Дмитро Мiщенко. Синьоока Тивер ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Iсторичний роман Частина ПЕРША. ЗАКОНИ I ПОКОНИ В четверте_ лiто своєї єдинодержавної влади iмператор призначив Хiльбудiя воєначальником Фракiї, поставив його для охорони рiки Iстр, наказавши стежити, аби варвари, що жили там, не переходили рiки..._ ПРОКОПIЙ. "IСТОРIЯ ВIЙН" Римляни, неодноразово переходячи пiд проводом Хiльбудiя в землi по той бiк рiки, вбивали i забирали в рабство варварiв._ ПРОКОПIЙ. "IСТОРIЯ ВIЙН". ...Через три лiта пiсля свого прибуття Хiльбудiй, за звичаєм, перейшов рiку з невеликим загоном, слов'яни ж виступили проти нього всi поголовно._ Битва була жорстока, загинуло багато римлян, в тiм числi i їхнiй воєначальник Хiльбудiй..._ ПРОКОП1Й. "IСТОРIЯ ВIЙН" Ген за Днiстром, над широкими долами землi Троянової, знялось i звеселило всiх щойно викупане в океан-морi сонце. Молоде i яснолике, здавалось, усмiхалося довкружнiм долам, вижатим нивам по долах, покликаному в путь чи до рала люду. А то гарна прикмета: коли так весело усмiхається вранiшнє сонце, бути погожiй днинi. Видно, загулялися десь пiднебеснi дiви або розлiнувалися в теплi й припiзнилися заварити в своїх вертепах пиво. Тому й благодать на землi. Анi туманiв з Днiстра та моря, анi мокви iз-за бескидiв. Ясно та гоже довкруж, мовби на вселенське свято. Воно, сказати б, невелике й диво: стоїть та пора, коли i лiто - не лiто, i зима - не зима. Та й день, справдi, не якийсь там: завершено веректу по овинах, по веректi збирається перший на передзим'ї торг пiд стольним городом Черном. А хто ж iз поселян усидить такого дня вдома? Одному треба збути витвори рук своїх, iншому придбати їх. Тому зараз уже не обiйтися без берковцiв для зiбраного на нивi жита, а тому - без поборшнiв для чада, як i без черев'їв для себе, без свити для жони. Iншого гонить на торг потреба придбати сокиру, бо чекає не розчищена в лiсi лядина; ще iнший нишпоритиме по торжищу й шукатиме таке, що вдовольнить його i не опустошить калиту, рало. Багато чого треба поселяниновi, а ще ж усiм, чули, усiм потрiбен вирощений поселянином хлiб. Тож i людно на путях. Однi правляться на торжище з полуденних країв, iншi - з полуночних, ще iншi -вiд Пруту та з-за Пруту. Бо Черн - не осiбно тиверське торжище. Є там сусiднi уличi, є й далекi чи дуже далекi гостi - даки з-за Дунаю, ромеї з-за моря. Тим їхати та й їхати ще до бовванiючого на овидi Черна, iншi близько вже, бачать, як вирує пiд стiнами прибулий удосвiта чи з ночi торговий люд, чують, як iржуть нажаханi чи знудженi за волею конi, й переймаються передчуттям щасливого торгу а чи тривогою за майбутнiй торг. - Йой, мамцю! - тиснеться до матерi яснолика, мовби те сонце вранiшнє, дiвчина. - Дивiться, скiльки люду на мiстi, нам i стати вже нiде. - Посоромся, Миловидко, - заспокоює її мати. - Мiсто пiд Черном он яке, тутки всьому тиверському ополченню є де стати, не лише покликаному на торг люду. - А все ж... - Чим сушиш голову, дiвко, - обертається на мить i знову править кiньми вiтець її. - Про iнше думай i дбай: аби не загубилася в цьому велелюддi. - Таке скажете, отче. - А таке. Легковажна-бо єсть. Захопишся дивами та й пiдеш собi. - Вгамуйся, Ярославе, - захищає мати. - Чого б це вона легковажила? Сидiтиме на возi й дивитиметься на торги з воза. Правда, Миловидко? - Атож. Вони не з далекого далека. Оседок їхнiй всього лиш за сотню поприщ, нижче по Днiстру, а в Миловиди таке вiдчуття на серцi, нiби на край свiту вирядилася. Тож i ширить на все очi, надто коли наблизилися до Черна, а в Чернi - до торгу, ширить та виголошує своє звичне: йой! Стариня не везе на торг великих скарбiв. У возi анi кузнi, анi вичинки, анi рукодiлля, саме лиш збiжжя, те, що подарував їхнiй ратайськiй родинi бог Сварог та щедра ролейна нива. Тому й шукають на мiстi ратайський кiнець, стають помiж тих, що торгують збiжжям. Бо вiтцевi не вперше бути тут, вiн знає, що робить. Поки розпрягає та порає коней, поки розпитує сусiдiв, як iде торг, Миловида теж норовить засвiдчити свою господарську щирiсть: вкладає на мiсце добутий перед цим берковець iз вiвсом, порає припорошеного за дорогу воза. Коли ж вiтець сказав обом - i їй, i матерi: "Глядiть тут, а я подамся шукати покупця на товар та й корiвки на нове подвiр'я", - стала й загледiлася на торжище. Леле, яке воно справдi велелюдне! А гомону, а бесiди, а смiху! Аж серцю лоскiтне вiд тiєї бадьоростi людської. Не задовольнилася тим, що побачила з землi, згадала мамину раду й сiла коло мами. Аякже, з вивершеної хури лiпше й далi видно. А вже як усiлася, не забарилась засокорити до своєї мами. I дивувалася вголос, i допитувалась, хто отi люди в байбереках, звiдки тi, що в кептарях, таких бiлих i таких щедрих на узори вишиванках? З-пiд гiр? Йой, то ж, певно, здалеку. - А то що жовтiє, мамцю? - Певно, гончарний посуд. - Можна, я пiду та гляну? -- Агiй на тебе! Не чула, що казав вiтець? - Йой, мамцю, - ластиться й цiлує матiр у щоку. - Солоденька моя! Це ж поруч. Чи я для того їхала в далекий свiт, аби просидiти на возi? Може ж, нагледю щось вельми гарне та й придбаємо. Мати вiднiкується й старається бути твердою, як буває твердий iз ними вiтець. А проте що далi, то менше твердостi в її голосi. Бо що вдiє з своєю донею, коли та доня, мовби сама знада. Серце виймає улесливiстю, щирим та ласкавим словом. А ще видом своїм, добрим та лагiдним, красним та ясним. -_ Матиму я клопiт з тобою, Миловидко, ой матиму! - журиться вголос i так вiддалено дивиться на доню, схоже, щось iнше гадає собi. - Iди вже, що вдiю, коли ти така мила та рiдна серцю моєму. Тiльки ж не гайся, чуєш? Бо прийде вiтець - пуги надає обом нам, присяйбiг, надає. Обiцялася бути й була слухняною. Пiшла, погамувала дiвочу цiкавiсть - та й назад. Зате якою щасливою та осяйною повернулася до мами, як щебетала розповiдаючи. Чужi люди зглядалися, чуючи тi щебетання. Бо таки голосиста в Ярослава з Випалу дiвка, та й розповiдати, видимо, є що. Ано,_ чули, як виспiвує! Мовби соловейко в гаю. Окрини всякi бачила i горнята теж бачила, полумиски лiпi тримала в руках, а тарiлi ще лiпшi, дивно-предивно розмальованi. Є в гончарнiм кiнцi поставцi, братницi, опаницi, є й макотери. - Придбаймо, мамцю, - Миловида вкотре уже бере матiр за руку, яскою зазирає у вiчi. - Такий лiпотний поеуд на торгу; так прикрасить нову нашу оселю.. - Чи я перечу? В нову господу i те, i друге, i третє потрiбне буде. Та чи вистачить на все те збiжжя? Най пiзнiше, як придбаємо корiвку. Сидять мати з донею на покритому веретою возi i бiдкаються, i сподiваються бiдкаючись. А сонце все вище та вище пiдноситься у вись пiднебесну, не просто грiє - припiкає вже, i тi, що клопочуться торгом, змушенi врештi-решт зняти з себе теплу вдяганку й освiдчитись сусiдовi: "Ото днина, нiби не до зими, до лiта хилиться". А торг iде собi, люд, як i зрання, вирує пiд стiнами, i гомiн того виру товiдступає вiд заклопотаних старим як свiт клопотом жiнок, то знову накочується на них, стає зрештою звичним, чимось схожим на гомiн бору в негоду. Та ось i на ту звичнiсть знайшлася у гаморi торжка незвична веремiя: загули, засвистали вiддалено, зрештою ближче i голосно, певно зближалися iз ратайським кiнцем, гудцi, заволали, збираючи цiкавий люд, речники, щедрi на кумеднi витiвки скоморохи. Чулись збадьоренi вигуки, чувся регiт зiвак, та над усе здiймався над торжищем i над тими, що сiяли гомiн на торжищi, спiв сопiлок, дзвiн гуслiв, витинали на всi лади рожки та бубни. - Люди, тиверцi! - прорвався нарештi i взяв гору над гамом людським голос речника. - Нинi у городi Чернi, у князя Волота, велике свято: утинання волос отрочатi. Князь i княгиня хочуть подiлити ту радiсть родинну з усiм людом i просять його до столу на хлiб-сiль. Чули? У городi велике свято! Князь i княгиня просять на хлiб-сiль! - А що то є, мамцю, - цiкавиться Миловида, - утинання волос? - А те, доню, що князевому сину виповнилося нинi дванадцять лiт. Вiд сьогоднi вiн уже не дитина - отроча, пiде в науку до дядька-навчителя. А це - знаменний день, перший крок на стезю, що веде до княжого столу. - Отак? Овва, то то ж справдi свято i неабияке. Гудцi наблизилися тим часом до їхньої хури й спинилися,затиснутi цiкавими, гудуть-витинають на колiнах, пiдбадьорюють скоморохiв. А тим аби була музика: шпарко вибивають по-молодечому невтомними ногами, кумедно вихиляються всiм тiлом i ще кумеднiше пiдморгують, кривлять зугарнi на витiвки пики. Людовi тiльки подай, люд за боки береться з реготу, а скоморохи стають уже на руки, йдуть по землi колесом. Смiх, галас, регiт у стовпиську. Миловидi не все видно з воза, i вона пiдводиться, стає ногами на збiжжя, зазирає через людськi голови. - А погляньте, дiвоньки, - чути звiдтам голос, - i наша Миловидка тут. Гей, Миловидко, чи чуєш? Дiвчина оглядається в той бiк, звiдки кличуть, проте першою завважує молодцiв, а затим i дiвок iз Випалу мати. - Йой! - жартує чи дивується. - Звiдки бiг послав? - А все звiдти, тiтуню Купаво, з Випалу, - чемно вклоняються молодцi, познiмавши шапки. - Добридень вам! - Добридень, добридень. I куди путь тримаєте? - А так, на люд глянути, видовиськом потiшитись. - I стариня дозволила? - Чом би й нi? - Вам - нехай. А дiвкам? Чули, Добромиро i ти, Мирославо? Вам теж, питаю, дозволили? - Атож. Присяйбiг, тiтуню. Ми ж не самi, з молодцями нашої вулицi. I Миловидку пускайте. Чулись-те, у князя свято, велелюдне вiншування княжича буде. - Зась! Вам дозволено, то йдiть собi, Миловидка не пiде. - Мамцю, - мало не плаче дiвчина. - Згляньтесь та пожалiйте, зозулько моя. То ж так цiкаво, то ж раз на вiку. - I не проси, i не благай, - стоїть на своєму мати. - Ось-ось вiтець повернеться, що я скажу йому? Це ж не в гончарний кiнець, це до Черна. - То ми заждемо Миловидчиного вiтця, - стали на захист своєї ровесницi молодцi. - Заждемо й ублагаємо, аби дозволив. Миловидка ж не сама, у гуртi пiде. Чи на нас покластися не можна, тiтуню Купаво? Це ж не кудись - на свято йдемо. Князь Волот не дозволить, аби у нього на святi ганьбили когось. Мати Купава гнiвається, i так, i сяк вiдмагається. Та що вона вдiє, коли напосiлися всi: i сусiдськi дiвки та молодцi, i власна дитина? Єдине, на чому стала i стала твердо, - ждатиме мужа Ярослава. Як вiн скаже, так i буде. Ано. Вiн батько родини, його слово над усе в родинi. II_ Вiд княжого терема до соборного наместя в дитинцi мало не третина поприща, а величальникiв i просто цiкавих до урочистих подiй у родинi князя Волота не бракує. По один бiк вистеленої витворами ткаль стезi стоять юрми люду градського i по другий теж. Та чи не найбiльше їх, людей, як i охоронцiв ладу на пострижинах, на самiм намiстi, ближче до мiсця торжества. Чи то достеменно знали, чи передчували: ось-ось почнеться свято, принишкли всi, i гостi, i горожани, зирять у той бiк, звiдки має вийти отроча. Дверi у терем розчиненi настiж, величальницi бiля порога вже, а то певна ознака: поява княжича ось-ось станеться. I передчуття не обманули тиверцiв. Першими вийшли на люди князь Волот i княгиня Малка, за ними йшов княжич Богданко у парi з своєю нареченою Зориною Вепровою, за княжичем i Вепровою правились, побравшись за руки, сестри Богданковi, княжни Злата та Миланка. Усi такi гожi i такi святковi, що незвичному до розкошi поселяниновi, тим паче з околiй, нiчого не лишалося, як сказати про себе "йой" i затамувати подих. Князь i княжич були зодягненi в свiтло-синi, щедро вишитi на полах i по подолу каботи, озутi в червленi чадиги, княгиня, як i наречена Богданкова, - в бiлi, з заморської тканини тунiки, поверх тунiк - барвистi, кольору розпуклої троянди корзна. Княжни Злата та Миланка, значно молодшi за Богданка i дрiбнiшi одна одної, мали таке ж розкiшне, проте iншого кольору вбрання. Голову кожної з жiнок покривала дибаджева шапочка з хутряним околишем. Князь i княжич простували пiд сонцем простоволосi. Воно й не диво: князь-вiтець мав здiйснити посвячення, син-княжич - стати перед присутнiм на посвяченнi людом таким, як знали його усi дванадцять лiт - з непокритими й незайманими до сьогоднi кучериками. Вони ж... Боже Свароже! Вони такi шовково м'якi, та буйнi, та золотавi цiєї погожої днини, що шкода й торкатися їх. Як вийшли з терема, так i рушили на намiстя - пара за парою. Нiби засвiдчували тим свою кревну єднiсть. Величальиицi не забарилися привiтати княжу родину i найперше - княгиню, яко матiр, пiснею. Слава тобi, слава, пречистая мати Дала князю сина, нам - надiю злату. Нам надiю злату, потiшницю свiта, Будь здорова, жоно, премногiї лiта. Вони приєдналися до княжої родини й пiшли слiдом за родиною на намiстя - туди, де чекали на княжича тиверцi, а мiж тиверцями - обрядовий стiл, вiнки-величання, засiдланий кiнь. При конi був уже й дядько, середнiй на зрiст, та мiцний у раменах муж, при бронi i обладунку ратному. Довкола столу просторо i вiльно. Навiть тодi, як спинилася там i зайняла своє мiсце княжа родина, вилаштувалися величальницi, не вiдчувалося анi незручностi, анi тiсняви. Князь обертається тим часом до княгинi i каже їй, вклоняючись. - Позволь, мати, дитя вiд тебе взяти. Усi ждуть, яким буде повелiння княгинi Малки, а вона хилить до землi голову i мовчить. - Твоя воля, княже, - мовить зрештою й непомiтно зiтхає. - Дозволяю й речу: в добру путь, в щасливу годину, синку. По тих словах пiдiйшли до Богданка два отроки, взяли його пiд руки й легко, геть не натужуючись, посадили на стiл. I знов заспiвали величальницi, тiльки тепер уже не голосно, як перше, стримано i утаємничено сумно: Чи знала ти, мати, Що життя давати - Серце паювати: На буйнiї вiтри, На зимнiї стужi, На власнi зароки, На людськi уроки; На те, що є нинi, Що буде потому, На всi дорiженьки, Що ляжуть дитинi Вiд отчого дому. Княгиня тепер аж не стрималася й дала волю сльозам своїм. Та князь не зважав на них. Узяв до рук ножицi, примiрявся й утяв кiлька локонiв. Потiм ще i ще. Був такий твердий та непохитний у намiрах, нiби не вiдав, що постригає власного, до того ж одного-единого сина, нiби байдуже йому, що той син пiде вiд сьогоднi на чужi руки, не знатиме, що таке маминi пестощi, надiя на кревних i захист вiд кревних. Ано, так, певно, й було: князь радiв, що забирає вже вiд матерi сина, посилає його в достойну науку - гострити розум i серце на святеє дiло, бути мужем ратним i думаючим, а вiдтак опорою землi i люду. Тому й твердий, тому й не зважає на материнi сльози. Коли б князi зважали на них, хто берiг би землю i люд тиверський вiд чужкраю-супостата? Присяйбiг, у чужинському ярмi ходили б. Розумiє те княгиня Малка чи мусить розумiти: утерла врештi-решт останнi сльози й наблизилася до Богданкової нареченої. - Як тiльки князь завершить пострижини, пiдiйдеш, дитино, вiзьмеш вiнок отой i увiнчаєш ним княжича. Знаєш, що слiд казати вiнчаючи? - Ано. - То й добре. Щит i меч пiднесе йому iнша - дiвчина з люду. - А де та дiвчина? - А й справдi, де? - обертається княгиня до челядникiв. - Пiшли по неї, зараз має бути, достойна. Челядникам давно сказано: вiдшукати серед присутнього на пострижинах люду лiпшу з лiпших дiвицю i втлумачити їй: має передати княжичу броню i тим благословити iменем люду тиверського на ратнi подвиги. Та то тiльки сказати легко: вiдшукати лiпшу з лiпших. А де знайдеш таку? З нiг збилися, а її нема та й нема. Тi ховаються, вивiдавшись, кого шукають княжi биричi, тi жартують i випихають наперед нiчим не примiтних дiвиць, а то й таких, що їм вiдьом та упирiв тiльки й здоровити. Дiвки упираються, ясна рiч, а то й кричать пробi, i челядники, розгледiвшись, змушенi махати на них рукою. А проте знайшлися й такi, що вказали на найлiпшу. То була Миловидка з Випалу. Дiвчина не повiрила спершу, що вказують на неї, а пересвiдчившись, таки її мають на оцi, поспiшила сховатися за молодцiв свого городища. - Не лякайся, красна дiвице, - заспокоювали її княжi биричi. - Ти пiд охороною володаря землi Тиверської, тобi нiхто не вчинить кривди. Вручиш княжичу iменем люду нашого броню на пострижинах та й пiдеш собi. Молодцi з Випалу змушенi були стати на захист дiвчини. - Вiтець її не велiв їй вiдлучатися вiд нас, та й ми обiцялися не спускати ока з Миловиди, бути в одвiтi за Миловиду. - Ото яке лихо. То ходiть i ви. Постоїте неподалiк, пождете, доки вчинить волю князя i люду, та й заберете собi. Бо лiпшої за неї в усьому Чернi не знайдемо. Миловида холонула серцем i опиралася як могла. Та її не слухали. Взяли пiд руки й повели туди, де здiйснювались пострижини. Молодцi випальськi, а з ними й дiвки таки не зреклися подруги, йшли поруч i запевняли її: "Будь певна, нiкому не вiддамо; треба буде - торговий люд покличемо". Та чи могли заспокоїти дiвчину їхнi запевнення? I страхалась, i нiяковiла, да так, що люди самi по собi, без чиєїсь спонуки оберталися в її бiк i яснiли видом: леле, яка добролика дiвчина! Та гляньте ж бо, людове, яка дiвчина iде поздоровляти княжича! Запримiтила те дiвча й княгиня. - Привiтай, вродливице, - пiдiйшла й торкнулася Миловидиної руки, - привiтай, кажу, княжича з отрочим вiком, броню вручи йому iменем люду тиверського. Най буде слово-побажання твоє красним та щедрим на добро, як i сама є. Зорина Вепрова стояла вже бiля вiнка й ждала на неї, дiвчину з люду, ба навiть пiдказала, як рушали: "Я перша здоровитиму". Коли ж дiйшло до привiтання, затнулася нараз i втратила дар речi. Миловида тепер тiльки завважила, яка вона дитина ще, i взяла на себе смiливiсть допомогти дiвчинi. - Най завше будуть iз тобою, княжичу, маминi ласки, - випалила одним духом, - i вiтцева мудрiсть та мужнiсть також. Аби був ласкавий iз людом своїм, як мама була з тобою, i мужнiй та мудрий iз тими, що посягатимуть на нашу вольнiсть i на нашi статки, як є вiтець твiй. Пождала, доки Зорина увiнчає княжича вiнком, i вже тодi наблизилася до нього, уперезала мечем, передала щит i шолом. Не бачила, як поставилися до її казань князь iз княгинею, люд довкружнiй. Чула тiльки: дружно й голосисто нагадали про себе величальницi. Рiс у лiсi дубочок, бiг з-пiд нього струмочок, Мов брат брату радiли, допiзна гомонiли: "Ти рости-виростай, мiй дубочку", "Ти бiжи-хлюпочи, мiй струмочку. Доки жебiнь пiд коренем чую, Доти весело в свiтi лiтую". "Не боюся i я, брате, згину, Доки ти стережеш мого плину". Пiсня та, немудрi в простотi своїй слова стосувалися вже не лише княжича, а й дядька, того мужа при мечi, що пiдвiв опiсля коня й допомiг Богданковi сiсти в сiдло, засвiдчивши тим: вiднинi не мати i не вiтець - вiн буде отрочатi навчителем i поконiв роду, i ратного дiла, i житейської мудростi. Було ще коло пошани на засiдланому конi, були щедрi квiти, що ними устилали та й устилали княжичеву путь, потiм - величальнi пiснi, привiтання та побажання отрочатi, аби веселий був на многотруднiй стезi мужа i князя, аби так легко та зручно сiв на отнiй стiл, як сiв на той, де утинали кучерi. Та Миловида не доглядалася й не дослухалася вже до того, що було на наместi. Почула вiд челядникiв: "Ти вiльна" - й подалася до своїх поселян, а з поселянами - далi вiд княжого свята, князiв на святi. - Чекай, Миловидко, куди ти? - Йой, сестрички, сама не вiдаю, куди бiжу, проте бiгти мушу, бо лусну. Присяйбiг, лусну вiд того, що тутки сидить, - показує на груди, - пiсля тамтих пострижин... -_ Ну й чого б то? Усе вже позаду. - Хто скаже, що все позаду? Гляди, князям знов засвербить у носi. - Ото-бо яка. Чи ти тутки одна-єдина? Не повередили досi, не повередять i потiм. - Пiди знай... Їх мовби пiдслухали. Миловида, дiвки та молодцi з Випалу не встигли ще й iз натовпу вийти, а вiд мiсця пострижин, надбiг уже молодець їхнiх лiт й доземно вклонився тiй, що уперiзувала княжича мечем. - Я до твоєї милостi, дiвчино гожа. Дивилася на нього розгублено й не знала, що казати. Молодець не схожий був анi на челядника, анi на дружинника. Нi виглядом, нi чемнiстю не схожий, поселянин - i тiльки, а зупинив, бач, чогось хоче. - Коли ласка, - промовила й одразу ж збагнула: не те сказала, що належало сказати. - Тебе кличуть. - Хто? - Княгиня. - Боги... - Миловида боязко й стривожено глянула на подруг. - Я ж казала... - Вона, - поспiшив заспокоїти молодець, - не чогось там... За сказане синовi красне слово подякувати хоче. Княжич ось-ось завершить коло пошани, i всi сядуть за столи. Княгиня й хоче, аби ти теж була там, аби вона могла вiддячити тобi достойно. - I Цур, i Пек їй - не пiду. Не зважала вже анi на подруг, анi на того, що кликав, твердо рушила до ворiт, котрi вели iз Черна. За нею - i всi iншi. Та якщо Миловида менш за все шкодувала, що не сидiтиме за княжим столом i не бачитиме, що буде на пиру, то всi iншi з Випалу не те, видно, думали. В усякiм разi, хтось iз молодцiв оглянувся невдовзi, а оглянувшись, зупинився й iнших зупинив: той, що прибув посланцем вiд княгинi, не повернувся до своєї повелительки, йшов слiдом за випальцями. - А ти куди? - не вельми чемно заступили переслiдувачевi путь. - Миловида сказала, не пiде. - То й добре, я теж не пiду, коли так. На нього дивилися, мов на блаженного. - Княгиня не посилала мене, - пояснив. - Вона тiльки бiдкалась, що дiвчина з поселян зникла. Ну, я й викликався наздогнати й сказати, що кличуть. Коли Миловида не має бажання йти на той клич, я теж не повернуся вже до града. Ви iз Випалу? - Ну то й що? - А я з Сонцепiкської весi. Краяни ми i близькi. - Хо! То чому ж мовчав? Чули, дiвчатонька, це наш! - I вже не з нечемностi, по-дружньому штовхнув молодця до гурту. Звали молодця Божейком. Диво невелике, у Випалi теж є_ Божеї, одначе цей видався Миловидi приємнiшим, нiж усi iншi. Є щось у нього вiд рiдної мами - такий лагiдний i такий добрий, є щось вiд сонця - такий красний та звабний на виду, що й ну, а є й вiд вiтру - веселий та жвавий, серце окрилюється, чуючи його. Та й бесiда он яка мила, єй-єй, як у їхнього пралiсу: скiльки йдуть, стiльки й гомонить, усiх велеречивих примусив змовкнути. I все усмiхається їй. Миловидi. Чом так? Кепкує, пригадуючи, як перелякалася, коли сказав, знову кличуть до княгинi ? А певно, чом не посмiятися, коли є з кого? Геть розум стратила, вжахнувшись ще одних запросин. Йой, буде тепер розмов та й буде. Подруги ж не стримаються, усiм i все розкажуть. III Хай славиться iм'я Божественного, одначе то тiльки сказати легко: "Стеж, аби варвари не переходили рiки". Попробуй надати сказаному твердинi iстини й упоратися з тим, що покладено на тебе самою iстиною. Кому не вiдомо: землi iмперiї межують iз землями варварiв на сотнi й сотнi римських миль - вiд Понта Евксiнського до Сiнгiдуна. А другої Довгої стiни на тих сотнях миль не поставиш. Кажуть, Дунай - не Марiца, його треба умiти перейти. Кажуть, там iмперiя спорудила надiйнi фортецi, досить змiцнити їх, розумно скористатися ними - i варвари не пройдуть. А йому, Хiльбудiю, мало утiхи з тих казань. Дунай справдi i широкий, i повноводний, i зарослями та плавнями надiйно вiдгородився вiд варварського свiту. Та ба, то лиш власники загороднiх вiлл та зажирiлi патрицiї можуть покладатися на тi перепони, воїнам вони - не така вже й завада. Хiба не переходили через той же Дунай i готи, i тi ж слов'яни? Всього лиш чотири лiта тому вторгалися в ромейськi землi. Не допомогли легiони, не допомогли й фортецi. Обiйшли найближчу з них - Туррiс, вибрали на Дунаї зручне мiсце i переправилися, а переправившись, немов тi пруги, пройшлися по землях iмперiї. Тодiшнiй намiсник Фракiї, стратег i племiнник iмператора Гсрман мав iз ними мороку, i хто знає, чи перемiг би, коли б не був справжнiм стратегом. У багатьох свiжа ще пам'ять про тi подiї, i в Божественного теж. Та чому саме його, Хiльбудiя, послав вiн стерегти полуночнi обводи iмперiї? Вiрить у його здiбностi яко полководця чи зважає всього лиш на те, що Хiльбудiй командував варварами у вiйнах з Iраном i знає, якi вони є, що робити тут, на побережжi Дунаю, аби вiн став недоступним для варварiв? Добре, коли бралося на карб одне, бралося i друге. Погано тiльки, коли долю його вирiшило зовсiм iнше, скажiмо, зла воля iмператрицi Феодори. Яко полководець в армiї iмператора Хiльбудiй рiдко бував в Августiонi. Його мiсце - у_ вiйську, а оскiльки вiйсько ромеїв вело затяжну вiйну з Iраном, мусив бути на вiйнi. Одначе про нову василiсу iмперiї наслухався i немало. Будучи донькою наглядача за звiрами в цирку, Феодора рано осиротiла й стала жебрачкою, потiм - актрисою-танцюристкою i куртизанкою, яку багато хто знав у Константинополi i знав не з кращого боку. Та чого не буває на вiку, надто з жiнками, надiленими розумом i вродою. Випадково чи з волi Всевишнього вiдвiдало безпутню донедавна миловиду каяття, а вже каяття повело до храму святої Софiї, де молився й iмператор, i змусило вимолювати в заступницi убогих i знедолених - матерi божої - помилування. Покута недавньої куртизанки тривала не день i не два - мiсяцi, за кожною церковною вiдправою, а сама куртизанка, молячись, проливала такi щедрi сльози, мала такий скорботний вид, що на неї звернув увагу iмператор i вже не залишив розкаяну грiшницю, а до всього й жiнку божественної лiпоти поза своєю благочестивою увагою: Феодора з актриси i жебрачки стала василiсою iмперiї, а iмператору - вiрною жоною. Якщо колись дивувала всiх безпутством, неприхованою торгiвлею своєю неземною вродою, то тепер, ставши iмператрицею, дивує благочестям. Весь пломiнь серця свого (а воно в неї таки здатне на велику, по-людськи щедру любов) вiддала мужу своєму, божественному iмператоровi Вiзантiї Юстинiану: була йому другом у родинi i радником у дiлах державних, спонукала на будiвництво храмiв для пiдданих, будинкiв для безпритульних, змусила переглянути законодавство, насамперед на користь церкви, доклала немало зусиль, аби iснуючий у Константинополi будинок Сампсона став богоподiбним свiдченням батькiвського пiклування василевса про гнаних i голодних, принижених i знедолених. Подейкують, що та ж Феодора, будучи колись байдужою до релiгiйних змагань у Константинополi, стала непримиренним ворогом єресi, що саме вона водила рукою iмператора Юстинiана, коли той пiдписував едикти про переслiдування манiхеїв, iудеїв, самаритян, язичникiв - усiх, хто сумнiвався в православ'ї й дозволяв собi вiровiдступництво. Так чи iнак, а одягнувши дiадему iмператрицi, облачившись у величну тогу, Феодора побачила, як личить їй, жiнцi неземної вроди, i тога, i дiадема, побачила й вiдчула, який приємний вiн, смак високої влади. Де ж пак, колишня жебрачка, танцюристка, жiнка, що вiддавалася всякому, хто мiг покласти на руку обол, тепер василiса, та, що стоїть при iмператорi й повелiває з помiччю божою всiй iмперiї. Як тут не пишатися дiадемою i не погратися в благочестя? Користуючись неабиякою прихильнiстю Юстинiана, та що прихильнiстю - побожним схилянням, ладнiстю скрiзь уступити i всiм поступитися, Феодора вiд порад августiйшому i впливу на августiйшого перейшла до рiшучiших дiянь i вчинкiв: почала приймати в Августiонi чужоземних послiв, листуватися з iмператорами, шахами та королями, а вiдчувши, що королi малiють перед її розумом, а посли - перед жiночою знадою, не вагалася: коли треба було домогтися свого, пускала в хiд лестощi, хитрощi, не скупилася на зваби, як i на обiцянки, i таки домагалася. Неприховано (принаймнi перед василiсою) радiв з її успiхiв iмператор, дивувався їм сенат, та чи не найбiльше були подивованi стратеги i воїни iмператорської армiї. Жарти хiба, десятки лiт рiзалися з воїнами Iрану, хотiли i не могли примиритися з ними. А василiса взяла на себе той непосильний труд i таки примирила, бiльше того, звела одвiчно ворогуючих привiдцiв двох держав i так розчулила, звiвши, що вони вкрай розщедрилися i пiдписали мiж собою вiчний мир. Полегшено зiтхнуло вiйсько, люд вiзантiйський, зiтхнула, здавалося, сама земля. В усякiм разi, коли вiн, Хiльбудiй, опинився по тих пам'ятних усiм подiях у Константинополi, потiм - i в Августiонi, печать полегшення почувалася на всьому i на всiх: вiд охлосу до сенату i вiд сенату до iмператора. I нiкого не цiкавило тодi, чим приворожила iмператриця послiв i привiдцiв Iрану, що бiльше важило в їхнiй розчуленостi - краса чи розум василiси. Величали її, потiшенi успiхом, божественною. I схилялися перед її божественнiстю. Доти не доводилося Хiльбудiю бачити василiси Феодори й знати, хто така Феодора. Задовольнявся тим, що оповiдали iншi. Коли ж побачив, подиву й зачудуванню його не було меж. Боже праведний!.. Та це ж i є та сама Феодора, яку вiн знав за молодощiв, з якою дiлив амуровi пристрастi на вiллi свого товариша Ксенофонта! Та Феодора була, ясна рiч, зовсiм юною, все ж сумнiву немає: це - вона. Той же мармурово-бiлий лик, тi ж великi карi очi i голос... Давно чув його, та другого такого не доводилось уже чути. I очей, здається, не бачив таких, як у тiєї i цiєї Феодори. Коли б же знав свого часу, що привезене йому неторканим ще дiвча - акторка цирку, давно загадався б чи принаймнi подумав: а чи василiса Феодора не є тiєю, хай одну лиш нiч, зате добре знаною ним Феодорою? Не питав тодi, хто вона, досить було, що бачив, яка. Бачив i тiшив себе: доля не в усьому вiдмовила йому, молодому центурiоновi iмператорського вiйська. Мабуть, неабияк видивився, зустрiвшись в Агустiонi з василiсою, - iмператриця завважила його бентегу, як i нiяковiсть, i змушує каратися тепер: що бiльше важило, коли йшлося про нового намiсника Фракiї й оборонця сiверського порубiжжя iмперiї, його, Хiльбудiєва, заслуга у вiйнi з Iраном чи воля василiси Феодори - запроторити стратега Хiльбудiя подалi вiд Константинополя i тих, хто знає про його молодечi походеньки в Константинополi. То ж не просто собi чешуть язики, коли подейкують, що колишня актриса i куртизанка стала пiдкреслено вiрною своєму мужу. Вона таки вiрна, жорстоко, без жодних сумнiвiв розправляється як iз можливими своїми суперницями, так i з тими, хто бодай чимось може скомпрометувати її в очах Юстинiана, зашкодити як особi високотитулованiй i благочестивiй. Константинополь - град плiткарiв, це всiм вiдомо, як вiдомо й те, що плiтки тодi лиш мають потрiбний присмак, коли стосуються осiб високотитулованих. Одначе те, що зробила Феодора з рабом-варваром, котрий, на лихо собi, був при дворi i мав лик та статуру бога Амура, таки не плiтка. Завваживши, що придворнi помiтили її мимовiльну прихильнiсть до раба-красеня, вона наказала спершу висiкти його, потiм звелiла вислати в краї, з яких не буває анi привiту, анi одвiту, як не буває й вороття. Кажуть, що сталося, те сталося, несподiванок як не було, так i не буде. Та цiкавий був би знати все-таки; з волi Феодори опинився вiн у напiвварварськiй Фракiї, на оборонi сiверських обводiв чи з волi iмператора? Влада для василiси над усе тепер, вона не може ризикувати нею й пiддавати себе спокусам серця, молодостi, краси. А все ж: де її розум, коли так? Хай зiслала красеня-варвара, стратега Хiльбудiя, аби, крий боже, не скомпрометували перед августiйшим, Константинополем. А куди вона подiне i чи може подiти весь Константинополь? Вiн же то знає, якою була в молодi лiта свої Феодора? Iмператор казав, призначаючи його, Хiльбудiя, намiсником Фракiї: "Ти-моя права рука в полуночних землях .iмперiї, воєначальник i волостелин цiлого краю. Люд, багатство тих земель на твоїй совiстi. Володарюй, як знаєш, i роби, що знаєш, одного не забувай: Дунай має бути недоступний для варварiв". Цим нiби й багато обiцяно, в усякому разi, така довiра мала б тiшити. А вiн, Хiльбудiй, не певен, що є пiдстави тiшитися. Знає: бажаючих на фракiйське намiсництво не бракувало, патрицiї й стратеги оплачували цю посаду солiдними внесками на звичай, тикали тим, вiд кого залежало призначення, донатiї, а призначили Хiльбудiя, котрий волiв би бути зi своїми легiонами i жити в Константинополi, де квартирують нинi поверненi з вiйни легiони. Чого так сталося? Таки данина це йому яко стратеговi чи вигнання? Коли данина - одне, є надiя що повернення до Константинополя можливе, коли вигнання, - прощай, сподiванко, як i Константинополь, як i все, що може дати Константинополь. Сумно тобi, стратегу, не хочеться думати про фортецi на Дунаї, якихось там варварiв, що загрожують фортецям? А що вдiєш? Еге, що? Їздиш, бач, оглядаєш фортецi, манiпули, що в фортецях. Сiдницю набив уже мандрами по обводах, а не скажеш собi: доста. Бо варвари - таки варвари, жартувати з ними не доводиться, бо, коли дiйде до вторгнення, не комусь iншому, тобi, намiсниковi Фракiї, доведеться виходити на поле бранi. А поганьбленому пiсля хай не завжди, все ж успiшних походiв на персiв теж не хочеться бути. - Це землi склавинiв? - порушив мовчанку й звернувся до найближчого попутника - центурiона, котрому доручено супроводжувати його з своєю центурiєю до найближчої фортецi на Дунаї. - Нi, стратегу, це вже землi антiв. - Он як! I давно почалися? - Вiд фортецi Туррiс. Набридло мовчати в цiй затяжнiй i аж надто вже незручнiй через непроторенiсть путi, тож не втримався i знову запитав: - I багатi землi? - Не бiднi. Пiд одним небом живуть задунайськi анти, що й люд нашої Мiзiї. I хлiб є де ростити, i стада випасати. Ось хiба на лiси багатшi, на вiск i мед.. А золота, як i витворiв рук людських, храмiв та розкошiв храмових шукати годi. Убогi халупи мають - i тiльки. Якщо по щиростi, найбiльше багатство тих земель - самi анти. Високi, дужi i до роботи голiннi. - А вої з них якi? Такi ж, як i склавини? - Такi, коли не лiпшi. Вельми спритнi. I мудростi та винахiдливостi їм не бракує. Сьогоднi утнуть одне, завтра - зовсiм iнше, таке, що й передбачити годi. - Бувають на цiм березi? - Рiдко, бiльше тодi доводиться мати з ними справу, коли ми буваємо на тiм березi. - А буваєте? - Чом нi? Ловимо рибу, полюємо на звiра. - I на жiнок, певно? - осмiхнувся, як приятелевi. - За жiнками далеко їздити, достойний. "Сумнiваюсь, - подумав Хiльбудiй, всiдаючись зручнiше. Iмператор мав рацiю: легiонера не можна лишати без дiла. Розледачiє на дармовому хлiбi, а то й збунтує. Та чи є рацiя в iншiй порадi Божественного: оновлювати старi, будувати новi фортецi на Дунаї? Чи вони така вже перепона для варварiв? Чи варварам важко обiйти їх та пiти гуляти по Мiзiї чи й Фракiї?" Фракiя, Мiзiя... Люду тут вистачає, i люд не такий багатий, щоб не було з кого набрати легiонерiв. Сам iмператор черпає та й черпає їх iз цих земель. Та з Македонiї ще. Хто тi легiонери, що билися з персами, а нинi стоять у Константинополi, пiшли в Антиохiю, залишилися в Фiзiсi, Трапезундi? Стрiлки - з фракiйцiв, мечники-з македонян, iллiрiйцiв, варварiв. Ну, а коли черпає звiдси легiонерiв iмператор, то чом не черпати їх йому, намiсниковi Фракiї? Мiж вiйськом палатiйським i вiйськом провiнцiйним не така вже й прiрва. Сьогоднi воно провiнцiйне, а завтра може стати палатiйським, сьогоднi вiн, Хiльбудiй, намiсник, а завтра, дивись, уже полководець, на якого ставитиметься все i якому воздаватиметься, отже, найбiльше. Тим паче, що iмператор щось замишляє: тому, подейкують, i розв'язав собi руки з персами, пiдписав вiчний мир з Iраном, що хоче мати надiйний тил, а вже як матиме його, кине звiльненi легiони на варварiв, котрi сидять у священних землях Римської iмперiї, вiзьме їх мечем i тим самим поверне в лоно законної спадкоємицi Великого Риму - Вiзантiї. Коли то правда, фракiйське намiсництво може стати для стратега Хiльбудiя непоганим трамплiном: iмператоровi он як знадобиться провiнцiйне фракiйське вiйсько, а вiдтак знадобиться й полководець Хiльбудiй. Усе це, звичайно, благiї намiри, бажання. А як бути зараз? Обмежитися змiцненням iснуючих фортець, а легiони тримати далi вiд Дунаю, у заселених людом провiнцiях чи будувати новi фортецi й зосередити силу, що протистоятиме варварам, на Дунаї? Як на нього, вiйсько має бути по всiй землi i найпаче - в сусiднiх з Дунаєм фортецях. Та ба, Божественний вiв мову про фортецi на Дунаї. Не погоджуватись? Пiти супроти волi iмператора й зробити по-своєму? Дiло ризиковане i не вельми втiшне. Хiба... хiба обрати середнє мiж тим i другим: для ока робити щось i в Подунав'ї, для дiла збирати манiпули в когорти, а когорти - в легiони i будувати тими легiонами фортецi у землi фракiйськiй? А що, така лiнiя найбiльше пiдходить, згодом у доцiльностi такої лiнiї неважко буде переконати й iмператора. Кiлька днiв вiдлежувався на пуховиках, давав натомленому тiлу спочинок пiсля виснажливих мандрiв, думцi - можливiсть прояснiти, стати коли не твердою, то певнiшою, а вже певнiсть - Хiльбудiй це знав - додасть i рiшучостi, i винахiдливостi, i снаги. Потiм оглядав спорудженi в його вiдсутнiсть конюшнi, тiшився кiньми, передусiм тими, що гуляли донедавна в табунах i тiльки зараз потрапили до рук конюхiв, яким велено навчити їх ходити пiд сiдлом, слухатися повода, острог, сягати через перепони i крутопадi. Не конi - змiї. Сила так i грає пiд шкiрою, палахкотить в очах, почувається в шалених намiрах не коритися людинi, бути вiльною вiд людини.. Шаленство те, а ще краса, i дика, i витончена водночас краса, пiдносять ратний дух i грiють серце. Ще б пак, на такому конi у вогонь i в воду сягнеш не задумуючись, на такому з самим сатаною станеш на герць. Про те ж, що пiзнаєш, долаючи земнi простори, й говорити не доводиться. То чари, то присмак справжньої волi. - З iмперiї були гiнцi, якiсь достойнi уваги вiстi? - поцiкавився в проконсула Нижньої Мiзiї, повернувшись з оглядин. - Нi, стратегу, нiкого не було. Чи то вiстi не зiзрiли, чи путi зараз не тi, щоб слати гiнцiв. - А що - путi? - Якже, багно i стужа, у зиму йде. - Морем о цiй порi i поготiв, мабуть, нiхто не прибуде? - Так. Дмуть сильнi вiтри i все - iз сiвера. Такої пори мореплавцi не зважуються виходити в далекi плавання, тим паче в нашi води. - Ну, а лiтньої днини, коли в вiтрила дме левант, бувають в Одесi мореплавцi? - Чом нi, бувають. - I що везуть сюди, що звiдси? Проконсул зиркнув чомусь на намiсника i, переборовши вагання, заходився лiчити, що привозять навiкулярiї до Нижньої Мiзiї та Фракiї, що везуть iз них. - Наше багатство, - чи то хвалився, чи то плакався, - хлiб i товар. - А люди? Як поставився люд провiнцiй, - поспiшив заговорити про iнше, - до рескриптiв iмператора стосовно емфiтевсиса? - О-о, мудростi i щедростi Божественного вiддячують тут достойною похвалою. I раб, i конон пнуться до ниви, яко бджола до дарованого богом нектару. - Пнутись - одне, а мати чим обробити її - зовсiм iнше. Чи не зледащиться раб, сiвши на землю господина? Чи не зародить на його нивi кукiль замiсть хлiба? Проконсул усмiхнувся поблажливо, схоже, що тiшився наївнiстю намiсника. - Достойний. Чи той, хто довiку мав ходити пiд бичем, захоче знов пiдставити пiд нього плечi? Та вiн iз шкiри вилiзе, а зоре й засiє даровану щедрiстю Божественного ниву. Вона ж вiддячує йому не тiльки хлiбом, вона дарує й волю. - Божественний на це i уповав, - погодився Хiльбудiй i бiльше не турбував уже проконсула iмперськими справами в провiнцiї. Зате проконсулу не все, мабуть, було в тих справах зрозумiле. I поривався довiдатись, i стримував себе, одначе не стримав. - Нехай простить достойний за цiкавiсть: Маркiанополь лише на час стає опорою намiсництва а чи назовсiм? - Те визн