нi цiєї ночi снились? -промовила Якилина Павловська. - I менi ви снились, та так страшно! - прохопилась Олеся i чогось почервонiла. - Як же я вам снився? - спитав Виговський в Павловської. - Та якось так чудно. Снилося менi, що ми з Олесею йдемо улицею, а ви летите на баскому конi. На вас червоний кармазин, шапка з червоним верхом, а од кармазина, од шапки i од червоних сап'янцiв пашить полум'ям на всю улицю. "Ой, згоримо! - нiби кажу я до Олесi. - Ой, коли б оце кiнь сипнув снiгом з-пiд копит на це полум'я!" I одразу з-пiд копит посипався метелицею снiг та й погасив те полум'я... - Ну, хвалить Бога, що ви, цьоцю, не згорiли в тому полум'ї! - обiзвалась Катерина, усмiхаючись. - А менi ви, пане Iване, снились ще страшнiше, - промовила Олеся. - Снилось менi, десь я неначе йду до святої Софiї, а ви катаєте на страшному конi. Дивлюсь - то ви були на конi, а то вже пiд конем. Кiнь скажено прихкає, пашить паром та все топче вас копитами, топче i бiжить, а ви все лежите пiд ним. Я почала кричати на людей, щоб рятували вас. Коли гляну, ви знов на рвучкому конi гарцюєте на майданi, а потiм дивлюсь - ви знов пiд конем. Господи, як я перелякалась! Прокинулась я i вся дрижу, неначе в пропасницi . "Ото вразив їх обох! Аж приснився обом та ще тiєї ж самої ночi", - подумала Катерина. - Що б то вiщував цей сон? Чи добре, чи погане? - сказала Катерина голосно. - Менi здається, що добре, бо як сниться страшний сон, то вiщує на добро, а як веселий, то на якесь лихо або на хворобу, - промовив Данило. - Дай, Боже, щоб на добро, щоб я не дурно настрахалась цiєї ночi, - сказала тiтка. - Але ж, пане Йване, в вас кiнь! Чи вiн татарський, чи турецький? Напродиво чудовий та баский! - Татарський, степовий, гарячий, як огонь, а прудкий, як вiтер, - одповiв Iван Остапович. - Тим, мабуть, ваш кiнь менi й приснився, що такий баский. Ото якби я була молодша! Як би я на йому оце погарцювала! - сказала тiтка Якилина. - I я б погарцювала, бо дуже люблю їздити верхи, - обiзвалась Олеся. - Невже ви вмiєте їздити верхи? - спитав Виговський. - О! ще й як! Мiй панотець вивчив мене їздити на конi ще змалку, для всякого випадку, бо в нас шляхта часто вчиняє наїзди на дiм, на оселю. От я й умiла б оборонятись, командувати слугами на конi, - сказала Олеся. - Чи ви грецької вiри, чи католицької? - спитав несподiвано Iван Остапович в Олесi Стеткевичiвни. - Аякже! Я i цьоця моя Якилина - ми грецької вiри, - сказала вона, кивнувши головою на Павловську. - В нашiй сiм'ї, пане Йване Остаповичу, є всяка мiшанина, - обiзвалась Якилина Павловська. - Мiй батько, цебто й дiд Олесин, i моя мати Ганна, з Огiнських, були грецької вiри, а вже брати мої розбрелись по усяких вiрах. Один був грецької вiри, другi два - Ян та Христофор - подались на нову вiру-арiянську, а четвертий, Олесин батько, мабуть, задля того, щоб стати сенатором в Варшавi, став католиком. Олеся та брат її Михайло, од першої Богданової жiнки, князiвни Соломирецької, зостались православнi, а двi її зведенючки-сестри од другої Богданової жiнки - католички Францкевичевої - стали католичками. Олесин брат Михайло постригся в ченцi в Печорському монастирi. А от я та моя сестра не пiшли слiдком за братом Богданом Стеткевичем, бо ми обидвi не думали стати варшавськими сенаторами, то й зостались православними. Як бачите, в нашiй фамiлiї горох перемiшався з капустою. - От i добре, що ви не забажали стати варшавськими сенаторами, - сказав Iван Остапович до тiтки Якилини, але скоса глянув на Олесю; вiн був радий, що Олеся однiєї з ним вiри. - Але оце ми базiкаємо собi потроху, а Iвановi Остаповичевi, може, треба незабаром виїздити з Києва, а то ще як дiзнається гетьман, то й на мене розгнiвається, що я не господиня, опiзнилась з снiданням, чи то пак з обiдом. Але, здається, мiй борщ вже докипає, а каша допрiває, - сказала Павловська i побiгла до пекарнi. - Яка весела ваша тiтка Якилина! - промовив Iван Остапович до Олесi. - Що весела, то весела! я її люблю за веселi норови, бо й менi з нею веселiше. Шкода тiльки, що вона живе в Києвi, далеченько од нашого двору, бо наш, батькiвський палац i маєток, аж на Полiссi, - сказала Олеся. - При кому ж ви живете, коли ваш панотець вже три роки як помер? Ви така молода, вам небезпечно самiй жити, та ще в лiсах та пущах, - сказав Iван Остапович. - Ми з панотцем жили в Новогрудку при замку, доки мiй панотець був живий: вiн був каштеляном в Новогрудку. А як вiн помер, то я переїхала з своєю тiткою в батькiвський двiр на Полiссi, а з нами живе й господарює мiй дядько, брат мого панотця, старий удовець Христофор Стеткевич, арiянин. Вiн менi став за опiкуна й за батька, - промовила Олеся. - Такiй молодiй паннi невесело жити в пущах та нетрях серед вовкiв та ведмедiв. Ви б перейшли на життя до тiтки Якилини в Київ! - О, я до неї частенько наїжджаю в гостi i гостюю часом довгенько, по мiсяцiв два, - сказала Олеся, - але все-таки не годиться менi кидати й своєї хати, i свого господарства. "Можна буде з нею часто бачитись в Києвi, - подумав Iван Остапович. - Не мине ця пташка мого сильця!" Тiтка Якилина Павловська звелiла накривати стiл. I швидко потiм, замiсть снiдання, подали на стiл цiлий обiд, та ще й не убогий. Павловська одчинила дверцi пiчурок: там з'явився цiлий скляний звiринець. Через руки тiтки Якилини звiдтiль почали виходити, неначе з Ноєвого ковчега, усякi звiрi: синi ведмедi, зеленi леви, якiсь мiфiчнi чудернацькi крокодили чи ящiрки з лапами, а далi вилiз з пiчурки якийсь здоровий вишневий змiй з товстим пузом i з тонким хвостом, закрученим, неначе бублик. Змiй був повний вишнiвки. Тi звiрi з настойками, наливками та медами розлiзлись скрiзь по столi, неначе череда в полi. З'явились пiснi пироги з гречаною кашею та з грибами, борщ з карасями, а потiм стiл аж захряс пiд варениками, мнишиками в сметанi, пампушками, шуликами з маком та медом i маковниками. Тiтка Якилина частувала, припрошувала, все наливала чарки i сама потроху випивала. I тiтка, й Катерина, й Олеся не цурались хлiба-солi i їли не згiрше й не менше, як i чоловiки, без церемонiї. - Ой, запiзнюся я в дорогу через ваш багатий та довгий обiд! Буде мене гетьман бити, та нiкому буде й боронити, - сказав Iван Остапович, допиваючи здоровий кубок меду. - Якби я була там, в Чигиринi, я б вас оборонила од гетьмана, - сказала тiтка Якилина, випивши меду i втираючи вуста хусточкою. - А ви, Олено Богданiвно, боронили б мене од гетьманської булави? - спитав в Олесi Iван Остапович. - Авжеж, боронила б, бо шкода як б'ють чоловiка, та ще й нiзащо, - обiзвалась Олеся, заїдаючи обiд маковниками. - Ой, час в дорогу, час в дорогу! Сидiв би я в вас i до вечора, якби мене не вигнали, та час до Чигирина братись, - сказав Iван Остапович i хапком встав, перехрестився, подякував Павловськiй за хлiб, за сiль та за щиру ласку i почав, прощатись. На прощаннi вiн поцiлував тiтку Якилину в одне й друге плече. - Ото щира ви людина! Бачуся з вами двiчi, знаю вас два днi, а менi здається, що я з вами вiк звiкував i знав вас бог за од якого часу, - мовив Iван Остапович до Павловської. - Заходьте ж до нас, як будете в Києвi! Не минайте моєї хати! - сказала Павловська до Виговського. - Хiба вмру, що не зайду... А ви, Олено Богданiвно, довго ще будете гостювати в Києвi в тiтки? - спитав Iван Остапович. - Та, мабуть, поїду на Полiсся пiсля Великодня, як почнеться робота на полi, - сказала Олеся на прощаннi. - То ми ще побачимось, як будемо живi та здоровi, бо мене гетьман таки частенько посилає по дiлу до Києва, - сказав Iван Остапович i вийшов з покоїв веселої Якилини. II Невеселий виїхав того ж таки дня з Києва Iван Остапович з двома верхiвцями-козаками. Вже наступав вечiр, як вiн в'їхав у густий київський бiр. Сумне небо, вкрите густими хмарами, високi сосни, що стояли, нiби стiни, по обидва боки дороги, наводили на його задуму. Бiр тихо гув, неначе далекi хвилi моря. Це сумовите, тихе, але дуже гудiння наводило на душу Виговського задуму й сум. Пiсля шуму i гаму в Києвi на празникуваннях та обiдах Виговському здалося, що вiн заїхав у якусь пустиню. Вiн похилив голову, а думи за думами тихо йшли однi за другими, одна другу викликаючи серед мертвої самiтностi. Йому все чогось здавалось, що вiн нiби загубив щось дуже коштовне або щось забув у Києвi таке гарне та дороге, що за ним варто було i назад вернутись. Високий стародавнiй екiпаж, поставлений на полозки, бiльш схожий на фараонову колiсницю, нiж на санки, плавно й рiвно линув по утертому шляху. Нi гуку, нi стуку кругом. Тiльки бiр жалiбно гув, неначе стогнав, а думи ще яснiше й виразнiше снувались роєм в головi Виговського. "Треба сватати Олесю, хоч би прийшлося вихопити й видерти її з рук гордовитої високої рiднi. Вона поважна й розумна, як теперiшня Богданова жiнка Ганна; вона зумiє добре вдержувати мiй дiм, може, колись i гетьманський... Вона шляхетського високого роду, вмiтиме прийняти й привiтати людей. Козаки її поважатимуть; козацька старшина не посмiє заводити в моєму домi запорозької сваволi та п'янства, котрого i я сам не люблю. Вона й багатенька, й гарна, гарна, як лелiя", - думав Виговський, втопивши очi в темно-зеленi стiни сумної соснини, неначе вiн читав на їх свої думи. Тихий вiтер дихнув неначе духом на сосновий старий лiс. Сосни заколивались i загули ще сумнiше й жалiбнiше. Сумнi й жалiбнi думки швидше заворушились в душi Виговського. Йому чогось стало жаль Олесi, жаль Києва. Вiн згадав привiтну тiтку Якилину i йому стало жаль i за Якилиною, йому хотiлось вернутись назад, подивитись на Олесю i на тi кiмнати, де вона тепер пробувала. Другого дня ввечерi Виговський прибув до Чигирина i ввiйшов в свою кватиру. Вiн був чоловiк нерозтратливий, хоч i не скупий, i наймав собi невеличку кватиру недалеко од гетьманського двору. Од гетьмана вiн брав добре вдержування. Чужоземськi посланцi надаряли його коштовними подарунками. Але в той час вiн ставив на свiй кошт монастир коло Чигирина i тратив на будування монастиря чимало грошей. Iван Остапович увiйшов у свою тiсну кватиру, i вона здалася йому тепер надзвичайно сумною. "От було б добре, якби оце з моєї хати вибiгла назустрiч менi Олеся, привiтала мене ласкаво, обвила менi шию повними руками, пригорнулась до мене, сiла зi мною поруч отут на канапцi i розважала мене своєю тихою розмовою", - думав Iван Остапович, сидячи на канапцi. Надворi i в покоях стояла мертва тиша. Маленькi вiкна стали нiби слiпнути: надворi вже сутенiло. Вечiр заглядав у всi маленькi вiконця, а по кутках стояли темними стовпами дiди-тiнi. В недобре натоплених покоїчках було холодно. Виговський важко зiтхнув i глянув на столи, на поскладанi в купи усякi канцелярськi папери. I цi столи навели на його смуток. Йому здавалось, що i тi покої, i тi столи не наводили б на його душу такого смутку, якби по тих покоях походжала Олеся. Перший раз на своєму вiку вiн почував свою самiтнiсть, почував нудьгу. Перший раз на вiку найшов на його душу якийсь смуток, якийсь жаль, невiдомий до того часу серед походiв та битв, серед бурливого козацького життя. I несподiвано в його душi виник лелiйно-бiлий вид Олесi: i стало йому на серцi веселiше, стало нiби i в покоях теплiше i яснiше. "Битви й битви, битви плили за битвами, як днi за днями! а моє серце не зазнало волi, не зазнало щастя. Жаль менi себе, жаль свого серця! - Виговський важко зiтхнув. - Одначе час йти до гетьмана, а то гетьман, мабуть, мене жде", - подумав Виговський i вхопив з стола кiлька листiв, витяг з кишенi свої записи, зробленi в Києвi про посланцiв та митрополита, i швиденько почимчикував до гетьмана Богдана. Гетьман привiтався з ним дуже ласкаво i все розпитував про посланцiв, про присягу киян та про митрополита. Виговський насилу дiждався вольних днiв на масницi, одпросився в гетьмана i поїхав до Києва. Вiн зайшов в гостi до Павловської, побачився з Олесею. I Павловська, i Олеся так само радо привiтали його, як i переднiше. Тiтка Якилина запросила його прийти до неї на обiд другого дня. Стiл знов аж захряс пiд пирогами, варениками, мнишиками та усякими наїдками, пiд наливками та всякими настойками. На обiдi була якась родичка покiйного чоловiка Павловської. В кiнцi обiду приїхала стара княгиня Любецька, родичка покiйного Олесиного батька. Iван Остапович познайомився з нею. Любецька була ввiчлива до Iвана Остаповича, делiкатна в розмовi, ласкава на словах, але, прощаючись з Iваном Остаповичем, не запросила його до себе в гостi. Вона була горда своїм князiвством i догадувалась, що Iван Остапович не дурно навiдується до Якилини Павловської та до Олесi. Iван Остапович довiдався од тiтки Якилини, що Олеся виїздить додому в свою маєтнiсть пiсля Великодня через тиждень. "Треба буде починати дiло на Великоднi святки, треба буде заловiститись Олесi, що я маю замiр сватати її, а то як заїде в свою маєтнiсть, в тi полiськi пущi та нетрi, то трудно буде тодi добратись до неї. Треба на Великдень починати та й кiнчати дiло, коли Бог поможе; виїде з Києва, то й забуде про мене", - думав Виговський, вертаючись з Києва до Чигирина. А Олеся про його не забувала. Пiсля його приїзду до Києва вона тiльки й думала про його, тiльки й розмови з тiткою було в неї, що про його. - От-от Iван Остапович буде тебе, Олесю, сватати. От побачиш! Прилетить сюди в двiр на татарському конi, вхопить на сiдло та й завезе до Чигирина як полонянку! - смiялась тiтка. - Побачимо! Але, цьоцю, менi отой Чигирин з козацьким табором зовсiм не подобається. Якби менi жити в Києвi, то я би з дорогою душею згодилась вийти за Виговського, - говорила Олеся. - От i не подобається! Ти ще й не була в тому Чигириїii, а вiн тобi вже й не подобається, - сказала тiтка. - Якби я стала гетьманшею, то це менi припало б до серця. Я тодi була б готова i в Чигиринi жити. А то бути жiнкою генерального писаря вiйська Запорозького якось нiяково. Це ж навiть не те, що бути сенаторкою в Варшавi. - Ой же, моє серце, те саме, тiльки що будеш жити не в Варшавi, а в Чигиринi, - обiзвалась тiтка. - А я, цьоцю, люблю бiльш за все Варшаву, хоч я й не католичка. Мiсто веселе, людне. Там i королiвський двiр, i сенатори, i магнати з усiєї Польщi й України: є на що подивитись, є чим себе розважити. Туди тягне мою душу, а не до Чигирина, де повно козакiв та гармат, де тiльки й тхне вiйськовим табором та порохом! - сказала Олеся i зiтхнула. - Їй заманулось, щоб вона вийшла таки замiж за Виговського, але щоб вiк свiй звiкувати з ним в Варшавi, а не в Чигиринi. На Великоднi святки Iван Остапович одпросився в Богдана до Києва. Другого дня пiшов вiн на службу в Михайлiвський монастир. Народу в церквi була сила. Вiн ледве протовпився i став коло стiни. Недалечке од його в притворi стояла Якилина Павловська, Олесi з нею не було. "Чи не поїхала вже Олеся часом додому? - подумав Iван Остапович з тривогою на серцi. - От тобi й опiзнився з сватанням! А коли то вона знов прибуде до Києва? Коли то я знов побачусь з нею i поговорю? Ще прийдеться їхати до неї на далеке Полiсся в якiсь Мокрани". Виговський насилу достояв до кiнця служби i, хоч був богомiльний i богобоязний, як усе тогочасне суспiльство, але вiн сливе не слухав i не чув, що читали, що спiвали в церквi, про що Михайлiвський iгумен говорив з кафедри в своєму казаннi. Олеся не виходила в його з думки, неначе й вона стояла тут, в церквi, недалеко од його коло своєї тiтки, а вiн все дивився на її височеньку тiлисту та рiвну постать, на її бiлу, як снiг, шию та ясноволосу головку. Служба скiнчилась. Натовп рушив з церкви. Виговський притулився до колонцi ждав, доки не пройде проз його Якилина Павловська. Вiн не зводив очей з її голови, закутаної поверх очiпка бiлою тонкою намiткою. Бiла голова у густому натовпi неначе плила до колони, нiби її несла тиха вода в рiчцi. Виговський пiдступив до Павловської i поздоровив її з святками. Натовп ухопив його i понiс поплiч з Якилиною i незабаром винiс через широкi дверi на цвинтар. -- А де ж це Олена Богданiвна? - було його перше слово, як вони вийшли з церкви. - Може, виїхала в свої Мокрани? - Нi, нi, не виїхала! - сказала Павловська i осмiхнулась. - В Олесi ще зранку болiла голова, i вона зосталась дома. Довгенько вони йшли мовчки. Було знать по очах Павловської, що вона чогось ждала i через те мовчала, i Виговський щось думав i мовчав. Тiтка ждала, що вiн от-от скаже про свої думки та замiри сватати Олесю, їй дуже бажалось стати на цей раз свахою... i потайне бажання її здiйснилось. - Цьоцю Якилино! - почав Виговський. - Менi дуже сподобалась ваша шановна небога i я думаю заслати до неї старостiв. Поперед цього прошу вас, допоможiть менi в цьому дiлi то порадою, то своїми словами, а потiм скажете менi просто, чи можна мати яку надiю? Чи вийде Стеткевичiвна за мене замiж? Тiтка зрадiла, аж засмiялась, їй припадав до вподоби такий жбних для Олесi, а вона вже давненько ходила на розпитки в Києвi до козакiв i довiдалась од їх, що уряд генерального писаря при гетьманi - високий уряд, хоч магнати й багатi православнi пани нехтували козаками. - Пане Йване! я певна, що Олесi ви до вподоби i що вона готова вийти за вас замiж хоч i сьогоднi. Але в неї, бачите, багато усякої високої рiднi: i князi Соломирецькi, i князi Любецькi, i князi Друцькi-Горськi, i Огiнськi. Я постерiгаю, що вони спротивляться цьому, а найбiльше спротивиться старий князь Василь Соломирецький та Христофор Стеткевич, Олесин опiкун i нiби названий батько. Вiн чоловiк гордий, гоноровитий i дуже не любить козаччини. Отут може бути задля вас притичина. - Шкода! Ох, як шкода! - аж крикнув Iван Остапович. - Але чи шкода, чи нi, дiло ще не починалось. А тим часом прошу вступити до моєї хати попоїсти свяченого з мого столу. Там ми ще побалакаємо докладно про це дiло. Вони увiйшли в свiтлицю Павловської. Коло столу, накритого бiлою скатертиною i заставленого усяким свяченим, стояла Олеся. По свiтлицi клубками вився дим ладану. Олеся ждала з церкви тiтки i накадила ладаном, позасвiчувавши усi лампадки перед образами. В свiтлицi одгонилось важким духом церкви од диму та лампадок. Олеся глянула на тiтку i засмiялась. - От i наша слаба! Гарна слаба! Полiнувалась йти до церкви, - сказала тiтка. - Не думайте, цьоцю, так! Зранку в мене i справдi болiла голова, а тепер вже перестала, - обiзвалась Олеся i почервонiла, глянувши на Виговського. - Христос воскрес! З празником будьте здоровi! - сказав Виговський, скидаючи свiй кунтуш i переступаючи через порiг свiтлицi. - Воiстину воскрес! Будьте й ви здоровi! I вас поздоровляю з Великоднем! - промовила Олеся i стала така рожева на виду, як була рожева її сукня. Виговський був убраний в новiсiнький оксамитовий жупан вишневого кольору, обшитий золотими позументами. Цей вишневий жупан дуже приставав йому до лиця. Вiн неначе покращав удвоє. Одлиски позументiв грали чудовими золотистими сутiнками проти весняного сонця i сипали ясний свiт на матово-бiлi щоки й високе чоло Виговського. - Ну, тепер похристосуємося! - промовила тiтка i тричi поцiлувалась з Iваном Остаповичем i, очевидячки, не без смаку. Iван Остапович пiдступив до Олесi i похристосувався з нею. Олеся засоромилась, стала червона, як калина, i очi спустила додолу, одначе не спротивилась i тричi поцiлувалась з ним. Виговський, як добрий навиглядач, зауважив на це, як на добрий знак для себе. Вибiгли з кiмнати i двi дочки Павловської. Старша Маринка, вже шiстнадцятилiтня тоненька дiвчина, була чорнявенька й гарна, як намальована. I вони обидвi похристосувались з Виговським. Посiдали за стiл i попоїли свяченого. Тiтка велiла подавати страву. По обiдi тiтка вийшла з свiтлицi нiби по господарству. Олеся й Iван Остапович зостались вдвох. Iван Остапович сiв на канапi поруч з Олесею. Вона обернулась до його i глянула йому просто в вiчi. Двi пари ясних темних, дуже схожих очей стрiлися дуже близько. Олеся неначе прочитала, як у книзi, в його очах, що думав Iван Остапович. Виговський по її очах вгадав одповiдь. Вiн заговорив стиха, щоб його слова не доходили через дверi до другої кiмнати. - Олександро Богданiвно! Я заїздив коня, поспiшаючи до вас в Київ. Не можу всидiти в Чигиринi без вас, i день i нiч все про вас думаю. I рано й вечiр так i пориває сюди мою душу, як тiльки гляну на пiвнiч од Чигирина, на зеленi лiси та дiброви, бо знаю, що за тими дiбровами та гаями пробуває чарiвниця, що причарувала мене одразу своїми карими очима та високими бровами. Час менi одружитись. Становище моє на Українi високе. Шукав я мiж нашими козачками дружини, та й.. i... й досi не знайшов. Не такої пари менi треба. Я вас одразу полюбив, як углядiв вас вперше. Чи приймете ви моїх старостiв, як я пришлю їх сватати вас? - Прийму... прийму! - сказала смiливо Олеся, анi запикнувшись. - Я рада вийти за вас, бо полюбила вас одразу, як побачила вас вперше. Тiльки... тiльки... Ох, будемо мати притичину! - промовила Олеся, зiтхнувши i згорнувши руки. - Матимемо таку притичину, що я й сама не вiдома тому, що вийде з вашого сватання. - Чому так? - раптово спитав Виговський. - Мiй опiкун, старий дядько, удовець Христофор Стеткевич, вiрою кальвiн, i мої родичi князiвського роду спротивляться i не видадуть мене за вас, - тихо обiзвалася Олеся, спустивши очi додолу i задумавшись. Рум'янець одразу погас на її бiлих щоках, а смуток впав сутiнком на рожевi вiка, на пишнi уста. Виговський замовк i сам задумався. Вiн догадувався, що притичина буде немала i що за Олесю прийдеться войдуватись з її високою рiднею. - Христофор Стеткевич, князь Любецький i його жiнка дуже не люблять гетьмана Богдана й козаччини за те, що гетьман одiрвав Україну од Польщi. Вони встоюють за Польщу. I на козакiв, i на гетьмана вони злi, аж сичать. А ви ж генеральний писар в гетьмана! - сказала Олеся. - Але ж я сам шляхтич, хоч i пiшов на службу в козацьке вiйсько. Правда, я з небагатих шляхтичiв, але кожний шляхтич шляхтичевi рiвня. Що до того, що вашi родичi князi? Вони такi ж шляхтичi, як i я, а "шляхтич в загродi рiвний воєводi"! - сказав Виговський. - От що, пане Йване! Пiдiть ви оце сьогоднi з цьоцею Якилиною до нашого родича князя Любецького. Вiн в Києвi од того часу, як вiйсько Богданове вигнало католицьку шляхту з України. Побалакайте з ним, спитайте й про наше дiло. Що вiн вам скаже, те саме скаже вам i мiй опiкун Стеткевич, бо вони великi приятелi i мають однi думки. Але вам все-таки треба буде прибути до нас в Мокрани i поговорити з моїм опiкуном Стеткевичем. А потiм побачимо, що маємо вчинити. - Добре! Я попрошу паню Павловську, i ми поїдемо до князя Любецького, - сказав Виговський i поцiлував Олесю в руку. Незабаром увiйшла в свiтлицю Павловська. Виговський розказав їй про свою розмову з Олесею. Тiтка була дуже рада, поздоровляла Олесю i на радощах тричi поцiлувала її. - Ну, пане Йване, пiдемо ж до князiв Любецьких! Побачимо, якої-то вони заспiвають, - говорила тiтка. - Знаю, що буде в нас битва за Олесю, але ми таки вiзьмемо гору i одiб'ємо Олесю. Без битви вже не обiйдеться. Це я наперед знаю. Побачимо, як вони вас приймуть, що говоритиме вам, як обiйдеться з вами цей Олесин дядько в первих, - говорила Павловська, вдягаючись в жупан. Виговський i Павловська хапком поїхали, неначе хапались, щоб не опiзнитись на якесь свято або на якусь церемонiю. Незабаром прибули вони до палацу князя Любецького. Старий палац стояв на Старому Києвi, над глибокою долиною, котра тяглася до Кожум'якiв. Палац був збудований серед широкого двора. Гостра висока покрiвля з черепицi почорнiла од негоди, непоновлена десятки рокiв. Тiльки мiсцями на покрiвлi зеленiли широкi плями ясно-зеленого моху, неначе понашиванi на ганчiрках ясно-зеленi оксамитовi латки. З боку палацу загиналась пристройка на два поверхи, а за нею пiднiмалась чудна тонка невеличка башта з узькими амбразурами, неначе голуб'ятня з дiрками; бiлi, але дуже задимленi димарi виганялись високо над гострим дахом, неначе стовпи, натиканi без ладу в чорну покрiвлю. Перед ганком палацу зеленiв широкий круг, засаджений кущами. За домом чорнiв старий садок. Виговський i Павловська увiйшли в довгенькi узькi сiнцi, бiльше схожi на коридор з узькими вiкнами. Дверi збоку одчинились. З-за дверей виглянула жiноча чудна головка з маленьким поморщеним лицем, схожим на печену картоплю. Ця головка, завбiльшки з добрий запорозький кулак, вирячила на їх зачудованi очi, а потiм маленькi ручки одчинили скрипучi дверi. Павловська й Виговський увiйшли в довгу старинну свiтлицю. В свiтлицi нiкого не було. Стародавнi ясеновi стiльцi з високими без мiри спинками, оббитi червоним, вже злинялим, сап'яном, стояли рядком попiд стiнами; ручки стiльцiв були поробленi в формi гадюк, котрi позвiшували наниз свої довгi головки, а хвостами поприлипали до високих спинок. Довгi килимки були розстеленi попiд стiльцями, тяглись стежкою через свiтлицю до дверей. Килими полиняли, втратили лиск i фарби; один тiльки дорогий квiтчастий нелинючий перський килим на софi звеселяв сумну темну свiтлицю. Узькi, високi й зверху гострi вiкна пускали мало свiта в довгу свiтлицю, а кругленькi шибочки з червоного й синього скла вгорi вiкон кидали в свiтлицю темнуватi сутiнки, i в свiтлицi од їх ставало нiби ще темнiше. В домi було тихо. Нiгде не було чути нi найменшого гуку, навiть шелесту, як в порожнiй стариннiй церквi. Виговському здалося, що вiн увiйшов в якусь стародавню церкву; рядки образiв, котрими був заставлений увесь куток на покутi, ще бiльше наводили на його таку думку. Виговський i Павловська посiдали на твердих стiльцях i пообпирались лiктями на холоднi дерев'янi гадюки. Довгенько вони ждали, але нiхто не виходив до їх. В кiмнатах не було чути навiть найменшого шелесту. Дiм стояв, нiби пустка, в котрiй жила одним-одна якась людина з малесенькою головкою та зморшкуватим лицем. - Поганий для мене знак, отi гадючки! - промовив тихо Виговський i торкнув рукою одну гадючу голову, а потiм другу. - Нiчого те! Не вкусять, бо дерев'янi й холоднi як лiд, - зашепотiла тiтка Якилина, осмiхаючись. - Хоч не вкусять, так заморозять холодом, - сказав Виговський. Незабаром дверi в кiмнату заскрипiли, неначе цiле лiто немазаний вiз. Вийшла стара княгиня Любецька, убрана в темно-зелену оксамитову сукню, поверх котрої був накинутий вишневий кунтуш. Сукня була дорога, але така злиняла, що на фалдах стала руда, неначе фалди були посиланi зверху табакою. Поспiшаючи до гостей, Любецька навертiла на голову довгий шматок бiлої прозорої тканини i зав'язала кiнцi на шиї нижче пiдборiддя. В цьому iмпровiзованому тюрбанi вона була схожа на туркеню. Сивi пасма кiс виглядали над вухами. Любецька була невеличка на зрiст з сухим лицем. Тiльки чорнi очi блищали i свiтились завзятiстю. Гостi встали i пiшли назустрiч княгинi. Виговський привiтався до Любецької i поцiлував її в руку. Любецька зирнула на рiвну, пишну фiгуру Iвана Остаповича, i вид її повеселiшав. Очевидячки, вiн сподобався княгинi i фiгурою, i красою. - А ми вже бачились з вами, пане Виговський! -обiзвалась рiзким, зовсiм не старечим голосом Любецька. - Мав щастя стрiнутись з вами в панi Павловської, - сказав Виговський веселим голосом. Вiн примiтив, що вчинив добре враження на стару княгиню. - Сiдайте ж у нас! - промовила Любецька, сiдаючи на канапi. Павловська сiла поруч з нею так проворно, неначе впала на канапу, аж канапа заскрипiла. Виговський сiв на стiльцi. Не встигли вони перекинутись кiлькома словами, як дверi знов скрипнули так раптово, неначе хто рiзнув ножем по горлянцi. На дверях з'явився старий князь Любецький. Вiн був невеликий на зрiст, кремезний дiд з сивою довгою бородою. На головi вилися розкiшнi чорнi кучерi, неначе припалi порохом. Старий оксамитовий вишневий жупан так злиняв i повитирався, що на йому подекуди свiтились нитки. Князь кинув неспокiйними очима на Виговського; здивованi й виряченi його очi неначе питали у Виговського: "Чого ж оце ти до мене прийшов? Яке дiло маєш до мене? Навiщо ж ти менi здався?" Павловська назвала на ймення Виговського. Князь привiтався з ним гордовито i все дивився на його, вирячивши здоровi карi очi. Очi були неласкавi, лице надуте, брови насупленi. - Познайомившись з панею Павловською та з панною Оленою Стеткевичiвною, навiть завiвши приятельство, я з щирим серцем бажаю познайомитись i з їх близькою рiднею, якою ви їм доводитесь, - обiзвався Виговський. "Навiщо менi це здалося?" - неначе говорили гострi князевi очi; одначе князь ласкаво поклонився Виговському i промовив: - Спасибi вам, пане генеральний писарю! спасибi за честь! Сiдайте ж в моїй господi! - сказав Любецький, i його очi стали веселiшi. У Виговського стало легше на душi. - Чи по дiлу прибув до Києва, пане генеральний писарю, чи на прощу? - Приїхав я до Києва на прощу, побував в Печерському монастирi i в печерах, приїхав я i по дiлу, - сказав Виговський. - А у нас в Києвi сталася велика змiна: запанувала Москва, наїхали московськi стрiльцi, десь узявся московський воєвода, - почав говорити князь. - Така, князю, була умова Богдана з царем, щоб у Києвi сидiв московський воєвода з стрiльцями, - знехотя обiзвався Виговський, - треба було прийняти цих гостей. - То-то й горенько... що цi гостi незабаром стануть в нас хазяїнами! - сказав Любецький. - Не сподобались менi цi гостi За Польщi нам, шляхтичам, i князям, навiть православним, було лiпше. Я сам православний i шкодую за Польщею. - Але, князю, змiнити дiла вже не можна. Новi порядки настали на Українi, - сказав Виговський. - Новi, але для нас дуже недогоднi. Погане дiло вчинив Богдан, погане! Бодай йому добра не було! - аж крикнув князь i, схопившись з мiсця, почав ходити по свiтлицi. - Князю, сядь! Не ходи! - промовила Любецька до чоловi ка. - За Польщi нам було добре, - говорив князь, трохи не бiгаючи по свiтлицi, - народ робив на нас панщину, платив нам податi як державцям, як давнiм князям. Ми мали землi й лiсiв, скiльки хотiли. А тепер що? Хлопи здебiльшого пiшли в козаки, пристали до Хмельницького, перестали робити панщину. От я маю двоє сiл на Полiссi, а з їх тепер користi, як з цапа молока. Я й не католик, й не поляк, сидiв я дома i не тiкав в Польщу, а мої хлопи десь розбiглись на степи, а тi, що зiстались, не послухають, позабирали собi клаптi моєї землi, хапають в мене пiд носом, орють i сiють для себе, а не для мене. А пани, що стали католиками, бояться вертатись в свої маєтностi, бо хлопи бунтуються проти їх, виганяють з сiл. От i я, хоч i князь, i грецької вiри, а зубожiв зусiм. Не маю за вiщо полагодити свiй палац, полагодити господарську справу. Ось бачте, як я обносився. Одежа на менi аж свiтиться. - Князю! сядь-бо та сиди! Не бiгай так швидко! - крикнула Любецька. - Будеш потiм стогнати цiлу нiч... В князя слабiсть в ногах, йому не можна так швидко ходити, а вiн таки ходить, - тихо промовила Любецька до Виговського. Виговський глянув на старе убрання на князевi. Врiвнi з князем Виговський, убраний в новий оксамитовий кунтуш, обшитий золотими позументами та шнурками, здавався багатирем. - Але що ж, князю, маємо робити, коли дiло вже сталося? Польща догоджала шляхтi, але пригноблювала козакiв. От через це й все лихо скоїлось, - несмiливо обiзвався Виговський. - Нащо нам козаки? Не люблю я через це козакiв! - прохопився князь, никаючи од кутка до кутка, - поганi вони люди, бо накоїли нам лиха. Ми понесли велику втрату, ми стали трохи не старцями! - вже не говорив, а репетував князь i швендяв по свiтлицi так швидко, неначе йому хто насипав приску за халяви. - Князю! сядь, бо цiлу нiч кричатимеш та стогнатимеш! Знов буде тобi судомити ноги. Ой Господи! - Княгине! сиди собi, коли тобi незавiзно, а до мене не чiпляйся! - одповiв з криком Любецький. - Та годi вже, годi! Тiльки дурно себе тривожиш! - обiзвалась княгиня i почала тихо розмовляти з Павловською. Павловська трохи не на вухо сказала княгинi, що Виговський сватає Олесю Стеткевичiвну. Княгиня замовкла, надулась, неначе розсердилась на свою родичку. Князь пересердився, вгамувався й сiв; вiн втомився од гнiву й бiгання i важко одсапував. Виговський задумав тепер приступити до дiла, хоч примiчав, що князь неласкаве подивиться на його сватання. - Я оце прийшов до вашої княжої милостi по великому дiлу задля мене. Я думаю сватати панну Стеткевичiвну, вашу родичку. Вона ласкава до мене i дала вже менi слово. Але вона сирота, а ваша милiсть доводитесь їй родичем. Чи згодитесь ви з княгинею видати за мене вашу небогу? - промовив смiливо Виговський. Князь швидко пiдвiв голову, аж кинувся, неначе хто кинув на його стрiлою i влучив в груди. - Ти хочеш женитись з Оленою Стеткевичiвною? - Хочу, i хочу знати думки вашої милостi про це велике задля мене дiло. -Гм... гм... Не радив би я Олесi виходити замiж за козака. Я не люблю козакiв! - знов, спахнувши, промовив князь. - Не буде од мене на це згоди. Одначе... одначе... Олена має ближчих родичiв i опiкунiв. Прошу, питайте в їх! - Але, князю, коли буде ласка вашої милостi й згода, то все-таки й ваша милiсть допомiг би менi в цьому дiлi. I ви, княгине, допомогли б менi, i вас прошу про це дiло! Княгиня перестала розмовляти з Павловською i надулась. Вона й не глянула на Виговського, а тiльки поглядала на князя, неначе говорила: "I як вiн насмiлився сватати родичку князiв i сенаторiв, цей козак з убогих шляхтичiв з села Вигова?" Князь мовчав i тiльки крутив свої довгi сивi вуси. Усi замовкли. В свiтлицi стало тихо. Всiм було нiяково. Князь не мав охоти говорити й мовчав, неначе був дуже зобиджений. В той час дверi помалесеньку заскрипiли i далека княгинина родичка з маленькою головкою внесла кубки i здорову пляшку старого меду. Князь мовчки поставив кубки на стiл, мовчки налив їх медом, випив сам i подав кубок Виговському й Павловськiй. Всi пили мед i мовчали. Княгиня була нiби сердита: гнiв свiтився в її очах. Вона дуже не любила козакiв, бо була католичка. Випивши кубок, Виговський встав i почав прощатись. Встала й Павловська, невесела й задумана. Князь i княгиня розпрощались неласкаво, неначе виганяли з свого дому Виговського. - Погана справа для мене в цих князiв! - промовив Виговський до Павловської, вийшовши з дому, - неласкавi до мене цi князi. - Їдь, пане Йване Остаповичу, в Мокрани до Олесиного опiкуна, поговори з ним. Може, з ним буде тобi лiпша справа. Павловська з Виговським вернулись додому i ввiйшли в свiтлицю. Олеся сидiла на канапi, пiдперши щоку долонею, i дуже задумалась. Вона сiла в такiй позi, як тiтка з Виговським вийшли з дому, i сидiла непорушне, доки вони вернулись. Олеся передпочувала, що скажуть князь Любецький i княгиня, бо знала, як вони ненавидять гетьмана Богдана i козакiв. Багато дум передумала вона, сидячи в тихiй свiтлицi. Вона щиро полюбила Виговського, але догадувалась, що матиме багато клопоту, доки допровадиться дiло до кiнця. - Нi з чим вернулись? - тихо спитала Олеся в тiтки. - Нi з чим! - сказала сумно тiтка. - Як заговорив Iван Остапович, що хоче тебе сватати, князь i княгиня понадимались i говорити з нами не схотiли. Князь набундючився, як iндик, бiгає по свiтлицi та тiльки: бу-лу, бу-лу, гу-лу! Мовчки випили ми по кубковi меду, мовчки й з свiтлицi вийшли. - Пане Виговський! прибудьте до нас в Мокрани i поговорiть з моїм старим дядьком Христофором! Може, вiн буде до вас ласкавiший за князя Любецького. Але чи так, чи iнак, а я буду ваша, хоч би уся рiдня стала менi на дорозi i ставила менi притичини! - сказала Олеся i гордо пiдвелася з мiсця. - Не буду я слухати родичiв! Виговський подякував i поцiлував Стеткевичiвну в руку, потiм розпрощався i вийшов з свiтлицi. - Не забувайте ж нас! - гукнула до Виговського через порiг Павловська. III Двiр покiйного Богдана Стеткевича стояв край невеличкого полiського села Мокран, на ледве примiтному невеличкому пригорку, неначе вiн вилiз на той горб, рятуючи себе од болота, котре з трьох бокiв суспiль облягало Мокрани. З високою гострою зчорнiлою покрiвлею з двома узькими баштами, котрi були приставленi на двох углах, з товстими стiнами i узенькими вiкнами, мурований стародавнiй палац був схожий на теперiшню поганеньку гуральню, задимлену, чорну й непривiтну. Поверх покрiвлi стримiли мурованi високi й товстi димарi, прикритi зверху од дощу вимурованими шапками, в котрих чорнiли з двох бокiв дiрки. Цi високi й широкi димарi здалеку були схожi на високi улики, прикритi зверху книшами або якимись чудернацькими паляницями. На чотирьох рогах палацу були поробленi мурованi зверху узькi, внизу широкi пiдпiрки: здалеку здавалось, нiби палац, неначе черепаха, розчепiрив свої купецькi товстi нiжки i налагодився злiзти з пригорка, але нiяк не мiг рушити з мiсця. Палац був кругом обкопаний глибоким ровом, а на окопi стримiв гострий дубовий частокiл. За окопом лиснiли болота, котрi подекуди зеленiли осокою та густими очеретами. В густiй осоцi подекуди неначе тонули круглi кущi верболозу та вiльшини. За палацом розкинувся розкiшний старий садок, в котрому подекуди стояли старi важкi дуби. Кругом палацу за Мокранами на всi боки мрiли зеленi сосновi бори, неначе зелене ї гладеньке море облягало кругом i палац, i село. I тiльки подекуди над сизо-зеленими борами високо витикались гостроверхi старi-престарi ялини, неначе дивились розкидчастими гiлками на те море борiв та старих дубових лiсiв. Олеся Стеткевичiвна приїхала з Києва в Мокрани i цiле лiто ждала в гостi Виговського. Але вже й лiто минуло, а вiн не приїздив. Вже й жнива минули, настала Перша Пречиста, а його не було. Олеся засумувала i не раз в думцi нарiкала на чоловiкiв, що вони непевнi люди, не вмiють додержати свого слова. "Може, вiн знайшов iншу, кращу за мене i покохав її, а мене забув? - думала не раз Олеся, ходячи по старому садку з сумною думою на чолi. - На свiтi всього трапляється. А може, вiн одкинувся од мене через те, що його обидила моя рiдня, отi князi Любецькi. Вiн вищий урядом за тих моїх родичiв, князiв Любецьких та Соломирецьких. Вийшовши за його замiж, я була б велика панi мiж козаками, вартнiша за зубожiлу княгиню Любецьку; тодi й я високо пiдняла б голову i згорда дивилась на тих усiх князiв. Я їм тодi дам себе знати!" - марила Олеся, ходячи попiд старими яблунями, гордовито пiднявши голову вгору i поглядаючи на яблунi, де рясно бiлiли й червонiли на гiлках здоровi вже достигаючi яблука. Настав вечiр. Олеся вернулась в свою кiмнату i, засвiтивши восковi свiчки, взялась до роботи з своєю вже немолодою родичкою по батьковi Рудницькою. Павлина Рудницька, пристаркувата панна, доводилась її батьковi сестрою в первих. Овдовiйши, Богдан Стеткевич запросив до себе Рудницьку за хазяйку i за товаришку для Олесi. Рудницька була з небагатого роду i з охотою перейшла на життя до Богдана Стеткевича. Негарна з лиця, сухорлява, чорненька, але проворна й розумна, Павлина Рудницька i на старостi лiт зосталась такою ж романтичною i мрiйною, якою була замолоду. Вона не втратила надiї вийти замiж за гарного, хоч i убогого жениха, все сподiвалась, що вiн звiдкiльсь-таки приїде до неї, несподiвано закохається в неї, i вона пiде за його замiж, виїде з ним кудись далеко на самий край України або Польщi, в якiсь широкi степи або в дикi пущi, i буде з ним проживати щасливо. Панна Павлина була письменна, любила читати, дiставала книжки в багатих сусiд-дiдичiв, прочитала кiлька стародавнiх рицарських романiв, переложених на польську мову, i пам'ятала їх трохи не до словечка, до останнiх дрiбних подiй. Часом вечорами находила на неї охота оповiдати тi рицарськi iсторiї Олесi, i вона вмiла дуже гарно розказувати, так що Олеся слухала її оповiдання, неначе сама читала книжку. Панна Павлина любила читати i церковнi книжки, а найбiльше любила читати житiя святих. К