и i платить ось уже стiльки лiт справно. Ви i вашi побратими чесно виконали свою повиннiсть: у першiй же сiчi завдали супостатовi нашому вiдчутного удару й заволодiли полоном його, що став по праву набутком усiх аварiв. Хвалю за те i воздаю вам даньї - Каган вклонився, а вже по тому сказав, зiбравшись iз мислями. - Однак не можу не висловити тут i осмути серця свого. Бо знайшлися серед вас i одступники, татi ненаситнi, котрi забули про повиннiсть, як i про покон: добуте всiма належить усiм. Забули й посягнули на ваше, вої, i на ваше, - обернувся в бiк натовпу, - людове. Хочете бачити їх? Глядiть! - показав нагаєм. - Хочете знати, якої ганьби доскочили i яким брудом обкаляли нас iз вами? Аби знали i впевнилися, покажу. Вiн обернувся до вiрних, i вiрнi по одному позирку Ясноликого збагнули, що i як мають вчинити: вивели на видне мiсце - перед люд i перед турму - комоней, що належали донедавна пiдсудним, i показали, де ховали вони вiд своїх побратимiв, вiд люду аварського добутi потугами всiх коштовностi. Турма дивилася на все те поганьблено-присоромленими позирками i мовчала, а люд аварський зродив спершу хвилю подиву, затим - i обурення. - Яка кара має бути таким? - Ганьба i смерть! Родам - ганьба, цим - смерть! - Бути по-вашому! - махнув рукою каган, i того було доста, аби вiрпi налетiли буряно й зашторгнули виї приречених арканами, з свистом i гиками потягли їх у поле. Настала нiякова тиша. Навiть тi, що напирали щойно i вимагали смертi, вжахнулися того, що побачили, й занiмiли, схоже, нiби не чекали такого вiд кагана. Та Баяна не похитнула нiмота людська. Баян лишався сам собою. - Що скаже нам привiдця тих, що зганьбили себе? Я тебе питаю, Сумбате? Терхан ступив крок уперед, одначе не посмiв глянути кагановi у вiчi. Як стояв сумовито-похнюплений, так i лишився ним. А Баян ждав. - Путь була далека i стомлива, - озвався зрештою. - Я не мiг угледiти за всiма i всiм. - Не мiг чи не хотiв? - Не мiг, достойний. - А коли я доведу супротивне? Яку кару маю визначити тобi? - Яку визначив усiм. - Так тому й бути. Пiдведiть його огира, - повелiв тим, що покликанi були виконувати волю кагана. - I обшукайте, як обшукували iнших. Вiрнi лишалися вiрними: шукали старанно i довго, а проте змушенi були доповiсти Ясноликому: пошуки нiчого не дали. - Того не може бути, - пе повiрив. - Шукайте ще. Знову шукали i знову доповiли те саме. Баяна розбирала лють. - Носиш при собi? - не став обшукувати, всього лиш запитав Сумбата. - Я витязь, - спохмурнiв i гостро глянув на кагапа Сумбат, - i ходжу, мiж iншим, у найдовiренiших у хаканвега. Те каган мусив би знати i не ганьбити мого iменi, тим паче перед людом! Обурення було аж надто вже щирим i переконливим. Такого, здається, нiхто ще не дозволяв собi в розмовi з каганом. А що вдiє, коли татьби за Сумбатом не встановлено. - Якщо я справдi зганьбив тебе безневинно, вiзьму ту ганьбу на себе. Тебе ж вознесу тодi перед усiма яко мужа чеснот. I все ж хай буде це потiм, коли удостовiрюсь до кiнця. А зараз пiди в намет i покажи вiрним усе, що б на тобi i при тобi. Його недовго тримали там. Коли ж вивели й показали черес, is тайникiв якого виймали та й виймали дорогоцiнностi, Бала цс промовив жодного слова. Добув меча i, рвiйно занiсши його над собою, вiдтяв терхановi голову. - Засолiть цю нерозумну башку, - повелiв вiрним, - й одiшлiть хакан-беговi. Хай бачить i вiдає, якими вiрними є йому його найдовiренiшi. XXV Вiдтодi, як сини подалися купно з старiйшинами на всеантсько вiче, князю Волоту не по собi стало в острозi. Тiснили мури, дратувало iржання комоней, надто тих, що на найближчих стайнях, навiть метушня челядi змушувала перевертатися в ложi й полишати його врештi-решт. - Воеводу Стодорка до мене, - повелiв, i коли Стодорко переступив невдовзi порiг, якось незвично хмуро запитав, що чути з обводiв землi Тиверської. - Анiчого. - Стодорко не мiг не примiтити: князь вельми подався за останнi днi, через те силився бути зовнi спокiйним i переконливим. - Нашi не пориваються до кутригурiв i кутригури поводять себе тихо. - Ну, а з-за Карпат що чувати? - Обри в гори не пiшли. Вiстуни доповiли: вiдходять нiбито. Пограбували весi та гради склавинськi, що мiж Дунаєм i горами, спалили все, що пiддалось вогню, й вертають восвоясi. - Не втямлю щось, - гнiвався, - вертають лиш чи вернули вже, вiдiйшли з землi склавинiв чи лиш вiдходять? - По правдi кажучи, головнi сили обринiв вiдiйшли, зачувши, що з ромеїв вертає рать скдавинська, розгулюють по Склавинiї лиш тi iз турм, що не вдовольнили себе грабунками. - А рать склавинська таки вертає з ромеїв? - Таки вертає. - Обри своє зробили, виходить: примусили Ардагаста вiдмовитись вiд найважливiшого в його походi на ромеїв - взяти багату й мiцну, гейби горiх, Фессалонiку. - Вона йому так потрiбна була? - Гадаю, що найпотрiбнiша. Стала б Фессалонiка склавинською - i всi лавини стали б твердою ногою у Фракiї та Iллiрику. То другий Константинополь бiля Теплого моря. Ардагаст на неї передусiм i цiлився. А вертає, бач. I все через обрiв. Удар в спину завжди найболючiший. Я чо покликав тебе, - заговорив по роздумi. - Марудно менi щось у стольнiм городi, иодамсн цими днями до Соколиної Вежi. Бери собi в помiч Добролика та й лишайся в Чернi за мене. Ромеям, гадаю, не до нас нинi, стеж за обрами. - Слухаю, князю. - Ще одне: будеш тут iз синами - Доброликом чи Радимом, коли повернеться, навчай Їх дiлу княжому. Я їду надовго, либонь, на все лiто. - Буде зроблено, достойний. Можеш не печалитися цим. Коли обертався та виходив iз терема, Волот не мiг не завважити, як постарiв за останнi лiта його воєвода. "Тра б iншого вже шукати для Черна, - подумав. - Хтохто, а воєвода мав бути стооким i при повнiй силi. Та не випадає якось вести про се рiч. Он скiльки лiт вiрою i правдою служив менi Стодорко. Чи можу сказати такому: "Ти не потрiбен бiльше"? Най буде, як є. Принаймнi доки сам не попроситься". Кликав i сина по тому, давав повелiння, тлумачив та й тлумачив, як має тримати себе на мiсцi вiтця свого. Зрештою нагледiв жону i повелiв їй збирати найменшого, Остромира, та й лаштуватися в путь. - А як же всi iншi? - Всi iншi в ратi, хiба не вiдаєш? Дядьки наглядають за ними. - Додому ж теж навiдуватимуться. - Добролик лишається тут, вiн i дасть їм раду. А матимуть вiльний день, до Соколиної Вежi пришле. Чи се так далеко? Бачила: князь он як тiшить себе сподiванкою, що там, у Соколинiй Вежi, воспряне духом, почує себе на силi. Тому й не опиралася. Каже збиратися - збиратиметься, скаже поїхали вже - поїде. Тим паче, що самiй їй Соколина Вежа i наймилiша, i найрiднiша. Там вона зустрiла по мандрах у землi ромейськiй Волога, там була чи не найщасливiшою з ним. - Може, з нами, на возi поїдеш? - питалася та заглядала у вiчi, як тiльки вмiла заглядати. - Нi, жоно моя ласкава, - добрiшав i платив за ласку ласкою. - Доки стою на ногах, доти й у сiдлi їздитиму. А проте сiв не на того, що носив у сiчах, огира, велiв засiдлати тиху та сумирну кобилицю. В путi тримався коло воза та перемовлявся з сином, жоною. I в Соколинiй Вежi не побажав одпочивати, пiшов iз Остромирим подвiр'ям, оглядав, та показував його, та потiшався тим, що видiв, або гомонiв iз челяддю. Лиш по вечерi вгомонився й сiв при свiчах у колi родини [: своєї. - А ти, Остромирку, був без мене на вежi? - поцiкавився в сина. Нi, не посмiв. Дарма. Я в твої лiта на саму гору забирався з брагодував соколiв та й ловив їх для дiда не хтось iн|пгай - я. Свiтлi днi були то, синку, гой, якi свiтлi! I довго та з смаком пригадував, яка то розкiш i яка благодать була для нього - свiтлi дитячi днi в Соколинiй Нежi. I "Зiстарився мiй муж", - зiтхала Миловида i зайвий раз мiряла його скрадливим позирком. А князь i другого, i третього дня, i потiм не вгомонявся, або удвох iз сином йшов у поле, до лiсу чи на узлiсся, або утрьох - i жону свою, кликав. Тодi був надмiру уважний та говiркий. Коли ж траплялося так, що лишалися Дтiльки з жоною, розглядався й казав розчулено: - Ось тутки ми були з тобою, Миловидко, тодi, пам'ятаєш, як взяли слюб, та тiшились щастям-долею, та завдя1 чували Ладi за те, що зробила нас щасливими. - I там теж, i там, - осмiхалася. - В Соколинiй Вежi ремає такої мiсцини, котра не засвiдчувала б чогось i педусiм гарного. - Ано. Бо вона е нашим вираєм, мiсцем перепочинку до трудах праведних. Тут народилися всi шестеро синiв ваших, тутки зростали вони, вперше ставали на ноги I мазали: "Мамо". Чи я, що так сподiвався на них, мiг ве радiти їхнiй появi, дитячому щебету, тобi, котра умнокала тотi сподiванки й умiла усолодити путь мою житейifcky? Через ту усолоду й труди княжi, тi, що йшли на кертовник землi i люду тиверського, теж були схожi ю знадний лет, на труд-вiдраду. Радiла за нього й потерпала разом з тим: не надiрвав би тебе зустрiччю з минулим. А дарма. За кiлька днiв сама цпевнилася: не те надiрвало князя. Повернулися сини iз Волина - Радим i Свiтозар, переповiли, що було на вiчi, Кого визнало воно князем-привiдцею у землi Трояновiй, t тим неабияк вразили вiтця свого. - Келагаст - князь-привiдця? - обурився i став на внi, - А се ж з якого дива, коли вiн нiякий не князь, лише зять княжий? Я ж казав тобi, Радиме, тягти руку за Острозором? Де ж їй був, чому допустив? Чи тобi боронив хтось переговорити про се з росичами, уличами? - Що я мiг вдiяти, коли князь Острозор сам вiдмовився на користь нашого Свiтозара? - Вiдмовився? Та вiн що, при своїм глуздi? I чому на користь Свiтозара? До чого тут Свiтозар? - А до того. Так обернулося, що вiче зажадало знати, хто з двох князiв пайдостойнiший - Келагаст чи Острозор. Свiтозар супротивний був обом їм i переяв славу та змогу - вiче його нарекло князем-привiдцею. Старiйшини - а надто старiйшини-дулiби - стали супроти тої речницi вiча стiною. Тодi князь Острозор взяв слово й сказав: пай князем-привiдцею буде поки що Келагаст, а першим радником у нього - Свiтозар. Молодiсть - не гандж, сказав, мине вона - достойним мужем i князем буде. Волот нiяк не мiг вгомонитися. - Ну, а ти, - накинувся на Свiтозара, - ти чо полiз не в своє дiло? - Та спершу так, отче, - Свiтозар лишався на диво супокiйним, - спершу з цiкавостi, а далi пiшло та й пiшло. Самi князi спонукали на те. Не вельми думаючi в. - А ти - вельми думаючий? - Та й я не так щоб, а все ж здолав, як бачите. Усi те визнали. - I що не тепер буде? - Келагаст сказав: "їдь до вiтця свого, набирайся лiт та й розуму при вiтцевi-матерi", а я так собi мислю: коли тут засяду, не багато вже наберусь. Тож i хочу просити вас, отче, i вас, матусю: вiдпустiть мене на всi чотири сторони. - Як то? - Було б найлiпше, коби ви дали менi стiлькись там сотень солiд та пустили до Константинополя. Купцi, в котрих я купував книги-письмена, казали: там в школа вищих паук. Доки молодий, маю силу та бажання, най би повчився в нiй. Для князя i мужа думаючого то було б те, що тра. - Хто тебе вiзьме в ту науку? - Купцi казали: були б солiди, вiзьмуть. А надто коли ви, отче, попросите iмператора. Князь i слухати не хотiв про те. - Пусте намислив, отроче. Письмена знаєш - i доста з тебе. Повертайся до дядька та вчись тримати меча в руцi - ото найлiпша наука, Свiтозар вимiряв вiтця свого не вельми прихильним позирком. - Шкода, що ви не розумiєте мене, отче. Коли так, я iншу оберу путь. - Яку ще? - За седмицю-другу в Чернi обiцяли бути люди перехожi - гуслярi. З ними й пiду по землi Трояновiй. Доки обiйду її всю, багато побачу, ще бiльше почую, а бачене та чуте теж наука. - Що ти, синку! - збiлiла на виду мати. - З калiками перехожими хочеш пiти. Як можна? Пощо обираєш собi стезю знедолених? Чи в тебе iншої путi нема? - Бо таки немає, матiнко гожа. До тої, на яку вiтець посилав, серце не лежить, а до тої, що її вiче визвачвяо, не дорiс. Лишається iти в калiки перехожi, коли до Константинополя не зважуєтесь послати. - Ой лишенько. Отче, врозуми його. То була тривога i турбота кiлькох днiв i не лише для князя та княгинi. Довелося кликати з стольного Черна радних та доходити з ними якоїсь сприятливої для всiх кислi. - А чому б справдi не послати в Константинополь, коли йже так стоїть на своєму? - Хто знає його там i хто вiзьме в науку? - Вiталiан знає. До нього, гадаємо, й слiд вдатися. Князь не став бiльше перечити i сперечатись, схоже, що згадка про Вiталiана викресала в ньому iскру надiї i породила рятiвну мисль. Так i сказав, коли покликали Свiто"ара. - Ось що, молодче. Пошлемо днями гiнця до ромейських Том. Там е людина, котра може подбати про тебе в Константинополi. Коли вона зголоситься на се, бути по-твоєму, поїдеш навчатися. А нi, лишишся при менi жгй братимеш науку од мене. Свiтоаар погодився, та не вгомонив тим вiтця свого. Щось у ньому надiрвалось вiд того дня, як повернулися Д вони з Радимом iз вiча, i що не день, то помiтнiше хилило лао землi, видимiш та й видимiш забирало силу. "Се я завдав йому такого болю", - брав князеву немiч на себе, одначе й поступатися тим, що так зближало бажане з можливим не мiг. Гнiтився немiччю вiтця свого, таки не мiг. - Вам зле через мiй непослух? - одважився й запитав якось. - Ei, - од-махыувся. - Коби тiлт.тсп iт клопоту, що сой тра було менi одпиратися вiд участi в вiчi. Тра було їхати та ставати на прю з безтямками. Що наробили, що наробили! Аби не ятрити вiтцевi серце, по етап допитуватися, що ж вони наробили, допиталась, а може, всього лиш почула чутливiшим, нiж у мужiв, серцем мати i сказала якось Свiтозаровi: - Я подiляю цей твiй памiр, синку, iти й навчитися в ромеїв, та, може, зачекав би якийсь час? - Чо так? - Вiтець твiй вiдмовився тодi, як кликали бути князем-привiдцею в землi Трояновiй, тепер, бачиш, як карається тим? Не додавав би своїм непослухом болю 'та смутку. - Таж зголосилися вже. - Зголоситись зголосився, а кривдно буде йому, що й ти ослухався, пiшов iншою стезею. Молодець кривився, i кривився болiсно. - Йой, мамцю! Коли ж не осилю себе. Не належу я до тих, кого можна примусити робити супротивне волi серця дiло. - А ти наступи на серце. Кажу ж, бодай на час, доки вiтець здолає немiч свою та стане на ноги. - До того лiта тобто? - Ано, не довше як до того лiта. Потiм я сама стану тобi в помiч. Казала одне, а знала i мислила, далебi, iнше. Бо не до подолання немочi йшлося. Князь чахнув та й чахнув, аж поки не настав той день, коли впевнився: одтоптав свiй ряст, i покликав жону та сипiв до себе. - Зле менi, - мовив через силу. - Скачiть, синове,'до Черна i вкладiть Стодорковi до вух мов повелiння: йай скликає раду старiйшин i шле в Соколину Вежу. Ма'ю сказати своє слово їй, а прибути не можу вже. Скачiть котрийсь, i негайно, а ти, жоно, залишся. При дiтях Миловида ще трималася якось. Коли ж вийшли, упала на мужа свого рвiйно й зайшлася плачем-риданням, таким зрадливо-дужим i таким зболено-оголеним, вдавалось, краяла себе по живому й сама не вiдала, нащо те робить. - Не полишай мене! - осилила зрештою їх, свої плачi-ридашiя. - Молю, благаю тебе, не полишай! Князь безсило гладив її завжди причесане, зараз збите в поривi вiдчаю волосся. - Вгомонися, радiсть моя. Не ятри й без того зболiле серце. Знаєш-бо; не з власної волi пiду, праотцi кличуть. Слухай, що казатиму, доки самi та маю снагу казати. - Я не зможу без тебе! - пiдвела голову й явила йому свiй до краю зболений, умитий сльозами вид. - Я теж пiду з тобою! - .Ось про се й хочу поговорити. Знай, утiхо моя, ти була менi туї, у життi земнiм, найусолодженiшою вiдрадою. Се завдяки тобi я взяв вiд нього все, що можна було взяти, звiдав, що таке блаженство, втiха, велич i краса, ба навiть винiс певнiсть: бiльшого над те, що ти дала менi вiд щедрот, своїх, узяти вже й не можна. Маю вiддячити тобi чимось за се. Тож слухай, що скажу: не йди зi мною до Вираю. Поклади початок новому покону в родах наших: жона не повинна iти з життя разом iз мужем, вона мав жити для дiтей своїх. Глянь, скiлькох їх лишаємо. На кого лишимо? Хто дасть їм раду? Зоставайся, жоно моя .сл.юбна та мила, зоставайся i давай її, тоту раду. Ти - пристиянка, тобi он як личитиме започаткувати його, новий покон. Хто вiдає, може, се буде ще одна твоя лепта, та,, найвагомiша, котра начисто одмiнить пiзнiше життя люду тиверського. Старiйшини знатимуть, що на се в мов повелiння. Освiдомлю їх. Миловида, здавалось, i не слухала, що казав муж. Плакала-побивалась бiля нього, затим побiгла, принесла студеної води, дала налитися, благала не думати про смерть: вона, жона його, буде коло нього, удвох вони, заприсягтися може, здолають тоту згубницю. Осмiхнувся i, мабуть, додав тим осмiхом певностi. МилоNда.i метушилась та дбала про князя проворнiше, i запевняла, що одужає ще, завзятiше, нiж досi. Не полишала вже Його анi того, анi наступного дня, й тодi лиш уступила мiсце бiля ложа iншим, як до Соколиної Вежi прибули старiйшини. Їх де так i багато об'явилося в теремi, зате знатнiшi i старшi. Заходили поважнi, супокiйно-зосередженi, кланялися князевi й сiдали. Певний час перемовлялися з ним про се, про те. Зрештою вмовкли i тим дали знати: має говорити найстарший. - Се що ж ти намислив, княже? - по-отньому докiрливо, хоча й сумирно почав старiйшина. - Зовсiм недавно водив на сiчу рать, iз сольством он куди правився, нипi ж вiдходну раду скликав. До ста тобi далеко, ще мiг би не поспiшати. - Розтратив силу я, старiйшини, по бородищах, у походах ратних. Та й клопоти про люд землi нашої немало забрали її. Часи Сули ие з лiпших ~ бсзлiття поганяло безлiттям. Ось i вимотали силу. Чую, доживаю останнi днi, i хочу знати: кого ви волiли б маги за князя в землi нашiй? Старiйшини дивилися собi пiд ноги й вiдмовчувались. Одначе не довго. - Ми не хотiли б нiкого iншого, окрiм тебе, - пiдвiвся й мовив той же, найстарший. - Та коли ти такий певний, що не можеш бути уже нашим князем, мусимо подумати, кого оберемо. Зiзнаюсь, княже, ми попередженi були сином твоїм, куди правимось й чо правимось. Тому заздалегiдь радилися i ось що врадили. Найперше, прийми вiд нас доземний уклiн, - вiн низько вклонився князевi, - i дяку сердечну за труди твої добродiйнi на благо землi Тиверської i люду тиверського. Ти заслужив вiд нього пайщирiшої дяки i мусиш знати про се, одходячи. - Трудивсь як мiг. - Не всякий, княже, трудився так до тебе, трудитиметься i пiсля тебе. Одне те, що анти, завдяки тобi, в усякiм разi, передусiм тобi, ось уже бiля сорока лiт не мають звад i не стинаються з ромеями, чого варте. А звитяга над обрами... Умiли б дякувати лiпше, подякували б. Нинi ж прийми вiд нас уклiн i запевнення: на ознаку дяки нашої i в угоду всiм нам, князем по тобi буде один iз синiв твоїх. З сим вийдемо опiсля перед вiче й жадатимемо вiд вiча. - Спаси бiг. Кого ж iз синiв моїх маєте на примiтi? - Покон велить саджати на стiл найстаршого. Гадаємо, так i буде. Радим у тебе достойний муж. Iнших теж не зобидимо. - Свiтозар волiє пiти до ромеїв у науiгу. Посприяйте йому, коли не передумає. - Буде вроблено, княже. - Ще про одне проситиму i проситиму уклiнно: нсона моя Миловида най не йде зi мною в небуття. Лишаю її в дiтьми своїми й повелiваю: най дасть їм раду беа мене. - Твоє слово - закон, князю. - Скажiть вiчу i всьому людовi, був би дуже потiшений там, у Вираї, коби приклад княгинi Миловиди став поконом для всiх родiв наших. А ще знайте... Хотiв, видно, сказати, аби не кривдили жону яко християнку, та сiпнувся раз, вдруге i вже потiм випростався й затих. XXVI Привiдця всiєї Склавинiї князь Лаврит сидiв високо в горах i добре бачив, що дiється в долах - як у ближнiх так i в дальнiх, куди пiшли вождь словенiв Ардагаст i вождь бiлих хорватiв Мусокiй. Бо хоч авари й затопили собою Придунав'я, вони не могли перехопити гiнцiв, що пробиралися з Карпат за Дунай чи з-за Дунаю, вiд Ардагаста та Мусокiя. Ще не об'явився на свiтi супостат, котрий мiг би зашкодити слов'янам проникати мiж чужих, тим паче на своїй землi. Погано лиш, що принесенi ними вiстi не тiшили князя Лаврита. Очоленi Ардагастом та Мусокiвм ратi пройшли далеко, мало не до Теплого моря, а досягти того, чого хотiли, чи й зможуть. Авари вторгнулись у їхню землю i спопелили доли дунайськi по самi гори. Люд волає про помiч i вiдплату, а силу має лише для такого-сякого стриму навали. Тiєї, котра могла б погнати аварiв за обводи слов'янської землi, нема де взяти, окрiм як покладатися на Ардагаста та Мусокiя. А коли так, доведеться кликати їх передчасно, не давши довершити того, заради чого пiшли в ромейськi землi. "Достойнi привiдцi! - переказував через гiнцiв. - Повiдомляю вам, що зусилля нашi, потраченi на захоплення Фессалонiки яко твердi, з якої ширилося б заселення земель мiж Дунаєм i Теплим морем, коли вони не принесли вам бажаного, мусять бути визнанi за даремнi. Обри прийшли i сплюндрували геть усе пониззя мiж Дунаєм i Карпатами, забрали з собою товар людський, набутки всякi. У горах зупинили їх, та з долiв, окрiм вас, немає кому погнати. Тож повелiваю: хутчiш повертайтеся в землю отцiв своїх, проженiть обринiв i пометiться їм за глум та пожарища". Привiдцi слов'янської ратi в ромеях знали вже, що обри вдарили їм у спину i не лише в Подунав'ї, а й у Фракiї: нападають на тих, що супроводжують полон, забирають їхнi ратнi набутки. Одначе не думали i не гадали, щоб удар був такий вразливий: кличуть кидати все й повертатися рятувати роди, землю свою. Невже й напади на сотнi, котрим доручено доправити в Склавинiю полон, не поодинокi? Невже з усього, що посилалося, нiчого не дiйшло? Гiнцi не вiдають, Лаврит не удостовiрюе, що мав щось вiд склавинської ратi. Виходить, так i е: в землю Склавинську нiчого з полону не дiйшло. - Що маємо дiяти? - Ардагаст перший прибув iз цiєю тривогою до Мусокiя. - Iншої ради немає: тра повертатися i провчити обрiв. - Коли вже кидати усе, нами затiяне, i повертатися з одпим намiром - провчити обрiв, то вчити маємо так, щоб пiр'я летiло. Вiдаєш, про що йде рiч? - Сподiваюсь, сам скажеш. - Скажу, одначе не зараз, перегодом. Най вистояться мислi, - пожартував, - та наберуть ваги достовiрностi. Сказав так та й подався до свого табору. - Ока з Фессалопiки не спускати, - повелiв тисяцьким. - Робiть вилазки, шукайте вразливi мiсця, най не думають ромеї, що ми вiдмовилися вiд мислi взяти сю твердь штурмом. А тим часом посилав своїх вивiдникiв на путi майбутнього вiдступу, велiв їм знати про обрiв усе, себе ж нiде й нiчим не виказувати. I вже тодi, як вивiдав та знав, покликав Мусокiя. - Настав час, содруже, почати новий похiд - супроти а i; арiв. Чи маєш полон i який? Мусокiй заходився перелiчувати. Зрештою поцiкавився, нащо се Ардагастопi. - Вiддай ного менi. Власне, з'єднай на певний час в моїм. - Най буде так. А далi що? - А далi ось що вдiємо? Аби збити аварiв на ложний путь, робитимемо вигляд, що осади з Фессалонiки не знiмаємо, най девнi будуть, що сила наша як стояла, так i стоїть тут. Обоз же свiй i полон пошлемо в супроводi надiйної охорони - завважую: вельми надiйної, аби авари зiбрали й кинули на неї якщо не всю, то добру половину сiюєї ратi. Коли ув'язнуть з охороною обозу в сiчу, отут їх i вiзьмемо рештою своїх тисяч у лещата - так, щоб не випустити вже анi обозу, анi турм аварських. - Ловко, - зголосився Мусокiй. - Смiливо i ловко. Лишається подбати, аби було ще спритно, без жадного розголосу. - Се те останнє, про що мав просити тебе i мужiв твоїх. Обоз їхнiй як рушив з-пiд Фессалонiки тлумиськом, так i правився узвичаєним для всякого тлумиська робом: попереду i по боках комоннi звiдуни, в повиннiсть яких входить одне - завчасу нагледiти можливого супостата й попередити охорону, за звiдунами, що йшли попереду, - кiлька сот комонних при мечах, сагайдаках iз стрiлами їа сулицях, за комонними - обоз i тi, що доглядають iнну хуру в обозi, далi - полоненi, товар, а вже за товаром - знову комоннi. Значно чисельиiшi, нiж тi, що попереду. Правилось те тлумисько лиш вдень. На нiч ставало табором, хто перепочивав, хто пильнував за табором i тими, що могли вторгнутись i перервати перепочинок. Усе робилося тут, як вимагала ратна повиннiсть. Зате комоннi тисячi склавинiв iшли, всупереч узвичаєному серед ратних людей, лише поночi i прискорено, так, щоб i не випереджати полон i не вiдставати вiд нього аж надто. Вiдали чи не вiдали авари про рать, що йде за обозом навирцi, про те лиш боги могли знати. Зате нi в кого не лишалося сумнiвiв, що вони певнi: Фессалонiка усе ще в осадi, бо там, як i ранiш, яро металось камiння з катапульт, таранились стiни й рискали по околiях комоннi роз'їзди, виказуючи всiм, хто хотiв знати: слов'яни усе ще тут. - А полон посувався та й посувався торованими путями Фракiї, ба навiть поповнювався в путi возами iз збiжжям, вiвцями та коровами. Вивiдники склавинськi, гасаючи по околiях, не гайнували час, прихоплювали все, що можна було прихопити в збiглих пiд захист фортець ромейських курiалiв, i прихоплювали безборонне. Аж поки не натрапили на таких же ласих на дурничку, як i самi. - Гей, ви, хто будете? - запитали найближчих, тих, що поралися на курiальському подвiр'ї бiля свиней та овець - рiзали чи кололи їх i кидали на воза. Тi сторопiли, далi метнулися до комоней i, кинувши наХаиане, сягнули через загорожу й подалися геть. - Обрини? - перепитав привiдця. - А ти не видiв? Лиця мають темнi, гейби в тих, що в, болотах сидять. I патли заплетенi в коси, стрiчки-кiсвики, на кiнцях. - Таки вони, обрини. Вiсть та стала невдовзi вiдома слов'янам, що йшли попереду обозу, вiд них - тим, що позаду i що на вiдстанi одного переходу. - Не подавати вигляду, що бачили i знаєте, - повелiли привiдцi охоронi - йдiть, як i йшли. Тi так i дiяли. Були лиш пильнi та чуйнi, далi, нiж досi, висилали вивiдникiв, одначе йшли вiд рана до ночi; коли яг зупинялися на нiч, обставлялися возами й лагодилися зустрiти обрiв з-за возiв. Так було одну нiч, другу, а на третю тi ж вивiдпики доповiли: обри вийшли й стали попереду заступом. Все, отут уже зiйдуться й помiряються силою. Товар i полонених одвели осторонь i полишили на iнших. Себе ж знов заслонили возами. За сим разом не з усiх бокiв - лише спереду, вiд рiки до лiсових зарослiв пiд горою i не в один, у два ряди. Обри не бачили того. Стояли й ждали иолон на вiдстанi двадцяти римських стадiїв. Коли ж не дiждалися, як i слов'яни, послали вперед вивiдникiв. Тi не довго затримались перед возами. Спинилися на вигинi путi, що повертала круто ошуюю, приглянулись та й зникли за тим-таки вигином. Тепер усе залежало вiд того, як дiятимуть обри: ударять всiєю комонною силою на заступ чи шукатимуть обхiдної путi? Було б лiпше, коли б пiшли на вози. За нвмв надiйнiше боронитися. Та й довше боронилися б. А тим часом обхiдною путтю безборонне пройшли б склавипськi тисячi. Вона не така вже й близька, та обхiдна путь, навiть комонним не менше трьох дiб треба. Зате коли посланi в обхiд тисячi здолають її, вийдуть за спину обрам i замкнуть вихiд iз гiр ще одним заступом. А то половина звитяги, коли не вся вона, сподiвана звитяга. Сталося, як жадалось, хоча й не зовсiм. Тi з склавинiв, що сидiли за возами, боронились уперто, так уперто, що полеглi перед возами обрини i їхнi комонi стали ще однiєю загородою. I все ж не вистояли. Бо обри теж явили в тiй сiчi не меншу, анiж вони, склавини, упертiсть. А ще винахiдливiсть: не пробившись через заступ за дня, скористалися нiччю, розкидали, прибравши сторожу, вози при рiчцi й хлинули в той пролом у склавинськiм заступi всiєю комонною повiнню. Що сталося потiм, не багатьом судилося бачити. Потявши всiх, хто був у таборi i трапив пiд руку, обри анi на мить не спинилися. Певно, за дня ще бачили i знали: це не тi скарби, на якi заряться. Тi там десь, позаду погромленого табору, тож скористалися тим, що свiтало вже, i кинулись на пошуки полону, возiв iз скарбами. Хто - у найближчi ущелини мiж гiр, хто долаючи не далi, як позавчора пройдену сплавинами путь. Жаданого полону не вiдшукали на тiй путi, зате з черговим заступом склавинiв здибалися, за сим разом таким, що мусили стати й подумати, як пробитися крiзь нього. А поки думали, склавини встигли здолати обхiдну путь i заперти аварiв у горах. Коли Ателевi повiдали про те, вiн не повiрив. - Того не може бути. - Так є, привiдцю. Склавини обiйшли нас поза горами. Вони вiдходять вiд фессалонiки всiєю раттю, їх тут тьма. - Звiдки вiдаєте? Хто сказав таке? - Схопленi нами склавини. - Не правда то є. Лжа! Вас вводять в оману. Скiльки тих, що стали заступом на путях до городця Сардика? - Не вiдаємо. - То довiдайтесь! То, певно, з Склавинiї надiйшла слов'янам помiч. А помiч - не та сила, якої маємо боятися. Метався, гейби загнаний у пастку звiр. I вiрив: не може бути, аби йому уготували тут найгiрше. З ним он скiльки воїв - шiстнадцять турм. Чи такiй силi можна заступити путь, чи таку стримає хтось i одним, i другим заступом? Змете, мов дитячу запруду на путi стiчних вод... А проте не поривався вперед, ждав, коли прийдуть i скажуть: "Правда твоя, хакан-бегу, тих, що заступили нам путь, мiзерiя. Ми зламаємо їм карк i тими турмами, що маємо при собi". Та ба, не об'являлися звiдтам вiстуни i не тiшили приємними вiстями. Iншого дiждався хакан-бег: склавини, що прикривали полон, розступилися перед своїми тисячами, i тi, розгортаючись, лавами пiшли на аварiв. Вибору не було. Мусив сiдати в сiдло й кликати за собою завжди готовi вiдгукнутися на його поклик турми. Долина, на якiй зiйшлися двi комоннi сили, не була аж надто вже вузькою, дозволяла вiдходити, дозволяла й обходити супостата. Зате вийти з неї мiг лише звитяжець. Всi iншi путi заказанi. За плечима в одних стояла повинїрiсть - будь-що вiдплатити аварам за пагубу так вдало Започаткованого дiла, за плечима в других - зла Обида, та пiдступна манiя, котрiй усе дозволено, коли надумалася покарати. Захотiла затуманити привiдцi аварiв легкою звитягою над склавинами мiзки - затуманила, захотiла позбавити розуму, коли зважувався виходити й ставати в горах заступом - позбавила. Тепер i волiв би Атель вчи нити обачнiше, бути хитрiшим i далекогляднiшим, та дар ма. Один лишається вихiд - стинатися, мати те, чого най менше хотiв, - криваву сiчу. Тривала вона день - i не явила звитяжця^тривала другий, третiй - i знов не явила. На четвертий не хотiлось уже й виходити на бородище. Бачив-бо: немає з ким. А вийшов та стявся, нi про що iнше не думав уже: вистояти б до ночi. Вночi збере рештки i зважиться пробитися крiзь один iз заступiв. Небагатьом аварам поталанило випорснути iз зашморгу, що накинули на пих склавини, - лише одиницям. Ателя ж не долiчилися серед них, як не долiчилися i чотирьох Баянових синiв, що були пiд рукою в Ателя. Коли тi, кому пощастило вихопитися з кривавицi, що спiткала їх у горах, прибули до решти аварських турм та оповiстили привiдцiв, яка пагуба спiткала родакiв, терхани не стали випробовувати долю i думати про вiдплату. Уступили з путi i лише здалеку спостерiгали, як посувалося склавинське тлумисько в тому напрямi, де Дунай, яка силе йшла в них попереду полону, позаду, рискала по околiях. Стинатися з тою силою годi було й думати. ; Привiдцi турм зiбралися на раду. - Що скажемо кагановi, коли повернемось? - Насамперед маємо визначитись, хто скаже. Ателя немає. Терхани перезирнулися i, не змовляючись, затримали догляди на молодшому братовi Ясноликого - Калегулу, а вже нотiм - на Баянових синах, їх тут немало є, крiм тих, що полягли у сiчi з склавинами, серед терханiв лиш два - Дандал та Iкунiмон. Що котрийсь iз цих трьох має стати на мiсце Ателя, сумнiву не було, далебi, нi в кого. Хто зважиться постати зараз перед каганом i доповiсти йому: "Карай як знаєш, Ясноликий, успiхами в походi не потiшимо. Шiстнадцять турм втратили у сiчi з склавинами, i все дарма. Змушенi були уступити з їхньої путi". Лиш хтось iз кревних повелителя може зважитись на це. Та хто - ось заковика. Коли начистоту, усi хотiли б бачити хакан-бегом аварського вiйська Iкунiмона. Вiн i витязь нездоланний, i на розум гострий, i на вдачу веселий; не було ще такого, аби був кимось iз супостатiв битий, хоч ходив у вогонь i в воду. Та ба, занадто молод є i, може, саме тому легковажить iнодi. Дандал старший i помiркованiший, а ще не такий свавiльний, як Iкунiмон. Цей не скаже: "Я надумав - i буде так". Що ж до Калегула, то йому й зовсiм личило б стати на мiсце Ателя, а не стане: його недолюблює Ясноликий. - Бiльше немає кому, - заговорив один iз терханiв, - тобi, Дандале, доведеться взяти на себе повиннiсть хаканбега i долю всiєї виправи. - А так, - пiдтримали його й iншi. За лiпших, нiж цi, обставин Дандал, звичайно, не опирався б. Он яку честь являють ратнi содруги, хочуть, аби був привiдцею всiх аварських турм. Та зараз i слухати не хотiв про це. - Чому саме я? - видивився на всiх. - Ти найбiльш достойний серед усiх нас. Завваж не нам, тобi доручив Атель правити турмами, що залишалися поза виправою. - Є старшi за мене, хоча б i терхан Калегул. Змагались та й змагалися на словесах, а таки нi до чого не домовились, мусили тягти жереб. Вiн випав не на когось iншого, таки на Дандала. - Це повелiння Неба, - сказали йому i тим сказали багато. Отож Дандал i не став бiльше сперечатись, хоча й похмуростi не позбувся. Анi того, анi наступного дня. - Хто мiг сподiватися такого? - поспiвчували йому - Шiстнадцять турм втратили i на одному боролищi. - Що турми? Пiдростуть отроки - i будуть турми. Полону не буде вже, золота, паволоки ромейської. - Гадаєш, це найбiльше гнiтитиме Ясноликого? - Не гадаю, напевне знаю. Атель накоїв бiди а менi розплачуйсь тепер. Сумним було повернення аварських турм iз Фракiї. Може, саме тому аж надто уповiльненим. Десь по полуднi ставали на перепочинок, пiч перепочивали i вранцi не одразу поспiшали в путь. Схоже було, що привiдця недобитих у сiчi iз сплавинами турм взагалi вагається, повертатись чи не повертатися йому за Дунай. Або мiзкує на перепочипках, що вчинити, аби мiг повернутися. Таки мiзкував, мабуть, бо по одному з нiчлiгiв покликав терхапiв i сказав: - Далi не правитимемося купно. Берiть кожен свою турму i йдiть по Ромейськiй землi, гейби по такiй, що е землею супостата. Берiть у всiх i все, що можна взяти. Про одне пам'ятайте: до стольного стiйбища за Дунаєм маєте повернутися не з порожнiми руками. XXVII Десь на полiттi в стiйбище кагана аварського прибуло сольство з Константинополя i зажадало побачення а привiдцею. - Велiть своїм людям, - була вiдповiдь, - розбити намети й перепочивати. Каган покличе, коли визнав за можливе зустрiтися з вами. Ждали до ночi - дарма, ждали другого, третього дня - зпов не кличе. - Ви доповiли кагановi, хто ми i звiдки? - А так, вiн зпає. - То чому не кличе? Кажiть, маємо послання вiд iмператора. Коли не допустить до себе сьогоднi, завтра повернемо назад i скажемо iмператоровi: не зажадав вислухати. Авари i це обiцяли сказати Баяновi. А Баян вiдмовчувався. Десь аж на п'яту добу згадав, що є щось там вiд iмператора й велiв покликати його слiв. - Шо там у вас? - Письмове послання до тебе iмператора Тиверiя. - Читайте котрийсь. Чiльний iз слiв недовго боров у собi бентегу. "Його милостi кагановi вiйська аварського Баяновi, - нетвердо почав сол. - Iмперiї стали вiдомi прикрi i незрозумiлi нам, людям просвiщенним, дiла i вчинки пiдвладних тобi турм. Досi ми знали, ба певнi були, оскiльки мали пiдписаний з тобою ряд: авари, яко люд i воїнство, перебувають на службi в iмперiї i як такi мають стояти на сторожi її iнтересiв, передусiм на Дунаї та супроти тiєї сили, що йде на пас iз-.ча Дунаю. За це iмперiя щедро i послiдовно платить аварам за службу. Нинi стало вiдомо, привiдцю, що турми твої, вiдходячи з фракiйських земель, куди їх кликано супроти склавинiв, повелися не лiпше, нiж варвари склавини: вони йшли по землi нашiй, яко пруги, i брали в поселяп усе, що можна було взяти, а тих, котрi чинили опiр, карали на горло. Iмперiя жадає знати, I; чим це пояснити. Окрiм того, звiдомляємо твою милiсть, Дї що збитки, нанесенi воями каганату iмперiї i її людовi перевишують трирiчну плату аварам за службу i становлять триста тисяч золотих солiд. Це змушує нас утриматися вiд сплати субсидiй твоїм турмам в найближчi три роки i просити тебе прислати до Контантинополя слiв своїх, аби залагодити цю неприємнiсть i визначитись, як житимемо далi. Iмператор Вiзантiї Тиверiй". Баян слухав iмператорове послання i що далi, то помiтнiше хмурився. Тi з ромейських слiв, що стояли поруч i стежили за ним, потерпали вже: чи цей лютий привiдця не вчинить зараз те, що вчинив свого часу iз слом антiв Мезамiром? Одначе того не сталося. - Це все? - запитав перегодом. - Усе, достойний. - Можете йти. Скажете iмператоровi, я взяв його послання на карб. Вiдповiдь свою надiшлю дещо пiзнiше. Маю удостовiритися, наскiльки то правда є, про що вiн пише. Сли не стали ждати гiршого, вклонилися i вийшли. А Баян не кликав до себе нi Дандала, котрий був привiдцею турм пiсля Ателя, нi когось iз слiв, якi обов'язково присутнi при хакан-беговi чи iншому привiдцi, що йде в чужi землi. Далебi, й без них знав, чого натворили у Фракiї та на путях вiдступу. Знав i дошукувався тепер, кого i як покарати за сваволю. Повелiвав-бо ж ромеїв не чiпати. - Дандал, як i сли, що були при ньому, сон втратили, - шепталися тi, що стояли близько до хакап-бега i до сольства. - Геть звелися, чекаючи кари. - А кари не минути. Чули, що писав iмператор? Вiдмовляється платити нам за те, що ходили на склавинiв в один i другий кiнець, правдиво кажучи, врятували Вiзантiю вiд погрому, як i вiд можливостi втратити землi, що лежать мiж Дунаєм i Теплим морем. А все через те, що вчинили турми, вiдходячи з Фракiї. Хмари збирались та й збиралися, ось-ось, здавалося, гряне грiм. Вiн i грянув, та не там, де сподiвалися: за Дунаєм, у ромейськiй землi сумно задзвонили в дзвони, а невдовзi й до аварiв дiйшла вiсть: помер iмператор Тиверiй. - О Ясноликий! - вбiгли до памсту i впали до нiг сли. - По всiй Вiзантiї сумно дзвонять у дзвони - помер iмператор Тиверiй. I звiвся на ноги Баян, да так рiшуче, що в тих, котрi хилилися перед ним, кров похолонула в жилах. - Це напевно? - Певнiше не може бути. Були в церквах, своїми вухами чули. - Ось вона, рятiвна мить, - зiтхнув важко i знову . сiв. - Довiдайтесь, кого посадять в Августiонi на мiсце Тиверiя. Як тiльки довiдаєтесь, одразу скажете менi. Нi, його, кагана Баяна, доля не обiйшла-таки. Ось уже третього iмператора пережив. Переживе й четвертого. А так, бо почував в собi он яку силу, бо палає жаданням мсти. Таким великим i таким обнадiєно певним, присяйбiг, на всiх його стане. Вперше за багато седмиць побачили його не в наметi - зажадав виїхати за стiйбище, на великоханськi лови. А такi лови тривають не день i не два, i розважається на них та блаженствує, розважаючись, не лише каган. Виїздять жони, наложницi як Ясноликого, так i тих, що стоять най- , ближче до нього, терханiв. Як i самi терхани, мужi лiпшi та думаючi. Ганяли по долах тарпанiв - i потiшалися вправнiстю свого привiдцi накидати аркан, валити жертву з нiг i сплутувати ноги, пускали в дикiв сулицi чи в серн стрiли - i знову потiшались та галасували на все роздолля, смажили поночi дичину, пили вино чи кумис - i знов галасу- . вали, возносячи свого привiдцю та воздаючи дань йому . яко найхоробрiшому з усiх хоробрих. Чулись у тому хорi похвали голоси мужiв, чулися i голоси жон, тих, що завжди, стоять до кагана близько, i тих, що лише тут, на великоханських ловах. Одного з нещодавно наближених не примiтили за трапезою бiля Ясноликого - сина Дандала, i там-таки, на ловах, довiдалися: не вiн посiдає по