їм? - Як? - Кажи, чи хочеш, я скажу, як. - Якщо зможу, послужу. - Казав, що бачив i завчасу ромейськi приготування до походу. Зможеш попередити мене у Чернi, коли помiтиш такi приготування i вдруге, i втретє? - Старий я, княже, куди менi. Повiдомляти найзручнiше морем, а який iз мене кормчий i плавець? - У тебе є знайомi, нашi родаки. Переконай їх: це конче треба, вiд цього залежатиме благодать чи, навпаки, безлiття слов'янського люду. Ось солiди, - подав капшук. - Поговори хоча б iз тими, що продавали нам коней. Скажи, у п'ять разiв бiльше матимуть, коли повiдомлять. - Це iнша розмова, княже. Тим молодцям i пiд силу, i доречно буде податися морем у свою землю. - На цьому й станемо. Клянусь Перуном. - Клянусь i я. /X Скiльки плив морем, стiльки i гризла князя Волота досада: чому так сталося, де допустився похибок? Тодi, як наполiг правитися морем, чи пiзнiше, коли щиросердничав з iмператором i виказав йому, де ховає Хiльбудiй полонених? Чи то ж вигiдно було Юстинiановi спiймати Хiльбудiя за руку й сказати: ти - тать, а твоя служба в iмператора Вiзантiї - татьба? Адже тим самим вiн ганьбив би себе, свою iмперiю, стiл, на якому так високо вознiсся. Отож i могло так статися: не Хiльбудiй догадався, що татьба його пахне недобрим, i вивiз полонених далi вiд Фракiї, iмператор прислав кораблi i забрав свiдкiв Хiльбудiєвої ганьби. Та як можна було йому, Волотовi, вчинити iнакше? Не казати, що знає, де полоненi? А чи тим допомiг би полоненим? Коли б не сказав цього, нарочитi мужi iмператора взагалi не виїхали б до Маркiанополя. Нiби на зло, i небо не обiцяло ясної днини. Хмурилось i тиснулося до води, звужувало овиди. А з небом хмурилося й море. - Знову на бурю збирається? - обернувся до кормчого. - Швидше на дощ або на бурю з дощем. -_ То ще гiрше. - Така буря i такий дощ не тривають довго. Зате крутить тодi, нiби дiдько колесом. Поки що вiтер був несильний i дув iз захiд сонця. Це не вельми пiдганяло лодiю i прискорювало побачення слiв iз рiдним берегом. Одначе кормчий не поспiшав казати лодочним: "На весла!" Хто знає, що буде попереду, можливо, весла стануть єдиною надiєю на плавання чи й порятунок. Якщо вiтер крутитиме чи рватиме, мов несамовитий, вiтрила доведеться опустити, iти на веслах i ждати, поки перемежениться. А перемежениться, настане повна тиша - знову доведеться гребтись тiльки веслами. Розглядаючись, Волот примiтив у лодiї Миловиду й затримав на нiй очi. Сидiла осторонь вiд усiх, куталася в надiлену їй лодочними верету й сумувала або всього лиш думала нелегку дiвочу думу. Пiдiйти й розважити? А чим розважить? Того, Божейка, не везе назад, та й Випал пущено за димом, у Випалi теж не вельми веселi днi чекають на неї. Яка примхлива i незбагненна вона, доля людська. Чи мiг подумати тодi, як бачив це дiвча в Богданка на пострижинах, що здибає його он де, в далекiй i чужiй Мiзiї? Чув вiд усiх, хто стояв поблизу сина: "Леле, яка красна на вроду дiвчина! Отаку б княжичу i в жони, а не лишень у величальницi". I тiшився, що величає така. Чув, як Малка, втративши те поселянча з виду, бiдкалась та казала: "Яка дiвчина, Волоте. Коби й щастя нашому княжичу було таке свiтле та ясне, як вона". Знову тiшився, менш за все думаючи, чиє то дiвча, здибається вiн десь iз ним чи не здибається? Сказав би хтось, що станеться таке, причинним назвав би або злим овгуром-вiщуном. Бiднятко. I лада свого втратило, вважай, безповоротно, i дома, у Випалi, знайде, напевно, мертву стариню. Казати чи не казати про те, що сталося з Випалом? А коли поспiшить? Деякi з випальцiв залишились живi. Що коли серед тих деяких i її стариня? Пливе он i, певно ж, сподiвається побачити її, вiрить, що повертається до мами, а з мамою - до щастя. "А може, сказати все-таки, що сталося з Випалом? Пiде - i кане мiж люду. Куди подiнеться, де прихилить голову, коли у городищi анi родакiв, анi оселi? Най би приходила й була при Малцi челядницею". Аж кинувся вiд тiєї думки: йому тiльки шкода Миловидки чи хоче, аби не йшла вiд нього? Вiдколи угледiв там, у бiдi, не перестає думати i дбати про неї. "Одначе не тiльки ж я, - виправдовується. - Борич теж дбав i без усякого умислу. Так i сказав: "Не для того брав її серед знедолених, аби зробити знедоленою. Збагнув, яке безлiття чекає надiлену божественною лiпотою рабиню i викупив". Жiнка створена богами на те, щоб множити рiд людський. А така множитиме лише красних серцем i плоттю. То чому й не подбати про таку? Чи таких, як вона, багато на свiтi?" Не втримався, знов скосив оком на Миловиду й помiтив нараз, що вона теж дивиться на князя. Не допитливими, нi, сумними й болiсно-благальними очима. - Щось хочеш запитати, дiвчино? - ступив крок i сiв поруч. - Все те ж, княже: невже нема й не буде нiякого порятунку для тих, що лишилися в ромеїв? Помовчав, бо знову гадав: казати - чи не казати? - Ромейський iмператор обiцяв прислати до нас своїх слiв. Будемо домагатися, аби повернули. Вiн не хоче вiйни з антами, отож змушений буде прислухатися. Нiч застала в морi i надто далеко вiд своєї землi. Та й темна, з усього видно, буде. А в темрявi морем далеко не пiдеш. - Попереду ромейське пристанище Томи, - нагадав кормчий.. - Добиратимемося до нього чи заночуємо на пустельному березi? - Ми вже ночували раз. Було б лiпше, коли б зовсiм не виїздити на берег. - Можна й не виїздити. Пiдiйдемо ближче до берега, станемо на корчагу та й заночуємо. А пливти наослiп небезпечно. - Отак i зробимо. Зворотна путь видалася важкою i тривалою. Тiєї, першої, ночi таки застукав у морi й мочив до ранку, а потiм мало не до полудня дощ, по дощi настала цiлковита тиша. Отож лодочнi греблись та греблись, а знову змушенi були стати на ночiвлю в морi. У гирло Днiстра зайшли десь аж на третю добу i то над самий вечiр. Були стомленi, i змученi, i вимоклi до нитки. Тому не стали добиратися до Тiри, вибрали зручне мiсце й спинилися на нiч табором. Для слiв, князя i окремо - для Миловиди напнули намети, лодочнi назбирали сухих дров i розклали багаття, аби обсохнути до ночi та й уночi грiтися, пильнуючи табiр. Почувалися всi вiльно i примiтно полегшено. Хоча до тиверських весей неблизько (межа осiдлостi йшла вище, тут - незайманщина), а все ж це була вже своя земля, на нiй ступалося i вiльнiше, i певнiше. До всього й лiс не скрiзь пiдходив до берега. Зеленiли понад лиманом галявини, полискували чистими плесами прiснi озерця, така первинна краса та свiжiсть напливали звiдусiль, яку можна подибати тiльки раннього передлiття i саме там, де не ступала людська нога. Чи Волот такий зворушений був тим видивом окружним, чи захотiв розiм'ятися пiсля кiлькаденного плавання, - полишив заклопотаних своїми клопотами дулiбiв та й пiшов знiчев'я берегом - спершу до зеленої галявини, далi загледiв, що то - мокрий луг, i взяв ближче до лiсу. Йшов, споглядав лiпоту довкружну, тiшився, буянням зеленi, торжеством життя на землi i нi про що, здавалось, не думав. А втiм, нi. Раз тiшився, виходить, думав. Лiпо йому тут, серце кличе. Куди й пощо - до пуття не знає, а кличе. Хочеться привiлля чи все ще точить, нiби шашiль дерево, невдача, те, що поїхав до ромеїв i опростоволосився в ромеях? А чи так уже й опростоволосився? Ну, не повернув люду тиверського, обскакали його ромеї з людом. Однак i ромеїв припер до муру. Вибачались за вторгнення, сказали, пришлють слiв i покриють вчинену розбоєм шкоду, складуть ряд про мир i злагоду мiж землями-сусiдами. Бо не хочуть розбрату i сiчi з антами, бо знають, хто такi анти. Зачув, як хлюпнуло щось за зарослями, i спинився. Перше, що впало у вiчi, - синiло плесо мiж гiллям. Розглянувся - i затамував вiддих: в озерi, за зарослями, купалася дiвчина. Смiялась вiд холоду чи приємного вдоволення i викидала поперед себе руки, одгрiбала ними воду, вигинала бiле на синiй гладiнi тiло, - таке бiле i таке пружне та знадливе непорочно накресленими лiнiями, що князь як став, застигнутий, так i стояв, не зважуючись поворухнутися. А дiвчина не помiчала, що не сама тут. Коли б помiтила, не почувала б себе так вольготно i безборонно привiльно; лягла горiлиць, розкинула на водi руки, дивиться в небо i милується небом. "Миловида!" - Князь розгледiв нарештi вид її й пiзнав. Якусь мить не мiг втямити, що йому вдiяти. Стояти й дивитись не випадає - не молодець уже, а до того ж князь, привiдця й совiсть усього люду, - i йти боязко. Примiтить, що був тут, бачив її нагу - до стiйбища не прийде, втече, палена соромом. Дiждався, поки перевернулася ниць та занурилася в воду, i пiшов прiч, удаючи, що нiкого не бачив тут, нiчого не знає. А настала нiч - мiсця собi не мiг нагрiти в просторому княжому наметi. Лягав спати - не спалося, те й робив, що перекидався з боку на бiк, сiдав - не сидiлося. Мов дивне видиво, ставала перед очi й будила уяву ота русалка бiлотiла, дiвчина з божественними лiнiями жiночих зваб. А найбiльше те, мабуть, перевертало його й колобродило в ньому, що вона була поруч, через один намет, може, спала, а може, й нi. Нiч не пiзня ще, а думати є про що. Ано, їй теж є про що думати. "Не для того брав її серед знедолених, - вкотре пригадував Борича i його мудрiсть, - аби зробити знедоленою. Збагнув, яке безлiття чекає надiлену божественною лiпотою рабиню, i пошкодував її". А вiн, князь Волот, чи пошкодує тим, що не скаже правди i про Випал, i про Божейка? Вивезти з ромеїв вивiз, а куди i для кого привiз? Випал спалено, стариню, гляди, порубано, а ровесникiв її сплутано й загнано в чужi землi. На таку знайдеться хтось? А хто вiн буде, той хтось? I чому князь Волот мав везти цю божественної лiпоти дiвчину для когось? Казав уже i ще раз скаже: такi, як Миловида, створенi богами на те, щоб множити рiд людський, народжувати красних серцем i видом молодцiв. Чи йому, князевi, заборонить хтось мати другу жону? Чи його осудять цiкавi, коли пояснить цiкавим: "Я хочу, аби в Тиверi було кому сiсти на княжий стiл, аби в мене були сини-соколи, тi, що боронитимуть землю вiд татей iз чужкраю. Ця - та, що народить їх, що примножить рiд Волотiв i славу Волотiв..." Супротивитиметься Малка? А хто питатиме Малку, коли вона не здатна вже народжувати їх? Як вiн, князь, зволить, так i буде. Та й мати Доброгнiва благословить на це. Вона знає, як було Волотам, коли загинув муж її, князь Ярош, а згодом - i старший син. Уся надiя була потому на нього, Волота, як нинi - на Богданка. То чи варто вагатися, коли так? Дiвка зрiла вже, має розумiти, чого хоче вiд неї i що дасть їй князь; не поселянкою - володаркою землi Тиверської стане, матиме в особi мужа князя-повелителя, своє вогнище i свої розкошi в Чернi чи поза Черном. Схопився, вжалений тiєю вiрою i тими злюбними намiрами, ба вотолу накинув уже на плечi, а далi намету не пiшов. "Що ж я скажу їй? - спинив себе. - 3 чого почну розмову? З безвиходi, в якiй опинилася, з правди, що її рано чи пiзно маю сказати? То ж он яка правда, вона уб'є дiвчину. Чи пiсля того можу говорити про злюб i про свої бажання зробити її щасливою? А говорити мушу зараз. Там, у Чернi, гляди, не до Миловиди буде, оглянутись можу не встигнути, як по нiй i слiд прохолоне". I хотiв, i не зважувався пiдiйти до намету вивезеної з ромеїв полонянки. То правда, нiч не така вже й пiзня, однак дiвчина он скiльки не доспала їх, як перестрахалася за тi тривожнi днi, за недоспанi ночi. Не даремно ж так полоскалася в озерi, так старанно змивала з себе i пiт, i бруд, i страх ромейський, користуючись тим, що поруч анi лялечки. Аби не туманiти на самотi, пiшов до сторожi. - Хто? - запитали зненацька i не там, де сподiвався. - Князь. Пильнуєш? - Ано. Нiч, мовби вороняче крило, за п'ядь нiчого не видно. Мусимо дивитись, i в оба. - Пильнуйте. Земля ця хоча й наша, все ж незайманщина. I татi, i ромеї можуть об'явитися. - Затим i вогнища загасили, княже. Аби не привабили когось. Помовчав, i вже тодi, як надумав iти, сказав сторожовому. - Таки знову дощ, мабуть, буде. Геть замоложило небо. Бiля Миловидиного намету зупинився й прислухався. Таки спить, мабуть, анi звуку, анi пiвзвуку з її похiдної оселi. "Хiба покликати? Чи я не волен робити так, як хочу?" Ступив крок, другий i одхилив запону. - Миловидко! Гей, Миловидко, чуєш? Мовчання. Прислухався - i вловив неголосне, одначе й не стримуване пересторогою дихання. Спить. Уявив собi, яка вона там, за пеленою темряви, за якийсь крок чи, може, пiвтора вiд нього, й задихнувся, мiцнiше, нiж досi, стиснув запону в руцi. Проте не шарпнув її й не вiдкинув як недолугу, нiчого не варту заваду. "Я не обавник якийсь", - осмикнув себе i, щоб чогось не сталося раптом, одвернувся й посунув до свого намету. Кинув осторонь вотолу i так, як ходив, упав на постiль. Чи довго лежав, тамуючи бажання-муку, не знає. Певно, довго, бо коли засинав, не сумнiвався уже: не сьогоднi, то завтра, а буде так, як хоче. Коли ж заснув, спав, видимо, мiцно, бо не одразу почув, як налетiла звiдтам, iз-за гiр, буря й шарпнула наметом. Тодi аж кинувся й завважив неабияку колотнечу в небi, як плеснула синiм свiтлом блискавиця й торохнув дужий, iз трiском та вилясками грiм. А вслiд за тим полосонув по намету густий i буряний дощ. Не встиг пiдвестися i втямити, де вiн, що дiється довкола нього, знову креснула, освiтивши лиман, лодiю в лиманi блискавиця, сколихнув землю сильний (таке вiдчуття, що зовсiм поруч) грiм. - Ой боженьку! - заволав хтось жiночим голосом, i князевi не треба було догадуватися, хто кричить, - з жiнок вона одна тут, крiм Миловиди, бiльше немає кому кричати. Схопився, кинувся до влазу, та одразу ж i подався назад, шукав, мацаючи руками, вотолу. А блискавки, здавалось, i не згасали, креслили за нещiльною стiною намету небо - то вздовж, то впоперек, i кожен їхнiй спалах супроводжувався ударом грому, часом вiддаленим, а бiльше близьким i несхибно разючим. Вихопився назовнi й одразу ж наразився на густий та буряний дощ, а вслiд за тим - на ще вiдчайдушнiший, нiж перше, дiвочий крик. - Миловидо! - шарпнув запону й опинився поруч iз зiщуленою, волаючою про помiч дiвчиною. - Що з тобою, Миловидо? Немов налякана коршуном голубка, кинулась до князя, обхопила руками мiцну його шию, тиснеться i плаче, а плачучи, позойкує. Була гаряча ще зi сну i разом з тим трепетно довiрлива, така прихильна й довiрлива, що вiн сам вiдчув у собi змалiння сили й затремтiв знеможеним солодощами тiлом. - Заспокойся! - угомоняв її. - Скажи, хто тут, чом так перелякалася ? - Я боюся, княже. Кари бога-громовика боюся! - казала й тремтiла, мов лист на вiтрi. - Чуєш, як грюкає? Довкола намета б'є, все поцiляє. - Ну що-бо ти! - зiтхнув полегшено й сам, здавалось, заспокоївся по тому зiтханню. - То тiльки здається, що все по тобi й по тобi. Далеко б'є. Бачиш, менi нiчого. I тобi нiчого вже не буде. Заспокойся. Пригортав i пеєтив її, мов дитя. Зрештою вiдчув: заважає змокла, поки бiг, вотола, й скинув її одним махом плеча. Сiв зручнiш i Миловиду вмостив зручнiше. "Боже Свароже! - казав сам собi i захлинався тим казанням. - Вона осьдечки, на руках у мене. Липне, нiби мокрий лист, i шукає захисту". Чи такий радий був i не тямив на радощах, що робить, чи, навпаки, тямив i користався нагодою, - однiєю рукою горнув до себе Миловиду, другою гладив-заспокоював, а гладячи, звiрявся: то ж не мана була, еге? У цеї дiвчини такi ж дивовижно непорочнi лiнiї, як i в тiєї, що купалася в озерi, вона уся така, як видавалася там. Що певнiший був у своїх звiряннях, то вiдчутнiше п'янiв i втрачав над собою владу. Спершу тiльки аж надто щиро горнув до себе дiвчину й купався обличчям у її розпущених на нiч косах, а далi й зовсiм пустився берега: вiдчув на собi гаряче дiвоче дихання й припав до вiдкритих з ляку чи з надмiрної довiрливостi уст. З усього, що було потiм, пам'ятає одне: з покiрної щойно дiвчини Миловида зробилася раптом кицькою. - Кня... Княже?! -шарпнулася пiд ним, пориваючись випручатися, та, безсила зробити те, уперлася руками в обличчя й запустила, куди бачила, пазурi свої. Волот змушений був вiдвернутися, а проте не послабив обiймiв. Пiдцьвохнутий злюбним жаданням, ще вiдчайдушнiше прагнув жаданого. Щось обiцяв явно не схильнiй до злюбу дiвчинi, в чомусь присягався i певен був, вона не лишиться глухою до його княжого слова: обiцяє ж не якусь там абищицю - золотi гори. А замiсть послуху i згоди отримав рiзкий i болiсний удар у плече. Тодi аж, як сахнувся вiд неї й затиснув уражене мiсце рукою, збагнув, що сталося. Боронячись, Миловида натрапила рукою на приторочений у нього до пояса стилет, вихопила його i вразила прикрите всього лиш сорочкою тiло. Болю, принаймнi такого, як спершу, не вiдчував уже, зате явно вiдчував, як розпливається пiд рукою липка й гаряча кров. У спалахах, що їх не переставали викрешувати блискавицi, побачив, як тиснулася в кутку перелякана тим, що сталося, дiвчина й тримала перед себе нацiлений на нього стилет. Хiть одразу ж згасла, замiсть неї злоба пiдступила до серця i стала помiтно закипати в серцi. - Як же ти посмiла? - А князь як посмiв? Аж пересмикнуло Волота. Нацiлився було сказати те, що спливло тiєї митi на думку, та опам'ятався i стримав себе. - Я ж не тать i не обавник. Кажу: вподобав тебе, хочу, щоб стала менi жоною. Чи, думаєш, так собi йшов до Борича, правдами i неправдами визволяв з неволi? - То й я ж уразила не так, щоб дуже, я - аби угамувати лишень хiть. - Добре менi не дуже. Кров цебенить, мов iз вепра. Накинь вотолу та пiди в мiй намет, принеси кису шкiряну. Там є полотно, добудеш i перев'яжеш рану. Послухалася i не зволiкала. I грози, здавалось, не боялася вже - вона помiтно вiдкотилася за лиман, лише блискавицi кресали раз у раз й освiтлювали їй путь до намету, пошуки киси в наметi. - Знiми, княже, сорочку, - звелiла, коли приготувала полотно. - Знiмай сама. Уразила так, що й рукою не годен поворухнути. Мовчки погодилася, мовчки й знiмала. Взялася за край рукава на здоровiй руцi й звелiла, аби князь допомагав їй звiльнитися вiд своєї вдяганки. Потiм пiдвелася, стала над Волотом i обережно скинула сорочку через голову. Ту, уражену, руку звiльнила вiд неї останньою. Наклала на рану шмат згорнутого в кiлька полотна i знову попросила Волота потримати, аби не впало. Далi вже пеленала руку, а з рукою й плече сама й пеленала старанно, як здалося князевi, не без спiвчуття. - Що скажу завтра лодочним, нарочитим мужам iз Волина? - питався у неї, i важко було добрати, усе ще попрiкає чи просто журиться. - Рану нанесла, твар подовбала. Це за те, що порятував вiд ганьби, вивiз iз неволi ромейської? - Чи князь на те вивозив, щоб порятувати з одної, а завдати iншої ганьби? - Кажу ж, уподобав тебе, хочу, щоб стала менi жоною. - У князя є жона, я бачила i знаю. Умовк на мить, думає-гадає, як їй пояснити, такiй зеленiй i такiй чистiй. - Ти не все знаєш про княгиню Малку. Коли довiдаєшся, iнакше мислитимеш. - Iнакше не можна, княже. - Можна, Миловидко. I варто, - зважився сказати бiльше, анiж хотiв би зараз. - То правда, я горю бажанням злюбу, ти така жадана, так до серця менi, як нiхто досi не був i не буде. А проте не лише тому хочу взяти тебе за жону. Малка не здатна бiльше народжувати дiтей. Пiдвередила себе, коли народжувала найменшу, i не може тепер бути непраздною. А ти он яка лiпотна дiвка. Ти народиш менi синiв-красенiв i станеш наймилiшою з усiх жон, що є на свiтi. - Князь говорить неподобнi речi. - Чом неподобнi? Нiби не вiдаєш, зрiла вже, не сьогоднi, то завтра горiтимеш бажанням злюбу. То ж i стань моєю. Богами нашими присягаюся: будеш першою жоною в Чернi. - У мене є ладо. - Той, Божейко? - Ано. Ми заприсяглися бути у парi з ним. Там, у бiдi, присягалися, князю. - А Лада? Невже Миловидка не збагнула: богиня Лада пiшла супроти вашого бажання. То з її волi об'явилися у Випалi ромеї, то вона вчинила так, аби вас роз'єднали i в ромеях. Ти зараз на своїй землi, на вольнiй волi, а Божейка повезли з Одесу на край свiту, туди, звiдки не буде вже вороття. - Як це - повезли? Адже князь казав, ромеї не схочуть заїдатися з антами, ромеї повернуть полонених. - Тодi казав, аби заспокоїти тебе, зараз кажу правду. Хилилася пiд вагою видимого горя, й не знала, що їй дiяти. Перечити? Кричати, що то лжа, князь хоче всього лиш обаяти? А звiдки знає, звiдки може знати тепер, де правда, а де лжа? Затулила вид свiй руками, хилилась та й хилилась на вимощене лодочними ложе. I плакала схиляючись. Тихо i жалiсно, подитячому надривно. Якийсь час Волот не зважувався наполягати на своєму. I заспокоювати не заспокоював. - Я тому й прийшов до Миловидки, - заговорив, коли стишилася трохи, - тому, кажу, й прийшов, що вiрю: вона достойна бути щасливою, бо має вiд мами-природи все, щоб робити щасливими iнших. - Де те щастя, князю? - Вдумайся, дiвчинко гожа, i збагнеш: воно поруч. Не Божейковi - менi судилася ти. Це богиня Лада повернула тебе до мене. То ж i кажу: приходь i будь княгинею Тиверi. Я - муж при силi i здоров'ї, я зможу дати тобi все, чого захочеш. Дай менi одне - прихильнiсть серця свого, взамiн матимеш усе. Помовчала i вже потiм вирекла з освiтленої блискавицею ночi: - Ти не знаєш, княже, Божейка, не вiдаєш, яке велике у нас iз ним бажання злюбу. Що ти i що твої обiцянки супроти того, що дали б менi позирки Божейкових очей, Божейковi пестощi та злюбнi втiхи! - мало не крикнула у вiдчаї. То було занадто, надмiру занадто. Та князь не вiдповiв на ту надмiрнiсть гнiвом, у нього вистачило мудростi не прийняти образу за образу. - Є й iншi, дiвчино, принади у мужiв, окрiм очей та пестощiв. То похвально, що ти вiриш, що умiєш вiрити. Та зважай i на те, що я кажу: Божейко твiй, коли б вiн був не просто собi отроком чи .мужем - богом, i тодi не зможе повернутися звiдтам, куди запроторить його Хiльбудiй. Чи Миловидка не чула: усiх наших поселян вивезено на далекi чужинськi торги, туди, де продають на каторги, у рабство! А з рабства вороття нема. Божейка завдадуть у вериги, прикують до галери, примусять гребти стiльки, скiльки суджено йому жити. - Тодi... тодi й менi не буде життя. х Такий пильний був воєвода Вепр пiсля всього, що сталося у Тиверськiй землi, чи сторожа випадково нагледiла княжу лодiю й застерегла його, - тi, що правилися з-над моря, ще й Стрибожого каменя не поминули, а до пристанища на Днiстрi поспiшала вже виряджена воєводою челядь, поспiшав i сам воєвода в оточеннi отрокiв. - Князь Волот, нарочитi мужi повертаються з ромеїв, - казали тим, хто питався, що сталося, i не знати, чого було бiльше у тих казаннях-роз'ясненнях: сподiваної радостi а чи передчуття тривожних несподiванок. Їздили ж не в гостi до ромейського iмператора, он яке лихо погнало за море i князя, i нарочитих мужiв волинських. А що виїздили? Еге, чи то ж виїздили щось? Вiтрила майнали вже, лодiя iшла на веслах, отож посувалася супроти бистрини, мовби рак по дну - на диво звiльна. - Чи є серед мужiв князь? - питали старшi молодших. - Бачите князя? - Нiби є. Тиверцi пожвавлюються й помiтно яснiють лицями. - З добром прибувши, князю! З добром вас, мужi нарочитi, усi, хто повертається до рiдної землi. Як плавалось? - Хвала богам, вернулися здоровi. А що земля? Що чувати в землi Тиверськiй? - Окрiм давнiх, посiяних ромейськими татями скорбот нiякого iншого лиха чи урону землi Тиверськiй не завдано. Покора й спокiй, княже. - Спаси бiг за добрi вiстi. Ратнi люди дають князю й мужам коней, челядь iде до лодiї й порядкує разом iз воями, що були з князем, бiля речей княжих. - Тобi теж велено iти з нами, - кажуть Миловидi. Дiвчина не перечить, мовчки сходить на берег, мовчки й простує слiдом за челяддю. Хода лишень не та, що в них. Анi радостi, анi бадьоростi не почувалося в нiй. Такою печаллю свiтився вид, промовляла постава, нiби не її це визволили з полону й привезли в рiдну землю, - вона стала полонянкою тиверського князя, а вiдтак i тиверцiв. Стриманим був i князь Волот. Вепр помiтив те й уловчився стати ближче до свого побратима й повелителя. - Не вельми багато виїздили, бачу. - Окрiм обiцянки прислати слiв i домовитися про вiдшкодування збиткiв, про добросусiдство, нiчого втiшного не веземо з ромеїв. - Вiд ромеїв чогось iншого годi було й сподiватися. - Вепр помовчав i вже потiм додав: - А я теж не дуже втiшу тебе, княже. - Як то? - В землi, у Чернi справдi усе гаразд, а вогнище твоє не обiйшла обида. - Щось сталося з Малкою? - Та нi, Малка жива й здорова. З Богданком прилучилася бiда. Волот натягнув поводи й зупинив Вороного. - Як то - з Богданком? Що могло статися з Богданком? Упав з коня, скалiчився? - Того, хвала богам, не сталося. З очима негаразд. Дивився пильно i ждав. - I дуже негаразд? - Достеменно не знаю. Золотавиця нiбито уразила їх. Бачив, воєвода не все каже, та й самому не випадало допитуватися при людях. Тож торкнув коня i рушив. А серце, чув, занiмiло i не вiдходить уже. Чи то ж жарти: Богданко, єдиний син, єдина надiя, заслаб на очi! Що ж буде, коли слабiсть страшна, коли пересторога ця - натяк бути мужнiм? Такий, що приострожив би коня й погнав би вихором у город - до жони i сина. Та ба, не випадає князевi уподiбнюватись поселяниновi, тому, у кого чадо - вершина клопотiв, всьому початок i всьому кiнець. I терпiв, поки доїхав до вогнища, i приїхав, найперше подбав, аби гостям було привiтно й затишно у його вогнищi. Тодi аж, як позбувся тих турбот i зняв iз себе всi вериги, постав перед Малкою й запитав тривожними очима Малку: "Що сталося i як сталося?" Така знесилена була турботами його жона чи така перестрахана хворобою сина, тим, що не дотримала даної мужу обiцянки, упала перед ним на колiна й притиснулась, плачучи, до нiг. - Не гоже княгинi, - рiшуче пiдвiв її й поставив перед собою, - так низько падати. Кажи, що з Богданком? - Нещастя, князю, - простогнала й захлинулася словами-стогоном. - Вiн... ослiп! - Що?! - крикнув не своїм голосом i так струсив Малку за плечi, що та стишилась нараз i видивилася на свого мужа повними слiз та перестраху очима. Засоромився свого крику-вiдчаю а чи не знав, що робити в такому горi-вiдчаї, облишив жону саму на себе й подався туди, де лежав син. Певно, аж надто рвiйний i лютий був, челядниця пiдвелася з стiльця, на якому чатувала бiля Богданкових дверей, i поспiшила назустрiч. - До сина не можна, князю, вiн спить. Не сподiвався, що йому заступлять дорогу, i спохмурнiв. Коли ж подумав, отямився i прохолонув, а прохолонувши, мовчки обернувся й пiшов туди, де полишив Малку. Не кричав уже й не допитувався, опустився знесилений на стiлець, сидiв i слухав, що оповiдала про синову бiду жона. Чи вона хотiла того? Чи сподiвалася, що таке може статися? Їздив хлопець верхи, як їздять усi, починаючи ратну науку. Теплiнь-бо прийшла на землю, а з теплiнню - лiпота i благодать. Хто ж утримається такої пори, не захоче вiдчути себе птахом, що мiряє простори де хоче i як хоче? Не втримався й Богданко, навчившись сидiти в сiдлi i правити конем. Їздив та й їздив, доки не стрiнувся iз злим повiтрiєм у аерi i не нажив собi лиха: ячмiнь вискочив на оцi. Дядьковi б завважити те й додому, пiд нагляд матерi привезти отрока, а вiн махнув рукою: пусте, звiдки прийшло, туди i пiде. А ячмiнь рiс, визрiвати вже став i заважав, ясна рiч, Богданковi. Те й робив, що протирав сльозоточиве око, доки не умудрився зiрвати свою болячку. Отроча, що з нього вiзьмеш? Чи воно знало, чим то загрожує? Та й хто мiг знати, що таке станеться? Вчепилася золотавиця i ослiпила. - Коли ж те сталося? - поцiкавився, не пiдводячи голови, Волот. - Ячмiнь зiрвав на тiй седмицi, а ослiпнув не далi як учора. "Учора?! - пробудився Волот i ледве стримав себе, аби не подивуватися вголос. - Тодi, як небо i землю стрясали перуни?" - ...До вчорашнього бачив, - своє оповiдала Малка, - а вчора, тодi, як кресали блискавицi, закричав несамовито. Я кинулася до нього, питаю: "Чого тобi, дитятко?" А вiн вчепився за мене руками, слова не скаже з ляку. Аж потiм уже, коли приглянулась, побачила: Богданко наш не баче. Вона не переставала схлипувати i розповiдала щось, схлипуючи, та Волот не дослухався до того, що розповiдала. Перед очима постала вчорашня горобина нiч на березi Днiстровського лиману, згадавсь надсадний дiвочий крик помiж ударами перунiв, благання про помiч i все, що сталося, коли прийшов допомогти. "Це я завинив. Це через мене покарано нашого сина. О боги! Як же се? Нiчого ж там не було такого, щоб карати. Чуєте, боги, не .було! Я не осквернив дiвчини, я..." "А благословення Лади? - вихопилася iнша думка i змусила оглянутись: це вiн питає себе чи хтось стороннiй. - Миловида казала ж: заприсяглися з Божейком узяти злюб i заприсяглися в той день, коли зiйшла на землю Лада. Що коли вона таки благословила їх на це? Я посягнув тодi не просто на невиннiсть дiвочу, посягнув на благословення богинi злюбу, вчинив богопротивне дiло! О горе! Схоже, що сталось саме так. Що ж маю вдiяти, аби спокутувати провину свою i порятувати сина? Що маю вдiяти?!" Пiдвiвся, пройшовсь до дверей, вiд дверей - до вiкна i знову зробив те саме. Бо таки не знав, куди подiти себе, де втопити досаду, бiль, сум сердечний. А Малка плакала. Часом тихо, лише схлипуючи, часом болiсно i надривно. - Когось кликала до Богданка? - Волхва Пипелу. - I що сказав вiн? - Був тодi, як тiльки-но обсiла сина золотавиця. Казав, зiлля якесь потрiбне, а в нього не було його. Тож пiшов на пошуки серед таких, як сам. Та чомусь не повернувся звiдтам, не iнакше як iншим упився зiллям. - Пипела не з тих! - обурився князь, а чому, i сам не знав. - Старий уже вiн, можливо, занедужав i злiг де. Iншого баяна мала б покликати i негайно. Чи мало є їх помiж люду, басих та баянiв? Гадав, виправдуватиметься жона, а Малка обернулася рвiйно й метнула виплаканими очима блискавицi. - Що баяни i що басихи? Не треба було посилати Богданка в ту гемонську науку. Скiльки житиму, не прощу собi того. Я мала б трупом лягти, а не пустити сина. Воно ж хоча i отроча, а дитина ще. Чи знає, де стати, як повестися? Був би при матерi, був би й при здоров'ї. - Не те кажеш, Малко! - розгнiвався i гримнув пуще колишнього. - I робиш не те. Сльозами горю не зарадити. Скликай, кажу, баянiв, усiх, що є, басих i лiкуй сина. Чула, що велю? Малку вгомонив сяк-так. А ось себе нi вгомонити, нi стишити не мiг. Єдине, на що спромiгся, пiшов до Богданка й потiшив його, як зумiв: сказав, що вiн, отець, дома вже, а коли вдома, iз своїм сином, хай не боїться, докладе всього, чого можна, чого й не можна, а в бiдi дитя своє не залишить. Богданко повеселiшав. Спершу питавсь та допитувався, чи є такi баяни або басихи, що можуть зцiлити його очi, зробити їх такими, як були досi - зрячими, потiм згадав, куди їздив князь Волот, i заговорив про тi краї та городи, де був, про людей, що бачив. Коли ж довiдався, що вiтець його стояв перед самим iмператором Юстинiаном, шукаючи собi i люду своєму захисту, - питав та й питав, слухав та й слухав розповiдi свого тата. Здавалось, i про бiду забули обидва, бесiдуючи та тiшачись тим, що пригасили тою бесiдою осмуту. А втiм, то тiльки здавалося. Надiйшла та мить, коли князь мусив пiти вiд сина, i знову згадалося все. Бо обiцяти - одне, а зцiлити - зовсiм iнше. Бо таки має робити щось, аби зцiлити свого єдиного сина! У тих пошуках-роздумах натрапив i на Миловиду. Через неї сталася його провина перед богами. Може, має подбати насамперед про те, аби простила Миловида, а вже потiм проситиме прощення у богiв? Зрадiв тiй знахiдцi i заспiшив до дверей, сказав першому, що трапився, челядниковi: - Поклич ту, що прибула зi мною з ромеїв. Миловидою звуть її. Мабуть, довiдалась уже вiд челядi, що скоїлося в родинi князя Волота, такою сумовито-спiвчутливою i такою довiрливою постала перед ним, учора зневаженим ще, що в князя серце зайшлося i думка не забарилася додати жалю. Боги, i цiєю неземної лiпоти дiвчиною вiн має поступитися заради зцiлення сина? Яка ж кара буде бiльшою для нього, та, що є уже, чи та, що буде, коли зречеться Миловиди? - Скажи, дiвчино гожа, - зборов-таки сумнiви, - ти можеш простити менi те, що було там, на лиманi? Спаленiла на виду й потупила зiр. - Що саме, княже? - Ну... мiй намiр, моє бажання примусити тебе зректися даної Божейковi обiтницi. Зиркнула, звiряючись, мабуть, вiн чи не вiн це каже, й знову сховала очi. - Простили б, княже, боги, я прощу. Аж серцем скинувся, уражений почутим. Виходить, не тiльки вiн, вона те саме думала. - Спаси тебе бiг, Миловидко. Ти не тiльки вродою ботоподiбна, ти й мудрiстю достойна буть серед богiв. I я не залишуся за це в боргу, на щедрiсть твою вiдповiм достойною щедрiстю. Скажи, хочеш побувати вдома, побачити стариню? - О так! - То йди. Iди й довiдайся, що там i як там. Заяснiла вся, радiючи, а йти не йшла. - Князь лишень сходити дозволяє? - поцiкавилася зрештою. - Ну чом же? Ти вiльна. Що серце скаже, те й чини. - А як же... Як же буде з тим, що за мене заплачено солiди? - Забудь про них. Ти бiльшим заплатила. А може, й заплатиш ще. Мушу сказати тобi: невелика радiсть чекає на тебе вдома. Я заїздив, коли правився до ромеїв у Випал. Немає твого Випалу, геть спалений. Ну, а що з старинею, того не знаю, про те сама довiдаєшся, коли будеш там. Або не хотiла вiрити тому, що чула, або така приголомшена була, почувши. Стояла, хилила донизу голову i мовчала. - Ти сумнiваєшся? - Чом мала б сумнiватись, коли сама бачила, як горiло наше городище. - То не сумнiвайся, вродливице, i в тому, що далi казатиму. Коли станеться так, що нiкого з кревних не застанеш у Випалi, коли у тебе й вогнища свого не буде, не обминай Черна i мого терема в Чернi. Цього разу Миловида не сховала вiд князя очi. Якось аж надто хутко i зачудовано глянула з-пiд брiв. - Князю мало тiєї кари, що має вже? - Кари не буде, Миловидко, коли буде на те твоя добра воля. X/ Баяни таки збороли травами золотавицю, а очам Богданковим i трави не допомогли: так i лишився незрячим. Князь ходив похмурий, мовби грозова нiч. I їсти не їв, i за княжi дiла в землi своїй не брався. Здавалось, i забув уже, що є спаленi весi в полуденних вервях, i є люди, що лишилися без крiвлi над головою пiсля того спалу, як є й повиннiсть подумати про оборонну мiць подунайських обводiв землi своєї. Малка розумiла усе те по-своєму i мучилася подвiйною мукою. Волот тiльки каже: усi ми завинили, насправдi ж кладе вину на неї i тiльки на неї. Адже дома була, не просто обiцянку - роту давала, коли вiд'їздив: "Дiтьми i вогнищем не печалься, я дам їм лад". I ось має: i дитини не догледiла, i вогнище може здимiти через той недогляд. Або сама згорить у полум'ї провини й каяття. Рятунку ж бо нема. Порятувати могло б Богданкове прозрiння. А де воно? Бачила, князь цурається її, через те й сама не старалася потрапити йому на очi. I день, i вечiр була з сином, навiть менших рiдко стала навiдувати через Богданка - полишила на челядь. За вiкном буяли квiти i трави, а Богданко не така вже дитина, щоб не розумiти, яка то розкiш i яка знада. Усе розпитує та й розпитує та тягнеться туди, до тепла. "Може, його до Соколиної вежi одвезти? - зродилася думка й сподобалась княгинi Малцi. - Хоча б на лiто. Там i буйний лiс, i чисте поле поруч. Дитя впиватиметься щедротами пташиного спiву, пахощами буйнотрав'я i оживе серцем, збадьориться тiлом. Ано, там йому буде вiдрадно. Та й свекруха утiшить словом-казкою. У неї он скiльки їх, коли б могли бути морем, землю затопили б". Хотiла пiти й порадитися з князем, та згадала, яким бачила не так давно, i завагалася. - Запрягайте коней, - звелiла челядникам, - та привезiть княгиню Доброгнiву з Соколиної Вежi. Скажете, з Богданком погано, ждемо її i дуже. А поки челядники їздили, у Чернi вiдшукалися люди, а в землi Тиверськiй - дiла, котрi i князя Волота розворушили. Перший заглянув до нього воєвода Вепр. - Я не турбував би князя, - сказав, - та моцi не маю вже поратися з тиверцями: iдуть i йдуть посланцi вiд погорiльцiв, просять помочi. - А яку помiч я можу надати їм? Чи мало лiсу по околiях, чи самi не спроможнi взяти його? - Кажуть, це лихо всiєї землi, всiєю землею слiд i зараджувати йому. Настане зима, куди подiнуться люди? Князь чує в тих словах правду i змовкає. - Землi Тиверськiй теж є про що думати. Довiрливi занадто ми, покладаємося на частокiл довкола весей, наiменованих городищами, на добру волю сусiдiв. А сусiди ба, що роблять? Вежi слiд споруджувати в Подунав'ї, i не гiршi, нiж у ромеїв! - Я згоден з тобою, та погодься i ти зi мною. Волоте: удвох ми не спорудимо їх. Слiд скликати вiче. А вiче тодi лиш вiдгукнеться на наш клич i пiде споруджувати вежi та остроги на березi Дунаю, коли ми допоможемо поселянам спорудити до зими хижi. Це той випадок, коли нам з тобою не личить гратися в гординю, заради великого можна побути й малими. - Гадаєш? - Гадаю, Волоте. - Помовчав i вже потiм погодився: - Тодi скликай вiче, тiльки не ранiш зелених свят. - Слухаю, княже. Воєвода бачив: не вельми схильний до розмови Волот, а до дiла тим паче. Отож iшов вiд нього й гадав собi: покладеться на час. Зеленi свята не за горами, ясна рiч, та час є час, вiн своє зробить. А коли примiтить, що зробив, пiдiйде й розворушить у Волотовi думаючого мужа. Важливо, що погодився скликати вiче, все iнше робитиме без князя i разом з тим волею князя. Клопотiв не бракувало: он скiлькох гiнцiв треба було послати в усi кiнцi, по всiх весях землi Тиверської з речницею вiд князя, он скiльком втовкмачити, кого скликати i на коли кликати. А Волот як не з'являвся, так i не з'являвся у городi, серед дружинникiв. I те вiдсиджування не лишилося непомiченим. - Хто мiг би подумати, - шептались мiж собою мужi, - що безлiття так надломить князя, що його сердечний бiль вiзьме гору над волею i розумом державного мужа. Був он який певний себе i рвiйний, твердий та непохитний, а нинi?.. - Горе i тура робить смирним. А проте Вепр не такий уже й далекий був вiд iстини, коли покладався на час. Одмiни прийшли-таки у княжу родину i не далi першої седмицi. Сталося небагато: до Черна прибула запрошена Малкою княгиня Доброгнiва i розбила своєю лагiдною вдачею хмару. - Не горюйте, дiти мої, - сказала, - i не карайтеся провинами. Боги милостивi, а Богданко надто малий, щоб прогнiвити їх. Я беру його до себе, баянитиму травами та зоряними росами, то й поверну те, що вiдiбрав недуг. I Малка з дiвоньками най їде. Аякже, в гуртi, серед пташок польових та звiрят лiсових усiм їм i весело, i втiшно буде. А втiха не одному повертала здоров'я, поверне й Богданковi, правду кажу. Так сокорила бiля всiх, такою вiрою засiвала сумну княжу оселю, немовби й справдi певна була: таки поверне Богданковi зiр. I та матусина певнiсть стала краплею, що зрушила камiнь: вона здолала його, Волотову, зневiру й скинула ношу з плечей. Хай не зовсiм, все ж одiйшов серцем, став схожий сам на себе. Коли ж наблизився час вiд'їздити родинi з Черна, не поклався на челядь, сам викликався провести дiтей до прадiдiвського вогнища. Давно колись вони з братом Остромислом мали не набагато бiльше лiт, анiж має зараз Богданко. Як поривалися тодi до дiдового оседку в урочищi Дубровик i найбiльше - до Соколиної Вежi, що високо здiймалася над околiями. А так, терем у дiда хоча й був не гiрший за той, що мають зараз у Чернi: i високий, i просторий, i клiтi мав, як дольнi, так i горiшнi, - все ж iз нього не видно того, що видно з вежi. Вона - на шiсть ярусiв, утричi вища, нiж терем, i мiцна-премiцна, рублена з моченого дуба. А найбiльше тiшила їх, дiтей, тим, що мала на кожнiм ярусi бiйницi та зоровi вiконця-щiлини. З неї можна було оглядати геть все урочище та пiдступи до урочища, не кажучи вже про поле, що мав дiдусь у долинi. Як