-чись бурi, зносили їх iз своєї путi.
   - Гора! Гора!
   Клич той, буєсть ту чув позад себе й князь  Волот.  I  не  лише  з  уст
сотень, що привiв i передав  пiд  його  руку  Калагаст.  Перли  на  обрiв,
закликали брати гору над обрами порiдiлi сотнi тиверпiв.  Бо  певнi  були:
тепер за ними сила, за ними буде й переята в супостата змога.
   - Княже! - настиг його в сiчi й став поруч котрийсь й отрокiв. -  Вийди
на час iз лави, маю сказати щось.
   - Кажи тут.
   - Негоже тут. Передай комусь iз  сотенних  рать  тебе  там,  -  показав
пазад, - тра!
   - Чиї се вигадки? Хто може вказувати привiдцi де iому бути?
   Стримав все ж огира її крикнув першому, що пiдвернувся, сотнику:  "Будь
за мене", - й знову до отрока!
   - Чому - там? Хто велiв так?
   - Син твiй, Богдапко.
   - Що?!
   - Кажу, син твiй. Привiв рать свою в помiч нам. Викичами iменують себе.
   Не слухав далi. Розвернув Вороного и погнав назустрiч комонникам, котрi
- бачив уже - виїздили та и виїздили з лiсу.
   Так аж надто радiв чи примножував радiсть i бентегою -  сам  не  вiдав.
Єдине, в чому був певен, - на нього ждуть. А втiм, ждуть не  всi.  З-помiж
комонних, що вийшли на галяву й спинилися перед самим бородищем, вихопився
один i погнав свого огира на зближення з князем i  з  тими,  що  були  при
князi.
   - Отче!
   - Сину!
   Не далi як за стрельбище стояв мiж очманiлих вiд кровi мужiв  огнеликий
витвiр Злоби i Тьми - Чорнобог i турив кожного  не  баритися,  спiшити  на
кривавий пир та втолювати жагу свою напоєм мсти; коли не поруч,  то  майже
поруч iржали, оповiщаючи свiт про безумство людське, коменi, викрешувались
усеспопеляючi iскри i не тiльки ударом крпцi о крпцот  -  глгжл  о  слово,
ruinv о i-пiп иоii.i вистi о ненавистт,; там, у вiтрi пристрастей,  лилася
кров торжествувала злоба, прощалося з земним i цiпенiло перед  невiдомiстю
потойбiчного життя людське. А  тут  па  ближнiй  околiї  боролища,  пай  i
нехотя, все ж упокорено  влягплася  тиша  i  брало  гору  iнше  царство  -
Бiлобога та його доброзичливої допi Лади. Це вони, боги  Добра  i  Злагоди
встигли  осiнити  князiв  своєю  миротворною  тiнню  й  нагадати  їм,   що
перебувають па непiдвладнiй Чорттобожим  дiянням  полянi,  що  тут  вiльно
забути про повиннiсть - бути У вирi кривавицi, як вiльно й  пригадати,  що
один є сином своєму вiтцевi, а другий - вiтцем синовi. А вже як пригадали,
не забарились дати волю щедротам,  що  ними  винагородила  їх  ще  в  день
зачатiя Лада, що па пих пе скупився впродовж усього життя їхнього Бiлобог.
Обiймались 'розчулено й розточали жалi па безлiття, котрому дозволено було
розлучити їх; воздавали хвалу благословеннiй у божих дiяннях  митi,  котра
звела докупи, i знову обiймалися.
   - Боги свiтлi та боги яснi! - перший опам'ятався й  подав  голос  князь
Волот. - Стiльки лiт не бачитись. Як же ти iни^иi там, сину мiй, у чужiшi?
Чому iменуєш так себе i люд свiй - втiкичi?
   - Про се потiм, отче, як зiйдемося по сiчi. Кажи, куди i  супроти  кого
вести їх, моїх втiкичiв?
   Волот не зводив iз нього замилуваних очей. Он який  муж  i  який  князь
вирiс iз побореного свого часу немiччю Богданка.
   - Там i без нас упораються вже. А втiм, скiльки маєш  нри  собi  мужiв,
князю втiкичiв?
   - Три тисячi.
   - Ов!
   - А ще князi Острозор та Зборко ведуть своїх.  У  них  набагато  бiльше
воїв, нiж у мене, тому й запiзнюються.
   - Тодi оце i е вона, наша переята в обрiв  змога.  Бери  двi  тисячi  й
скачи туди - показав ошуюю, - до воєводи Власта.  Решту  комонникiв  твоїх
поведу я. Такою силою, гадаю, не лише на цiм боролищi здолаємо обрiв, а  й
па майбутнє закаляемо їм ходити в нашу землю.



   XXV

   Таким Баяна, далебi, й не бачили ще.  Сидiв  па  звичнiм  для  привiдцi
мiсцi в наметi темний i грiзний, мовби  обтяжена  перунами  хмара.  I  очi
примружив так, нiби цiлився на когось, i  голову  вбирав  та  й  вбирав  у
плечi. Ось-ось, здавалося, вiдштовхнеться й кинеться на першого-лiпшого  з
радних, а кинувшись, вчепиться руками в горло i не випустить уже, доки  не
побачить виваленого в знемозi язика. Хай береже  Небо  вiд  такого  гнiву.
Було б лiпше не належати до його радних i  не  бути  тут  цiєї  нещасливої
митi. А так, то було б найлiпше.
   - Турми, що ходили сьогоднi на антiв, тут? - почули нарештi його голос.
   - Тут, Ясноликий.
   - Тер хани, що були привiдцями в тих турмах, також тут?
   - Окрiм тих, достойний повелителю, котрi упали смертю хоробрих.
   - Хоробрих у мене немає!  -  гримнув  дужим,  тим,  що  гне  до  землi,
голосом. - Хоробрi вмирають на путi до слави, а iiе такої, як ця, ганьби.
   Пiдвiвся, рвiйний, i повелiв тим, кого це стосувалося:
   - Коня менi!
   Конюхи не барилися, та й каган  не  зволiкав.  Вихопився  па  високого,
певгамовпото,  як  i  сам,  огира  й  постав  перед  турмамiт  псупокорепо
ллопамiрепии, ще лтотiттпiй нiж там,  у  наметi,  lie  зупинявся  надовго.
Здибив свого Бiлогривка перед одною з турм - i подався далi, здибив  перед
другою - i знову подався. Схоже, нiби вишукував когось  i,  не  знаходячи,
пасiював.
   - Ви не достойнi носити iм'я предкiв своїх, - вгомонив нарештi огира  й
став там, звiдки усiм був би видимий, всiма почутий. - Зганьбили те  iм'я,
а вiдтак себе, роди свої, i за законами племенi заслуговуєте найвищої кари
- вигнання. Та буду милостивий. Знаю-бо: не  всi  стенулися  й  оступились
перед антами, побiгли з боролища. В ратнiм подвигу, як i в ратнiй  ганьбi,
е привiдцi. Вкажiть менi на них - i я звiльню  всiх  iнших  вiд  ганебного
iменi вiдступникiв i страхопудiв, поверну кожному, хто  очиститься,  право
називатися витязем i аваром.
   Турми нiмували, i доволi довго.  Каган  почав  уже  хмуритись,  вбирати
голову в плечi, ось-ось, здавалося, втратить терпець i  заволає:  "Геть  з
очей моїх!" Та тiєї митi десь там,  у  глибинi,  зачулися  спершу  обуренi
голоси,  далi  -  гомiн,  ще  далi  -  суперечка-нарiкання,  ба   справжня
ворохобня.
   Баян вiдчув себе вдоволеним i не поспiшав  втручатися.  Коли  так,  вiн
може бути й терпеливим, тим  паче,  що  великого  терпiння,  здається,  не
треба: турми клекочуть уже гнiвом, викидають та й викидають iз  лав  своїх
тих, що завинили.
   - Скарай їх, Ясноликий! - вимагали. - Це тi, що побiгли з боролища.  Це
їхнiй страх став ганьбою для всiх.
   Тi, кого виштовхували,  уперто  не  пiддавалися,  силились  повернутися
назад й сховатися у юрмиську людському. Та марнi були вони, їхнi  зусилля.
Хто сховає, стане на помiч, коли в кожного серце усе  ще  вiдсиджується  в
п'ятах, а думка поспiшає втiшитись i оглядається тiшачись: чи то ж правда,
що всiх iнших залишать у супокої, що  цими  жертвами  й  вiдкупляться  вiд
бiди?
   Усiх їх, кого зреклися турми, було не так уже й мало, одначе не  так  i
багато, щоб вагатися. Тож коли Баян обернувся до радних  i  запитав,  яким
буде присуд: хай страхопуди й вiдступники беруть роди  свої  та  йдуть  iз
ними, куди бачать, чи раднi мають намiр покарати їх в iнший спосiб,  -  тi
по вагалися вже i не нiмували, як досi.
   - Пощо карати роди? - сказали. - Чи роди виннi, що цi страхопуди  ввели
їх у сором i ганьбу? Будь справедливiй, о достойний iз  достойних,  скарай
липi вiдступникiв, i скарай найлютiшою карою - смертю.
   - А так, скарай лиш тих, що завинили! - вимагали й турми.
   По один i по другий бiк вiд Баянового намету i на деякiй  вiдсталi  вiд
нього стояли пiдвладнi липi волi кагана комонники. Стояли й пильно стежили
за  повелителем  своїм,  а  зачувши  присуд  радних,   пiдiбрали   поводи,
вiдв'язали притороченi до сiдел аркани. I не даремно. Каган  обернувся  до
одних, обернувся до других i повелiв виконувати волю бiльшостi.  Комонники
рвонули з копита i, пiдохочуючи себе дикими посвистами, криками вдоволення
чи торжества, бурею налетiли на приречених, вправно зашторгнули  на  їхнiх
шиях аркани й потягли, висвистуючи та торжествуючи, у степ.
   Усе те сталося на  диво  швидко.  Коли  карателi  зникли,  &  перед
турмами вляглася тиша, не кожен повiрив, що вирок викопано вже, i занiмiв,
очiкуючи гiршого.
   - Слава Баяну! - знайшовся котрийсь  iз  переднiх  i  розрядив  гнiтючу
нiмотнiсть вiтанням. - Слава непереможному кагановi аварiв!
   - Слава!!! Слава!!!
   Комонники зняли до  неба  мечi  i  тим  присягалися  Небом  у  довiчнiй
вiрностi своєму кагановi, кричали, ширячi темнi роти, здравицю - i тим теж
засвiдчували: вони з каганом i ладнi на все заради кагана. Хай  скаже,  на
кого йти - i пiдуть, хай повелить умерти - i вмруть, не посоромивши  iменi
свого, родiв своїх, тим паче iменi повелителя.
   - Слава й хвала тобi, мудрий привiдцю! Слава й хвала!  -  горланили,  а
надто найближчi - терхани.
   I Баян сприйняв їхню  хвалу  як  належне,  поцiнував  щирiсть,  з  якою
виголошувалась вона, а вже потiм i сам розщедрився.
   - Авари! - пiдняв над головою меча,  вимагаючи  тишi.  -  Коли  вже  ми
зiйшлися купно, та порозумiлися, та стали знову такими, як  були  -  вiрнi
собi i певнi себе, одкрию серце вам, витязi мої, i тим одкриюсь  весь,  як
є. Не затим вiв вас на антiв, аби ви настрахали їх силою нашою, заволодiли
всiєю, що є там, живнiстю i утвердились в Аптiї, яко новi володарi  землi.
Оманлива вона, тота земля, не така вже й медоносна, як про неї  оповiдають
тi, хто бачив її всього лиш одпим оком. Iншi помисли володiли  мною,  коли
йшов на антiв, отож i путь уготував вам iншу. Доки ви  стиналися  з  ними,
сли мої побували в iмператора вiзантiйського й  повернулися  вiд  нього  з
щасливої для лсiх пас ясию: iмперiя двi:  нам  з;а  Дунаем  лiпшi,  нiж  у
аитiл, оглiлнi дозвiл исслшiвся них зилiлях.
   I знову гримiли околiї вiд здравиць, що їх виголошували аварськi  турми
своєму привiдцi - Баяновi. Тож i Баян змушений був удруге  пiднести  меча,
благаючи, аби вислухали його до кiнця.
   - Я не все сказав вам, витязi мої. Iмператор  не  просто  запрошує  пас
оселитися по той бiк Дунаю, на плодоносних землях  Скiфiї  та  Мiзiї,  вiн
ставить нас мiж собою i антами и волiє, аби були другою Довгою стiною  мiж
iмперiєю та слов'янами. За се, - Баян перевiв дух, а  поки  переводив,  ще
раз окинув зором  турми...  -  За  се  iмператор  Вiзантiї  бере  на  себе
повиннiсть iiлатпти нам щолiта по вiсiмдесят тисяч золотих римських солiд.
   Авари торжествували. Тепер  уже  не  лише  мочi  пiдносили  над  собою,
злiтали до пеба волохатi шапки,  гримiло  тисячоголосе  "згода",  "слава",
"хвала", i так  дужо,  що  навiть  крнцово  непохитний  перед  воями  Баян
подобрiшав серцем i виказав щось на зразок розчуленостi.
   - Тож i велю! - каган знову пiднiс меча й закликав до  тишi.  -  Тож  i
велю вам, сородичi мої й содруги: вшануйте пам'ять тих, хто полiг  на  цiй
землi i заслуговує шани, та й гострiть мечi, набирайтеся спаги i сили, аби
поквитатися з аптами за потятих. Пiдемо звiдси не ранiш,  як  поквитаємося
та лишимо належну пам'ять по собi. Землю ж, Що вiдторгнули ви у антiв,  не
полишимо аптам. Чули, не полишимо! Передамо її соузникам нашим  у  намiрах
соузних - кутригурам. Хай обживаються тут та будуть нашою твердю на  землi
Антськiй. Настануть лiпшi часи, ми  ще  повернемося  сюди  i  запитаємо  в
антiв: як смiлiї противитися нам, аварам?



   XXVI

   Так i мислив собi Баян чи щось  примусило  його  одмiiнiтiї  виколисанi
ранiш помисли, локвитання з антами тривало до самої  зими,  стало  брем'ям
для антiв i iiа всю зиму. Пап i не було великих сiч  iз  обрами,  та  були
спроби нав'язати сiчу, проникнути в глибини Тивирської та Улицької землi й
пограбувати люднiсть. А те змушувало тримати па обводах чи поблизу обводiв
не лише тиверцiв та уличiв, а  ii  дулiбiв  i  купно  з  ними  росичiв  та
втiкичiв. Лiпше на передлiттi, i то коли  почала  спадати  в  Дунаї  вода,
принесли звiдтам жаданi вiстi: обрiї лаштуються до поропрагiи.
   Усi полигшено зiтхнули,  а  князьь  Волот  i  поготiв.  Ратнi  тривогi,
туринти про зимiвлю в Тиверськiй землi неимолирно  великої  сили  комонних
лягли передусiм па нього. А то нелегке брем'я. Опорожпiлн геть  усi  княжi
житницi та скотницi, спорожнiли й людсьi;. Бо сутужiю було з живнiстю  для
воїв, а iде сутужнiш iз оброком для комоней. Змушений був забирати все, що
було в поселян, посилати валки залубнiв у сусiдцi землi. На лихо  и  князь
Добрит занемiг. Взимку лиш скаржився на  задуху  та  болi  в  серцi,  а  з
настанням тепла i зовсiм злiг. Було б знаття, що немiч так надiйно  обсяде
його, ще по великому снiгу вiдвiз би до Волипа в залубнях. Нинi про  то  й
помишляти  годi.  Он  скiлькох  лiчцiв  та  баянiв   привозив   до   князя
Дулiбського, а жоден не поставив його на ноги. Останнiй був вiдвертiший за
всiх: "Готуйся, каяже, до найгiршого", - сказав Волотовi, коли  залишились
па самотi, i, здається, сказав правду.
   Аби бодай чимось потiшити слабого, зайшов i повiдав про обрiв.
   - Свiтлий день настає  для  нас,  княже:  обри  полишають  нашу  землю,
переправляються за Дунай.
   Слабий довго вiдмовчувався, схоже, нiби й не чув, що  йому  кажуть.  Аж
там десь, перегодом, зiбрався па силi й вирiк кiлька слiв.
   - Слава богам. Хоч сим буду втiшений.
   Волот не одразу пiшов вiд нього. Хотiлось запевнити слабого: ще  одужає
вiн. Та не допомiг своїм хотiнням. На третiй день  по  тiй  розмовi-баяпню
помер князь Добрит. Перед тим, як вмирати, покликав князя  Болота,  деяких
мужiв своїх i попросив, аби тiло його перепровадили в прелiпий  город  над
Бугом Волшi - туди, де кревнi його i де можлива пам'ять про нього.
   Тепер тверський князь i сим має клопотатися. А клопотiв за такої оказiї
по бракує. I те тра, i друге тра, i десяте знов тра.
   - Княже, - оповiщає  котрийсь  iз  вогнища.  -  Небiжчика  обмили  вже,
цапахїшш пахощами, одягли. До велиш покласти?
   - У гридницi. Там прощатимуться з пiнi та вiддаватимуть шану iiої,  вся
люднiсть тиверська.
   Хотiн було iтi, та нагледiв сина й зпоiiу спипинся.
   - Княже Богдагну,- - покликав. - Данiю хочу бачити тебе.
   - Я до ваших послуг, отче.
   - Ходiм, маю щось сказатп. Я надовго" вiдлучаюся з Чорна. Гидаг про те?
   - Нi. Куди i пощо?
   - Мушу супроводжувати тiло князя Добрита до Волина й на тризнi  побути.
Помер вiн, пiклуючись про благо землi нашої, покон i честь велять  вiддати
йому достойну шану.
   - Усе то так...
   - Я теж кажу: то повиннiсть iз повинностей. Вiдкладати її це можна  апi
на день. А обри не  переправилися  ще,  вiд  иих  всього  можна  ждати.  I
кутригури не подають виду, що йдуть за Дунай. Хтось має наглядати за ними.
Ти син мiй, тобi й бути в мою вiдсутнiсть привiдцею  ратi,  що  є  ницi  в
Тиверськiй землi.
   - А князi Зборко, Острозор?
   - Вони, як i ратi їхнi, лишаються пiд твоєю рукою. Лише дулiби пiдуть у
свою землю, справлятимуть жалобу по князевi.
   Богдапковi i втiшно було чути те, i нiяково водночас.
   - А що ж буде з Миланою та Златою, отче? - заговорив про iнше. - Так  i
полишимо їх у чужкраї?
   - Як то - полишимо? Мусимо  подбати,  аби  повернулися  в  свою  землю.
Одначе дбатимемо про те це зараз, тодi вже, як уляжеться розбрат iз обрами
та буде певнiсть, що можна податися па пошуки.
   - I хто подасться?
   - Повернусь - подумаємо. А втiм, матимеш час, то й зараз думай.
   Думати справдi було про що. Распря з обрами вихопила з антських лаii не
лiгше князя Добрита, вона уготувала обом їм, i вiтцевi, i сиповi, ще  одну
осмуту: тодi, як погнали в пониззя обрiв та визволили взятий  ними  полой,
довiдалися вiд недавнiх бранцiв, що  обом  їхнiм  зятям  пе  судилося  вже
типити  всiх  апi  своєю  ратною  спроможнiстю  анi  молодечими  норонамп,
таї.чiмн пам'ятними в родi. Блiiжпка Тiру, а Кушта Холлюгою занадто  довго
боронили: вiд комонникiв Баяна, немало наклали їх пiд стiнами ii за те оба
були жиро i око покаранi, Зраненого ii знекронлеiюго  Ближпку  кнпу.iиi  в
палаючу .'юдiю ii пустили па иоду, а Iїуппу надiли  на  сулпцi  да  так  i
лишили конати. Про Милану  я;  та  Злату  бранцi  одне  зиаiоп.:  Блнжiїка
посадив їх перед тiш, як наиттвся на опрочi, у подiю її послав  з  вiрними
людьми до Дунаю. Малiї бути у мирному тодi Холмокiродi, а  до  Холмолорода
прибули. Ходить  пересуд,  нiби  подiю  їхню  пересходiв.пiромї.  Коли  се
справдi так, є вони бранцi пе аварськi - ромейськi.  А  то  теж  по  вслиi
нiх;". Ми їхали хтось пливити, доки iю продали па торгах. Хто ж,  справдi,
поїло? Вiтець? Не тоii вiк у  нього,  щоб  їздити.  Коли  не  вiдшукається
розбитного мука серед ратних чи  вогпищан,  доведеться  йому,  Богданковi,
правитись. Троє їх лишилося пiсля смертi матерi Малки, вiн -  найстарiшiй.
Бабця Доброгпiва казала свого часу: на свiтi пемае солодшої єдностi,  анiж
сердечна єднiсть, а з усiх сердечних наймiцнiша кревна. Не личить йому, що
був темний, мав он яку ласку вiд сестер, забувати тепер, що вони в бiдi.
   Ось тiльки куди подасться, де i  в  кого  шукатиме?  Добре,  як  ромеї,
довiдавшись, чиї перед ними доньки, зважать на те, що з князя за  князiвен
вiзьмуть бiльше, анiж за рабинь на торгах. А коли не зважать? Не повинно б
так бути. Ромеї є ромеї, у них виторг завжди на прицiлi.  Та  й  Злата  та
Милана не полiнуються пiдказати: вiзьмiть когось iз челядi нашої i пошлiть
до князя тиверського; вiн не зобидить вас викупом. Може,  вiтець  саме  це
мав на оцi, коли казав: повернусь - подумаємо? Далебi, що так.
   Блукаючи  в  Чернi  та  поза  Черном,  бiльше  сумуючи,  анiж  тiшачись
зустрiччю iз свiдками отрочих лiт (чого - сам не вiдав), натрапив якось на
мачуху. Була надмiру потривожена  i  не  до  лиця  княгинi  спiшна.  А  ще
свiтилася  в  тiй  тривозi  своїй  таким   до   наготи   видимим   свiтлом
прихильностi, кревної єдностi з ним, що не вiдгукнутися па її прихильнiсть
годi було й помишляти. Чув, скинувся серцем i  прискорив  ходу,  бо  встиг
подумати, зближаючись: даремно вiн холодно  ставиться  до  мачухи;  видять
боги, вона не така вже й чужа йому.
   - Бiда, Богданку, - не сказала - видихнула з себе. - Прибув iз  обводiр
гiнець, тривожну вiсть принiс: кутригури iдуть на нас.
   - Обри чи таки кутригури?
   - Сказав, кутригури.
   Сам угомонився i мачуху визнав за потрiбне угомонити.
   - Коли так, - мовив i поклав свою заспокiйливу десницю па її  плече,  -
коли тiльки кутригури, то це ще невелика бiда, матiнко Миловидо.  Нас  тут
он скiльки, вгомонимо їх i вiдкинемо геть.
   - Князь-вiтець сказав, аби звернулася передусiм до тебе, коли що.
   - Спаси бiг i князя, i вас, гожа господине. Iдiть до дiтей та будьте  з
дiтьми. Я сам оповiщу про все, що гряде на нас, i воєводу, i князiв.
   Стояли на пригiрку всi три. Князь Острозор попереду,  Богданко  одесную
вiд нього i дещо позаду,  Зборко  ошуюю  i  теж  позаду.  Усi  на  рослих,
вiгулянних на дозвiллi огирах, прi повнiй бронi i ратнiх обладунках.
   - Що кажуть тi, кого посплали на звiди? - порушив тишу Острозор.
   - Все те ж, - Богдапко йому. -  Обрiв  серед  виставлених  супроти  пас
i:омоiiпiii;iв помас.
   - Тут, при Завергаповi, немає. А далi?
   - Далi теж. Люди пашi ходили до  Дунаю.  Окрiм  кутригурiв,  нiкого  не
подибували.
   - Боюсь, що ее пе так.
   - Чому не так?
   - Що вiн собi мислить тодi, Заверган? Не вiдає,  яка  у  нас  сила,  чи
втратив усякий глузд?
   - Дуже можливо, що й не вiдає, - вiдповiв за Богданка князь  Зборко.  -
Звiдуни його могли нагледiти, як iшли з  Тиверi  тисячi  дулiбiв,  i  датн
неправдивi звiди: усi iншi апти, мовляв,  пiшли  в  свої  землi;  лишились
тиверцi, а тиверцi он як порiдiли пiсля сiчi з обрами.
   - Дiла-а, - зiтхнув Острозор. - Не станемо ж ми  виставляти  перед  ним
усiх, хто є в лiсi i хто прихований за лiсом. Дивись i збагни, мовляв,  па
кого знiмаєш руку. Негоже то.
   - Чому негоже?
   - Доки не знаємо справжнiх умислiв Завергапа, не варто виказувати  себе
такими, як є.
   Вiдали б князi антськi, якi вони, Завергаповi умисли, не вагалися б.  I
впiiшли б всiєю раттю, i нарочитих послали б та  сказали:  "Нощо  пасiюєш,
хане? Перед тобою не лише  тиверцi  -  втiкичi,  росичi,  уличi.  Чи  тобi
помишляти про звитягу над такою силою? Проллєш рiки кровi i дарма". Бо хан
Завергап вагався-таки:  iти  на  антiв  чи  не  йти,  довершувати  те,  що
започаткували з безуму жадiбнi до чужого  кметi,  а  чи  вийти  й  сказати
антам: "Плачу за їхнiй безум i татьбу вражду i тим засвiдчую покору". Апо,
вiн був такий непевний у намiрах своїх, що доста було  кинутiї  на  шальку
сумнiвiв один-єдиний резон, як сумнiви взяли б гору над намiрами й поклали
б край затiяному. Бо не з власної волi збирає кутригурськi  тисячi  i  має
намiр потручати ними антiв. Каган аварський висить на  його  шиї.  Мало  ,
йому того, що оп скiльки поїв полягло у  походах  супроти  Iантiв,  велить
сiсти тепер мiж ним та антами й бути його твердю на Антськiй -землi. А  як
будеш нею, аварською твердю, коли тої твердi як  у  зайця  хвоста?  Мусить
слухатись i другої ради-повелiння:  "Скористайся  тим,  що  князi  антськi
пiшли восвоясi, а тверськi лави оп  як  порiдiли,  сгримуючи  нашi  турми,
iвидкинь.. антiв за Бонтерiку. Без цього важко буде усидiти тобiна Дунаї.
   Було чому дивуватися, слухаючи таке, i Завертай поривався перечити:  не
варто ламати щойно укладений ряд; кутригурськi лави не менше порiдiли, нiж
тверськi, їм i без цього походу незатишно буде при  Дунаї,  -  та  згадав,
кому збирається перечити, i змирився.
   - Коритимусь, - поклав собi, - доки Баян поблизу. Пiде за  Дунай,  iпше
вчиню. Матиму розв'язанi руки, а з роз.в'язаними руками знайду собi  раду.
Може, замирю з антамп i заприятелюю замиривши, а може, й зовсiм залишу  їм
землю при Дунаї, подамся на Онгул, сяду, де сидiв, та й плюну  звiдтам  па
Баяна. Теж вiдшукався содруг i соузник. Цiї кутригури забули, в яку ганьбу
увiв їх, якого урону завдав пiдступнiстю своєю  i  скiльки  кровi  пролито
через тоту пiдступнiсть.
   Присяйбiг, ладен уже був стати й стояти на цьому, та  пiшов  опiсля  по
Тнверськiй  землi,  побачив,  якi  соковитi  трави  на  просторих  галявах
Придупав'я, i знову завагався.
   "А може, Баян дiло каже? Земля по Опгулу нiкуди вiд мене  не  втече.  I
вiд моїх родiв теж. Як випасали, так i випасатимуть  там  табуни  комоней,
отари овець, череди корiв. Одначе й ця, Тиверська, теж не буде зайвою, тим
паче в спечнi лiта, коли на Онгулi вигорає трава, мiлiють рiки,  висихають
i без того ненадiйнi озера-поди, а вiвцi збираються докупи  й  задихаються
купно, а корови ходять  у  пошуках  поживи  i  не  знаходять  її.  Чим  не
порятунок тодi багате на соковитi трави Подунав'я? А сам Дупай, а  риба  в
Дунаї?"
   О натуро людська, жадобою скормлена! Коли ти вситишся i скажеш:  доста?
Щойно був тверезий хан Заверган, а вже хмiльний. Щойно казав:  сам  знайду
собi раду, а вже забув про те казання й ладеп слухатись iнших, та що iнших
- недруга свого i супостата.
   "А коли так треба? - шукає виправдання. - Чи я один такий? Чи  всi,  що
довкола мене, iншi? Хай розглянуться та приглянуться  до  себе.  Апо,  хай
розглянуться та приглянуться!.."
   I не став сумнiватися вже, полинув мпслiю шукати виправдання. Мав  один
з другим спiйману в рiчцi, па поду, у морi рибу  й  почував  себе  неабияк
вдоволеним, осмiхався й казав: "Я ситий". I сьогоднi, i завтра, i позавтра
так. А нагледiв опiсля, що десь хтось мас бiльше -  i  розширив  очi:  "Ти
ба!" Приручив один з другим козу, затим - коня, корову, уситився  набилом,
замав домашне м'ясо - i востожертвував, а впсторжествувавнiи, кинув тi псi
око iї: "Ого-го-го-го-го-о!!! Я - цар земний, моїй волi скорилася твар - i
одна, i друга,  i  десята.  Хто  є  мудрiший  за  мене  i  щасливiший?"  А
розглянувся той щасливий та побачив: у тогось бiльше їх - i кiз, i  корiв,
i комопрiг, вибалушпи з дива очi i засуєтився: "Як  же  це?  Чому  це?  Де
добути, аби мати стiльки ж, i то - негайно?" Були часи, коли  усi  ходили,
прикритi шкурою, спали па шкурi й нiжилися бiля жони своєї, прикритi  тiсю
ж шкурою. А нагледiли, що хтось поставив намста з шкур, затамували  вiддих
i заприсяглися: луснемо, а матимемо такни, а то й лiпший. I мали. Не  лише
для себе, а й для дiтей своїх, для всього  роду.  Ось  тiльки  вдовольнити
себе так i не змогли. Анi тодi, анi пiзнiше. Бо чого,  справдi,  має  бути
вдоволена людина i чому вiн, хан Заверган, яко один iз людей, має лишатися
вдоволений тим, що має на Онгулi, коли бачить i знає: у обрiв лiпше, нiж у
кутригурiв, у антiв лiпше, нiж у обрiв, у ромеїв лiпше, нiж у всiх? Чи  то
до лиця привiдцi племенi цуратися лiпшого й вагатися перед можливiстю мати
лiпше?
   - Кутригури! - звiвся в стременах i руку високо  пiднiс,  аби  побачили
його i чули, що скаже перед сiчею. - Усi ви  волiли  свого  часу  пiти  за
Дунай, сiсти на плодоносних землях Скiфiї чи й Мiзiї. I пiшли б, i сiли  б
там,  коли  б  не  зрадливi  утигури.  В  найщасливiшу  мить  злету   сили
кутригурської сплюндрували вони землю пашу i тим знесилили  пас,  ввели  в
ганьбу й накинули пiдневiльнi шори. Та все минуще, кутригури! Сталося так,
що ми оiiишiлисьтаки при Дунаї i яко володарi цих пасовиськ, озер i рiчок.
Соузники нашi, обрп, пiшли за Дупай i сiли за широким Дунаєм, а вiдтяту  в
антiв, землю уступили нам у довiчне i неподiльне  володiння.  Видiли,  яка
вона, придунайська земля? Втямили, що це i с те, чого ми шукали?
   - А так! - дружно вiдгукнулися тисячi.
   - То втямте i  iпше:  аби  всидiти  тут  i  мати  вольготпiсть  замiсть
тiсноти, мусимо пiти на  знесилених  у  сiчах  антiв  i  вiдкинути  їх  за
Богепь-рiку. З памп, сородiїчi мої, Таїїга i об|)ii також!
   Перший оголив  меча,  приострожив  огiїра  i,  розвертаючись,  покликав
сородпчiв своїх па подвиг i  славу.  Чув:  воин  йдуть  за  ним,  i  йдуть
потужно, всiєю, що с пiд його рукою,  сiiлою.  Переймався  вiдчуттям  тiєї
спли, бусстiо огира, що шаленiв пiд ним, а ока не спускав iз антiв.
   Бачив-бо: воiiл теж lie ждуть, доки кутрпгури зблизяться i вломлятся  в
iхнi лави. Привицi стали вже на чоли тiсяч, зняли, як i вiн, мечi, кличуть
мужiв своїх, всю рать iти вперед - лава на лаву, тнсячiа на тисячу.
   Силi надавалася сила.  Дуднiла  бита  копитами  земля,  дуднiло  iiебо,
переймаючись тривогами землi, свистiв повз вуха потривожоти, i  лиш  серця
людськi, малi й беззахиснi, нiмiли вiд того  дуднiння  в  грудях.  Викинув
кожен поперед себе сулицю, припав огиру до гриви й пре зпетямлено, на  всю
кiнську пору. Страх перед неминучим став  повелiнням  неминучого,  а  воля
привiдцi - волею всiх. Єдине, що було свого ще в кожному  i  пульсувало  в
тiм'ї кожного - мисль: як буде i що буде, коли зiйдуться  з  супостатом  i
вдарять сулицями о щити, а мечами о мечi?
   Не мiг не думати про те й хан Заверган. Зближався-бо  уже  з  антами  i
добре видiв: попереду антських лав пре  на  буйногривiм  огирi  витязь  iз
ялiвцем на шоломi. Князi,. Невже той самий, з яким  так  втiшно  бесiдував
колись про переправу через Дунай? Iде  прямiсiнько  на  нього,  Завергана.
Якою ж нинi буде їхня бесiда i  чим  завершиться?  Як  i  тодi,  сердечною
згодою чи, може...
   Коли постали однiї перед одним i нацiлились один  на  одного  сулицями,
Завергап побачив i збагнув нараз: перед ним князь, одначе не той,  що  вiв
iз ним перетрактацiї. Схожий на Волота, а все ж не Волот.
   "Син" - майнула мисль i, мабуть, примусила схитнутися  серце,  а  серце
схитнуло руку: тiєї ж митi почув разючий удар пiд груди, там, де був щит i
була сподiванка па надiйне прикриття.
   - Як же цс? Чому це? - питався, усе ще не вiрячи,  що  вiн  вилетiв  iз
сiдла, падає на землю уражений, i уражений смертельно.
   Десь iржали комопi, чулися гнiвнi, одначе вiддалено приглушенi  велiння
i що прiїглушснiшi, наче з-за стiни, погрози та прокляття, а хап ловив  те
кiнцем вуха i думав останнiм зблиском пам'ятi: "Це все. Це  кiнець.  Що  ж
буде з сiчею без мене i що - з кутригурами по сiчi?"



   ЧАСТИНА ДРУГА. ОБРИ

   "До тебе йде найбiльший  i  найсильн'iший  народ,  нездоланне  аварське
плсл''я; вино спроможне легко вiдбити, липад ворогiв твоїх i  знищити  їх.
Ось чому тобi вигiдно укласти а аварами угоду - - матимеш  в  їхнiй  особi
чудових захисникiв землi своєї.  Одначе  вони  лише  в  тому  разi  будуть
пiдтримувати дружнi стосунки а римською державою, коли матимуть  вiд  тебе
дорогоцiннi подарунки 1 грошi щорiчно,  а  ще  будуть  поселенi  тобою  на
плодоноснiй землi".
   Менандр Протиктор, заява аварського посла iмператоровi Юстинiану.

   "Володарю! Успадковуючи владу вiтця свого,  ти  зобов'язаний  i  друзям
вiтчизни вiддячувати  так,  як  вiддячував  вiн...  Вiтцю  твоєму,  котрий
милостиво винагороджував нас подарунками, ми платили тим, що  не  нападали
на римськi володiння, хоча й мали таку можливiсть. Бiльше того, ми знищили
одночасно тих своїх сусiдiв-варварiв, котрi постiйно спустошували Фракiю.
   ...Ми певнi, ти зробиш стосовно нас лиш ту одлiiну, що  платитимеш  нам
бiльше, нiж платив твiй вiтець".
   Менандр Протиктор, заява аварського посла iмператоровi Юстину Другому.

   "Ви зухвало вимагаєте вiд нас i разом  з  тим  просите.  Гадаєте,  цiєю
плутаниною в речах ваших досягнете бажаного? То знайте, сподiванкам  вашим
не судилося здiйснитись. Ви не обманите нас  лестощами  i  не  застрахаєте
погрозами. Я дам вам бiльше, нiж вiтець мiй: примушу вас  отямитись,  коли
ви аж надто вже загордилися. Я нiколи. не потребуватиму союзу з  вами.  Ви
нiчого не матимете вiд нас, окрiм хiба того, що  вважатимемо  за  потрiбне
дати вам у нагороду за службу".
   Менандр Протиктор, вiдповiдь iмперитора Юстина Другого аварам


   I

   Бабцю Доброгнiво, ласкава моя баянко! Солодкими  були  вашi  слова,  ще
солодшими мислi про боже повелiння - жити у мирi та злагодi, а люд  земний
iнше, бач, велить: хочеш бути вiльним, незавериженим, носи при собi меча.
   Чому так є? У бабцi аж надто древнє розумiння  закону  i  благодатi  чи
мислi та сподiвання добронравних нiколи не були i не будуть сумiснi з тим,
що є? Щось дуже схоже на це. Он як увiрував свого часу  в  те,  що  казала
його бабця, весь вiдселенський люд мав намiр вести її стезею -  знайти  не
тiльки землю-годувальпицю, а й землю-мироносицю, а ба, як обернулося: таки
iювiв своїх втiкичiв на сiчу i раз,  i  вдруге,  i  втрете.  Бiльше  того,
здимiли ось обри, угомонили кутригурiв - i нiби не по собi стало.  Довкола
свiй люд, своя земля, є навiть кревнi, а  серцю  незатишно,  чогось  хоче,
кудись поривається. Таки до милого серцю затишку  -  на  Втiкич?  А  втiм,
схоже, нiби й iнший хробак точить серце: пе  все  зробив  вiн  на  Тиверi,
лишившись за вiтця  свого.  Певно,  не  слiд  було  уповати  па  вмовляння
кутригурiв припинити сiчу, гнати мусив би їх по сам Дунай, доки не  зробив
би вiльною всю Тивер.
   "А коли б сталося те,  на  що  патякали  кутригури:  в  противнiм  разi
змушенi будуть вдатися за помiччю до обрiв? То  ж  повий  розбрат  i  нова
сiча! Чи пониззя, в яке вiдтiснили їх, така волика втрата для Тиверi? Зате
по сусiдитимуть з обрами. I кутригури лишилися вдячнi  за  милосердя.  Тiї
вдячнiсть немало важитиме в будучий!".
   Швидше приїлдiпi би князь-чтець. Доповiв би,  що  зробиш  без  нього  в
Тиворскiй землi, та й знав би вже, чи так зрочин.
   Поляни, роси, улiпi встигли податися додому. Певiю,  ипруюн.  по  сiчi,
сбавлять богiв, собо. Бо такiї повернулися з породит,  iз  :лиi  гягоiо  -
такою, що  про  неї  годi  було  iї  мислити.  Нсмас  :iа  Днiпром  обрiв,
пришптiпкнуть, будучи погромленними, утигури i  кутригури.  А  то  солодка
втiха, тим паче для уличiв, полян, та й для пих, втiкичiв. Лиш  Тингрi  як
iкi Суло, таї; i було супокою. А, пiд  боком  пiдступнi  ромеї,  будуть  й
жорстокi, схилi.пi до татьби обри. Нараз розчинилися  дверi  i  на  порозi
став челядник:
   - Княже, ромейськi гостi прибули до Черна.
   - То й що? Без мене немає кому дати дозвiл на торг?
   - Дати е кому, та иавiкулярiй хоче бачiїти iшязя.
   - Ну, то вели, най заходить.
   Гiсть не забарився. Був непоказний iз себе  -  занадто  дрiбним  тiлом,
зате он який меткий. Рвiйно переступив через порiг, змiряв  бистрим  зором
Богданка i вже потiм назвався.
   - Навiкулярiй з пристанища Томи Несторiй.
   - Син княжий Богданко. Челядь доповiла менi: гостю i мужу з ромеїв  тра
було бачити князя Тиверi. Його немає нинi в Чернi. Я є тут за нього.  Коли
в навiкулярiя невiдкладне дiло, можу вислухати.
   Несторiй ще раз розглянувся  i,  завваживши,  що  челядника  немає  при
бесiдi, прибрав довiрливiшого вигляду.
   - У мене приємнi для княжича i його вiтця новини. Княжни Злата i Милана
велiли кланятись володаревi Тиверської землi й  запевнити  його,  що  вони
живi й здоровi.
   - Правда? - зрадiв Богданко i не став приховувати своєї радостi; ступив
до гостя, взяв за рамена, щасливо й обнадiєно зирить йому у вiчi. -  Де  ж
вони? Що з ними? Як сталося, що опинилися в ромеях?
   Навiкулярiй вiдчув себе нiяково, та разом з тим потiшено, i те вiдчуття
не забарилося заяснiти в його очах.
   - Того дня, як лодiя з княжнами правилася до Дунаю,  задув  супротивний
вiтер - норд-вест. Вашi лодочнi не впоралися з вiтрилами, i подiю  понесло
у вiдкрите море.  Дякувати  боговi,  на  них  натрапив  драмон,  на  якому
перебував епарх скiфських Томiв Вiталiан. Вiн i пiдiбрав потерпiлих.
   - То вони в Томах?
   - Так.  Перебувають  пiд  надiйною  охороною  епарха  Вiталiапа.  Велiв
переказати князевi Тиверi, аби поспiшив  прийти  й  забрати  їх,  доки  не
довiдалися обри.
   Он як: доки по довiдалися обри.
   - Павiкулярi! Несторiй тiльки з сим прибув у Тивсрсi.ку  землю  чи  має
намiр провадити й торги?
   - Торг - також, та з пiстями вiд спарха передусiм.
   - Па торги вiп матиме дозвiл, як i сприяння княжi, i не тiльки iншi,  а
и потiм. А за добрi вiстi, за достойнi мужiв i содругiв вчинки  буде  дяка
вiд усiєї землi. I тобi,  иашкулярiю,  i  епiрхивi  Вiталишу.  Тиьер  умiє
цiнувати дружню ир.ихильшс'гь, а соузпицькi чесиити передусiм. Одно скажи:
як довго будеш у нас? Князь Тиверi ось-ось має  повернутися  до  стольного
города. Було б бажано, коли б ти зустрiвся безпосередньо з ним.
   - Менi що, - знизав плечима ромей. -  Я  не  поспiшаю.  Своїм  бажанням
негайно поговорити з княжичем хотiв  сказати:  поспiшити  слiд  вам.  Обри
одверто нахабно поводять себе в Скiфiї. Довiдаються,  що  доньки  князя  у
Томах, - епарховi не втримати їх пiд своїм крилом.
   Навiкулярiй мав вигляд видимого доброчинця, а Богданко слухав  його,  i
що далi, то бiльше утверджувався в мислi: щось тут не те i не так. Що обри
одверто нахабнi, в тому немає сумнiву. Сумнiв зроджує iнше: чи ромеї  такi
вже невiльнi на своїй землi, аби страхатися обрiв i не  бути  певними,  що
можуть уберегти вiд них полонянок. Се ж не  хтось  там  побоюється  -  сам
епарх.
   - Я згоден: поспiшити тра. Та як? До моря путь нам перетяли  кутригури,
соузники обрiв. Вони не пустять нашi лодiї до Том, тим паче  зараз.  Може,
навiкулярiй буде такий ласкавий та вiзьме на себе  це  благочестиве  дiло?
Тивер добре заплатила б йому i за перевiз, i за прихильнiсть серця.
   Ромей непевно розвiв руками.
   - Коли б  вiд  мене  це  залежало.  Сестри  княжичевi  в  руках  епарха
Вiталiана, а епарх сказав: "Коли князь Тиверi дасть за доньок десять тисяч
солiд, вiн сам доставить їх до Черна".
   Цього разу Богданко нiмував довше, нiж личило б синовi, що  сидить  уже
на столi вiтця-князя. Боги свiтлi та боги яснi! Так  ось  чим  пояснюється
ромейське доброчинство: вони хочуть вихопити iз тиверської скiтницi  цiлих
десять тисяч! За звичайну собi  дiвку-бранку  на  работорговельному  ринку
беруть двадцять солiд i лишаються задоволенi, а за князiвен по п'ять тисяч
загнули.
   - А епарховi по здається, що сс занадто? I вельми занадто.
   - Як то?
   - Скiльки ви берете за дiвку-бранку па работорговольному ринку?
   - Достойний! - щиро дивується Несторiй. - То  ж  за  Дiвку,  а  сс'  за
кiiязiвиїї.
   - Я те пам'ятаю. I все ж десять тисяч! Се ж по жарти. Тивер  персоунала
в тринапи i виснажливiй сiчi, її он сплюндровано. Чи епарховi  не  вiдомо,
як порожнiв в такi часи княжа скiтниця?
   Навiкулярiй пiдозрiло-недовiрливо i  разом  з  тим  видимо  розчаровано
кривить  уста.  Було  таке  враження,  що  не  лише  дивується  княжичевiй
торгiвлi, - охолонув до нього.
   - Княжий син забуває, - вирiк нарештi те,  що  було  написано  на  його
виду, - забуває, кажу, що я не торгуватись приїхав, - передав  волю  того,
що торгує, i занадто високо стоїть надi мною, аби  без  нього  можна  було
щось переiнакшити.
   Мовлено неголосно, нiби ж i не велеречиво,  а  сказано  он  як  багато.
Вiзьме, обернеться зараз та й пiде. I що тодi дiятиме вiн, Богдаико, та  й
вiтець його, коли пiде, а  там  i  пустить  лодiю  за  течiєю  днiстровою?
Правитимуться в Томи i торгуватимуться в Томах? А як  правитимуться  i  що
виторгують, коли Злата i Милана таки в ромейських руках?
   - Епарх був певен, що домовиться  з  князем  Тиверi,  -  мислив  уголос
ромей, далебi, помiтивши Богданкове сум'яття. - Казав, коли це  станеться,
вони й надалi можуть бути добрими сусiдами i содругами. Хай  княжич  знає:
усi ми i епарх також вельми опечаленi появою обрiв у Скiфiї, не є  з  ними
содругами зараз, далi не будемо i поготiв.
   - То, може, гiсть iз ромеїв i посланець епарха заждетаки князя  Болота?
Дiло, гадаю, варте того.
   - Якийсь час побуду в Черпi, одначе не довше, як спродаю товар, придбаю
те, що хотiв би придбати в Тиверi.
   - От i добре. Князь ось-ось має бути. А буде князь,  гадаю,  домовимося
до чогось.
   Не був до кiнця вiдвертий iз навiкулярiєм, про себе ж думав: встигне чи
не встигне нагодитися за сi днi князь  -  все  одно  буде  час  помислити,
порадитися з старшими, хоча б i з княгинею. Вона, може, й пе вiдає, що має
князi. у скiтницi, зате вiдає бiльше, анiж хтось, якими є намiри вiтця, як
поставиться вiп до такого викупу.
   Не шукав пагоди. Спровадив павiкулярiя - i до Миловиди мерщiй.
   - Мати кпягине, - мовив похапливо, щойпо переступивши порiг. -  Свiтлий
день настав для всiх пас, чулисьте, мати iшягине!
   - Йой! - озвалася на його радiсть та й застигла ждучи, -  Чи  не  князь
вертає з дулiбiв?
   - Еiльшо, - пiдiїшов i вкляк перед  исю,  поцiлував  подiл  вбрання.  -
Злата з Миланою вiдшукалися.
   Завжди пригожа i яснолика, Миловида ще помiтнiше заяснiла видом,  стала
схожою па зорю-зоряницю, що побивав морок i  свiгигь-зирiє  з  морику.  Не
зважала па те що княгиня є i що некревна Богданковi,  кинулась  до  нього,
заглядає, зорiючи, у вiчi й питає-допитується, де вони, Злата  з  Милапою,
звiдки князь i син княжий знає про них та що знає. Зрештою посадила поруч,
втирає  сльози  розчулення  й  знову  питає,  чи  то  ж  правда,  що  вони
вiдшукалися, як далеко вiд землi своєї є.
   - Навiкулярiй iз Том ромейських щойно був у мене й сказав, що  Злата  й
Милана в тiм-таки пристанищi, пiд наглядом епарха перебувають. Та ось  яка
притичина, матiнко княгине: епарх порятував їх у розбурханiм морi  i  хоче
тепер, аби князь платив за той порятунок.
   - То вже, як водиться,  Богданку,  -  поспiшила  з  речницею  i  навiть
торкнулася заспокiйливо його руки. - Ромеї на  те  й  ромеї,  аби  на  все
дивитися як на можливий зиск.
   - Знаю, а все ж не можу не бентежитись. Чи догадується княгиня, скiльки
зажадав ромей вiд князя Тиверi за доньок?
   Притихла  враз,  чи  то  прикидала,  скiльки  мiг  зажадати  епарх,  чи
страхалася тих жадань i неспроможна була перебороти свiй страх.
   - Гадаю, немало. А все ж чи так дуже багато, аби бентежитись?
   - Десять тисяч золотих солiд!
   Сплеснула руками i на виду осмутнiла так само раптово,  як  i  заяснiла
щойно, а проте ненадовго. По якiйсь митi знову ожвавилася.
   - Не осмучуй себе i не пiддавайся  гризотi,  достойний  князю.  Прибуде
вiтець, помiзкуємо купно та якось  уже  зберемо  тi  солiди.  Зате  Злату,
Милапу позбавимо осмути та безлiття, знову матимемо  радiсть  бачитрi  їх,
бути, як i були, купно з ними. По собi знаю, як їм там, бiдняткам.
   - Боюсь, чи зберемо такi солiди, i тому прийшов до  матерi  кпягинi  на
раду. Що знає вона про княжу скiтпицю? Є в нiй щось а чи немає?  Я  благав
навiкулярiя торгувати в нас i  ждати  князя  Тиверi.  Та  коли  вiтець  не
поспiшить i не прибуде на час його вiдплиття, мушу сказати ромсєвi:  даємо
ми епарховi Том жадапi солiди як викуп за сестер чи не даємо.
   - Як би там не буяй, ласкавий Бигданку, кажи: даємо. Щось є в скiтницi,
щось позичимо в мужiв-волостелинiв.
   - Певнi, матiнко, що позичимо?
   - Йой! Певна чи не певна, про волю йдеться. А коли йдеться про волю, чи
гоже думати та вагатися?.. Хоч би й луснули,  а  маємо  зробити  все,  аби
доньки нашi, а твої сестри, були вiльнi, таки з нами i таки в своїй землi!
   Певнiсть її, як i схильнiсть пожертвувати всiєю, що мають, статнiстю, а
таки збороти безлiття знедолених, додали певностi й Богданковi.
   "А й справдi, - подумав, - чи гоже вагатися,  як  бути,  коли  Злата  з
Миланою кличуть: допоможiть?"
   - Спаси бiг, - пiдвiвся  i  чемно  вклонився  Миловидi.  -  Спаси  бiг,
ласкава княгине, за твердiсть намiру i духу, що стали мудрою радою. Так  i
скажу навiкулярiєвi: "Вези сестер, матимеш за них те, що просиш".
   Хотiв було одразу ж розшукати ромея й сказати йому:
   "Так i так, я згоден", -  та  на  котрiйсь  iз  сходинок,  що  вели  до
Несторiя, спинився i замислився: а чи не наб'є цим  поспiхом  i  без  того
зависоку цiну? Пробi, таки й справдi наб'є. Домовились-бо: зустрiнуться по
завершеннi торгу. Гляди, на той  час  нагодиться  й  княз