а погоджувався. Бачив-бо: се i є та нагода, коли зможе явити себе свiтовi. Убоїться iмператор i пiде зi Склавинiї по добрiй волi - усi знатимуть: примусили пiти анти; дiйде мiж антами i ромеямв до сiчi - знов знатимуть: слов'яни взяли гору над ромеями тому, що там були анти, а вiв антiв князь Келагаст. I най посмiє тодi попрiкнути в чомусь Даная чи нагадати зайвий раз: ти - князь до пори до часу. Сильних не судять, а здатних узяти гору над таким супостатом, як ромеї, не зрiкаються. XXXVII До стратегiв, що стояли на чолi ромейських легiонiв у Склавинiї, послали iнших слiв. Свiтозаровi ж, яко знаному в стольнiм городi Вiзантiї, порадили правитися в Константинополь. Та й сам вiн не перечив. Одне, не дуже певен був, що стратеги ромейськi послухаються антських слiв i пiдуть iз Склавинiї без дозволу iмператора, а друге, вiн, Свiтозар, справдi добре знаний у Константинополi, йому легше буде доступитися до iмператора, нiж комусь iншому з антського сольства. Якусь вагу у виборi сольської мiсiї мало й те, що нiхто не був так обiзнаний iз норовами ромейських слiв, як вiн. Заприсягтися може: рiшенець iмператора про ратний похiд чи його припинення залежить не так вiд iмператора, як вiд тих, що обертаються довкола нього. А серед таких, що стоять близько до iмператора, немало його, Свiтозарових, навчителiв, як i содругiв по альма-матер. На них i покладає надiю. Хай не всю, та все ж не останню. Коли прибув до Константинополя та заговорив iз сольськими про свою мiсiю, не мiг не завважити: ромеї подивованi, ба сполошилися, чуючи з уст свого виученика намiри антiв втрутитися у їхню суперечку з склавинами. Той сполох швидко пiшов гуляти по Августiону i не обминув, звичайно, аварського сольства, яке за Маврикiя постiйно перебувало в Константинополi. А вiд тих довiрених слiв Свiтозарова мiсiя не забарилася стати набутком каганових вух i в сумнiвнiй, як на його розсуд, версiї. Бо не тiльки Таргiт доповiдав йому, доповiли й посланi до Склавинiї вивiдники, i, що найбiльше бентежило дух Ясноликого, запевняли, нiби їм достеменно вiдоме iнше: анти, лишаючись вiрними соузницькiй домовленостi, подають помiч: ромсям i вже тодi, як здолають склаиинiв, пiдуть купно з ромеями на аварiв. "Знай, Ясноликий, - застерiгали, - дружини антських князiв стоять на обводах Склавинської землi в Карпатах i ось-ось пiдуть по нiй лавами". Рiзнобiй звiдiв не мiг не зродити в кагановiм серцi сум'яття, а вiдтак i лютi: як смiють однi з другими iти в Склавинiю, топтати комонями її землю? Хiба забули: Склавинiя - його земля! Вiн був там, володiв нею, а те, що пi: шов звiдти, не є ще резоном. Пiшов iз власної волi, як i прийде брати данину з неї яко з поверженої в сiчi також. - Небо свiдок тому, - висiк iскру i зродив полум'я, - цього не можна так лишати. - Ано! - пiдхопилися покликанi на раду терхани. - Цього не можна так лишати! Їх пiдтримали недавнi отроки, передусiм тi з них, що встигли вiдзначитися в сiчах i стати привiдцями в турмах, а вiдтак i радниками. I сколихнулося море, пiшла гуляти хвиля людського гнiву. Одна вища другої i дужча за другу. - Ми поганьбленi, Ясноликий! Завваж, ромеї усе ще мають нас за своїх найманцiв, тих, що є в них конюхами i не можуть корити собi iнших! - А анти? Чого йдуть у Склавинiю анти? Труби, достойний привiдцю, похiд! Дай нам волю - i ми витуримо за Дунай ромеїв, заступимо путь до Склавинiї антам! Старшi й мудрiшi потерпали вже: невже цi крикуни вiзьмуть гору? - Не поспiшайте! - урезонювали молодших. - Поспiшнiсть належить являти на боролищах, не тут. Тверезий розум iнше каже: хай станеться так, щоб анти розбили з ромеями глека з-за склавинiв та потяли один одного в сiвчах. Ми ж, авари, дiждемося слушного часу та й пожнемо плоди тих звад. - Ждiть, якже, дiждетеся! Сидиння не пiде нам на по житок. Небо тому свiдок: не пiде! Досi мовчазний, хоча не менше, нiж його раднi, обурений каган подає знак i тим кладе край суперечкам. - Пристаю до мислi одних, - каже значущо, - не цураюся поради й других. У сiчу одразу, не розгледiвшись, лiзти нам не випадає. А проте й мовчати, коли йдеться про Склавинiю, не личить. Кличте писцiв. Баян був уже надто лiтнiй, щоб метати, як колись, блискавицi й котити долами громи. Сидiв на узвишшi бiлий, мов лунь, i геть зсутулений, а ще порiзаний борознами-зморшками. По ньому видно, силиться зiбратися а мислями, а зiбратись не може. Гнiв вiдтiсняє їх чи старiсть неспроможна вiдшукати в закамарках пам'ятi бажане? Бiгме, молодшим i тямковитiшим незручно став за нього. Кричать: Ясноликий, а де вона, тота ясноликiсть, коли привiдця їхнiй бiльше на зловiщого схожий? Величають мудрим серед мудрих, а вiн нiяк не спроможеться явити її. Присяйбiг, тому й вибирає золоту середину, що старий уже. Коли б не колишня слава, давно сказали б: "Iди, старче, доїти кобилиць на випасах, поступися мiсцем iншому привiдцi". Та надто велика вона, слава Баянова, щоб смiти казати вголос те, що дозволяв собi потаємна мисль. - Випишемо гнiв свiй на папiрусi, - таки надумається Баян, - i пошлемо його яко застереження iмператоровi Вiзантiї i осiбнопривiдцям антiв. Коли обернеться так, що ми таки встрянемо в сiчу з ними, хай знають, чому встряємо. Пишiть, - повелiв писцям i знову змовк, ба навiть приплющив, зосереджуючись, очi. Послання ве було таким гнiвним, яким хотiли б бачити його раднi, а все ж воно не приховувало того, що думали вони i чого жадали. "Милостивий iмператоре! - розмiрене диктував каган. - До нас дiйшов невтiшний поголос, а люд склавинський ствердив його й свiдченнями, що ромейськi легiони, скоряючись твоїй волi, перейшли нещодавно Дунай i рушили у Склавинську землю яко караюча i свавiльна сила. Вельми подивованi i обуренi цим твоїм вчинком, iмператоре. Кiлька лiт тому укладали ми з тобою ряд i заприсягалися, що рiка Дунай буде вiднинi мвроносним обводом ромейської й Аварської землi, нам - до вас, вам - до нас, а також до пiдвладних нам, аварам, слов'ян не вiльно буде ходити, що житимемо вiдтепер у мирi та злагодi. А де вiн, той обiцяний мир, i де злагода? Чи вам, ромеям, не вiдомо, що земля Склавинська вiдтодi, як гуляв там аварський кiнь i возносився над поверженими склавинами звитяжний аварський меч, належить аварам? По праву переявших змогу i славу належить, василевсе! Пощо ж пiшов туди й береш те, що є нашим? Чи це не та татьба, в якiй ромеї так голосно попрiкають iнших? Чи содруги й добрi сусiди чинять так? Волiли б знати, як розумiти цю виправу? Невже iмперiя прагне нової сiчi з аварами? Лишаюся вiрний нашiй домовленостi i сподiваний на лiпше. Каган аварiв, гепiдiв i слов'ян Баян". Антам писали iнше послання, їм не нопрiкали за порушення миру i злагоди, зате запевняли: коли переступлять обводи Склавинської землi, авари вважатимуть їх своїми супостатами i дiятимуть по вiдношенню до них так, як велить дiяти сумлiння кожного, на чиє посягають татi. - Гiнцi, що доправлять наше послання Таргiту в Константинополь, знайдуться, - уголос мiркував каган. - А кого пошлемо слом до антiв? - Дозволь менi, - вихопився Апсих. - Я швидко вгомоню їх. - Ти тут потрiбний, - одразу ж, не роздумуючи, заперечив йому Баян. - Хто вiдає, як обернеться, може, доведеться гуртувати турми i вести на котрогось iз супостатiв. Поїде, мабуть, Калегул. Брат не явив кагановi такої рвiйностi, як хакан-бег. Пiдвiвся звiльна i мовив: - Ти справдi так вважаєш, Баяне? - Не вважав би, не називав би твого iмевi. - Може ж, саме менi й не варто правитись до антiв i з'являтися їм на очi. - А це ж чому? - Хiба каган не пам'ятає, як сталася смерть Мезамi ра? Молодший брат його є нинi привiдцею в антiв. Вiн був тодi i все бачив. - То й що? - Може вiдомстити менi тепер, а через мене i всiм аварам. | - Коли то було? I ти давно уже не отрок, i ант. Не пiзнав вiн тебе, Калегуле. А пiзнає, то що ж, цим ми й перевiримо, який iз нього привiдця. Калегул, видно, не розумiв чогось, довго монявся та доглядався до мiсця, на яке мав сiсти. Тим скористався один iз Баянових синiв, що ходили уже в терханах, i вихопився " наперед. - Дозволь менi, отче, пiти до антiв. То був Iкунiмон, його, Баянова, утiха i надiя. Всього лиш двадцять п'ять лiт має за плечима, а он який дужий їй ставний стоїть перед вiтцем i який доброликий. Точнiсiнько таким був вiн, Баян, за молодих лiт, дарма що мадерi в них не одної кровi. Ось тiльки певнiстю в собi, мабуть, i младомладий Баян не мiгби зрiвнятися з Iкунiмояом. Воно й зрозумiло: не чийсь там - каганiв син, не якийсь там - наймиловидiший з усiх миловидих i найвiдважнiший серед вiдважних. Проте не лише аварськi дiви гомонять мiж собою, воi, що були з Iкунiмоном у сiчах, також. - Хочеш очолити сольство чи купно з Калегулом, яко один iз слiв пiдеш? - А чому купно? Калегул вiдмовляється, то пiду я. Ближче пiзнаю антiв, своїх супостатiв у будучинi, коли очолюватиму сольство. Одвага його приємно лоскотала Баянове серце. Такий, що окинув би всiх, присутнiх на радi, умиротвореним зором i сказав: бути по-твоєму, сину. Та щось не дозволяло вчинити так. Боявся, що Iкунiмон занадто молод для такої виправи, може привезти вiд антiв не мир, а супротивно тому - воабуякня гнiву антського i сiчу? А що коли саме молодому й поталанить врозумити антiв, не допустити їхнього вторгнення? Де молодiсть, там одвага, а де одвага, гай i звитяга. Будь-кого до антiв не пошлеш. Слати треба знаного й такого, що йому не бракує кебети. Iкунiмон усiм е такий. Може, справдi варто зупинити свiй вибiр на ньому? До тiєї слави, що мав син яко воїн i терхан, звитяга у сольському поєдинку з супостатом аварiв не була б зайвою. А так, вiн, Баян, на схилi лiт уже, останнiм часом почував себе геть змалiлим на силi. Аби каганом по ньому став Iкунiмон, а не помiркованiший i бiльше шанований воями Дандал, цiєї звитяги Iкунiмоновi таки не завадило б. I все ж лячно посилати свого улюбленця саме до антiв. "Хiба так зробити, - мiркує й приглядається до радних, - аби авари повiрили: звитягу в сольськiм поєдинку з антами здобув Iкунiмон, чiльним в аварськiм сольствi призначити його. Калегулу ж шепнути: "Дiйде до перетрактацiй - бери їх на себе. Iкунiмон най буде першим радником при тобi i надiйною обороною". А що, це мисль". - Те, що покладаємо на тебе, вельми багато важитиме в долi родiв наших. Чи розумiєш це, синку? - Чом нi? Маю затримати антiв на обводах землi Склавинської, не допустити їхнього вторгнення в Склавинiю. - Коли упораєшся з цим, найбiльшої шани достоїн будеш. Запам'ятай, стримаєш уже занесений над нами меч, вважай, покладеш Склавинiю до нiг родiв аварських. Аби те сталося, пiдеш до антiв у парi з Калегулом. Досвiд прийде, на випадок чого, на помiч молодостi, а молодiсть - досвiду. XXXVIII Iмператора Маврикiя не вельми збентежило каганове послання: у нього є там, за Дунаєм, як i на полудень вiд Дунаю, сила, спроможна угомонити будь-кого. Це не злютованi наспiх когорти, це палатiйське вiйсько, варваре. Угомонить воно чи й зовсiм витурить iз Придунав'я склавинiв, вiзьметься й за тебе, чекай. I все ж щось муляло Маврикiю. Найбiльше те, мабуть, що його вторгненням у землi склавинiв невдоволенi не лише авари, а й анти. Цi не обмежуються посланням, самi стукаються до Августiону, жадають говорити. - Аварам дайте вiдповiдь на послання та й по всьому, - каже сенаторам. - А цих, антiв, доведеться вислухати. - Що ж скажемо вислухавши? - Найперше, маємо запевнити їх, що виннi в розбратi склавини. Вони ось уже багато лiт не припиняють татьби на вiзантiйських землях, те й роблять, що вторгаються в обводи iмперiї, грабують люд, ба навiть поселяються на теренi Вiзантiї всупереч волi iмператора. Якщо анти так дуже уболiвають за долю склавинiв, хай угомонять їх. Не ' буде татьби, посягань на чужу землю, не буде й нашої присутностi за Дунаєм. Маврикiй вiдмовчується певний час, не iнакше як дошукується чогось. - Хто з антiв прийшов на перетракцiї з нами? I - Стольник Свiтозар. Кiлька лiт тому навчався у вившiй школi Константинополя i був винагороджений сим титулом за успiшне оволодiння науками. - Он як! Ну що ж, це може, й на лiпше. Завтра запросiть його до мене. Небагато домiгся Свiтозар, побачившись з iмператором, так небагато, що змушений був сказати йому на останок: - В такому разi мiж антами i ромеями немає бiльше ряду про мир i злагоду. - Як то?! - не повiрив Маврикiй. - Такого не може ; бути! - Одначе так є. Була, василевсе, домовленiсть не переступати Дунай, вважати його довiчною межею мiж ромейськими й слов'янськими землями. А ви переступили. Iмператор почав вiдступати, вертiвся, гейби необ'їжджений огир пiд сiдлом, та Свiтозар лишався непохитним, знай свого домагався: або iмперiя вiдкличе свої когорти а Склавинiї i тим недвозначно засвiдчить, що мав твердий намiр i далi жити з слов'янами в мирi, або мiж нею i антами буде сiча. Довелося поступатися Маврикiю: пообiцяв знайти iз сплавинами угодну для них i iмперiї мову, а знайде - одразу стане так, як i було: ромеї сидiтимуть у своїй землi, слов'яни - у своїй. - То най iмператор зараз уже, - вхопився за те Свiтозар, - повелить своїм стратегам - Петру та Гудуicy - припинити сiчу i постаратися домовитись iз склавинами про мир i злагоду. Маврикiй дивився на нього очима, в яких блудили i прикрiсть, i сум, i невдоволення. Видно було, ось-ось не стримаєтся й скаже: а чи не забагато хочеш ти, молодче? Одначе сказав iнше: - Ми подумаємо про це. Обiцянка була воiстину ромейська: i так, i нi. А то мала утiха. Свiтозар йшов з Августiону i ледве волiк ноги. Знав: даремно сидiв он скiльки в Константинополi, нiчого не висидiв. Понад пiвстолiття жили анти а ромеями в мирi, нинi настає кiнець йому: коли ромеї купно з iмператором своїм не одумаються за той час, доки вiн правитиметься до своїх, буде Кривавиця, i неабияка. Та вiн поспiшив зневiрюватись i опускати, зневiрившись, руки. Бiльшого, як не дивно, домiгся той iз антського сольства, що його послали в Склавинiю, до привiдцi ромейської виправи за Дунаєм iмператорового небожа Петра та його содрута по виправi стратега Гудуiса. Був такий спритний той антський сол чи незалежно вiд нього так склалося, одначе склалося лiпше, нiж у Свiтозара, i доволi не зле. Поява антiв у ромейськiм таборi за Дунаєм, як i погрози антської сили - пiти супроти ромеїв, коли не заберуться з Славинiї, не стали надбанням лише Петра та Гудуiса. Про те довiдалися деякi стратиги, а вiд стратегiв вiстi про наближення антiв доволi швидко i буряно пiшли гуляти серед легiонерiв. Тi ж, будучи до краю змордованими, не забарилися загомонiти, ба явити навiть дух непокори: допоки триватиме похiд? Он скiльки лiт не бачили жон своїх, дiтей та матерiв, стинаючись в Iранi, а iмператоровi й того мало, загнав їх аж за Дунай, у слов'янськi пралiси, звiдти багатьом i багатьом не буди вороття. Бо сiчi, як такої, немає, а легiонери гинуть та й гинуть у дрiбних, хоча й доволi вiдчутних сутичках. То те нинi, а що буде, як застукає тут зима, коли в Склавинiї об'являться ще й анти? Неспокiй вишукав не лише однодумцiв, вишукав i привiдцiв, а тi не побоялися вийти перед старших за себе й сказати старшим: - Легiонери до краю стомленi походом i вимагають повернення за Дунай, до жон i дiтей. Обидва стратеги - i Петро, i Гудуiс - без нагадувань знали, в ромейськiм вiйську узвичаєно це: за першої-лiпшої нагоди легiонерiв вiдпускають на всю зиму додому на прокорм i перепочинок бiля жони, дiтей, як знали й те,'що такої нагоди не було ось уже кiлька лiт пiдряд, принаймнi для тих, що прийшли з Iрану. Та що вони, стратеги могли вдiяти, коли когорти їхнi рискають по землi Склавинськiй доволi вiльно, а звитяги над склавинами як не було так i немає. Ото лише й утiхи, що стялися, перейшовши Дунай, iз воями Ардагаста, затим - Мусокiя та взяли гору над ними. По тiй сiчi нiхто не виходить i не стає ромейським легiонам на перепуттi, одначе й покори нема i скореного люду не бачать. Усi i все ховається в лiсах, порослих лiсами горах. А на свiтаннi чи й поночi як не в одному, то в iншому мiсцi об'являються ватаги склавинiв i наносять когортам вiдчутнi удари. Присяйбiг, давно пiшли б iз цiєї триклятої Склавинiї, та як пiдуть, коли нiчого не домоглися вiд її привiдцiв? - Слiд зачекати, - сказали тим, котрi вийшли перед них i виголосили бажання легiонерiв iти на зиму по домiвках. - Уже послано нарочитих до iмператора, ждатимемо, що скаже iмператор. - Ждатимемо, доки на нас пiдуть анти? - Пощо не кажете, з чим прибули антськi сли? - кричали тi, що стояли далi. - Волiємо знати, що роблять привiдцi, аби не дiйшло до сiчi з антами? - А так, волiємо знати! Треба було вгомонити чимось нетерплячих, ба й зворохоблених уже, а вгомонити не знали як. I стратеги змушенi були згадати, чого хочуть анти. - Покора i спокiй! - повелiли зично. - Антам сказано: похiд у Склавинiю припиняємо, ждатимемо, доки iмперятор завершить перетрактацiї iз слами антськими та повелить нам, як бути надалi з склавинами, як - iз антами'. Вiдповiдь ця спинила антiв на обводах Склавинської землi, вгомонила, тож вгомонiться й ви! То була неправда. Стратеги ромейськi нiчого такого не казали ще антським слам, та пiсля цих домагань i, погроз з боку власних легiонерiв змушенi будуть сказати. XXXIX Келагаст нудьгував. I йти в обводи Склавинiї передчасно було, ждати слiв набридло. Най Свiтозара немає так довго, тому он куди правитись та й там, у Константинополi, не швидко обернеться. Королi, iмператори вельми проханi є, до них не так просто достукатися. А чому немає тих, що їх послано до ромейських стратегiв, у Склавинiю? До них не така вже й далечiнь. Не пiддаються стратеги на вмовляння чи повелися з його слами так само, як авари а Мезамiром? Не повинно б бути. I одiспався вже привiдця антської сили пiсля походу, i з мужами дружини своєї набенкетувався досхочу. Що ж далi! Так i ждатиме вiдлежуючись? Сказитися ж можна. - Ополчення дулiбське прибуло вже на визначене мiсце? - Коли б прибуло, звiдомило б. - А князi окольнi? Теж не дають про себе знати? - Уличiв, русiв не було ще, а князь Радим прибув учора надвечiр i став табором. - Готуйте застiлля i кличте князя Радима та чiльних мужiв його на трапезу. Вiдтодi веселi застiлля коли й припинялися бiля Келагастового намету, то хiба лиш на час, коли треба було одiспатися захмелiлим. Князь обставив себе содругами з дулiбської дружини й повелiв тим, що дбали про страву та питво, аби столи гнулися вiд щедрот землi Дулiбської, а застiлля було достойне привiдцi такої сили, як антська. I наполягав на тiм, i гримав на челядь, коли щось було не так. А бiльше пив та упивався славою, що на неї не скупилися пiдпилi, дозвiллям, що його було та й було тут, далi вiд Волина i його постiйних вимог, вiд пiдозрiлих позиркiв завжди мовчазної жони. До всього й приводiв не бракувало. Учора гостили тиверцi, сьогоднi прибуло дулiбське ополчення, завтра, хай пiслязавтра прибудуть уличi. Усiх має покликати, вiдзначити щасливий перехiд, напутити на те, що жде попереду, i, отже, випити, воздати кожному яко побратимовi i содругу. Тиверцi, як i уличi, вiдвiдали хлiба-солi в Келагаста, обмiнялися з ним братницями та й пiшли до себе в табiр. А тi, що були Келагастовi содругами й опорою в дружинi, гостювали та й гостювали. Коли - в надвечiр'я i поночi, при свiтлi багать, коли - серед бiлого дня. I все величали свого привiдцю та обiцяли стояти за нього горою, бути його твердю серед дружинникiв та й у ратi ополченськiй. - Ми вiримо тобi, - казали, - вiр i ти нам. Коли дiйде до сiчi, не зганьбимо мечiв, що їх уславили дiди та прадiди нашi, добудемо достойну тебе, князя над князями, звитягу. Захмелiлому море по колiна. Захотiв - сприйняв обiцяне, як ласку, захотiв - возбуяв духом i вирiк перше, що спало на думку. - I то е правда? Добудете звитягу? - Ано. - А я не вiрю, що добудете. - Се нам, мужам i содругам своїм, не вiриш? - Якi ви мужi? Якi, питаю, мужi i якi содруги, коли не зугарнi добути для свого князя найпростiше - дiвкуутiху, ту, що подiлила б iз ним самоту i не дозволила б почуватися самотнiм? Гостi притихли, певно, не сподiвалися почути таке хай i в своєму, все ж у гуртi, далi заяснiли очима, видом та й стали попрiкати самих себе. - Ми й справдi не достойнi свого привiдцi, коли так дбаємо про привiдцю. - Се ж не на день стали, братове! Чи в свiтi тiльки й солодощiв, що мед-напiй, багатий стiл та веселе застiлля? Маємо подбати i про щось iнше! - Ано! I то негайно! Вони й справдi не барилися з тим. Кiлькох дiвок при' везли наступної ночi й поставили перед Келагастом. Ось, i маєш. Вибирай, яка тобi до вподоби, а то i всiх бери. i Князь повагався ще мить-другу i зупинив свiй вибiр на однiй, такiй вишнево-пишнiй i такiй не по лiтах дозрiлiй. Налякана лишень була до краю. - Як звуть тебе? - Дарина. - Лишишся при менi, Дарино. В жони беру тебе собi. Всi iншi, - ще раз поглянув на тих, що були з Дариною, - прислуговуватимуть тобi. Волiєш того, аби прислуговували, яко княгинi? - Ба нi. Нiчо не хочу вiд князя i не потребую. Про їдне прошу: най шукає собi iншу княгиню, мене вiдпустить до мами. - Пусте. Колись дякувати та й дякувати будеш. Iди й готуй себе до слюбу. Плакала, благала плачучи - дарма, Келагаст лишався непохитним. Знав-бо: не перша така. Он скiльки їх плакало, а де тепер готi плачi? Аби зломити якось дiвку, всiм iншим, що лишив при нiй, яко челядниць, сказав: пiдуть iз табору тодi лиш, як ублагають Дарину стати князевi жоною та пiдготують до воседля в оселi. Богами заприсягається: буде так i тiльки так. Намiри його правдивi i щирi е, а що умкнув Дарину, то дива в тiм немає: такий в землi їхнiй iз дiда-прадiда покон. Чи повiрила Дарина в щирiсть та добропоряднiсть князевих намiрiв, нiхто не мiг сказати, все плакала та жахалася, а що дiвки повiрили, те всi бачили. Бо не встигле лишитися в однiм наметi з Дариною, як заходились обходжувати її, улещувати та благати: "Будь щедра з ним i лагiдна. А ще покiрна будь. Не котрiйсь iншiй, тобi послали боги щастя - бути княгинею на антах". Так старалися i такi певнi були в своїх стараннях, що й князя запевнили: все йде, як треба. А Дарина взяла та й поклала край їхнiй певностi, її послали в лазню, аби помилася перед воседлям та иапахтила себе травами благовонними, вона ж... Боги свiтлi та боги яснi, скористалася, що лишили на самотi, i повiсилась. Що зчинилося по тому!.. Йой, що зчинилося! Князь розлютився, нiби язвлений веприще, не знав на кому зiгнати злiсть. Заприсягтися можуть, таки на них, дiвок-челядниць, вилився б гнiв його, коли б не нагодився гiнець та не сказав: обри прислали до князя-привiдцi слiв своїх, i тогi сли волiють бачитися з ним. Прохолонув, вислухавши гiнця, й велiв отрокам приховати десь навку. Сам же перейнявся iншим клопотом i забувся про винуватцiв Дарининої смертi, а тi не ловили гав, скористались переполохом та й зникли з табору. - Як же бути iз слами? - пiдiйшов котрийсь i запитав князя, - Сказати, най розбивають намети i ждуть. - А чо мають ждати? - подивувався. - Хочуть бачитися, то й прийматимемо. Певно, неабияка каламуть знялася в Келагастовiм серць а вiд серця - в мислях через тоту прикрiсть iз дiвкою. Не подумав: обри он яку путь здолали, личило б пригостити з путi, дати час на перепочинок та подумати, доки перепочиватимуть, а може, й вивiдати, чого прибулiї, що сказати, коли зустрiнеться з ними. Поспiшив ставити намета, в якому прийматиме непроханих i менш за все бажаних слiв, кликати князiв окольних, чiльних мужiв ратi своєї. Вiдчував-бо: розмова пiде про дiла всеантеькi, тож усi анти мають взяти участь у пiй. Прихисток аварам без князя, ясна рiч, дали. А про перепочинок вони самi не нагадували. Бачили-бо: анти готуються прийняти каганових слiв, тож мусили подбати, аби вийти i виглядiти на перетрактацiях достойно. I ве схибили: їх таки покликали раннього надвечiр'я до намету князя Келагаста. Приймав їх доволi врочисто. Сам возсiдав на узвишшi святковий, i князi соузних племен сидiли обабiч не менш святковi. Лише мужi були як мужi: у звичнiм для ратних людей одiяннi. Не присутнiсть, чисельнiсть їхня, мабуть, подивувала аварських слiв. Дивилися i казали: он скiльки радникiв у антського князя. Та й тодi, як стали перед Келагастом i почали виголошувати йому хвалу, потiм класти перед ним кагановi дарунки, те й робили, що зиркали то в один, то в другий бiк. Не iнакше як питалися: навiщо це? Сол аварський був по-асiйськи чемний та улесливий, одначе до пори до часу. Коли поклав дарунки та перейшов до дiла, не став таким, одразу i недвозначно запитав, пощо це вiн, привiдця антiв, он скiльки воїв вивiв на обводи землi своєї? Невже то правда, нiби має намiр виступити супроти ромеїв i тим самим вступитися за склавинiв? А може, правдою є iнше: йде на помiч ромеям? Умиротворений перед побаченням iз слами Келагаст знову спохмурнiв i не втримав себе вiд спокуси вихлюпнути ту каламуть, що була на серцi. - Ми, анти, в чомусь завинили аварам, що маємо пояснювати свої дiяння? - Того не кажемо, - поспiшив заперечити обрин. - Всякий волен чинити так, як велить честь i сумлiння. А все ж мусимо застерегти... Властиво, затим i прибули ми до антiв, аби сказати: земля Склавинська повойоваяа аварами i є вiдтодi повинною перед ними. Антський похiд у Склавйнiю - на боцi склавинiв чи супроти них - означав би посягання на володiння каганату. - Отак? - Келагастовi не стало зрештою терпцю, i вiн обiрвав аварського речника на словi. - А ти, достойний сол, купно з родичами своїми чогось iншого не мiг вигадати? Се а якого ж часу уся Склавинiя стала вашою? Се по якому праву? - Казав уже: ми здолали склавинiв у сiчi, вони платять нам данину. - Ти лжеш! - вибухнув гнiвом привiдця антiв й зробив рвiйний рух, аби звестися, та обмежився лиш тим, що сперся обома руками об стiл, на якому возсiдав. - Склавини не були вами скоренi i данини вам не платять! Коли вони данники вашi i як такi перебувають пiд вашим накриттям, чому ви поспiшили iз сольством до нас, а не послали в помiч їм турми свої? Чому, питаю? - Затим i прийшов до князя, щоб сказати: каганат не хотiв би, аби i вiн втручався у суперечку мiж ромеями i склавинами. Ми, авари, прийдемо на помiч склавинам. Дiждемося, що скажуть на нашу вимогу залишити Склавинiю ромеї, i пiдемо, коли не залишать. Вiдповiдь сла аварського видавалася доволi-таки резонною. Та саме те й дратувало, мабуть, Келагаста. - Склавини присилали до нас, своїх кревнякiв, людей i просили помочi у ратнiм змаганнi з ромеями. А хто просив вас? Хто, питаю? Обрин завагався, i того доста було, аби доля виправи його повисла на волосинi. - Гадаєш, я не пiзнав тебе? - звiвся-таки Келагаст i став на рiвнi. - Гадаєш, такому, як ти, повiрю? Чи обри настiльки зухвалi є, чи вiд богiв глузду не мають, що посипають випрошувати миру i злагоди тих, хто здатний сiяти лиш смерть? Ти є брат каганiв Калегул, так? - Я не приховую цього. - Одначе й не зiзнався. Гадаєш, не вiдаю, чому? Хто кричав тодi, коли перед братом твоїм. Баяном, стояло антське сольство: "Убий цього анта!"? Хто домiгся того, що в кагановiм наметi була пролита кров i впав жертвою брат мiй Мезамiр? Не ти хiба? I пiсля всього посмiв прийти й погрожувати нам? - Достойний князю! - зробив крок уперед i став поруч iз Калегулом Iкунiмон. - До тебе прийшло сольство вiд каганату, а не заслiплений ревнiстю отрок, на якого маєш гнiв у серцi. Завваж, коли то було кажуть, коли боги хочуть покарати когось, одбирають розум. Одiбрали вони i в мужiв, посланих на велике дiло - добути мир i злагоду. Замiсть перетрактацiй зчинили вони сварку, а замiсть розуму явили безум. I пiшов бродити хмiль у мiзках, возбуяли гнiвом нiким i нiчим не стримуванi серця. - Мста - голос кровi! - заперечив Iкунiмону Келагаст. - Вона не знає забуття! - Зате знав iнше, - не визнав за потрiбне промовчати Калегул i вдався до погроз. - Кий теж має два кiнцi. Коли знiмеш десницю на наше сольство, не лише ти, весь рiд твiй буде покараний найжорстокiшою карою. Авари не прощають невинно пролитої кровi! - А-а! То отак, значить? - Келагаст ступив крок уперед i вихопив меча. - Авари не прощають, а ми маємо прощати?! - Князю, зупинись! - схопився i в змиг ока став мiж Келагастом та аварами Радим. - Тут правду казали: ти маєш дiло не з родаками кагановими, а зi слами каганату. Та його втручання не порятувало Калегула. Привiдця дулiбiв на те був вправним воєм, аби вчинити, що замислив: спритно обiйшов тиверського князя i проткнув убаяного заступництвом обрина мечем. На мить усi зацiпенiли. Анти дивилися на конаючого Калегула, обри - на їхнього князя. Iкунiмон скористався тим i не став ускладнювати й без того непевне становище свого сольства: пiдхопив смертельно язвленого родака пiд руки i, задкуючи, став вiдступати до виходу. За ним подалися i всi iншi авари; Були сумирне тихi i знiченi. Та тим не порятували себе. Затьмарений каламуттю, що знялася в ньому i геть затопила його, Келагаст знову возбуяв гнiвом i кинув клич: - В мечi їх! Потяти всiх до єдиного, аби i на насiння не лишилося! Тиверський князь встиг стати при виходi й заходився напоумляти, дулiбiв: зупинiться, заслiпленi, втямте, що робите! Та його не слухали. Завваживши те, всi iншi князi землi Троянової поспiшили зайняти своє мiсце поруч iз Радимом. - Чините супротив? - лютував Келагаст. - Являєте непокору?! - Являємо волю бiльшостi, княже! - Радим йому. - Прошу коритися їй. - Ми в походi. Тут моя воля - закон. Вперед, мужi! Князi змушенi були вiдступити з проходу, проте недалеко. Одразу за наметом вилаштувалися купно з мужами своїми пiвколом i вiдгородили дулiбiв вiд обрiв, якi поспiшали вже залишити табiр. Зчинився гвалт, а далi й справжня сiча, i хто вiдає, чим завершилася б та веремiя, коли б не нагодився загiн комонних. - Агiй на вас! Що сталося? - крикнув котрийсь iз тих, що над'їхали. Ворохобники спинилися i вже не посмiли вiдновлювати сiчу: до них наближався Свiтозар iз супроводом сольських. - Що сталося, питаю? - А те, що бачиш, - першим обiзвався Радим. - Князь-привiдця пiдняв руку на аварське сольство, забив Баянового брата. Мусили захищати вiд його гнiву всiх iнших слiв. Свiтоаар довго i сумно дивився на родакiв своїх. - Що ви наробили? - запитав перегодом. - Тебе питаю, Келагасте, сину славного Iдарича. Що ти наробив? - Анiчого! - зле огризнувся князь. - Помстився на винуватцi смертi брата мого Мезамiра i тiльки. - Не тiльки, привiдцю. Дуже можливо, що ти помстився на всьому людовi нашому. I жорстоко помстився. Мав би пам'ятати, се не ромеї, здатнi зрозумiти чиєсь божевiлля, се обри. XL З рiзних земель поверталися антськi сди до Келагастового табору при горах Карпатах, однак i тi, i другi повернулися мало не в один день, i що найбiльше втiшило усiх - принесли добрi вiстi. Як стало явним по їх звiдах, боги не тiльки Келагаста покарали того лiта, iмператора Вiзантiї Маврикiя теж не помилували. Десь чимось прогнiвив вiв свого всевидящего або ж не при собi був тiєї митi i не згадав, що а усiх благочестивих дiянь, найбiльш прикрашують iмператора витримка i помiркованiсть. Йому радили: стань вище гординi, поступися своїм. Це не хтонебудь зворохобився, аворохобились легiонери, опора трону твого. Хочуть, аби вiдкликав на зиму в обводи iмперiї" - вiдклич, кажуть, стомилися в сiчах - зваж i дай перепочинок. Твое нiколи не пропадало i не пропаде. Не послухався стратегiв, анi тих, що були за Дунаєм i волали з-за Дунаю, анi тих, що промовляли їхнiми устами тут, в Августiонi, впав натомiсть у великий гнiв i вирiк у гнiвi: "Нiяких поступок! Теж вигадали - правитись на зиму до жон. Там, у Склавинiї, хай зимують, коли не зумiли скорити її до зими". А того виявилося доста, аби легiонери вiд ворохобнi перейшли до дiла - взялися за мечi й примусили стратегiв, як i стратигiв своїх, втiкати за Дунай, пiд крило iмператора. -: Простiр, кажуть мудрi люди, не терпить порожнечi. Не' потерпiли її й ромейськi легiони. Заволодiвши таборами - кожна когорта своїм, легiонери кричали до хрипоти i вимагали повернення додому також до хрипоти. Аж поки не вiдшукався серед багатьох один, який вийшов наперед i взяв гору над зворохобленими. - Гадаєте, пiдемо на зиму до жон i удостоїмось супокою? А що скаже iмператор, коли довiдається, що ми пiдняли меча на своїх привiдцiв, бiльше того, самочинно полишили боролища, вiддали супостату те, що взяли у нього цiною власної кровi? Невже не розумiєте: за те матимемо не супокiй i не перепочинок - вериги, а то й гiрше - смерть? Куцо мислите, легiонери! I не так, як належало б мислити. То був центурiон Фока, коренастий, збитий iз м'язiв напiвварвар, про що недвозначно нагадувало ромеямйого вогнисто-руде волосся. Легiонери знали його як смiливого й прихильного до них привiдцю. Знали також, що вiн нiколи не молився на iмператора, нерiдко дозволяв собi глузувати з нього, хоч сам мав примiтну ваду - спотворений у сiчах вид. Злiсть Фокину пояснювали всiляко: i шрам дiстав через Маврикiя, i жони не має через таких як Маврикiй. Одначе те, що почули з його уст зараз, не вдовольнило легiонерiв. - Ти радиш нам угомонитися, бути слухняними iмператоровi? - Ба нi! - поспiшив заперечити Фока, - Що дасть зимiвля в Склавинiї i що - покора iмператоровi? Нi в тому, нi в другому не бачу глузду. До iншого кличу вас легiонери: станьмо плече в плече й рушаймо на Константинополь та усуньмо Маврикiя з престолу - ото буде звитяга i перепочинок на довгi часи! Пам'ятайте, доки в Августiонi сидить Маврикiй та повелiває своїм iменем, супокою нi вам, нi кревним вашим не буде! Все сiчi та сiчi будуть! Хiба не вiдаєте: Константинополь ненавидить I Маврикiя, Досить нам об'явитися там, як люд константинопольський кине його в Пропонтиду. - Правду каже! Доки в Августiонi сидить Маврикiй супокою не знатимемо! ' - На Константинополь! Станьмо плече в плече i на Константинополь! Сли антськi не поспiшали полишати землю Склавинiї ждали, чим завершиться ворохобня в ромейських легiонах.' Проникнути мiж них i знати достеменно, що дiється там не мали змоги. А чути багато чули. Тож не обминула їх їгта, остання, що надiйшла вiд ромеїв, чутка: не комусь iншому, напiвварвару i всього лиш центурiону Фоцi пощастило злютувати зворохоблених легiонерiв та повеств на Константинополь, прибрати з їхньою помiччю Маврикiя й сiсти на його мiсце в Августiонi. А вже як сiв, скарав на горло не лише Маврикiя i його рiд - брата, жону малолiтнiх синiв, доньок, а й багатьох iз зпатi i серед всiх - визначного стратега Вiзантiї Коментiола. Склавини не забарилися вийти з лiсiв i стали гуртувати свою доволi-таки порiдiлу силу, сiдати там, де й ранiш сидiли. Вiдпала потреба iти на цомiч їм i в антiв. А тi перемiни не могли не убаяти в серцях багатьох зроджене прикрою сутичкою з обрами сум'яття. - Слава богам! - казали i лаштувалися полишити цей i щасливий i нещасливий табiр. - Слава мудрим i добрим богам! Оберегли-таки нас вiд боролищ i згубних сiч на бородищах. Правилися в зворотну путь i радiли, потiшали себе веселими бесiдами i старались увiрувати: те, що вчинив з обрами Келагаст, кануло у небуття. А так, сольство ж врятували вiд погрому, загинув лиш Калегул. А по тому Калегулу жалю мало. Хiба каган не вiдав: брат його спричинив невинну смерть антського сла Мезамiра, тож i удостоївся того, чого заслужив. Ано, в такiм разi покон у всiх один: смерть за смерть i кров за кров. Певнiсть, що буде саме так: авари посумують, почувши, чим завершилося сольство до антiв, та й прикусять язика, - швидко убаяла всiх. Навiть вiдомi деяким погрози аварського сольства, кинутi не без умислу: "Не думайте, що все це минеться, каган жорстоко помститься вам за пролиту тут кров", - вивiтрилися з пам'ятi. А шкода, сталося не так, як гадалося. Не встигли анти доправитися до своїх домiвок та роз'їхатись по домiвках, як у Баянове стiйбище над Дунаєм пригналось кiлька iз тих, що були з Калегулом та Iкунiмоном. - О великий i мудрий! - водночас упали до нiг. - Покарай антiв, вони зняли руку на слiв твоїх! - Як то? - Спершу тiльки Калегула потяли, всiх iнших вiдпустили. А в путi, уже по цей бiк гiр, настигли i витнули до ноги. Лиш троє нас, що рятували зраненого Iкунiмона, лишилося. - То де ж син мiй? Де Iкунiмон? - Не доправили, сконав вiд ран, i то невдовзi по сiчi. Сказав, аби ти не вiрив, що то хтось iнший вчинив татьбу, то - анти. Захотiли замести кривавi слiди свої... Й без того зiгнутий уже лiтами та понурий надмiру каган, здавалось, приплюскнув до мiсця, на якому возсiдав тiєї жахливої митi, й став схожий на зловiщого, що зирить iз дупла. Воiстину так: приплюскнув i зацiпенiв, слова пе годен виректи. Лиш дихав важко та дивився на тих, що принесли цю жахливу вiсть, отетерiло. Так до безтями перепуджено i так отетерiло, що уцiлiлi вiд погрому сольськi самi перепудились до краю i стали задкувати до виходу, а вже як вийшли з намету, заволали: - На помiч! Каган помирає... На помiч мерщiй! Прибiгли всi, хто мiг допомогти чимось i кого привела всього лиш тривога чи цiкавiсть, а Баян шукав очима одного - хакан-бега Апсиха, того знаного серед аварiв i далеко поза аварами привiдцю турм, котрий, певен був, єдиний спроможний здiйснити його волю - поквитатися з антами. Та саме Апсиха й не було серед присутнiх у наметi. Коли ж вiн появився й нагледiв, Баян поривається до нього, останню силу збирав в собi, аби звестися чи бодай повелiти: пiдiйди,- збудився й поспiшив на поклик. - Що, Ясноликий? - Анти... анти... О Небо! Як мало залишилося вiд колись могутнього i грiзного Баяна. Лиш полиск в очах та жадання сказати щось. Схопив задубiлими вже пальцями свого хакан-бега за руку, силкується наблизити до себе i не може. - Пiдiйми всiх, - спромiгся нарештi на слово. - Усiх, хто здатний тримати меча, i поведи на антiв. Пометись за Iкунiмона... Живим i мертвим - усiм помстись! Сказав - i спустив дух, хоч на Апсиха й не переставав дивитися скляними вже очима. I за руку тримав, нiби домагався: "Чув, що повелiваю? I мертвий не прощу, коли не вволиш мою волю!" Смерть та сталася в перше лiто сьомого столiття. Сусiди казали: "Це знаменно. З вiдходом невгамовного аварського привiдцi вiдiйдуть у небуття такi частi i незрозумiлi чвари мiж людом, що осiв при Дунаї, перестане литися щедро пролита впродовж вiдшумiлого в сiчах вшу кров". А чи буде так, однi боги. вiдають. Люд земний створений для лiпшого, йому завжди хочеться вiрити: буде лiпше, анiж було, нiж зараз є. Київ, 1982-1984