няжих радникiв. Не забув про Мезамiра й князь Добрит. Вiдав чи не вiдав вiн: мiж Данаєю та Мезамiром давно йдеться до слюбу, одначе не обмежився тим, що лишив його в числi мужiв думаючих, наставив невдовзi стольником на мiсце уславленого в родах дулiбських вiтця його - Iдарича. Та й Мезамiр не примусив князя сумнiватися в собi: пождав, доки мине рiк по смертi вiтця, та й став слюбним мужем Добритовiй Данаї. Яке веселля гуляли тодi, скiльки втiхи було в серцях усiх дулiбiв! Бо такої лiпотної пари свiт ще не видiв, та чи й увидить скоро. Болiло князю Добриту, що саме зятя мусить посилати до обрiв, чи не певний був за зятя, того нiкому не дано знати. Одначе, коли покликаний ним Мезамiр об'явився в наметi i випростався на весь свiй богатирський зрiст, неважко було помiтити - щось хилить його до зятя, примуцШув вiрити, а щось i сiє сумнiв. Шкодував, що не Iдарич стоїть перед ним? А певно, що так. Втрата того мужа - ще свiжа в його серцi рана. Був би Iдарич, була б i певнiсть, що утруть обрам писка i обламають наставленi на антiв роги. Хто-хто а вiн умiв робити те без меча i кровi. Треба було покликати на помiч слов'ян, що сидять на Чудi-озерi, посилав Iдарича, назрiвала потреба схилити на ратну єднiсть завiслянських полян, бiлих хорватiв чи докласти ровуму, аби не поступатися своїм перед хитрими i, як всякi хитрi, пiдступними ромеями, знов посилав Iдарича. I всюди вiн мiг упоратися не гiрше вiд князя, а то й лiпше, нiж князь. Чи впорається син його Мезамiр, та ще в такiм непевнiм дiлi, з яким має намiр послати його до аварiв? .-Мудрiсть свою засвiдчив уже, i не раз, та надто молод лiтами, аби бути надiйним у мудростi, i надто гарячий серцем, щоб скрiзь i всюди ставити мудрiсть вище гординi серця. - Проходь, Мезамiре. Проходь i сiдай. Є потреба порадитися з тобою. - Слухаю князя, одначе й дивуюсь: чому лише зi мною. - Не поспiшай, настане час - довiдаєшся. Для тебе яко мужа думаючого, гадаю, не є таїною, що кпiечна мета обрiв - пiти за Дунай i стати щитом мiдiйським супроти слов'ян. - Про те всi подейкують. - Чим же пояснити, що йдуть розбоєм, i не лише на Тивер, на уличiв також? Могли ж ромеї вдатися до нас, аби пропустили їхнiх найманцiв iз миром. Та й обри теж могли. Адже досi багатьом дозволялося ходити за Дунай безборонне, хоча б i тим же кутригурам. - Бо се обри, княже. Живуть татьбою i не можуть без татьби, тим паче зараз, коли надумали пiти вiд обводiв слов'янської землi. - Схоже, що так. I все ж, гадаю, є потреба зустрiтися з ними й постаратись умовити, аби забули про той свiй намiр. - Умовити? - А чом би й нi? - Татей не вмовляють, княже. Татей вiдучують вiд татьби мечем i сулицею. - А їм дали вже по мiзках. I тут, на Днiстрi, i там, в уличах. Гадаю, саме час пiти iз сольством i сказати: коли волiєте iти за Дунай, iдiть, ми вiдкриємо вам путь. Пощо стинатися i лити даремно кров? Мезамiр вiдчув себе нiяково й потупив зiр. - Чи я перечу? Треба, то й пiду. Князь, сподiваюсь, тому й покликав, що саме мене хоче послати до обрiв. - Ано, саме тебе. З обрами йдуть кутригури, а ти мав уже з ними перетрактацiї i мудро порадив тодi. Князь Волот повiдав менi: це ти пiдказав кутригурам iти Тиверською землею так, аби i за Дунаєм опинились, i в ромеїв не було резонiв нарiкати на нашу причетнiсть до того переходу. Сподiваюсь, з обрами теж не сплохуєш. Баян, розповiдають, муж гнiвний i на резони не вельми зважає. Тож постарайся вiдшукати такi, аби i його переконали: усiм нам вигiдно розiйтися мирно. - Слухаю князя, - рвiйно пiдвiвся й пiдпер головою памета Мезамiр. - Коли повелиш вирушати? - Бажано завтра. А втiм, надто поспiшати теж не слiд. Пiдбери собi достойних антського сольства мужiв, надiйну охорону. - Охорона, гадаю, складатиме сотню, не менше. - Бiльше нема потреби брати. - Тодi най пiде зi мною брат Келагаст разом iз сотнею своєю. - Чому само Келагаст? Вiн надто молод, Мезамiре а там всяке може статися. - Молодiсть - пе завада, князю. Коли дiйде до меча i сулицi, саме вона стане в пригодi. А, крiм того, Келагаст брат менi, хочу, аби привчався i до сольства, i до ризикованих виправ. Таким було повелiння вiтця нашого: старший має навчати молодшого, а молодший - бути помiччю для старшого. Добрит не поспiшав погоджуватись, та врештi зважився i вирiк: - Най буде по-твоєму. Об однiм проситиму: бережiть : себе. Ви оба потрiбнi землi Дулiбськiй, а ти, Мезамiре, ще й Данаї. I проводжав слiв своїх у тривожну путь - потерпав за них, i провiв - не переставав потерпати. Чи впораються?. Повиннiсть он яка, а вони такi молодi i такi дерзновеннi оба. Зате Мезамiр з Келагастом не вельми журились тим, що правляться до самих аварiв.- Вчись, Келагасте, - казав Мезамiр братовi, як обводити бевзiв довкола пальця. Зараз переправимося i я видам їм себе за вiзантiйського сенатора. - Як то? - А так. Рiччю вiзантiйською володiю. Скажу, через Антiю правлюсь, тому й челядь та охорону маю антську. - Там, у наметi Баяна, все одно змушений будеш сказати, хто ти насправдi. - Там - iнша рiч. Важливо, аби тут не накоїли лиха. Злi є пiсля невдач, а вiд злих всього можна ждати. На iмператора ж он як уповають нинi. Якже, кличе на свою землю, обiцяє золотi гори. Побачиш, яко вiвцi вмовкнуть, довiдавшись, що перед ними сол вiд самого iмператора. i яко тi ж вiвцi пропускатимуть нас всюди. Келагаст не йняв тому вiри, а переконавшись опiсля, що так i є, i кутигури, i обри, зачувши ромейську рiч, нiде й пальцем не зачепили їхнє сольство, неабияк позаздрив братовi: та вiн тримається яко справжнiй сол i муж. Коли .i де встиг навчитися такому? А все ж щасливi митi не довго слалися антському сольству пiд ноги. Каган, на вiдмiну вiд усiх сородичiв своїх, затявся й не починає перетрактацiй. Мезамiр i так, i сяк iз тими, що заступали до нього путь, - дарма. "Каган думає, - казали. - Настане час - покличе". Що лишалося робити? Пождуть, коли так. Не буде ж Баян думати цiлу седмицю. Миио день, другий - покличе. Та ба, на третю добу пiшло вже, а обри вдають, що не помiчають антських слiв, не вiдають, що тут-таки, в стiйбищi, розбито їхнiй намет, випасаються комонi поза стiйбищем. "Що за оказiя! - обурюється Мезамiр. - Догадуються, про що йтиме рiч, i не можуть визначитись, що скажуть антським слам, чи ждуть того дня, коли аварськi вої перейдуть через Днiстер i потреба в розмовi вiдпаде сама по собi? А може, у них, як i в просвiщенпих ромеїв, путь до кагана лежить через донатiї? А чом би й нi? Хто живе з татьби, той не побрезгує й подачками". Надумався i став топтати стезю до обрiв, що стояли ближче до каганового намету. З одним заговорив - покосився люто й пiшов мовчазний, з другим - те саме. Уже й надiю було втратив, аж гульк - iде такий собi, не вельми показний iз себе, iде й кидає в його бiк позирки та ховає їх мерщiй, гейби каже тим: ходи щось скажу. Мезамiр не був би Мезамiром, коли б не скористався тим, що йшло йому до рук. Дiждався, коли обрин iшов не сам, i спинив напiвдорозi. - Достойний, - сказав. - Чи не повiдаєш, де можна взяти води? - Там, - показав на рiку. - Там - нi, - бридливо скривився Мезамiр. - В рiчцi бродять комонi. Почайна або криниця є десь? Тлумачив та й тлумачив, доки вбив-таки обрину в голову, чого хоче. - Є, е й почайна. - Пiди та принеси з неї води, - швидше повелiв, апiж попрохав Мезамiр i, не роздумуючи, поклав обрину на долоню золотий ромейський солiд. Той вибалушив з дива очi, та одразу ж оговтався й кивнув, погоджуючись, головою. Коли принiс двома цебрами воду та зайшов до намету антського сольства, Мезамiровi нiхто не заважав уже поговорити з обрином. - Чим заклопотаний каган? - почав iз найголовнiшого. - Чому не приймає нас? Чи не чув, коли прийме? Обрин помонявся i вирiк: - Тобi лiпше не йти зараз до нього. - Не йти? А се ж чому? Вiдповiддю на те був позирк повитих сум'яттям очей i мовчання. Ще позирк, i що мовчання. Мезамiр полiз до кишенi, добув там пару солiд i виважив їх на долонi. - Бери i будь содругом менi, скажи: чому? - Кагану надiйшли недобрi вiстi з уличiв. Утнгури розбитi наголову. Нашi турми теж змушенi були рятуватися втечею. От воно як. То се ж добре! Се i є той час, коли треба йти до кагана з своєю речннцею: "Пощо сваришся з антами? Чи не вiдаєш, хто такi анти?" Тепер Мезамiр не те що днiв, миттєвостей старався не згайнувати, i що уважнiше приглядався до обрiв, то певнiший був: вони у великiй злобi на антiв, одначе й не в меншому сум'яттi: як бути з антами? Одного не вiдав та й не мiг довiдатися: що вдiє пiсля всього каган? Змириться й захоче послухати нарочитого мужа вiд супостатiв своїх чи сидiтиме й дошукуватиметься, лютуючи, як жорстокiше покарати їх? "Наше не горить, - стає ча думцi й заспокоює себе зрештою Мезамiр, - тепер ми можемо й пождати. Горить Баянове, отож Баян най i дошукується, як бути йому з антами i їхнiми слами". Вiн таки дошукувався. Недарма поспiшали до Баянового намету терхани - йшла рада. - Великий воїне! - казали однi. - Чи тобi личить вагатися? Вели нам зiбрати воєдино турми й кинути їх на супостатiв своїх - вiд антiв, ба навiть вiд Антiї слiду не залишиться. - Облиш уличiв, - радили iншi, - з ними поквитаємось тодi, як сядемо в ромейських землях, кинь усiх i все на Днiстер, сам побачиш: не лише тиверцi стенуться й покажуть спини, рiка вийде з берегiв вiд нашої сили. - Ба нi! - перечили ще iншi, - Ми не можемо пiти з обводiв Улицької землi, не помстившись уличам. Вели, кагане, кинути комоннi турми в їхню землю, а вже потiм, коли погромимо уличiв та примножимо силу свою, ударимо з полуночi на тиверцiв i дулiбiв. - Iстинно! Веди, кагане, спершу на уличiв. Почуй наш голос, Ясноликий, i дай утiху серцю! Помсти жадаємо! Кровi i помсти! Та каган усе ще не ставав на чийсь бiк. Хмурився, яко грозова нiч, i вiдмовчувався. "Вони жадають помсти, - казали його чорнi, налитi люттю очi. - А хто показав уличам та їхнiм соузникам - росичам, втiкичам - спини? Через кого мушу ховатися свiту й думати-гадати, де взяти воїв-витязiв, якi усолодили б серце звитягою?.. Турми їм дай, волю їм дай! А цурки на шиї не хочете? Я спершу передушу тих, хто поганьбив славу родiв наших , а вже потiм думатиму, з ким i як помщатимуся антам". Пiдвiвся рвiйно, став над усiма, високий i дужий в свої тридцять лiт, й сказав усiм: - Це не рада. Це крик ураженого сумлiння. А менi мудра рада потрiбна! Там, - показав одесную, мотнувши довгими, заплетеними в стрiчки косами, - сидить i жде бесiди з нами нарочитий муж Антiї. Що я скажу йому, вислухавши таких радникiв? Що вони з ляку не вiдають, у якi дверi ломитися? Що аварам нiчого iншого не лишається пiсля ганебної втечi з уличiв, як послухатись розумної ради сього анта, коли своєї не маємо? Вiн був велетом серед них. А ще недаремно носив наймення Ясноликий: мав справдi ясний i до лиха звабний вид, як i суворий та камiнно твердий у гнiвi, тим паче такiм, як зараз. Здавалось, пiднеси iскру - i вибухне, обрушить буєсть свою на всiх, хто в тут. Раднi iз шкiри пнулися, дошукуючись рятiвної мислiпоради, а вона, нiби на зло їм, не являла та й не являла себе. Тож i сталося неминуче: Баян постояв, очiкуючи, i так само рвiйно, яi; i звiвся, обернувсь i пiшов до сумiжного з тим, де вiдбувалася рада, намету. - Кагане, - зважився наймолодший з радних i зупинив свого привiдцю на пiвдорозi. - Чи не лiпше було б, коли б ми спершу вислухали нарочитого вiд антiв, а потiм уже думали, як нам бути з антами? Раднi занiмiли, по них видно було: ждуть грому. Зважився спинити Баяна обласканий ним нещодавно за розум i одвагу терхан Апсих. Те, може, й виправдує його смiливiсть, i все ж чи так уже виправдує? Молод-бо є, аби вчити кагана, всього лиш дев'ятнадцяте лiто лiтує. А проте грiм не пролунав над їхнiми головами. Чи то каган пошкодував неопереного ще тархана, чи так аж надто поважав його, постояв, виважуючи младомладого одчайдуха важким позирком, i мовчки зник за завiсою. Терхапи, беги, всi, хто входив до радних i складав великоханську раду, попiмували, приголомшенi тим, що сталося, i вже потiм загомонiли, дорiкаючи один одному та звинувачуючи один одного. - Ви безтямки! - кричали старшi, тi, що наполягали йти на Днiстер i громити антiв за Днiстром. - Мста заслiпила вам, молокососам, не лише баньки, а й мiзки. Чом пориваєтесь до уличiв i сните мстою над уличами, коли у нас є вища i достойнiша уваги мудро мислячих людей мета - пiти :iа Дунай i сiсти за Дунасм? - Отож i ба, - огризалися молодшi, переважно терхани. - Вам золото засiло в мiзки й не дає думати ширше та вольготнiше. А хто заступиться й обстоє пашу честь? Нас поганьблено в уличах, тямите це чи нi? - Тихо! - пiдвiвся старший серед радних - хакантбег. - Не сваритися, думати слiд, коли не спромоглися подумати, йдучи на великоханську раду. Терханами i радниками iменуєте себе, а втямити неспроможнi, що сперечатись i доходити iстини слiд було ранiш, до того, як стати перед очi привiдцi ратi нашої - великого Баяна. Найбiльшу слушнiсть серед усiх вас, гадаю, має терхан Апсих. Треба йти комусь iз нас до кагана й переконати його: рiшенець наш - як бути з антами - може визрiти лише пiсля того, як вислухаємо та зважимо на терезах мудростi речницю сла антського. I знову примовкли раднi. По них видно: iти й стати перед очi розгнiваного кагана, та ще з такою, що може не сподобатись йому, речницею нiкому не хочеться, а iншої ради немає й бути, мабуть, не може. - Йди ти, Ателю, - умовляють хакан-бега. - Тебе каган найбiльш з усiх нас поважає, вислухає i зважить. А те, що повiдаєш йому, скажи: се мислi i намiри всiх. - Одному негоже йти, - обурився хакан-бег. - Хай iде зi мною радник вiд кутригурiв кметь Котрагiг, терхан Апсих, ну i кiлька старiйшин. Раднi зiтхнули полегшено, ба навiть оживилися й загомонiли: хвала Небу, здається, знайшли рятiвний рiшенець. XXIII Вибранi з радних не одразу зважилися стати перед очi великого кагана. Самi приглядалися та й через тих, що прислуговували Баяну, старалися вивiдати одмiни в його намiрах, бажаннях, i вже тодi, як вивiдали їх та впевнилися: це i є вона, нагода стати перед каганом i сказати йому: ми знайшли її, мудру i єдно можливу раду, - таки зважилися й прохилили завiсу в його наметi. Каган вислухав хакан-бега, одначе не зрадiв тому, що почув iз його уст. Бо таки справдi не було чому радiти - йому всього-на-всього повiдали те, що чув уже з уст безвусого терхана. За iнших обставин певно, вибухнув би . гнiвом: як смiють приходити з тим, що й без них знає вже? Та зараз позирк його це виказував буєстi. Застиг на терхановi Апсиху, високому й статному, геть младомладому, одначе видом своїм, яi; i зрiлiстю та одсагою, що посвiчукпли на виду, нагадував iстинного мужа, - такого, яким Баян бачить себе, яких волiв би мати та й мати при собi. - Чим ти пояснюєш свою мисль, - запитав стишено, - спершу вислухати антiв, а потiм уже зважувати, як бути з антами? - Знати намiри супостата нiколи не вадить, Ясноликий, а такого, як анти, i поготiв. Стоїмо перед великою сiчею з ними, мусимо бути i тверезими, i обачними, i хитрими, яко змiї. Каган усе ще не зводив iз нього пильного, одначе й прихильного погляду. Ждали, певнi були, ось-ось надумається i скаже: "Хай буде так". А дiждалися зовсiм iншого. Тiєї самої митi, як позирк Баянiв був особливо прихильний до Апсиха, а уста мали вже розтулитися й виректи сподiване, раптово вiдлетiла запона i до намету бурею влетiв молодший Баянiв брат Калегул. - Повелителю! - вирiк надривно. - Не вiр словi вiд антiв. Убий його! Це той, що надоумив князя Добрита поглумитися з нас, а затим узяв iз Данаею слюб. Благаю тебе: не вiр йому, то пiдступний змiй!.. - Прiч! - каган нахмурився й обiрвав Калегула на словi. - Як смiв заходити, коли я раджусь iз хакан-бегом i його терханами? - Кажу ж, - задихався Калегул, - це той самий... Убий його чи мепi дозволь утiшити себе мстою-вiдрадою. - Прiч! - Баян обернувся до килима, що висiв у нього за спиною й, зiрвавши серед шабель та кинджалiв свiжо виплетеного з сирицi нагая, оперiщив брата вздовж спини. Калегул заскiмлив вiд болю, а може, й вiд злостi та досади, проте не став чекати гiршого: звився змiєю й вiдкотився до запони, затим i зник за запоною. На якийсь час у наметi зависла нiмотна тиша. Радники пе насмiлювалися радити щось, каган боровся i не мiг побороти в собi зроджений братовим вторгненням рнiв. - Хто з вас знає цього Мезамiра? - почули нарештi його голос. - Чи справдi такий є, як його видав нам Калегул? - Я знаю, - обiзвався кметь Котрагiг. - Був iз сольством хана Завергана у Тиверi, бачив там i чув Мезамiра. Брат твiй, мудрий володарю, має великий гнiв на нього, проте i в гнiвi не применшує мудростi того мужа. Тож iян кажу: будь обачний iз ним. Баяна чи то застереженням пiдстьобнули, чи не мав на кого вилити гнiв свiй, як i буєсть свою, одразу ж доволi рiшуче повелiв: - Кличте антського сла. I всiх радних також. Мезамiр, як i належить словi iншої землi, правився на перетрактацiї з каганом не сам. Поруч iшов молодший брат, його Келагаст, позаду - ще три мужi в нових строях, при всiй, що є в антських комонникiв, бронi. Чинностi в їхнiй ходi, може, й не було, тим паче особливої, проте завважали: тi обри, що стояли при ханськiм наметi, затримали на них подивованi позирки очей своїх i нiмують дивуючись. Чи не зрiст бентежить? Пробi, не вперше ж бачать таких, хоча, коли казати правду, Мезамiр i се мав на оцi, випрошуючи в князя братову сотню: дружинники в нiй дужi i високi на зрiст, чи не навмисне пiдiбранi так. Коли перед слами пiдняли завiсу i тим сказали: заходьте до намету, анти змушенi були пригнутися, аби ввiйти, а ввiйшли та випросталися, не могли не завважити: приголомшили своєю з'явою не лише терханiв, бегiв, а й самого кагана. Як сидiв на чiльнiм мiсцi застиглий, насторожено очiкуючий, так i лишався сидiти. Анi запросин не почули вiд нього, анi слова-привiту. - Нарочитi мужi князя дулiбського Добрита, всiх iнших антських земель - Тиверi, Уличi, Надросся, Київських Полян, - не без умислу нагадував про свою силу Мезамiр, - низько кланяються тобi, привiдцi славного в свiтах племенi аварiв, i зичать здоров'я на многiї i многiї лiта. Мезамiр доземно вклонився Баяновi i знову випростався та прибрав належної словi чинностi. - Най вибачає привiдця i все плем'я аварiв за турботи i прикрощi, яких завдаємо своєю з'явою, одначе й не з'явитися в сi тривожнi для люду нашого днi не могли. Князi землi Троянової опечаленi розбратом, що стався мiж нами та аварами, i паче всього - намiрами ратi твоєї, достойний привiдцю: iти в нашу землю з мечем i сулицею. Тож i прислали мене, свого нарочитого мужа, аби запевнив тебе, мудрий i славний кагане: в антiв немає до тебе й твого племенi анi найменшого зла, як немає й лихого намiру. Вони сумирно сидять в обводах землi своєї й во; дiють бути з аварами i всiма, хто стоїть на їхньому боцi, у мирi та злагодi. Коли те, що сталося, є непорозумiнням, князi i люд антський ладнi сприйняти його як таке й укласти з тобою ряд як з усяким добрим сусiдою. Мислив собi: сказав усе, принаймнi для початку, настав час почути, що скаже каган. Тож змовк i жде, зирячи на повелителя аварiв зiгрiтими доброю сподiванкою очима. - В аварiв, - почув нарештi Баянiв голос- а надто в їхнiх сусiдiв i соузникiв, є причина для розбрату з антами. Вашi татi не єдиножди вторгалися в обсадженi нами землi, вбивали й полонили люд наш, забирали з собою табуни комоней, отари овець, череди корiв. Скажи князям своїм, терпiння урвалося, настав розбрат, буде мста i сiча. - Достойний! - не брав його гнiву до серця Мезамiр. - А ти можеш показати нам тих татей? Зумисне чи по молодостi й простотi своїй дивився на кагана допитливими, ба навiть веселими очима й ждав на його вiдповiдь. I та веселiсть не сподобалася Баяновi. Смуглий вид його побагровiв, очi налились кров'ю, ось-ось, вибухне гнiвом i накоїть бiди. - Якщо се так, - Мезамiр поспiшив умилостивити привiдцю аварiв, - якщо хтось iз антiв справдi дозволив собi татьбу, най каган покаже нам спiйманих, i ми покараємо їх судом люду свого, а завданi аварам чи їхнiм соузникам збитки покриємо добром чи золотом. То був резон, в усякiм разi, в тому, що казав i як казав сол Антiї, чулось бажання примиритися, знайти ту пiдвалину, на яку мiг би опертися здоровий глузд i вiдшукати iстину. Та Баяновi саме резони й не подобалися в бесiдi з Мезамiром, саме iстина припирала до муру й викрешувала у серцi гнiв. Бачив, на власнiй шкурi переконувався: муж сей справдi належить до тих, з ким важко змагатися словесами. А повергнути його слiд. Неодмiнно! - Пiзно розкаюватися й силитись розплачуватись золотом. Кров'ю розплатитесь тепер! - Меч обоюдно острий, кагане. Одним кiнцем вiн ходитиме по наших шиях, другим - по ваших. А навiщо се? Чи каган не вiдає: анти нiкому не корилися i не скоряться. Баян ще примiтнiше налився кров'ю. - Ти прийшов погрожувати менi? - Ба нi. - Мезамiр справдi не грозився, одначе вид його й не казав, що стенувся перед гнiвом асiйця. - Прийшов урезонити. Соузник наш, iмператор Вiзантiї Юстинiан Перший, увiдомив нас, що кличе тебе прийти й сiсти в його землях. То пощо йдеш так? Чи анти не могли б пропустити тебе за Дунай з миром? Нам доведеться бути сусiдами, кагане. Невже отак i сусiдитимемо, як нинi? I знов у Баянових мислях не вiдшукалося достойного резону, аби спростувати сказане. А де немає резону, там зроджується свiдок безсилля - злiсть. - Ти брешеш, собако! Iмператор, що кличе мене прийти й стати супроти вас, антiв, повiдав тим же антам, кого i нащо кличе? Я питаю, повiдав?! Мезамiр мовчав. Чи то збирався з мислями, чи не хотiв дражнити й без того роздратованого повелителя аварiв, i те мовчання стало для нього фатальним. Баян дав волю гнiву своему i, обернувшись рiзко, зияв iз килима кинджал, в якусь незбагненну мить ухопив його за вiстря й кинув що було сили в нарочитого мужа землi Троянової. Нiхто не сподiвався такого, тому не спромiгся анi заступити Мезамiра, анi вiдвести якось пущену в нього бронь. А каган, видимо, умiв кидати: кинджал перевернувся на лету i ввiйшов Мезамiровi лезом у груди, пiд саме серце. Келагаст перший опам'ятався й кинувся до брата, вихопив i вiдкинув геть кинджал. Кров цiвкою ударила з рани, багряними колами стала розпливатися по бiлоснiжному вбраннi поверженого. - Мезамiре... Брате. Що тобi? З ляку чи болю сердечного Калегаст не вiдав, як бути, Що вдiяти. Єдине, па що спромiгся, затиснув рану, питав- допитувався в брата та припадав до його лику, силився .заглянути у вiчi, почути слово-втiху, слово -запевнення, вiн, Мезамир, полежить мить-другу i пiдведеться, стане на, младомладий i дужнi, покаже ще силу. Та дарма, мовчав Мезамiр. Випростався на весь намет, стiкав кров'ю, холонув тiлом. I блiднув холонучи. А з Мезамiром блiднув i Келагаст. Як те все сталося? Як могло статися?! Вiн же був поруч, брат узяв його з собою яко надiйний захист. Чому явив себе бевзем i не завважив, до чого йдеться? Як сталося, що не заступив собою, не захистив iншим робом?! О боги... Пiдвiв нарештi голову, розглянувся. Кагана не було вже в наметi. Радники його сидiли похнюпленi, не вiдали, куди подiти очi. - Дорого ви заплатите менi за брата, - сказав пiдводячись. - Чули?! Так дорого, як нiкому з вас i не снилося! Стояв над усiма, високий i грiзний, i вже тодi, як lie дiждався вiдповiдi, повелiв мужам своїм: - Розстилаймо корзно й берiмо Мезамiра з собою. Най бачать вої дулiбськi, тиверськi, чим платять за нашу довiру обри. Най бачать i знають, чим ми маємо платити їм! Ано, най бачать i знають! Не доглядався, розумiють чи не розумiють його терхани Баяновi. Одне знав: започаткувався великий, пе на життя - на смерть розбрат iз обрами, має поспiшити до своїх, i якомога швидше. XXIV Князь Добрит стояв на високiй вежi при Днiстрi й пильно вглядався у далеч. Часом на полудень, де он скiльки дiб уже триває з обрами сiча, часом за Днiстер, де можуть об'явитися обри, а бiльше в ту сторону свiту, звiдки має прибути довгождана помiч. Давно неслав гiнцiв до князiв Зборка й Острозора з повелiнням не вiдсиджуватися бiльше на обводах улицької землi з такою, як у них, силою, слати добру половину її, i то негайно, в помiч дулiбам та тиверцям. Обри облишили думати про Улич, всi свої турми кинули в пониззя Днiстра й пруть туди так дужо, що стримати їх без улицi.кої та поляїiської ратi й помишляти годi. Лишається дбати про iнше: аби навала з чужкраю не перекинулася в полуночi вервi землi тиверської - на Черн i Дикушу. Хто мiг передбачити, що обри - така чисельна i така невiдаюча страху сила. Їх знiмають iз сiдел стрiлами, кладуть у покоси мечами, а вони не зважають на те, пруть дужо й навальне, стинаються мовчки i люто, гейби знетямлеiii чи заслiпленi. Коли пускали про них поголос, лякали навалою, гадав собi: дарма, сграх завжди мав великi очi. Тепер пересвiдчився: лякали i лякались не без пiдстав. Анти теж не дрiбнотiлi i буєстю своєю в усiх землях знанi. А обрiв не страхають, бач, обри самi зугарнi настрахати антiв як могутнiстю тiла, так i непохитнiстю серця. Що буде i як буде? Чи вистоїть князь Волот, пiд оруду якого вiддав двi третини й своїх тисяч? Тiльки б вистояв. Чуєте, боги, тiльки б вистояв! Вiн, князь Добрит, не годен уже очолити меча й стати привiдцею в сiчi. Далекий перехiд, посiяна навалою тривога, а надто втрата Мезамiра, мужа доньки його i мужа мислi, геть пiдкосили в ньому силу, збороли до решти й дух. Єдине, чим може пособити тиверському князевi, - воями, що привiв iз собою. Визначив для них привiдцiв i розiслав по всiх усюдах: своїх - на боролище, пiд Болотову руку, древлян - стерегти береги Днiстра на пiдступах до Черна, чатувати на путях, що ведуть iз пониззя в глибиннi вервi Тиверської землi, ще iнших тримає при собi на той випадок, коли антам будуть непереливки, а князi Зборко й Острозор не встигнуть прийти i стати їм на помiч. Вага сiчi i клопiт про звитягу в сiчi лягли на рамена князя Волота. Се теж тривога, i неабияка. Добре, що вiн є там, у переднiх лавах. А як буде, коли не стане? Апо, що тодi буде? Князю Болоту справдi сутужно було. Та вiн не падав духом i не думав про смерть. Тим, хто стоїть ближче до неї, завжди видається, що вона недоступно далека. Тож iншим клопотався i дбав про iнше. Знав: ось-ось має надiйти помiч з-за Днiстра, одначе не уповав на неї, тим паче аж надто. Прийде - тодi й уповатиме. А поки що покладався на тисячi, що є пiд рукою. Та на зугарнiсть мислi, здатної стати вище тисяч - як власних, так i тих, що в супостата. Обри нуртують он, не iнакше як лаштуються до сiчi. Має зустрiти їх незгiрше, пiж досi. А зустрiч небажана. Вiд тiєї сiчi, що вляглася не так давно, не встигли прийти до тями. Єдине, па що спромоглися, пiдiбрали й передали на руки люду в найближчих весях увiчених. Слiд би подбати ще й про живих - об'єднати в новi, бiльш-менш добiрнi сотнi, дати сотням привiдцiв, а всiм - час на перепочинок. Най би вляглися пережитi страхи, прийшла до рук сила. Як i певнiсть, мiж iншим. Лiтньої ночi для того не доста. Слiд щось вдiяти, аби вiддалити сiчу на бiльше, нiж нiч. А що? Еге, що? Воям байдуже до всього. Хто порає огира, хто лаштує собi мiсце для перепочинку, а хто й спочивас вже. Лише князевi не до спу-упокори. Сидить над неширокою, скаламученою переходом через неї i борсанням у нiй тисяч i тисяч комонсй рiкою, iготра вiддiляє його табiр вiд супротивного та вiд боролища, що лежить мiж таборами, й дошукується, що вдiяти, аби грядущий день не став для нього i його воїв фатальним. Послати звiдунiв, аби проникли мiж обрiв та вивiдали, про що дбають обри, якi виношують намiри? А чи те дасть щось? Он скiлькох слав - i все дарма, яко в бездну кануть. I за помiччю до Добрита вдаватися не випадає. Не такий безсилий є, хоч i втратив немало. Он скiльки їх, воїв тиверських, дулiбських, i ошуюю, i одесную, i за плечима. Ще буде кому вийти й постояти за землю Троянову. Потрiбен лиш час, аби отямилися пiсля кривавицi та возбуяли духом i певнiстю. I сидить, прихилившись до дерева, думає про те, i виходить над самий берег та приглядається до повитого вже сутiнню боролища за рiкою, теж думає та дошукується бажаного. Аж поки не заiскрилось воно спасенною iскрою в його думах: поле бранi усiяне трупом як антiв, так i обрiв; чому б не вийти завтра i не сказати обрам: лишаймось воями, та будьмо й людьми; перш нiж продовжити брань мiж живими, вiддаймо шану полеглим. Чи обри такi вже байдужi до потятих? Чи в них немає повинностi одного перед одним, як i перед поконом предкiв: вiддай належне побратимовi, хтось, десь, колись вiддасть його й тобi? В усiх племен се не тiльки покон - перша заповiдь, не може бути, аби вона обходила обрiв. Бачать-бо i знають: коли не приберуть iз боролища побратимiв, їм клюватимуть завтра очi дзьобатi птахи, їх їстиме дикий звiр, топтатимуть, коли почнеться нова сiча, комонi. А трупу он скiльки. Де схрестять мечi завтра, пiслязавтра, коли залишать потятих там, де впали? Комоням ногою не буде куди ступити. - Отроче! - зично кличе найближчого з сторожi й простує до свого намету. - Тисяцьких до мене, i то негайно. Їх немало при ньому. Стоять окремим табором очоленi Старком дулiби, а серед дулiбiв не лише Старк тисяцький, вiдособленi вiд привiдцi сiчi з обрами й тi з тиверських тисяч, що їх взяли пiд свою руку воєводи Власт та Чужкрай. Л все ж не забарилися об'явитися й стати перед князем. Одразу i за всiма примiтив: сподiваються найгiршого. Тож перше, що вчипив, - постарався заспокоїти соратникiн гiюїх, тю стан :iколiкати i з усiм iппiплi. - Хто пiд до обрiв яко нарочитип? - литав i кинув допитливий позирк на всiх i на кожного зокрема. Тисяцькi теж переглянулися. - А треба йти нам? Завжди упошльпошiй i неповороткий Чужкрай за сим разом виказав неабияку спритнiсть: був перший, хто зважився запитати i тим уже заперечити князевi. - Домовлятимемося ж не з конюхами - з терханами, тож маємо послати такого, котрий мiг би вести рiч на рiвних. - А чи не забагато честi для обрiв, най вони будуть навiть i терхапи? - знову Чужкрай. - Як на мене, доста буде й сотенного. У моїй тисячi, до речi, є такий, що на словесах за всiх нас упорається. Волот не схильний був погоджуватися, одначе й перечити не поспiшав. - Чужкрай правду рече, - скористалися князевою мовчанкою iншi тисяцькi. - Хiба смерть Мезамiра не повелiває нам: будьте обачнi, а паче всього з обрами. Нелегко князевi визнавати себе таким, що не годен тверезо мислити. А що вдiє? Таки поспiшив, таки не розмислив як слiд. - Най буде по-вашому. Кличте того велеречивого. Втовкмачував та й втовкмачував сотенному, як має поводитись, ставши перед аварами, що казати, аби домогтися вiд них згоди на тимчасове замирення. - Багато не теревень iз ними. Скажи одне: негоже живим являти зневагу до потятих. Честь воїв i витязiв зобов'язує вiддати їх вогню чи поховати з належною шаною i тим воздати хвалу їхньому подвигу, а собi пiдготувати поле для грядущої сiчi. Що б не казали тобi, наполягай на цьому, бий по гординi їхнiй саме цим. I хотiв, i боявся вiрити, що перемир'я з обрами можливе. Нуртували-бо, з усього видпо, лаштувалися до сiчi. А тих, хто налаштувався на сiчу, важко спинити. I все ж попробує. Звертається ж до них не з чим-небудь, iз здравим умислом, i звертається не до скаженого Баяна, - до терханiв. Невже серед них не знайдеться такого, котрому честь мужа була б дорожча за нiкчемну примху. Обри не одразу зголосилися вислухати нарочитого вiд антiв. Довго довелося стовбичити йому укупi з супроводом неподалiк вiд табору асiйських зайд. Нарештi покликали. I тримали там, на перотрактацiях, недовго. Коли ж нарочитий вийшов i рушив у зворотну путь, коли зблип нарештi :i кiлисм тi осмiхнувся своїю бiлозубою усмiшкою, гупiгiу по лiшлоси: пит. Волот, вирвав у чорнобожої служницi - морашi для себе, воїв своїх, ба для всiєї землi їроянової жаданi три доби i тим домiгся, чого хотiв. Ано, тим i домiгся! Бо багато води стечи за дароване долею перемир'я. Буде час i розмислити, i перепочити, i зiбратися з силою та розставити, як пiдказують розмисли, ту ратну силу, що є i що може прибути за сi три доби в помiч вiд схiдних антiв. Гiнцi те й робили, що каламутили рiку та виїздили на пагорб за рiкою, де став па вороному, як нiч, огирi князь Волот i доглядався до сiчi, що лютувала та колобродила, лютуючи, i ошуюю, i одесную, i прямо перед ним. Уже й не дослухався, з чим вдаються до нього. Без благань-домагань, без знеможеного нелюдською втомою крику знав: усi одного просять - помочi, i то неодмiнної, i то негайно. А де вiн вiзьме її, коли усе, що мав, послав або Властовi, або Старковi, або Чужкраю. - Княже! Несила стояти вже. Дозволь одiйти з рештою за рiку! - Не дозволю! - рiзко обертається на голос-волання й пришпилює своїм крицевим позирком того, що волав, до сiдла. Скажи Чужкраю, про те i думати не смiйте. Хто вiдiйде за рiку, той поведе обрiв до Черна i далi. - Обмаль нас, а обри кидають та й кидають свiжi сили. - То й що? Стинатись треба, а не поглядати за рiку. Все, з тим i скачи до свого привiдцi. Iнший i зовсiм уриває терпець. - Княже! Де ж обiцяна помiч? Старк сказав: "Коли не буде її, не вистоїмо. Обрiв удвiчi бiльше, нiж нас". - Скажи Старковi: вони па чужiй землi, а ми на своїй. У пас кожен має стояти за двох. Оступатися дозволяю лиш тому, хто чує вже себе мертвим. Гiпець кривиться, гейби вiд недостиглих кислиць, i знову до князя: - Що ж сказати тисяцькому про помiч? - Скажи, коли буде, баритись пе етапу, одразу пришлю. А поки що уповайте па власну силу. А ще па то, що за вами стоять i ждуть пореятої в супостата змоги жони i дiти. Берiть на карб i черпайте звiдтам усе, чого не достає вам, аби вистояти. Князь круто одвертається вiд гiпця й сердито спльовує солоний присмак поту, що потрапляє на уста. Гiрко чути, а усвiдомлювати й поготiв. Чужкрай i Старк просять помочi. Чого ж- тодi сiюдiнатпсн пiд усiх iшпiгх? Иатопi лiтами и досвiдом подводи, мужi, що били ромо й улицi перемудрити самих ромеїв, не втямлять: князь ни десь там вiн усе бачить i давно прислав би жадану помiч коли б мав. Так справдi сутужно чи перепудилися в сутяжi i втратили глузд? Єдинпiї Власт стинається мовчки й це нарiкав на обмаль дружинникiв, хоча йому також не солодко. Баяновi терхани примiтили: у Власта добiрна дружина - й кинули супроти нього свої добiрнi турми. Не так багато, як супроти Старка та Чужкрая? Ба нi, не менше, коли не бiльше. Дружинники Властовi не такi уязвимi як ополченцi Старка та Чужкрая - он у чому заковика. Ба як нещадно й вiдчутно разять обрiв i як вмiло вислизають iз розставлених супостатом силець коли вони грозяться стати зашморгом. Яко крилатi змiї носяться по полю. Налетiли, збили кинутi супроти них турми - i пiшли потоптом, так навально i дужо, що й мужнiй вiдчуває острах у тiлi i змушений стенутися. Були б усi такi навченi та вправнi, далебi, не пiшли б iз Днiстра i не оступилися б так далеко в землю Тиверську. Як се сталося i чому сталося? Он як мiцно та певно стояли там, якi надiї покладали саме на Днiстер, рiку швидкоплинну i предоста широку. Через тоту певнiсть свою i Ближицi сказав: iз Тiри анi кроку. Як би не склалося i що б там не було стiй у нiй, борони її до останнього. Вiн i стояв, до сього часу певно, стоїть. А всi iншi вiдiйшли, бач, вiд Дпiстра, зму-' шенi були вiдiйти i вiд Дунаю. На лихо, обидвi доньки в Тiрi. Злата, яко жопа при мужевi, Милана, яко гостя Златина. Подалася пiд таке безлiття та й засiла па своє безголов'я. Добре, коли Ближика догадався вислати їх морем на Дунай, а Дунаєм - у глибиннi вервi чи що кудись. А коли пi? Пробi, що се, знову гiпець вiд Чужкрая? . - Княже! - добувся врештi до нього дружинник i ви. валився, знеможепий ранами, iз сiдла. - Бiда, кпяже. ЧужКрая потято. Сотеннi питають, хто очолить рештки що лишилися з його тисячi? Волот обертається, мас намiр крикнути на повiїии голос: "Всi, хто с при менi, в мечi!" - та помiчає нараз. Рiдколiссям, що пiдступало з полупочi до пагорба, правляться комонники i помалiiм числом. Не встигає ро'згле'iiТи, хто такi, як котрийсь iз зiркiших чи тих, що помiтили комонникiв ранiш, зично, ба радiсно звiдомляе свого княз i всiх, хто був прi князi: - Дулiби! Гляньте, братiв, дулiби. Помiч iдо! Волот розвертає Вороiюго, видимо, хоче помчати назустрiч рятiвнiй помочi вiд Добрита, та не встигає, а може, й передумує вчасно: до нього мчав уже на бiлому й бистрому, гсйби вiтер, огирi привiдця дулiбiв. - Княже! - спинився неподалiк. - Тисяцький Келагаст i його тисяча до твоїх послуг. - Тисяча? Се правда, молодче? - Ано. Князь Добрит сказав: вiд серця вiдриває, а таки шле. Волот неспроможний здолати радiсть, що забуяла в серцi: приострожує Вороного й пiд'їздить до посланця вiд дулiбiв, обiймає його й рече розчулено: - Спаси бiг тебе, младомладий тисяцький. Коли б князь Добрит знав, як со вчасно. Коли б лиш знав! Дружинники твої готови до сiчi! - А то ж як. Затим i правилися сюди. - Тодi розгортай лавою й дiли свою тисячу надвоє. П'ять сотень вiзьму я й стану в помiч ось сим, найближчим, з рештою пiдеш ти на виручку воєводi своєму Старку. I закипiла сiча, лютiша прежньої, i озлобилися серця тих, що зiйшлися в сiчi, ще видимiше, нiж озлоблялися досi. Хтось вкладав гнiв свiй i злобу свою лишень у силу удару, що падав на голову супостата, та ще в обачнiсть, аби такий же удар не опустився на нього, тому сопiв лиш та розглядався, вiдсапуючись; у когось стачало їх - i гнiву, i злоби, i сили - ще й на погрози та прокльони. - Се вам за Брайка! - казав той, що втратив тiлько-по побратима. - Се за тисяцького Чужкрая! - пояснював iнший, да так зично, що на його голос оглядався котрийсь iз обринiв i або сторонився, бачачи, як падає потятий сородич, або ж подвоював гнiв свiй i йшов на анта з оголеною крицею i з оголеною буєстю, що не страхалася й крицi. - А се за себе, - зустрiчав його той же ант ударом пiд серце, - на той випадок, коли поляжу, а вiдплатити не буде кому. Лише Келагаст був послiдовний - кожен удар свiй присмачував одним i тим же: - Се вам, степовi татi, за Мезамiра. I се за Мезамiра. I се. Присягаюся гнiвом Перуна, бога добра i бога кривавицi: доки житиму, доти й помщатимуся за брата свого, безневинно потятого. Вiн не вперше стинається з обрами. Тодi ще, як поверпупсц пiд лих iл тiлом Мрлпмiра та стан пород к'пялем Добритом, сказав Добритовi: "Пошли туди, до можу втопити гнiв свiй i ненависть свою в кровi асiйськiй". Князь вiдмовляв, казав, негоже кидатися в сiчу з безумом гнiву в серцi, має дати йому час бодай трохи прохолонути й слухатися розуму. Та Келагаст лишався непохитним. I на Днiстер пiшов, i на Днiстрi таку засаду й таку погибель влаштував обрам, котрi йшли супроти нього, що Добритовi годi було лякатися за Келагаста та сумнiватися в його нерозважностi. Коли прибула з землi Дулiбської рать ополченська, а мужiв, котрi очолили б її, виявилось не густо, поповнив його сотню ополченськими та й повелiв сотнику бути тисяцьким. То не бiда, що вiн аж надто молод. Зате руку має мiцну i одваги не бракує в серцi. "Комонники з люду дулiбського не рiвня твоїм Дружинникам, - зауважив Добрит, напучуючи молодого тисяцького, - та ти не вважай на те. Най вчаться в них i прагнуть бути врiвнi з ними, коли землю нашу i люд наш постигло безлiття". Келагаст не забував того напучення анi тодi, як вишколював та злютовував тисячу, анi пiзнiше, як водив її в сiчу. Уповає на нього, як i на свiй вишкiл, i зараз. - Анти, берiм гору! - кричав на повний голос i приострожував огира, старався вихопитися вперед, бути там де й належить бути привiдцi. I крик той не лишався голосом волаючого в пустелi. Вої чули в собi не знати яку силу, пiдносили ратну буєсть нестямнi й заслiпленi, налiтали на обрiв бурею i, уподiбн'юю