ння i то - на мить-другу, не бiльше. Йшлося до обiду, i сонце що далi, то дошкульнiше припiкало з високостi. У стовпиську людському й кiнському, у тiснявi без води i тiнi дошкульнiсть та була особливо вiдчутна. - Кличмо вже князя! - радили найменш терплячi. - Ано, кличмо князя! Їм не перечили, одначе й не поспiшали: не все було вже пiдготовлено до зустрiчi з князем. Коли розчинилися городськi ворота i биричi, вихопившись звiдти, зично оповiстили: князь Волот, лiпшi мужi вволюють волю вiча й правляться на вiче, натовп вiдчутно стишився, а далi зовсiм занiмiв. Не те вразило його, що князь погодився стати перед тиверським людом i вислухати люд, вразило i, певно, найбiльше, що був не в княжiм убраннi. Їхав на бiлому, грацiйно витанцьовуючому, мовби якесь заморське диво, конi, в бiлiй, довiльно розхристанiй сорочцi, в яскраво-червоних ногавицях i таких же червоних - з оксамиту - чадигах. При боцi, як i при сiдлi, анiякої бронi. Поселянин, як усi, муж радний, як i бiльшiсть. - Братiє! -виїхав наперед усiх стольник i вдався зi словом-привiтом до тих, що юрмилися на мiстi. - Князь цiлує старiйшин, тисяцьких, шле уклiн свiй старостам ролейним, усьому люду тиверському! - Низький уклiн i тобi, княже! - вийшли наперед тi, що скликали вiче й були привiдцями на вiчi. - Уклiн i дяка за те, що вийшов на розмову з людом своїм. Бiда прийшла в нашу землю. Ставай, княже, на вежу, аби всi видiли тебе i чули, хочемо раду врадити купно з тобою. Пождали, поки князь вийде i стаие на вежi, що височiла супроти поселянської, й повели з ним голосну, аби всi чули, бесiду. Не перебiльшували, скаржачись на безлiття, - воно й так без мiри велике - i не нарiкали нi на кого. Бо на кого нарiкати, коли винуватцi невидимi й незнанi. Карають боги, лиш їм вiдомо, хто i чим завинив. Одна у тиверцiв утiха i надiя - завинили не всi. Тому люд i зiбрався на вiче, хоче спитати князя: як врятувати вiд голоду неминучого i смертi повсюдної невинних - дiтей, отрочат, тих, хто, хай i винен, все ж не так дуже, аби розплачуватися життям? Багато, певно, думали перед тим, як iти на розмову з князем, - казали тiльки дiло. До всього й трималися достойно: бачили безвихiдь свою, почувалися приреченими, а не хилились i не колiнкували; прийшли он iз яким проханням, знали: не хтось iнший, тiльки князь може порятувати вiд бiди, а не втрачали гiдностi. Як не прислухатися до таких i не сказати: що можу, те зроблю? А проте не одразу сказав так. Почав iз того, що в князя не один клопiт. У них, поселян, тiльки й турбот, що про множення худоби, про набiл у макотерах та жито в берковцях, їм тiльки й гадки, що дбання про хлiб насущний - для себе, дiтей своїх, а йому, князевi, належить думати не лише про себе, родину, численну челядь i ще численнiшу дружину, - вiн має дбати, аби стояла непорушною, перебувала в мирi уся Тиверська земля, аби була при бронi i мала мiцний дух, годованi конi дружина. Отож хай зважують на це i знають: не так просто князевi поступитися тим, що має взяти вiд поселян. Одначе князь вiдає й про те, яка бiда постигла їх. Вiдає i розумiє: сам вiн не пiдпора Тиверськiй землi. Над ким княжитиме, коли голод видушить люд? Хто боронитиме землю, коли залишиться на нiй лише з дружиною? Тому й зважується поступитися своїм: цього передзим'я не пiде на полюддя i не правитиме правеж. Люд тиверський сплатить те, що заборгує, в наступнi три лiта. Мабуть, неабияка радiсть забуяла в серцях поселян вiд тої речницi. Пнулися, зирячи через голови переднiх, i нiмували. Мить так, другу, далi збудилися й закричали в один голос: - Слава щедрому i мудрому князевi! Слава i шана! Шана i слава на вiки!! Пождав, доки вгомоняться, i вже потiм вирiк їм усе, про що думав у себе в теремi. То правда: одмiна данини - велика всiм полегкiсть, а проте не помiч.. Поселяниновi не треба буде давати на передзим'ї князевi, зате треба щось дати взимку, на передлiттi дiтям. Бо коли не дасть, голод зробить страшне своє дiло - викосить усiх i вся. I що тодi буде з тої полегкостi, що її дає князь? Анiчого. Тому й кличе бути щедрими в цiй бiдi, цiєї безлiтньої для Тиверської землi години не лише мужiв своїх, володарiв займанщин, а й усiх, хто має що дати чи позичити голодному.. Земля, як нiколи, потребує опори, тож хай стануть нею тi, у кого є щось, хто може подiлитися. - Ано! Най стануть! Най будуть мудрими та щедрими, як i князь! Мусив знову пiдносити руку. - Князь i його радцi, - продовжував Волот, дiждавшись тишi, - стали на думцi й виносять її на вiче яко закон: цього неврожайного лiта лiси та води Тиверi мають бути доступнi для всiх. Княжi вони, лiпших мужiв чи общиннi, кожному хай буде вiльно прийти туди i взяти собi дичину або впiймати рибу в рiчцi чи озерi. I дичина, i риба - дармовi дари землi, а дармовими дарами соромно скупитися в безлiття та й перед богами провина неабияка. Вiче не встигло вгамуватися вiд тої ще, першої княжої речницi, ця ж i зовсiм забила з нього потужним джерелом радостi, вдоволення. А коли б'є з серця радiсть, то що лишається робити вiчовому люду? Чув у собi торжество й дiлився тим торжеством з iншими, а дiлячись, виголошував його тисячоголосою здравицею: - Здравиця князю-добротворцю! Най буде єднiсть мiж князем i людом землi Тиверської! Нинi i прiсно! Нинi i прiсно! Здавалось, пiдступлять зараз до вежi, пiднiмуть свого князя разом iз вежею й понесуть мiстом, аби бачили всii знали, який свiтлий настав для них день, якi вони, поселяни, вдоволенi князем i яку хвалу воздають доброму з добрих, мудрому з мудрих князевi. Та не дiйшло до того. Бо в натовпi, серед ратаїв i рукомеслих, бортникiв i ловчих, серед усiх, що були вдоволенi вiчем, вiдшукались i невдоволенi. Вони стояли чи не найближче до вежi, з котрої промовляв князь, i теж трималися купи. - Схаменiться, безумцi! - потряс костуром один iз них, високий i плечистий, мiцний, яко дуб, i лютий, як знавiснiлий тур. - Уймiться, кажу, i образумтесь! Ви забули, що є всюдисущi боги i є кара божа! То був Жадан, а тi, що тулились коло нього i вiдмовчувалися, не зголошуючись iз вiчем, були волхви. Князь Волот не встиг, видно, збагнути, куди хилить пригрiтий ним волхв, зате не без тривоги й нiяковостi вiдчув, що вiн не на його боцi. - Чим ти невдоволений. Жадане? - виступив наперед стольник. - Що обурює тебе в хвалi заслуженiй i достойнiй? - А те, стольнику, що казав уже: є боги i є кара божа. Усi сущi пiд ними мали б пам'ятати: найперше слiд вiддати шану богам, а потiм усiм iншим. - Чи люд наш так уже забув богiв? Чи вiн не шанує їх? - Бо таки забув, коли почав розмову на вiчi не про шану i не про данину богам, а про себе. Хто з вас подумав тутки i сказав: засуха - кара богiв за провини? Боги задарма не карають i тим паче не карають увесь люд. "Цей волхв багато на себе бере, - вгомонився нарештi i став твердiшим у мислях князь. - Я поспiшив передати йому свою повиннiсть - бути жерцем при капищi Перуна". - Ти помиляєшся, Жадане, - Волот вийшов i заступив собою стольника. - Ми не забули про богiв. Не встигли сказати, одначе мали сказати тут: хоч в краї й недорiд, хоч поселяни нiчого не взяли з поля, вони не повиннi забувати, що є боги i їхня повиннiсть перед богами. Не лише князь, кожен зобов'язаний приносити їм на домашнiм вогнищi жертву i просити в богiв прощення за провини. - Ано, кожен! - пiдхопили княже слово привiдцi вiча. - Провина ваша, а в жертву приноситиме твар? Цей надривний закид належав котромусь iз волхвiв, що юрмилися бiля Жадана. Його могли б пропустити повз вуха, та того не хотiв, для того, видно, й був тут Жадан, аби не пропустили. - Чи ви не видите? - крикнув дужим, нiби Перун iз неба, голосом i показав костуром через голови юрмиська вiчового. - Не видите, питаю, яка велика кара упала з неба на люд тиверський? Домашнiми жертвами вiд такої кари не вiдкупитися! - Як то? Чому? - А тому, що твар земну ми вже приносили богам у жертву. Твар очистила себе вiд скверни, а кара як iшла, так i йде. Невже вам невтямки, що настав час очиститися людям? Тi, що стояли ближче i добре втямили, що сказав волхв, зацiпенiли враз i змусили зацiпенiти iнших. Чи то ж правда? Воно немовби й так: твар очистила себе, а гнiв божий триває, кара як посилалася, так i посилається на землю. I все ж таки: чи волхв при своєму глуздi? Он як давно було воно, принесення в жертву богам людей. Тодi ходила страшна моровиця, тиверцi трупом лягали i вдома, i в лiсi, i на путях та при путi. Коли таке безлiття i такий повсюдний мор, чи хтось завагається i скаже: "Й без того доста жертв"? Слiпли зi страху i на все погоджувались. А все ж, переживши страх, люд, здавалось, порозумнiшав, i князi та волхви угомонилися, коли й згадували прадавнє безлiття, то лиш для того, аби застерегти когось: не роби так i не накликай лиха; он що буває, коли не слухають старших i йдуть супроти закону та покону. Нинi ж запевняють: твар не винна, виннi люди, отож най тягнуть жереб i вiддають того, кому випаде, в жертву богам. Чи зголоситься вiче i чи дасть свою згоду князь? - Люд давно не очищав себе, то правда, - перший знайшовся на словi й заговорив осiбно до волхва князь Волот. - Та правда й те, Жадане, що очищення це коштуватиме найдорожчого - людського життя. Чи ти певен, що iнакше не вмилостивимо богiв, що є конча потреба посилати на вогонь когось iз нас? - Певен, княже. - Чим доведеш те? - Гнiвом божим. Дощу не було, як засiвали ниви на передлiттi, не буде, коли не вмилостивимо богiв, i тодi, як настане час засiвати їх на полiттi. - А коли буде? Чи вiдаєш: як боги змилостивляться до полiття i пошлють дощi, на вогнище пiдеш ти, яко лживий жрець, що торгує божим повелiнням. - Вiдаю, княже. - I стоїш на своєму? - Ано, стою на своєму. - Тодi виношу цю твою речницю на розсуд вiча. Моя воля така: пождати кiнця лiта. Коли не випаде дощу до засiву нив на полiттi, потягнемо жереб. На кого вкажуть боги, той i буде принесений їм у жертву. За цим разом вiче не кричало: "Слава мудрому князю!" Проте й не нiмувало, як досi. Загуло, завирувало, наче океан-море пiд рвiйним вiтром. Однi тiльки радилися, iншi сперечались, ще iншi погоджувалися без особливих роздумiв i вагань. - Най буде так, як каже князь! - Гадаєте? - А чом би й нi? Коли така воля богiв, що вдiєш, мусимо умилостивлювати їх. - Тiльки не життям князя i його родини. - Ано! Де такого вiзьмемо, коли втратимо? Чи то гоже, аби князь-добротворець та розплачувався за провини люду свого? - Так i кажiмо: всi тягтимемо жереб, окрiм родини князя. Так i кажiмо! Гадка та стала незабаром вимогою всiх, i волхв змушений був умовкнути. Слово взяли тi, що скликали вiче. - Чи згоднi, аби жереб тягли усi, окрiм родини князя? - Згоднi! - Чи пристаєте до гадки: коли пiдуть до полiтнього засiву дощi, скараємо, яко лживого жерця, вiщого волхва, коли нi - принесемо в жертву богам когось iз поселян? - Пристаємо! - На тому й складаємо ряд. XV_ Жаданове провидiння стало лихою правдою: дощi так i не випали за всеньке лiто. Вигорiли не лише ниви, голою стала вся незалiснена Тиверська земля, в багатьох криницях тiльки спала, в деяких - i зовсiм зникла вода. Ще вчора, в останнiй день першої на полiттi седмицi, з'їхалися до стольного Черна найповажнiшi мужi, йде мале вiче, iменоване радою старiйшин, а речницi тої ради нема та й нема. Воно й не дивно: настав час умилостивлювати богiв людськими жертвами, а на радi не знайти таких, кому було б байдуже до того умилостивлення. Отож i радяться, а радячись, сперечаються. Бiльшiсть схилялася до думки: кара iде вiд Хорса. Тивер зрадила йому, своєму верховному боговi, усi сподiванки покладала пiсля зцiлення княжича на Перуна й умилостивлювала здебiльше Перуна. Звiдси смертельний гнiв, звiдси й нещадна кара. Отож i не вiдшукалося серед радних таких, що вагалися б. Жертву приноситимуть Хорсу i тiльки Хорсу. - А хто ж братиме жереб? - подали iз задньої лавицi голос. - Лише отроки та дiвицi чи весь люд? - Вiддавна метали жереб на отрокiв i дiвиць. Най так i буде. - Чому цє має бути саме так? - Бо так було. - То не доказ. - Коли це не доказ, то скажiть iнше: нащо богам старе луб'я? Чи старими умилостивите богiв? - А все ж старi мали бiльше, нiж хтось, нагод прогнiви ти богiв. Чому за провини старих мають розплачуватися отроки та дiвицi? I пiшло слово на слово, а старiйшини на старiйшин. Однi казали: отрокiв i дiвиць єднають iз старими кревнi узи, то буде плата за себе й за них, iншi перечили й, перечачи, посилались на думку отрокiв та дiвиць, котрi нарiкали нiбито: "На стариню тому не метають жереб, що рiшенець приймають старiйшини. Оберiгають себе, дiтьми та онуками вiдкуплюються". - Не сквернiть себе речами неподобними! - взяв гору чийсь дужий голос. То вийшов i зажадав тишi князь Волот. - Старiйшина Доброгост правду сказав: будьмо твердими i не забуваймо: на нас дивиться вся Тивер, вона чекає вiд нас мудростi, а не сварки i неподобних речей у сварцi. Що скаже рада старiйшин, те стане законом для всiх. Тож i дбаймо про мудрiсть, а не про злоязичiє. I мужi вгомонили буєсть свою, стали взаємнопоступливими, а поступившись, зумiли й домовитись. Аби чиясь зла воля не завадила богам вибрати собi жертву, доста метати жереб комусь i на когось. Най кожен прийде i вiзьме його сам. Iти ж i брати жереб мають усi поселяни, окрiм тих, що не встигли прогнiвити богiв за малiстю лiт своїх. А ще вiче лiпших мужiв i старiйшин установлює: аби не було нарiкань i суперечок, яка верв має iти й брати жереб першою, яка - останньою, хай потягнуть мiж собою жереб i визначать черговiсть найдостойнiшi старiйшини вервей. То теж буде воля богiв, i хай вона буде над усе. Князь Волот мав би бути потiшений i великим i малим зiбранням люду тиверського: йому, як нiколи досi, повiрили, висловили он яке шанування i он яку прихильнiсть: "Другого такого, - сказали, - не буде, хай усi тягнуть жереб, тiльки не князь i не княжа родина". Та ба, не вiдчуває вiд того казання затишку на серцi й не може вважати: усiма i всiм задоволений. То добре, що зголосилися з ним i не стали перечити на вiчi мужi лiпшi i думаючi, волостелини: в лиху годину треба поступитися людовi всiм, чим можемо поступитися. Добре й те, що люд неабияк вдоволений його милiстю. Одначе нiхто не переконав князя Волота, та навряд чи й переконає, що буде велике вдоволення вiд речницi принести в жертву богам людей. Мало того, що стоїть, як i стояла все лiто спекотнява, що вмирає через ту спекотняву сподiванка порятуватися вiд голоду i мору, - пiднято по всiй землi люд тиверський й спроваджено на путi, що ведуть до капища Хорса. Пiднято й сказано: йдiть i берiть жереб. Чи то ж просто полишити напризволяще домiвку, все, що набули для себе в домiвцi, й правитися в такий тривожний та непевний час до стольного города, не знати, чи повернуться звiдти, а коли й повернуться, то чи застануть щось iз тiєї мiзерiї, що iменується домашнiм набутком? Татей нiколи не бракувало в їхнiм краї, а в лиху годину i поготiв. Чи люд згадає свою прихильнiсть до князя, коли позбудеться через цей похiд i того, що мав? Тоскно й бентежно у Волота на серцi. А все через Жадана. Чого вiн вискочив iз своєю погрозою, нiби пес iз-за тину: "Ви забули, що є всюдисущi боги i є кара божа!" Так нiби князь, старiйшини не знають, що є боги i є повиннiсть кожного - приносити богам жертви. Нi ж, згадав давно забуте: "Твар очистила себе, настав час очиститися людям".. А чи в тому є доконечна потреба? I звiдки йому знати, що є? Вiд богiв? То як же це сталося, що вони лише Жадана ознаменували тим? Чому не подали знаку йому, князевi i верховному жерцевi в Тиверськiй землi? Чи не забагато бере на себе волхв Жадан? Чи не ховається за його нагадуванням про людськi жертви щось iнше? Одначе ж волхв той не повинен би чинити на зло князю i людовi. Не хтось iнший, князь, як i люд, пригрiв його й зробив не лише охоронцем, а й жерцем при капищi Перуна. Чи таке забувають i чи за таке платять кривдами? - Отче, - став на порозi син. - Я до вас iз чолобитною. Так давно не бачив свого Богданка чи вiн справдi примiтно одмiнився за це лiто. Он який вимахав, став чи не врiвнi з вiтцем. Ото тiльки й одмiни, що тонкий у станi, вужчий у раменах. Одначе чому так багато суму та тривоги в очах? - Кажи, я слухаю. - Зоринка Вепрова разом з усiма пiде до капища Хорса й братиме жереб. - Така воля вiча, нiчого не вдiєш. - Так уже й нiчого? А коли я вiзьму її в жони? Тодi вона належатиме до княжої родини i буде увiльнена вiд того, що мусять робити всi. - Гадаєш, Вепр вiддасть її тобi? - Тепер вiддасть. Люд каже: боги вибирають найлiпших, а Зоринка i є та найлiпша. Чи той Вепр не розумiє, яка гроза збирається над нею? Чи в нього не зм'якне перед видимою утратою серце? - У всякого зм'якне, сину, тiльки не в Вепра. Не зголоситься вiн на родичання з нашим родом, навiть цiєї найтривожнiшої митi. Богданко ще примiтнiше одмiнився на лицi. - А коли зголоситься? Чом не пiти до нього й не сказати... - Казали вже, сину. Принижувались i просили, тепер доста! - То ж колись було... - Я сказав: доста! Не Вепр у своїй землi князь, - я. Чому маю бити чолом перед ним i раз, i вдруге, i втретє? - Тодi... тодi я умкну її. Був такий зосереджено-рiшучий, зараз, здавалося, вийде й учинить те, що надумав. I князь повiрив рiшучостi сина. Повiрив i поспiшив перечити йому. То казна-що; тодi в Зоринчиного вiтця справдi будуть пiдстави нарiкати: "Бачили, який у нас князь? Вiн має мужiв своїх за чорних людей, вiн чинить iз ними, як собi хоче!" - Про умикання й думати не смiй, чуєш? - Ба, смiю, коли вiтець не думає й не хоче думати про мене! - Насилля над Зоринкою спричинить велике лихо. Проти нас пiдуть усi лiпшi мужi, волостелини, а то - пагуба i не лише тобi. - А що буде, коли Зоринка пiде на вогонь? - На те воля божа. - А на це - моя! - уже за поворотом обернувся й мовив покiрний досi князевi син. Волота обурило його зухвальство. - Я не прийму тебе! - крикнув навздогiн. - Анi тебе, анi твоєї Зоринки не прийму. Де знаєш, там i живи, як собi хочеш, так i майся, пiд мою крiвлю обом вам зась! То була тривога i був смуток усього дня, Богданко таки сiв на вишколеного за час науки в дядька коня й подався з Черна, а куди подався, що вчинить, одним богам вiдомо. I викраде та втече свiт за очi iз Зоринкою - погано, i потрапить до Вепрових рук, викрадаючи, - ще гiрше. Вiд того упоєного местю людомора всього можна сподiватися. Чи йому довго настигнути отрока, що втiкатиме з умкнутою дiвкою, й потяти його? Хiба не буде чого сказати, коли спитають, нащо зняв руку на княжича? "Я не видiв, - одповiсть, - хто умикає, з мене доста було, що умикали вдруге". "Доведеться кидати все й правитися слiдом за ним, - досадує князь. - Коли надумає робити так, як сказав, пiдстерiгатиме Зоринку й умикатиме з Соколиної Вежi. I прибуде з викраденою дiвкою саме туди. Отож менi слiд бути в Соколинiй Вежi i негайно". Не став передчасно лякати Малку, одначе й не приховав того, що скоїлося мiж ним i сином, вiд Малки, зайшов до неї й сказав, куди та чому їде.. - Може, не слiд перечити йому? - застерегла несмiливо. - Ти так гадаєш? - Богданко правду сказав: це та година, коли можна й не зважати, хто князь, а хто воєвода. Коли у тебе така, як i в Вепра, гординя, я сама поїду до того буй-тура й скажу: якщо не хоче, щоб Зоринка пiшла на вогнище й стала нареченою вогненного Хорса, най вiддає її Богданковi та й забудемо все, що роз'єднало нашi роди. Князь зiтхнув, дратуючись, i потер натомлене чоло. - Ти, Малко, слiпнеш з прихильностi до сина i в слiпотi своїй бачиш не далi, нiж син. Треба бути неабиякою дитиною, щоб вiрити в здоровий глузд Вепрiв. - А як же ти он скiльки лiт вiрив їм? Мабуть, то було зайве. Князь не знайшовся, що сказати жонi своїй, i, не знайшовшись, оскаженiв. - Доки ми теревенимо з тобою, той нерозважливий отрок може накоїти бiди. Я їду, доста! I тодi, як правився повз капище Хорса пiд розлогим, з дiда-радiда лелiяним дубом, i пiзнiше, коли вибирався на путь-дорогу, що вела до Соколиної Вежi, розминавсь та й розминався, бачив та й бачив, як iдуть зiгнутi недолею-сумом поселяни. Родинами й родами-селищами, з старинею i отрочатами. Усi мовчазнi i виснаженi, такi спрагло змалiлi, нiби знають уже: вони - приреченi. - З котрої вервi будете, люди? - З Надпрутської, достойний. - I давно правитесь? - Ано, четверту добу. Помовчав, супроводжуючи їх сумовитими очима, i вже потiм додав: - Помагай бiг щасливо здолати цю путь. Невдало приострожений кiнь несподiвано рвонув убiк, i вже тодi, як Волот взяв обiруч поводи, пiшов рiвно й на всю кiнську пору. Матерi Доброгнiви не видно було анi на подвiр'ї, анi на подвiрницi, не чув її голосу i з оселi. Або ж спала-перепочивала старенька, або ж пiшла до лiсу. А втiм, чого їй спати о цiй порi i чи є така вже потреба правитися старiстю до лiсу? Постукав, викликаючи челядь, у дубовi ворота раз, постукав i вдруге. - Агов! Чи є хто в оселi? Дверi прочинилися невдовзi, i до ворiт вийшла челядниця. - Прошу бути тихо, - мовила застережливо благальним i вiд того аж надто милозвучним голосом. - Господиня нездужають. Вона була пристойнiше зодягнена, анiж можна сподiватися вiд челядницi: в бiлу, не по-тутешньому шиту брачину, в темну, уперезану в талiї барвистим паском полохту. Однак не те впало князевi у вiчi. Десь вiн бачив це миловиде дiвоче личко, десь чув цей глибинно-сердечний i вiд того примiтно благальний голос. - Ти, Миловидко?! Ламала, схрестивши на грудях, руки, тупила долу зiр i мовчала. Коли ж заговорила, сказала не те, що сподiвався почути вiд неї. - Господиня ждуть вас, княже. Питавсь-допитувався, що їй болить, матерi Доброгнiвi, чи то правда: так дуже змалiла на силi, що не здатна полишити ложе i вийти з терема, а думав про Миловидку. Виходить, недалеко втекла вона вiд свого Випалу; то була неправда, нiби подалася за Дунай шукати в ромейських землях того, що нарекла собi мужем, та не взяла злюбу. Тут вона, в Тиверськiй землi, ба навiть у його володiннi... Цiкавився в матерi, чи був тутки Богданко, чи розмовляла вона з Богданком, вiдає, куди i з яким намiром подався, а думав знов про Миловидку... Боги свiтлi та боги яснi! Тож не так собi прибилася вона до його праотнiх володiнь, стала не звичайною собi клiтницею-челядницею - ключницею при княгинi, бiльше того, ввiйшла в довiру, стала для матерi Доброгнiви мовби дитиною рiдною. Так i каже їй, коли звертається: "Пiди, доню, та нагрiй водицi, а нагрiєш, налий у корчагу та постав до нiг. Холонуть вони в мене". Та й сама он як утiшена тим, що господиня Соколиної Вежi добра з нею, в усьому звiряється їй. I старається-годить старiй, i упадає коло старої, нiби коло рiдної. Хто вона нинi? Чому саме в Соколинiй Вежi опинилася? Пересвiдчилася за кiлька лiт, що сподiванка на повернення лада її з ромеїв - марниця, й згадала, що казав колись князь, чи випадково набрела на матiр Доброгнiву й залишилася при нiй? Ой нi. Випадково - нi! Хто в Тиверськiй землi не знає, що Соколина Вежа - прадiднє володiння Волотiв? Мусила знати те й дiвчина з недалекого Випалу. А коли знала й прийшла саме до Соколиної Вежi, то про що iнше каже це, як не про те, що прийшла й стала при матерi ключницею не випадково? Дивився на змужнiлу вже й вiд того ще лiпшу, нiж була, дiвку й питався, тупив до долу позирк, аби не примiтила передчасно та й iншi не примiтили, як поїдає її очима, i знову питався: "Хто ти нинi, Миловидко? Як розумiти, що прийшла-таки пiд мою крiвлю й стала донею-утiхою для матерi-княгинi? Випадок звiв нас чи на те була твоя добра воля ? " Думка-бентега що далi, то настирливiш переслiдувала князя i стала врештi-решт для нього карою. "Я не поїду вже звiдси, - зiзнався сам собi, - доки не пересвiдчусь, як сталося, що Миловидка вчинила саме так, як казав свого часу: "Коли й вогнища свого не буде, не обминай мого терема". Вийшов до дружинникiв i повелiв старшим iз них: - Ти, Ковачу, бери двох мужiв i прався до Веселого Долу. Стань на узлiссi й пильнуй, чи не об'явиться там Богданко. Коли об'явиться чи є вже, прийди й скажи: "З велiння князя я i мужi мої не дозволяємо тобi вчинити з донькою властелина недостойний княжича гвалт. Будь розсудливий i вертайся туди, де належить тобi бути". - Ти, Бояне, - повелiв iншому дружинниковi, - скачи до стольного Черна i перекажи воєводi Стодорку: як тiльки боги вкажуть на свою обраницю чи обранця, най одразу ж звiдомить мене про те в Соколинiй Вежi. Мати моя дотоптує останнiй ряст, мушу бути при нiй. Хвора вимагала того чи Миловидка не хотiла лишатися з князем без свiдкiв, до самої ночi сидiла при слабiй i анiна мить не показувалася поза ложницею. Що робила там, не вiдав, а проте догадувався: сидить не тому, що конче треба. I та догадка пiдiгрiвала в ньому нетерплячку. Навiдався до слабої раз - Миловидка там, навiдався вдруге - знову там. Оглянеться, коли скрипнуть дверi, видивиться, наче не знати на яке диво, й уступає йому мiсце бiля ложа. Сiдай, мовляв, сiдай i кажи старiй панi, чого прийшов. - Матусi усе ще зле? - присiв-таки й поцiкавився в слабої. - Не злiше, нiж було, проте й не лiпше. Доживаю, сину, останнi днi, тому й хочу сказати тобi дещо. Миловидка звела на неї наляканi очi i все ж скорилася велiнню серця - тихо i знiчено пiшла до дверей. - Куди ти, дiвчино? - Вийти мушу. Лишаю вас на цю часинку на князя. Доки погомоните, я й повернусь. - Рiч пiде про тебе. Лишись, коли можеш. Доброгнiва недовго роздумувала, з чого почати розмову. - Князю, сину мiй єдиний. Знаю, у тебе й без Соколиної Вежi вистачає турбот. Люд уповає на благодать, земля сподiвається на оборону. А часи непевнi. Що не лiто, то й новий клопiт. Не встиг замиритися з ромеями, обри погрожують вторгненням. I боги карають немилосердно. Мало того, що забрали передчасно батька, братiв-пiдпору, голод i мор шлють на нашу землю. Як упораєшся з усiм тим, коли стоятимеш сам? - Я не сам, матiнко-княгине, зi мною вся земля. - Чула, знаю. Та що з тої землi, коли вона така стражденна нинi? В бiдi, сам вiдаєш, пiдiймають голови не лише татi, людська злоба також. Дiдуньо Власт, перший у сiй оселi вогнищанин, пам'ятаю, казали: "Добро йде плiч-о-плiч iз добробутом, а зло пре iз злиднiв людських, нiби вода з потужної почайни". На лихо, i я не можу вже бути тобi бодай якоюсь пiдпорою. Не сьогоднi, то завтра пiду до Вираю, Волоте. Тому й кажу оце: на кого покинемо вогнище в нашiм прадiднiм гнiздi - Соколинiй Вежi? Волот затримав на нiй осмутнiлi очi, однак iз казанням не поспiшав. - Чи треба клопотатися цим, матусю? Ви були, ви й будете тут господинею. Велике диво - слабiсть, здолаєте її. - Стара я, сину, щоб здолати. Та й чую: не час обманювати себе. Тому й питаю: на кого полишимо? Хотiла б знати, перш нiж пiти. Волот хвилюється й полишає насиджене коло матерi мiсце. - Якось i не думав про це. Може, теремковий най дає усьому лад? Доки змужнiє та вiзьме злюб Богданко. Мати Доброгнiва не поспiшала зголошуватись. - Чи ти не бачив i не знаєш, - озвалася перегодом, - якi статки нажив той муж, маючи доступ лише до поля та худоби? Нечистий вiн на руку, сину. Я до всiх приглядалася за багато лiт i ось що скажу тобi: лiпшої господинi в Соколинiй Вежi за ключницю Миловиду не бачу. Вона i серцем, i помислами чиста, он яке безлiття пережила, якого горя зазнала в свої найлiпшi лiта. Їй я доручила б наше прадiднє вогнище. Князь силився не виказати своєї бентеги, хоча збентежений був видимо i дуже. Знав: негоже синовi радiти на смертнiм одрi матерi i не радiти не мiг. Видять боги: таке лиш їхнiми заходами й можливе на свiтi. Ано, звичайнi смертнi неспроможнi так круто i так несподiвано переiнакшувати людську стезю. Подумати тiльки: колись жорстоко був покараний богами за те, що посягнув на цю дiвчину, хотiв заволодiти її неземною знадою, тепер вона опинилася з чиєїсь ласки i волi у його праотнiм вогнищi, ввiйшла в довiру старiй матерi й стає за порадою-велiнням не кого-небудь - рiдної матерi охоронницею вогнища у Соколинiй Вежi. Чи лiпшої винагороди можна бажати i чи така винагорода можлива з волi людей? - Чула, Миловидко, що сказала княгиня? Я вiрю її мудростi i її досвiду, для мене її слово - закон. Що повiдаєш на це? Чи згодна бути тут не просто ключницею - господинею? Коли князь видимо радiв, питаючись, то Миловидка видимо страхалася того, про що питали. Дивилася то на слабу, то на її сина благально-занепокоєними очима й ламала, хвилюючись, руки. - Я лiпшого i не бажала б, князю. Бо анi роду, анi пристанища не маю пiсля того, що сталося у Випалi i з Випалом. Та чи зможу? - Зможеш. Матуся правду кажуть: чеснiшої за тебе тут немає. - Чи ж того досить? Господар, та ще в такiм, як це, господарствi, повинен мати тверду руку. А в мене яка рука? У мене, самi кажете, щире серце. - Зате маєш чеснi намiри. А це, Миловидко, найлiпша прикмета в дiяннях тих, кого боги ставлять бiля вогнища i рала. Я пiдберу тобi iнших челядникiв, таких, як сама єсть. З ними й господарюватимеш. Видно було, i рада б сказати: "Най буде так", i не зважується. Вiд того примiтно соромиться й паленiє видом. Князь користується її мовчанням i каже слабiй: - Заснiть, матусю. Заснiть i наберiться сили. Ми ж пiдемо вже. Гадаю, саме наодинцi й домовимося з Миловидкою про її вогнищанство в Соколинiй Вежi. XVI_ Догорiла одна, догорiла й друга свiча, а Миловидка звiряється та й звiряється князевi, де була усi цi лiта, як сталося, що знову повернулася у рiдну землю й опинилася у княгинi Доброгнiви в закупах. Нелегко їй переповiдати те, що було безлiттям iз безлiть i мукою з мук. Часом виказує ту нелегкiсть лишень надломленим голосом, часом - i засмучено-болiсним позирком, а буває, що й зовсiм безсила стримати бiль: прикриває долонями очi i плаче. Князь полишає тодi вигрiте за столом мiсце й мiряє, занепокоєний, простору в прадiднiм оседку клiть. - Коли б ти знала, дiвчино гожа, як я лаю себе за те, що вiдпустив тебе пiсля визволення до Випалу. Поплакала б, посумувала б за вподобаним молодцем та й вгомонилася б. А пiшла, бач, - i он яку тернисту путь мусила долати, як зранили тебе чужi покони та закони. - Йой, князю! - Миловидка прибирає руки з лиця i витирає ряснi та чистi, нiби роси на скiснiм сонцi, сльози. - Путь справдi була нелегка, та чи легшою була б вона, коли б лишилася в Чернi? Адже я не вiдала б, де Божейко, що з Божейком, а не вiдаючи, печалилася б та танула, як свiчка, усе своє життя. - I то правда, - погоджується Волот, та одразу ж i мiняє свою згоду-злагоду на неприязнь-пiдозру. Подумати тiльки: вона дала перевагу не йому, уславленому ратному й думаючому мужу, гонителю ромеїв, вона обрала смерда й пiшла за смердом на край свiту. Що ж то за один був? Невже вiн, князь, не мiг дати їй те, що обiцяв смерд? Невже Миловидка нiчого такого, що бачила в смердовi, не побачила в князевi? - Ну, то доста, - пiдiйшов i поклав їй руки на плечi. - Наплакалась, i доста. Чула, що сказала княгиня? Передає тобi наше прадiднє вогнище i право бути жрицею-господинею в свому вогнищi. А це немало. Це, Миловидко, як дарунок долi, як винагорода за все, що мусила вистраждати з велiння тiєї ж долi. Була ж свiдком i знаєш: не вiд мене йшло те велiння, я навiть подумати про таке не встиг, як матуся виплекала вже рiшенець i вирекла його обом нам. Завважила: не менi i не тобi осiбно - обом нам? - Це справдi така несподiвана милiсть, - довiрливо глянула на Волота й примiтне вгомонила плачi свої. - Така, кажу, милiсть, що я не годна повiрити їй i боюсь, признатися, брати на себе те, що велить узяти княгиня. - А мене не береш на карб? - Чом нi, беру i вiрю: князь, як i мати його, бажає менi добра, так ласкаво звiряючись. I все ж у нього он скiльки їх, повинностей. Чи матиме час бодай вряди-годи заглядати до Соколиної Вежi? - Скажи, гожа дiвчино, одне-єдине слово: приїзди - i я не тiльки навiдуватимусь та пособлятиму тобi в дiлах твоїх, стану мужем i радником, охоронцем вогнища i твоєї благодатi в цiм вогнищi. Коли ж дiла покличуть до Черна чи на сiчу, буду там не довше, нiж треба. Бо уподобав тебе тодi ще, пам'ятаєш? Бо серцем i помислами завжди з тобою. - Князю! - Миловида сторожко виставила перед себе руки, здавалось, боронилася не лише вiд Волота, а й вiд того, що чула. - Навiщо ти кажеш таке? Чи то ж можливе? У тебе жона, дiти. А я... - А ти будеш менi другою жоною. Невже не бачиш: уподобав тебе да так, що жити без тебе не можу. Завваж i збагни: Лада не випадково не звела тебе з Божейком. Вона тому й забрала його до себе, що ти уготована iншому, i той iнший - я. Повiр i ввiруй: не Божейко i не третiй хтось - я, бо зустрiв тебе на путi своїй раз, зустрiв i вдруге. Най через багато лiт, най по великих муках i колючих тернах, все ж зустрiв у власнiм вогнищi i яко жрицю-охоронницю мого вогнища. Чи таке могло статися випадково, не з волi всесильних богiв? Невже не годен бути тобi мужем? Невже такий осоружний, що цураєшся, мовби самого Цура i його недруга - Пека? - Ба нi, не осоружний. Я не змогла б, я не посмiла б цуратися такого славного в людi мужа, як князь Тиверi. Та що скаже княгиня Малка, що скажуть люди? - Анiчого. Одне, покон наш не забороняє князевi брати другу жону, а друге, княжий рiд Волотiв може загинути, коли матиме лише одного спадкоємця. Чи дозволено буде Малцi казати щось, обурюватися чиїмсь вчинком, коли вона не гожа бути матiр'ю i продовжувати рiд наш? - I все ж вона скаже... - Дарма. Малка не така безтямна, аби не розумiти: хто втратив здатнiсть продовжувати рiд, тому не мiсце серед лiпших у родi. Тебе я обираю першою жоною, i воля моя непохитна. Чула ж, жити без тебе не можу. Тодi, за першої зустрiчi, угомонив себе страхом перед карою богiв, а зараз побачив i сказав собi: таки не можу. Ти i є та, котру шукав, котрої без тями жадаю. Бо певен: саме Миловидка буде менi сонцем-утiхою, зiркою-звабою, пристанищем-вiдрадою в щедрiм на клопоти та повинностi княжiм життi. А ще є певнiсть-сподiванка, чуєш, Миловидко, сподiваюсь, що саме ти народиш менi синiв-соколiв, даси опору й мiць синьоокiй Тиверi i матимеш за те усе, на що здатний я, яко муж i князь. Паленiла видом i тупила долу зiр. Часом лякалася а чи дивувалась речам його й пiдводила очi, дивилась заворожено, аж поки сором не брав своє i не змушував, як i перше, хилити донизу голову. А князь не вмовкав. Певно, вiдчув: вiн на вiрнiй путi - i дав волю речам своїм, бажанню своєму, обiймав знiчену дiвчину й солодив їй, обiймав i солодив. I солодощi тi, а надто пломiнь, що ним не скупився князь Волот, пiдточували та й пiдточували пiд Миловидкою твердь, чула: малiє на силi. Ось зараз скаже: доста вагатися, iди до мене й будь моєю - i вона не годна буде противитись. "Боги свiтлi та боги яснi! - молилася подумки. - Як же це, отак раптом i все одразу? Чи ж буде то радiсть-утiха? Чи ж я такого ждала милування-злюбу i злюбу-милування?" - Я вiрю князевi, - шукала порятунку в помислах i боронилася словом. - Вiрю й схиляюся до нього серцем. Та чи до того зараз? Завтра або пiслязавтра маю йти до капища i брати жереб. Що коли саме на мене випаде вiн, коли не тобi належатиму - богам? - То буде завтра чи пiслязавтра. - Йой, князю! - злякалася. - Що це ти кажеш? - А те, що чуєш. Тебе я навiть богам не вiддам. Настане день, пробудиться люд - i я оголошу всiм, що дiвчина з Випалу, iменована Миловидкою, дала згоду бути менi жоною. Ти станеш приналежною до княжої родини, а вiдтак звiльненою вiд повинностi йти до капища i брати жереб. - Йой! - простогнала солодко й прихилилася до нього. Чула: це все. Князь не лишень обiймає, цiлує та милує її, вiн горить уже бажанням злюбу i нi перед чим не зупиниться. А їй бракує сили противитися його умислам, вона - в полонi пломенi. Ось зараз пiдхопить її, легеньку й податливу, на дужi свої руки й понесе до ложницi, а там не вагатиметься й не питатиме, чи хоче належати йому. Обнажить i вiзьме, обнажить i вiзьме... Свiдомiсть тої неминучостi, здавалось, мала б пробудити дiвчину й примусити щось вдiяти. Та Миловидка не помишляла навiть противитись. Тамувала, хвилюючись, вiддих i танула в зродженiм серцем пломенi. I саме тiєї найсолодшої з усiх, що знала досi, митi, крiзь ту знемогу-запаморочення почувся стук у ворота, а вслiд за ним i гучний чийсь голос. - Княже! Iди й чини требу. Боги вказали уже на свою обраницю. Йойкнула злякано й випурхнула з Волотових обiймiв, не знає, куди подiти себе iз сорому та бентеги. Князя теж зупинило те несподiване вторгнення. Бачила: скам'янiв на лицi, такий, що погнав би усiх прiч, а проте переборов у собi невдоволення й пiшов до тих, що кликали. Знала: ненадовго. Скаже слово-друге й знову прийде. А вже як прийде, не зволiкатиме i не вагатиметься. Ано, не так жадає її, i не так хоче бути з нею в злюбi, аби вагатися. А що ж вона? Як їй бути, коли прийде i братиме? Противитись, як тодi, в наметi, кликати на помiч? А кого i чого? Коли вже немає Божейка, а найсолодшi лiта пiшли на мандри та горiння в мандрах, кого лiпшого може ждати, на що лiпше сподiватися? Може, й справдi складається так, як хоче охоронниця злюбних уз - Лада.. Боязко, що обранцем серця буде князь? А чи то така вже притичина для боязнi? Каже ж, уподобав i уподобав над усе. Чому повинна не вiрити й сторонитися? Волот - муж iз мужiв. Вiн колись не був їй осоружний, тепер - i поготiв. В лiтах уже? А чи в таких уже й лiтах? I все ж страшно. Руку й серце пропонує не хтось там - сам князь. У нього є злюбна жона, є дiти. Що скажуть вони i як подивиться на все це люд землi Тиверської? Рвiйно розчинилися дверi i так же рвiйно пiшов на неї князь. Бачила: такий радий, що позбувся посланцiв Черна, i такий збуяний мислями про радiсть, нiхто й нiщо вже не зупинить його. - Княже! - сказала, осилюючи бентегу, i склала перед ним, мовби перед божеством, руки. - Коли хочеш бути жаданим у злюбi, стримай себе i не пiдганяй раз на вiку визначену мить. Не спинився, навпаки, нагледiв у Миловидцi щось таке, чого ранiш не помiчав, згрiб, нiби шулiка пташку, i, пiднявши, мовив розчулено: - Та мить давно прогаяна. З умислом чи без умислу, одначе прогаяна, Миловидко. Мусимо надолужувати втрачене. - Тодi... - надумалась i вхопилася за ту свою думку, нiби потопаючий за соломину. - Тодi ходiмо до твоєї матерi, най благословить нас. Без того я боюся, княже. Лишень її згода може зняти з мого серця боязнь й одкрити нам путь до єднання подружнього. Була така сердечна й благальна, така довiрлива i разом з тим перестрахана, що вiн не мiг переступити анi через той перестрах, анi через сердечнiсть та довiру й опустив її з помiтно обм'яклих рук. - А чом би й нi? - зголосився. - Чи я ховаюся з цим? Кажу ж, завтра не лише мати-княгиня, уся земля знатиме про наш злюб i твоє воседля в Соколинiй Вежi яко злюбиої жони й княгинi. Чуєш, вся земля! Вхопив свою наречену за руку i не доглядався, що з нею. Дужо розчиняв дверi й спонукав за собою, розчиняв i спонукав. Тодi аж спинився i зглянувся з Миловидкою, як досягли материної ложницi й стали перед слабо освiтленим ложем. - Мати-княгине, - тихо й урочисто поклика Волот. - Чулись-те, мати-княгине? В iм'я блага землi i нашого роду-племенi благословiть сина i його обраницю на жаданий iз жаданих злюб. Видимо, певнi були: мати чує їх, схилили покiрнi голови, ждуть. I мить, i другу. А княгиня не обзивалася. Тодi перезирнулися i, не змовляючись, кинулись до ложа... - Вона... - Миловидка глянула на Волота i ледве стрималася, аби не закричати диким криком жалю i вiдчаю. - Вона мертва, княже! Не лякався, подiбно нареченiй своїй. Прихилив до материного ложа буйночубу голову й тамував, нiмуючи, бiль. Коли ж примiтив i збагнув, не мати потр