Ателевi мiсце першого сановника у каганатi - хакан-бега, посiдає каганiв улюбленець Апсих. "Ось вона, вiдповiдь на iмператорове послання", - подумав багато хто, та мусив розчаруватися невдовзi. Як повирнулися iз ловiв та одiспалися по них, каган покликав до себе слiв i сказав слам: - Де той iз вас, що замiсть сулицi писало надiйно тримає в руцi? Зараз буде, достойний. Скажiть йому, хай бере з собою усе необхiдне для письма. I коли той, що надiйно тримає писало, прибув, повелiв усiм iншим: - Залиште мене з ним. Пождав, доки вляглася тиша, i вже потiм звелiв писцю класти на папiрус усе, що казатиме. "Милостивий царю, iмператоре непереможної Вiзантiї! - Баян робив вигляд, що не вiдає про смерть Тиверiя, й звертався до нього, мовби до сущого. - Отримали ми woe гнiвне послання до нас i були прикро враженi ним, . а ще бiльше засмученi. Твоїй милостi, далебi, вiдомо, що Завари, свято дотримуючись укладеного з iмперiєю ряду, ^одразу ж i всiм людом своїм озвалися на клич, що надiйшов з iмперiї, i грудьми стали на захист її iнтересiв. Тридцять тисяч воїв аварських, послухавшись твоєї муд,рої ради, пiшли в землi склавинiв, пiддали їх вогню i криїр, да так люто i повсюдно, що тотi склавини змушенi були .слати гiнця за гiнцем i кликати в помiч собi сородичiв iсвоїх, котрi насмiлилися воювати городи i сельбища вiзантiйськi. Окрiм того, iдучи назустрiч побажанню iмперiї, каганат послав тридцять тисяч воїв супроти склавинiв, Iцо стояли пiд стiнами Фессалонiки, й погрожували тому славному городу iмперiї взяттям на меч i сулицю або поввою розрухою. Не хтось iнший, авари змусили їх пiти Ьвiдтам, викликали на себе лють того проклятого богами ' леменi й поклали в сiчах iз ним двадцять тисяч своїх оїв; Такi жертви нам не доводилося ще приносити навiть iм'я власних iнтересiв. Цi ж були принесенi на жертовник iмперiї i в iм'я супокою та процвiтання її люду. Чи ївоя милiсть може сказати пiсля цього, що городи iмперiї, гир i супокiй у нiй обстояв хтось iнший, окрiм аварiв? Далебi, нi. I замiсть дяки та достойної винагороди за ревру службу маємо ось гнiв i неласку, бiльше того, небажанВя сплатити нам кров'ю добутi солiди. Звiдомляємо твою милiсть, що вiстi цi зворохобили й Вез того зворохоблений втратами люд наш, i ми не вiдаємо, як буде далi мiж нами, житимемо ми, як жили досi, в мирi |а дружбi, чи станемо один супроти другого, яко непримиреннi супостати й стинатимемося, доки не погасимо гнiв Свiй кров'ю. Невдячнiсть iмперiї пе раз уже була очевидиа. Нинi вона виповнила чашу терпiння до краю. I все ж стримую гнiв свiй до якогось часу, ба ладен обмiнятися ольствами, одначе не пiзнiше, як знатиму: 1. Що Вiзантiя негайно сплатить аварам належнi за службу їхню вiсiмдесят тисяч солiд. 2. Що вона платитиме надалi не вiсiмдесят, а сто тисяч солiд щолiта, як турми аварськi давно того домагаються. 3. Що iмперiя поверне менi нарештi супостата мого - короля гепiдiв Кунимунда i ще одного татя - Воколавра, котрий, будучи моїм пiдданим i порохом нiг моїх, дозволив собi недостойне поводження з наложницею моєю i нинi ховається пiд захистом твоєї милостi - в землi Вiзантiйськiй. Каган аварiв, гепiдiв i подуиайських слов'ян Баян". Вiдповiдь на це його послання надiйшла не скоро, зате була бiльше нiж втiшна. "Великий воїне! - писав новий вiзантiйський iмператор Маврикiй. - Звiдомляємо тебе i турми твої, а купно й люд аварський, що iмперiя паша перебуває нинi у великiй осмутi: помер iмператор Тиверiй. Ця сумна подiя, сподiваємось, посiє в серцi твоїм спiвчуття до покiйного i змiнить гнiв на милiсть. Ми ж, ставши з ласки божої i з помiччю божою на мiсце попередника нашого i взявши в цей тривожний час тягар iмператорських повинностей в землях ромейських, фракiйських, iллiрiйських, iталiйських, єгипетських, вандальських, сiрiйських, вiрменських i багатьох iнших, вважаємо гнiв твiй справедливим. Iмперiя визнає заслуги турм аварських у порятуваннi земель її вiд варварiв i тих спустошень, що несли з собою варвари, отож зобов'язується сплатити аварам усi свої борги. Бiльше того, коли авари беруть на себе повиннiсть i надалi сумлiнно й надiйно стояти на оборонi її полуночних обводiв, вiд цього лiта платитиме їм не вiсiмдесят - сто тисяч римських солiд щолiта. Аби ця повиннiсть як одної, так i другої сторони набрала узаконеної чинностi, гадаємо, слiд обмiнятися сольствами й пiдписати вiдповiдний ряд. Що ж до короля Кунимунда, то iмперiя запевняє тебе, привiдцю аварiв, вiн перебуває в наших надiйних руках - на островi Родосi i не становить для тебе силу, якої слiд боятися. Повернути ж тобi його не можемо, оскiльки присягли свого часу на хрестi взяти його короновану" а отже, освячену богом особу пiд свiй надiйний захист. Згаданого твоєю милiстю татя Воколавра розшукуємо. Коли розшукаємо, тут-таки надiшлемо тобi для справедливого суду. Iмператор Вiзантiї Маврикiй". Баян лишився вдоволений i тим, що немає вже Тиверiя, котрий насмiлився погрожувати йому несплатою субсидiй, i що новий iмператор он як круто повернув у ставленнi iмперiї до аварiв, а вдоволення зробило його незвично милостивим i щедрим: покректав, вислухавши, i повелiв вилаштувати турми - хоче зачитати те, що пише iмператор, перед воями. Усiх не кликали - то було б аж надто вже, покликали лиш старших iз родiв та тих, що оберiгали старших вiд можливої напастi як у путi, так i в стiйбищi. А все ж зiбралося он скiльки, не лише докликатись, зором не всiх може окинути. - Авари! - почав зично, як тiльки мiг. - Сини степiв привiльних! Справедливiсть восторжествувала: новий ромейський iмператор уклiнно кланяється нам за содiяне в сiчi з склавииами i обiцяє сплачувати надалi не вiсiмдесят - сто тисяч римських солiд щолiта. Вiн не втримався-таки, повелiв писцю вийти наперед i зачитати iмператорове послання. Мав намiр запитати по тому, чи зголошуються служити ромеям на таких умовах, та йому не дали висловитись. Радiсть потiшених турм сколихнула небо над полем при стiйбищi, околiї, що прилягали до стiйбища, й покрила собою всi, якi зродились i не народилися ще згуки. - Слава мудрому Баяну! - чулось крiзь ту все заглушаючу здравицю. - Слава неперевершеному привiдцi в родах аварськихi - Живи вiки, великий воїне! Певно, не переждав би, коли б не пiдняв меча i пе зажадав тишi. - Не поспiшайте зголошуватись, сородичi мої! Зпаєте-бо: склавини зачастили в ромейськi землi i ходять туди не тiльки на татьбу. Мають намiр селитися там та й поселяються вже. А то неабиякi намiри. Та й сила в них немала. Чи впораємося з такими? Чи вистоїмо, коли доведеться стати й не пускати? - Вистоїмо! - У них є ще соузники - анти. - Дарма! За такi солiди ми не лише супроти слов'ян супроти чорного повiтрiя пiдемо! Каган пiдносить меча, жде, збуяний втiхою, тишi: - То на тому й станемо. Посилаю слiв своїх до Константинополя й повелiваю їм: хай обiцяне iмперiєю буде скрiплене пiдписом iмператора. Ряд уклали того ж лiта i були немало обнадiєнi та потiшенi. Авари тим, що матимуть нарештi жаданi сто тисяч, ромеї - що вгомонили аварiв, ба мають вiд них клятву на мечi: вiднинi через Дунай жоден слов'янин або iнший супостат не переступить; iмперiя може бути спокiйна за свої полуночнi обводи. - Присягаюсь на хрестi, - сказав i Маврикiй, пiдписуючи ряд, - вiднинi буде так i тiльки так. На цi пiдвалини стаємо, на них i зводитимемо обитель злагоди та сунокою. У сла аварського, котрий приймав присягу ромейського iмператора, не було й тiнi сумнiву, що може бути iнакше. Обидвi сторони он як вдоволенi злагодою, як i засадами та пiдвалинами, на яких зводиться вона. Тож i в кагаиат повертався неабияк пiднесений, i кагана та сородичiв своїх зумiв утвердити в мислi: буде так, як домовились. А що може бути лiпше для сородичiв за мир i злагоду, тим паче пiсля невдалого походу? Жарти хiба, двадцять тисяч мужiв поклали на бородищах. Не убiлених сивиною старiйшин - мужiв. Хай береже Небо вiд таких походiв. Мусять угомонитися на якийсь там час та подбати, аби на мiсце потятих мужiв стали отроки, а на мiсце отрокiв - новонародженi дiти. Тож i задимiли вогнища бiля наметiв, запарувала страва на вогнищах, розносячи по долах та улоговинах Паннонiї пах свiжої кобилятини, телятини, баранини. А де є пахощi страв i тепло вогнищ, там зроджусться тепло серця, як i єднiсть поєднаних кровними узами сердець. Мужi хвалилися на дозвiллi комонями, об'їждженими i не об'їждженими ще, жони - дiтьми, меншими, Старшими i найстаршими. А ще - достатком, що його 'примножують старання роду у стiйбищi i на випасi. Хвала Небу, що посилає злагоду i достаток! Хвала кагановi, що дбає про роди i ту ж злагоду мiж родами! Слава й хвала! Слава й хвала! Каган не мiг не чути ту хвалу (чи є на свiтi володар, що покладався б лише на власнi вуха, земля слухом повниться, ано). А хвала не тiльки тiшила, вона й спонукала Баяна дбати, аби iм'я його возносилося все вище та вище. Як тiльки збiгла половина наступного лiта, аз нею й визначений домовленiстю з Вiзантiєю день про сплату обiцяних ста тисяч, покликав Таргiта й повелiв йому: - Бери лiпшу серед вiрних нам сотню i їдь до Константинополя. Нагадай iмператоровi, хай платить, що обiцяв. Таргiт заприсягнув, як водиться, й подався за Дунай. I в путi не барився, та замiсть сподiваних солiд привiз чергове, i чи не найприкрiше розчарування: iмперiя поскаржилася на скруту, на те, що фiск геть спорожнiв з багатьох причин (одне, не пощастило припинити розбрат iз персами, а друге, земля геть обiбрана варварами), i утрималась вiд сплати боргу, їм не сказали: авари також .Причетнi до поборiв, зате недвозначно натякнули про це, ,а вже потiм розвели руками й мовили: - Слiд зачекати. Вислухавши свого сла, каган спершу видивився не знати як, далi засопiв i налився кров'ю. - Як це розумiти? - поцiкавився в Таргiта. - За кого вони мають нас, ти запитав?! I знову поскакали в Константинополь i з Константинополя гiнцi. "Високий царю! - писав рукою писця свого Баян. - Iмператоре земель вiд сходу до заходу сонця. Не пом'яни мене гнiвом своїм, та знай: несплата обiцяних солiд робить турми ворохобними, i я не певний, чим завершиться сьогоднiшнiй день, що буде завтра. Знаю i вiрю: державний фiск Вiзантiї може переживати скруту, та знай i ти, дарю: цьому вiрю липi я. Люд аварський не хоче вiрити, вiн жадає одного: обiцяних солiд i тому перебуває у великому гнiвi на державцiв твоїх, на всю iмперiю. Благаю тебе, умилостив його сплатою обiцяного, коли не зараз, то в кiнцi лiта, А щоб до того часу вiн не возбуяв гнiвом i не став iз содруга супостатом твоїм, поступись заради супокою однiєю дрiбничкою. Ходить з-помiж аварiв пересуд, нiби люд константинопольський забавляється в годину занеi^ДУ Духу чи в iм'я уникнення такого цирковими вистава,ми. I найбiльше ваблять його в тих виставах навченi спритними наглядачами слони. Чи не могли б пiдлеглi твоєї милостi доправити нам бодай одного з таких слонiв? Певен, ,,те видовисько заколисало б гнiв, а вiдтак i схильнiсть до ворохобнi пiдлеглих моїх i передусiм тих, що мають при собi бронь. Каган аварiв, гепiдiв, слов'ян подунайських Баян". Маврикiй, певно, не знав, як бути з тими баламутними аварами, i вхопився за вимолюваного каганом слона, гейби потопаючий за соломину. - Солiди справдi не можемо зараз сплатити, хай потiм, колись, а слона доправимо негайно. Йому що, повелiв та й забувся, радiв, певно, що бодай цим вiдгедзькався вiд аварiв. А чого коштувало його повелiння пiдлеглим i найперше наглядачам, що мали доправити слона аж оп куди - за Дунай? Говорили-радились i стали на одному: гнатимуть iмператорiв дарунок сухопуттю. Хай i довше правитимуться, зате бiльше буде певностi, що доправлять. I пiшли зi слоном через усю Фракiю, Мiзiю та Дакiю до того мiсця мiж Дунаєм i Дравою, де стоїть великоханське стiйбище. Забрали тi мандри не багато й не мало - всю решту лiта i добрий шмат полiття. Погоничi й наглядачi не приховували втоми й полегшено зiтхнули, коли впевнилися: таки доправили кагановi заморську диковинку. А дiйшло до передачi її на руки аварiв, каган сам вийшов глянути. Вийшов - i стетерiв, а далi й скривився бридливо. - То це таке велике диво? Ведiть його назад. Коли я, каган, не бачу в цiй потворi чогось знадного, вої мої теж не побачать. - Зима не за горами! - силились урезонити погоничi. - Куди подiнемося з сею твар'ю? - Куди хочете, туди й ведiть iмператорський дарунок, вiн менi не потрiбний. Солiди хай шле, плату за пролиту на бородищах кров! А плати не було та й не було. "Милостивий володарю найбiльшої в свiтi iмперiї, - вкотре уже нагадував Баян. - Чуємо та й бачимо, на полуночних обводах землi твоєї громадяться хмари: склавини гуртують силу, i неабияку. Дуже схоже, що знову пiдуть за Дунай iз сiм'ями, на поселення в землях твоїх. Як накажеш бути, що чинити з такими? Стати супроти них стiною чи одкрити путь, хай iдуть i селяться? Ходять мiж нас, як i мiж склавинiв, пересуди, нiби землi Фракiї, як i Iллiрика, пустують пiсля численних вторгнень та полонiв, нiби твоя милiсть може й не перечити поселенню, коли воно буде мирним, без сiч i татьби". Вiдповiдь надiйшла невдовзi i була категорична: нiяких поселень; всiм, хто правитиметься за Дунай, заступати путь i повертати восвоясi. Коли ж не коритимуться, брати на меч i сулицю. "Он як! - зле повтiшався Баян. - На меч i сулицю склавинiв берiть, плати ж як не було, так i немає". I не забарився з черговим посланням: "А як же буде з субсидiєю? Де нашi сто тисяч?" Внизу ж, нiби мiж iншим, дописав: "Люд вiзантiйський подейкує, нiби iмператор спить не на звичайному, з дерева, ложi, а на золотому. Чи не був би вiя ласкавий явити щедрiсть свою й прислати кагановi аварiв бодай одне з таких лож?" Видно було: у Маврикiя ледве стає терпцю слухати аварського сла, котрий з якогось часу перебуває в Константинополi й доволi набрид уже з посланнями свого привiдцi. I все ж за цим разом у нього стає сили волi слухати, а вислухавши, стерпiти: покликав пiдлеглих i велiв їм вдовольнити й цю каганову забаганку. Зате наступна i iмператора вивела з рiвноваги. - Каган ваш занадто багато дозволяв собi! - вибухнув гнiвом i кинув Баянове послання його словi. - Нiяких субсидiй, тим паче в сто тисяч солiд! Вiсiмдесяти не матимете, коли так! Хто-хто, а Таргiт догадувався, що обурило Маврикiя. В кагановiм посланнi до нього йшлося про те, що повелитель аварiв передумав i повертає дароване iмператором ложе. Одне, воно не таке вже лiпотне, хоч i золоте, а друге, що скажуть йому, кагановi, турми i привiдцi турм, коли довiдаються про такий дарунок? Сумнiву немає: скажуть, каган промiняв своїх родакiв на золоте iмператорське ложе. Тож повертає його й нагадує: iмперiя мусить платити нарештi те, що обiцяла, укладаючи ряд. Коли того не станеться, авари вiзьмуть своє силою. "Нелегко буде менi примирити тепер iмператора з привiдцею родiв наших, - думав Таргiт, полишаючи Августiоя. - А мушу, на те посланий сюди". Усякий вiруючий сподiвається: вiра його восторжествуе. Сподiвався й Таргiт. Та даремно. Не того хотiв Баян. Тiльки-но почув з уст гiнця, що сказав iмператор ромейський иа його вимогу - сплатити обiцяне, повелiв скликати турми й крикнув на всю широчiнь ураженого серця: - Авари! Нас знову обмануто! Чули, зновуї! - У-у-у-у!!! А-а-а-а! I! - гримiли турми, знявши над собою бронь i погрожуючи нею. Лише тi, що стояли ближче до кагана, й могли второпати, хто обманув, в чому обмануто їх. Решта i так догадувалася а чи й наперед знала, тому й стрясала тисячоголосим криком не лише ближнi, а й дальнi околiї. - Дiти мої! - пiдливав масла до вогню Баян. - Авари ми чи не авари? Доки ходитимемо у веригах ромейських i терпiтимемо наругу? Один iмператор зламав дане нам слово, потоптав нашу гiднiсть i нашу честь, сказав, нам належить лиш те, що належить рабу за вiрну службу, i другий те каже. Доки це буде? Коли i перед ким хилили ми голови? Хiба для того вибилися свого часу з турецької кормиги, аби завдавати себе в ромейську? Доста! Ми не раби їм, щоб ждати здобуте потом i кров'ю яко милостиню - з простягненою рукою. Не хочуть платити обiцяних субсидiй, пiдемо i вiзьмемо їх силою. Були учора супостатами склавинам, нинi станемо содругами й пiдемо на ромеїв спiльною силою. Хай понуртують тодi, коли рушимо, хай побачать, яких солiд i якої кровi це їм коштуватиме. Це я вам кажу, ваш каган! Ставайте плече в плече, примножуйте мужнiсть свою на достойну справжнiх воїв буєсть - i на ромеїв. Кара i смерть вiдступникам! Кара i смерть!! Турми не стали вимагати в кагана кiлька дiб на приготування - вони у нього завжди готовi. Меч i сагайдак при боцi, сулиця i лук цри сiдлi, їжа для комоней у полi, а для себе - у чужiй оселi. Тож одразу й рушили в похiд. Йшли повз привiдцю й заприсягалися: вони не осоромлять свого iменi - славного iменi аварiв, повелить - Константинополь вiзьмуть на меч i сулицю. А каган знай промовляв та й промовляв до них: "Хай не забувають ромеї, пинi не тi часи, що колись. Тепер авари не є билиною в полi. Мають свою землю за Дунаєм, мають сусiдiв-соузникiв. Я не просто ото похвалявся залучити до походу склавинiв, так сказав, так i буде, а визрiв потреба залучити франкiв - залучу i франкiв. Чули, хоробрi авари? Яка не б Вiзантiя, а й вона впаде, коли те станеться"! Для захисту стiйбищ i люду аварського в паннонських та гепiдських стiйбищах Баян залишив кепдер-хакаиа i десять турм. Всiх iнших повiв на ромеїв. В путi уже взяв пiд свою руку тридцять тисяч i спрямував їх спершу до переправи в Сiрмiї, а там ромейським берегом - на Сiнгидун. Апсиховi ж передав ще тридцять тисяч i повелiв пройти паннонським берегом Дунаю до Августи й Вiмiнакiї, вибрати неподалiк вiд цих фортець переправу i впасти на них неждано й негадано. Паннонськi слов'яни мали зiбратися тим часом i пристати до походу вже за Дунаєм. Земля стогнала пiд копитами тисяч i тисяч, що простували на Сiнгидун, чи епарх того найкрупнiшого города й фортецi ромейської на Дунаї мав настороженi вуха й почув стогiн землi завчасу, - авари ще й до Сiнгидуна не дiйшли, як загледiли попереду невеликий ромейський роз'їзд на .чолi з центурiоном i бiлим полотнищем на укороченому древку. Каган стримав огира, приглянувся пильнiше. "Знають уже, куди правлюсь i чому правлюсь. Воно й не дивно: он як давно б'ємо копитами землю за Дунаєм. Ну, ну, що то скажуть епарховi речники?" Коли зблизився з ними, вимiряв усiх пильним оком i вже потiм запитав: - Хто будете i чого хочете? - Люди епарха в Сiнгидунi Сiфа, достойний. Прибули, посланi ним, запитати, пощо каган переправився на ромейський берег, куди веде турми свої? - На Сiнгидун. Сiфiв нарочитий силився бути спокiйним i врiвноваженим, та голос виказав його. - З яким намiром? - Заволодiти ним i сiсти в ньому яко волостелин. Центурiону явно не вiрилося, правду каже чи жартує з ним привiдця аварiв. - Наскiльки нам вiдомо, - заговорив, долаючи сум'яття i бентегу, - каган в сердечнiй дружбi з Вiзантiєю, ба перебуває на службi в неї. Чому ж порушує такий жаданий для обох сторiн супокiй? Як розумiти це i чи можна вiрити? - Вiр, центурiоне. Сiфу ж скажи, хай явить розважнiсть i передасть нам фортецю без опору. Веду на неї тридцять турм. Коли посмiє заперти передi мною ворота, а тим паче розлютить мене марними втратами, велю прив'язати за ноги i розметати комонями по полю. Всiх iнших, що вийдуть супроти мене з мечем, чекав не лiпше. Сiнгидун не розчинив перед аварами ворiт, а проте й тримався недовго. Не того, то другого дня був взятий на меч i сулицю. Вдоволений тим, каган вiддав город на три доби воям. I пив з усiма, i п'яних оргiй та дiв ромейських не цурався, як усi, хiба що по криївках сiнгидунських не шастав, як iншi, добром ромейським не сушив собi голову, знаючи, за нього подбають iншi. А коли проспався пiсля хмелю та згадав про Сiфа, воїв його, не до помсти було. Прискакали гiнцi вiд Апсиха й сказали: привiдця їхнiй велiв повiдомити, що фортецi Августа i Вiмiнакiя, городи й сельбища, що тяжiють до них, вiднинi аварськi. - Хакан-бег питав тебе, повелителю, чи дозволяєш iти далi, на городи й сельбища Дакiї? - Не лише дозволяю - повелiваю: хай пройде з вогнем i мечем по всiй Дакiї, Нижнiй Мiзiї, Скiфiї. А ще скажiть, я йтиму поруч - землями Верхньої Мiзiї, Македонiї, Фракiї. Зiйдемося десь на берегах моря Евксинеького, i коли Небо посприяє нам, а полон виявиться не занадто переобтяжливим, пiдемо й на Довгi стiни. На радощах не став карати Сiфа i його воїв обiцяною карою. Ба явив навiть епарховi милiсть свою: покликав i Спитав, чи з ним достойно поводилися звитяжцi? - Лишаєшся тут-таки, в Сiнгидунi, - повелiв перегодом, - в своїй оселi i з своєю родиною. А на знак вдячностi за мою добрiсть пособиш нашому привiдцi в фортецi освоїтися з мурами i всiма iншими оборонними спорудами. Про твоє повернення до Константинополя побесiдуємо опiсля, як завершиться наша розмова з iмператором на велелюдних бородищах. XXVIII В Константинополь прибували та й прибували гiнцi. Спершу тiльки з Верхньої Мiзiї, Дакiї, згодом - iз Нижньої Мiзїї та Фракiї. I всi волали про помiч: йде незчисленна сила, казали, й творить противнi здоровому глузду дiла; йдуть варвари, для яких немає нiчого святого: грабують i насилують люд, беруть їхню живнiсть, товар, плюндрують, не лишаючи каменя на каменi, городи, що смiють противитись, святi церкви, що не дають чи занадто мало дають золота. Посiяна ними тривога змусила заговорити про потребу оборони полуночних земель сенат; а вже сенатори вийшла на iмператора й сказали iмператоровi: - Достойний василевсе. Iншого рятунку немає: треба поступитися своїм перед персами, укласти з ними мирну угоду й кинути когорти вiйська палатiйського на аварiв. Гейби пруги iдуть полунотаими землями нашими й лишають їх чорними. - Де саме йдуть? - Спустошили Дакiю, Верхню i Нижню Мiзiї, дiстали вже й Фракiї. Схоже, що простують на стольний город наш - Константинополь. - То в усьому Iллiрику i усiй Фракiї не знайдеться сили, котра могла б заступити їм путь? - Сили провiнцiйного вiйська роздрiбненi, сидять по фортецях i боронять лиш фортецi, аварiв же йдуть тучi. Вся орда рушила на нас, i не тiльки самi авари, паннонськi слов'яни також. - О боже, цього тiльки й бракувало! - Варвари заволодiли вже городами й фортецями Сiнгидун, Вiмiнакiя, Августа, Ратерiя, Акис, Ванонiя, Доро^ стол. Лише палатiйське вiйсько й спроможне упоратися з такою силою. - Нiби в нас мала вона? - гнiвався iмператор. - Нiби в Фракiї, Iллiрику, по всiй iмперiї не можна набрати когорти, здатнi зупинити аварiв? Де нашi стратеги? Чому сидять i ждуть по знати чого? Де сли зрештою? У тих, що стояли перед троном i клопоталися бiдами iмперiї, застигли з дива чи з нiяковостi лиця. Схоже, що не стримаються зараз i запитають: "А на якi кошти? Де взяти такi потрiбнi в сiм дiлi солiди?" Таки нагадав хтось про них чи iмператор сам догадався, перевiв вiддих i сказав, схиляючись до своїх радникiв. - Не знаєте, де взяти на це солiди? А де завжди беремо? Пiдвищити податi, мита, потрусити курiалiв, торговий i рукомеслий люд. Не йдуть самi з мечем на супостата, то хай платять солiди! - На те потрiбний час. - Хто каже, що нi? Потрiбний. То вдайтесь поки що до церков, вiзьмiть у храмах божих, потiм повернемо з лихвою. Йому, видимо, не сидiлося, такий, що схопився б, полишив трон i бодай рвiйною ходою розвiяв та погамував гнiв свiй, обурення, що так i перло з грудей, кликало ДО дiї. - Хто в iз стратегiв, питаю? - Коментiол, Каст, Дроктон. - Кличте їх до мене. Елпiдiя також. Останнiй добре знаний в iмперiї яко сол i муж думаючий. Не раз бував у чужих землях i умiв схиляти до перетрактацiй, а там i до сердечної згоди привiдцiв багатьох земель. Це пiдбадьорило сенаторiв - василевс має якiсь багатообiцяючi намiри, коли кличе Елпiдiя. Допоможи йому, боже, в дiлах i помислах його. На це тiльки й лишається уповати. А так. Пошле стратегiв супроти аварiв - лiпо буде, а пошле слiв до персiв чи до тих же аварiв - ще лiпше. Сли або покладуть край такому тривалому розбрату з персами i повернуть iмперiї он як потрiбнi когорти, або затiють з аварами перетрактацiї i затримають їх на далеких пiдступах до Константинополя. А то не така вже й абищиця буде. Сподiванка виявилася не вельми далекою вiд iстини. Маврикiй так i сказав Елпiдiю яко старшому в сольствi i Коментiолу яко привiдцi виправи супроти аварiв: - Сьогоднi ж гуртуйте надiйне сольство i правтесь до аварiв. Певен, Баянова мета - домогтися негайної сплати боргiв i обов'язково в сумi, передбаченiй укладеним мiж ^ нами рядом. Як собi знаєте, так i мудруйте там, та пам'я^ тайте: перетрактацiї мають затягтися по можливостi довше. Пристанете на вимову Баяна тодi вже, як не пристати буде неможливо. Ви ж, - звернувся до стратегiв, - маєте якнайдоцiльнiше скористатися кожним вибореним у аварiв днем. Знайте: з персами ми по зможемо так швидко замиритися. В свiй час це станеться, одначе не зараз. Зараз легiони, когорти, манiпули маємо шукати тут, у найближчих провiнцiях. Iду на риск: при собi лишаю тiльки гвардiю, в Константинополi - лише дiмотiв. Все iнше, що в в метрополiї i найближчих провiнцiях, вiддаю вам, стратеги. Все, до останньої манiпули. Гуртуйте з них когорти, берiть у фiску, що можна взяти зараз чи з часом, наймайте нових легiонерiв, - як знаєте, так i чинiть, одначе маєте виставити супроти варварiв силу, здатну похитнути їхнi турми й примусити їх пiти з нашої землi. Стратеги довго i, як видалося iмператоровi, доволi-таки промовисто вiдмовчувалися. - Я вимагаю неможливе? - не витримав тiєї мовчанки Маврикiй. - Коли йдеться про життя чи смерть, - взяв на себе смiливiсть вiдповiсти iмператоровi Дроктон, лангобард за походженням, - неможливого бути не може. А все ж, достойний iмператоре, зiбрати за отакий короткий час силу, рiвну аварськiй, не лише п'ять, десять стратегiв не зможуть. - А хто сказав, що вас лише п'ять? Ви - привiдцi легiонiв, що вийдуть супроти аварiв. У помiч собi берiть кого хочете i скiльки хочете. - Де ж вони, тi легiони? - Уже сказано, - став на помiч iмператоровi Коментiол, - у провiнцiях. Буде не зайве, - обернувся, не переводячи подиху, до Маврикiя. - Буде, кажу, не зайве, коли до всього, що збиратимемо пiд свої iнсигнiї, покличемо й випробуванi у сiчах з персами когорти. Не кажу: всi, маю на оцi ту частину їх, без якої там, на бородищах iз персами, можуть поки що обiйтися. Такi когорти не лише посилять скликанi та набранi серед провiнцiйного люду легiони, стануть взiрцем для них, коли дiйде до сiчi з аварами. Маврикiй слухав його насторожено, та, вислухавши, одразу ж перемiнився в лицi. - А що, - обiзвався збадьорено, - це мисль. Якусь частину когорт ми зможемо вiдкликати. Стратеги теж збадьорилися i заговорили навперебiй. - В такому разi, - сказали, - не тратитимемо часу. В одному хочемо бути певнi: у нас будуть пiдстави посилатися на вiдповiдний едикт василевса, коли дiйде до фор" мування легiонiв i до фiска? - Едикт сьогоднi ж буде надiслано тим, кого це стосується. - З нами бог i iмператор! - виголосив хтось iз стратегiв те, що завжди виголошується на завершення розмови з василевсом. Час було йти, та тiєї митi нагадав про себе Коментiол. - Один мент, стратеги. Я не все сказав, що мусив сказати василевсовi. Доки однi стратеги гуртуватимуть легiони, iншi виходитимуть iз згуртованими вже назустрiч аварам, дозволь менi, iмператоре, пiти iз сольством нашим до Баяна i приглянутись до нього. - Тобi, привiдцi всiєї виправи? - А чом би й нi? Доки сольство не повернеться звiдтам, сiчi з варварами все одно не почнемо. Знайомство ж станеться i не буде, гадаю, зайвим. Кагана промацаю зблизька i турми його теж. Однi дивились на Коментiола i дивувалися, iншi встигли перебороти подив i загомонiли збуджено: такого не бувало досi, та чом би не бути? Побачення з привiдцею аварiв багато важитиме. Здається, усвiдомлював те й iмператор. - Хай буде так. Подбай лишень, стратегу, аби тут достойно замiнив тебе хтось i робив усе, що належить робити. То тiльки повелiвати легко: сьогоднi ж сольству вирушити назустрiч аварам. Доки зiбрались та вирушили, минуло кiлька днiв. Коментiол не марнував їх. Все, що можна було покликати на прю з аварами в Константинополi, на околiях, покликав i звiв у два легiони, поставив на чолi одного з них Каста, на чолi другого - Мартiна i повелiв вирушити до мiсця майбутньої сiчi з аварами - у Фiлiпополь та Адрiанополь. Всiх iнших стратегiв спровадив .у провiнцiї, наказавши їм сформувати там на обiцянi солiди новi когорти i негайно ж, без будь-яких зволiкань, надсилати їх пiд оруду Каста та Мартiна. - Вам же, - звернувся до стратегiв, котрi йшли до Фiлiпополя та Адрiанополя, - повелiваю: доки я буду в ава.рiв та перетрактовуватиму з аварами, зробiть з городiв цих неприступнi фортецi i стiйте там стiною. З когорт, що надходитимуть, формуйте новi легiони i дбайте про їхню ратну спроможнiсть. Кожен день, кожен час використовуйте на це. Я ж постараюся затримати аварiв у Анхiалi чи десь-iнде, доки ви не зберетеся з силою, i хай допоможе нам бог у наших заходах. Коментiол обернувся на схiд сонця i осiнив себе хресним знаменням. Вiн знав, на що зважується, i тому не без умислу уповав на бога. Воiстину правду кажуть бувалi в бувальцях люди: лише той, кому немає чого втрачати, може вважатись на таке. Аби бодай на щось спиратися в своїх сподiванках i мати все-таки пiд ногами твердь, послав до стратегiв, що стоять супроти персiв, найдовiренiшого з людей своїх, вручивши, йому, крiм едикту iмператора, ще й власне послання, i в тому посланнi разписав становище на сiверських обводах як таке, що межує з катастрофiчним. "Проти нас пiднялися авари й слов'яни, - писав, не розтлумачуючи, якi слов'яни, i тим зумисне згущав фарби. - На пiдступах до Константинополя стоїть стотисячне аварське вiйсько, а на Дунаї громадять силу склавини. Вся надiя на вас, достойнi, i на вашi змужнiлi в сiчах когорти. Шлiть негайно, i шлiть усе, що можете прислати. На те уповаю, того лише й жду. Запiзнення на час може бути непоправним, а на день - катастрофiчним. Iмператор усвiдомлює це i тому зголошується: настав час замирення з персами', шукає лиш пристойних для iмперiї резонiв на таке замирення". Стратег Комеитiол знав: де-де, а на бородищах iз персами давно ждуть замирення, тож не можуть не потiшитися, довiдавшись про нього, а потiшенi завжди щедрiшi. Може, й не набагато, все ж бiльше пришлють когорт, анiж усi того сподiваються. Так мислив, будучи в Константинополi, на це покладався й тодi, як вирушав iз Константинополя. На путях, що вели до аварiв, мусив думати вже про iнше: як затримати їх на далеких пiдступах, що вчинити, аби повiрили i раз, i вдруге, i втретє? Перше, що примiтив, доправившись до Анхiала, де таборився вже каган i вiрнi йому турми: авари не скористалися вiллами повержених ромеїв, розбили намети перед собором святого Антонiя й живуть у наметах. Побачення з каганом того дня не вiдбулося - десь вiн був, чимось iншим клопотався. - Тим лiпше, - сказав на те Елпiдiй i попрохав дозволу в тих, що стояли ближче до кагана, розбити десь неподалiк намети та перепочити з путi. Бачили, по-iншому засвiтили очима кагановi радники, далебi, сподобалося, що сли вiзантiйськi не йдуть у вiлли сородичiв своїх, уподiбнюються їм, аварам, i поселяються в таких, як i в них, житлах. Доки розбивали намети, та влаштовувались, та перепочивали, спливла ще доба. Авари й далi не кликали. - Каган вiдає, що ми iмператорськi ели, - поцiкавилися в радникiв, - що посланi для перетрактацiй? - А так. - То хотiли б вести вже їх. - Коли знайде за потрiбне, покличе. "На лiпше чи на гiрше це?" - засумнiвався Елпiдiй i вдався до свого соратника i стратега Коментiола: - Що коли Баян затiяв щось лихе i зволiкає навмисне, аби сказати потiм: "Пiзно перетрактовувати, мали ранiш прийти"? - Пусте, - заспокоїв його Коментiол, - набиває цiну собi i тiльки. I хай набиває, нам не звикати. Не напрошуйся бiльше, сиди й мовчи. - Коли ж не сидиться, стратегу. Може й таке статися: доки ми вiдсиджуватимемося тут, турми аварськi вийдуть до Довгої стiни й постукаються в мiднi ворота Августiона. - Коли до того йтиметься, нас завчасно попередять. Я передбачив це i полишив своїх вивiдникiв на путях. Iнше раджу вчинити: повели челядi щедро накрити столи й кликати до трапези тих аварiв, що з ними встиг зазнайомитися. Одне, зазнайомимось ближче, а друге, щось вивiдаємо пiд хмелем. Елпiдiй пристав на те. I столи накрив щедро, i на гостину запросив тих iз оточення каганового, кого знав уже. Та мусив остудити намiри свої i доволi швидко: авари вiдмовились вiд гостини. - Бачив? - i перепуджено, i невдоволено подивився привiдця сольства на Коментiола. - Вони таки щось затiвають або ж затiяли вже i ждуть слушного часу, аби погнати нас, яко приблудних псiв. Треба йти i домагатися зустрiчi а каганом. - Тiльки не сьогоднi, Елпiдiю. Раз накрив столи, сiдай i трапезуй, в усякiм разi, роби вигляд, нiби не журишся тим, що не кличе. Гадаю, саме цим i зломимо його рано чи пiзно. Бiльше не зважав уже на нидiння сла. Зняв iз себе парадне вбрання, облачився в звичайне та й засiв за трапезу. Одного дня пив, та веселився, та ходив стiйбищем аварським чи вулицями Анхiала i другого теж. Здавалось, i не зважав на те, що ходить мiж супостатiв. Одних лише запрошував подiлити з ним застiлля, з iншими й дiлив його. Аж поки не нагадали: - Завтра будьте в кагана, - сказали. - Волiє вислухати вас, ромейських слiв. Коментiол був, мабуть, неабияк запухлий з перепою, каган не на Елпiдiя, на нього дивився та й дивився. - Сказали менi, що ти iмператорський стратег? - Iстину сказали. - I разом з тим - сол? - О нi, достойний привiдцю, не разом з тим. Нинi тiльки сол. - Чому ж так? Чому не з легiонами вийшов супроти мене? Чув, зловтiшається Баян, а проте не став вiдповiдати тим же. Прикинув у думцi, чим завершиться ромейське сольство до аварiв, коли дасть серцю волю, i визнав за доцiльне звести на жарт. - Бо багацько нас, стратегiв, у iмператора, а легiонiв обмаль. Каган сприйняв те по-своєму й прибрав збадьорливовеселого вигляду. - Оце подобається менi. Присяйбiг, чи не вперше зустрiчаю сла, котрий не приховує iстини. Повiдай тодi, муже достойний, з чим прийшов до нас? Коментiол не переставав удавати з себе добродушного. - Та все з тим же. Василеве засмучений незгодою мiж iмперiєю та аварами i хоче знати, чому це сталося, як могло статися? Он скiльки лiт жили у злагодi i взаємнiй вигодi, скiлькох супостатiв угомонили, єднаючи сили. Тепер - розбрат, каган пiдняв турми й повiв їх супроти повелителя та благодiйника свого, iмператора Вiзантiї. Чому так? Тi, що знали Коментiла, знали й те, що у велеречивостi йому не вiдмовиш. Коли не спиняти, говоритиме й говоритиме. Та за сим разом i вiн змушений був умовкнути: кагановi не сподобалося щось у речах його. - А iмператор не вiдає, чому стався разбрат? - До нього всяке доходить, - ухилився Коментiол i не став казати те, чого ждав Баян. - Тому й прислав пас, слiв своїх, аби почули причину розбрату iз уст твоїх. - Мiг би й не слати, коли так. Елпiдiй завважив: Коментiол завагався, пора прийти на виручку, i не забарився подати голос. - Мiй радник i содруг у дiлах сольських не все сказав тобi, привiдцю. Ми не лише затим стали перед твої очi, одбираємо в тебе час, аби узнати причину розбрату. Нас прислано сюди покласти край незгодам i походу, що його спричинили незгоди. Ну, а хто ж, маючи таку значиму повиннiсть, починає розмову з кiнця? Мусимо знати передусiм причину розбрату. Баян усе ще ворохобився, видно було, тiсно йому в його великоханському крiслi. - Коли дбаєте про мир iз пами i волiєте вести про те перетрактацiї, - карбував слово по слову, - пiдiть спершу до свого iмператора та запитайте, доки вiн збиткуватиметься над нами найбезсоромнiшим чином. Чи ми не перетрактовували вже, i не раз, чи не укладали ряд на мир i злагоду? А де те, про що ви клялися на хрестi? Чому щораз вiдступаєте вiд обiцяного? Юстин Другий хоч одвертий був. Той так i сказав: "Радiйте з того, що живете на нашiй землi, i не податi ждiть вiд нас, а лиш того, що дають всякому рабу за вiрну службу". Тиверiй же та Маврикiй обiцяли одне, а чинили зовсiм iнше. I колись, i нинi. Допоки буде те? Про якi перетрактацiї^ може йти рiч, коли ви - клятвопорушники? Хто ходив на склавинiв, коли тi вдерлися в землi iмперiї стотисячною раттю i пройшли з мечем та вогнем до самої Фессалонiки? Хто примусив їх кидати нахапане й забиратись восвоясi? Ми, авари. А чим одплатила нам за те iмперiя? Не лише обiцяних ста тисяч, вiсiмдесяти не платить уже котре лiто. Що лишається робити нам, аварам, коли з нами поводяться, яко з останнiми рабами? А одне: прийти i взяти своє силою. - Достойний! - видно було, Елпiдiя не злякали, навпаки, потiшили кагановi резони, i вiн не лише сам подався наперед - руку простягнув, гейби для братання. - Коли оце i всiєї незгоди, то чи варто нам ламати один об одного сулицi? Iмперiя в великiй скрутi, це правда, фiск її добряче спорожнiв, та не настiльки, щоб не сплатити якихось сто тисяч. - Не сто, а триста! Ви уже трете лiто водите нас за нiс. - Хай i триста. Iмперiя он яка, знайде де взяти. - Великий воїне! - вихопився зi словом i Коментiол. - Коли ти повiрив менi раз, повiр i вдруге: злагода можлива. Чи iмператор не зрозумiє, коли прийду i скажу йому: дотримаймо обiцяного - i сiчi з аварами буде покладено край. А ще таке скажу: на виправу супроти них пiде удвiчi, а то й утричi бiльше, анiж на мир. Сплачуймо обiцяне - i по всьому. - Мали б ранiш мислити так. - Мали б, та що вдiєш, коли клопотiв он скiльки, а iмператор один. Все сподiвався, що якось буде. Настане мир iз персами - об'являться солiди, а об'являться солiди - i з аварами розплатиться. Коли ж зайшло на сiчу, тепер iнакше мислитиме, присяйбiг. Яко один iз слiв його, пропоную перервати перетрактацiї на той час, доки я їздитиму та умовлятиму iмператора. Запевняю тебе, достойний, цiєю домовленiстю покладемо край незлагодам. Раз i назавжди. - Домовленiсть була вже. Нам не домовленiсть - солiди най шле передусiм. - Так розумiю, так i скажу. Я навiть сольство залишу в тебе яко запоруку, що перетрактацiї мiж нами не припиняються, вони лиш перериваються на час. Вiн так i вчинив: залишив Елпiдiя i всiх, хто був з Елпiдiвм, на поругу буйного в гнiвi кагана, а сам повернувся до Константинополя й заходився гуртувати там когорти, слати в усi кiнцi гiнцiв та вивiдувати, що роблять i що зробили вже стратеги. Вiстi приносили не такi вже й сумнi: манiпули, когорти гуртувались повсюдно й правилися на мiсце майбутнiх боролищ - до Фiлiпополя та Адрiанополя, а десь через двi седмицi через Константинополь пройшли й когорти, присланi стратегами з персидських боролищ. - З нами i бог i iмператор! - доповiли Коментiолу, - Мартiн i Каст зiбрали вже пiд свою руку три повноцiнних легiони. - Мало. В аварiв удвiчi бiльше. - Iоанн та Дроктон обiцяють поповнити їх у недалекiм часi. - Все одно мало. Чи вiдаєте, яке то поповнення? Усе нестепнi до ратного дiла новобранцi. - Не тiльки. Багато й лiтнiх, тих, що бували та й бували в сiчах. А вони не гiршi, стратегу, за тих, що прийшли з персидських боролищ. - Усе це лиш утiшнi слова, достойнi. У фортецях ij3 цiєю силою, ясна рiч, усидимо. А що буде, коли каган обмине фортецi та пiде на Константинополь? Кого тодi поставимо на путi його? Тридцять тисяч... Чи це та сила, а якою можна виходити супроти аварiв? А що вдiєш? Солiд таких, як хоче каган, у фiску справдi немає. Та й сумнiвається сенат, що вiн зу