. А коли так, то чому б саме йому не бути за се в одвiтi? Старiйшини полян закивали, перемовляючись мiж собою, головами, їх пiдтримали уличi, древляни. Тиверцi ж i дулiби не явили своєї згоди - вiдмовчувались. - А що скажуть тиверцi? - запитали з вежицi. I знову пiдвiвся й вийшов до вiча з речнипею не ейн княжий - старiйшина. - Князь Волот повелiв нам ось що мовити вiчу, коли про се йтиметься: вiн вiдмовляється вiд повинностi чiльного князя на користь князя росiв Острозора, бо не почуває себе на силi брати таку повиннiсть. Князь же росiв є пiсля нього найбiльш умудрепий лiтами i досвiдом, йому, як i князю Тиверi, також постiйно доводиться стояти на сторожi землi з боку степу. Коли запитали дулiбiв, тi промовляли найдовше. Передусiм погодилися з мислю киян: князь Волот, справдi, докладав найбiльше розуму i сили, аби берегти землю слов'янську вiд вторгнення чужинцiв як з боку степу, так i з-за Дунаю. Вiн бiльше, нiж будь-хто, умудрений досвiдом сольських перетрактацiй iз чужинцями, як i досвiдом походiв ратних, йому i тiльки йому належало б бути наступником князя Добрита. Та ба, лiта й труди надломили його силу, чули ж бо, ще раз явив нам розум свiй - вiдмовився вiд повинностi, яку хочемо покласти на нього. - Чи ж є резон у тому, щоб чiльним князем на антах був князь Острозор? Дулiбський старiйшина окинув усiх допитливим зором i вже потiм заходився виголошувати супротивнi сiй мислi резони. Передусiм не можна забувати, що загроза землi Трояиовiй зi сходу вiдпала: обри пiшли за Дунай, а бiльше там немає кому погрожувати. Друге, вторгнення в землi збратаних племен найбiльш ймовiрне нинi з-за Дунаю. Де Київ, а де Дунай. Чи можуть кияни знати, що дiється на тотих обводах, а вiдтак i дбати про супокiй на них? Трете, не можна не брати на карб, що найбiльш надiйним соузником антiв у сутичках iз Вiзантiєю є слов'яни-скла. вини. А до них найближче стоять дулiби. У дулiбiв i тiльки в дулiбiв склалися з тими сусiдами вiддавна добрi стосунки. Та й вiд Дунаю дулiби не так далеко, як русичi, i сусiди узвичаїлись: коли є потреба вести з амтами перетрактацiї, треба правитись до дулiбiв. А, окрiм того, на княжiм столi в дулiбiв сидить нинi достойний вiри i до. вiри князь - Келагаст, син славного в родах наших сла i, мужа думаючого Iдарича, брат передчасно загиблого Мезамiра i муж доньки Добритової Данаї. Чи сього не доста, аби удостовiритися: у привiдцi дулiбiв є всi резони бути чiльним князем на Антах. - Хто б мене, людоньки, похвалив так, як я себе зугарна похвалити, - почулося з натовпу, котрий, хай i не чДуже ще, все ж починав непокоїтися. - Ано, чи то велика заслуга - бути сином славного мужа чи мужем славної в родах жони? Ви скажiть, де вiн явив себе яко князь, ваш Келагаст? - У сiчах з обрами Келагаст був серед перших мужiв. Саме на нього князь Добрит покладав найсутужнiшi повинностi, саме його тисяча явила себе грозою супостатiв. - Се правда, - пiдтримав хтось збоку. - Келагаст достойний муж, що й казать. - Молод ще, щоб бути привiдцею всiм. Най побуде князем на Дулiбах та явить себе яко муж думаючий. Ведучий пiднiс моча, силився не дати розгорiтися полум'ю. - Прийде час, явить. Був уже з князем Волотом у ромеїв, бачив i вiдає, що то в сольство, як має тримати себе на перетрактацiях. Та й з Мезамiром ходив колись. Забули хiба? - А чо ждати? - почувся дзвiнкий чийсь голос. - Най зараз явить себе, ото й побачимо, який iз нього муж думаючий - Ано! Острозора знаємо, най явить себе Келагаст отодi бачитимемо, за кого подати голос! - Ви забули, є ще Зборко, князь уличiв? - силився перекричати хтось, та його не стали слухати. Однi сказали: Зборко нiчим не явив себе, що свiдчило б про достойнiсть, iншi удали, що не чули про Зборка й домагалися свого: най вийде i явить себе Келагаст. - Чому лише Келагаст? Острозор теж най виходить i являє! - Сказано-бо, Острозора знаємо. - Хто знає, а хто й нi, най виходять оба! - А так, оба най виходять! Старiйшина силився переконати вiче в противному: чи се можливо? Де той, з ким мав би стятися один i другий, яко мужi думаючi? - Най один iз другим стинаються! - I се - безумство! Iстину встановить хто? - А люд! Ви, старiйшини, нащо тут? Вiчем правили господарi - дулiби. Їм не до снаги була ся вимога. У словеснiм поєдинку з вiчем i найбувалiший може опростоволоситись, а їхнiй князь не такий бувалий та битий, щоб знайти в собi i достойний розум, i належну витримку та велеречивiсть. Тож i ухилялися вiд цього та опирались, як могли. Аж поки тi, що домагалися словесного поєдинку з князями, не дошкулили болiсно. - Дулiби звикли бути чiльним племенем на Антах i за всяку цiну хтять залишитися ним. Хiба не видите: вони й бевзя ладнi посадити на чiльне мiсце в землi нашiй, аби, лиш вiн був дулiбом. - Не забувайтеся, де ви i що кажете! - А те, що є. Най вийдуть князi! Волiємо мати бесiду з князями! - Князiв на вежицю! Волiємо бачити князiв! Кричали, здавалось, усi, i крик той змусив поступитися. Вийшов i вклонився люду вiчовому князь київський Острозор, за ним - i Келагаст. Перший осмiхався чомусь, Другий силився приховати бентегу. Воно й не дивно. На Антах вiддавна так ведеться: коли той, кого саджають на княжий стiл, не здобув ще загальної прихильностi, неодмiнно має здобути її. Такого кличуть перед очi й вимагають явити себе у бесiдi, а вже як дiйде до бесiди, всього можна почути - i кпинiв, i таких дошкульностей, що вiд них у п'яти заколе. Треба мати неабияку силу волi, аби витримати все те i не зiрватися та не явити себе таким, що не вмiє бути терпеливим. - Скажiть, князi, - подав голос хтось iз мужiв думаючих, - чи певнi ви, що повиннiсть, яку покладаємо на вас, посильна вам? - Певним може бути лиш той, хто не вiдає, що се за повиннiсть, - вiдповiв Острозор. - А ти, Келагасте, що скажеш? - Без вiри не буває певностi, а без певностi - звитяги. Хто вiрить, той i здатний переяти змогу. - Гора! Келагаст узяв гору! Хто ще волiє вийти з ним на прю? Наперед виступив Свiтозар. - Я. Тi, що були найближче i бачили його, весело, одначе й незле засмiялися. - Молод ще. Рано сунути носа в поважнi бесiди мужiв. - Правда ваша: я молод. Одначе ви не чули ще, що я хочу запитати князiв. Вислухайте, тодi вже й судитимете, слiд чи не слiд сунути менi в се дiло носа. - Най каже, чо там. I Свiтозар заговорив до князiв: - Повiдайте нам, привiдцi росiв та дулiбiв, як вчинили б ви, коли б котресь iз племен Антiї захотiло жити осiбно вiд усiх iнших антiв? Князi перезирнулися. - Чи не тиверцi мають такий намiр? Ти ж княжич iз Тиворi, я не помиляюсь? - Так, я княжич iз Тиворi, ти не помилився. Зате помилився в iншому, Келагасте: виказав, хто ти є. 3-помiж мужiв знову пiшов смiх. - А що скаже князь Києва? - Князь Києва не радив би такому племенi виходити iз братньої єдностi й жити осiбно, бо воно неминуче загинуло б. - Гора! Князь Острозор узяв гору! - Так, - погодився Свiтозар. - Князь Острозор узяв гору, хоча и сказав не все. - Мав би поцiкавитися ще, - не став ждати його присуду Острозор, - чому таке плем'я захотiло вийти iз братньої єдностi? - Ано. Передусiм мав би поцiкавитися, що спонукало тоте плем'я вийти iз соузу збратаних, i усунути тоту спонуку. Старiйшини збуджено стали перемовлятися мiж собою. - Ще маєш щось питати, молодче? - Маю. Князь - привiдця ратi на боролищi, вiн же - i судiя люду, що не замирив мiж собою. Яким має бути князь-судiя? Острозор знову знайшовся перший: - Суворим i справедливим. - А князь Келагаст що скаже? - Те саме: має бути суворим i справедливим. - Шкода, коли так, - не вдовольнився Свiтозар. - Менi здасться, що се не вiдповiдь. Суворiсть, гожi князi, рiзна буває. I справедливiсть також. Одна є iстиною, iнша лиши можує з нею. Ще iнша й зовсiм далека вiд iстини. В усякiм разi, у кожного своя суворiсть i своя справедливiсть. Вагу має iнше: князь-судiя зобов'язаний судити так, аби той, що нанiс обиду, не поривався наносити її вдруге, а той, котрого обидили, не зневiрився в iснуваннi справедливостi. - Гора! - дружно вигукнуло вiче. Молодець взяв над князями гору! Слава такому! Слава й хвала! Пря з князями набирала не скiльки гострого, як потiшного вигляду. - Голоси подiлилися порiвну, - казав старiйшина, що правив вiчем. - Один - за князем Острозором, один - за Келагастом. Є ще бажаючi щось знати та домагатися? - Є. - Вiче слухає. - Най скажуть оба, з яким намiром беруть вони на себе повиннiсть старшого князя? - Про се вже йшлося, се всiм вiдомо. - Тодi питаю iнше: якого князя прибирають зi столу силою? За сим разом смiх був повсюдний i тривав довше, нiж личило б. - Я скажу, - смiливо, ба з осмiхом на устах пiднiс руку князь Києва, росiв та втiкичiв. - Того, котрий не може впоратися з покладеною на нього повиннiстю: захищати землю пiд супостата, бути справедливим суддею родам i людовi. Келагаст помовчав мить i сказав: - Я теж такої мислi. - Отак? - не втримався i загорланив котрийсь iз стовписька вiчового. - За Келагастом не може бути переятої змоги. Вiн не має своєї мислi, лише погоджується з чужими! - Ано, Острозор здолав! - Гадаєте? - обернувся до тих, що кричали, Свiтозар. - Як на мене, князь Острозор теж темнить, прикриваючись умiнням та повиннiстю. Не перше лiто князює, мав би знати, всякого князя, а князя-судiю усувають з трьох причин: коли вiн в дiлах i помислах своїх спирається не на тямковитий люд, а супротивне тому - на нетямковитих бевзiв; колiї над усе ставить похвалу iменi своєму й упивається похвалою, яко бражник хмiльним; нарештi третя причина - коли тримається столу, на який його посадили з недогляду, яко польовий клiщ шкiри; лише з м'ясом i можна видерти його звiдтам. Вiче не смiялось - реготало вже на всю широчiнь веселої натури, а старiйшина гуслярiв звiвся тим часом i крикнув, осилюючи регiт: - Ось хто мав бути старшим князем на антах! - Ано! Молодець iз Тиверi пай буде старшим! - Вiн не князь там! Молод ще! - Молодiсть - не гандж, зате клепку має в головi. - Тихо! Стривайте, - вийшов до вежицi хтось iз ратних мужiв. - Ти справдi є княжий син iз Тиверi? - звернувся до отрока. - Ано, один iз семи синiв його, Свiтозар. - То чо справдi вагатися? - муж обернувся до старiйшин. - Княжич узяв гору над усiма князями, най вiн i буде старшим серед князiв. - Негоже так! Сказано ж: вiн не є ще князем. - То буде ним. Чи Тивер не захоче мати такого князя? - То нерозумно є! Хто очолить рать, коли треба буде очолити? I хто - сольство, коли дiйде до нього? Гадаєте, ромеї чи iншi з чужкраю сли стануть перетрактовувати з малолiтком? - Доки до того дiйде, виросте. - Нерозумно є! I iте гоже мужiв думаючих! Князь Києва, мабуть, не дуже печалився тим, що не взяв гору над Свiтозаром - стояв осторонь вiд усiх i осмiхався в вуса. Одначе й заповзятiсть дубiлiв не обiйшла його стороною. - Правда ваша, - подав i свiй голос, - живемо пiд богами, всяке може статися. Сьогоднi тихо-мирно на обводах, завтра - нi. Ризикувати, гадаю, нерозумно. Одначе й такого тямковитого молодця не допускати до дiла стольного теж не випадає. Аби того не сталося, зрiкаюся мислi i доброї ради його вiтця - брати на себе повиннiсть чiльного князя землi Троянової i ось що раджу вчинити. Най буде так, як i було: князем, вiдповiдальним за супокiй збратаних земель лишiм князя дулiбiв Келагаста - вiн молодший за всiх нас i хоробрий яко ратоборця, а першим радником у нього зробiмо сього молодця з Тиворi. Не сьогоднi, то завтра з нього буде достойний Келагастаратоборця сол вiд наших земель i муж думаючий. Най оба й будуть в одвiтi за супокiй на обводах i в землi Трояновiй. - Славно! Згода! - дружно пiдтримало князя Києва вiче - спершу тiльки дулiби, далi i всi iншi. По лицях старiйшин, що сидiли довкола вежицi, теж видно було: вони пристають на се. Пристають i силкуються вгомонити люд, завершити вiче так, як велить покои, - укладанням ряду. А для того треба запитати ще, чи пристають на се Келагаст i Свiтозар. XIX Є пад людом i його сумлiнням воля Бiлбога, та не бракує й чорнобожої. Тож є покони, виколисанi людським сумлiнням, i є злелiянi татями. Один iз них велить не судити звитяжцiв i не уповати на сльози повержених, казати коли не вголос, то про себе: чи можуть болiти чужi рани? Лангобардам, як i франкам, також не болiли, мабуть, рани гепiдiв. Бачили сплюндрованою квiтучу донедавна землю i тiшилися з того, що вона сплюндрована, споглядали заверижений цвiт гепiдської землi - мужiв, отрокiв, дiвиць, младомладих жон i воздавали хвалу тим, хто заверижив їх, дiлили сите застiлля з татями, а величали їх серед усiх достойних найдостойнiшими, серед усiх звитяжцiв звитяжцями. Як же, вони - соузники аварам i содруги кагановi. Чи могли згадати, будучи усолодженими прихильнiстю аварiв, що сонце не знає упину, i на змiну дню завжди приходить пiч. Бiгмс, пе до того було. Хмiльнi очi бачили тiльки щедре застiлля, хмiльний розум пам'ятав лише звитягу, як i збуяне хмелем серце схильне було до одного - возносити звитяжця. А той звитяжець вiдгуляв своє воседля на добутiй ратною силою землi, наситився хвалою, що воздавали сусiди, та й засiв у своєму великоханському наметi нову гризоту порати. Знав-бо: роди його ситi нахапаним, лад у родах i без нього є кому дати. Вiн яко привiдця має думати тепер, як бути далi i передусiм iз сусiдами. З iмперiєю, ясна рiч, зачекає, з франками також. Це тi сусiди, котрих до якогось часу лiпше не чiпати. А як бути з лангобардами? Соузники вони нiби й вигiднi, та ще вигiднiшою видається кагановi їхня Паннонiя. То доли та й доли, а на тих долах тучнi трави, привiльнi пасовиська. Такi привiльнi i такi багатi на живнiсть, що другi такi хiба що на мiзiйських та фракiйських долах можна вiдшукати. А ще ж iз тих долiв он як зручно буде ходити на ратнi промисли - i до ромеїв, що за Дунаєм, i до слов'ян, котрi сидять у пiдгiр'ї та на нижньому Дунаї. Воiстину правду кажуть: Паннонiя - земля-годувальниця, земля-благодать. Як же бути з нею i як - iз соузниками лангобардами? Мiж ними полишив через сутужнiсть, зроджену походом на гепiдiв, роди свого племенi. Тепер має забрати їх? А куди? Усiм аварам чи пе затiсно буде на землi Гепiдськiй, тим паче, що й гепiди лишилися на нiй. Чує Баян серцем: хотiння мати землю Паннонiї своєю он яке велике в ньому, та сум'яття, що стоять на перепуттi, пе меншi, i хто вiдає, як обернулося б, що взяло б гору в його помислах, коли б на пвмiч йому не прийшли полишенi серед лангобардiв родичi. Щось вони не подiлили там iз лангобардами, правдивiше, лангобарди не захотiли подiлитися з ними. Застукали котрогось iз аварiв на своїм подвiр'ї, тодi, як брав чи всього лиш хотiв узяти зiгнану на нiч худобу, та й забили яко татя. А хто з аварiв прощав колись комусь кров сородичiв своїх? Знялися стiйбищем та й подались на лапгобардський оседок. А вже як подалися, нiкого не помилували. Аби на ту ворохобню не нагодився король та по став мiж зворохоблених, сiча могла б втягти iншi оседки, i хто вiдає, чи не завершилася б погромом як аварських, так i лангобардських родiв. Баяновi повiдали вже: король Алвоїн прислав до нього сольство, не iнакше, як iз скаргою на безчинства аварських родiв. Що ж скаже слам? Пообiцяє вгомонити ворохобникiв та на тому й стане? А коли король лангобардiв зажадає бiльшого? - Велiть, хай заходить той, що прибув вiд лангобардiв, - зваживсь-таки вислухати чiльного з Алвоїнового сольства. Коли ж сол вiдхилив запону i спинився перед ним, збираючись iз духом, не став ждати його рочницi, сам заговорив. - Що сталося? Яка така притичина змусила собрата мого короля Алвоїна вдаватися до послуг слiв? - Бiда, достойний. Роди нашi не мирять мiж собою. Лангобард чи то аж надто обурений був тим, що сталося, чи не хотiв, аби його перебили, заспiшив, розповiдаючи те, про що каган i без нього знав уже. - Ну i як? - Баян теж вдавав iз себе обуреного. - Вгомонили татей? - Вгомонити вгомонили, та чи надовго? Коли б не король i не його мудрiсть, на зле обернулося б. Ось чому привiдця наш велiв менi нагадати тобi, достойний: час забрати аварськi роди з Паннонiї. Сiчу з гепiдами завершено, вiднинi авари мають свою землю. - Нiби я не забрав? Сол вiд лангобардiв не вiрить тому, що чує, i все ж зважується: - Проте не всiх i далеко не всiх. Кагана дратують тi резони. - А коли їх немає куди брати? Чули ж бо, я повернув полонених гепiдiв до своїх родин, велiв їм обробляти землю, а за опiку i захист вiд чужинцiв давати нам половину того, що матимуть iз землi. Тож i передайте королю: до якогось часу буде так, як є. - Мiж нами складено ряд. Каган обiцяв пiти одразу по звитязi. - Тодi обiцяв, нинi не обiцяю. Сказав уже: буде так, як є. Хто вiдає, як обернеться ще з гепiдами i їхньою землею, може статися, що iмператор змусить нас пiти звiдси. "Он воно як! - поставив рогом прибитi смутком очi лангобардський сол. - Що ж сказати пiсля всього королю? Що примусити аварiв забрати роди свої з Паннонiї - марна рiч? Що самi мають подбати, аби авари пiшли звiдтам? Як i в який спосiб?" Не вiдав i король Алвоїн, що йому вдiяти iз соузними аварами та їхнiм каганом. Не вiдав i злився, а зло нiкому ще не додавало мудростi. - Нi в чому не поступатися аварам, - повелiв. - Чули, нiчим i нi в чому! Створити їм таке життя мiж нас, аби самi утвердилися в мислi: тут їм не всидiти, i пiшли прiч. Чого ще треба тим, у кого руки пориваються до мсти-вiдплати? I лови влаштовували татям-аварам, i не щадили аварiв, спiймавши на татьбi. "Се моє! - кричали. - Як смiсш посягати, вонюоча пико, на те, що випещено моїми руками, добуто потом?!" I били нещадно, нерiдко - до смертi, аж поки не дiйшло до справжнього походу на аварiв. Немало потяли їх, згуртувавшись, немало й своїх втратили, а таки виперли асiйських заброд з одної, другої й третьої марки. Певно, й далi гнали б їх з Паннонiї, та вийшли й стали на перепуттi висланi каганом турми. А з турмами пе той уже був пир i пива-меди пе пились так смачно. Мусили виходити з повицною та перепрошувати, киваючiї на свавiлля скривджених. Авари прийняли повинну i на мир мiж племенами пристали, одначе роди свої знову поселили у звiльнених вiд них марках. I на татьбу не соромилися ходити. А коли вже випадало так, що брали з загороди чи подвiр'я тихцем, то брали до решти. Лангобарди скаржилися королю, прохали в нього захисту. Та що мiг вдiяти король, коли бачив i розумiв: сила його неспроможна взяти гору над аварами. Єдине лишалося - шкодувати, що замав такого соузника i зв'язав себе такими узами. Каяття - не лiпша путь пошукiв, а все ж i вопо примушує ворушити мiзками. Коли те сталося: перед сном чи по сну вже, на свiжу голову, одразу пiсля скарги родакiв чи десь пiзнiше, король не освiдчувався пiдданим та й пiдданi не цiкавилися тим. Для них iнше важило: Алвоїна осiнила якась мисль, iнакше чим пояснити, що вийшов збадьорений i повелiв кликати до нього радних? Про що радився вiн iз ними, нiхто не обмовився. Єдине, що почули, i то не з перших уст: "Король з нами, i боги за нас, ждiть". Вони й ждали, а ждучи, знай, сподiвалися. I лiто, i друге. Десь аж на третє авари розбудили свого кагана нi свiт нi зоря i залементували навперебiй: - О великий i мудрий, змилуйся i пощади. Не смiли б тривожити сон твiй, та мусимо: лангобарди знялися всiма своїми родами, прихопили набутки й пiшли, оминаючи нас, на нолуночний захiд. - Куди й пощо? - Подейкують, нiби полишають Паннопiю, рушили всiма родами своїми на пошуки iншої землi. - Хто подейкує? Самi лангобарди? - I лаигобарди також. Скинув iз себе покривало, вдягає вдяганку iне може потрапити в рукав. - То це i є то найлiпше, - мiркує вголос, - чого можна було сподiватися вiд щедрот Ноба? Вивiдати достеменно, - повелiвав уже, - куди йдуть, з якими намiрами, чи всi залишають Панпонiю. I не чiпати. Стежити, доки не зникнуть за обводами землi своєї, все ж не чiпати. XX Тi, хто запевняв його, що вiднинi Паннонiя належатиме аварам i тiльки аварам, були, виявляється, далекi вiд iстини. З Паннонiї пiшли лиш лангобарди та тi з германських племен, що пiдлягали лангобардам чи, сказати б, були заодно з лангобардами. Паннонськi слов'яни як сидiли в своїй землi, так i лишилися сидiти. - Вони платили лангобардам данину? - поцiкавився Баян у кендер-хакана. - Так. На лангобардiв iшла третина урожаю, як i промислу та приплоду. - I як багато є їх, слов'ян паннонських? - Про те не вiдаємо. Одне є явним: коли лангобарди iшли купно з нами на гепiдiв, слов'ян серед них налiчувалось вiсiм тисяч. - То ще нiчого не каже. Привiдця е у них? - А так. Князем величають, хоча князь той i рибалить купно з поселянами, i за ралом ходить. Баян пильно, ба навiть не в мiру суворо глянув на кендер-хакана. - Все одно. Який є, такого й кличте. Авари не церемонилися з тамтим князем. Прийшли й сказали: - Iди, каган племенi нашого хоче говорити з тобою. Словенський привiдця не подивувався. Т перечити не став. Можливо, тому, що младомлад був, а може, розумiв: куди подiнеться? - осмiхнувся й мовив по-молодечому весело, ба навiть насмiшкувато: - Повелiває прийти чи просить, аби прийшов? Аварам не подобалось те, i все ж не посмiли явити гнiв свiй на слон'янипа. Одне, он який велет є, а друге, каган велiв таки кликати. - Повелiвають пiдданим, - сказали. - Ти не є ще таким. - Ну, коли так, то прийду. Тiльки не сьогоднi i не завтра, десь аж на третiм днi. - Чом так? - Сам приймаю гостей. Мусили повертатися до стольного стiйбища без князя словенiв i потерпати: чи каган не возбуяє гнiвом? Та за сим разом Баян не явив чомусь його. Сумирно слухав посланцiв своїх, сумирним був i тодi, як зайшов третього дня князь словенiв та став перед ним на весь свiй достойний подиву зрiст. - Сказали, ти хотiв бачити мене, князя словенiв, - освiдчився в незвичний спосiб. - Це я i є, князь Вiрагаст. Баян тепер аж ожвавився. - Хотiв бачити тебе, княже. Дивуюся з того, що содруги твої, лангобарди, знялися й пiшли з Паннонiї, а ти з родами залишився. Чом так? Словении, видно, сподiвався почути те, що чув, - був собi на мислi. - А чо мали б iти услiд за лангобардами? Ми на своїй, праотнiй землi сидимо. Де знайдемо iншу i чи тра шукати, коли маємо таку? Зваж i на те, достойний привiдцю аварiв: лангобарди нiколи не були нам содругами, тим паче великими. Колись прийшли в нашу землю, усiлись на нiй, тепер пiшли. Ми ж як сидiли, так i сидiтимемо. "Такий справдi невчений життям чи почуває за собою неабияку силу? - гадав тим часом каган i що далi, то пильнiше приглядався до словенина. - Паннопiя вiднинi належить нам, а вiдтак i весь люд, що лишився в Паннонiї. Те не лякає тебе, роди твої? Тепер привiдця словенiв довго й мовчазно дивився на Баяна. - А коли не захочемо? - Коли не захочете, можете йти за лангобардами або ще кудись. - Яку ж повиннiсть матимемо ми, коли залишимось пiд аварами? - А таку... - хотiв сказати: "як i при лангобардах", - та стримався: слов'янин, що найменував себе князем Вiрагастом, чимось був до вподоби йому. - Лангобардам ви платили данину? - Так. - Менi не платнтимсте, коли зголоситесь ходити на моїх супостатiв походом ратним, разом зi мною, ясна рiч, i виставлятимете щораз вiсiм-десять тисяч воїв. Вiрагаст зиркнув на нього допитливо, а ще бiльше потiшено й запитав: - Як часто можемо ходити? - Нe частiше, як пiдростатимуть здатнi на ратне дiли отроки у ваших i в наших родах. Було про що думати, i все ж Вiрагаст не довго роздумував. - Я пристаю на се, достойний. Одначе з однiєю умовою. - Якою? - Ходитимемо з тобою на всiх, окрiм своїх сородичiв. - Се ж хто такi? - Слов'яни. - Лише склавини чи й анти? - I тi, i другi. Баяна починала розбирати лють. - Так не буде, князю. Повиннiсть е повиннiсть, її не дiлять на "хочу" i "не хочу". - Ми дiлимо, кагане, на "можемо" i "не можемо". - То все одно. - Тодi бери данину i звiльняй нас вiд походiв. З землi своєї ми не пiдемо навiть тодi, коли всiм доведеться лягти за неї в сiчi. Каган вiдмовчувався якийсь час. Дивився на младомладого привiдцю словенiв пильним позирком очей своїх i вiдмовчувався. Зрештою надумавсь i сказав: - Гаразд, я подумаю. У нього був час думати: словени пiд його рукою, що захоче, те й вдiє з ними, може навiть потяти до ноги. А проте що довше думав, то певнiше утверджувався в мислi: не потне. Одне, йому не тiсно тепер iз його родами, а друге, начутий був: слов'яни прелiпi вої. I комонники з них не гiршi за обрiв, i щитоносцi незрiвняннi. А ще умiють бути таємними послухами у таборi супостата, незамiпимими провiдниками в лiсах, на рiчкових заплавах, як i будiвничими подiй, мостiв через водойми. Його турми не степенпi робити те. Єдине, що вмiють, - перти наослiп, брати чужинцiв на меч i сулицю. А слов'яни он якi вигiднi будуть на переправах, у таємних звiдах. Заради цього зрiвняє їх в усьому з аварами та приглянеться, як поводитимуть себе. Коли являть належну вiрнiсть та достойнiсть - так i буде, коли нi - вiзьме з них усе, що можна взяти, i зробить конюхами. XXI Наступне лiто, як i наступна зима, були для аварiв i вдосталь ситими, i супокiйними. А на поредлiттi каган знову покликав до себе повiреного в дiлах сольських. - Лаштуй свою братiю, Кандиху, поїдеш до iмператора ромеїв iз словом-речницею вiд мене. Путь неблизька буде, думай, правлячись, що скажеш йому, одначе знай: за сим разом маєш домогтися того, чого не домiгся тамтого разу. - О великий i мудрий!.. - Не поспiшай падати духом. Нинi ми не тi, що були колись, iмператор теж iншим буде. У нас є тепер резони, Кандиху, не лише пропонувати себе, а й вимагати свого. Перший iз них - авари живуть не на ромейськiй землi, свою мають. Другий - не втекли вiд ромеїв, е найближчими їхнiми сусiдами. Отож, коли прибудеш до Константинополя i станеш перед iмператором, не плазуй, як ти вмiєш, тримай себе гордо i незалежно, хай бачить i знає привiдця ромеїв: авари колись не були їм рабами чи конюхами, нинi i поготiв не збираються бути. А вже потiм, як переконаєш у цьому, скажеш i все iнше. Передусiм висловиш iмператоровi наше обурення з того, що iмперiя кликала аварiв на службу, брала на себе он якi повинностi, тепер зрiкається їх; що вона, всупереч споконвiку iснуючим законам i поконам, посiла фортецi Сiрмiй та Сiнгидун, котрi, будучи донедавна гепiдськими, мали б належати аварам. Бiльше того, вона взяла пiд захист короля гепiдiв Кунимунда, багатьох його герцогiв та баронiв. Каган, скажеш iмператоровi, i його турми вимагають повернути все те - городи-фортецi на Савi i Дунаї, перебiжчикiв-гепiдiв, що знайшли захист пiд крилом ромеїв. Коли воля наша буде усолоджена поверненням того, що належить нам яко звитяжцям у сiчi з гепiдами, коли iмператор, всупереч колишнiй речницi своїй i гнiву своєму, платитиме аварам бодай те, що платив iмператор Юстинiан, та ще те, що визначалося колись утигурам як допомiжна плата за послуги ратнi - то авари, як i утигури, тепер пiдвладнi аварам i надалi будуть содругами ромеям, надiйною в їхнiх ратних помислах силою. Коли ж усолодження бажань наших, а вiдтак i платнi не буде, авари, скажеш, пiдуть походом на ромеїв. Утямив, чого я домагаюся вiд iмператора? - О так... - Тож будь острий на розум i зроби исе можливе i неможливо, аби мої домагання восторжоствували в твоїм словеснiм поєдинку з iмператором. Уповай на те, що содружнi уяп з нами важитимуть для iмперiї в кiльканадцять разiв бiльше, анiж тi тисячi золотих солiд, що їх платитцме вона щолiта, а розбрат iз нами й зовсiм ляже їй каменем на груди. А ще скажи iмператоровi: каган покладає надiї на його тямковитiсть i жде згоди на пiдписання з нами ряду до середини лiта. Коли ж iмператорськi сли не прибудуть на той час до стольного стiйбища аварiв i не укладуть сподiваний ряд на мир i злагоду, авари вважатимуть, що миру мiж ними i iмперiєю немає й бути не може. - О мудрий привiдцю! - пiднiс Кандих руки до неба. - Боюсь, що я не зможу додати щось вiд себе. Скажу лиш те, що чув iз уст твоїх. - Як знаєш, так i обертайся там, одне яви неодмiнно: iмператорську згоду повернути нам Сiрмiй, Сiнгидун i платити субсидiї. Без цього можеш не являтися менi на очi. Кандих i не з'являвся, принаймнi до середини лiта. Полозом вився довкола iмператора, як i довкола тих, що стояли поруч з iмператором, посилав до кагана гiнцiв, аби оповiщали Ясноликого, як iдуть перетрактацiї, що каже вiн iмператоровi i що - iмператор йому. А сольство ромейське не об'являлося та й не об'являлось у стольнiм стiйбищi аварiв. Каган лютував. Був би Кандих пiд рукою, присяйбiг, на порох стер би i пустив за вiтром. Та Кандиха не було, iншi розплачувались за його невдачi. Коли ж повернувся з Константинополя i таки нi з чим, Ясноликий встиг перегорiти в гпiвi своїм i обмежився тим, що усунув старого вiд повинностей стольника. За меча теж не поспiшав хапатися, аби робити обiцяне явним. Щось виколисував у собi, а виколисуючи, вiдмовчувався. Те не обiцяло услади радним, всiм, хто був пiд рукою в кагана, слухав його повелiння i здiйснював його волю. Зате iншi авари або не зважали на його мовчання, або тiшилися з того, що каган їхнiй сидить в наметi, а не в сiдлi. Залюбки випасали комоней i ганяли на них навперегонки з вiтром, приймали на перодлiттi новонароджених лошат, телят, ягнят i яснiлiї видом, чули веселий гомiн в огорожi i знов яснiли. Бо два лiта супокою дали стiльки, скiльки не дали сiм лiт мало не безперервного походу - вiд степiв за Широкою рiкою до Днiстра, вiд Днiстра до Скiфiї за Дунаєм i вiд Скiфiї знов за Дунай - у Паннонiю. Каган у них - Небом посланий привiдця. Он яку щедру на злаки землю добув для всiх аварiв, якими благами винагороджує та земля. А Небо - ще бiльшими. Мають черiдки корiв, отари овець, комоней стiльки, що їм i числа не всякий знає. А ще багато хто удостоєний i такого блага, як гепiдськi дiви, що не забарилися стати жонами. Чи все це можливе було за iнших привiдцiв? Чи такого удостоювалися роди аварськi за iнших часiв? - О Небо! - ставав один, ставав i другий на колiна й благоговiв перед силою, що винагородила його он якиїїи щедротами. - О великий i мудрий привiдцю! - воздавав належне Баяновi третiй. - Ти - посланець Неба, наша опора в свiтi на цiй благодатнiй землi! Живи собi на втiху, нам i дiтям нашим на радiсть! Тиша виколисувала супокiй, а супокiй - схильнiсть замилування. На випасi - комонями, ситими коровами, чисельними вiвцями, а ще - далекими краєвидами, чист небом i пташиним спiвом у високостi, в наметi й коло вамету - жонами, численними дiтьми коло жон. - Чи є щось лiпше та втiшнiше на свiтi, - казали Мужам жони, - i чи треба чогось лiпшого за супокiй. Продли цю благодать, о Небо, зроби, щедротне наше, так, аби вена усолоджувала нас сьогоднi, завтра, завжди. I Небо не залишилось глухим до благань аварська жон. Минуло лiто вiдтодi, як Кандих повернувся з роме'iв, минуло друге, за ним третє, п'яте пiшло, а каган не кличе в похiд. Збирався, казали, те й робив, що погрожував меям, а доходило до походу - коли не одне, то друге iiважало i змушувало переiнакшувати. Бо, всупереч поквну, нiхто пе волен чинити, а супроти волi Неба навiть каган не годен пiти. Другого пiсля звитяги над гепiдаiщ лiта народилося в нього п'ять синiв i три доньки, третього - чотири сини i чотири доньки, четвертого - тiльки сини, п'ятого - знову тiльки сини. Як мiг Ясполикiа порушити покони родiв своїх i кривавити в тi лiта меч^ коли в стольнiм стiйбищi його чули крик новонароджена а народжували милi серцю жони - тi, що їх мав до поцiду, i тi, що замав пiсля походу в землю Гепiдську. Скликав гостей i давав з тої нагоди пир на весь мир. Одшiо лiта вiсiм разiв, другого вiсiм, третього десять i четвертото знову десять. I все не на день i не на два. Чи нiг Ясноликий думати про мету вiдплату i про субсидiї у це глядi знадного блиску золотих солiд, коли рiд кликав довеселiя? ЇКон у нього є та й є, i i.ожпа з них коли пе через лiто, то через кiлька лiт народжує сипа чи доньку. Одначе й час не ждав. На змiну лiту приходила зима, на змiну зимi - лiто, народженi но так давно дiти ставали з волi Неба отрочатами, отрочата - отроками, отроки - мужами. I не тiльки в родах аварських, по iнших землях також. Каган, може, й не завважив би ще того, та сталася на однiм iз веселiй прикра для його роду ворохобня: жона-аварка не помирилася з жоною утигуркою i вхопила її за коси. На крик скривдженої матерi стали її сини, а супроти тих синiв повсталiї сипи жони-аварки. Ледве розвели їх та втихомирили. Зате по втихомирився по тiй оказiї каган. - Де твої турми? - запитав хакан-бега, коли той прийшов i став перед ним. - По стiйбищах, повелителю. - I як чисельнi? - Значно чисельнiшi, нiж були до сiчi з гепiдами. - А зледачiлих, таких, що дурiють iз жиру, скiльки серед них? Атель не зовсiм розумiє свого повелителя, все ж не мав намiру приховувати цравду. - В такий гандж, надто серед тих, що замали череди корiв, табуни комоней, дiтьми та челяддю обзавелися. - Труби збiр, пiдемо на Сiрмiй. Збiр протрубили i турми зiбрали швидко, а на Сiрмiй не пiшли. Каган одiбрав двадцять iз них i повелiв вторгнутись у сусiдню Далмацiю, не так давно пiдкорену Вiзантiєю пiсля упертих i тривалих сiч iз готами. Чiльнi i нечiльнi авари були неабияк подивованi тим. Чому Ясноликий вчинив так? Нащо йому й без того сплюндрована Далмацiя? Чи не лiпше було б напустити аварськi турми на багату Фракiю? А коли в Далмацiї об'явилися зiбранi з усього Iллiрика провiнцiйнi когорти i стали тиснути на аварiв, ба й гнати звiдтам, i зовсiм опустили руки. Що сталося з Баяном? Чому вiн так скудно почав мислити? Каган вiдчув на собi допитливi позирки сородичiв своїх i покликав до себе привiдцю папнонських слов'ян. - Що повiдаєш менi, Вiрагасте? Мiст через Саву зможеш уже перекинути? - Коли даси нам ще двi седмицi, то й зможемо. - Хай буде так, одначе no бiльше, чув? - A. - Язик, як i досi, тримай за :'у5;iми. Навiть тодi, як правитимешся в Саву, нiхто не повипеп знати, куди й погцо. На визначений час я буду там уже. Вiражiг розумiв: iiс так просто буде зробити те, що велить каган. Це ж пе комопсй iз чужого табуна вивести, це лодiї треба буде правити Дунаєм до Сiпгидуна, а вiд Сiнгидула вгору по Савi. I все - супроти течiї. Як доправить, аби пiхто пе помiтив? Навiть поночi не сховає їх, немалiбо с. Най i певисокi, безбортi, все ж немалi. Єдина надiя на темiнь нiчну та ще на те, що каган не баритиметься. Ризикує ж бо, i пе чим-пебудь - славою непереможного привiдцi. А Сiрмiй звiдтам, iз суходолу, не взяти. Лише так, як намислили з ним, можiїа вторгнутись у ту неприступну фортецю й заволодiти нею. Коли поталанить, ясна рiч, i мiст через Саву навести за пiч, i комонникiв перекинутiї тiєї ж ночi на супротивний берег. Одне, не ждуть їх з боку рiки, а друге, фортечнi стiпи вздовж Сави не тi, що вiд поля. Хто-хто, а вiн, Вiрагаст, бував там за гепiдiв i саме iiа лодiях. Тому й порадив кагановi: iпакше Сiрмiй iiе взяти, як вiд рiки. IIа свою голову, мiж iншим, радив. Хто мiг дотямити, що споруджувати мiст через Саву каган доручить саме йому i його словенам? Гадав, на своїх, аварiв покладеться. А не поклався, бач. Так вiрить слов'янам чи начутий уже: лише слов'яни спроможнi в одну нiч переправити через Саву i воїв його, i їхнiх комоней? Коли пастав вiн, той останнiй перед штурмом Сiрмiя день, Вiрагаст зачаївся у верболозах i постарався зробити так, аби i наган був повiдомлений про готовнiсть слов'ян до ратного дiла, i ромеї не вивiдали, що поблизу ховається наплавний слов'янський флот. Умисел в нього такий: закрiпити супроти Сiрмiя всi сорок подiй так, щоб щiльно стали одна бiля одної. Коли поталанить зробити те (а поталанити мусить, вої його не вперше наводять переправи), рiка не буде вже перепоною. Безбортi й опалубленi лодiї стануть суцiльним дерев'яним мостом, по якому комонник може i вскач гнати свого огира. Аби забезпечити цей достойний вiдчайдух умисел, Вiрагаст не став покладатися на Баяна, перевiз на супротивний берег своїх мечникiв i поставив їх поночi яко заступ вiд Сiрмiя. Береженого, подейкують, боги бережуть, то чому б справдi пе поберегтися. Матиме мiж собою та Сiрмiєю заступ iз мечникiв, надiйнiше моститиметься мiст. Ставили лодiї на корчаги - велiв пильнувати, аби тулилися одьа до одної та були врiвнi одна з одною, скрiплювали їх линвами - знов нагадував, аби крiпили падiйно, сднали наплавний мiст iз берегом сходнями - сам втручачся, а домагався сумлiнного єднання. Каган, коли зiйшов опiсля всього на мiст та розглянувся, подивований був ш'мало, а опинився купно з турмами своїми по другий бiк Сави - обернувся до Вiрагаста й сказав Вiрагастовi: . - Авари не забувають таких послуг. Будеш вiддячений мною, привiдцю словенiв. А зараз розшукай хакан-бега й скажи йому: настав наш час. Ромеїв немало було в Сiрмiї. Коли висипали, потривоженi, з спочивалень та стали на стiни, гейби мурашки, облiпили їх. Несолодко довелося б тим, що йшли на штурм Сiрмiя, якби оборонцi прокинулись ранiш та встигли налаштувати усi, що були в них, метальнi пристрої, розпалити вогонь пiд опапицями з смолою. Та ба, проспали вони свiй час, через те анi пристроїв не налаштували, анi веж та заборола не втримали за собою. Єдине, що лишалося тепер, стати лава проти лави й стинатися, доки буде снага та сила. Ромеї так i робили. Чи то знали, з ким стали на герць (вiд кого, вiд кого, а вiд аварiв пощади не жди), чи такi вiрнi були iмператоровi, падали пiд ударами мечiв, а не оступалися. Та що могли вдiяти вони своїми кiлькома когортами, коли стiни перестали бути помiччю-захистом, аварiв же перла тьма, до того ж тiльки на початку пiшi, далi i нiшi, i комоннi. I оступатися не було куди, i втiкати тим паче. Тодi вже, як угледiли: опиратися марна рiч, їх залишилась мiзерiя, викинули бiлий стяг i склали перед звитяжцями мечi. Авари спинилися, а проте ненадовго. Котрийсь оп'япiв вiд кровi, а в котромусь не награлася буєсть - приострожили огирiв i кинули їх на згромадженi пiд стiною рештки захисникiв Сiрмiя. За ними i всi iншi. Хтось iз полонених прикривався руками, хтось благав про пощаду - дарма. Зручно було стинати голову - стинали голову, заслонялись вiд меча руками - утинали руки. Аж поки не нагодився i не угледiв те каган. - Зупинiться! - повелiв, мовби громом покотив по небу, - Ви не тямите, що робите. Це ж полоненi! Вони склали мечi, здалися на вашу милiсть. Помовчав, дожидаючись чогось, i вже потiм звернувся до ромеїв. - Стратиги, центурiони б серед вас? - Є, - надав собi бiльш-менш ошатного вигляду один i вийшов наперед. - Пiдеш i скажеш iмператоровi: усе, що сталося тут, плата за зневагу до нас, аварiв. I за непочитання права нашого на Сiрмiй. Усiм буде те, - показав на потятих хто нехтує iiамп i хоче зробiїтп нас своїми конюхами. А ще скажеш таке: каган Баян востаннє нагадує iмперiї: коли вона має намiр жити з аварами в мирi, хай платить те, що було обiцяно iмператором Юстинiаном i що субсидувалося iмперiєю нинi пiдлеглим нам племенам; хай видасть нам усiх, хто завинив перед нами. Якщо ж Юстин i за цим разом не вволить нашу волю, Сiрмiєм не одбудеться на Константинополь пiдемо! XXII Вiзантiя, як i всяка iмперiя, не лiчила потятих на боролищах. Одне знала: на всi її ратнi промисли, на утримання в покорi захоплених нещодавно земель потрiбно шiстсот-сiмсот тисяч мечникiв та щитоносцiв. Коли їх ставало менше - i головне, вiдчутно менше - тодi згадувала й потятих i то тому лиш, що їх треба було замiнити живими. За царювання Юстина Молодшого потреба ця не сходила з уст як стратегiв, так i василевса: в легiонах iмперiї було всього лиш сто п'ятдесят тисяч воїв. Живим не випада