ь Тиверi, а не нагодиться, рiшенець прийме вiн, княжич. Тож най так i буде, як домовились. Втiхи, як i радостi, виказувати не слiд. II Земля при Втiкичi i небо над Втiкичем багатi на знади, та чи не найзнадливiшi серед них - дорiдна нива в долах, м'яка теплiнь над долами. Минає другий десяток лiт, як поселилися тут з ласки київського князя тиверцi, а нi разу не звiдали, що таке згубна спекотнява в розпалi лiта i що - вiтри-суховiї з пустельного Леванту. Ото тiльки й прикростi було, що випало освоювати необжитi окраїни Заросся та зазнавати лютих морозiв, снiжних завiй у тотих окраїнах. Надходила теплiнь - удостоювалися й благодатi, а паче всього на передлiттi, коли буяють зелом доли, починає медоносити лiс. Стелиться тодi вiд краю до краю зелене море трав, вбирається у новi шати закучерявлене верховiття дерев по яругах, радiє плодоноссю матерiземлi i славить землю-плодоносицю численне птаство - у лiсi й у полi, а надто над полем, у тому пiднебессi, де млiє вiд щедрот Хорса аер i звiдки одкриваються не окремi, звабнi для ока околiї, - уся земля. Комонникам, що правилися до Втiкича раннього досвiтку, а вздовж Втiкича - тодi, як благословлялося на свiт, було не до околiй i не до зваб у околiях: над рiкою клубочились тумани, най не тi, що пробирають до кiсток, все ж густi й повсюднi. Чи за такими догледишся до чогось? Дивись за ледь протореним путiвцем та тримайся путiвця - ото i вся твоя турбота. Зате коли вийшло з-за обрiю рум'яне пiсля нiчної купелi сонце та бризнуло на доли золотими стрiлами Хорса, i княгиня, i супровiд її заяснiли лицями й стали доглядатися, як тануть пiд тими стрiлами густi й повсюднi досi тумани, як корчаться, танучи, й вiдступають ближче до видолинкiв, узлiсь та яруг. Iз сивих стали бiлими й вiд того якимись химерними. Тиснуться до землi й згущуються, тиснуться й згущуються, гейби просяться лишити їх бодай у цiй до краю згущенiй малостi. Залитi сонцем доли набирають вiд того вирайської лiпоти i вирайських знад. Таке хоч спиняйся i милуйся ними. Бо не завжди маєш нагоду бачити бо турбота дня укорочує та й укорочує можливостi 'доглядатися до спокус земних, не кажучи вже про вирайськi. По якiмсь часi рiка круто вигнулася одесную й вихопилася на рiдколiсся, а там i в поле. Доволi широке було воно тут, таке широке, як нiде iнде. По один бiк путi, що облишила вигнуту лукою рiку i йшла тепер полем, половiло пiд сонцем i гнало лiнивi хвилi чисте й дорiдне жито по другий - кипiла бiлою повiнню дикуша. Вiд житнього поля напливала на комонникiв лиш велич та краса вiд дикушi - i медовi пахощi. Такi п'янкi, аж дух забивали. Княгиня Зорина перша захмелiла вiд них i спинила огира. - Чиє се поле? - обернулась до сотенного. - Общинне, достойна. - Знаю, що общинне. Волостелини у нас не мають ще свого поля. Якої общини, питаю? - Закутської, далебi, вона сусiдить iз нашою. Помовчала, доглядаючись до поля чи до одмiн, що вiдрiзняли оброблене людськими руками поле вiд необробленого, i вже потiм додала, рушаючи: - Гарно уходжепе поле. Минулого лiта, пам'ятається, не було таким. - Нового релейного старосту обрала община, тому й поле має невпiзнанне. - А чому я не вiдаю про тс? - Певно князь Богданко вiдає, за нього видбувалися одмiни. Приострожила сильнiше, нiж досi, огира, вела перед i мовчала. Лише розглядалася довкруж та являла вдоволення своє, розглядаючись. Обшир, дорiднiсть уходженого оощиною поля тiшили її чи та одмiїїа, що рiзнила уходжене поле вiд неуходженого, того, що лежало ближче до лiсу свiдком минувшини й нагадувало про минувшину? I те i друге, мабуть. Он яке буйпотрав'я було на мiсцi поля донедавна, як щедро засiвалися доли квiтом замiсть збiжжя, червленим, жовтим, бiлим, синiм, знову червленим i знову бiлим та синiм. Чи немає чому тiшитись княгинi що не стоїть осторонь вiд общинних турбот мужа свого^ що лишилася замiсть нього привiдцею всiєї Втiкичi i дає лад як общинним, так i ратним дiлам на Втiкичi? Мутi гнали та й гнали услiд за Зориною комоней, аж поки знову не опинилися в лiсi, а там - i над рiкою. - Переправимося на супротивний берег, - повелiла княгиня, - Звiдтам пiдступимо до Закутської вежi. - Що ти, достойна! - силився угомонити її сотник, - То улипький берег, там нас можуть визнати за супостатiв i повестися яко з супостатами. Та й свої подивляться на нашу з'яву чи не так само. - Нiчо. Зате удостовiримося, як пильнують на вежах знаючи, що йде брань, що супостат завжди може об'явити-1 ся на обводах нашої землi, i об'явитися неждано. Княгинi та ще привiдцi ратi в князiвствi не випадає перечити. Тож i не сперечались комоннi. Мовчки погодилися а нею, мовчки й подалися через Втiкич. Рiка не така вже и широка, одначе неспокiйна, бистро й потужно несе свої води в ту, що звали на пониззi Синюхою. А бистрина зносила комоней, зносила й комонникiв, набiгала невблаганно й не давала дрiбними, на лихо частими хвилями перевести подих. Гаразд, що тривало це не так уже й довго. Та й супротивний берег у тому мiсцi, де переправлялися, не був^ такий крутий, як вище по бистринi. Доправились до нього й одразу ж вибралися на твердь, а вже на твердi познiмали з себе чадиги, викрутили, як тiльки могли викрутити, не знiмаючи, вдяганку. Княгиня хоча й одiйшла далi вiд мужiв, зробила не бiльше, нiж мужi. - Доста, - повелiла. - В путi, пiд стрiлами Хорса сохнутимемо. Лiто-бо є, пе зима. До найближчої, Закутської вежi не така вже й далечiнь. Одначе їхати треба було пеходжоним лiсом. Доки пробилися крiзь нього та зблизилися з путтю, що вела на вежу з боку уличiв, i самi змучились, i комоней змучили до краю. Одне, петляли заростями, гоiїби лис по шкодi, а друге, мусили прокладати собi в них путь мечами. А те пе лише поту, i кровi нерiдко коштувало. Той був необережний i подряпав, пробираючись мiж химерно сплетеним гiллям, вид свiй, той руки, а вже що строям дiсталося!.. Справдi, на татой-волоцюг стали схожi. Зате княгиня он яка потiшена була. Як же, цiла ватага комонних людей зблизилася з вежею, чули-сьте, надiйшла до неї з боку чужої землi, а на вежi i вухом не повели. Тi спали пiсля нiчних чат - i спали, ясна рiч, сном праведникiв, - тi варили страву i менш за все думали про появу княгинi та ще з землi уличiв. - Ми не далi як позавчора були в них, - виправдовував себе i чатових своїх десяцький. - Казали, утигурiв потято на полуденних обводах землi їхньої, обрiв також погромлено й вiдкинуто прiч. Коли i йде зараз сiча, то десь при Дунаї, а се, достойна княгиня й без мене знає, оп як далеко. - I ви поспiшили повiрити й увiрувати в те, що сказали поселяни-уличi. А що казала я, ваша княгиня, коли посилала на сю вежу? Про те забули? Те пустили на вiтер? Десяцький мовчав i тим ще бiльшої додавав княгинi злостi. - Завтра прийде на ваше мiсце iнша сторожа, - пообiцяла i тим, здається, вдовольнила себе. - Ви ж станете перед княжим судом i будете судимi за недостойнi воїв i оборонцiв землi своєї вчинки. Пригрозила i рушила з вежi, сувора й невблаганна, рiшуча в намiрах своїх, а в тотiй рiшучостi зовсiм байдужа до того, що двiчi купалася в Тiкичi сама, купала воїв, котрi супроводжують її. Так нiби се он яка приємнiсть, нiби не можна було залишитись на якийсь час бiля ве?кi й обсушитися. "Крута норовом, - стає на думцi сотенний. - Бiгме, набагато крутiша, анiж сам князь. Така справдi судитиме, коли що, нi па мить по завагається". Траплялись па путi скотарi, по розминалася так собi, не цiкавлячись, чиї вони, як ся мають, траплялися весi, теж завертала й допитувалася, чи лаштують усе, що слiд лаштувати перед жатвою, чи пожнуть i звезуть збiжжя до овинiв, коли мужi не прибудуть iз боролищ вчасно? - Будьте стараннi, - радила, - та не будьте жалiсливi. Отрокiв ставте до дiла - i на жатву, i на веректу. Най знають: у вiдсутнiсть мужiв ее найдосгойшша їхня повиннiсть, та, що дорiвнює ратнiй повинностi. Однi обiцяли та й розкланювались, iншi жалiлися: як пожнуть та звезуть iз поля збiжжя, коли рук обмаль, а комоней ще менше. - Кажiть про се релейному старостi, най подбав, аби упоралися i з тим, i з другим, а бачитиме, що не впораєтесь, до сусiдiв мусить удатися, не допоможуть - до мене. Хлiб - нашi найбiльшi статки, твердиня здоров'я i життя. Зародив вiн сього лiта щедро, не упустiть божих щедрот, вберiть i зсипте до житниць, наступного лiта може й не зародити. Певно, усю землю мала намiр об'їхати, про все довiдатися i всiх напутити - не поминала жодної вервi, а в вервi - жодної общини. Тодi аж угомонилася, як досягли крайнiх на захiд сонця, а серед тих крайнiх - i сторожової вежi, що стояла на путi, по якiй вiдселенцi прийшли сюди з Тиверi. Її зустрiли тутки як належить i, що найбiльше здивувало сотенного та його сотню, - якось незрозумiле потiшено. - Як добре, достойна княгине, - освiдчилася сторожа, - що ти нагодилася: є втiшнi вiстi з боролищ. - Отак? Якi ж саме? - Обрiв i їхнiх соузникiв кутригурiв погромлено на Тиверськiй землi. Укладено ряд, за яким обри обiцяють пiти чи й пiшли вже за Дунай, а в Придунав'ї правдиво в незайманщинi лишаються самi кутригури. - Хвала богам! - Ано, слава й хвала! - Хто ж принiс сi втiшнi вiстi? - Гiнець iз Тиверi, вiд князя Богданка. - Явiть менi його. Княгиня Зорина пе була вже як перед сим, сувора й невблаганна. В одну якусь мить скинула з себе прибрану на обводах суворiсть, стала не привiдцею - просто собi жоною, а ще рiвнею усiм i содругом для всiх. Угледiла гiнця та пересвiдчилась, що вiн таки гiнець, й зрадiла не знати як, питала та допитувалася, як допитується в такiй оказiї кожна жона: де князь, що з князем i його раттю, як довго ще буде там, па мiсцi недавнiх боролищ, а допитавшись та удостовiрившись: ратi слов'янськi переяли в супостата славу i переяли змогу, настав жадапий мир, а з миром повернеться пiд кожну втiкицьку крiвлю благодать, - перевела дух i прикрила в солодкiй замрiї вiчi. - Принесiмо жертву добрим богам. Тут-таки, на сiм щасливiм мiсцi, сiєї втiшної для всiх митi. Знову була владна й урочиста, яко всяка жриця, i вдячна богам за здобуту над супостатом звитягу. Славила Перуна, Хорса, Дажбога i обiцялась, знову славила i знову обiцялась: люд землi Троянової не забуде їхнього заступництва, воздасть належне сьому заступництву i воздасть достойно. Повернеться з боролищ рать - по всiй землi задимлять капища, уся земля явить сонцеликим свою щедроту i свою вдячнiсть. Вертаючись до Дитинця, Зорина втiшала себе певнiстю: нарештi позбудеться брем'я княжих повинностей, даватиме лад вогнищу та дiтям. А не сталося того - повинностей i зовсiм побiльшало. Князь не об'являвсь та й не об'являвсь, а князiвство перейнялося добрими вiстями та й захмелiло не тим, що сподiвалася, хмелем. Гадала, жони не покладатимуть рук, дбатимуть, аби мужi, повернувшись, вдоволенi були ними i тим, що уготували для дiтей, общини, а тотi жони взяли та й обезумiли на радощах; не про жатву пiклуються, про веселе застiлля з мужами-звитяжцями. Те й роблять, що шлють у Дитинець слiв та питаються в княгинi: "Де ж рать? Чому є замирення, а мужiв немає?.." Як будеш спокiйною та доброю з такими? Мусить напускати на себе он яку суворiсть, а ще бувати в верв'ях та доглядатися до ладу, яким волiє потiшити князя, давати устави тим, котрi самi собi не годнi дати їх. Повертаючись одного дня з таких одвiдин та мiзкуючи в путi, їхати вже до княжого Дитинця чи завернути ще в одну вервь, нагледiла нараз: з узвишшя в дiл звiльна рухався вервечкою ратний люд - попереду комонники, зй комонниками обози, знову комонники i знову обози. "Таки йдуть... - скинулася серцем. - Таки полишили Тивер i йдуть!" Приострожила огира й погнала наперерiз воям. Знала: це не втiкичi. Були б втiкичi, давно звернули б до стольного Дитинця. Л все ж не могла не поспiшити i не поцiкавитися: хто? звiдки? Так i запитала, коли над'їхала та осадила перед обозом нажаханого своїм неспокоєм огира: - Хто будете, люди? - Поляки, сестро гожа, та роси. - З боролищ правитесь? - А так. - Що ж несете звiдтам? - Переяту змогу, супокiй. - Слава богам! I вам слава, мученики боролищ! - Мученики залишились на боролищах, достойна. Ми - тi, що взяли гору над супостатом i знаменують собою славу боролищ. - Кожному своє, ано. Чи рать втiкицька, князь Втiкичi теж правляться слiдом за вами? - Ба нi, втiкичi на праотнiй землi, при князi Тиверi залишились. Пiзнiше будуть. Казали те, що й Богданкiв гiнець, а он як тiшили своїм казанням серце: таки правда, що сталось замирення, що її муж i князь, живий, не на цiй, то па наступнiй, не на наступнiй, то аж на тамтiй седмицi, а буде вдома. Така усолоджена була цими добрими вiстями чи передумала, впевнившись, - не поїхала того дня анi на недалеку звiдси вервь, анi ще кудись, спрямувала огира до княжого оседку i своїх кревних у тiм оседку. Дiти її, не полишенi, ясна рiч, самi на себе. Старшi - Славомир, Радогост - отроки вже, вiдданi в молодшу княжу дружину набувати ратних навикiв, молодших лишає, коли їде з Дитинця, на руки наставницi. А все ж наставниця е наставниця, а мати в мати. Мусила б бути i вдень i вночi з дiтьми, дивитись за кожним та чути, що кожному треба, що в кожного болить. Гаразди тодi навiдують вогнище, коли е в ньому дбайлива вогнищанка. Ано, не вогнищани i не челядина тим паче - таки вогнищанка, продовжувачка роду й ревнива охоронниця родових поконiв. А що буде в її оседку i що - з оседком, коли й далi отак складатиметься: муж - у походах та на боролищах, вона - повелителька Втiкичi замiсть мужа? Чи тотi покони будуть знанi й дотриманi, ба злелiянi й вознесеш превище всього? Має утiшитися iншим - що пильнує, аби був лад та супокiй в усiй землi? I про те комусь слiд дбати, ано. Та хто подбає про рiд, про спадок родовий - покони, коли не подбає мати? Швидше повертався б князь та брав на себе турботу про землю, мiць її. Дiтей, як i вогнище, жаданi гаразди у вогнищi, Зорина залюбки вiзьме на себе. I залюбки, i надiйно, так надiйпо, як брала до сеї ворохобнi. Чи вiн, Богданко, пе пипiався тим, чи не казав: "У твому серцi, ясна моя Зорипко, так багато пломенi, а в мислях, дiяпиях - здорового глузду, що менi нiчо не лишається, як бути певним, що з тебе вийшла i дбайлива мати, i недремна вогнищанка, i.жона-усолода". У Дитинцi, а тим бiльше в теремi знов об'явилася такою яку дiти та й челядь одвикли вже бачити. I видом яснiла та обiймалася яснiючи, як її дiвки, i смiялась та ласкалася з ними, як не ласкалася з того самого дня, коли князь протрубив тривожну путь та й полишив усiх тривожними. А вже що щебетала до своїх найменших та тiшилася радiстю-пломiнню, що возбуяла на їхнiх вдоволених личках, то боженьки! Лишалося б тiльки споглядати ту втiху та дивуватися маминiй втiсi, коли б не були такi малi та не жадали бачити маму ще втiшнiшою, нiж є. - Уже будете з нами, мамцю? - поцiкавилася старша, Гостейка. - Ано, уже буду з вами, дiти мої милi. Бачу, заскучали за мамкою. Лишень невтiшно чи и зле почували себе без неї? - I невтiшно, солоденька наша, i зле. У лiсi зозулька кує, оповiщає всiм: "Принесла вам, людове, ключi вiд вираю", - а пiти без мами не вiльно. На подвiрницi горлиця туркоче, кличе та й кличе, аби приходили та глядiли, як вона гнiздечко в'є, а нам знов не вiльно. Бо челядину ляк обсiв, а наставницю гризота, те й робить, що журу виколисує: де муж, що з мужем? - Бо їй таки гризотно, Гостейко. Сiча йшла, Мара лютувала. - Нiби вої, що мають мечi, сулицi, бояться Мари, - хоробриться старший за Гостейку на два лiта Ярослав. - А то нi? - мати йому. - Бо таки нi. Махне один з другим мечем - i вже нема Мари, бiжить куди втрапить, аби далi вiд воя i тої напастi, що може мати, коли тинятиметься мiж воїв. Мати не насмiлюється перечити. Вiрить отроча, що так є, - i пай вiрить. Колись сам пiде па сiчу, буде певнiше i надiйнiше, коли йтиме iз сою вiрою, а не з ляком перед Марою. - Може, й так, - погодя;ується. - Далебi, що так, бо Мари й справдi немає вже, малi мої голубоньки. Нинi бачила полян, що правилися з боролищ. Сказали: витурено обринiв iз землi Троянової, за Дунай пiшли. А коли так, i Мара вгомонилася. Мир iде по землi нашiй, тож невдовзi й вiтець ваш, i муж наставницi - усi прийдуть, та~засiють втiху но оседках, та звеселять їх незгiрше зозулi, що приносить вiсть про настання погожої днини. Ярослав тiльки хоробриться, чуючи маминi радощi, а Гостейка з Жалiйкою i в долоiii плсщуть: iшязь-вiтиць приїде! Князь-вiтець приїде! - Я пiду та скажу про се наставницi, - додумується найменша. - Най прогонить гризоту, най знає: для всiх пас - i для неї теж - настав уже жаданий свiтлий день. Зорина милостиво згоджується, а про себе думає: "У Жалiйки добрiше, нiж у iнших, серце. У кого ж се пiшла вона: у вiтця свого, князя Богданка, а чи в мою маму Людомилу? Далебi, в маму Людомилу, бо й лик має мамин". Чула, пишається тим, та водночас i болить їй вiд того: чим заплатила вона своїй найдостойнiшiй мамi за її доброту? Ано, чим? Пiшла супроти її ревного крику-перестраху, крику-плачу: "Не смiй i думати про те!", взяла й покинула напризволяще: будь, як можеш, i живи, як знаєш. "Мушу спокутувати тепер тоту провину свою i знаю чим, - надумується. - Вкладу до серця моїх дiток її чесноти. За старших двох не певна уже - тi в княжiй дружинi, там свої покони та закони, як i свої навчителi, а меншим маю укласти до серця i виплекати в серцi усе, що сподiвалася виплекати в менi моя мама. Може, то не вся буде покута, та якась буде все-таки". Зiтхала стримано й силилася пригасити в собi несподiвано зродженi болi бесiдою з дiтьми та турботами про них: питалася, чи нагодованi - i вдовольнялася дружним запевненням: "Ано"; цiкавилась, чи купанi - i знову вдовольнялася: челядь таки знає своє дiло; ще питалася, чи хочуть пiти завтра з мамою за Дитинець - i чула дружнi, за сим разом не лише дiвочi, а й синiв, голоси: "Йой, та то ж, мамцю, найбiльше наше хотiннячко!" - То на сiм i станемо, голуб'ята мої! - обiймала всiх одразу й хилила до себе, а прихиливши, купалася у свiтлiй втiсi чад своїх i переймалася їхньою свiтлою втiхою. III А князя Богданка, воїв, що пiшли з Богдапком, не було та й не було. Чи так жадалося всiм зустрiти вже їх, чи скрута в буттi без мужiв пiдпирала аж надто, не стало терпцю в одної з жон, не стало в другої, а того виявилось доста, аби не стало його i в усiх iнших: зiбралися якогось дня всiм Дитинцем, а може, й весями, що сусiдили з Дитинцем, та й рушили пiд княжий терем, зняли гвалт -пiд теремом: - Явiть нам княгиню! - повелiли челядi. Челядь пильнувала ворiт i не поспiшала слухатись, не iнпiсито як вагалася: казатп чи не казати кияпшi, яка бiда громадиться над усiма, хто в теремi, та княгиня сама почула гвалт i не забарилася стати перед втiкицькими жонами. - Що привело вас, вогнищанки, перед княжий терем? Бачу, зворохоблепi i гпiвпi в ворохобнi своїй. На кого й пощо? - Терпцю немає вже, княгине. Обрiв повержено, а де нашi мужi? Чому князь тримає їх у Тиверi? - А Тивер чия є? Вона чужа вам? ~ Не чужа, та чо князь засiв у нiй? Шли, княгине, гiнця, вели, най вертає нам мужiв наших! - Ано! - пiдхопили стоголосе. - Шли гiнця й вели, пай вертають уже домiв! Нива зрiв. Що буде iз збiжжям, коли пожнемо та не звеземо вчасно? I що буде з нами, коли жатимемо самi? Пiднесла рвiйпо руку i тим утихомирила неабияк зворохоблену юрму. - По-вашому, анi князь, анi мужi його не вiдають, що у Втiкичi дозрiвають ниви? Є, значить, потреба бути ще в Тиверi i пильнувати за супостатом, що обсiвся на полуденних обводах землi нашої i не дає резонiв бути певним за нього. Хiба забули: ратна повиннiсть - над усi повинностi повиннiсть. Якусь мить тривала умиротворена тиша. - А коли всi вони разом iз князем легковажать? - почувся вiддалений, десь аж iз супротивного кiнця голос. - Що коли пiшли гостити до кревних та й засiли в кревних? Знов були аж надто єдинi i зворохобленi, а проте Зорину не лякала та їхня зворохобленiсть - в мiзку заiскрилась тiєї митi весела мисль i схилила до жарту. - Так он що найбiльше бентежить одну з другою: страхаєтесь, аби мужiв ваших не пригрiли хлiбосольнi тиверськi жони. Котрась тiльки осмiхнулася знiчено, а котрась i засмiялась. Смiх той пiдхопили iншi, одначе не так дружно, щоб вiдчулася цiлковита єднiсть мiж тим, що було на серцi i устах княгинi, i тим, що у мислях юрми. - Ось що скажу вам, - остепенилася Зорина й прибрала достойного княгинi вигляду. - Гiнця я можу послати, се не складає великого труда. Та не хотiлося б постати перед князем i мужем своїм такою бiдною на розум, як постали оце передi мною ви. Жони дивилися на неї, гейби телички на новi ворота. - Не втямили, бачу. То скажу бiльше: iдiть до своїх дiтей i будьте терплячi. Мужi вашi не засидяться в Тиверi допите, апiж встпгпс доскочптп до шiх мiй гiнсць. Iшли сього не станеться, тодi я визнаю себе змалiлою на мислi i складу перед вами повиннiсть. Зорина не схибила, ба навiть явила себе перед усiма й утвердила в помислах усiх яко провидиця: на третiй день по жiночому збiговиську бiля її терема засурмили в роги на обводах Втiкипької землi, а незабаром прискакав до Дитинця й гiнець вiд князя. - Воспряньте духом, люди! Свiтлий день настав: рать втiкицька повертається з боролищ. Чули-сьте, з переятою славою та переятою змогою повертається домiв! Сурми, що в них засурмили на радощах, швидко донесли ту вiсть до околiй, i з тих околiй став з'їздитися до стольного Дитинця люд - жони i дiти, тi, хто послав па сiчу iз супостатом мужiв, i тi, кому не було кого слати. Бо се неабиякi вiстi i втiха теж неабияка: рать повертається, i не поганьблена - осяяна славою. Не думали про те, чи всi повертаються, кого жде свiтлий день, а кого - чорна осмута. Громадились та й громадились обабiч путi, яснiли видом та сподiвалися: ось-ось дiждуться вже тих, хто несе на знаменах славу землi своїй. Вийшла до люду й княгиня. Стоїть, одягиспа в доладне святкове вбрання - нинi на нiй бiле, вишите по подолу та на рукавах полоття, накинута поверх полоття червлена япончиця, така ж, як i полоття, шапка-калансува з оловирами - й силиться стримати себе, не пiддатися спокусiзiпнутися, як пнуться iншi, й заглянути в далеч, чи не над їхав уже князь. Не сама була на мiстi, поблизу ворiт. Поруч сини-соколи доньки-горлицi, а ще вогнищани та вогнищанки. Однi як i княгиня, бентежились i ждали, iншi мали й повиннiсть ждучи: тримали напоготовi те, що мають пiднести, вiншуючи князя iз звитягою. - Iдуть уже! - побачив хтось iз переднiх i оголосив усiм. - Ано, їдуть! - бачать i всi iншi, а тi з вогнищан та поселян, що стоять ближче до лiсу, виголошують уже здравицi, такi дзвiнкi та зичнi, що княгинi крiвця заливав вид, чує, тремтять ноги, одначе бере з рук вогнищанки хлiб1сiль на барвистiм рушнику i йде назустрiч своєму слюбному мужу i князю-повелителю, котрий, бачила вже правився до неї, яснiв усiм своїм доброликим видом, Вiд поспi роду свого i всього люду втiкицького слаїiлю князя та його воїв з переятою в супостата змогою й пiдношу на знак вдячностi за порятування од зла i напастi дари землi нашої - хлiб i сiль. Князь Богдаико миттєво сшшусться, цiлує спершу переданi йому дари, потiм - княгиню, дiтей своїх, клянявться людовi, що славить його здравицями, а вже потiм бере на руки найменшу, Жалiйку, й велить княгинi: - Я пiду з дiтьми, вогнищанами до люду, довершуватиму урочистостi зустрiчi воїв iз людом, а ти поспiши до обозу та зустрiнь як належить гостю. Сторопiла й видивилася на свого повелителя. - Кого саме? - не втерпiла. - Матiр Людомилу. Знала, їй, княгинi, не випадає виказувати воям, як i люду, те, що нуртує зараз у серцi й бентежить збурене радiстю, як i тривогами, серце. Та чи до воїв i чи до люду було, коли он що почула з княжих уст: до неї прибула мати Людомила. Боги свiтлi та боги яснi, се ж не хто-небудь - мати! Чи сподiвалась на таке? Буде князь у Тиверi, гадала собi, вибере час i навiдає, а навiдавши, знатиме, що з матiр'ю, як там мати. На бiльше i сподiватися не смiла. Чи достойна того бiльшого, коли он яка невдячна була зi своєю гожою i наиласкавiшою з усiх ласкавих матiр'ю? Годинонько ясна та годинонько щасна! Яка ж то вона є нинi, через двадцять щедрих на безлiття лiт?! Бiгла та й бiгла повз мечникiв, розминалась та й розминалася з мечниками, а обозу не було та й не було. Уже й поселян, що вийшли аж ген куди зустрiчати ратникiв, поминула, уже й путi для неї не стало, геть усю, по самi луки запрудили комоннi. Та чи то прикрiсть для таких, як княгиня Зорина? Йтиме луками, а все ж iтиме. Хай не бiгтиме вже, однак iтиме та й iтиме, аж поки не дiйде свого. - Де обоз, вої? Чи далеко до обозу? - За сею сотнею вже й буде, достойна, - пiзнав хтось її та й поспiшив iз радою. - Стань i жди, зараз надiйде. - До матерi поспiшаєш, княгине? - не забарився поцiкавитись а чи захотiв виправдати Зоринип поспiх iнший. - Ано. - Уже недалеко. Стань, справдi, та й жди. - Спаси бiг за раду, - сказала, а зупинятись не зупинялася. Чи до того, коли сама вже бачила: он вiн, княжий обоз, там її мати. Питала возниць i доглядалася, доглядалась i знову поспiшала та виказувала тривогу свою всiм, у кого допитувалась, аж поки не почула нараз: "Доню!" Стрiпнулась та й знялася, гейби налякана пташка, справдi не бiгла - летiла назустрiч маминому поклику. Возниця перший збагнув, якою буде зустрiч старої з княгинею, i з'їхав на обочину. Не встиг ще й зупинитися, як Зорина була вже поруч. Геть забула чи й не хотiла пам'ятати, що їй не личить давати волю серцю, а надто сльозам, обiймалася в своєю матiр'ю й плакала, цiлувала вид її, руки i знову плакала та дякувала крiзь плачi за те, що зважилась i приїхала до своєї Зорини, що не має гнiву на Зорину. Людомила була спокiйнiша, схоже, що не так розчулилась, зустрiвшись, як подивувалася, чого це доня так дуже плаче, чи їй не зле тут за слюбним мужем? Таки правда, подивувалася й стривожилась, бо тут-таки й виголосила свою тривогу. - Не зле, мамцю, нi. Так забанувала, не видячи вас, така щаслива, що виджу. Не сiдали вже у критий i доволi затишний повоз, iшли осiбно вiд усiх i розпитували одна одну, спинялися, подивованi чи потiшенi добрими вiстями, i знову йшли, та гомонiли, та хилились одна до одної, далебi, й не помiчаючи, що дiється довкола них, яка радiсть буяє поруч, надто бiля Дитинця, де вої обiймаються уже з кревними та тiшаться зустрiччю. Тодi аж стямились, як наблизилися до людського виру та вгледiли: князь стоїть на горiшньому ганку свого терема й просить у всiх тишi. - Людове! - почувся його зичний голос. - 3 миром вас, з жаданим супокоєм! Даю три доби на радощi родиннi i кличу всiх прийти по тому на тризну по потятих, на княжий пир по сiчi звитяжнiй. Натовп вiдгукується на той клич зичною згодою, славить князя-звитяжця й вирує вже, поспiшаючи кожен у свiй слiд. Поспiшала й княгиня з матiр'ю до свого терема у втiкицькiм стольнiм городi. IV Тризна започаткувалася принесенням жертви Перуновi. Неподалiк вiд Дитинця, у темнiм гаї над Втiкичем палало при розлогiм дубi багаття, чувся дух щедро пролитої кровi, нiмотно стояв, прикутий помислами до божої оселi в дубi, втiкицький люд. А князь простягав руки й зично промовляв, звертаючись до дуплиська бога-громовика: - Великий боже, громовержцю Перуне! Прийми дари нашi, а з ними й доземне схиляння перед ликом i iменем твоїм за даровану звитягу над супостатом, за силу, що послав нам до рук на бородищах i за яснiсть розуму та мiцнiсть серця, якими винагородив кожного в сутужний для родiв наших час. - Прийми, боже! - вторив князю люд. - Будь i надалi милостивий до нас, Перуне. Множ нашу силу, пiдтримуй звитяжний дух i остри меча, та паче всього одведи вiд нас намiри супостатськi. - Одведи, боже, злi намiри! - Стань на сторожi землi нашої i люду нашого! Оборонв вiд зла i напастi! - Вiд зла i напастi борони, Перуне! - Уповаємо на те i воздаємо дань, уповаючи! Князь бере до рук срiбну тарiль iз жертовною кров'ю й вихлишу кров у вогояв. Полум'я сколихнулося, зашипiло, здавалось, пригасло на мить. Та по тiй митi возбуяло враз, i з такою силою, що люд вiдхлинув з несподiванки й сколихнув околiї злитим воєдино голосом свiтлої втiхи. - Перун прийняв нашу жертву. Радiйте, люди! Веселiться, люди! Перун прийняв нашу жертву! Вiн з нами, вiн за пасi! Галас людський, радiсть людська заглушили голос князя, та неспроможнi були заглушити злагоджений спiв тих, що воздавали хвалу богу-громовику пiснею. Вона возносилась над усiма й оповiщала своїм вознесениям усiх: жертвоприношення увiнчується свiтлою сподiванкою, а та сподiванка живить вiру: люд не самотнiй в дiлах i помислах своїх, у нього е високий i надiйний заступник. Розходилися поволi i не всi одразу, зате по всiх видно було: iдуть вiд капища потiшенi, а ще певнi: тепер i потятим можна воздавати дань. Воiстину правду сказав князь: бог з нами, бог за нас. Тризна мала вiдбутися не десь там - одразу при гаї, на зеленiй полянi мiж Дитинцем i гаєм. Молодцi ще вчора подбали, аби досталь було хмизу для багать, аби височiв перед вистеленими по всьому безлiссю полотнищами стiл для князя i тих, хто стоїть близько бiля князя, а сьогоднi купно з вогнищапами дбали та й дбали про яства та питва на столах. Тож коли люд надiйшов вiд капища, усе було напоготовi. Горiли жертовнi багаття, ждало кожного щедре застiлля: хлiб i сiль, печеня з яловичини i печеня з вепрятини, засмажена дичина й варенi яйця, меди та сита у жбанах i корчагах. А ще парувала перед кожним столом-полотнищем опаниця зi свiжою стравою, яку не встигли приготувати, одначе бiгали-метушилися, готуючи, а ще йшли на тризну зi своїми яствами та питвом жони полеглих на боролищах - у них своя повиннiсть перед кревними i своя данина кревним. Сiдали де хто бачив, одначе без зайвої метушнi i галасу. Тож i всiлися швидко. Князь Богданко дiждався того й пiдвiвся за столом. - Содруги i сородичi мої, мужi i жони. Ми повернулися з обводiв землi Троянової, окриленi звитягою. Та чи були б такими i чи мали б її, переяту в супостата змогу, коли б не тi, що йшли плiч-о-плiч з нами та пе є зараз серед нас, впали на боролищах, яко мученики боролищ? Воздамо їм шану i прославимо iмена їхнi на вiки вiчнi! Князь бере куманця й наливає в свою братницю хмiльного, затим пiдходить до вогнища й вихлюпує напiй у вогонь. Те саме роблять i поселяни, передусiм тi з них, чиї мужi не повернулися з походу. - Подiлiмося з ними i яствами вашими, - зично промовляє до всiх, гейби в сурму сурмить, князь, - най мають що з'їсти на путi до вираю. Бере хлiб, печеню, вiддає, як i перше, вогню. Пождав, доки упораються з даниною потятим всi iншi, й знову подав голос. - А тепер виповнiм медом братницi та випиймо за здоров'я живих. Хмiль посланий богами для веселощiв, тож будьмо, як i належить бути, веселi. За ваше здоров'я, сородичi мої! Князь високо пiднiс виповнену медом братницю, i люд не забарився воздати належне князевi i випити за своє здоров'я. Якийсь час чувся лиш гомiн на полянi. Хтось смакував яствами та хвалив князя за щедре застiлля, хтось пригадував пiд хмелем, як заслонив його собою сусiда Стемид, коли вторгнулись у комоннi лави кутригурiв, стинав та й стинав супостатiв, що зарились на нашу землю i на нашi статки, доки й сам не впав, потятий, а комусь не терпiлось похвалитися, як сам вiн мiг би бути потятий, коли б не явив спритностi, та як заслоняв собою слабших. - Випиймо, братiє, - угомоняв його котрийсь iз сусiдiв. - Князь правду сказав: лише питiє й пособляє скинути з себе брем'я втрат, як i брем'я сiчi, - Ани. Чи на долю гих, що Сули на бирилиїдах i uoвернулися живими з боролищ, менше випало. Пой, заздрити нема чому. Видите, як знiвечив менi обрин руку? Як я ходитиму тепер за товаром, як оброблятиму ниву? Йому пiдтакують, а тим часом iдуть мiж люд i вклоняються захмелiлому люду жони та дiти потятих. - Випийте, сусiди, i з наших корчаг, - в них меди вiтця нашого. Випийте, та пом'янiть його добрим словом, та не забувайте, що був такий. Тi, що сидять за столом, мовчки пiдставляють братницi, i жона та дiти не баряться виповнити їх медом. - Доброго вiтця мали, дiти, - каже котрийсь, - а ви, сусiдко, мужа. Най буде вiчною i свiтлою пам'ять по ньому. В iншому мiсцi чути те саме, хiба додавали ще обiцянок та напучень. - Ваш вiтець заслонив нас вiд меча i стрiли лютого обрина. Ми в довiчнiм боргу перед ним, а вiдтак i перед вами. Довiку пам'ятатимемо те. I ви пам'ятайте та ростiть достойними вiтця свого. Община подбає, аби не вiдали, що таке безлiття. Ано, одним родом живемо. I пригощались, i пригощали, доки не захмелiли всi, а захмелiвши, прогнали на бескеття сум, гризоти свої та й заспiвали усiм застiллям. Лише поодинокi, спiваючи чи дослухаючись, як спiвають iншi, схиляли раптом на руки голову й заходилися ревним плачем. На них не зважали, а коли й зважали, то в дивний, як для людей, спосiб: гупали в спину десницею й спонукали до спiву та потiшались, спонукаючи, гейби казали тим: вдарте лихом об землю; п'єте-гуляєте з усiма, то будьте такi, як усi. Ошуюю, ближче до рiки, озвалися, кличучи до себе, сопелi, за сопелями - бубон, пипели, перегудницi, i молода пагiнь Дитинця, прилеглих до нього весей умудрилася залишити стариню в застiллi й податися на той клич. Йшли окремо дiвки, окремо молодцi або навпаки: дiвки котроїсь iз весей старалися триматися молодцiв своєї весi i через те правились купно з молодцями, їх збиралось та й збиралося, бо кликали не лише музики, кликали й обiцянi iгрища. На узлiссi, де був уже й князь, мужi з княжої дружини, стояли в комоннiм строю отроки, зокрема тi з них, що набули пiд наглядом дядькiв ратних навикiв i мають переходити тепер у молодшу княжу дружину. Свято переятої змоги - одна з лiпших нагод показати князю, його мужам та й люду втiкицькому, хто на що здатний. Тому така цiкавiсть до iгрищ, через те стiльки перестороги серед тих що являтимуть себе на iгрищах. Першими вийдуть i покажуть вправнiсть лучники. Розпорядники iгрищ вимiтили їм мiсце, звiдки мають стрiляти, вимiряли й вiдстань та поставили там, на крайнiх обводах стрельбища, набитi клоччям людськi подобизни. Тодi вже, як показали та впевнилися,; що показали правдиво хто в яку подобизну цiлиться, дали кожному з десятьох по п'ять стрiл та й оголосили всьому, присутньому на iгрищах люду: двi з п'яти стрiл лучник мав пустити в груди подобизни, двi - у живiт i одну - в лик. Хто влучить всiма п'ятьма стрiлами i влучить куди тра - звитяжець хто чотирма - другий пiсля звитяжця, хто трьома - визнається, як i два попереднi, достойним бути дружинником. Усi iншi беруться пiд сумнiв: доля їхня вирiшиться у другому поєдинку - на перегонах. Певно, хвилювалися отроки в присутностi князя й такого, як нинi, велелюддя. Десяток за десятком виходили й ставали на визначене для стрiльби мiсце, а звитяжця не об'являлось та й не об'являлось. Навiть тих, що йшли другими, було обмаль. Бiльшiсть отрокiв виборювала собi всього лиш право бути в молодшiй княжiй дружинi й носити горде наймення дружинника. Одначе й таких, що не виборювали його, було немало. Це притлумлювало втiху вiд iгрищ, i всi, надто молода пагiнь Втiкичi, ждали перегонiв. Вони й справдi ожвавили люд. Коли споглядальники дiждались та впевнилися: таки починається вже сподiване аж крiвця заграла в тiлi. Огирi пiд отроками були молодi i пещенi, так i поривалися, виказуючи силу. Пусти таких дай волю - буй-вiтром полетять долами. Та й отроки ив'рейнятi не якоюсь iншою - таки тою, що и у комоней буєстю. Он якi младомладi та звабнi сидять у сiдлах. Усi - ' в чадигах iз темної уснiї, в синiх каботах, уперезаних в поясi червленими поясами, в чорних смушевих калансувах з червленою, що одбирає очi, тулiвю з дибаджу. Не втроки - замилування. Як не захочеш бачити таких серед китяжцiв i як не вiрити, що коли не всi, то бiльшiсть Здатна бути ними? Знову, як i в стрiльбi, йшли на перегони десятками, з Йвю лише одмiною, що започатковували їх не там, де було стрельбище, на двi сотнi ступенiв нижче вiд нього. Чи то зручностi на пустельнiм безлiссi шукали, чи волiли, аби пеЦс -регiн iшов ближче до тих, хто був на святi перетятої змоiх - вздови вистелених на травi колоши. Далебi, останнє найбiльше важило, бо коли першi десять отрокiв пустили своїх огирiв ускач, не лише молода пагiнь, а й старшi, тi, що не раз i все уже бачили, полишили яства та питва й вийшли ближче до псрсгопу. В той, дальнiй кiнець визначеної мужами-розпорядниками вiдстанi комоннi йшли поодаль вiд них. Назад же поверталися повз них, так близько, що кожен мiг розгледiти, хто в сiдлi, й виказати йому своє захоплення чи невдоволення, а вiдтак i спонуку. А оскiльки отроки для всiх тут знанi, галас iшов вiд одного до другого кiнця втiкицького застiлля i був такий дужий, що нажаханi й без того огирi щулили вуха й не просто бiгли - слались над землею, силячись вийти наперед, прийти на визначене мiсце першими. Та ба, i там, де кiнчався заїзд, їх ждали такi ж невгамовнi, коли не найневгамовнiшi: славили на повний голос звитяжцiв, спонукали на бiльше тих, що недалеко були вiд того, щоб стати ними, не скупилися на смiх, коли бачили перед собою видимих невдах. А все те гнало на дебрi сум, тiшило єство i робило свято святом. Тим паче, що хвилi сiй, так довго жданiй, далебi, й не судилося згаснути. На змiну одному десятку комонних виїздив i ставав напоготовi другий, на змiну другому - третiй, а там четвертий, п'ятий, i в кожного з десяти отрокiв були свої сподiванi i несподiванi звершення. Невдачi не помiчалися вже. Ждали тiльки звершень i возносилися духом за кожним звершенням, так високо i так едино, що коли б не були захмеленi, присяйбiг, посоромилися б себе. Та ба, возносилися гуртом, а в гуртi не остерiгаються i не соромляться високого злету. Було радiсно i втiшно, було, попросту кажучи, святково, а серцю всякому, тим паче, коли святково й розуму, чого ще треба? Стариня забувала в тiй круговертi, що в неї є дiти i є потреба наглядати за ними, дiвки та молодцi радiли безпечностi старинi й давали собi, яку самi того хотiли, волю: була нагода радiти переятiй отроками змозi в перегонах - радiли та славили звитяжцiв, кликали по перегонах до яств i медiв у застiллi - не гордували, iшли й ласували княжими яствами та медами. А де є услада яствами та медами, там буяє свiжа в тiлi сила, є простiр безогляднiй мислi, як i нестримному бажанню. Тож молода пагiнь втiкицьких родiв i не засиджувалася довго бiля яств, полишила ту втiху старинi, сама ж знову подалася на поклик бубнiв та сопелей, пускалася в запальний танок, виказуючи силу та спритнiсть, являючи всiм, хто був поруч, яка красна та зугарна с. Певно, те жадання явити себе в усiй красi та знадi й пiдказало тим з отрокiв, котрi були уже в походi й повернулися звитяжцями: нинi їм яко переявшим у супостата славу, надається змога обрати собi ладо та й засвiдчити перед усiма, що по княжiм пиру будо воседля i буде слюб, най усi вiдають upu те й будуть готовi до того. Тож саме тi, що повернулися з походу, й старалися бiльше всiх. Доки молодшi та наймолодшi водили з дiвками танок i пишалися тим, старшi обрали зручне мiсце на рукавi Втiкича, що обходив завалений каменем острiв, та й перекинули через рукав три кладки - щойно спилянi й очищенi вiд гiлля дерева. Нiхто не помiтив, коли те сталося. Музики, гам людський, крики та верески потiшеного отрочою увагою дiвоцтва глушили i стукiт сокир, i падiння дерев, як не завважили й iншого: коли i з якого се дива молодшi отроки, навiть тi з них, що стали сьогоднi звитяжцями на iгрищах,' були вiдтiсненi з танцiв. На їхнє мiсце стали старшi i так завертiли колом, так