неабияка. Вiзьмеш її на себе? - Коли хап зпiрястi.сп, чому по вчптп? - На тому й станемо, - поспiшив виректи Завергап i, нiби засвiдчуючи своє вдоволення згодою, простягнув десницю й довiрливо поклав її кмет'евi на плече. На те, щоб розмислиш i розтлумачиш, хто, де i як дiятиме у цiй виправi, був даний день i половина ночi. А па саму виправу вiдводиться куций iз куцих час. Бо покладаються не так на силу i обiзнанiсть, як на зухвалiсть. А її може дозволити собi лиш той, хто вмiє бути i мужнiм, i мудрим, i беззастережно одважним. Нагадував усiм про це, а чи будуть такими, коли Коврат i його сотнi подадуть знак, не певен. Ломитися доведеться в нiч, по сутi наослiп, та й ромеї можуть виявитися не такими вже й безпечними, як сподiваються. Звiдки знати, як буде, що буде насправдi? А втiм, чого тепер вагатися та ворохобити себе? Коврат пiшов, вороття немає вже й бути не може. Оскiльки ромеї вiдмовилися вiд перетрактацiй, сiча неминуча, i буде лiпше, коли почне її саме так. Тихо як у селищi й поза селищем. Сплять усi чи затаїлися? Ромеї, напевно, сплять, чого мали б не спати? Вої ж його не повиннi б. Там, куди пiшов Коврат, ось-ось мають запалати хижi, знiметься до неба трьома багаттями вогонь, а то й буде знак, що всiх покличе на сiчу. Заверган пiдводиться iз старанно вистеленого йому ложа й виходить з намету. Стоїть пiд зорями, дослухається до околiй. Зрештою кидає доскiпливий погляд на небо, шукає зорю, котра має повiдати йому, чи довго ждати ще сподiваного знаку. - Хан так i не заснув, мабуть? Оглянувся - позаду намету, бiля напiвпригаслого багаття сидiло кiлька i серед них кметь, котрому велено бути сьогоднi при хановi й робити гласними для всiх його повелiння. - Коли не заснув досi, то тепер уже й не спатиму. Вiз он як круто опустив дишло, не так далеко той час, коли свiт благословлятиметься. - I все ж тiєї зорi, що благословляє свiт, немає ще, хане. - А так. Постояв, мiркуючи, що робити далi, i таки звернув туди, де жеврiло багаття. Йому уступили мiсце, подбали, аби ленко i зручно було сидiти та й за ромойським табором снежити. - Хан, можи, закроиигь cuue ромийським кумисом;' Зиркнув на кметя i вже потiм запитав: - Тим, що всього лиш грiє кров, чи тим, що валить з нiг? Кметь смiється i тут же, не вiдходячи вiд вогпища, дiстає баклажок iз вином. - Це, хане, з тих, що грiє i веселить. Того, що валить з иiг, при собi пе маємо. Те хiба пiсля звитяги вживатимемо, коли станемо надовго. Одкривав баклажок i гомонiв, наливав у братницю - i знову гомонiв. А хан слухав ту пе на часi веселу бесiду й не знав, як йому бути: пiдтримати кметя чи нагримати за невчасну веселiсть? "Вiн не один такий, - став на мислi. - А так, коли вже кметь визнав за можливе веселитися перед сiчею, то вої тим паче визнають. Що коли веселилися до безтями i пе пiднiмуться на клич? Хотiв було так i сказати кметю, та братницю подавали вже до рук. Нацiлився випити й нагледiв тiєї митi: там, куди пiшов Коврат, знялася, полохаючи небо, заграва. Схопився Заверган, став на рiвнi, доглядається, бентежачись i радiючи водночас. - Либонь, нашi подають знак? I кметь, i вої його промовчали. А поки мовчали, там, попереду, розгорiлося друге, за ним i третє багаття. - Так i є! - Хан заяснiв видом i, перезирнувшись iз воями, пiднiс братницю. - За звитягу, кутригури! Все iнше сталося без його велiння. По один i по другий бiк вiд намету, що був осередком кутригурського табору, почулися зичнi голоси, вгадувалась метушня, i, доки хановi подавали огира пiд сiдлом, меч, щит, всi iншi обладунки, збудилася темiнь у тихому донедавна селищi, чувся тупiт кiнських копит, гаряче дихання людей i комопой, пе лише ближнiй, а й вiддалений стугiн потривоженої в соннiй тишi землi. Заверган виїхав наперед сотень, що шикувалися поблизу, й зняв над собою меча. - Обабiч вiд пас почали вже. Почнiмо й ми. Вперед, кутригури! Навалом i тiльки навалом! Далi не д