пиниться вже. Такий, як Баян, i солiди вiзьме, i походом iтиме. А що тодi? На якi статки зберуть потрiбнi легiони? Лишається остання спроба - поставити кагановi умову: триста тисяч солiд будуть сплаченi йому, одначе тодi лиш, як вiн вiдведе свої турми за Дунай i зголоситься пiдписати ряд про ненапад. "Хто ж пiде з цим до кагана? Регула, як i честь та совiсть, вимагають, аби йшов я. Та на кого покладу виправу, коли не повернуся з аварського табору?.. А-а, що буде, те й буде, пiду освiдчусь iмператоровi, лк вiн скаже, так i вдiю". Маврикiй не став замислюватись. Одразу i недвозначно повелiв: вдруге ризикувати не варт. Досить буде гiнця, аби доправив речницю i рiшенець iмператора Елпiдiю. А вже Елпiдiй хай пiде i завершить перетрактацiї. - Коли я не об'явлюсь, каган може догадатися що його шиють у дурнi, i не пристати на те, що пропонуємо. - Вiн i так не пристане. Досить того, що Елпiдiя кидаємо в пащу цьому удавовi, тобi немає потреби лiзти в неї. - Тодi утримаймось слати гiнця з твоєю речницею зараз. Зачекаймо ще кiлька седмиць, доки я зберу докупи всю нашу силу та упевнюсь, яка вона є. Елпiдiй довго вагався, як йому вийти перед кагана й сказати те, що велено. А чогось путящого так i не намислив. Єдине, на чому мiг спинитися та уповати бiльшменш, - робитиме вигляд, нiби принiс втiшнi вiстi. Адже iмператор, як би вже там не було, а зголошується сплати ти аварам борг. Потерпав все-таки, проходячи в намет. I не дарма. Тiльки-но заїкнувся, що сплачено буде пiзнiше, кагана нiби з катапульти кинуло. - Отак? - вихопився з дарованого ними ж, ромеями, крiсла й став перед слом, гейби гора перед безоднею. Зламати намети. Негайно! Цiєї ж митi! Зчинилося щось неймовiрне. Однi авари схопилися, мов ужаленi, й кинулись на Елпiдiя i всiх, хто був iз ним в одну якусь мить виперли їх поза каганове обиталище iншi, бачив, застигли, подивованi, видно, не знали, як їм бути. - Стривайте! - силився боронитись Елпiдiй. - Ми сли великої держави, люди недоторканi! Не слухали, гнали до хурдиги й таки запакували туди всiх, i не в стiнах - укинули до пiдземелля. - Варвари! - кричав Елпiдiй. - Скiльки не вчи, скiльки не отесуй їх, були й лишаються варварами. Стривай, бiснуватий, настане наш час, за все поквитаємось. - Коли настане? - подав хтось iз сольських голос. - Чи ваша милiсть не вiдає, що означає оте: зламати намети? Ми приреченi, нас велено скарати на горло. - Не може бути. Не посмiють! - Це варвари, вони все можуть. Тим паче, що сила зараз на їхньому боцi. Озвалися й iншi. Однi казали: не треба було затiвати цi перетрактацiї, iншi йшли ще далi - нарiкали на iмператора Юстинiана, котрий покликав цих варварiв на їхнє безголiв'я. Чи пе вiдав, кого кличе? До антiв перестали ходити з татьбою i замирилися, бач, сорок, коли не бiльше лiт не стинаються вже. Невже i з склавинами не можна було пошукати замирення? Приреченi, як дiти, усе дозволяли собi: поносили покiйних iмператорiв, не обминали й сущих. Далебi певнi були: їм уже все одно. А коли все одно, то чого мають остерiгатися? Бодай перед смертю скажуть те, що каменем лежить на серцi. Та поспiшили прирiкати себе. Коли вiрнi схопили Елпiдiя i всiх iз сольства, що були з Елпiдiєм, терхани, а надто тi з мужiв думаючих, що стояли найближче до кагана й почиталися бiльше, нiж хтось, каганом, отетерiли i не зважилися перечити. Одначе до пори до часу. Як Елпiдiй i всi ромеї опинилися поза кагановим наметом, а крики-протести їхнi чулися ще, коча й вiддалено, хтось iз найстарших вiком радних зiбрався з духом i сказав Баяновi: - Достойний привiдцю, я не радив би тобi робити це. - А так, - заговорили й iншi, i доволi дружно. - Не забувай, з ким вийшли на прю. Це Вiзантiя. Люд її нелiчений, а простори неосяжнi. Є кого виставити супроти нас, е де й розвернутися. Сьогоднi ти вiльно гуляєш по Фракiї, а завтра можуть заступити тобi путь покликанi до меча i сулицi легiони. - Дiйде до скрути, - урезонювали й iншi, - ромеї замиряться з персами, а город Константина заслонять вiд тебе. Навiть твої хоробрi турми неспроможнi будуть покласти пiд копита такий широкий свiт, як Ромелiя. Рано чи пiзно змушений будеш пiти за Дунай. Що тодi скажеш i чим виправдаєш те, що скарав на горло слiв її? Усе можуть простити й забути тобi, цього - нiколи. - А ще й те пам'ятай, Ясноликий: нашi сли теж сидять у Константинополi. Баян вертiвся, гейби заведений, вiдповiдав, лютуючи й не пiдбираючи слiв у лютi своїй, то одному, то другому, зрештою вихопив меча й крикнув тим, що можна чути лише на бородищах, голосом: - Я повелiв - i повелiння своє мiняти не буду: зламати намети! Доля ромейських слiв була, здавалось, вирiшена. Хто стане перечити такому i пiдставляти себе пiд лють неудержиму. Мовчазнi гнулися у великоханському наметi, мовчазнi й вийшли один по одному з намету. А все ж хтось узяв на себе смiливiсть i шепнув вiрним: "Не карайте ромеїв до завтра. Хай уляжеться гнiв повелителя, хай стане супокiйним та зважить усе. В супокої i наймудрiшi стають мудрiшими". Час виправдав вчинок смiливця. Другого дня прискакав iз Константинополя гiнець вiд Таргiта й звiдомив радникiв, а радники - кагана: усе аварське сольство запроторене на острiв Родос i взяте пiд суворий нагляд. Коли щось станеться iз слами вiд ромеїв, його, Таргiтова, голова, голови всiх iнших iз сольства аварського будуть настромленi на сулицi й виставленi на глум i осудовисько при в'їздi в Константинополь. Баян думав, як йому бути iз слами ромейськими день, думав i другий. А на третiй випустив-таки з хурдиги й сказав, аби забиралися геть. XXIX Нiщо не стримувало тепер аварськi турми. Каган так i повелiв, промовляючи до них: на Константинополь! Iдiть i берiть у ромеїв усе, що можна взяти. А повелiння кагана - повелiння Неба. Впали по тому ромейськi фортецi Залдапа, Паннасу, Троксум, нависла загроза й над Фiлiпополем та Адрiанополем. Коментiол мiг уявити собi, який лютий пiсля всього Баян, а iншої сили, що могла б угомонити ту лють, крiм його легiонiв, немає, i сила та не така вже й численна, щоб брати на себе всiх аварiв. Треба кликати на помiч стратегську мисль. Коли вона не пособить, нiщо iнше не порятує вже. - Що знаєте про аварiв? - покликав i запитав стратигiв своїх. - Небагато, достойний. Послухи доповiдають: рискають по Фракiї, яко голоднi вовки, шукають доброї поживи. - Коли шукають, не зосередженi, значить. - Так. Кожна турма дiє осiбпо, схоже, що на власний розсуд. - Цим i скористаємося. Передусiм слiд, гадаю, збити аварського привiдцю з праведного путi. Ти, Касте, иди зi своїми когортами до гори Еми i шукай зустрiчi з турмами, що рискають там. Ти, Мартiне, спрямуй свiй легiон на сам Дунай, до города Неї. Iтимете так, аби менте зтгали йро вас, а прийшовши, явiть себе якомога гучнiше. Я ж мав, авари - суспiль комоннi вої. У його легiонах теж переважають вони, а проте є й лучники та щитоносцi. На лiпше чи на гiрше це? - питав себе. - Коли доведеться брати городи з високими й прямовисними стiнами чи давати табором у полi, i щитоносцi, i лучники будуть он ад потрiбнi; коли ж зiйдемося iз турмами аварiв зневацька, i тi, i другi мало вдiють. Тодi потрiбнi будуть лики i лише мечники". Звiдники доповiдають: турми Баяновi гасають всюди, сам iде Баян поки що не вирушив iз Анхiала. Як то поведеться аварський привiдця, коли зiйдуться саме там? Засяде за щами й боронитиме, як усi, ворота та стiни чи виведу урми в поле? Здоровий глузд стратега каже: мав би сидi за стiнами. I все ж це каже глузд просвiщенного стратега. Що мислить варвар, один бог вiдає. Тiльки правився до Анхiала, стiльки й думав про це та прийдав, як поведеться в одному випадку i як - у другому. а пiдiйшов до нього та постукався у ворота - очам не повiрив: йому вiдчинили їх i, вiдчинивши, сказали: авар немає в городi, знялися на свiтаннi й подалися, толочачи тумани. Ось тобi й варвар, - не йняв собi вiри. - Га, таке утнуги каже маю розумiти його? Довiдався, яка сила йде на тал, i почув остуду в серцi чи подався на помiч тим, супроти яких пiшли Каст i Мартiн?" - Куди пiшли авари? - На скiфську путь, достойний. - I всi одразу чи однi звечора, iншi вдосвiта? - Усi одразу. Ясно, виходить, i таки на скiфську путь. - Послати услiд за аварами вивiдникiв, - повелiв одному iз стратигiв. - Вивiдати, де в каган iз своїми турмами" I не спускати ока. Вiд того багато чого залежатиме. Можливо, уся наша виправа. Вiд такого тлумиська комонних, яким в кагановi турми, йшли з Анхiала, не важко нагледiти. В спечну годи з ними стояли хмари куряви, а широка й бита кiнськимi копитами скiфська путь нагадувала знiвечену ниву. Ваiке виявилось угнатися ромейським легiонам, де були и иншi, за суспiль кiнними. Авари вiддалялись та й вiддала для них. Коли ж примiтили, що за ними йдуть названi засiли в глухоманi обiч путi та й накинули на вивiдппкiв аркапи, а тих, що ухилилися вiд них, догнали й витнули до ноги. На лихо, пройшла одної буряної ночi злива, залила водою путь i скрила аварськi слiди. Посланi Коментiолом новi вивiдники гнали комоней скiфським трактом день, гнали другий, третiй i не виявили аварiв. Схоже було, що скористалися зливою i звернули з путi, а куди - пiди та вивiдай тепер. Коментiол гримав на всiх, хто пiдвертався пiд руку називав бевзями, а ради та розради вiд того як не було та й не було. Аби не вскочити в ще бiльшу халепу, мусив стати табором та розiслати кiнних по околiях, питати люд окольний, чи не бачили валечне тлумисько татей, чи не знають, куди подалося. Iстину люди речуть: ловить рибалка рибу, та колинебудь i риба його спiймав. Кагана з його турмами вивiдиики не надибали - геть здимiв десь, зате натрапили на Кастових нарочитих, а нарочитi потiшили всiх i найбiльше Коментiола доброю вiстю: легiонери Каста вислiдили при горi Ема, неподалiк вiд города Золдапи, три аварськi турми з полоном та награбованим по ромейських сельбищах добром i погромили iх дощенту. Лише поодинокi комонники зумiли вихопитися iз умiло накинутого зашморгу й понесли тривожну вiсть про безлiття, що постигло непереможних аварiв, до найближчих, а то й не лише найближчих турм. Всi iншi або ж лягли потятi, або зняли угору руки й самi стали полонениками при обозi. Коментiолу яко привiдцi й не випадало нiби аж надто виказувати свою радiсть. Та хто втримає її в собi, коли пре, мовби вода з дна. "Слава звитяжцям!" - хотiлося крикнути, аби всi чули та знали: звитяжець передусiм вiн, той, що мудро розмислив i примусив аварiв забiгати по Фракiї, уподiбнюючись сполоханим вiвцям у пепадiйнiй загородi. Вдалий умисел привiдцi завжди багато важив, тут, у поєдинку з аварами, i поготiв. - Передайте Касту, - повелiв не без погорди, - я втiшений доблестю воїв його легiону. А ще скажiть: з-пiд Золдапи хай iде, вишукуючи та громлячи варварiв, до города Неї - туди, де має бути Мартiн. Я теж знiмаюся цiєї ж митi й простую туди. Коли поможе бог, там, при Дунаї, й зiйдемось докупи. Сказав одне, а вчинив iнше. Зiбрав передусiм привiдцiв когорт i вознiс у їхнiх очах Каста. Було то незвичне зiбрання - щось схоже на маленький пир по звитязi, тож не обiйшлося без веселого застiлля, а за столом - без похвальби. Пiдносив братницю - i розтiкався мислiю по древу, випивав наявне в нiй - i знову мислив уголос: коли всi будуть такi стараннi та йтимуть визначеними ним, привiдцею, слiдами, каган аварський неодмiнно опростоволоситься i змушений буде пiти геть. Найперше, що мають вчинити, полишивши табiр, - розшукати кагана Баяна i його турми. Це альфа i омега всiх подальших дiянь їхнiх легiонiв, запорука повної звитяги, коли хочуть знати. Казав та й казав, чому мислить так. А доки мислив та хвалився, розмислюючи, кагана розшукав iнший привiдця ромейського легiону - наймолодший серед стратегiв Мартiн. Йому менше, нiж Касту, таланило в путi. Коли й траплялися авари, то не бiльше сотнi. А то невелика втiха. Одне, безпечнi з безпечних були, а друге, переобтяженi нахапаним. Брали їх, мовби курей на сiдалi. Тож i до фортецi Нея прибув без гучної слави. Уже як засiв у Неї та став ходити по околiях, траплялась i крупнiша рибка. А одного надвечiр'я прискакали на замилених огирах вивiдники - тi, що були на дальнiх вiд Неї околiях, i забили тривогу: по путi, що веде з полуденного сходу до фортецi Нея, правиться сам Баян iз чотирма турмами. Стривожилось серце, стривожилася й мисль. Чи то ж жарти: самого кагана шле доля. Як же йому бути? Принишкнути в фортецi, дати аварам можливiсть пiдiйти, а тодi вже стятися з ними чи вийти й стати на путi кагановiй табором? Фортеця така собi, надiя на її стiни невелика. Лишається iнше: вийти i стати табором, а фортецю тримати позаду як твердь, якою, на випадок чого, можна буде. заслонити себе. Так намислив стратег, так збирався й учинити. А вийшов та отаборився - i мусив одкинути й цей, здавалося, твердий уже намiр: над'їхали гiнцi - тi, що послав їх стежити за пересуванням аварiв, i сказали: каган стає табором на нiчлiг. - Справжнiм табором чи всього лиш на нiчлiг? - Нiяких приготувань не спостерiгається, схоже, що тiльки на нiчлiг. Мати божа! Що коли оце i є вiн, третiй i найрезоннiший вибiр: скористатися темiнню ночi, мирним сном суиостата свого i вдарити на нього зненацька, одразу й звiдусiль? Мартiн - наймолодший серед стратегiв, а молодостi притаманне це: горiти в полум'ї жадань своїх, тим паче, коли тi жадання - слава, i не знати стриму. Не повiрив гiнцям, сам подався на вивiдини i таки зважився: пiдiйшов уночi до аварського табору i впав на нього тодi, коли кагановi i його турмам особливо солодко спалося. Дерзновеннiсть та виправдала себе. Авари не сподiвалися нападу, та ще такого навального, i не стали боронитися. Хто мiг, той вихопився на неосiдланого огира, хто нi, той втiкав куди бачив, аби далi вiд табору, що став боролищем, i далi вiд боролища, що не обiцяло звитяги. Вiрнi не покинули кагана. Стали на захист свого привiдцi стiною i таки вихопили його з тої круговертi, що завертiла всiма на галявинi, а оскiльки не вiдали, хто вчинив напад, скiльки тих, що напали поночi, засiли з Баяном на одному з порослих гущавиною островiв на придунайських озерах та й нишкли там, дожидаючись дня, а з ним i добрих перемiн. Знав би стратег Мартiн, де переховується Баян, не ганявся б за тими, що втiкали навсiбiч, дiждався б дня та й узяв би найбiльш ворохобного з усiх ворохобних варвара без крику та гвалту, а взяв би привiдцю аварських турм, далебi, поклав би край усiй їхнiй ворохобнi, а може, й аварам яко племенi. По молодостi чи з якихось iнших причин не догадався стратег Мартiн порискати на придунайських островах, а каган скористався тим, пересидiв ганьбу свою та й об'явився невдовзi там, де не було ромеїв. Гнiв мав на них нелюдський, тож i клич не забарився кинути: "Авари, до мене!" Збирались докупи двi сили, не сьогоднi, то завтра мала статися сiча, якої i ромеї, i авари досi уникали, хоча й певнi були: рано чи пiзно уникнути не зможуть. У мiсяцi заревi легiон Каста об'єднався з тими, що були з привiдцею, а другого дня усiх їх вiдшукав гiнець вiд Мартiна й оповiстив: ромеї вдруге стали звитяжцями у поєдинку з аварами, за цим разом гору взято над самим каганом. Довго й громоподiбно котилися долами радiснi згуки, возносились догори мечi та сулицi i сяяли потiшенi новиною лиця. Та чи не найбiльше тiшився сам привiдця ромейських легiонiв - стратег Коментiол. - Легiонери! - звiвся в стременах i закликав до тишi. - Ми недалеко вiд сподiваного. Коли вже сам каган лишився турм, з рештою упораємося. Роту даю: через седмицю-другу покладемо край нашiй виправi супроти аварiв. Ждав i не мiг дiждатися зустрiчi з самим Мартiном - хотiлось знати не лише наслiдки, а й подробицi погрому. Це ж не жарти. Двi такi звитяги i обидвi без особливого ypoнy. Так, три торi Ема, посiчено та полонено три турми i при городi Нея чотири. I якi турми! Найнадiйнiшi, тi, що їх Баян iменує вiрними. Побачення з Мартiном дещо притлумило, правда, його радiсть. Мартiн геть усе ствердив, що повiдав гiнець, та мусив зiзнатися, що розглянувся пiзнiш i побачив: полягло аварiв значно менше, анiж розбiглося, i що найбiльше гнiтить його, стратега Мартiна, то це те, що серед потятих на галявинi й поза галявиною не знайшли кагана. - А ти певен, що то були кагановi турми? - Полоненi засвiдчили те. Та й нашi вивiдники бачили його, як ставав табором. - Хм. Шкода, коли так. Ну, та не печалься. Чи з тебе не доста й того, що примусив утiкати найхоробрiшого серед хоробрих i пошив у дурнi наймудрiшого серед мудрих. - Не доста, привiдцю. Поранений вепр лютiший за неушкодженого. Коментiол мусив погодитись, надто пiзнiше, коли народжена звитягою радiсть вляглася, а вiстi про аварiв стали сiяти настороженiсть. Вивiдники щораз певнiше та й певнiше стверджували: аварськi турми правляться на Маркiанополь. Не iнакше як кличуть їх туди, а коли так, кличе каган. - Того не може бути! - чи то дивувався лиш, чи й обурювався Мартiн. - Що ж це вiн не додому, а з дому втiкав? - А коли втiкав спереляку? - пожартував хтось iз стратигiв. - I те могло важити, - мислив уголос Коментiол. - Та найбiльше поява його в Маркiанополi схиляє до iншої думки: саме там зосереджена аварська сила. Коли не в самому Маркiанополi, то поблизу вiд нього. Помовчав мить i знову до Мартiна: - Ти переслiдував його досi, переслiдуй i далi. Пошли загони вивiдникiв на всi путi i по всiх околiях. Мусять не лише бачити, а й напевне знати, чи тiльки тих, що рискають по Мiзiї, збирає каган, чи й тих, що має в Паннонiї. - Буде зроблено. Мартiн круто обернувся, вiдходячи, i в тiй його рвiйностi видiлася не лише рiшучiсть будь-що доконати Баяна, а й певнiсть: таки доконає. "А коли й справдi станеться таке? - пiдозрiло занепокоївся Коментiол. - Привiдця вiн не з гiрших, а молодiсть дозволяй бути до безуму одважiшм. Як украну юдi перед легiонерами, а надто перед iмператором? Чи не скажуть: Каст мав над обрами звитягу, Мартiн - також. А де був i що робив, аби взяти гору над аварами, Коментiол? Може, час та й треба були б уже на себе взяти Баяна?.. А втiм, - передумує, - була б звитяга, славу якось уже подiлимо". Знав: Мартiн не так швидко упорається з тим, що поклав на нього, тож мусив розмислити i визначитись, де стати табором, аби i захист був певний, i супостата свого не випускати з поля зору. Надiйної фортецi поблизу не було. "Найлiпше вдiю, - став на мислi, - коли перекрию проходи в горах. А так, i з каганом не розминуся там, тим паче, як надумається iти до Фракiї, i горами пiдiпру себе твердо". Так i Мартiну сказав: "Гiнцiв шли до гори Еми". А коли прибув, та отаборився, та розглянувся, одiспавшись у наметi, не мiг не похвалити себе: це ж те, що треба! Позаду он якi гори, а в горах звiра всякого, дичини. Лови - його давня, вивiрена за лiта утiха. Як не скористатися нагодою i не бути вдячним нагодi за даровану можливiсть погуляти в горах. Одне, заколисав себе привiллям та дозвiллям, а друге, буде привiд зiбрати веселе товариство, погомонiти за трапезою. Не все ж сольства та сiчi, єству людському i дозвiлля он як потрiбне. Варто було започаткувати їх, лови та застiлля, як не мав уже спину. I днiв не лiчив, купаючись у винi та утiхах, i про виправу та аварiв забув. Тим паче, що й Мартiн довго не нагадував про них. Десь щось казали, щоправда, як повертався з гiр, проте дрiбне i нiкчемне. Єдинижди тiльки й замислився, чи не варто прислухатись до ради, коли хтось iз стратигiв зауважив: "Привiдцю, ми втрачаємо мент, що може згодом не повторитися. Чом даємо кагановi можливiсть зiбратися на силi та бути дужим у виправi супроти нас. Може, слiд було б ударити на нього, доки турми розпорошенi, а ляк, що його нагнав Мартiн, сидить ще в п'ятах?" Замислитись замислився, а винести слушнi резони з того не визнав за потрiбне. "Маркiанополь, - сказав радникам, - мiцна фортеця, кагана за тими стiнами не так просто взяти". Чи втiшив радникiв, не вiдає. Себе ж напевне утiшив, бо знову подався у гори, ганявся за звiриною, дiлив iз стратигами застiлля по ловах. Аж поки не грянув грiм. Мартiн не гiнцiв прислав уже, сам завiтав одного надвечiр'я й забив тривогу: каган полишив Маркiанололь, схоже, iцо иристуб в гори, прямiсiнько на ромейський табiр. - Скiльки ж у нього турм? Яка його сила? - Достеменно не знаю, та щоб помiрятися з нами, гадаю, стане. Бо не тiльки тих веде, що гасали по Мiзiї, з Паннонiї теж покликав. Коментiол одбiлився на виду й не забарився явити Мартiну своє невдоволення. - I ти тiльки зараз кажеш менi цро це? Чому ранiш не повiдомив? Чому сам не став на путi тим, що йшли з Паннонiї, дозволив їм з'єднатися з каганом? - Бо довiдався тодi вже, як були пiд Маркiанополем. Хто мiг знати наперед, що йтимуть? "Прокляття! Як же це могло статися? Баян давно кликав помiч iз Папнонiї чи тепер уже встиг покликати? - То ти певен, що йдуть на нас? - Коли б iшли в Паннонiю, давно звернули б на iншу путь. - Через рiку не переправилися ще? - Нi, хоча й недалеко вже вiд неї. Я повелiв своїм когортам стати там заступом, на мiсцi можливої переправи, i стятися. - Розумно i все ж того не доста. Ми встигнемо ще перейти на супротивний берег? - Чом нi? Хоча поспiшити й не завадить. - Тодi так i зробимо. Зайнятi тобою позицiї посилять мої когорти. Каст переправиться десь обiч вiд нас i обринiв на супротивний берег - по одну i другу руч. Коли станеться так, як мислимо, i обрини ув'язнуть в справжню сiчу, вдарить на них з одного i з другого боку. Удар той буде несподiваним i посiє страх, примусить аварiв стенутися, а з тими, що стенулися, упораємось i меншими, нiж у нашого супостата, силами. Вивiдники завчасно доповiли Баяновi: ромеї засiли по другий бiк рiки, поробили завали й ждуть, коли вiн пiде на них. Цього мав сподiватися i все ж холодом повiяло, коли почув. Легкої звитяги над такими, що засiли, не буде. Перед рiчкою й на рiчцi зустрiнуть стрiлами, там, при завалах, - мечами та сулицями. А ще ж i комоннi є десь... Нi, мусить спершу вивiдати, яка перед ним сила, а тодi вже зважуватися на щось. Правдиво кажучи, його турмам не звикати навалом iти на супостата i долати його силою, а вже ж мав час та й нагоду пересвiдчитись: хитрiсть завше надiйнiша за силу i кровi потребує менше. Недовго вагався аварський привiдця, повелiв розбити супроти ромеїв табiр. Доки був там дось, бiля переправи, позаду встиг вирости великоханський намет, поряд iз ним стали й iншi намети. Забiгали, заметушилися, ясна рiч, i тi, що догоджали кагановi. Та чимось невдоволений повернувся вiн вiд рiки. Ще до того, як зайти до намету та сiсти в наметi, якась муха вкусила. Пiдiйшов, розглянувся i збунтувався, а збунтувавшись, накинувся на всiх - i тих, що ставили намета, i тих, що супроводжували. - Вiслюки неотесанi! Кури безмозглi! - кричав, вибалушивши очi. - Де ви поставили намет? Не вiдаєте хiба: з намету має бути видно все бородище. Все, i те, де стоять нашi турми, i те, де стоять ромейськi легiони. - Де знайдемо таке мiсце, коли наш берег низинний? - То нащо ставите? Нащо, питаю? Метав громи i рискав зором, видно, шукав те мiсце, на яке можна було б показати, як на вигiднiше, а оскiльки не знаходив такого, ще дужче гнiвався. Зрештою сiв на огира й поскакав у той бiк, де турми. До намету не повернувсь уже, iншi над'їхали й сказали: - Ясноликий повелiв знiматися i правитись в он тамтой лiс. - То, може, варто дiждатися ночi? - А це не нiч? Доки зламаєте намети та складете усе, що при наметах, у вози, кромiшня темiнь буде. Каган, щоб знали, тому й починає з вас, всi iншi справдi вiдходитимуть поночi. Коли i куди пiдуть iз лiсу, для всiх, крiм Баяна, ли: шалося таємницею. Певно, удостовiрився привiдця: ромеї ї- iдають своїх послухiв у його таборi; усе, що замислює, коли не того ж, то наступного дня стає набутком супостата i упереджується. Тож i одважився: аби перехитрити Коментiола i об'явитися перед ним неждано й негадано, утаємничить свої намiри. Лиш там, у лiсi, i перед самою виправою скаже терханам: iдiть туди i вчинiть те. А вже як пiдуть (знов-таки утаємничено) послухи ромейськi не встигнуть вийти з табору i попередити своїх. То без сумнiву, то напевно. Неабияк увiрувавши, мабуть, у непогрiшнiсть своїх намiрiв, тiшив уже себе сподiванкою: за цим разом не ромеї його, вiн заманить ромеїв у перевiсище. А сталось таки супротивне: там, куди правив у сутенi надвечiр'я турми свої, стояв напоготовi i ждав слушної митi легiон Каста. Як сталося, що його нiхто не нагледiв перед цим, про то якож и самоти сени не були коли цитати. На умиротворонi майбутнiм норипочшiком i iому довiрливо безпечнi турми його посипалися хмари стрiл. Несподiванка та зворохобила переднiх, переднi розвернули комоней (принаймнi тi, хто мiг ще розвернути) й не стали ждати, що скажуть привiдцi, погнали в зворотну путь. Чого, не всi i не одразу второпали. Тож створилося тлумисько, а тлумисько додало усiм страху, а страх - бажання: рви з копита i втiкай, доки не пiзно. Тим паче, що звiдтам, вiд лiсу, чулись уже закличнi сурми - сигнал комонним настигнути супостата i взяти на меч та сулицю. Хто допитуватиметься в такiй колотнечi, що робити. Втiкали куди бачили. Однi - за привiдцями, iншi - всього лиш за тими, що мали перед собою простiр i сподiвалися: вiн порятує, коли скористаються темрявою i уникнуть погонi. Серед всiх iнших втiкали й вiрнi, а помiж вiрних - i вiн. Баян. Єдине, що встиг утямити: таких перестраханих годi утримати, а дати якийсь лад мусить. Не буде ладу - станеться ще гiрше, нiж сталося. Ромеї нiчого не роблять наполовину, вони коли вже замишляють щось, то замишляють з далеким прицiлом. Турми ж бо пруть у супротивний бiк, до супротивного лiсу. Що коли й там - свої перевiсища? Iз шкiри лiз, аби вихопитися наперед, те й робив, що повелiвав вiрним: - Станьте на чолi турм i вiдвернiть їх вiд лiсу, якого прагнуть. Там - чергова пастка. Не в лiсi - у полi наш рятунок. Дiйшов його клич-волання до турм чи турми й самi боялися тепер лiсу, як вогню, i на клич зважили, i за тими, що вели перед, пiшли. Ось тiльки не долiчився багатьох, коли розвиднилося. Розбiглися в страху перед ромеями по ближнiх i дальнiх полях, по ярах i улоговинах, лiсах та перелiсках. Це додало Баяновi прикрощiв, а прикрощi укупi з ганьбою, що зазнав через власну нетямковитiсть, i зовсiм туманили розум. - Як це могло статися? - гримав на вiрних. - Нiч була, привiдцю. Чи могли бачити всiх i повелiвати всiм? - Ви нiколи й нiчого не бачите. Скачiть у всi кiнцi, як знаєте, так i дiйте, а турми мають бути при менi. Усi й негайно! Не все утрачено. Я ще покажу їм, - кивав на ромоїв, - якни вiн, достсмсиний ратний виверт. Баянi захотiли перехитрити. А оце видiли? - показав нагая. Що замислив, лише вiн знав. А щось замислив, коли похваляється. Бо похвальбу вiд нього рiдко чули. Бiльше вiдмовчувався, та повелiвав дiяти, та пильнував, аби тi, що вволювали його волю i здiйснювали замислене, чинили так, як замислив. Нинi ж не пiзнавали Баяна. I говорив бiльше, нiж будь-коли, i на мiсцi не мiг всидiти. Невже ганьба, що її зазнав двiчi пiдряд, допiкав так? Турми збиралися довго, а все ж збиралися. I те вгомонило врештi-решт Баяна. Виїхав на пригiрок, з якого вiдкривалася полишена за ночi далина, i пильно приглядався до неї. А по якiмсь часi покликав до себе й вивiдникiв. - Скачiть туди, - показав нагаем в один кiнець, - i туди, - показав у другий. - Вивiдайте, хто стояв супроти нас у лiсi, де є тi, що стояли, скiльки їх. Пам'ятайте, маю знати достеменно. Гнiв ненадовго полишив його. Повернулися деякi з терханiв - i знову возбуяв. - Бевзi! - кричав. - Нi на кого покластися не можна. Скiльки казав: шлiть навсiбiч вивiдникiв, знайте, що дiється довкруж! Тi, що готували для кагана страви та дбали, аби був ситий у походi, хвалилися вiрним: - I про їжу забув Ясноликий. - А ви нагадайте. - Пробували. Жене вiд себе, слухати не хоче. - Бо такого ще не бувало з нами, - пояснив хтось iз свiдкiв цiєї розмови, - Жарти хiба, двiчi пiдряд ромеї примушували тiкати, куди очi дивляться. I кого, самого Ясноликого! - Вiн не простить їм цього. - А так, коли дiйде до того, що вiзьме гору над ними, дорого поплатяться за цю ганьбу. - Це все той, Коментiол. Треба було тодi ще взяти на цурку, як був iз сольством. А проте вивiдники iнше доповiли кагановi: не Коментiол примусив його втiкати вчорашнього надвечiр'я - Каст, той самий, що погромив їхнi турми при горi Ема й забрав полон. - Скiльки з ним когорт? Де стоять iншi ромеї? - Коментiол i Мартiп по другий бiк рiки. Здається, як стояли, так i стоять. - Менi не те доповiдайте, що здається, а те, що є! - визвiрився на вивiдникiв. - Доста годувати здогадками, наївся уже! Знову правилися тi, кому належало робити це, ближче до ромейського табору i вивiдували, де ромеї, скiльки ромвїв, що замишляють, користуючись тим, що авари стенулися. Аж поки не удостовiрилися: Каст не повернувся до ромейського табору по другий бiк рiки, усе ще перебуває тут i чи не збирається переслiдувати його, кагана. "Ось тут ми тебе й злапаємо, голубчику", - пообiцяв Баян i не без видимого вдоволення став повелiвати терханам, кому засiсти по один бiк i стежити за перемiщенням Каста, кому - по другий, кому вдавати а себе таких, що перепудилися, зiткнувшись iз ромеями, i повертаються до Маркiанополя, пiд захист фортечних стiн. Умисел той, здається, прискорював бажане. Гiнцi доповiли: ромейськi вивiдники йдуть назирцi за тими, що вiдходять. - Не заважайте їм, хай iдуть, хай вивiдують та оповiщають своїх, де ми, що робимо. А сам вiдходив та й вiдходив. Десь аж о полуднi повелiв турмам зупинитися й робити все, що роблять, коли лаштуються на нiч. I знову прискакали гiнцi вiд полишених у засiдцi турм. - Ромейськi вивiдники, - сказали, - були у Каста, i той протрубив путь. - Хай трубить, не заважайте. Коли ж пiде на нас, вiдрiжте його вiд Коментiола i Мартiна, не дайте надiйти помочi. Все iнше без вас зробимо. Зважуючись на те "все iнше", Баян так собi мислив" "Хай i мiзерною буде моя звитяга над ромеями, однак вона має бути. Iнакше турми геть зневiряться в моїй спроможностi, яко привiдцi, як i в своїй. А зневiрившись, убояться ромеїв, оступатимуться та й оступатимуться перед ними, доки не опиняться за Дунаєм". Повелiвав, де кому стати, як поводити себе - i бентежився, ждав чергових звiдiв - i знов бентежився: тiльки б сталося так, як замислив собi, тiльки б сталося! Усякому жданню надходить край, як i всякiй бентезi. Надiйшов вiн i Баяновiй. Спонукуваний черговою знадою взяти ще одну i, може, вирiшальну гору над аварами, Каст погнавсь-таки услiд за Баяном i незчувся, коли опинився у розставлених на нього перевiсищах. Замишляв пiдiйти поночi i впасти на аварський табiр хмарою, а обернулося так, що авари впали на нього в урочний час - коли зоря благословила свiтання. I звiпугiт... Збору i з супротивної йому сторони, вiд сувiба? Раку. Когорти встигли розвернутися й стати супорта. Та що могли вдiяти, коли вiн їв на ни монно i так навальне. Метали стрiли метали анклави, здавалось, i не рiдшали. Перiи та Гперлипоки дiвати. Всяк обстоював себе, i обстовав тодиж. Авари ж напирали та й напирали звiдусiль затпптпп вали та й затоплювали собою бородище. Касти було пробитися з рештками, що тритися його той потугi прийшов та швидко навсi дареми уготовано зашморг, i зашморг надiйний Довелося викинути бiле полотнище на сулицi i тимска лишився, коли пiдвели и поставили правду що такої ромеї над нами. Каст тупив долу зiр i мовчав. Бачив-бо: бородище усте ленерупами його легiонерiв, а то справдi не те що винив Мартш iз турмами Баяна, що вчинив учiра торжествуе той, привiдцю,-озвався зрештою хто торжествує останнiй, рештою. Може, и не Коментюл, може, хтось iнший. Не чабу ваи ти пiдняв руку на iмперiю. Забуне. Те належал0 б пам'ятати, що вийшли на прибудь з самими аварами вирижив тебе, за гостною i не лише тутдекого й за дiвi. Казав так собi, аби похвалитись, а нiби у воду дивите. Кентол так аж надто вражений був погром. Кас, що убоявся подальшої зустрiчi з аварами у вiдкритому полi i полишив вузькi проходи в горах, сховався за м Диними стiнами Адрiанополя та Фiлiпополя. Той тесно даваний, правдиво кажучи, нежданий i негаданий манев його вiдкрив Баяновi путь у Фракiю. I неабияк Сприяв вiдновленню в аварських турмах ратної буєсгi. Як же, їх убоялися самi ромеї, їм знову вильги'шо iти в ромемськi землi i брати в ромеїв те, чого не взяли за тамтим разом. А така вольготнiсть - найбiльша втiха для всякого авара. Оббирали начисто полишенi нещодавно селища, городи - i славили свого премудрого кагана, брали на меч i сулипю новi - й знову славили та величали великим воїном, повелителем iз повелителiв. Лиш сам повелитель не переймався тими втiхами. Був зосереждено замислений i суворий, гримав на вiрних i повелiвав вiрним: робiть те i те, подайте звiди та перевiрте їх достовiрнiсть. А перевiряли, знову казав: - Довiдайтесь, як поставилася iмперiя до втечi Коментiола з-пiд гори Еми, до втрати Аперiї, Iраклеї, Чурула. - Мовчить iмперiя. Ясноликий, зацiпило iмперiї. - Неправда тої - гнiвався. - Не вiрю, аби мовчала. Адрiанополь - остання ромейська застава у Фракiї. Далi - Довга стiна, а за Довгою стiною - Константинополь. Гадаєте, iмператор не тямить, що таке втрата Адрiанополя? Гадаєте, не дбає, аби не втратили його? Не те бентежило Баяна, що ходив уже на стiни Адрiанополя i не змiг узяти їх. З Адрiанополя, як i з Фiлiпополя, Коментiолу немає вже куди оступатися. А коли так, чому вiн не став захищати вузькi проходи в горах i подався мало не до Довгих стiн? Не в Анхiал i не ще кудись, таки в Адрiанополь. Так дуже злякався й не вiдав з ляку, що дiє? Пусте. Та хитра лисиця знiчев'я не полишить вигiднi рубежi. Щось приховується за тим його вивертнем, i, певно, важливе. Ждав звiдунiв своїх iз роздорiж - i силився збагнути, що приховується, слухав їхнi звiди - i знову силився. А розгадки не було та й не було. "Чи не обiйти нам Адрiанополь? - зродилася смiлива думка i все ж не стала повелiнням для всiх: може обернутися так, що аварськi турми пiдуть на Константинополь, а Коментiол вийде з Адрiанополя i вдарить зненацька на них. Лишається одне, мабуть: потяти його купно з когортами в Адрiанополi. Коли те станеться, усi ромейськi замисли, навiть наймудрiшi з них пiдуть за димом. Саме ж взяття Адрiанополя нажене такого страху, що й Довга стiна перестане бути надiйною. Баян рiзко вiдхиляє запону й велить тим, що стояли по другий бiк намету: - Хакан-бега до мене. Двi доби готувалися авари до осади ромеиської фортецi. Сама ж осада мала початися третього дня. Та не почалася. Рано-вранцi, коли аварський табiр спав ще, на нього пiшли ромейськi когорти - пе тi, що боронили себе в Адрiанополi, тi, що прийшли на помiч Коментiолу з бику Фiлiтополя та Аркадiоноли. Десь згодом уже Баян довiдався: то легiони Iоанна, Мартiна та Дроктона. Тодi, в час нападу, не до того було, мусив сiдати в сiдло в чому спав i гнати огира туди, куди гнали усi його уцiлiлi пiсля нежданого вторгнення i погрому турми. За цим разом не зiбрав уже їх докупи i не став перед ромеями заступом. Вiдходив та й вiдходив, переслiдуваний Коментiолом i напастями, що валились на нього, мовби снiг на незахищену голову, аж поки Дунай не захистив його i вiд переслiдування, i вiд напастей. XXX Сини стояли перед недужою, он як висушеною лiтами матiр'ю, гейби дуби на соколиновезькiм узлiссi, один мiцнiший другого. Воно й не дивно, усi молодi, при повнiй мужнiй силi. Лише Добролику на четвертий десяток звернуло, iншим немає й тридцяти. А вже що лiпi собою, то йой, геть усi маминi цяточки позбирали. - Сiдайте, дiти мої. Сiдайте та повiдайте, як живетемаєтесь на своїх волостях, у круговертi повинностей родинних та родових. Мiряла їх прибитими смутком та немiччю очима i думала собi: чи то такi аж надто ревнi були їхнi з Волотом жадання, чи така щира правда велася мiж них: як хотiли обоє, так i сталося. Повелiв Волот: народи матерi Тиверi i княжому родовi на Тиверi синiв-соколiв - i народила, шiстьом дала життя; казав, коли пестив у слюбнiм ложi: "Волiю, ладо моє незрiвнянне, аби дiти нашi вродилися схожими ликом на тебе, найлiпшу з усiх миловид, а зростом та буестю ратною вдалися у мене", - так i є. Он якi доброликi вони, сини їхнi, i якi високi та дужi собою. Справдi-бо, пiдiпруть собою гори i утримають, стануть край обводiв землi Тиверської - i нiкого не нустять. Як не радiти таким i не пишатися такими? - Самi, жони вашi, дiтки живi-здоровi? - Ано, що нам станеться? Лiта не обсiли ще. А коли так, звiдки взятися немочi? Скажiть лiпше, як ви тут? Смутки, бачимо, не покидають нашу маму. - Смуткiв, дiти мої, менi вже не прогнати, а за все iнше спаси бiг. Живу вами та вашими гараздами. Про Радимка нiчого не чули? Де в зараз? Коли повертається до Тиверi?" - Вiд кого ж могли чути, матiнко гожа, доки сам не у повернеться, нiчого не вiдатимемо. - А гостi заморськi хiба не ходять до Черна? - Гостi ходять, та дрiбнi, не з тих, що знають усе i всiх. Похитує, журячись, головою, а тим часом мислить, як то, справдi, кепсько, що не може знати, де нинi найстарший її, той, що сiв пiсля вiтця на отнiй стiл i взяв на себе брем'я князювання. Багато води спливло вiдтодi у Днiстрi, ще бiльше - в Дунаї. А за водою i лiта пливуть, люди один по одному вiдходять. Он скiлькох не долiчується вже. Пiшов услiд за князем своїм його побратим i лiпший содруг у дiлах землi Тиверської Стодорко, ще ранiш не стало Чужкрая, Кушти, Ближики, Бортника, постарiв, хоча й не полишив ратну службу в стольнiм городi Тиверi, Власт. Ано, тодi, як вiче посадило на княжий стiл Радима, а Стодорко пiшов до Вираю, воєводою в Чернi став таки вiн, а привiдцею дружини тиверської молодший син її i Радимiв брат Добролик. Данко та Велемудр виросли за цей час на сотенних, мають, як i старшi два, жон, дiтей, свої тереми i свої волостi при теремах. Не залишиться необдiленим i найменший - Остромир. Лише той, Свiтозарко, не має свого пристанища i, хто вiдає, чи й матиме його. Десяте лiто минає, як пiшов у ромеї по науку, а все не вертає. Чи така звабна вона йому, тота наука, чи така затяжна? Хоча б вiсточку подав. - Тримайтесь брата-князя, дiти мої, - повчає тих чотирьох, що при нiй, - та землi своєї, вони не дадуть вас в обиду. Вiтець так хотiв, аби ви були твердю для столу i роду нашого, а ще для землi Тиверської. - Ми триматимемось, та чи триматиметься Радим нас? - несмiло, одначе доволi прозоро натякає Данко. - Чом так? - Просив, аби й мене узяв за море, аби i я звикав, як збувати пушнину, знав, де лiпше збувати. Слухати не захотiв. "У тебе е повиннiсть, - сказав, - то й стiй при нiй". - I правду сказав, сину. Зле буде, коли кожен is вас чинитиме те, що заманеться. Повиннiсть є повиннiсть. - А коли вона не до серця менi? Коли мене за море, на торги вабить? - Повернеться Радим, побесiдуємо про се а ним. Самому ж не гоже чинити супроти його волi. Воля князя - закон для всiх, для брата також. Хто вiдає, може, то й на лiпше буде, коли один iз вас князем на столi сидiтиме, лад землi та люду даватиме, iнший торги вестиме, ще iншi дружину гуртуватимуть та дбатимуть, аби була навчена дiлу ратному, аби гожа була стати супроти супостата й захистити землю вiд напастi. - Те й робимо, мамо Миловиде, - поспiшив заспокоїти Добролик. - Нас багато, а земля одна. Кожен мусить шукати в нiй собi мiсце i пам'ятати: дбає про неї не тiльки князь; купно з князем дбають i браття його. З сим, властиво, й прийшли до вас, мамо ваша ласкава: аби запевнили в тiм Радима та й сказали Радимовi, най не бере всього на себе, надiрватися може. - Гадаєш, вiн не довiряє вам? - Так не гадаю, бо маю її, довiру, i немалу. А