го, а не до гiршого становища, йде до гуманiзму. Там блиснув свiт гуманiзму, i вiн освiтив би Польщу, а за нею й Україну. З Москви цей свiт не пiде, та там його й загасили б, якби вiн туди зайшов: туди його не пустять, про це нема що й казати. - Коли вже так сталося, то тепер трудно це змiнити, - обiзвався Виговський, вихиляючи кубок венгерського. - Ваша правда, пане генеральний писарю! На все Божа воля... Я кальвiнiст i вiрую в незмiнне боже призначення i для усяких держав, i для поодиноких людей. Як судив Бог спокон вiкiв, так воно й буде. Але козаки вчинили негарне дiло, недобре. Погано, погано! Кальвiнiсти мали недавно волю держатись своєї вiри в Польщi, ми здiймали темнi пута з людського розуму, ми любимо науки й просвiтнiсть, любимо ширити їх в суспiльствi. Стеткевич задумався, а Виговський, впоравшись коло зайця, прийнявся за печеню з тетерi i заливав її венгерським, переглядаючись з Олесею. - Козаки знищили на Українi шляхту, порiвняли усi верстви суспiльства, через що просвiчена православна шляхта, що зiсталась на Українi, iще не пристала до католицтва та соцiнiанства, спроститься. Ох, не люблю я за це гетьмана Богдана! - аж зiтхнув важко старий кальвiнiст i глянув з презирством на Виговського. - Погано! Погано, пане генеральний писарю! Погано! "I цей спiває тiєї ж, що спiвав менi князь Любецький, хоч тихеньким соцiнiанським голоском. Вони ворогують проти козакiв. Чи вдасться ж моє дiло? Чи згодиться ж то старий журавель видати за мене Олесю. - I Виговський, вдоволивши свiй апетит, i собi задумався, схиливши голову. - Горенько менi з такою Олесиною рiднею! Тепер i я можу промовити за цим чорним дiдом: погано! погано!" Олесi, очевидячки, обридла ця розмова старого дядька та ще й з сумною приспiвкою: погано та й погано! Для неї тепер хотiлося, щоб усе на свiтi було гарно, ще й дуже гарно. Вона не могла надивитися на пишного Виговського, убраного в ясно-малиновий жупан, чепурного, з чорними кучерями, з пишними ясними очима, котрi аж сипали блиском, як Виговський позирав швидким поглядом на Олесю. Олеся не могла намилуватись його видом, вiк би дивилась i не надивилась на його. I блиск мужньої краси, i козацька смiливiсть, i високе становище Виговського - все чарувало молоду дiвчину, заперту в стародавньому палацi з чорним поважним кальвiнiстом та старою родичкою. Виговський неначе принiс з собою в задимлений палац саме життя, живе, веселе, чаруюче молоду душу. - Чого ви, пане Йване, так забарилися, не приїздили до нас цiле лiто? - не втерпiла Олеся i спитала Виговського. - Гетьман не пускав мене. Було багато роботи через новi усякi порядки, котрi мусили неминуче настати од часу з'єднання України з Москвою. Та я мав i свою роботу: скiнчив Чигиринський монастир, котрий я давненько заклав, i оце недавно вже його освятили. - То ви, пане генеральний писарю, поставили монастир, ще, може, на свiй кошт? - спитав Стеткевич, пiдвiвши голову i неначе прокинувшись од важкої задуми. - Еге, шановний пане добродiю! Поставив новий монастир за спасiння своєї душi i за ввесь свiй рiд, - обiзвався Виговський. - I це погано! Погано! "Ну, та й наважився цей дiд з своїм: погано та й погано! Неначе накупився поганькати цiлий вечiр; що ми зробили, в його все погано", - подумав Виговський, а Олеся глянула на його крадькома i осмiхнулась. - Чому ж погано? Я чоловiк богомiльний i хотiв зробити добре дiло та й пiддержати й змiцнити в народi свою давню батькiвську вiру, - сказав Виговський. - Монастирi нiкому не потрiбнi нi вашi, нi католицькi. Треба бути тiльки гуманним, просвiтним чоловiком, гуманно стосуватись до людей, навiть до хлопiв. I я ж християнин, такий., як i ви усi. Колись я був замолоду чистим соцiнiанином, вiрив, що сутнiє один Бог в одному лицi, вiрив в одну найвищу сутноту, а на Христа вважав, як на чоловiка, котрий викупив людський рiд од грiха не своєю кров'ю та смертю на хрестi, а своїм моральним високим вченням. А тепер я став кальвiнiстом i признаю Христа за Бога, але вважаю, що не людськi добродiйнi вчинки спасають людей, а споконвiчне Боже призначення,, споконвiчна Божа воля. А вчитель наш Кальвiн вчив, що монастирi непотрiбнi, коли сутнiє споконвiчне Боже призначення для кожної людини: "I заходився ж плести якусь нiсенiтницю старий! Не дасть Виговському й слова промовити! Взяла б та й випхнула його з хати, а сама говорила б з козаком до бiлого свiта", - думала Олеся i прислухалась до Виговського голосу, неначе вона слухала чудовi музичнi мелодiї. - Погано, пане добродiю, погано! - говорив Стеткевич рiвним одностайним голосом без гнiву, без вияву душевного порушення. "Та й пренудний же цей дерев'яний дiд! - подумав Виговський. - Але що то вiн менi скаже завтра, як довiдається, чого я прибув до його господи?" Вечеря скiнчилась, усi сидiли за столом мовчки. Тiтка Павлина встала i навшпиньки, по-котячи, не пiшла, а неначе посунулась в дверi до пекарнi, а потiм знов вернулась i сiла. - Ну, тепер час хоч би й спати! - промовив Стеткевич. - Я, пане Виговський, рано лягаю, рано й встаю. А ви, Павлино та Олесю, краще зробите, як ляжете зараз спати. Не засиджуйтесь за вишиванням. А коли Павлина не доказала тобi, Олесю, життя святого Олексiя, нехай докаже завтра. Свiтло тепер дороге, бо вiйни знищили пасiки. Вiск став дорогий. - То ви розважаєте себе вечорами оповiданнями про святих? - радiсно спитав Виговський в Олесi. - То тiтка Павлина розказувала менi цього вечора за роботою про святого Олексiя, чоловiка Божого, - обiзвалась Олеся i спустила очi додолу. Павливi теж стало нiяково i вона схилила голову. -- Це добре, що ви любите розважати себе благочестивими оповiданнями, - промовив Виговський. - Я люблю смiливих паннiв, таких, як нашi козачки, люблю, щоб вони вмiли i верхи на конi їздити, i стрiляти з рушницi, бо тепер часи неспокiйнi; вороги кругом нас: треба вмiти всiм ставати до оборони краю; але я люблю i паннiв богомiльних, котрих нiякi патери єзуїти не зведуть з пуття, не заманять до католицтва. Стеткевич встав з-за стола i не перехрестився до образiв. Павлина взяла з стола свiчку, покликала слугу i звелiла йому одвести Виговського на спочинок в маленьку кiмнатку. - На добранiч, пане гостю! На добранiч, Павлино й Олесю! Не залежуйтесь та завтра вставайте раненько, готуйте собi й гостевi снiдання, бо гiсть в домi - чоловiк Божий, - промовив Стеткевич, мов патер з кафедри, i подибав через залу до своєї опочивальнi. "Чує моя душа, що оце кальвiнське опудало не оддасть за мене Олесi, - подумав Виговський, зоставшись сам в маленькiй, як монастирська келiйка, кiмнатцi. - Хоч вiн кальвiнiст i проповiдує любов та гуманiзм, але вiн пан i тягне за панами та дуками; козакiв не любить, а любить Польщу. Все в його погано, що сутнiє на Українi, все погано, що вчинив гетьман та козаки. Щодо Олесi й мене, то вiн i нам втирить своє "погано". Iншого слова для нас од його не буде. Але як тiльки Олеся не спротивиться, я її викраду в цього чорного дiда i повiнчаюсь з нею в Києвi. От тодi, дiду, буде й тобi погано!" I Виговський впав на лiжко i пiсля труської полiської дороги по соснових корiннях зараз заснув, як застрелений, мiцним i солодким сном. Другого дня Виговський трохи заспав пiсля важкої та далекої дороги. Вже сонце пiдбилося вгору, як вiн прокинувся i солодко потягнувся на лiжку на всю довжину свого високого зросту. "Викраду Олесю в цього дiда! Сьогоднi-таки викраду! Нехай сiдає на коня та й їде слiдком за мною! Старий кальвiнiст втiшить себе тим, що таке було споконвiчне Боже призначення", - подумав Виговський i заспокоївся на цiй думцi. Вмившись i причепурившись, Виговський через довгi сiнцi вийшов у двiр i пiшов оглядати Стеткевичеве господарство. В просторному дворi стримiло три журавлi коло криниць. Журавлi скрипiли, то спускаючись в криницi, то пiднiмаючись високо вгору: наймити тягли воду для пекарнi, напували конi та воли. Поруч з старим садком було видко здоровий тiк, обсаджений старими осокорами, але коло здорової клунi було мало стiжкiв: очевидячки, що й некатолиць-ким панам було сутужно в господарствi в тi неспокiйнi часи. На току молотники молотили жито та сiмено. Коло току вештались та порались люди: возiльники звозили ярину, овес та просо. Подавальники подавали вилами снопи на стiжки. Снопи неначе летiли з возiв на стiжок, i кладiльники насилу встигали вкладати снопи в довгi верстви стiжка. На току валялась розв'язь; з снопiв витрушувався бризками натрус. В чистому повiтрi розливався пахучий дух вiвсяної соломи та жита. Одпочивши й добре виспавшись пiсля труської дороги, Виговський походжав по току, по садку, вдихаючи здорове лiсове повiтря усiма персами. На усi оселi пахло живицею, приємним духом сосон, припечених сонцем. На всi боки, скiльки сягало око, зеленiли та синiли старi густi бори. - Чи за грошi молотите, чи послухаєте за панську землю, що пан дає вам пiд посiви? - спитав Виговський в чоловiкiв. - Та послухаємо за землю, бо своєї не маємо, - обiзвались молотники. "Цебто панщину роблять Стеткевичевi, - подумав Виговський. - От тепер i я мiг би сказати чорному дiдовi: погано! погано! Правда та гуманiзм у його тiльки в головi, а до дiла все те ще не дiйшло". Виговський увiйшов в залу свiжий, бадьористий, з веселими думками в головi. Свiжi зеленi лiси та луги, свiже повiтря пiдсвiжили його душу й тiло. Дверi в кабiнет одхилились, i на порозi став Стеткевич, рiвний, як стрiла, в усьому чорному. - Добридень вам, пане господарю! А я оце з дороги трохи заспав, - промовив Виговський, приступаючи до Стеткевича. - Доброго здоров'я, пане Виговський! Заспав i гiсть, заспали й нашi. Певно, в них снiдання не готове, а я вже хочу їсти. Прошу до мого кабiнету та побалакаємо тим часом, поки наша Павлина увинеться з снiданням. Виговський вступив в тiсний кабiнет. Сонце сипнуло косим промiнням в двоє вузеньких вiконець i звеселило тiсний, з простою, навiть убогою обставою кабiнет, схожий на чернечу келiю. Коло однiєї стiни стояло просте лiжко. Двi стiни були обставленi полицями, на котрих лежали й стояли книжки усякого формату. - Оце моє кальвiнське добро! Поки усi спали, я вже з нудьги чимало прочитав з оцiєї книги, - промовив Стеткевич. - Ми й соцiнiани любимо книги, але бiльш за все любимо нашi кальвiнськi книги, бо в їх думки свiтлiшi i не заплутують розуму в усякi догматичнi абстракцiї, як вашi й католицькi книги. Нашi книги яснi й зрозумiлi, як проста й ясна людська здорова голова. За Польщi нам вiльно було заводити i бiблiотеки, й школи, а тепер один Бог вiдає, що буде з нами. Погано, пане Виговський, погано! В той час в дверях кабiнету з'явилась Олеся, в ясно-блакитному, як весняне небо, лiтнику. Це убрання, делiкатне й ясне, незвичайно гарно приставало до її русої коси та бiлого лелiйного лиця. На шиї в неї лиснiло дороге материне намисто з перлiв, в ушах сяли сережки з брильянтами. Нiчого не було на нiй колоритного, але делiкатнi тони убору дуже приставали до її лелiйного бiлого лиця та русої коси. Олеся була схожа на пишну майську мiсячну нiч з її делiкатними тонами та сутiнками. Виговський звеселив її своїм приїздом: в неї щоки посвiжiшали, вкрились рум'янцями. В очах аж сяла радiсть. - Прошу до снiдання, бо вже сонце височенько пiдбилось вгору, а ми з тiткою, вибачай нам, дорогий дядьку, трохи заспали. Певно, пане Йване, ти вже голодний? - Спасибi вам! Поснiдаю з добрим апетитом, - обiзвався Виговський, i вони пiшли в столову кiмнату, де Павлина Рудницька ждала їх з снiданком. Пiсля снiдання Виговський вийшов з Стеткевичем в залу i приступив просто до дiла, оповiстивши, що вiн сватає його небогу i що небога вже дала йому своє слово ще в Києвi. - Я вже перечув про твоє сватання i через Павловську, i через князiв Любецьких. Я догадався, чого ти забився в таку далеч, в Мокрани. Але скажу тобi, пане генеральний писарю, що з твого сватання нiчого не вийде. I я, i моя рiдня, порадившись, постановили не видавати Олесi за тебе замiж. - Чому ж так, шановний пане добродiю? Я люблю панну Стеткевичiвну, i вона мене любить... - То що ж! Шляхтянка, та ще й високого роду, козаковi не пара. Шукай собi, пане Виговський, козачки, гарної, простенької, хазяйновитої. В вас простi звичаї, в вас простацька обстава, в вас вiйськове мiсто, неспокiйне, як вiйськовий табiр серед степу в час вiйни. Не хочемо ми видавати за тебе нашої небоги. Вона iншого роду, звикла до iншої обстави, до iншого товариства. Погано, погано буде їй в вас. - Чого ж погано? Я чоловiк з достатком. Маю добрi доходи. Посланцi з усяких держав надаряють мене багатими подарунками. Обставу панна Олена заведе в мене, яка їй буде до вподоби. - Нi, нi, нi! Погано, пане писарю! Погано для неї буде! Iншi люди, iнше суспiльство, iншi звичаї, iнше в вас усе. Вона занудиться в вашому Чигиринi. Слуга попросив Стеткевича вийти на двiр до економа, котрий прийшов до його по дiлу. Старий Стеткевич вийшов з зали. В той час Олеся вскочила в залу i почала розпитувати в Виговського, що одповiдав йому старий дядько. - Те, що й Любецькi: не видамо! Погано в вас буде для неї, та й годi. Знаєте що, Олесю! Як тiльки я виїду конем з двору, ви звелiть осiдлати собi коня та й виїжджайте з двору в гай нiби на прогуляння. Я вас ждатиму в гаю. Побiжимо на конях до Києва та й повiнчаємось, бо я бачу, що уся ваша значна рiдня йде проти мене. Ще мушу вам сказати от що. Гетьман вже слабує й швидко помре; його син Юрiй ще молодий хлопець. Тим часом, поки Юрiй скiнчить науку в Київськiй колегiї, козаки виберуть мене за гетьмана. Будете гетьманшею! - Я згодна! - промовила Олеся. - Сяду на коня, як тiльки дядько засяде за свої соцiнiанськi книжки в кабiнетi, i дожену вас. Приїдемо до тiтки Павловської та й повiнчаємось, - сказала Олеся, подаючи руку Виговському. - Нема чого вважати на мою рiдню, бо через неї я нiколи не пiду замiж. Виговський обняв i гаряче поцiлував Олесю. Олеся почервонiла, але на її виду, в очах ясно виявилась смiливiсть i завзятiсть сливе козацька. - Я напевно знаю, що моя рiдня буде противитись нашому шлюбовi i нiколи не згодиться на його. Я виїду слiдком за вами, нiби на прогуляння. Нiхто не зверне на мене уваги, бо я часто сама гуляю конем по гаях кругом села, - сказала Олеся. Виговський звелiв осiдлати свого коня i почав прощатись з старим кальвiнiстом. - Вибачай менi, шановний добродiю, що я не згоджуюсь оддати тобi в козацькi руки Олесю. Попрощаємось i розiйдемось з миром i ласкою, - промовив старий Стеткевич на прощаннi. Вийшла й Олеся, i її тiтка Павлина i розпрощались з Виговським. Як добра господиня, Павлина винесла в торбинi гостевi на дорогу харчi: печену тетерю, паляницю, пироги й мнишики i прив'язала торбину до сiдла. - Будете їхати нашими пущами день i не вглядите нi одного села, нiгде не знайдете й шматка хлiба. Споживайте на здоров'я та й мене згадуйте, - сказала Павлина, втираючи сльози. Олеся вже сказала тiтцi, що вона виїде з дому i наздожене Виговського, а потiм повiнчається з ним в Києвi. - Ото й добре зробиш! Якби я була так зробила, як мене хотiв мiй жених викрасти в батька, я була б ввесь вiк щаслива, - сказала Павлина. - Тiльки буде менi жаль за тобою, Олесю! Тепер я зостанусь сама з старим паном Христофором, а вiй вже мене нiчим не розважить. Ох, горенько менi! Перегодя, як Виговський виїхав з двору, а старий Стеткевич засiв за книжки, Олеся послала тiтку, щоб вона звелiла конюховi осiдлати коня для поїздки по гаях. Незабаром кiнь стояв в дворi осiдланий. Олеся впала на плече тiтцi Павлинi i заплакала. Павлина залилась слiзьми. Олеся перебiгла через сiнцi, скочила на коня i тихенько промовила: - Тiтко! Я й не тiкаю з дому; я просто їду без дозволу дядька до Києва, до тiтки Павловської. Прощайте! Прощайте! Олеся помаленьку виїхала з двору, поволi об'їхала тiк, а як тiльки вона в'їхала в гай мiж рiдкi дуби, тодi торкнула коня острогами. Гарячий кiнь полетiв, нiби стрiла, тiльки дуби замигали в очах в Олесi. Вона оглянулась i кинула очима на зчорнiлий старий палац, що миготiв мiж дубами та липами, вглядiла високi виводи, тонкi криничанi журавлi, i її взяв за серце жаль. Їй не шкода було суворого дядька, котрий обрид їй своєю мораллю та вчiнням; їй було жаль за тiткою Павлиною, доброю, веселою, красномовною та говорючою, котра розважала її зимнi- ми вечорами оповiданнями то про святих, то про нiмецьких рицарiв. Олеся згадала, що тiтка зосталась нiби сиротою, i важко зiтхнула. "Прощай, старе батькiвське гнiздо! Чи доведеться менi ще побувати в тобi? А може, я не переступлю через твої пороги й довiку? Тепер на Українi життя крутиться i клекотить, як вода в чорториї. Може, й мене вхопить той вихор i закрутить мене й мою долю", - думала Олеся, летячи на комi томiж соснами, її брала нетерплячка як можна швидше наздогнати Виговського. Чогось їй здавалось, що вона його не дожене, не знайде в густих гаях i вернеться в старий палац. Але швидко мiж зеленою лiщиною заманячiв кунтуш, заблищали на сонцi золотi позументи. З-за кущiв виглядала кiнська голова з гострими настороченими вухами; мiж зеленим листом зачервонiв вершок козацької шапки. Виговський вглядiв Олесю i вискочив з-за лiщини. - Тепер нехай нас Бог напутить в дорогу на наше щастя! - промовив Виговський i поскакав конем поруч з Олесею. - Але знаєш що, коханий пане Йване? Мiй дядько не такий тихий та спокiйний, як тобi здається. В йому часами пробуркується давня вiдвага й завзятiсть українського шляхтича. Як тiльки вiн розшолопає, де я дiлась, вiн посадить на коней з десять хлопiв i випустить оцю вовчу зграю навздогiнцi за нами. Нам треба збочити з простого шляху i братись манiвцями та об'їздками, - промовила Олеся. - Отже ж, твоя й правда, кохана Олесю. Ти тут знаєш усi шляхи й стежки. Веди мене, правуй мною, а я буду скакати слiдком за тобою. Олеся збочила на вузький лiсовий шляшок, неначе прорубаний через молодi рiвнi сосни. Гарячий дух сосни й живицi, здоровий i бадьорячий, вдарив з соснової алейки, як з натопленої печi, аж забивав дух. Олеся скакала попереду. Виговський летiв слiдком за нею. Довго вони їхали цим лiсовим шляшком, неначе тунелем, i незабаром виїхали на чималу в'їжджену дорогу. Довго вони їхали цiєю дорогою, i вже сонце звернуло з пiвдня, як вони прибились до чималого хутора серед лiсу. В хуторi жила сама за себе ходачкова шляхта. - А що, кохана Олесю? Чи не розбила тебе дорога? Чи не важко тобi буде вандрувати на конi в далеку дорогу? - Буде важко, бо я не козак. Я вже почуваю себе втомленою i розбитою, - обiзвалась з сiдла Олеся. - Я так i думав. Пошукаю я в цьому присiлку якого шляхтича, котрий має коненята. Наймемо пiдводу, коли можна буде, припряжемо свої конi i так доїдемо до Києва, - сказав Виговський i побiг конем до хутора. Олеся скочила з коня i лягла на травi пiд дубом, держачи коня за поводи. Кiнь щипав низьку траву i прихкав, обертаючи голову до Олесi. Олеся встала, прив'язала коня до молодого граба i знов лягла пiд дубом, поклавши голову на обрубок колодки, що валявся на травi. Олеся втомилась од незвичайної для неї далекої промашки верхом на конi. Вона простяглася на ввесь свiй зрiст, потяглася разiв зо два i лежала нерушно, дивлячись вгору на розкiшне старе гiлля столiтнього дуба. Молода панна почувала, як помаленьку розливався по її нервах спокiй. Ще нiколи на своєму вiку вона не почувала себе такою радiсною, навiть щасливою. Їй здавалось, що вона серед зеленого гаю та борiв стала вольною, як повiтря, що усi перетичини, усi намагання значної рiднi далеко десь зостались позад неї, що вони вже щезли навiк i вже нiхто не буде чiплятись до неї з своєю порадою, вже нiхто не насмiлиться розлучити її з милим. Вона пiдвела очi вгору i задивилась на повирiзуваний в зубцi дубовий лист, на клаптики синього, як бiрюза, неба, що блищало помiж темно-зеленим листом. Глянула вона на луг, i зелений луг неначе засмiявся до неї. Її тiшила i сиза далечiнь густого бору, i старi дуплинястi корчакуватi сосни, що росли осторонь на зелених луках i, неначе калiки, повипинали покрученi на всi боки товстi червонуватi гiлки. "Який гарний Божий свiт! Як легко, як весело менi на душi! Я тут вольна, як пташка в лiсi", - подумала Олеся, потягаючись на травi. Виговський вертався уличкою хутора з двома шляхтичами, ввесь блискучий, чудово убраний, облитий свiтом гарячого сонця, серед зеленого гаю, як давнiй рицар, про котрого тiтка Павлина часто оповiдала їй зимнiми вечорами. Олеся здалеку милувалась його рiвним станом, рiвною фiгурою, i, як вiн наблизився до неї, вона задивилась на його яснi блискучi очi. "Якi розумнi в його очi! Ой, правду вiн каже, що буде гетьманом на Українi. Його очi говорять менi це. Буду я гетьманшею!" I гордовита, i честолюбна душа Олесина нiби заграла од радостi й щастя. Для неї нiби в одну мить десь зник зелений гай, зникла сиза далечiнь борiв, зникла уся поезiя лiсу. В думках її мрiло, як пишне сяєво того ясного дня, гетьманство, слава, повага, блиск високого становища, котрий затiнить i князiв Любецьких, i князiв Соломирецьких, неприхильних до її милого. - От я i пiдводу знайшов! - промовив Виговський, сiдаючи на травi коло Олесi. - А вже б час нам i попоїсти. Спасибi тiтцi, що прив'язала менi до сiдла торбу з харчами. I Виговський звелiв козаковi одв'язати i принести ту торбу. Вiн вийняв печену тетерю, паляницю й сiль, покраяв усе на шматочки. Олеся розстелила хусточку i поскладала харч на хусточку. Шляхтич поставив на травi глечик молока й два кухлики. I здорова, молода Олеся пообiдала з таким смаком, з яким вона нiколи не обiдала в палацi свого батька. Попоївши всмак, Виговський велiв шляхтичевi лагодитись в дорогу. Вiз був простий, труський. Шляхтич поклав у вiз два кулi, а на кулi наклав соломи i переплiв їх зверху ликами. Виговський припрiг свого коня, а Олесиного привязав до воза ззаду. Шляхтич сiв за погонича, i вiз покотився швидко по втертiй лiсовiй дорозi до Києва. Знов повився полiський бакаюватий шлях через яри та луки, через густi сосновi лiси. Сонце стало на вечiрньому прузi, як вони в'їхали в чимале село Микитяни. В кiнцi села стояв пусткою палац якогось дiдича; дiдич, очевидячки, був католик i мусив покинути свою маєтнiсть. В палацi всi вiкна були повибиванi, всi дверi повиламуванi, все добро рознесене. Олеся глянула на той палац, на те спустошення i їй стало важко на душi. Не встигли вони в'їхати в село, як од корчми рушили до їх воза чоловiки i спинили конi, вхопивши за гнуздечки. - А чого вам од нас треба, люди добрi? - спитав Виговський. - А того треба, що вам не слiд сюди вертатись! - обiзвався понуро один чоловiк. Селяни, вглядiвши вiз, на котрому їхали пани, почали сходитись i поставали кругом воза. Декотрi чоловiки вибiгли з дрючками. Олеся мовчки поглядала на ту громаду, i в неї в душi похололо. - Отже ж, це яхнянський дiдич! Їй-богу вiн! Це вiн вертається з Польщi в своє село, - обiзвався один чоловiк. - Та я не яхнянський дiдич! Я козак, я з козацької старшини! - крикнув сердито Виговський. - Поганяй далi, вiзниче! - Ба, не поганяй-бо! Далi, пане, не поїдеш, а назад то, може, й вернешся, коли ще про тебе не довiдаються яхняни, твої давнi панщаннi, - промовив один чоловiк. - Це давнiй яхнянський дiдич, а то його жiнка! А коли не вiн, то його брат, бо дуже скинувся на його, - промовив один дiд. - Не пускаймо його в Яхни! Їдь собi, пане, назад до Польщi, коли тобi шкода своєї голови. - Що це вам прийшло на думку, що я яхнянський дiдич? Дивiться, на менi козацький жупан, козацька шапка! Чого це ви до мене причепилися? - А чи то ж велика труднацiя надягти на себе козацький убiр та й проскочити в Яхни? Бог тебе знає! Повертай назад! Гетьман Богдан погано вчинив, що умовився з королем повертати католицьких панiв в маєтностi i запрягати людей до панщини, - гомонiв старий дiд. - Та тепер вже не польський король панує на Українi, а московський цар, бо гетьман i козаки присягли на пiдданство царевi, а цар вже не дозволить вертатись католицьким панам в їх села та палаци на Українi, - обiзвався Виговський. - А Бог його святий знаєi Ми про це нiчого не чули, нiчого не знаємо, а тiльки знаємо про те, що польськi пани повертаються з Польщi i неволять людей, силують робити панщину, - промовив дiд. - Та бреше вiн, оцей пан! Це вiн хоче вибрехатись! Це той, коли чули, люди добрi, що, було, за своїми панщанними людьми ходить на полi з рушницею та неслухняних пiдстрелює кулями, їй же богу, вiн! Дрючками його! дрючками! Не ймiть йому вiри! - гукав один здоровий чолов'яга, очевидячки, завзятий ворог панiв. - Повертай назад, вражий сину, з своєю панiєю, бо тут тобi буде й кiнець! Бач, яких баских коней веде з Варшави! А скiльки начiпляв на себе зодота! I чолов'яга замахнувся на Виговського товстим дрючком. Олеся сидiла нi жива нi мертза. Вона стала жовта, як вiск, - Оце яка напасть трапилась менi в дорозi! Мене жде в Чигиринi гетьман, а тут тобi на!.. Люди добрi, везiть мене до священика! Священик вам скаже, що я за людина, - сказав Виговський. - То й повезiм! - обiзвався один дiд, очевидячки, здатливий i не лихий чоловiк. Шляхтич погнав конi до двору священика, за возом рушила громада з дрючками. На щастя Виговського, батюшка й справдi вгадав, що Виговський з козацької старшини. Виговський сказав йому, хто вiн такий. Батюшка вернувся в хату, накинув єпiтрахиль, взяв в руки хрест, вийшов з хати i стрiв Виговського як значну особу, на порозi хати. Громада поздiймала шапки. Виговський i Олеся поцiлували хреста i батюшку в руку. - Еге, високоповажний генеральний писарю, нашi хлопи, нетямущi полiщуки, вважали тебе за католика дiдича i стрiли тебе як ворога? - промовив батюшка. - Так, це правда, панотче! Трохи не почастували отими дреколiями, а менi не пойняли вiри, що я козак. Запевнiть їх, панотче, що ви бачили мене не раз в Києвi, бо й ви менi щось на примiтi, - сказав Виговський. - Прошу ж до моєї хати! - прохав батюшка. Олеся так i шугнула в дверi, неначе спасаючись од наглої смертi; за нею слiдком вступив в сiни i Виговський. Вона вбiгла в свiтлицю i, сливе непритомна, не сiла, а впала на стiлець. Батюшка оповiстив громадi, хто був приїжджий козак. Громада, похиливши голови, рушила з двору. Переночувавши в тiснiй простiй хатi сiльського панотця, Виговський з Олесею доїхали потiм без пригод до Києва i заїхали до двору тiтки Якилини Павловської. Павловська вибiгла в двiр i зараз догадалась про все. Вона була рада цьому випадковi, як своєму щастю. - Еге, це ви вдвох виїхали з Мокран? Я вгадую, що не Христофор Стеткевич пустив вас самохiть з дому: ви самi пустили себе. Еге? - питала Якилина Павловська, осмiхаючись. - Та еге ж! - обiзвався Виговський, обтрушуючи солому з свого дорогого кунтуша та з Олесиної одежi. - Мусила Олеся саму себе пустити до Києва, коли iншi не пускали. - Прошу ж до господи! Повечеряйте та й одпочивайте, бо ви, мабуть, i здорожились, i од голоду та втоми перепались, - говорила Якилина. Добре одпочивши, Виговський пiшов ночувати до старого Євстафiя Виговського i зараз таки пiсля снiданку побiг конем на Подiл годити вiнчання в одного панотця. Вiн виїхав з двору, а до Якилини Павловської зараз нагодилась княгиня Любецька, ще й привела з собою свою родичку, панi Суходольську, вже зовсiм покатоличену i сполячену. Недаремно Олеся думала, що нiхто в Києвi й не догадується про її приїзд до Києва вкупi з Виговським. В той час, як вони їхали улицею, їх углядiв дворецький князя Любецького; вглядiв вiн i Олесю, котра сидiла на возi поплiч з Виговським. Як добрий навиглядач, ще й до того цiкавий, вiн пiшов до княгинi Любецької i розказав їй про цей випадок, зовсiм незвичайний. Княгиня зараз догадалась про все i другого дня раненько побiгла до Павловської, щоб одбити од Виговського Олесю. Олеся, поснiдавши, сiла на канапi, нiби сховавшись в куточку канапи, пiдобгала ноги, оперлась на качалку-подушку i одпочивала. Вона почувала себе стомленою й розбитою пiсля довгої труської дороги, зблiдла на виду, а очi виявляли велику втому i збурення душi несподiваними подiями тих днiв. Любецька i Суходольська вбiгли в свiтлицю i почали зорити очима по закутках. Вони вглядiли Олесю в куточку здорової, неначе ясла, софи. Для Олесi цей раннiй вiзит був такий неприємний, що вона аж скривилась i трохи не заплакала. Вона трохи була вже задрiмала; їй так було гарно та спокiйно в тишi, в закуточку широкої софи. Золотi мрiї роєм лiтали нiби перед її очима, як бджоли на сонцi в пасiцi. Вона все думала про свого коханого, уявляла собi його вид, його очi, тiшилась мрiями про своє будуще високе становище гетьманшi, першої особи на Українi пiсля гетьмана. - О! А ти, Олесю, в Києвi? - крикнула Любецька. - О! Ти тут! Не в Мокранах? А де ж пан Христофор Стеткевич? Ти з ним прибула сюди чи з тiткою Павлиною? - гукнула на всi кiмнати голосна панi Суходольська. - Я, цьоцю, прибула до Києва з Iваном Остаповичем Виговським, - обiзвалась Олеся, привiтавшись до родичок i знов вгнiздившись в куток софи. - А то чого так? - спитала Любецька. - А це що за диво? Панна Олеся прибула з козаком вдвох: їхали два днi й одну нiч через нетрi та пущi, через бори... Це диво та й годi! - гукала Суходольська. - I дива тут нема нiякого. Мене дядько не пускав, а менi хотiлось їхати до Києва. Не їхати ж менi самiй в такi небезпечнi часи. Трапився добрий чоловiк i довiз мене, спасибi йому, до Києва, в доброму здоров'ї, - тихо говорила Олеся. - Щось тут є! Щось та є! Це, Олесю, неспроста ти пустилась в таку вандрiвку з Виговським та ще й без дозволу опiкуна, - говорила Любецька. - Ба, спроста, моя дорога цьоцю. Приїхала до Києва в гостi та й годi, - говорила Олеся. - Скажи по правдi, моя дорога Олесю! Еге, ти зробила оту промашку з Мокран з тим козаком, щоб вийти за його замiж? Еге, ти втiкла з дому? - спитала Любецька. - Ба, я не втiкла, крягине! Я серед ясного дня звелiла осiдлати свого коня та й поїхала з Виговським до Києва. От i все! - промовила Олеся. - Але ж ти оце прибула до Києва, щоб повiнчатись з Виговським, нi в кого не питаючись? - спитала панi Суходольська. - Я ще й сама напевно не знаю, чи буду я з Виговським шлюб брати в Києвi, чи й нi, - говорила з досадою Олеся, одникуючи од щирого признання. - О, я напевно знаю, що будеш брати шлюб! - гукнула стара й криклива Суходольська. - Чого б тобi й їхати з Виговським вдвох в таку далечiнь? - Що ти собi задумала, серце Олесю? Чи козак же до пари тобi? Ти шляхтянка з дiдiв, з прадiдiв; ти з роду сенаторського й княжого, а вiн... Хто вiн? Простий ходачковський шляхтич з села Вигова на Волинi, тепер козак, хоч i служить за якогось там писаря при гетьманi, - репетувала стара шляхтянка. - Вiн, тiтко, займає високий уряд при гетьмановi, має великi доходи; вiн чоловiк з достатками, бо оце недавно поставив своїм коштом Чигиринський монастир, - тихо говорила Олеся. - То шо з того! - репетувала княгиня Любецька. - Тебе вiн завезе мiж козакiв та козачок. Вони тебе вберуть в свої хлопськi стародавнi убори: вберуть тебе в плахту та червону запаску. Тепер ти зовсiм панна, нiби щира варшавянка, а там ти станеш мужичкою, зовсiм спростишся. Ох, горе менi тяжке! - Як не схочу, то мене нiхто нiгде не вбере в плахту та червону запаску. Я таки й не думаю в неї вбиратись, Коли я приїду в Чигирин, то приїду з блиском i честю, як природжена шляхтянка, як новосвiтська панi, i такою там i зiстанусь, - гордо обiзвалась Олеся. - Ой Боже мiй! Горенько тим нещасним сиротам! Нiхто за ними не доглядає, нiхто їх не виховує гаразд. Ростуть на волi, як сосни в бору. Ти, серце Олесю, сирота, не маєш матерi; ти б послухала нас, бо ми бажаємо тобi добра й щастя. Ти ще молода; знайдеться тобi жених мiж значними шляхтичами українськими, а може, й польськими, - говорила Суходольська й трохи вже не проливала слiз. - Хоч я й сирота, але не без розуму, i в кожному становищi покажу себе i новосвiтською особою, i шляхтянкою, прихильною не до Москви, а до Польщi. Я сама собi дам ради, коли то ще вийду за козака-шляхтича Виговського, - тихо й спокiйно говорила Олеся. - Ну то й давай собi ради сама! - крикнула Любецька вже спересердя. - То й давай сама собi ради, коли нас не хочеш слухати! - репетувала вже сердито Суходольська. - Бог з тобою, коли цураєшся свого роду, цураєшся княгинi, котра стала тобi за рiдну матiр. Ходiм, сестро, додому! - Ходiмо, сестро! Покiрливе телятко двi матки ссе, а непокiрливе i одної не хоче. "Ой, коли б цi матерi швидше виходили з хати! Ой, обридли вони менi своєю порадою та криком!" -думала Олеся мовчки. - Ходiм, сестро! Роби, Олесю, як знаєш, але потiм на нас не нарiкай, а нарiкай тiльки на саму себе, - сказала Любецька i вийшла з свiтлицi, навiть не попрощавшись з Олесею. - Ходiм! Ат! Будемо тiльки надаремно гаяти час! Ходiм! - крикнула Суходольська i вийшла, так само не прощаючись з Олесею. "Слава тобi, Сотворителю! Хоч крику та усякої поради не буду чути", - подумала Олеся. Увiйшла тiтка Якилина i глянула на Олесю. Олеся сидiла сердита й блiда. - Пiшли? - спитала Якилина. - Хвалить Бога, пiшли. Трохи не луснули з досади, - сказала Олеся. - Пiшли порадницi, а наш порадник щось загаявся. Одначе незабаром прилетiв на конi Виговський i сказав, що вже згодив вiнчання в одного священика. Ввечерi Виговський i Олеся пiшли до Софiйського собору на утреню й висповiдались, а другого дня на Подолi запричастились i повiнчались. Щасливi й веселi вони вертались на обiд до прихильної й доброї тiтки Якилини Павловської. Якилина таки була рада, неначе вона сама повiнчалась з Iваном Виговським. I нiхто в свiтi не спочував до Виговського та Олесi в їх щастi так щиро, як тiтка Якилина. Вона завсiди була рада й вдоволена, коли їй доводилось спарувати хлопця з молодою панною. Тиждень прожив Iван Остапович Виговський в Якилини Павловської, як у раю, i не мiг натiшитись своєю Олесею. Вiн неначе помолодшав, повеселiшав i одпочивав душею i пiсля важкої вандрiвки в Мокрани, i пiсля тяганини з Олесиною рiднею, одпочивав i од важкої канцелярської служби при старому вередливому гетьманi. Але на Олесi усей той пережиток турбот окошився нервовою хворобою, котрої не мiг навiть вгамувати своєю ласкою та коханням ввiчливий Виговський. I причеплива уперта рiдня, i довга тяганина з сватанням, i несподiванi втьоки з дому од старого Стеткевича, i несподiване, нiби крадене, вiнчання проти волi усiєї рiднi - все це окошилось на делiкатнiй i випещенiй Олесi нервовою слабiстю. Тим часом з Чигирина до Києва приїхав Данило Виговський i переказав Iвановi Остаповичу, щоб вiн зараз їхав до Чигирина, бо всяких справ набралось багато, i гетьман Богдан вже почав гримати на Виговського i навiть сердитись за його дляння з своїм шлюбом в Києвi. Виговський доручив догляд за Олесею тiтцi Якилинi та старому Остаповi Виговському, а сам, як можна швидше, поспiшив до Чигирина. Тим часом Олесина слабiсть затяглася. Вона то одужувала, трохи поправлялась, то знов занедужувала. Виговський часто навiдувався до Олесi, пробував по тижню й по два в домi тiтки Якилини, але боявся перевозити її до Чигирина, бо вже зайшла негода, почались холоди. Олеся не любила козакiв, з неохотою збиралася їхати до Чигирина i, очевидячки, сама длялась з виїздом. - Нехай вже моя Олеся перезимує в вас, шановна тiтко, а влiтку ми перевеземо її по теплi та при теплiй сухiй годинi, щоб їй наш Чигирин здався кращим, - говорив Виговський до тiтки. - То й нехай так буде. Вона в мене, як у рiдної матерi. Я її доглядатиму, як свою дитину. А не дай, Господи, вона зимою застудиться в дорозi в тих степах та на тих степових вiтрах! Що тодi станеться з нею? - говорила тiтка Якилина. Тим часом настала весна, холодна та непогожа. Вже й Великдень минув, а холоди все не минали, неначе наважились шкодити Виговському й Олесi. Настало лiто. Олеся породила сина Юрiя. - Знов притичина менi з Олесею! Вже й козацька старшина смiється, що я ховаю десь в Києвi свою жiнку-шляхтянку i боюсь показувати її козакам в Чигиринi, щоб вона не одбила її од мене, - говорив Виговський тiтцi Якилинi. IV Як тiльки гетьман Богдан Хмельницький оддав Україну в пiдданство московському царевi, цар Олексiй оповiстив Польщi вiйну. Богдан тiльки й бажав того: в його давно була думка одняти од Польщi ще Волинь за Горинню та Галичину, прилучити цей край до України i зiбрати докупи ввесь український народ. Богдан ще перед тим, як мав вiддати Україну в пiдданство московському царевi, приговорив собi спiльника, шведського короля Карла Густава. Вiн посилав листи до Карла Густава через двох шведiв, польських офiцерiв, взятих в полон в дрижипольськiй битвi з поляками, i намовляв його постановити спiлку з козаками, щоб воювати Польщу. Шведський король послав до Богдана свого посла генерала Вiльгельма Карлуса з подарунками та грамотою. Богдан постановив умову з королем вкупi воюватись з поляками i не ставити миру з ними без обопiльної згоди. Вiн переслав через Карлуса грамоту й подарунки: троє турецьких коней з багатою збруєю, три янчарки, три буйволячi роги i три козацькi кунтушi з вишневого оксамиту, обкладенi перлами та золотом. Московське вiйсько 1654 року вступило в Бiлу Русь. За вiйськом незабаром прибув сам цар. Богдан послав на пiдмогу царевi три козацькi полки пiд приводом нiжинського полковника Василя Золотаренка з правами наказного гетьмана. Московськi воєводи забирали одне мiсто за другим на пiвнiчнiй Бiлiй Русi, завоювали Дорогобуж, Бiлий, Невель, Мстиславль, Рославль, Оршу, Шклов. Золотаренко завоював в Могилiвщинi та Мiнщинi Рiчицю, Гомель. В серпнi московське й козацьке вiйсько розбило вiйсько литовського польського гетьмана Радзивiла. Москалi й козаки пiшли загонами по Бiлiй Русi. Цар вступив в Смоленськ. Полоцьк i Вiтебськ самi оддалися царевi. Чернiгiвський полковник Подобайло взяв заново Гомель, Пропойськ, Новий Бихiв. Цар взяв Смоленськ i все посовувався далi на Литву до Вiльна. Саме в той час Карл Густав вступив в Польщу. Познань i Велика Польща мусила присягти на пiдданство шведському королевi. Короля Яна-Казимiра пани не любили. Варшава здалась шведам i присягла королевi без битви. Шведи забирали одне мiсто за другим, взяли Ченстохiв i заграбували скарби в монастирi. Польськi пани боялись, що король однiме од їх вольностi й права, кидали короля i приставали до шведiв. Вони поставали зрадниками Польщi i королевi. В той час, як Польщу забирала Москва й шведи, Богдан вступив з козацьким вiйськом в Галичину вкупi з московським вiйськом пiд приводом Бутурлiна. В Богдана була думка забрати пiвденнi польськi провiнцiї, заселенi українським народом, i довести до кiнця визволення усього українського народу од Польщi. Карпатськi русини, гуцули пiднялись i пiшли загонами по Галичинi, били й грабували польських панiв. Богдан пiдступив пiд Львiв i обложив його звiдусiль. Мiста й твердинi в Галичинi здавались однi за другими або гинули в боротьбi. Козаки взяли твердиню Гродек. Богдан взяв великий викуп з Львова, а Бутурлiн з москалями та козаками взяли Люблiн, спалили й вигубили усiх жидiв. Вiйна тяглася вже другий рiк. Польща неначе вже гинула. Пани-зрадники опам'ятались. Побачивши, що Польща гине, вони почали думати та гадати, як би спасти рiдний край од загину. Шведи грабували Польщу, зруйнували Ченстохiвський монастир, забрали церковнi скарби. Шведський король не поважав польських республiканських порядкiв i говорив панам, що його шабля покаже закони для побитої Польщi. Пани покидали Карла i знов присягали Яновi-Казимiровi на вiрнiсть. Чарнецький розбив шведське вiйсько. Ян-Казимiр, Чарнецький та Любомирський розiслали заклик до народу. Варшаву одняли од шведiв. Шведський король оступився в Пруссiю. Пани почали