с може запiдозрити в лихих намiрах матiр? Bin схопився-таки й став iiеред ними, суворий та грiзний, ось-ось, здається, вихопить шаблю й скаже: "Тiльки через мiй труп!" Та кметiв не спинило i не вгамувало те. - Вiтця її теж не можна було запiдозрити, хане! - вкинув хтось по тишi, що настала пiсля Заверганової речнипi. - А ба, що вчинив. - То з нього й питайте 1 Хто заборонить вам, мужам, зiбратися з силою i пiти до утигурiв на розправу? Я чп жона моя? Дайте лиш навести в землi i в родах бодаii якийсь лад, дайте зiбрати її, силу. Сандiл дорого поплатиться за пiдлу зраду i чорну пiдступнiсть. Це я вам кажу, хан Заверган! Кметi вiдмовчувалися. Видно було: те, що сказав їм, не стало ще певнiстю. Аби одмiнити їхнi намiри - вилити гнiв на Каломелу, мав i далi пiдтримувати щойно роздмуханий вогник нової мислi, живити її новими резонами. А в Завергана забракло резонiв. Розкидав мислю iю всьому древу бiди-безлiття, що впала на люд кутригурський, i не знаходив, що сказати ще кметям. - Знаю i вiрю, - мовив, аби не мовчати, - вам болить. У кожного рана кривавить, а кривавлячи, кличе до вiдплати, жадає мсти. Та чи до того зараз? Займiться родами своїми, дайте прихисток та живнiсть жонам, дiтям, а там побачимо, на кому i як помститися. Мала то втiха буде, кметi, коли одберете у мене жону i спровадите її до зрадливого вiтпя, хана Сандiла. Мала i ганебна! Було б лiпше, коли б вiн утратив па той час дар речi, одкусив язика, що дозволив собi мовити таке. Кметям цього слова i цього нарiкання тiльки й бракувало зараз. Спаленiли й пiшли на рожен, вибалушивши дикi в люп своїй очi. - Ганебна, кажеш?! Ба нi! Це ти ганьбиш себе, ляiаючи спати й усолоджуючись ласками тiєї, на чиїй совiстi кров i муки родакiв наших! Ганьба буде нинi i вiчно, коли не iiомсiимося па нiй. Чуєш, хане, нинi i вiчно, у пам'ятi родiв, усього племенi! Даремно пiдносив руку, прохав тишi i слова. Його по слухали. Ширили темпi вiд чорної ненавистi рот, вимагали й погрожували, погрожували й вимагали, аж пошi не виступив наперед один хтось i не сказав за всiх: - Копi лишайся з cborto утигуркоот, хат. Ми покидаємо тебе i па роду до тпкого, як є, бiльто на прийдемо. Кричали ще якийсь час i погрожували, одначе кричали вже вiдходячи. I годi було зупинити їх словом-принукою. Бачив i розумiв: ту склу втратив над ними. Добре, колiї на днi, мiсяцi. А коли назовсiм? Жарти хiба, i вiрнi засумнiвалися, однi лишилися з ним, iншi покинули. Прокляття! Це треба було статися такому. Це тоеба було статися!! Каломела не могла знати, про що йшлося на радi i чим завершилась рада. Певно, по мужу своєму бачила: хмари, що обсiли Завергана, громадяться передовсiм над нею. А втiм, чи тiльки по мужу? Кметi он якi ярi та погрозливi були, коли вiд'їздили зi стiйбища. Чи така, як його Каломелка, не зугарна примiтити того? Чи таке, як у його Каломелки, серце не здатне вiдчути: їй, утигурцi, не прощають утигурського вторгнення, на неї вергають громами й погрожують мстою-карою. Небо всесильне, Небо всеблаге! Що ж йому вдiяти i чи тепер вдiє щось, аби i кметi вгомонилися, i жона прогнала з серця страх? Он якою вiрою й довiрою свiтить ил нього, скiльки смирення й сподiванки в прибитих смутком очах, а страху та жалю найбiльше. Де не буває, що не робить - не може прогнати з серця анi того, анi другого. Iнодi так возбуяють у нiй, здається, впаде на колiпа, простягне руки й крикне голосом приреченого: "Ти один, кому я вiрю, на кого уповаю й можу уповати в цiм жорстокiм свiтi. Захисти, не дай в обиду!" Що ж буде, коли Тангра вiдвернеться вiд нього i не врозумить кметiв? Чим утiшить тодi свою Каломелу, на чий бiк стане, як треба буде вибирати мiж нею i кметями? - Розрадь мене, жопо, - карався вголос. - Бодай якось поясни менi, чому вiтець твiй iак зле повiвся з родами нашими, з тобою зрештою? Чи вiн не вiдав: такого не прощають, за таке рано чи пiзно доведеться розплачуватися? - Аби я знала. Як скинула на нього смиренпо-тихий, на щось сподiваний i перестрахапий в тотiй сподiванцi позирк очей своїх, так уже й не прибирала його. Запевняла, що до цього часу не йме нiри, нiби гвалт чинили утигури, її родаки i втiшала тими заповпспиями серце; нарiкала па вiтця' котрий, коли це правда, не може бiльше називатися вiтцсм її, бо замiсть того, щоб оберегти свою доню, став для неї тим камсием-карою, що дорiвнює згубi, - i змушувала вiрити: вона на причона до торпiсiнiя, мiтi, як i всiма кутригурами, пожертвували заради якоїсь вищої, анiж кревна єдинiсть, i тим уже пiдлої з пiдлих, мети; дiлилася наївними, як па замiжню жону, мислями: коли хан дозволить, вона подасться в супроводi люди й. його за Широку рiку й спитає свого зрадливого вiтпя, нащо вчинив таке, скаже йому, хай поверне усе, що взяв, i тiльки дратувала тою наївнiстю. - Не треба було вiддавати, Каломело. Того, що взяли у нас, нiхто вже не поверне. Люд давно пiшов на сарацинськi торги, товар розiбрали кметi та роди, очолюванi кметями. Знову дивилася на нього довiрливо-благальними очима й питалася: "Що ж тепер буде? Скажи, бодай якусь сподiванку подай, бо не сила бачити неприховане злi позирки родакiв твоїх i знати: живеш серед недругiв. Я ж не винна в тому, що сталося. Заприсягаюсь Небом: не винна!" Та що мiг сказати на тi позирки? Що вiн, хан, вiрив: її вини немає, вона страждає безневинно? А чи буде його казання втiхою для Каломели? Хай не дивується й не поспiшає перечити: таки не буде. Вiн i сам досьогоднi покладався на те, що хан - велика сила в кутригурськiм племенi, його слово i його повелiння - закон для всiх, а вiдсьогоднi змушений коли не одмiнити свою певнiсть, то засумнiватися в нiй. Бо е ще кметi в родах i є роди в племенi. Доки вони з ханом, доти й хан почував пiд собою твердiсть, а вiдiйдуть - i твердь може похитнутися. Чи Каломела догадується, що тодi буде з ним i з нею, коли похитнеться? Аж тепер увiрувала, мабуть: i муж не бере її пiд захист. А увiрувавши, згасла. Зблiдли й без того блiдi щоки, стрiпнувся судорожно й потух жвавий досi пломiиь в очах. Всього лише на мить опустила їх, розчарувавшись у хановi чи соромлячись хана, а пiдвела по тiй митi - i не примiтив там анi вiри-сподiванки, анi смиренної прихильностi. Лиш смуток залишився смутком та жаль заiскрився потужнiше. - Ти, як i вони, в гнiвi на мене? - Не в гнiвi, Каломелко, одначе й радiти чи сподiватися на радiсть не бачу пiдстав. Кметi, ба навiть тi з них, що були вiрними, зреклися мене сьогоднi i зреклися через тебе. - О Небо! - простогнала й закрила вид свiй руками. Щулилася, ждучи занесеного над нею удару, i плакала. IIеiолисии, одначе жалiсно i по-дитячому надривно. Ьо чим могла ще полегшити болi? Певна була: таки згас вiн, останнiй промiнь її сподiванки. Тепер у неї анi тут, у кутригурах, анi поза кутригурами нема на копi опертися, ба навiть вiрити, що опора-захист можлива. А без цього що лишається робити в свiтi, окрiм як плакати та скаржитись на свiт? XII Того лiта Небо не скупилося на щедроти. З-за гiр як i з-за моря, доволi часто набiгали хмари, трiскав, лупаючи пiднебеснi скелi, грiм, й одразу ж по тiй трiскотнявi випадали дощi. Земля радiла а того й гпала буйнотрав'н, сама веселiла й веселила всiх, сущих на нiй. Якже наси^ тяться травами вiвцi, корови, кобилицi, вдоволь дадуть набiлу, а набiлом наситяться люди. На тих же земних благах тварi нагуляють жиру i знов-таки не лише для себе, а й для людей, розмножиться всякого птаства - вiд крякв та гусей, до лебедiв i дрохв. То теж пожива, i немала, в усякiм разi, надiя на добробут. А де надiя на добробут, там певнiсть: усе буде, як треба, де певнiсть там i супокiй. Хан Заверган немало уповає на це, а все ж що не день то наполегливiш дошукується, з чого має почати аби прихилити до себе кметiв. Знає: ждуть того дня,'коли зламає себе i поступиться Каломелою. О, тодi вони прихилилися б, вдвiчi рiднiшими с гали б, нiж були. Та ба того не дiждуться вiд нього. Каломела - слюбна жона йому. Вона - винагорода Неба, найбiльша, що є i може бути^ усолода. Як вiддасть, чи може вiддати таку на суд озлоблених i мстивих? Та вони не знати що вдiють iз нею... Нi, нi, про Каломелу хай i не помишляють. Щось iнше має кинути тим лютим псам па потiху. Ось тiльки Що? Еге, що? Чергову раду? Сказали ж, не прийдуть на неї. До ради має переiнакшити їхпi мислi, урезонити серця. А коли так, розмову з кметямп має почати з поголосу хоча б i про те, що хан Заверган не полишив мислi про мсту-вiдплату утигурам, шукає як серед своїх, так i серед сусiдiв соузникiв. А чутки зроблять своє, тим паче такi - про мсту-вiдплату. Присяйбiг, кметi стямляться i не втримаються, прийдуть па раду. А вже на радi забудуть про Каломелу i про те, що хотiли вчинити з Каломелою. Не вагався, надумавши, подався до роду й сказав тим iз родакiв, па яких найбiльше звiрявся. - Ви лаїш'ут'е комоней, iiоїдите в далеку дуть - кликати тиверцiв та уличiв в похiд на утигурiв. Ви, - киинув iншим, - також лаштуйтеся, поїдете зi мною по землi Кутригурськiй збирати пiд ханську руку всiх, у кому горить бажання мсти-вiдплати. I тiльки згодом уже, нiби мiж iншим, довiрився комусь одному: найперше вiдвiдають вiрних. Вони - опора i падiя ханства, на них i уповатимуть у заходах своїх. Поголос не забарився рознестися мiж родiв, i хан Завергав не вiдмовився вiд того, що казав: сам уст роми а йогу в стремено й подався по землi Куїригурськiй шукати содругiв та соузникiв i слiв своїх послав по сусiдах. Одна бiда: пожиток був iз того замалий. Вiдвiдав одного а колишнiх вiрних - удав, нiби не чує, куди його кличуть, вiдвiдав другого - подивився, нiби на дивака, що верзе нiсенiтницi, i теж промовчав. Третiй, четвертий i п'ятий були милостивiшi: вислухали, одначе сказали опiсля: - Покарай, хане, жону свою, зрадливу утигурку, або ж поверни її не менш зрадливому вiтцевi, лиш тодi мii прийдемо до тебе й порадимося, коли i як вiдплатити утигурським iатям за кров i сльози наших кревних. Бачиш, що лишилося вiд нас, завдяки її старанням? Вiн бачив, як не бачити. Багато з того, що громилося татями, встигли прибрати, та ще бiльше залишилося свiдкiв татьби. Замiсть наметiв, у яких жив кметь, родовi мужi з вiдприсками роду - родинами, стримiло лиш кiлля, замiсть похiдних жител - критих повозiв, стояли їхнi недопалки - осi, розводи, колеса. Все iнше згорiло чи було вкрай понiвечене вогнем. Мужi здебiльше тим i займалися, коли над'їздив до них: складали вози, гнули сире, щойно зрубане дерево, яке етапе потiм кiстяком фургона-накриття, або вкопували те ж дерево па мiсцi колишнiх наметiв, носили з рiчки очерет i обставляли дерево очеретом. То вже не буде кругле й просторе житло, в якому могла помiститись родина. Замiсть намету стануть у ряд два, а то й три гостроверхi куренi. Затишок у них, щiльно ушитих очеретом, може, й лiпший буде, нiж у наметах, одначе тiснява та незручнiсть нагадуватимуть щораз: були колись зручностi, був достаток I Привилля всього того що попало допiдлих i пiдступних татей, iменованих утигурами. А ще ж iз тварi коли й уцiлiло щось, то хiба для розплоду, що рiд порiдшав мало не на половину. Хiба те не поло кожного iюгпрм, но розпiтрпс болея i злобою груди? Дииись, хаио, i iiцлi'iпай: у кижiшi ридi .тiльки й мужiв та отрокiв, що ходили з тобою за Дупай тiльки й жон, що малеча та старипя. Як житимуть i множитимуться, коли в родi старi iа малi? Де вiзьмуть мужам, отрокам жои? У сусiдiв? А їжа звiдки вiзьметься в родинах, коди приведепi з-за Дунаю комонi - ото i все, що мають. Знов доведеться йти до сусiдiв i брати гвалтом. Погибель жде, хане, роди твої, плем'я твоє, а ти грiєш при боцi ту, що накликала на люд бiду-безлiття. - Вона не винна. Тому й не вiддаю на суд вам, на кару, що бачу: не винна! Не забувайте: над нами є Тангра, вiн не простить нам невинної жертви! За одною карою пiде iнша, за iншою - ще iнша. I iак аж до згуби-загибелi. - Утигурiв не карає, хане. Забрали добро наше, кревних наших та й п'ють кумис, лежачи на перинах. Єдине, що мiг сказати на те: ще покарає, - та й подався до свого стiйбища. Був похмурий, як сама похмурiсть, i гнiвний, буцiм би сам гнiв. Каломела бачила те i не зважувалась питати, що виїздив. Нишкла поодаль i млiла серцем. Бо хмурiсть його ие обiцяла втiхи, а гнiв - i поготiв. Певно, немає чим хвалитися хановi, як не похвалились i сли, вернувшись вiд антiв. Тиверцi самi не зважилися йти на утигурiв i хановi не радили, а уличi що бiльше сказали: над ними i їхнiми родаками - полянами висить меч обрiв, те й роблять, що вторгаються в їхнi землi. А обри приятелюють з утигурами i вже купно з вими хиляться до щедрої па золото Вiзантiї. Не певнi що буде само так, одначе й побоюються зачiпати утигурiв, аби не накликати на себе гнiв обрiв. Отож i виходить' нiхто не зважується подати хановi руку. А коли не зважуються чи зумисне не хочуть, на що можна сподiватися про який супокiй може йти рiч? Лишається одне з двохї або сидiти й уповати на Небо, або iти до вiтця. Була б певна, що це дасть щось, таки пiшла б. Та ба, немає її певностi. Музi; правду сказав: над тим, що взято у кутригурiв, i вiтець її, хап Сапдiл, не властен. Бралося ж бо мечами, а їхпiх вiддавна iспує покон: хто що взяв, тому те й належить. Завергак тепер уя.е не засиджується бiля неї, тим паче вдень. Кличуть - iде, i не кличуть - теж iде. її ж Каломели, нiби п ломас в iiаметi. Про родакiв його и говорити не доводиться. I заходять - не помiчають, i зустрiчають - теж. Або ж позирають скоса та вiдвертаються, стрiвши, i тiш уже кажуть: це все через тебе. Як єднатися з такими i 'їй зиаiiдс ризриду сирод таких? О Небо! Колись хоч Завергап був утiхою, бо знала: всесильний вiн тут, на Кутригурах, за ним почуватиме себе, мов за надiйною загородою. А нинi й вiн не просто сторониться її, чує, холоне серцим. То ж погана прикмита, якщо не помиляється, якщо це справдi так, то - кiнець. Лякалась того i старалась догодити йому. Коли не встигала чи не зугарна була прислужитися челядина, норовила першою завважити усi мужевi забаганки, зробити так, аби не встиг подумати, а жона вже тут як туї, була повсюдно, мало не на кожнiм кроцi пiдкреслено iцирою з ним, i все ж не вiдчувала тiєї, що тiшила колись, взаємностi. Щось нуртувало в Завергановi i мучило Заьергана, а мука не дозволяла бути таким, як колись. Що ж їй вчинити, аби пригасити його муку? Еге, що? Бачила, в'яне, мовби пiдтята билина, чула, втрачає пiд ногами твердь, а з твердю i певнiсть, що мука ця минуща. I саме тодi, як бiль розривав груди, а вiдчай доходив, вдавалося, краю, там, у глибинi єства її, скинулося щось i нагадало про себе раз, нагадало i вдруге. "Дитя", - майнула, не забарившись, мисль, а слiдом "за мислю зродилася й пiшла гуляти всiм тiлом радiсть. Вона непраздна, у неї буде його дитя! Небо високе, IIебо чисте. Небо всеблаге! Та це ж i є вiн, рятунок. А так, це i є! Дiждеться свого мужа-повелителя, вибере слушну нагоду i скаже: "Свiте мiй ясний, радiсть-утiхо, заступнику вiд кривд людських i кривдникiв! Чи вiдаєш, що в нас iз тобою буде в недалекiм часi дитя, син-первiсток, опора роду i втiха серцю? Дай руку, коли не вiриш, послухай, як стукається вже вiн, проситься на свiт i волiс жити в свiтi". Заверган оживе, почувши те, скине з себе камiнь гризот i повиностей, воздасть належне жонi i стане прихильним до неї, як до того клятого походу i до того триклятого вторгнення. Та й кутригури вгомоняться, а вгомонившись, одумаються, а одумавшись, скажуть: "Вона - мати ханового сина, про неї не смiйте думати. Носилася та и носилася зi своїм намiром освiдчитись хановi, норовила та й норовила вибрати слушну нагоду, а лiпшої за нiч не могла вигадати. Тодi вiн буде ласкавiший iз нею, а вiдтак прихильнiший до неї, анiж удень. Та й темiнь, близька присутнiсть жаданого мужа нададуть одваги. А так, чи хан видiтиме поночi, як пашiє її вил, сльозяться щастям соромом очi? Лиш там, у ложi лише за и l'приглядиш теменi и годитиметься казаiи таке. Ждала ночi - тремтiла тiлом i свiтилася тривожною радiстю, ждала хана в ложi - знову тремтiла. Не вiдала, як це зробить, одначе певна була, зробить лиш тодi, як вiдчує на собi знак його особливої прихильностi. Такої митi Заверган буде розчулений, а вiдтак щедрий па добро. Вона й скористається тiєю щедрiстю: пригорнеться до нього i скаже: "А знаєш, муже мiй, я вже непраздна. У нас буде дитя. Молю Небо, аби то був хлопчик, надiя i опора роду твого". Була натягнута, мовби тятива на луцi. Бо ждала: ось зараз зайде вiн пiсля омивання, ляже й не втримається подасть його, знак особливої прихильностi. Здавалось, не витримає ждучи. Вiдчує найменший порух його руки i лусне, як лускає тятива вiд зайвого зусилля. А хан зайшов, улiгся в ложi i мовчить. - Ти так i не повiдав меиi, повелителю, - заговорила перша, i заговорила таким голосом, що й камiнь, здавалось, не лишився б байдужим, - кажу, так i не повiдав, що бачив там, у ромеях. Чи та земля справдi звабна, що нашi кметi так тягнуться до веї, ладнi йти мiж чужий люд, аби лиш туди. - Земля справдi багата. - Не сказав, як звикла чути: Каломелко, та то не бiда, зате он як умиротворено каже: - Степу там не менше, нiж у нас, i степ плодоноснiший. А ще е покритi непроходимими лiсами гори, автихгорау звiра, птаства, медоносних бджiл - тьма. I в благодатнi долини в горах, течуть медоноснi рiчки з гiр. Там не буває спечної днини, не дмуть спустошливi суховiї - на путi їм стає море i стають гори та вiльгiсть вiд рiчок що течуть iз гiр. - Одначе така земля не може бути не обсадженою правда? - пiдвелася на лiктi, присунулась ближче, обдає мужа теплом свого дихання. - В тiм-то й ба, що така земля не може бути не обсадженою. На нiй не так просто прийти i сiсти. Кметi цього не розумiли, принаймi до походу, чи зрозумiли пiсля i вивiдати не мав часу. Оскаженiли вони на нас, Каломелко, за пiдступнiсть i татьбу вiтця твого, коли б знала як оскаженiли .Забракло слiв сказати щось на те, зате не забракло сердечної прихильностi до мужа (таки сказав його, усолоджепи для її вуха слово: Каломелко. Тож i не стала ждатц, ноли подаст i, їй знак свосї прихильностi, - сама подала його. Тицьнулася вимитою пахучим зiллям голiвкою до плеча й принишкла, жде, що хап на те: обнiме, приголубить чи лишиться холодним до її розчулення. Ба нi, не лишився. Обернувся, лежачи перед цим горiлиць, запустив пiд покривало руку, обняв її, пагу й гарячу, в задавненому чеканнi ласки. Аж захлинулась Каломелка, така, що й розтанула б вiд щастя, та не хотiла втрачати сподiваної митi: хто вiдає, чи буде така вдруге. - А в мене радiсть для тебе, - не сказала - видихнула разом iз теплiнню, що розпирала груди. - Радiсть? - Так. Непраздна я, муже мiй i повелителю ласкавий. Ношу пiд серцем дитя твоє. Далебi, й висловитися не встигла ще, як вiдчула: хап не радий її слову-сповiдi. Сiпнулась i видимо змалiла па силi мiцна перед цим рука, уклякло тiло, затамувався вiддих, та й увесь вiн, хан, занiмiв на невизначено тривалий час i нi пари з уст. А те нiмування примусило уклякнути й Каломелу. Чує, хоче подати голос, спитати, Їй це тiльки здається, вона, не єдинижди перестрахана, знову згущує вад собою хмари, чи все, що думає про ханове нiмування, видимий страх, таки правда - i не може: бракує сили, бракує й дару слова. - Ти... не радий нашому дитятi?! - ледве витиснула з себе, а було таке враження, нiби крикнула на повний голос. XIII Колись гнiтила всього лиш непевнiсть та страх навiдував час вiд часу, а думалося: он яке безлiття обступило. Iiипi ж роздирає серце пекучий бiль i ще пекучiша образа, утвердилась i стала володаркою єства повна безнадiя, а Каломела не зняла одного з ханових кинджалiв, що Їх, нiби зумисне, он скiльки почепили на стiни, i не прохромила себе, користуючись вiдсутнiстю хана, не пiшла, полонена вiдчаєм, до Онгулу i не стала шукати розради в його тихоплинних водах, ба навiть те, що видавалося певний час найбiльш можливим: сiсти потай на подаровану ханом i звиклу вже до неї кобилицю й помчати, доки спить невдячний кутригурський рiд, до Широкої рiки, перепливти, тримаючись за гриву, її води i вдатися коли пе до вiтця, то до матерi, хай прийме й утiшить свою нещасливу доню, - навiть цей видимо рятiвний намiр змушена була цигаситп в собi. Бо як ииропливи через таку рiку, як Широка, коли мужi не зважуються долати її без плотiв, i як житиме в матерi з народженим без мужа дитям? Лiпше в Онгулi шукати для себе прихисток, анiж там. Та ба, i в Опгул не насмiлюється пiти. Чує серцем, зневажена й потоптана всiма, терпить через ту зневагу он яку муку, а не йде. На кого i що уповає? На мужа свого? Так вiн же нiчого не обiцяє їй! Коли до нiчної розмови ще якось бував iз жоною i зважав на жону, то нинi i на нiч не завжди об'являється. Де їздить, чого шукає, одне Небо вiдає. Невдоволений, бач, що попрiкнула крижаною байдужiстю до її надiї, що не повiрила запевненням: не байдужий вiн, всього лиш стетерiв з несподiванки. А як же може вiрити, коли ляк його крикнув їй неприхованим криком, коли й пiсля тої нещасливої ночi помiчає за ханом зримiшу, нiж колись, зажуру-каяття? Про що вiн думає вдень i вночi, коли не про жону утагурку, що народить йому дитя, в кронi якого буде домiшок кровi ненависного йому племенi? Певно, повiдав ужо про це в родi своїм, певно, сказали: мало суки-утигурки, матимемо ще й щеня з утигурiв. "Отче, отче! - плаче невтiшним плачем. - Нащо ж вiї вiддавали мене мiж чужий люд, коли дозволили собi так повестися з тим людом? Заверган правду каже: такого пе прощають, за таке доведеться розплачуватись. Ось я й розплачуюсь". Живий, кажуть, про живе думає, а Каломелу й думки вже покинули. Бо все, що можна було передумати в її безвиходi, пе раз уже передумала, в усi щiлини, що могли бути рятiвними, заглянула. Рятунку лиш не бачить. А коли немає рятупку, що лишається робити? Дiждалася дня, ждатиме ночi. Нiч усiм дається для сну, а сон у цiм збаламученiм свiтi чи не єдина полегкiсть. Не спромоглася завважити, коли заснула: за дня ще, а чи тодi вже, як темiнь огорнула ханове стiйбище. Зате добре примiтила: коли зайшла до намету старша Заверганова сестра i, розбудивши її, велiла одягатися, поза наметом стояла непроглядна темiнь, накрапав дощ. - Пощо так? - Хан велiв. Утiкати тобi треба. Казала утаємничено i поводилась утаємничено. Схоже, що за її утаємниченiстю ховається хай i жорстока, все ж правда. Проте i сумнiв не забарився вiдвiдати. Досi ханський памст був їй падiиною схованкою, тут пiхто не мiг посягнути на неї. Куди ж втiкає, коли иоза намитом - недруги i недруги? Знову тремтiла вся й заточувалася вiд змалiння сили в тiлi, а проте й поспiшала одягаючись. Може, й справдi так треба. Може, й ханове стiйбище неспроможне вiко оберегти її вiд знетямлених жаданням мстити? Мiг" же Заверган, знаючи, що бiда насувається, домовитися з котримсь iз вiрних, аби переховав у себе жону. Тому, гляди, й ходив засмучений, що вiдав: насувається бiда, а жони немає де прихистити. Тепер знайшов його, прихисток, i кличе. I та, що виводила з намету, i тi, що саджали па засiллану вже кобилицю, були з роду Завергаиа. Тому й не подумала перечити, робила те, що велiли. Лиш тiльки спитала перед тим, як мали рушати вже: - Де ж муж мiй, хан Заверган? - А там, у содругiв своїх. Поїхали. Гнали комоней навскач, довго, аж поки не вiдчули: i самi стомилися i комоней стомили. Перепочили, правлячись ступою, i знову навскач. Так до самого свiтання. Лиш на свiтанок сказали їй: - Тепер усе, тепер ми в безпецi. За ночi не силилася навiть пiзнати, де вона, куди везуть її. Зараз те й робила, що розглядалася. Пiд копита слалася давно не їжджена й поросла вже всюдисущим шпоришем путь, довкруж лежав рiвний, хiба що де-не-де перетятий пологим видолинком степ. Чогось же примiтного в юму степу не могла нагледiти. - Чи довго ще їхати? - поцiкавилася в старшого серед мужiв, що супроводили її. - Стомилася? - одповiли цiкавiстю на цiкавiсть. - Потерпи, скоро перепочинемо. Отам, - показав пугою, - має бути пiд, а на поду - гарна паша для комоней, водопi Гi та й затишок для всiх нас. Вiн, певно, добре знав цю путь, як i степ довкола путi, за першим пагорбом впав у око доволi-таки глибокий видолинок, а в тому видолинку зблиснула пiд сонцем вода. - Ось i є воно, мiсце нашого перепочинку. Тепер тiльки, як звiльнилася вiд стремен i стала на рiвнi, вiдчула, яка вона стомлена. А проте не прилягла, аби перепочити тут, при водi, по-справжньому. Доки мужi розсiдлували комоней, затим давали Їм можливiсть зчахнути перед водопоєм, те й робила, що розглядалась, та приглядалася, та мислила про себе: яке то благо - чистi води землi. Що робили б, тим паче вдень, пiд спекотиятiм сопцоїм, коли б довелося їхати, а довкола am краплини водицi? Стратили б силу i впали вiд задухи комонi, за комонями й вони, иутiшки. їжу можна взяти з собою, можна добути при потребi в степу - он скiльки дрохв бачила з сiдла кобилицi, досить пiдкрастися, влучно прицiлитись - i матимеш смачну печеню. А води з собою багато не вiзьмеш, мусиш ждати, доки натрапиш ца рiчку чи пiд, почайпу при поду. Та й прохолода on яка iде вiд води. Не було б тут мужiв, не втрималася б, зняла б, iз себе спiтнiлi в путi обладунки й скупалася б, як колись бувало, на берегах Бiлої рiки. Знов розглянулася i зацiпенiла: стривай, а отой густо порослий очеретом острiвець, що вiдiйшов, мов пустотливе дитя вiд матерi, на добрий десяток крокiв вiд берега й хизується своєю витiвкою, вона немовби бачила вже. Так так, бачила! Ось тiльки коли: як об'їздили з мужем землю його пiсля воседля а чи ранiше, як родаки везли її на Онгул з-за Широкої рiки? Йой, лишенької Таки тодi, як везли її з-за Широкої рiки. То се тепер правляться а нею до утигурiв? Мають намiр повернути свою ханшу зрадливому вiтцевi i тим навiчно розлучити з Заверганом? Де й сила взялася. Скинулася, буцiм би наляканий птах, подалася берегом поду в один, у другий кiнець, щось хоче вдiяти, комусь щось сказати, ба крикнути, а крик застряв у горлi i намiри злилися в одне незрозумiле "нi!" й стали зашморгом на шиї. Цiлиться пiдступитися I- -до найстаршого з мужiв й одразу ж передумує: вiн - той кому доручено переправити її, вiн нiчого не скаже; поривається до середульшого - i знову спиняється: чи середульший належить до тих, що пiдуть супроти старших? Вибiр випав на найменшого - отрока Саура. Вiн (давно примiтила) частiше i довше, нiж iншi, затримує на нiй повитi сумною поволокою очi, чи ю всього лиш спiвчуває їй яко жонi родака свого, чи вподобав її за час цих мандрiв i, як всякий молодець, не вмiє приховати жадання серця. В усякiм разi, є якась сподiванка: такий не повинен бути жорстокий iз нею. - Caуpe, - пiдiйшла, коли напував огира i був далi, нiж досi, вiд родакiв своїх. - Чи не скажеш менi, Сауре, куди ми тримаємо путь? Вимiряв пильним, таким же сумовито-спiвчутливим, як i донедавна, оком i вже потiм вiдповiв; - Далеко, Каломело. - Їй... не хочеш чи тобi не велено казати менi? I знову удавав тiльки, що розчiсує й пригладжує мокруватi ще здухвиїш гнiдого. - Нащо казати, сама невдовзi пересвiдчишся. - Виходить, правда се: везете за Широку рiку, до вiтця Сандiла? Виважив прихильним поглядом, а сiвердити таки не ствердив. - Я ж бачу, - жалiлась i плакала вже. - Я пiзнала мiсце, де спочивали, коли везли мене до кутригурiв. Тепер назад правите. Це Заверган повелiв чи ви вчинили всупереч волi Завергана? Зглянься, скажи, - благала, не пiдвищуючи голосу, - хай усе вже знатиму, хай буду убита до кiнця! Та не зглянувся Саур. Дивився на воду, iiа огира, що вдовольняв спрагу водою, i мовчав. Що мала робити? Кричати? А хто зважить на її крик? Покликати? А кого? Кутригурiв? Зрадливого мужа чи зрадливого вiтця? Усi вiдвернулися вiд неї, себе липi тямлять, про себе дбають, що буде з Каломелою - байдуже. Така, що обернулася б i пiшла куди очi дивляться: у степ - то й у степ, у воду - то в воду. А вiдiйшла вiд Саура не далi як на четверть стрельбища - й упала, надломлена безлiттям, долiлиць. Жалiлася не знати кому i плакала. - Чого вона? - суворо поцiкавився привiдця. - Пiзнала мiсце, де спочивала, коли правилася до хана, ну й догадалася, куди веземо її. Привiдця глянув у той бiк, де побивалася ханша, i знову до Саура: - А ти, яко всякий нюня, допомiг, звичайно, пiзнати. - Не я, - ошкiрився отрок, - пiд допомiг пiзнати. - Не противилася, коли пiдiйшли i сказали: "Пора, їдемо далi". Одначе i в путi не обронила вже жодного слова. Тупо дивилася кобилицi пiд ноги й мовчала або ж кривилася, поборювана жалощами, i мовчки витирала ряснi, часом удушливi сльози. Лише тодi, як над'їхали до Широкої рiки та стали думати-гадати, як перебратися через неї, зiбралася на мислi й сказала: - Робiть плiт. Уплав я iто здолаю цiєї широчiнi. - Не бiйся, - змилостивився привiдця. - Уцлав i до пошлемо, шукатимемо перевозу, Пошуки тi забрали в них чи не бiльше часу, анiж п\-тт, iз Оiнулу. Подалися ьiшз - нема та й иема кутригурськттх стiiїбiтщ, "к i кутргггурiв. Лише слiдп вiд їиа, iци стояли колись, та ловили рибу, та плавали цими широкими водами на пониззя чи до тих же утигурiв, бiльша пiчого. Довелося правитися у верхiв'я i мало не до порогiв. Л то не блигомий свiт та й путь не з торованих. Усяк бувало: i об'їздили хащi, i пробиралися прибережними хащами, доки натрапили на стiйбище та домоглися iменем хана перевозу на супротивний бiк. Люд начуваний татьбою та й сам сусiдив не з лiпшими, анiж утигури, татями - з обрами, тож неохоче зважувався везiи їх на утигурський берег. Довелося пояснювати старшим у стiйбищi чи й гримати на них. Побережани звикли до плавання. Для них змайструвати плiт - невелика мудрiсть. Коли уже взялися за дiло, не забарилися з ним. Гiрше було, як вели на плiт кобилицю: вопа нiяк не хотiла розлучатися з iншими кiньми. Уперлася - i хоч би що. Коли ж завели силомiць, мало не пересягнула через огорожу. Далебi, й не заспокоїли б її, коли б не пiдiйшла Каломела та ве укоськала ласками, словом-утiхою. Скiльки пливли, стiльки й промовляла до нсвдоволеної насиллям тварi та жалiлася на людей укоськуючи твар: "Що вдiєш, - казала. - Беззахиснi ми, а беззахисним одне лишається - покладатися на милiсть сильнiших". Хапша не радiла з того, що наближається до землi батькiв своїх, одначе й не плакала вже. Видимо, певна була: якось буде. А зiйшла па берег та стала лаштуватися до вiд'їзду, i та, остання її певнiсть здимiла. Тi, на кого покладено було викопувати волю кметiв, а вiдтак i родiв кутригурських, но дали їй сiдла. Схопили, легку i безсилу супроти їхньої сили, поклали на спину кобилицi й заходились умотузовувати. Ноги туго зв'язали пiд черевом, руки - її iд шисю i, не вдовольнившись тим, стали уперiзувати сирицею й тiло. Коли ж подивувалася, ба знайшла за потрiбно противитись, а противлячись, питатися, чого хочуть пiд неї, пащо умоту:ювують, не церемонились i не хоиалися вже .ч намiрами. - Так трепа, - сказали. - Нехай хаii Сатiдiл зиас: починiїстьсн и;iра ;!а його татьбу н землi нашiй. 1 буде вона жорстокiшою. ;шiж вiн може сiiбi мислити. Зняли для певностi повiд, узду i цiiьохiїулiї i.ибплицю пугою. XIV Минали днi, а хап Завсргац пс зважувався повернутися до свого стiйбища над Онгуяом. Певен був, кметi не забарилися вчинити з Каломелою те, чого так довго й уперто домагалися, й лякався тiєї певностi. Об'їздив стiйбища в степу, питався в тих, що стояли па чолi стiйбищ, скiльки воїв можуть виставити, коли настане час вiдплатити утигурам за пiдступнiсть i нашестя, чи всi, як кметi, носять у серцi жагучу потребу вiдплати-мсти, а думкою те й робив, що поривався до великоханського намету та питав себе, чи то ж правда, що Каломели немає вже там, як це може бути, щоб не було? Повернеться, а колись же мусить повернутись - i не застане жони, не буде обласканий при зустрiчi, вигороджений щебетом, що на нього не скупилася його жона. "Клятий Сандiл! - лаявся подумки, а iнодi i вголос. - Дорого заплатиш ти менi за Каломелу. Ой дорого!" На кмеїiв не нарiкав уже i свою згоду поквитатися з Каломелою, аби прихилити їх до себе, не згадував. В усьому звинувачував Сандiла та його плем'я, на них гос'iрив розум, серце, меча свого. Коли ж настав час повернутися до стiйбища на Онгулi, а в стiйбищi - до великохапського намету, чув, малiє на силi, ноги вiдмовляються нести. Ладен був вигадати щось, аби не йти туди, до житла, в якому - зпав - замiсть жони i виплеканого її турботами затишку, застане пустку. Та як не пiде, коли то його жиїло. В iншому пе приймуть, а коли й приймуть, то не забаряться подивуватися: хан бапує за зрадливицею? Хановi шкода, що вона дiстала по заслузi? I пiшов, i сидiв при свiчi до глибокої ночi, i сумував, як, може, не сумував за вiтцем своїм, матiр'ю, що доволi рано попрощалися зi свiтом, полишили його мало не самотнього в цiм свiтi. А настав час одходити до сну, покликав челядникiв i звелiв готувати для нього омивання. "Так пiзно?" - питали, одначе тiльки очима та видом ще. Уголос нiхто не смiв казати таке хановi. Зате коли помився та лiг у ложе, одважились i поцiкавились: - Може, хан при свiтлi спатиме? - Чого б то? - подивувався i тим поклав край розмовi з челядниками. Заснув, як пiсля всякої купелi, i доволi швидко i мiцно. Заколисалося зворохоблене подiями останнiх днiв сумлiння, вгомонилися бентеги, хай i надiйно прихованi, все ж каяття. Тiло, розум, всеньке єство заполонила вольготпiсть, вiдвiдало якесь дитинне вдоволення всiм. Л ужи вдоволення дало простiр химерним, як iiа здоровий глузд, снам. Колись, за раннiх оiрочих лiт, з усiх молодечих схильностей i захоплень Заверган давав перевагу ловам. Збирав до гурту кiлькох таких, як сам, сiдлали пiдстаркуватих, таких, що бували та й бували вже у походах огирiв i правилися у верхiв'я Онгулу - туди, де не було стiйбищ i де привiльне почувало себе птаство - гуси, крякви, лебедi. Комоней пускали пастися, самi ж забиралися в зарослi верболозу та очерету й ждали, коли наблизиться облюбована здобич. Поцiляли в неї здебiльше стрiлами, а проте молодеча вигадка нерiдко спонукали його й до iншого способу ловлi, надто коли хотiлося привезти додому живими лебедя чи добiрну гуску. Хто вигадав таку ловлю, не пам'ятає. Певно, задовго до них ще, та найбiльше схильний до неї був вiн, Заверган. Роздягався до наготи, ховався при самiй водi в очеретi й ждав, доки наблизиться привiльне й безпечно почуваючий себе табун гусей, спарованi сердечним єднанням лебедi. Коли ж наближалися, брав у рота наготовану заздалегiдь очеретину, пiрнав нечутно i так же нечутно пiдкрадався до гусей чи лебедiв. Тодi вже, як бачив перед собою чи над собою рожевi лапки, випльовував очеретину, хапав обiруч здобич i тримав її доiи, доки не розлетиться потривожена з'явою людини, решта табуна. Гуси не так ще, а лебедi боролися довго й завзято, так завзято, що не в кожного вистачало сили i мужностi виходити з тої борнi звитяжцем, тим паче, коли доводилося тримати лебедя одною рукою, а другою гребтися до берега. Цiєї ночi наснилося майже те саме, що було колись наяву. Сидiв, принишклий, в очеретi, й терпляче ждав, коли наблизиться до нього снiжно-бiла, з царственою короною на головi лебiдка. Не лебiдь, хоч вiн був поруч, саме лебiдка: надто вже зваблива була вона видом своїм, молодечою невиннiстю i чистотою. А лебiдка не поспiшала зближатися, обiймалася з лебедем, охоче пiдставляла голову, коли лебiдь цiлував та милував її, потiм збадьорювалася, поривалася злетiти на радощах, та передумувала i обмежувалась тим, що дужо била крильми об воду, пробiгала по синiй поверхнi рiки кiльканадцять ступенiв i знову поверталася до лебедя, дозволяла обняти себе широкими, на цiлий розмах рук крилами, цiлувалась та милувалась обнята. За тим милуванням i пiдстерiг вiн її, радiв, що схопив надiйно, не випустить уже. I таки lie випустив би з руiн, коли б цс сталося диво: iю вiп осилив лебедицю й тримав на водi, лебедиця змахнула дужими крильми, вихопила Завергана з води й понесла над рiкою, а згодом - над степом. Отетерiв, не йме собi вiри. Хотiв було пустити ту диво-лебедицю, та розглянувся i схолонув серцем: вiн надто високо пiднiсся, щоб зважитися i сягнути з такої високостi вниз. Лишалося єдине - ублагати лебедицю. Ще раз скинув на неї наполоханий погляд i заволав диким лементом: його несла не лебедиця - Каломела, крила тiльки мала широкi та бiлi замiсть рук. "А-а-а!" - почув свiй голос i лупнув, облитий холодним потом, очима: хтось дужо торсав його за ногу, кликав на ймення. - Вставай, хане, жони твоєї кобилиця повернулася. Усе ще не вiрив чи не мiг втямити, повiривши. Був таки в своїй ложницi. На столi горiла, як i звечора, свiча, а поруч сидiв челядник i торочив щось перепудженим, як i в хана, голосом. - Яка кобилиця? Звiдки повернулася? - Та, що на нiй завше їздила ханша, що була переправлена купно з ханшею через Широку рiку. Звiдтам i повернулася щойно. Пiдiйшла до самого намету i покликала тебе голосним iржанням. Тепер аж второпав, що кажуть йому, i засуєтився, почав одягатися. - А ханша? - надумався i запитав. - Що а ханшсю? - I ханша при кобилицi. Не просто догадувався, по голосу челядини чув: йому принесли до безуму тривожну i неприємну вiсть. Тому не став допитуватися. Перший ступив до виходу, нацiлився йти в нiч, та одразу ж i спинився: кобилиця заiржала благально-клично, схоже, що потiшено, й пiшла на зближення з ханом. А зблизившись, довiрливо торкнулася мордою в груди, потiм - Заверганового виду. Зимно зробилося вiд тiєї ласки. Затремтiв усiм тiлом i заходився обмацувати твар. А натрапив на примотузовану на її спинi Каломелу, сахнувся злякано i укляк. - Вогню сюди! - повелiв челядникам. - Мерщiй вогню! Та челядники не поспiшали здiйснювати його повелiння. - Чи треба, хане? - запитали стишено. - Збiжиться люд, пiде землею поголос. I без вогню ясно. - Що? Що ясно? - Жиiiа гноя мирї'иа. Воиа, як бачiїїи, iiрiшогузована до кобилицi, не iнакше, як втопилася, коли твар пливла через рiку. - Ви певнi, що мертва? - А так, удостовiрювалися перед тим, як будити тебе. Зроби iнше, хане: поховай її, доки спить стiйбище, за локонами роду нашого. Хай не глумляться бодай по смертi. Не повiрив. Торкнувся чола, рук, покликав на ймення i знову не повiрив: заходився розмотузовувати жону очевидно, мав намiр внести її до намету, пересвiдчитися при свiтлi. Та недовго тратив на те час i зусилля. Одне, впевнився: надiйно замотузували її, без ножа не визволити з пут, а друге, сумнiву не лишалося: Каломела таки мертва. "О Небо! - простогнав. - Це треба було статися такому. Чи я хотiв, щоб саме так сталося?" I розглядавсь, i поривався кудись, а нiчого лiпшого не вигадав. - Сiдлайте комоней, - повелiв. - Берiть кобилицю з утопшою, заступи, поїдемо за стiйбище. Куди вiв усiх, i сам, певно, не вiдав. Далi вiд роду i тих людцiв у власному родi, котрi i мертвим не дають супокою, чи таки обрав мiсце, де поховає Каломелу за поконами предкiв i прагнув того мiсця? Пiди та знай, якi в нього умисли. Може, всього лиш утiкав вiд гадки: як це сталося, що Каломела он скiльки днiв i ночей блукала землею утигурською i нiхто не визволив її з тих пут? Не натрапила кобилиця на людей чи не далася людям? Вiдала, де домiвка, й подалася вслiд за тими, що полишили її в утигурах, до своєї домiвки? Чому ж тодi так довго добиралася? Утопила жону, долаючи таку широку i таку неспокiйну часом рiку, чи уморила голодом i спрагою? Є про що думати Завергановi i є вiд чого втiкати. Тому й жене так огира - ускач та й ускач. Челядники ледве встигали за ним, i тодi вже, як спинився та дав можливiсть розглянутися при рожево-голубому багаттi, що розгоралося край неба, збагнули й сказали самi собi: хап знав, куди везе жону; це