пiснях жiночих спiвають, як тяжко з нелюбом жити, нелюба любити, з нелюбом розмовляти. Як накрила голову очiпком, тодi побачила, що й справдi важко нелюба любити! Ввечерi прийде, було, її москаль з роботи, радий та веселий, а Маринi при йому свiт немилий! Засумує, задумається i ходить по хатi, мов нежива, i дiло робить, як мокре горить! Москаль жартує, дивиться їй любо в вiчi, бере її за руку. А Маринi свiт немилий! Покладе їй руку на шию, а їй здається, що вiн вiрьовкою обвив її горло; схилиться вiн на плече - голова його важка, як камiнь, поцiлує - неначе гадина яка, холодна й слизька, доторкнеться до її лиця, гарячого й молодого, а його вус кудлатий - неначе здоровий павук лазить по її лицi... Тiльки й обороняється Марина од нелюба думкою про милого, тiльки тодi не так гидує вона, як мiж нею та чоловiком стане думка про милого Василя, як вбачає вона в мислi чорний вус, бiле личко Василеве. I та гаряча, солодка думка закриє її од немилого жарту, од гидкого женихання, неначе од гадини, та думка смiється до неї i грiє її серце, як весняне сонечко. I почала жити Марина тiльки тiєю думкою та завидувати Ганнi. Пiде, було, та гляне на Василя через тин, помiж зеленим листом вишника, i легше їй стане на душi. А як пiде, було, її чоловiк з хати. Маринi аж легше дихати! Неначе збулася якого лиха! I порається вона жвавiше, i погляд її веселiший, i говорить Марина сама до себе: - Горе менi, недоле моя! Занапастила я свiй вiк веселий дiвочий, зав'язала я собi свiт! I плакати, й нарiкати нема на кого, тiльки на себе. Нерозумна, я зав'язала собi голiвоньку, -думала на часок, а тепер не розв'яжу вже довiку. Кажуть, треба любити чоловiка i бiльше нiкого. А я ненавиджу його духу, не терплю його слiду; де вiн ступить, i слiд його поганий. Сяду з ним їсти - шматок хлiба не йде менi в рот, душить, як гарячий пiсок! Сяде зо мною вечеряти - вечеря менi, як полинь, гiрка. Важко жити з ним, говорити нелюбi речi, сидiти з ним поруч!.. На злiсть же моїм ворогам, моєму лиху i чоловiковi буду любити парубкiв чорнобривих, чорновусих! I починає, було, Марина пiсню, сидячи за гребенем сама в хатi. I пiсня та не дрiбна, не швидка та весела, а жалiбна, витяжна, плакуча. Не спiває Марина - голосить. Спiває вона, голосом розливає, а з голосом i сльози разом розливаються. Виспiває горе й виплаче, i на серцi стане легше й веселiше. I нiхто не чує тих пiсень жалiбних жiночих, нiхто не пiдслухає її горя, не розкаже нi людям, нi чоловiковi. Стiни нiмi, вiкна нiмi; один гудучий, лютий зимнiй вiтер розносить, що вийде за стiни, помiж вербами, розносить помiж вишнями жiночу пiсню, жiночий жаль... Почала Марина хитрувати по-жiночiй. Вмовляє чоловiка ласкавими словами та випроводжає його з хати то сюди, то туди, то й справдi за дiлом, то часом i без дiла. А москаль все покорявся, бо любив Марину. - Знаєш що, Микито? - каже раз Марина. - На шуршанських фабриках дуже добра плата робiтникам, далеко лучча, нiж у нашiй сахарнi. От i Василь Хоменко, Ганнин чоловiк, хоче йти туди на заробiтки. Вiн працює, то й має: вже й корову купив, i нову хату хоче ставити. А Василь i думки не мав йти туди на заробiтки, бо туди було верстов, мабуть, з десять, як ще й не бiльше. Москаль подумав, подумав та й каже: - Як я пiду туди, то ти нудитимешся без мене, а я там без тебе. - Оце! Хiба ж я маленька. I я до тебе прибiгатиму, i ти приходитимеш до мене. Ти зароблятимеш грошi у сахарнi, а я прястиму собi й людям за плату. Iди, чоловiче! не на зле тобi раджу, - улещала Марина москаля. - Може, й так, - каже москаль. Узяв торбу з хлiбом i потяг з хати до сахарнi. Маринi стало i в хатi веселiше, i на серцi легше, неначе свiт задля неї вдруге розв'язався. Москаль робив цiлий тиждень, а у недiлю приходив додому. I став Маринi будень празником, а недiля буднем... Вбереться, було, москаль у недiлю в бiлу сорочку, сяде кiнець стола та й розмовляє з Мариною. А Марина поглядає на його скоса, пораючись коло печi, поглядає на його рудий кудлатий вус, товстi блiдi губи, на сiрi очi та широке лице. "Чи такий же менi снився, - думає, було, Марина. - Чи з таким же я колись йшла через мiст у снi, стояла пiд вербою, подавала рученьку? Не задля такого я вмивала своє личко ранньою, дозiрньою росою, плела довгу косу дрiбними дрiбушками, дбала, вишивала бiлi рушники. Не задля такого я викохала свою дiвочу красу, своє личко свiже, очi чорнi!.." В понедiлок вранцi щось дуже рано засвiтилось свiтло у Хомишинiй хатинi. В печi палає полум'я, на припiчку, на жару горшки й горнята. Двi молодицi, близькi сусiди, патрали порося. Ганна поралась коло печi. Ганнина тiтка виробляла на столi паляницi. В хатi душно; молодицi заплаканi. Чужий чоловiк, вступивши в Василеву хату, подумав би, що в хатi або похорон, або готуються до панахиди. То готували обiд, плакали й тужили по москалевi, которого виряджали в далеку, небезпечну дорогу. Стара мати вилила всi свої сльози, вже й не плакала. Одчиняла вона скриню, виймала Василевi сорочки i вкладала в клунок; кожну сорочку тулила вона до лиця, до сухих, безслiзних очей. I здавалось їй, що з кожною сорочкою одривається частка її серця i десь щезає на вiки вiчнi. У другий мiшок вкладала мати сухарi та деяку харч. Упорались, посаджали у пiч паляницi й сiли обiдати. Василь їсть через силу, Ганна й ложки не вмочила, стара мати на обiд i не глянула. Сидять всi та сумують! А в хатi тихо, нiхто й слова не промовить. Здавалось, глянувши збоку, що тi люди поховали рiдного батька та тiльки що вернулись з кладовища. В'їхала в двiр конячка, вступили богомольцi з клуночками. Василь з Ганною пристали до їх, щоб разом йти до Києва. Встали тодi з-за стола i почали лагодитись у дорогу. Молодицi заголосили й затужили, як по мертвому. Виїхали за царину та й почали прощатись. Стара мати кинулась до Василя й заголосила: - Прощай, сину мiй, прощай, Василю! Хто ж мою старiсть тепер догляне, хто ж мене поховає! - Не плачте, мамо, - втiшав Василь, - я вернуся, - а сам за слiзьми й свiта не бачив. - Нi, сину! Я стара, я вмру й тебе не побачу... - Бiльш вона нiчого не сказала, тiльки перехрестила сина. Богомольцi обернулись до села, перехрестились до церкви. Батiжок свиснув, конячка натяглася i покотила вiзок. Всi тихо зрушили з мiсця i пiшли пiд гору. Зосталась знов стара Хомиха одна з маленьким онуком. Ввiйшла вона в хату, посадила дитя на лавцi, а сама сiла одiтхнути, обпершись руками об лаву. - Бодай же я, сину, - промовила вона до себе, - тебе не родила, коли маю дотерпiти за тобою такого жалю! Бодай я була тебе маленьким поховала! Переплакала б, перемучилась би раз та й забула... А тим часом як мати випроводжала Василя за царину, в одному садку, од самiсiнького поля, спершись на тин, стояла Марина. Пiд високою та гiллястою грушею, мiж зеленим вишником не можна було запримiтити її з дороги. Зате ж вона бачила через тин, через зелене гiлля i царину, й дорогу далеко-далеко на гору, до самiсiнького лiсу. За годину або за двi поперед усього через ту саму царину Марина випровадила в дорогу свого москаля з другими богомольцями. Наложила й вона всього у клунок задля його у дорогу, i жаль було трохи їй, бо москаль її був добрий, не лихий. Тiльки лила вона сльози не за ним, а за другим, чужим... Марина стояла пiд грушею i поглядала через кущ бузини на царину, на дорогу. З Хоменкового двора вийшла купка людей. Марина й поблiдла, й замерла, i охолола. Через тин вона бачила все-все: ї як стояли богомольцi за цариною, i як розпрощувалися. Вона бачила Василевi сльози через свої власнi сльози, що текли рiчкою з її чорних очей. Не одно серце материне, не одна душа Ганни на болiла за Василем. Мiж вишнями, за бузиною болiла ще одна душа, щемiло третє серце. I один бог вiдає, котре з їх болiло найбiльше. Одiйшли богомольцi трохи од села, а Василь оглянувся ще раз, щоб подивитись на село, на свою хату, на стару матiр, на дорогого сина. Марина втерла очi рукавом i впилася очима в його лице, в його очi, в його брови. Нiколи не здається милий таким милим, дорогим, як у саму годину розстання й страти! Нiколи не бачила Марина Василя таким гарним, як в той час. Оддала б вона все на свiтi, щоб цiлий вiк стояти за тином та хоч здалеки дивитись на його. I прийшла їй в голову така думка: "Коли б же його або заговорити, або заворожити, щоб вiн _став _каменем, як стоїть тепер на тому мiсцi, а я стала кам'яна на сiм мiсцi! Щоб менi тiльки дивитись на його бiле лице, чорнi кучерi, чорнi очi; дивитись довiку i нiколи не переставати!.." А Василь каменем не став; обернувся назад i пiшов тихо за людьми по окопi. Вже вийшли люди на гору i доходять до лiсу, а Марина стоїть, похилившись на тин, i очей не зводить з Василя. Повернули богомольцi в рiдкий лiс; за зеленими кущами манячили то люди, то конячка, то вiзок. Марина i там ловила очима свого милого. З-за кущiв винирне то його голова, то плече, то майнуть чорнi кучерi, а Марину неначе здавить за саме серце. Далi дорога повернула в густий лiс, i швидко все неначе потонуло й пiшло на дно десь в зеленому морi. Марина вхопилась за кiлок обома руками, схилила голову на тин i довго хлипала та побивалась, обливаючи сухий тин гарячими слiзьми... I знов стало тихо й сумно в Хомишинiй хатi. Знов вечiрньою добою мiсяць заглядає у маленькi вiконця, бiлiє комин, мрiють святi на образах. Хомиха спить i не спить, дрiмає i не дрiмає. I не осмiхається до неї з закутка лице молодої молодицi, не щебечуть кругом неї веселi онуки. _Все минуло задля старої! I бачить вона, як серед дня, шуршанський завод, а кругом заводу, як те вiйсько, обступили люди, та все соцькi та десятники. Декотрi поставали на дверях, на вiкнах, щоб застукати на заводi хлопцiв та забрати в некрути. Згадала вона, що Василь нiби там на заводi, i в душi її похололо. Коли дивиться: деякi хлопцi вискакують з вiкон, як сполоханi кури з сiдала. Мiж ними пiзнає вона свого Василя.. Бiжить Василь з усiєї сили, а десятники за ним. Вiн. прямує до лiсу, а десятники вже от-от настигають... Один вхопив за полу. Василь впав на землю, а десять душ насiло на його; скручують йому руки й забивають у колодку. Холоне серце старої Хомихи; ввесь свiт - i фабрика, i лiс, i небо - все захиталось i закрутилось. I здається їй, що вона вже вмирає... i вмерла... Прокидається стара й не розбере, чи жива вона, чи мертва, чи на цiм свiтi, чи вже на тiм. Повернулася Ганна з Києва блiда як смерть, лице змарнiло, очi запали глибоко. Разом з хазяїном Ганна неначе долю свою випровадила з хати, а пустила до себе лихе безталання! Робить вона i на себе, i на дитину, i на стару матiр. А тут з дитиною i на роботу не приймають, не можна i на заводi стати. А покинути нi на кого, найняти няньку - нi за що, оддати до людей - болить серце материне! Стару матiр вже бог прийняв до себе. Набрала Ганна у людей конопель та льону i почала прясти за хлiб та за плату. Чи корисний же той хлiб, закручений пучками та веретеном! Треба й одягтись, i обутись, годувати себе й дитину, треба й хату огрiти, жаль i Василя. Як подасть, було, об собi звiстку, то Ганна, було, аж повеселiшає, аж оживе. А згадавши про його долю, вийме, було, з скринi карбованця або й два та й пошле. "Се його праця, - було, каже вона, - нехай же вiн i покористує! А я здужатиму - зароблю. Останню хустину продам, та пошлю йому на чужину..." Невеселi та коротенькi пилипiвчанi днi, а ще смутнiшi довгi-довгi, як море, ночi! День схожий на вечiр, а вечiр на нiч. По закутках в хатi з ранку до вечора стоять дiди; один день темний, а другий ще темнiший, одна нiч чорна, а друга ще чорнiша. На небi густi хмари, на землi густий туман. Вiтер виє звiрюкою, свистить Попiд стрiхами, крiзь тин, гуде сумно в виводi. Ганна сидить коло вiконця за гребенем, а Йвась коло неї. з раннього рана до пiзнього вечора хурчить веретено в хатi та трiщить мичка на гребенi. Одною пiснею, було, розважає себе молодиця. Та яка ж то смутна була пiсня! Жалiбнiша вiд самого жалю, смутнiша вiд самого смутку, гiрка, як саме горе! I не раз, було, до деяких пiсень прикладає Ганна слова про своє горе, про свого милого, чорнобривого, що поїхав в далеку сторононьку. Одна втiха задля неї -син. Покине, було, гребiнь, вiзьме дитину на руки, пригортає, обнiмає, обливає слiзьми, промовляє до його. А мале дитя, дивиться на матiр, було, й собi скривиться, надме губенята та й розiллється слiзьми, як старе. А було, як прийде недiля або свято, як тiльки бовкне дзвiн, Ганна поперед усiх iде до церкви. Надворi негода та темна нiч, вiтер вiє, а Ганна не вважає, йде до церкви. I десь у темному куточку однiсiнька в церквi, тодi як дяк читає на криласi, вона б'є поклони та молиться за свого чоловiка. Тим часом порожнiє в хатi, пустiє i в коморi, i на дворi, бо, сказано, без хазяїна двiр плаче. А на долю жiночу зостались кочерги та веретено. Чи багато ж закрутиш тим веретеном? Гiркий хлiб вдови й сироти! Од його недалеко до голодної смертi. I почала Ганна потроху спродувати дещо з хазяйства. Не стало сiна й соломи: треба корову продавати. А корова худа-худа, насилу на ногах стоїть! Боки позападали, шерсть стала щетиною, ребра хоч полiчи, ноги як цiвки, звiсно, як зимою мужича скотина. Зводять її навеснi дрючками з мiсця. Вивела корову на ярмарок. Оглядають жиди корову з усiх бокiв та дають таку цiну, що Ганнi аж сльози навертаються на очi. Нiгде дiтись! Горе та нужда кругом. Продала, як дурно оддала! Спродала Ганна, що було зайве в скринi, деякi хустки старої покiйницi, деякi спiдницi. Нiчого так їй не було жалко, як тих рушникiв. Повиймала з скринi, розiслала по всьому столi, розвiшала на образах, на стiнах, щоб хоча надивитись. А рушники все гарнi, бiло-бiло убiленi, повишиванi орлами та червоним хмелем. Одiйшла Ганна, пiдперла голову рукою, оглядаючи рушники, згадала своє дiвоцтво: - Рушнички ви мої повишиванi! Чи я вас не вбiлила, що обдарила вами свою долю й недолю, своє щастя й безталання! Я вас пряла, ночей недосипала, бiлила вас в зеленому лузi пiд червоною калиною; вмочала вас, як почав соловейко щебетати. Давала я вас милому, а, знать, моя недоля тодi мiж старостами в хатi стояла! Рушнички ви мої, шовком перетканi! З вами я ждала свого милого, чорнобривого; розстеляла вас при повному мiсяцевi, щоб мiй милий був гарний, як мiсяць на небi, щоб життя моє було ясне, як яснi зорi. Не продам я вас зроду-звiку! Тiльки менi й радостi, що гляну на вас та згадаю своє дiвоцтво, своє женихання, своє залицяння. Не продам вас, не продам!.. _ V _ Хмарна осiнь надворi, смутно в Ганнинiй хатинi. Ганна сидить за гребенем та думу думає. В хатi тихо, як у пустцi. Кiт сидить на печi, заплющивши очi, пiвень присiв пiд полом, дрiмав, опустивши крила. Навiть дитина сидiла тихо, не пустувала, задумалась й голiвку схилила. Сумують стiни, сумують вiкна позаплакуванi, сумує, неначе думу думає, пiч... А тим часом разом у трьох вiкнах майнула жiноча голова в червонiй хустцi. Неначе разом рипнули сiнешнi й хатнi дверi, i серед хати перед Ганною, як блискавка впала з комина, стала Марина. - Добривечiр тобi, Ганно, в хату! - ляснула вона голосно, на всю хату, мов брязнула склянкою об землю. Ганна аж затрусилась, неначе облита холодною водою. Дитина злякалась i заплакала. Кiт скочив з печi пiд пiл, неначе його хто потяг дубцем, а пiвень засокотав, заляпав крилами й заспiвав. Десь у кутку задзижчала муха. Весела Марина сполохала сонну хату; все живе в хатi знов ожило, прокинулось, зашумiло, загомонiло. По сумних стiнах, по темних кутках неначе хвилями розлилась веселiсть, неначе промiнь весняного сонця влетiв у хату i разом блиснув на всi кутки. I пiч глянула веселiше, i вiкна дивились неначе свiтлiше. Закрасила собою краса Маринина вбогу хату, неначе кущ червоної калини красить зелений гай. З того часу, як Ганна вийшла за Василя, мiж подругами неначе недобрий чоловiк загородив стежку тином. Було, Ганна й зайде до Марини, то нелюба вже, нещира розмова була мiж ними! Як же зосталась Ганна сама в хатi безталанницею, знов Марина пригорнулась до Ганни; взяв її жаль, як почула вона, що Ганна плаче, побивається одна-однiсiнька у своїй хатинi! Не втерпiла - прибiгла Марина! - Молодице - задрiботiла Марина. - Бiйся ти бога або котрої святого! Зглянься на себе, - промовила Марина, повернувши Ганну до вiкна i дивлячись їй в вiчi. - Лице твоє змарнiло, очi позападали, блiда ти як смерть. Де ж подiлася твоя краса? Тiнь твоя тiльки сидить тут на днищi!.. - Бо сумую, та плачу, та працюю, ночi недосипаю, - одказала Ганна. - Та нехай вона пропаде, ота iродова робота! Чи вже ж ти хочеш запакувати себе над цим днищем? Як та метiль, вхопила Марина мичку з гребеня i швиргонула на комин; мичка зачепилась за трiски на коминi i химерно простягла свою довгу бороду вниз, аж дитина зареготалась. Гребiнь полетiв пiд пiл, днище загуркотiло аж на горище, вдарилось об крокви i гепнуло на стелю. - Марино! що це ти виробляєш, наче маленька! Я не люблю таких жартiв, - каже Ганна. Червона, як жар, весела, як дитина, Марина вхопила Ганну за руку i почала, жартуючи, крутитись по хатi. - Марино! навiжена молодице! - пручалася Ганна. - Сьогоднi свята п'ятниця! Геть собi з танцями: не до танцiв теперички менi! А Марина б'є тропака, та ще й приспiвує: Як я була молодою - преподобницею, Повiсила хвартушину над вiконницею. Хто йде, то кивне, а хто їде, моргне! - Ганно! сестрице! Чи вже ж ти хочеш занапастити свiй вiк, марно стратити лiта свої молодi; чи вже ж тобi не жаль своєї краси, лиця бiлого, брiвок тоненьких! - Нащо менi краса тая, коли нема мого Василя. Задля кого ж цвiстиме вона? Нехай в'яне моє лице, западають мої очi, линяють брови, бо нiкому дивитись на їх... - Ож послухай, Ганно, мене, нерозумної! I Василь твiй не загинув, нiгде не дiвся, може, швидко й прийде! А на свiтi не однi брови чорнi, не однi очi горять вогнем. Однi брови чорнi, а другi чорнiшi, однi очi горять вогнем, а другi палають, як полум'я, одно серце тепле, а друге теплiше. Сама Марина зiтхнула по своїй речi, бо згадала, що є на свiтi одно серце найтеплiше, однi очi найчорнiшi, одна душа наймилiша. - Богзна-що ти оце верзеш, Марино! - одказала Ганна. - Я тодi тiльки щаслива, як пiду до церкви та помолюся богу за свого Василя... - А я й боговi молюся, i на хлопцiв дивлюся! Менi шкода моєї молодої краси, моєї коси. Нехай цвiте, не марнiє моє лице, не линяють брови! Нехай люблять мене хлопцi молодi й хорошi! Я молода, хочу всмак нажитись в свiтi, хочу бути щаслива i весела. Ото менi щастя, Ганно, як я стою ввечерi пiд вишнями та дожидаю свого милого, чорнобривого, як вiн свисне тричi за ставком мiж вербами, подаючи менi звiстку. А в мене серце холоне й душа холоне! I добре менi, i страшно менi, аж прихилюся я до вишнi... А тут чую, шелеснуло через тин, шелестить лист гарбузовий, гойдається висока кукурудза й соняшники. А милий випливає звiдтiль, як ясний мiсяць сходить, наближається до мене, моє серце млiє, умлiває... Чи то ж не щастя, Ганно, ввечерi, обнявшись з милим, слухати, як щебече соловейко? Чи то ж не доля, як пригорне милий до свого серденька, як дивитись йому в вiчi, цiлувати його брови, його очi? Марина положила обидвi руки на Ганнинi плечi i припала головою до її плеча. - I годi. Марино, - одказала Ганна. - Не задля мене жарти та смiхи. Не задля мене чорнiють брови та очi. Минулося моє кохання, моє женихання! Помандрувало моє щастя з Василем в далеку сторононьку. - Але ж ти нажилася з милим, Ганно! А я пiшла замiж за нелюба i не зазнаю такого щастя, як тобi судилося... Я й не накохалась, я й не навтiшалась! Прощай, Ганно, - промовила Марина, - час додому. Приходь до мене, Ганно, завтра ввечерi, побалакаємо, пожартуємо, розважимо себе трохи... Густий осiннiй туман встає над лiсом вечiрньою добою. В селi тихо, на улицях пусто. Мiсяць свiтить, як через сито; вiтер колише голими вербовими верхами. Марина дiвчат до себе на вечорницi закликає: - Дiвчата-сестрицi! прийдiть завтра до мене на вечорницi! Скучно менi, молодiй, самiй в хатi жити. Марно пливуть мої днi за днями, лiта за лiтами! Постiль бiла, стiна нiма, нi до кого й слова промовити. Прийде день -журюся, прийде нiч -сумую. Приходьте, дiвчата! - Добре, Марино, прийдемо! - одказують дiвчата. - А я закличу до себе троїстi музики та наманю хлопцiв повну хату, i кiмнату, ще й подвiр'ячко! Тому кивну, тому моргну, i налинуть до мене, як орли, як соколи. Порозчиняю ворiтечка, буду вас ждати, в вiкна виглядати. Приходьте ж, дiвчаточка!.. - Добре, Марино, прийдемо, прийдемо!.. Густий туман покотився яром; в селi ще тихiше; мiсяць насилу вигляда з-за густої хмари, неначе свiтить через густе полотно. Марина, де не встрiне хлопцiв, до себе на вечорницi закликає: - Хлопцi! завтра в мене вечорницi! Моя хата скраю, вона стоїть у вишнях, а двiр у черешнях. Лихих собак не маю. Завертайте туди, хлопцi, не минайте мене! Як минете мою хату - не займайте мене! - Добре, Марино, прийдемо, як дiвчата будуть! - одказують хлопцi. - То не гай, де соловейки не щебечуть; то не вечорницi, де дiвчат немає! Моя хата, а вашi музики. Наша пляшка й чарка, наша вечеря, а ваше мед-вино, горiлочка, маковники та медяники. А сама я молоденька, гуляти раденька! Не дивiться, хлопцi, що на менi хустка! Серце моє дiвоче. Личко моє не змарнiло, брови не злиняли. Люблю спiви, люблю жарти, люблю вус чорний, погляд орлиний! Не лишайте мене, хлопцi! Як минете мою хату, не чiпайте мене! - Добре, Марино, прийдемо, прийдемо! Мiсяць виплив з-за густого туману на синє небо; затих вiтер i насилу шелестить сухим листям. I яснiше, i теплiше надворi. Марина Василя, найкращого парубка на все село, до себе на вечорницi закликає: - Прийди, серце, Василю, завтра ввечерi до мене! В мене буде дiвчат, як зiрок на небi; в мене буде хлопцiв, як макового цвiту на городi. Будемо грати, спiвати, танцювати, самих себе розважати. Прийди, серце моє! Прийди, серце, Василю! Задля тебе приберуся, як на Великдень! Тричi вмиюсь з полумиска свiжою водою, надiну десять разкiв доброго намиста з дукачем, взуюся в червонi чоботи. Поберемось за рученьки, будемо по хатi походжати. Прийди ж, доле моя! Прийди ж, доле моя! Буде в мене їсти й пити! Вечеря моя смачна, хата моя тепла. Взяла Марина хлопця за пiдборiдок, поцiлувала тричi, аж одляски пiшли попiд вербами, i полетiла вiтром попiд огородами, а навздогiнцi за нею побiгла по тину чорна тiнь її. Ввечерi у суботу сумно та жалiбно загув момотянський дзвiн. Гуляє вiтер по улицях, з неба порошить крупами. Нiкого нема в церквi. Одна Ганна вийшла з цвинтаря, неначе тiнь якогось мерця, i попленталася попiд тинами. "Адже ж мене просила до себе Марина, - згадала Ганна. - Зайду на часок, посиджу, побалакаю. Одначе сьогоднi робити грiх", - подумала Ганна i повернула до Марининої хати. В хатi у Марини в печi палає полум'я, свiтло так i б'є, так i ллється кругом хвилями з усiх трьох вiкон i освiчує верби та вишнi. "Марина таки жде мене, - думала собi Ганна, - вечерю, мабуть, варить", - мiркувала вона. Одчинила сiнешнi дверi й здивувалась! В хатi гуде, як в улику бджоли. "Чи не заблудила я, - подумала Ганна i вийшла надвiр, - нi!.. Маринин двiр i ворота. Ввiйду в хату". Ввiйшла Ганна й стовпом стала. В хатi ясно, як серед дня. Горить каганець i двi свiчки, в печi палає полум'я i миготить веселими хвилями по бiлих стiнах. На лавках, на полу, на печi обсiли, як хмара, дiвчата та хлопцi! Смiх, регiт, жарти та спiви! На скринi сидять музики. Серед хати убрана, як у празник, походжає Марина, як та пава, та заглядає в пiч. - А я тебе, Ганно, жду не дiждуся! - гукнула Марина. - Заграйте, музики, дрiбно та весело! Заспiвайте, дiвчата, про талан, про щастя. - Що се таке. Марино, - одказує Ганна. - Чи весiлля справляєш, чи що? Кого ж замiж даєш, кого жениш? - Женю я свiй талан, видаю замiж свою долю! Грайте, музики, й не переставайте! Музики вчесали метелицi. Марина як стояла з рогачем в руках, так i повiялась, i потягла за собою Ганну. Ганна одiпхнула її й стала оддалеки. - Як не хочеш, то я й сама! - каже Марина. - Заб'ю лихо тропаком, затопчу ногами! Грайте, музики, або грошi вертайте! - А сама приспiвує: Ой пiшла б я на музики, Як дасть батько п'ятака, - Закрутилася б навiки Та вдарила тропака! Тут-туп нiженьками, Дзень, дзелень пiдкiвками! Гоп-чук-га! тропака! Бо я зроду така! Ткач Микола кинувся до Ганни й хотiв потягти її в танець. - Одчепись, поганий! - визвiрилася на його Ганна так, що аж в хатi стихло, аж замовкли хлопцi та дiвчата. - Останнiй раз нога моя в твоїй хатi, - промовила Ганна. - Не переступлю я. Марино, твого порога! Ганна гуркнула дверми, аж вiкна задзвенiли. Хлопцi реготались, а ткач одчинив дверi та й гукнув вслiд: - Тю-тю, дурна - навiжена московка! Чи присвятилася, чи в черницi думаєш йти! Розiйшлись вечорницi. Як метiль, кинулась Марина, i поприбирала, й повимiтала, й повитрушувала, й повимивала. Заслала стiл скатертею, постелила постiль, в ночови налила митiлю, щоб змити голову, бо була субота. Сидить Марина кiнець стола, розчiсує косу. Густа чорна коса розпалась чорною хвилею по бiлiй сорочцi, по скатертi. Чеше вона косу, а густий волос аж вилискується. Задумалась Марина; рука з гребiнцем заклякла на косi... В ушах гув бубон, скрипiли скрипки, в очах миготiли чорнi брови, чорнi очi парубочi. "Короткий той веселий вiк дiвочий! Я й не нагулялась, i не наспiвалась! Вернiться ж назад, лiта мої молодi, дiвочi! Коли б я знала, де росте таке зiлля, що лiта вертає, коли б знала, де живуть такi знахурки, щоб одробили моє горе, щоб вернули мiй вiк дiвочий, пiшла б на край свiту, не спинилася б!" Засвiтила Марина свiчку, поставила на столi дзеркальце, одчинила скриню й вийняла з чорної хустки кибалку з квiтками, з стрiчками, з вiнцями, -ту кибалку, у котрiй вона стояла пiд вiнцем у церквi. Перед дзеркальцем надiла вона на голову кибалку. Кiнцi стрiчок червоних, синiх i зелених пiрнули в розчесану косу. Глянула Марина на себе в дзеркало, i сльози покотились з очей. В дзеркалi чорнiли блискучi очi, чорнi брови, а голова цвiла квiтками. Перша макiвка на городi не була така гарна, як Марина в квiтках та стрiчках. Повернулась Марина боком, майнула чорна коса з стрiчками й розсипалась по плечах i по грудях. Серце зомлiло в Марини. Маринi стало душно; в висках неначе хто молоточками стукотiв, голова морочилась; їй хотiлось спiвати, забавлятись, кудись iти, шукати якогось щастя. Вона чула, що не нагулялась i не натанцювалась. Тихий свiт мiсяця манив її, нiби пiсня соловейка. "Пiду ж я в сад та згадаю своє дiвування, своє залицяння", - думала Марина. Надворi втихло й потеплiшало; тихий вiтер ледве шелестiв сухим вишневим листом; мiсяць повний, але не ясний стояв високо. Марина глянула на вишнi, що стояли без листу i нагадували їй, що спаде колись i її краса, як вишневий лист. - Розмай, вiтре, мою чорну косу до пояса! Ви, зiроньки, гляньте на мої брiвоньки, на мої квiтоньки! А ти, мiсяченьку, подивись на моє личенько, на мою красу. А коли бачиш, кого я люблю, в далекiй сторонi згадай йому про мене, наведи на його хоч сон про мене. Свiтло горить в хатi. Марину сон не бере. Гуде, не перестає в вушах бубон, риплять скрипки, перед очима манячать веселi лиця. Коли зразу в думцi її з'явилось лице Ганнине сердите. "Боже ж мiй! що я наробила, - подумала Марина. - Вона сказала, що не переступить бiльше мого порога. Розгнiвала я свою дорогу давню подругу". Встала Марина, як сидiла, в квiтках, стрiчках, накинула кожушину i полетiла до Ганни пiзньою добою. - Чи спиш, Ганно? - спитала Марина, постукавши в вiкно. - Нi, не сплю; йди в хату, - одказала Ганна. В хатi було свiтло, бо свiтив мiсяць. Ганна глянула й перехрестилась. Їй здалось, що то мара. - Не бiйсь, Ганно! Се я дiвую при мiсяцевi та при зорях. Забулась зняти квiтки, як згадала, що обидила тебе, так i прилетiла до тебе. - Насмiялася ти з мене. Марино! -каже Ганна. - Завтра свята недiля, я була в церквi - богу молилася i за себе, й за чоловiка, i за тебе, i за всiх. А ти мене запровадила на вечорницi. Менi казала одна черниця в Лебединi: хто в церкву не йде або гуляє проти празника, пiд тим на сiм сажнiв земля огнем горить. Що ти робиш, Марино? Схаменися! Хiба ж ти маленька, чи що? Не знаєш, що молодицi грiх вбиратись в дiвочий убiр? Чи не до перелесника вбралась ти в стрiчки та квiтки? - Прости менi, серце Ганнусю! А я загулялась та й забула, що завтра недiля. I байдуже... - Завела мене мiж парубки, - говорила далi Ганна, - нехай вони дiвчатам сняться... Та в тебе ж чоловiк є. Що вiн скаже, як додому повернеться? Ти ж хазяйка в своїй господi! Тебе ж люди осудять! - Як схотять, - каже Марина. - Я не боюсь людського поговору. Жартую, бо я молода, бо хочу прожити свiй вiк весело, щоб не марно пройшли лiта мої молодi. - А я й досi стояла перед образами та благала за тебе господа милосердного, щоб тебе господь навiв на добрий розум, щоб не глузували з тебе люди. - Вибачай же менi та не сердься на мене, Ганно. Спасибi тобi. На добранiч! _ VI_ Не один рiк минув. Спорожнилась Ганнина скриня. Пустiє i в коморi, i на дворi. Повiтка похилилась набiк, покрiвля свiтиться, стрiхи обсмиканi, огорожа сиплеться. Нема за що облагодитись московцi! Ганна грошей не жалувала: поки подавав чоловiк об собi звiстку, посилала, що, було, закрутить веретеном. А тим часом минає рiк, минає й другий - Василь не подає об собi звiстки. Вже й питала, i перепитувала людей, питала й москалiв, ходила i до священика. Нiхто не знає, не вiдає. I яких думок не передумала московка, сидячи за гребенем! Не раз вона плакала i тужила за ним, як за мертвим. Недурно ж загомонiли, що десь страшна вiйна. Тим часом на втiху матерi пiдростав син. Дивиться вона, не надивиться на свого сина; втiшається не навтiшається своїм Iвасем! Хисткий, як билина, рiвний, як очеретина, жвавий, як щиглик, виростає Iвась. Вже йому переступає за десять рокiв; i носик виправляється, i брови густiшають, i личко наливається, як яблучко. I не раз, було, Ганна, поклавши його головку собi на колiна, промовляє до його: - Отже ж ти, сину, вдався в батька! В тебе очi батьковi, i брови його, i погляд його. Може, ти, сину, родився щасливим! Як виростеш великий, ти будеш хазяїном в моїй хатi. Будемо удвох працювати, хлiб заробляти; будеш менi помагати, бо я швидко стара стану, нездужатиму. Прихилюся я до тебе, сину, на старiсть, а ти доглянеш стару, недужу матiр. Рости, сину, великий та будь щасливий! За тобою, може, i моя доля згадає про мене, ще раз загляне через порiг в мою хату... Хлопцевi чуднi то були речi. Чудно йому було, що вiн такий малий та догляне таку велику матiр. Йому здавалось, що чоловiк, таки момотянський, котрого дражнили Долею, прийде до їх, стане на порозi та й загляне в їх хату. Хлопець пiдрiс та й справдi став у пригодi матерi. Вже i на себе трохи заробляє, i матерi дещо принесе до господи. Стара дякує боговi та латає латки подекуди. Аж поздоровшала i помолодшала! А Марина її розважає. Що божого дня навертається в хату, годує Iвася гостинцями та цiлує його бровенята, згадуючи чорнi брови його батька Василя. Мабуть, не судилося вже Ганнi щастя. Занадилось до неї лихо та бiда! Бо нема бiдi мiсця в багатих та пишних будинках. Недурно спiвають в пiснi: "Пiшла бiда до пана, iзбулася жупана; пiшла бiда до попа, ноги собi попекла. Пiшла ж бiда до Iвана, од Iвана вийшла п'яна". Таки ж той самий осавула, що колись приходив за Василем, раз зайшов до Ганни в хату. Ганна як стояла, так i зомлiла, сама не знала й чого. Мабуть, чуло бiду її серце. - Добридень тобi, молодице, - казав осавула. - Прийшла вчора така бумага, щоб ти виряджала свого сина в школу; бо вiн, бач, нiби солдатський син, значиться, кантонiст... - Але ж у нас в Момотах нема школи, - одказала вона. - Будьте ласкавi: воно ще мале; а я сама-однiсiнька в хатi; воно менi помiч дає. - Треба його везти у Київ, - казав осавула, - так i в бумазi написано. Виряджай швидко, бо вже i пiдвода для трьох кантонiстiв наряджена. Взяли Ганниного хлопця i повезли тим шляхом, що й батько поїхав... Ганна неначе розум стратила. Як нiма, ходила вона недiль зо двi. Марина не одходила од неї, i доглядала, i годувала, аж поки не привiв її бог знову до розуму. - Не плач, Ганно, не вбивайся, - втiшала, було, Марина. - Київ не богзна-де! Дасть бог лiто, пiдемо у Київ, побачимо сина, а може, й додому одпросимо. Вiн же не те, що москаль. Тiльки й жила Ганна тiєю думкою, тiєю надiєю, тiльки й ждала вона лiта. Настало лiто. Пiшла Ганна з богомольцями до Києва. Ввiйшла в Київ. Кого ж тут питати в свiтi? Питала богомольцiв - нiхто i не знає, i не вiдає. А на улицях, куди не гляне, скрiзь пани та пани, страшно й пiдступити. Осмiлилась-таки, стала розпитувати одного пана. А вiн слухав, слухав, а далi каже: "Не понимаю, бабка, что ты говоришь!" Iде Ганна улицею та розглядає на всi боки. Коли тут назустрiч, з Воєнного Миколая, вийшли маленькi москалики, та все по два в ряд, а коло їх, як тi журавлi, офiцери по обидва боки. Зирнула Ганна i зараз мiж хлопцями пiзнала свого Йвася. Як уздрiла вона свого сина, так i кинулась до його мiж ту череду. А син засоромився своєї матерi-мужички; другi засмiялись. Старий офiцер одiпхнув її, ще й налаяв дуже гидко. Чи вважає ж на що мати, як її одпихають од дитини? Мати полiзла б за мертвим дитям i в яму, якби не спинили... Ганна пiшла слiдком за ними. Кантонiсти ввiйшли в школу, i вона хотiла увiйти за ними. На порозi спинив її старий вусатий москаль. - I ваше благородiє, i дядечку, й голубчику! Вiк буду молити бога за вас. Пустiть, нехай же я побачуся з сином. Хоч побачу, хоч оплачу, обцiлую мою єдину дитину!.. - Послi прийдеш, - каже... Ганна сiла коло порога i стерегла, очей не зводила з дверей... Коли так як надвечiр випустили до неї сина. -Скажи менi, моя дитино, чи добре тобi тут, чи жалують тебе? - Нi, мамо, погано! Все вчимось да вчимось; за все нас б'ють, а на харч дуже погано. А гулять не пускають. Розказує дитина, а на очах сльози. Мати кинулась до його, оглядала його голову, мундир, сорочки. Там нужа аж кишiла! - Скинь, сину, оцю погань! Бачиш, що то? Взяла вона той мундир, роздерла й розшматувала i порозкидала шматки у кущi. - Тiкаймо, сину! Ходiмо додому! Не була б я твоя мати, щоб я пустила тебе назад!.. То не звiр блукає в сосновому бору темної ночi, то не вовчиця ховається з вовченятами, тiкаючи до своєї нори, то мати тiкає з сином, ховається од людей. Обминає Ганна великi битi шляхи, iде вона ярами та долинами, надднiпрянськими лугами та сосновими борами. Ночує Ганна пiд синiм небом, пiд зеленими осокорами та грабами. Сонце стало серед неба, сипле промiнням на синю днiпрову хвилю, гуляє золотим маревом понад зеленими луками та осокою, понад високими соснами та осокорами, понад бiлим побережним пiском. Надворi стала спека, аж дихати важко. Потомились безталаннi. - Болять, сину, нiженьки? - питала мати. - Втомився дуже? Сядьмо на одпочинок. Невеличкий днiпровський залив влився мiж двома горами в густий сосновий та кленовий лiс. З усiх бокiв обступили його високi-превисокi верби, аж трохи понахилялись над водою, позчiплювались зеленими верхами, заглядаючи в свiтлу, прозорчасту воду, неначе в дзеркало. Понад заливом, по луках пiшли, скiльки оком скинути, високi очерета, густа зелена осока. А мiж осокою просунулись насилу-силу через гущавину густi лози, високi осокори та верби. По мiлководдi скрiзь розляглося широколисте латаття, вкрило воду листом в три сталки, а над листям стирчали жовтi та бiлi квiтки та зеленi макiвки. Пiд прозорчастою, чистою, як сльоза, водою зеленiло якесь баговиння, зубчасте, тонесеньке, Дрiбне, як пух, свiтилось чисте пiскувате дно з бiлими черепашками. Куди не кинь оком, скрiзь зелена осока, очерета, лози та верби, та пологi зеленi луки. - Сядьмо отут, сину, пiд осокорами. Сюди, мабуть, i звiр не заходить. Одпочили вони, з'їли по шматку хлiба. Оглядiла мати голову синовi i почала полоскати в водi чорнi сорочки. Пере Ганна сорочки, а син купається не накупається, пiрнає, брьохається, грає, як та риба, в чистiй водi. З води бiжить на пiсок вигрiватись, з пiску в воду та знов на пiсок. А мати втiшається, дивлячись на дитячi iграшки. Нарвало хлоп'я довгого бадилля з латаття з жовтими та бiлими квiтками, поламало його дрiбно, неначе разки зеленого намиста, обвертiло тими разками шию й голову, й бiлi груди, оперезалось, неначе поясом, бiлим та жовтим цвiтом. Як та водяна русалка в зеленому баговиннi, вигравав хлопець в водi: то полiзе десь в густу осоку за водяними пiвниками, тiльки головка його чорнiє та блищить бiле, незагорiле тiло крiзь гостроверхий лист. А мати i спиняє, й жалує спиняти сина, дивиться i втiшається. Привела сина додому, та й не довго втiшалась! Попереду манила, хто питав, неначебто вона одпросила свого сина. А як прийшла знов бумага, взяли Йвася та й попровадили до Києва. Завдала тiльки жалю собi Ганна, надiючись на помiч. Ще бiльше вилила вона слiз, ряснiше стало латок на старiй свитинi. Хилиться повiтка ще нижче, пустiє Ганнина оселя, комору мусила Ганна спродати та все потрохи посилала синовi... А об чоловiковi не було й звiстки! Вже Ганна перестала й тужити по йому, вже й почала забувати, як все на свiтi забувається, бо вийшов один жаль з серця, а другий ввiйшов в серце. Одного вечора пiд Ганниною хатиною став вiзок. Звiдтiль вискочив москаль - не москаль, а пан не такий. Вибiгла Ганна з хати i не пiзнала свого сина Iвася. Вiн вирiс, вирiвнявсь! Достоту такий став, як його батько! Такi брови, чорнi та рiвнi, впилися в бiле чоло; такi губи, червонi, повнi; тiльки лице в його було бiлiше, Зовсiм панське, нiс тонший, волос гладший. - Здравствуйте, матушка! -сказав вiн по-московськiй. - Чи не пiзнаєте свого сина? - А сам стоїть, у боки взявшись. Ганна зрадiла й заплакала. Побачила сина i разом згадала чоловiка, бо син стояв пред нею, неначе батько його - колись давно, ще в хатi старої Хомихи. - От я приїхав до вас, матушко, в гостi. Найняв хурмана, та не всi грошi заплатив: треба доплатити один карбованець. Чи нема у вас, матушко? А в матерi в скринi всього-на-всього двi копи з п'ятаком. Вхопила Ганна свою новiшу свитину, побiгла до шинкарки, заставила за карбованця i одрядила жида, що привiз сина. Ганна вiтає, приймає сина всiм, що було у неї найдобрiшого, що тiльки знайшлося в убоiй хатинi. - Як же, сину? - питає мати. - Чи ти вже зостанешся дома, даси менi помiч? - Hi, матушко, - говорить до неї син, та все по-московськiй, та все звисока. - Я скiнчив оце школу, став тепер, значиться, вчений чоловiк. Менi треба йти на службу. - Куди? в москалi? - питає мати, сама аж перелякалась. - О нi, матушко! Я тепер, значиться, вчений чоловiк, можу дойти до високих степеней, дослужитись... - Не зрозумiю, сину, що ти говориш. Тобто ти паном будеш, чи що? - Так, так, матушко. Я можу бути паном, дослужитись до великого чина при моїх дарованiях. Бо я тепер, значиться, писар. Но я можу, значиться, по просвiщенiю пройтись по вciм проложеним путям... Писар заїхав в хмари, думаючи почванитись трохи перед матiр'ю. - То ти будеш щасливiшим од свого батька? Слава ж тобi, господи, що ти змилувався над нами, сиротами, що син мiй буде щасливiший, не буде так поневiрятися, як я отут... Аж перехрестилась Ганна, дякуючи боговi, i дала co6i зарiк найняти акахтист i обмiняти свiчку. - Я приїхав, матушко, оглядiти своє наслiдство, - почав син. - Доглядайте, мамо, хати, поправляйте застройки... - А чим же я, сину, буду поправляти їx, коли я не маю шматка хлiба в хатi, коли я co6i поодкручувала пучки веретеном, заробляючи ха