руки гiтари, вони любили спiвати жалiбним голосом: "Стонет сизый голубочек! Стонет он и день и ночь!" I, розказавши в пiснi, як той голубочок втеряв милу, як вiн побивався i, попросту сказать, здох од печалi, вони задумувались, зiтхали й довго дивились в одчинене вiкно, де в садку цвiли квiтки, а на коморах купою сидiли "голубочки", що й не думали здихать од любовi. Любили вони спiвать Сковородину[25] пiсню: "Бiдну птичку уловили i в клiточку посадили", перевертаючи українськi слова на великоруський лад. I вони справдi жалкували за тiєю птичкою. I часом, вилаявши добре в пекарнi наймичок та прикажчикiв, покричавши на батька, вони виходили в садок мiсячної ночi, довго ходили пiд високим деревом, марили про бiдну птичку й сизого голубочка. А марили вони, бо вже наближався час i пора думати про якого-небудь голубчика. I звiдкiль вiн прилине? I який вiн буде? Чи чорнявий, чи русявий, чи купець, чи вiйськовий, чи, може, вчений? До Сухобруса почали вчащать молодi паничi з своїх-таки купцiв. Всi знали, що Сухобрус мав грошi в банку i що вiн мав їх доволi i в скринi. I панни були гарнi. Але якось нi один не припадав їм до вподоби. Були мiж ними люди й багатi, й гарнi, та зате були нерозумнi, простi. Марта й Степанида, розумнi зроду, хотiли вибрать собi женихiв не дуже темних купцiв, бо й самi були в пансiонi. Сухобрусiвни убирались багато: в шовковi сукнi, оксамитовi бурнуси. Пишно убравшись, вони приходили кожної недiлi до Братської церкви. Молодi люди ставали, при виходi з церкви, в два рядки коло великих дверей до самої дзвiницi i без церемонiї оглядали кожну панну. Сухобрусiвни шелестiли шовком i гордо проходили мiж тими лавами паничiв. Паничi їх знали на лице. Їх примiтили там Воздвиженський i Дашкович. Студенти знали всiх паннiв, котрi бували в Братськiй церквi, i давали кожнiй прiзвище або по одежi, або по лицi. Одних паннiв звали чорненькими, других - бiленькими, iнших - гвоздичками або чорнобривцями. Сухобрусiвен вони звали пальмами. Мiж усiма паннами на Подолi не було рiвнiших, показнiших од їх. Великi на зрiст, пишнi й гордi на ходi, лицем щирi українки, чорнобривi й кароокi, вони справдi здавались розкiшними пальмами Iндiї мiж дрiбними дiвчатами. Раз у недiлю, лiтнього теплого вечора, була гулянка в Царськiм садку. На першiй алеї, недалечке од теперiшнього Царського дворця, трудно було протиснутись: так було багато народу. Музики весело гримiли. Цiлi купи мiщан сновигали по менших алеях. Багато людей сидiло на горах понад Днiпром: вони дивились на пишну картину тихого Днiпра, закиданого барками, байдаками й плотами, дивились на зеленi острiвцi, на темний заднiпрянський бiр. Марта й Степанида, одягнутi в легкi бiлi сукнi, гуляли на першiй алеї. Вони примiтили, що слiдком за ними ходило три паничi. Чи повертали вони на боковi алеї, чи спускались вони в долину, де тепер Шато[26], чи виходили на гору, паничi ходили за ними слiдком i часто забiгали назустрiч. Вони примiтили велику постать Воздвиженського, присадкуватого Калiмерi, чорнявого Дашковича i зараз впiзнали студентiв. Сiдали вони, сiдали й паничi; вставали вони, вставали й паничi. Паннам це сподобалось, i вони почали зумисне крутиться по алеях, манячи слiдком за собою паничiв. Сухобрусiвни вернулись додому на заходi сонця, посiдали коло вiкон, одчинених в садок, i, напившись чаю, забрали гiтари й почали грати та спiвать "Сизого голубочка" i "Бiдної птички". А спiваючи тих пiсень, вони не спускали з думки тих молодих студентiв, котрi так довго бiгали слiдком за ними. "А може, то моя доля знайшла мене цього дня в садку?" - так думала кожна з їх. А чудовий тихий вечiр, а синє небо, палаюче вогнем на заходi, а зелений садок з густою тiнню - все те роздражнювало нерви, ворушило серце, котрому прийшла своя черга. Послалась нiч над Києвом; вже погас червоний одлиск на високих верхах Андрея й Михайлiвського монастиря, а Марта з Степанидою все сидiли коло вiкна. Резеда розливала тонкi пахощi й сповнила ними всю хату. Вони знов заграли й заспiвали "Звук унылый фортепьяна". I голоси їх були дуже гарнi, i пiсня наче сама спiвалась в чистiм повiтрi, але думи брали перевагу. Кожнiй хотiлось марити мрiями. Обидвi панни пiшли гулять по садку. В чорнiй тiнi бiлiли їх яснi сукнi, i мiж деревом вони й справдi були, мов тi пальми, рiвнi й високi. Батько кликав їх вечерять i не дiждавсь; мусив сам вечеряти. Вже на дзвiницях продзвонило дванадцять. На сходi почало яснiшати й червонiть небо: сходив мiсяць. А панни все гуляли, неначе ждали своєї долi до себе в гостi. - Чи ждете кого в гостi, чи кого виглядаєте? - спитав старий Сухобрус своїх дочок, вийшовши з хати в садок. Надворi була така розкiш, така тиха радiсть, що старий нахилився й почав рвать резеду, левкої, барвiнок; його старi пальцi стулили букетики, i, закравшись до дочок, вiн кинув на їх тими букетиками. Живущий, цiлющий вечiр i його розохотив до гульнi. Тiльки що Сухобрус пiшов до хати, як через баркан перескочило в садок щось дуже велике й довге, а перегодя i друге перескочило слiдком за ним. Марта й Степанида наробили крику й кинулись бiгти до хати. Батько вибiг їм назустрiч. - Що там таке? Чи пожежа, чи що? - питав вiн дочок. - Ой тату! щось перелiзло у наш садок, та таке велике! - кричали обидвi дочки. Спершу йому здалось, що нечистий перекинувся звiрюкою й плигнув у садок. Потiм мигнула в його думка про злодiїв. Вiн вибiг у садок. Дочки стояли коло хати. В садку двоє людей блукали мiж деревом i чогось стукали в мисник з образами, що стояв пiд барканом коло черешень. Сухобрус був спокiйний за свiй священний крам i не приймав образiв на нiч. А дiло було таке. Студенти з Царського садка пiшли у гостi до знайомого купця, котрий жив далеко, аж на Орданському. Той купець мав багацько дочок, i не дуже гарних. Вiн закликав до себе усяких студентiв, годував, поїв їх i чимало дочок повидавав вже замiж за свiтських i духовних. Студенти часто гуляли там до пiвночi й цiлою юрбою перелазили потiм через стiну Братського монастиря. Дверi у корпусi часом не запирались, а як були запертi, то студенти лазили через вiкна. Саме того вечора Воздвиженський i Дашкович вертались од того купця пiзньої доби. В їх головах вже добре шумiло, хоч вони й не були зовсiм п'янi. Але часом, як кажуть, неначе хто чоловiка обiйде або обворожить. Нiч була темна, мiсяць ще гаразд не зiйшов. Стiна Братства була бiла, i Сухобрусiв баркан на тiй самiй вулицi був так само бiлий. I за братською стiною росло дерево, i за Сухобрусовим барканом росло дерево. Замiсть соб, нашi студенти повернули цабе та й перелiзли в Сухобрусiв садок, де до пiвночi гуляли й марили молодi Сухобрусiвни. Переплигнувши через баркан, Воздвиженський i Дашкович пiшли, як їм здавалось, нiби по алеї просто до свого корпусу, але швидко почали стукать лобами об дерево i наткнулись на мисник з образами. Вважаючи на його бiлий колiр, вони думали, що то корпус. Воздвиженський стукнув, нiби в дверi, а образи посипались йому на голову. - Ой братику! Де це ми? Куди це ми зайшли? - питав Дашкович, пiдiймаючи з землi образи. - Чи не потрапили ми замiсть корпусу та в церкву? - говорив Воздвиженський, роздивившись на образи. Притвор великої Братської церкви не замикали лiтньої пори. Там спала сотня-друга прочан. Студентам здалось, що вони доконче застрягли у тiм притворi. - Ой, стережись, брате, щоб часом не наступить якiйсь бабi на лице! - промовляв Дашкович. Крик Сухобрусiвен навiв його на думку, що вiн настоптав яку-небудь богомолку. Вони почали озираться i побачили над головами густе гiлля. Хоч у їх головах i шумiло, одначе вони примiтили, що то не Братськi алеї i не академiчний корпус. - Чи не перескочили ми часом у ректорський садок? - промовив Дашкович. - Може, й так, - додав Воздвиженський, - треба якось вилазить звiдсiля. Але що це за образи? Де б вони набрались у ректорськiм садку? - Може, тут ректор уночi богу молиться, як Степан Воздвиженський, - жартував Дашкович i з тим словом стукнув лобом в грушу. - Ой! Хтось мене вдарив кулаком по лобi, - сказав Дашкович. - Хто там ходить? - гукнув з усiєї сили Сухобрус, стоячи пiд хатою. - Ой! ректор вийшов з хати! - промовив Дашкович так голосно, що якби то справдi був ректор, то в його вуха влетiли б не дуже приємнi йому слова. - Так що, що ректор! Велике горе - ректор! - кричав басом Воздвиженський так голосно, що якби ректор гуляв навiть у своєму садку в той час, то почув би його баса через улицю. - Хто то ходить у моїм садку? Чого вам там треба? - гукав Сухобрус. - Та свої! - обiзвались студенти. - Хто такi - свої? - спитав Сухобрус. - Не питай, бо старий будеш! - промовив Дашкович не дуже тверезим голосом. Сухобрус по голосi догадався, що хтось ненароком заскочив у його садок; одначе була тодi недiля. - Та виходьте, не бiйтесь! Я вас виведу на вулицю, - запрошував їх Сухобрус. - Еге, так i вийдемо оце! Щоб ви нас повигонили, отець ректор! - обiзвався Дашкович. - Та я не ректор! Я Сухобрус! - говорив Сухобрус, смiючись. Вiн догадавсь, що то були студенти. Марта й Степанида повиходили з хати й смiялись. - Коли ви Сухобрус, то ми й вийдемо. - I вони справдi вийшли обидва й наблизились до Сухобруса. - Еге, паничi, мабуть, не потрапили через братську стiну та зайшли до Сухобруса в гостi. Просимо ж до господи! Будьте в мене гiстьми, коли зайшли до моєї оселi, хоч i поневолi. Дуже чудна й несподiвана притичина протверезила студентiв. Вони почали прохать вибачення, просили вважити на їх студентське життя. Сухобрус втiшав, просив не тривожиться. Вiн казав, що сам бачив не раз, як студенти цiлою купою плигали через братську стiну, i вважав те за звичайну рiч. Марта й Степанида притаїлись за кущами рожi в той час, як батько повiв студентiв до свiтлицi. Вони пiшли слiдком за ними, дуже цiкавi подивиться, якi то студенти: вони знали на вид сливе кожного. Сухобрус звелiв подати до свiтлицi свiтло й запросив їх у хату. Студенти переступили порiг незнайомого дому й побачили у вiчi незнайомого чоловiка. Чиста велика свiтлиця, з поодчиненими вiкнами, дуже добре освiчена, свiжа, од повiтря ночi, повна пахощiв резеди, зовсiм вигнала їм хмiль з голови, їм стало сором й совiсно; вони почали рекомендуваться. - Нiчого, нiчого - те! Бог з вами! Чи я ж кому розкажу, чи що? Нiхто в академiї не знатиме про те, - так втiшав їх хазяїн. - Прошу ж сiдати в моїй господi. А от i мої дочки. Це старша, Марта Сидорiвна, а це менша, Степанида Сидорiвна! Я вас добре знаю, бо ви пiвчi. У свiтлицю ввiйшли обидвi дочки, високi, рiвнi, чорнявi, в тих самих бiлих сукнях, у котрих вони гуляли в Царськiм садку. Студенти зараз їх упiзнали, а вони студентiв. Студенти почали рекомендуваться й червонiли, невважаючи на хмiль у головi. - А ми сьогоднi бачили вас у садку, - загримiв басом Воздвиженський. Панни хотiли сказати, що й ми, мов, вас бачили, але не сказали. - О, ми сьогоднi дуже довго гуляли в Царському садку, а оце й досi гуляли ще у своєму садку, - обiзвалась Марта Сидорiвна. - Яка гарна погода сьогоднi, - ледве промовив Дашкович. - Дуже добра погода! - обiзвалась Степанида. - Зрання було тихо i серед дня тихо, - говорив Дашкович. - I вечiр був тихий. Ми й досi з сестрою гуляли в садку, - говорила Степанида, спустивши очi вниз. - А вас звуть у нас пальмами, - одрубав Воздвиженський басом. - Якими пальмами? - спитала Марта. - Пальмами! - одказав Воздвиженський. - Бо ви такi високi й гарнi, як пальми. - Далеко нам до пальм, - обiзвалась Степанида, - спасибi за комплiмент! Обидвi панни сидiли, згорнувши руки й дивлячись додолу. Вони обидвi почервонiли, як Воздвиженський назвав їх пальмами. Дашкович смикнув його за рукав, але так незручно, що було видно на всю хату. Панни стиха осмiхнулись. Тим часом батько звелiв наставить самовар i готувать закуску. Вiн був дуже радий тому випадковi й гостям. Мiж мiщанами й купцями на Подолi студент академiї має високу репутацiю, як людина з великим розумом i з просвiтою. Вони знали академiстiв по проповiдях у Братському монастирi, а найбiльше в п'ятницi великого посту, коли збирались на пасiю сотнi киян. Стара, давня репутацiя Могилянської академiї зоставила велику силу впливу на киян i до нашого часу. Давши загад у пекарнi, Сухобрус увiйшов до гостей. На йому був новий синiй довгополий сiртук з великими гудзиками й ряба жилетка. Шия була зав'язана чорною блискучою шовковою хусткою, з-пiд котрої розлягались широкi бiлi викладчастi комiрчики, неначе великi вуха. - Дуже радий я, що ви заскочили до мене в госii, хоч i пiзньої доби. Мабуть, були десь в гостях? Чи, може, в театрi? - казав Сухобрус. - Були в гостях... та випили по однiй та по другiй... - промовив Воздвиженський. - Молодим людям i молода рiч. I ми колись були молодi, то й подвизалися, а тепер, як старiсть налягла на плечi, то й не до подвигiв. Сухобрус приспособлявся до вчених людей i силкувавсь говорить по-вченому. Начитавшись "Патерика" i "Житiй", вiн закидав на церковний язик. - Як ваш хор гарно спiває, - несмiливо промовила Марта. - Ви, мабуть, спiваєте? - спитав Сухобрус Воздвиженського. - Спiваю басом, як можете догадуваться по моїй розмовi, - промовив Воздвиженський i гуркнув басом зумисне голоснiше, щоб показати свiй голос. - Який концерт буде цiєї недiлi, чи "Возведох", чи "Гласом моїм"? - спитав Сухобрус, як чоловiк, розумiючий дiло, i навiть закинув ногу на ногу, приймаючи академiчну позу. - Здається, "Возлюблю тя, господи", - обiзвався Дашкович. - Чи не будете коли спiвать двохорного концерту? Як я люблю такi концерти! - говорив Сухобрус. - От, як у семiнарiї на "вербу"[27] криконуть на два хори "Кто бог велiй"! Чудо, диво! Один хор загримить "Кто"! а другий знов пiдхопить "Кто"! та ще й пiдправить. Ой! Господи, як гарно! - Ми спiваємо тихiшi концерти, - промовив Дашкович, натякаючи проти двохорних, крикливих концертiв. - I я люблю тихi, мелодичнi концерти, - промовила Степанида, ледве пiдiймаючи вiї i знов спустивши їх на щоки. Тим часом принесли самовар. Панни вийшли до другої кiмнати наливать чай i незабаром принесли стакани для гостей. Свiжа нiч, мiцний чай зовсiм провiтрили паничiв. Вони навiть були радi, що так негадане прийшлось познайомиться з пальмами. Всi посiдали коло стола на канапi. В одчиненi вiкна заглянув червоний, великий, як дiжа, мiсяць, пiдiймаючись з Днiпра нiби прямо на печерськi гори. Сухобрусiвни в хатi були багато кращi, нiж у церквi в своїх старомодних капелюшках, схожих на кошики. Степанида мала лице щиро київське: бiльше кругле, нiж довге, з повними рум'яними щоками, з ямочками на щоках, маленьким круглим пiдборiддям, з невеликими темними очима. Нiс її був чисто мiщанський: дуже тонкий, рiвний, але недовгий, з тонiсiнькими прозорими нiздрями. Брови були високi й на кiнчиках дуже тоненькi, як шнурочки. Старша, Марта, мала багато грубiшi пружки лиця, скидалась на сiльську молодицю. В неї брови були товстi, очi великi. Таке лице буває дуже гарне на сценi, здалеки, при свiтлi ламп. У червонiм намистi, зав'язана великою хусткою, Марта була б дуже гарною молодицею. Розмова стала веселою, невважаючи на пiзню добу. Панни держали себе смирно, трохи пишались, спускали очi додолу i очевидячки хотiли вдати з себе дуже добрих i спокiйних. Дуже цiкавий чоловiк зараз упiзнав би той голос пiдсолоджений, тi очi, зумисне спущенi вниз, впiзнав би природжену вдачу й пiдроблену. - Чи весело гуляли сьогоднi в садку? - спитала Марта Воздвиженського й блиснула очима, як блискавицями, i так швидко спустила вiї, як швидко блискавка ховається за чорними хмарами. Воздвиженський розтав од того блиску, як вiск. - Дуже було тiсно на першiй алеї! Так тiсно, хоч людей розпихай, як у церквi, - одказав вiн. I йому дуже хотiлось, щоб вона знов одслонила вiка й блиснула очима. - I чом би пак не гуляти всiм на бокових алеях! - промовив вiн знов до неї. - Нi! лiзуть усi на першу алею, та й годi! - Коли ж на бокових алеях гуляють самi мiщанки та наймички, - обiзвалась Степанида. - Якось нiяково туди мiшаться, бо всi смiялись би. - Нехай смiються! - одрубав Воздвиженський. - Я, бувши вами, гуляв би й на бокових алеях. - Коли ж нам не можна буть нами, - лукаво промовила Марта i знов скоса блиснула очима. - Чи багацько наук читають у вас в академiї? - спитав Сухобрус Дашковича, маючи його за розумнiшого. - Ой, багацько! Так що й полiчить трудно! - I Дашкович почав перелiчувать деякi науки, само по собi для звичайностi. - Ой, як багацько! I якої треба голови, щоб знести все те! А чи є в вас така наука "Печорський патерик"? Я дуже люблю його читати! Та наука повинна буть у вас... Сухобрусiвни, побувши в школi, постерегли, що така наука навряд чи й є на свiтi, хоч Дашкович назвав їх багацько й дуже чудних, їм стало нiяково. - Є! - смiливо одказав Дашкович. - Тiльки не наука, а книжка. - Книжка! книжка! В мене вона є! Сухобрус хотiв йти i принести "Патерика". - Тату! нехай тим книжкам! Хiба ж їм тi книжки й так не обридли в академiї? - говорила Марта. Сухобрус сiв i знов хотiв почати розмову про "Патерика". Студенти зам'яли його слова. - Як багато квiток в вашiм садку! - промовив Дашкович до Степаниди, заглядаючи в вiкно на квiтник. - Ми з сестрою дуже любимо квiтки; так i копаємось тут у садку, - промовила Степанида й стала коло вiкна, розмовляючи з Дашковичем. Вона йому сподобалась. Мiсяць освiтив її лице, i воно здалося йому ще делiкатнiшим, ще добрiшим. Брови чорнiли, як шнурочки. Дашкович приглядавсь до неї, i якась радiсть все бiльше та бiльше наливала його серце. Промiнь мiсяця здався йому веселiшим, i пахощi од резеди, од левкоїв запахли неначе вперше; йому здалось, що вони лились од тих очей! "Яке в неї миле лице! - думав вiн. - Якi тонкi брови, який рiвний, тоненький носик. Яка вона повинна буть добра, гадаючи по тонких чистих пружках її обличчя". Мiсяць навiв на її вид iдеальну блiдоту, сховав гарячий рум'янець на щоках, замалював матом блиск гострих очей. Вона стояла, згорнувши руки, i розмовляла мелодичним голосом. "Яка вона тиха! Мов та голубка! - подумав Дашкович. - Як вона згорнула руки й очi спустила, зовсiм неначе свята!" I вiн згадав свiй давнiй сон, як його суджена у снi злинула з дерева голубкою, сiла йому на плече й потiм стала тихою панною. Той давнiй сон, вже забутий, знов виплиз в його в душi проти волi, несамохiть. - Чи спiваєте ви? - якось само вихопилось у його з рота. Зiрвала те слово його давня думка. - Спiваю, тiльки не дуже гарно, - одказала Степанида. - Ми вивчились у пансiонi трохи грать на гiтарi. - Спiваєте й граєте! - знов зiрвалось у його з язика так не до ладу, що Степанида одслонила вiка й глянула на його. "Моя суджена", - ледве-ледве подумав Дашкович. Але та думка так глибоко заворушилась в його серцi, що вiн сам ледве постерiг її. Тим часом подали на стiл закуску, а з закускою й напитки. Сухобрус попросив гостей до столу. Час був пiзнiй, їсти схотiлось добре. Паничi їли й випивали добре й стали веселiшi й смiливiшi. Сухобрус перестав бадьориться, приймать академiчну позу й смiливiше розмовляв з студентами. - Скажiть менi, паничi, - ви люди вченi - як то можна розумом збагнуть так багацько наук? I все те позамiчати напам'ять, повиучувать! Я був у вас в академiї, на митрополитанському екзаменi, й слухав усякi науки. Господи! i де в чоловiка стiльки розуму набереться! - Нiчого нема дивного для того, хто змалку вчиться. Потрошку воно все повлазить в голову, - говорив Дашкович. - Що то за уми? Що то за розуми? А тi професори! страх, та й годi! - дивувався Сухобрус, випивши немало. - Якi ж то тi уми та розуми за границею, у тих нiмцiв, що все повидумували! - О, за границею ще багато розумнiшi од нас! - говорив Дашкович. - Ой, не вiрте йому! Куди ж тiй нiмотi стать врiвiїi з нами! - заговорив Воздвиженський, - Ми перший народ в свiтi! Нiгде нема бiльшого царства од нашого, нiгде нема кращої вiри, чистiшої вiри, як наша. - А в Єрусалимi! а на Афонськiй горi? Як пишеться в "Житiях", - почав диспутувать Сухобрус. - I там були великi святi, такi, як i в нашiй лаврi, i там святi боролися з злими духами, як i нашi печерськi, київськi. - Нашi московськi святi боролися ще бiльше i полатали боки самому сатанi! - сказав енергiчно Воздвиженський, которого нацiональне чуття було трохи зобижено. - Святий ваш Київ, святий Єрусалим, а наша Москва ще святiша. Думаєте, що в вас мощей бiльше! Та в нас мощей такого, що хоч греблю ними гати! - говорив уже сердито Воздвиженський i трохи вже не загнув лайкою, коли б Дашкович не штовхнув його лiктем пiд бiк. - Ой! Хто ж видав так говорити про святi мощi, - благочестиво промовив Сухобрус i перехрестився. - Святий Київ, свята i Москва. Хто ж проти того що говорить. Сухобрус поналивав чарки, i всi випили й стали ще веселiшi. - Ой ви, уми-розуми! - промовив смiливо Сухобрус. - Але, мабуть, не одгадаєте: що пiсля чаю! А нуте! хто одгадає? - Студенти дивились на його й почали одгадувать. Один казав, що пiсля чаю треба випити, другий казав, що треба покурить, що треба подякувать. - Нi! нi! - казав Сухобрус, трiпаючи головою. - Треба додому йти! - обiзвався Дашкович. - Нi! - трiпнув головою Сухобрус. - От тобi уми-розуми! Одже й не всього ви навчились в академiї. Пiсля чаю - слiдує - воскресенiя мертвих i жизнi будущаго вiка, амiнь! - промовив Сухобрус слова символу вiри. Всi засмiялись; навiть панни осмiхнулись i запишались. - А хто не родився й умре? Хто родився i не умре? - знов загадав загадку Сухобрус. Ця загадка була не така мудра, як перша, її швидко одгадали, що не родивсь i вмер - Адам, родивсь i не вмер - Iлiя та Єнох, бо обидва були взятi живими на небо, як написано в бiблiї. - О уми! ото розуми! одгадали! - хвалив їх Сухобрус. Воздвиженський встав з-за стола, пройшовся по хатi й спинивсь коло картини Ноя з синами. - Що це в вас таке? Чи попи, чи диякони, чи слiпi Велiзарiї? - промовив Воздвиженський i за тим голосно прочитав напис: "Святий праотець наш Ноє". - Е! в вас, бачу, гiтара є! - промовив Воздвиженський i зняв з стiни гiтару. - А заграйте, будьте ласкавi, або й заспiвайте, - сказав Воздвиженський, сiвши коло Марти. - Я колись спiвала, та вже позабувала, - промовила кокетливо Марта. - Просiть сестру. Воздвиженський зняв з стiни другу гiтару й понiс Степанидi. Вона так само соромилась й одсилала до сестри. - Коли ви не хочете, то ми будемо спiвать з Дашковичем. Ану! починай української! I Дашкович смiливо почав тенором "Вийди, дiвчино! вийди, рибчино!" Воздвиженський пiдтягав басом i так ламав українськi слова, що панни не могли вдержаться од смiху. Одначе Марта почала акомпанувати на гiтарi, а за нею й Степанида на другiй. Пiсня вийшла дуже гарно, бо її спiвали вмiлi голоси. Сухобрус аж умилився серцем. Паничi скiнчили й просили спiвать самих паннiв. Вони мусили заспiвать "Сизого голубочка". Голоси їх були добрi, але не дуже твердi й смiливi. Вони спiвали й пишали губи, а од того пiсня виходила дуже вже сентиментальна. - Годi вже того голубочка! Заспiвайте лишень "Горлицi"! От пiсня! - говорив Сухобрус, розвеселившись. Дочки вдарили "Горлицi" дрiбно й голосно. До їх пристали паничi. Пiсня була така весела, така жвава, що пiдiймала ноги до танцiв. - Заспiвайте ж iще нашої пiснi, та жалiбної-жалiбної, - просив Сухобрус. I всi разом заспiвали "Чи я в лузi не калина була, чи я в лузi не червона була?" - Ой, не спiвайте, бо буду плакати! - просив Сухобрус, переслухавши пiсню. - Що менi згадала ця пiсня? Яку давню давнину пригадала вона менi! I мою молодiсть, i мою покiйницю, i мої лiта давнi, навiки минувшi! Вже на сходi небо зачервонiло, а гостi все спiвали та спiвали, та випивали. Нарештi, сам Сухобрус став серед хати i почав спiвать церковних пiсень. До його пристали студенти, а за ними мусили спiвать i панни. Вже надворi стало розвиднюваться, а вони всi спiвали "Взбранной воєводi" та "Многая лiта!" В Братському монастирi задзвонили на утреню. В той час одмикали монастирську браму. - Дашковичу! чуєш? - промовив Воздвиженський. - "Час додому, час! забарилися!" - затягли всi, i паничi почали прощаться з хазяїном i дочками. Всi випровадили їх у двiр i розпрощались з ними. Хазяїн i дочки просили студентiв не забувать їх i одвiдувать якнайчастiше, тiльки не через баркан, а просто через браму. Ранок, свiжий i росяний, саме розгорювавсь. На самих вершечках усiх золотих хрестiв Старого Києва, на високих горах, з'явились червонi, як жар, промiння, а Подiл лежав сонний пiд горою в глибокiй темнiй тiнi. Студенти ввiйшли в монастирську браму, де стрiлось їм кiлька перекупок з кошиками в руках. Дверi в корпусi були вже одчиненi. Вони благополучно пройшли до номера й повалилися на лiжка, змученi днем i нiччю, так багатою на притичини. А Сухобрус, вернувшись з дочками до хати, став серед кiмнати, приклав палець до лоба, довго думав i сказав: - Щось воно та недурно! Щось та буде! I треба ж було цим паничам потрапити перелiзти доконче в мiй садок, зайти до моєї господи несподiвано й негадано в таку пiзню добу! Це все недурно! Щось та повинно буть! Так говорив Сухобрус пiд впливом "Печорського патерика", начитавшись за спокуси од злих духiв. Йому i в голову не прийшло, що дiло сталося дуже просто й випадком. - Щось буде! - все говорив Сухобрус сам до себе, стоячи серед хати з пальцем, притуленим до лоба. - Дочки! готуйтесь до весiлля! Ось що буде! - промовив батько весело до своїх дочок i пiшов спать. Вплив "Печорського патерика" з батька перейшов i на дочок. Вони не лягли спать i пiшли в садок стрiчать схiд сонця, їм так ясно малювалась вечiрня сцена в садку! Роса падала їм на коси, на лиие, на одежу; великi краплi дощем падали з листя й обсипали їх бiлi сукнi. Сонце викотилось з-за Днiпра й освiтило їх зблiдлi лиця й трохи червонi очi. А вони все ходили по садку й дивувались. В кожної в головi стримiла батькова думка: щось буде! щось повинно буть! В обiди батько прийшов з магазину до господи, i за обiдом розмова йшла все про студентiв. - Як же вам показались вчорашнi гостi? Чи сподобались хоч трохи? Я дуже вподобав Дашковича! Такий тихий, спокiйний i дуже розумний панич! - говорив Сухобрус. - А той другий щось дуже дикий та грубий! Чистий парубок! - Одначе вiн з себе дуже показний, здоровий, має гарного баса, - сказала Марта, - а Дашкович вже геть-то розумний, хоч i дуже гарний з лиця. I батько все хвалив Дашковича, а дочкам чомусь бiльше сподобався Воздвиженський. I Марта, й Степанида знаходили Воздвиженського здоровiлим; їм обом сподобався його бас, його смiливiсть, хоч i дуже груба. Тiльки одна другiй не признавалась в тому i таїла ту думку про себе. Марта знала, що Воздвиженський бiльше звертав увагу на неї, й була рада; Степанида завидувала й почала цураться сестри. З того часу мiж ними почався ще бiльший нелад. Одна поглядала на другу скоса. Не так було мiж студентами. Воздвиженський вподобав Марту, а Дашкович - Степаниду. Дашкович не хвалив Марти. - Тямиш ти! Ти подивись тiльки на Марту! Якi в неї брови, якi губи! Очi, як огонь, губи, як корали! А твоя Степанида... Ну що в неї гарного? Все тонке, дрiбне: i брiвки, i носик, i зубки. - А в твоєї Марти брови, як у молодицi, очi, як сливи. - Коли б пак у неї брови були ще товщi, очi ще бiльшi, то вона була б ще краща! Марта - то краса схiдна, щира українка, показна, чорнява! В нас в Россєї нiчого такого не знайдеш! Вона щира пальма Сходу! - говорив Воздвиженський. Нiхто не знав, як вони познайомились з пальмами. Начальство навiть не дiзналось, що вони тiєї ночi не ночували дома. Тiльки першої-таки недiлi всi студенти дуже здивувались, побачивши, що Воздвиженський i Дашкович йшли з церкви поруч з Сухобрусiвнами й провели їх додому. Воздвиженський щось розказував Мартi, так розмахував руками, що зачепив якогось пана п'ятiрнею по головi й скинув з його шапку. З того часу Воздвиженський i Дашкович почали навiдуваться до Сухобруса, ходили з його дочками гулять в Царський садок. Старий купець був певний, що вони посватають його дочок, i раз не втерпiв, прохопився перед паничами, що в його "є, i ще й буде, ще й до того роздобуде!", що для своїх дочок вiн зоставить кожнiй по домовi. Того ж таки лiта Сухобрус заклав новий мурований дiм, на вулицю вiкнами й на два етажi. Для другої дочки вiн купив грунт проти свого-таки дому через улицю, в другому кварталi, й обiцявся збудувать такий же самий дiм. Студенти дуже ясно постерегли, до чого воно йдеться, i кожний мав на думцi заручиться, коли тiльки настане тому час. III Настав останнiй рiк академiчного курсу. Воздвиженський почав дуже часто записуваться в лавру, в пещери, щоб показать ректоровi свою вiру. Вiн ставав на молитвах осторонь, од других окроми, й iнпектор бачив, що вiн не пропускав нiколи молитов. На молитвах вiн все хрестивсь, кланявся дуже низько, бив поклони й так лицемiрно пiдiймав очi до неба, що iнспектор навiть подумав, чи не пострижеться часом вiн у ченцi. Вiн ходив до церкви на ранню службу навiть в будень i прикладавсь до чудовної iкони Братської богородицi, де ректор читав акафiст. В той час вiн уже став зовсiм iншим чоловiком, не молився богу вночi. Перед професорами гнув спину, низенько кланявсь ченцям, бо знав, що вони те дуже люблять, та все терся коло тих професорiв, котрi мали багацько дочок. Репутацiя його йшла все вгору та вгору. Студенти видержали вже екзамен у професорiв. Настав день останнього екзамену для старшого курсу, в котрому були Воздвиженський i Дашкович. Той екзамен робив сам митрополит, повiряючи екзамен по всiх науках разом. Приїзд митрополита оповiстили в десятiй годинi. Всi студенти, одягнувшись в свою вже професорську форму, зiбралися у великiй залi в старому корпусi. Зала та велика - на два етажi, з двома рядами вiкон, з хорами. Вона вся розмальована в класичнiм стилi. Великi стiни обвiшанi портретами всiх вчених старої Київської академiї i портретами нових руських iмператорiв. Проти самого митрополичого крiсла висiв великий, на цiлий зрiст, портрет Петра Могили, чорнявого, з гарним грецьким класичним лицем, хоч i трохи аскетичним, в архiєрейськiй мантiї i з жезлом. З iнших золотих важких рам у два ряди виглядали лиця i в клобуках, i в митрах, i простоволосi. Там виглядало негарне широке лице Кониського[28], з веселим усмiхом i здоровою бородавкою на носi. Там дивилося на залу повне, гарне, з червоними ситими губами лице Феофана Прокоповича[29], котрий неначе тiльки що випив i всмак закусив; з другого боку дивився св. Димитрiй Туптало, митрополит Ростовський, намальований святим, протоєрей Леванда з тонким орлиним носом, Гiзель[30], Смотрицький[31], всякi київськi митрополити. Тiльки нiгде там не було видно портрета нi одного українського гетьмана! Навiть Богдана Хмельницького i благотворителiв монастиря i академiї Конашевича-Сагайдачного i Мазепи[32]. В десятiй годинi ректор i всi професори в орденах вийшли до братської дзвiницi, стали на схiдцях пiд гарячим лiтнiм сонцем i ждали митрополита. Вже минула година, а митрополита не було. У декого з професорiв заболiли ноги, а найбiльш у старих. Сонце шкварило, як огонь. А митрополита не було. Коли аж через годину з Олексанрiвської улицi[33] вилетiла митрополича карета, запряжена чотирма сiрими жеребцями, блискучими i гладкими, як печi. Професори стрiли митрополита, цiлували його в руку. Два архiмандрити взяли його попiд руки i повели до конгрегацiйної зали. Митрополит був здоровий, кремезний дiд з червоним лицем, але, йдучи на сходах, вiн удавав такого в'ялого, такого старого, такого аскета безсильного, що, здається, його архiмандрити не вели, а мусили нести. Митрополит вступив у залу. Студенти i хор пiвчих проспiвали "Царю небесний". Митрополит поблагословив членiв конференцiї i студентiв i потiм сiв на першому мiсцi. Вся конференцiя з кiлькох десяткiв духовних i свiтських осiб довгенько постояла, поки митрополит кивнув їм рукою сiсти. Архiмандрити i протоєреї сiли кожний по чину, неначе хто їм порозписував мiсця, а свiтськi професори, хоч далеко розумнiшi од них, тулилися позаду, як школярi. Секретар висипав на стiл бiлетiв, i митрополит почав викликати до стола студентiв. Вiн так тихо промовляв ймення, так розтягував слова, неначе зовсiм навiки спостився. Ректор мусив голосно промовляти тi ймення, обертаючись до студентiв. Студенти почали виходити, брати бiлети i говорити, що кому припадало. Всi ченцi, й професори, й митрополит, здається, слухали, понагинавши голови. I на стiнах давня академiя дивилась на все те своїми тiнями, поважними i сумними. Але мало-помалу митрополитовi все те спротивiло: вiн позiхнув i почав жартувати, перериваючи одвiти студентiв i балакаючи про стороннi речi. Голос його був тодi i зовсiм не слабий, не аскетичний: вiн реготався зовсiм по-людськiй. - Ану, виходьте екзаменуватися, мої земляки! Гей, туляки! Виходьте! - викликав митрополит вже не по списовi. На середину зали вийшло чоловiк п'ять студентiв i мiж ними, як колос родоський[34], Воздвиженський. - О! - промовив митрополит до Воздвиженського. - Одвiчай ти поперед усiх. Воздвиженський взяв бiлет, йому вийшов Гегель[35]. Вiн почав розказувати його систему, дуже темну, i почав збиватись. - Годi, годi! - промовив митрополит. - А розкажи, як учив Гегель про Христа i християнство? Воздвиженський почав розказувати, що Гегель мав фiлософiю за найвищий ступiнь абсолютної iдеї, що релiгiю вiн ставив нижче, а Христа мав за чоловiка, котрий перший на свiтi зрозумiв собi тосамiсть бога з чоловiком, i почав знов збиватись. - Ну, чого ж ти плутаєшся? - смiявся митрополит. - Адже ж Гегель був єретик? - Єретик, ваше високопреосвященство, - потакав Воздвиженський. - Значить, вiн був дурень! - Був дурень, ваше високопреосвященство. - От i добре! За це одно я тобi запишу найбiльший бал. - I митрополит насправдi записав йому найбiльший бал. - А молитву Христову знаєш? - питав далi митрополит. - Знаю. - От це найвища фiлософiя! А вашi нiмцi - Гегелi, Канти[36], Шеллiнги[37] - все то єретики, все то легкодуми! - промовив митрополит, обертаючись до професора фiлософiї. - Гегель був останнiй фiлософ iдеального прямування, - знов почав одвiчати Воздвиженський. - Останнiй, - перервав його митрополит, - ну, слава тобi господи, що останнiй, i коли б їх уже бiльше й не було. I чи вмер уже? - Вмер... - Вiчний покой його душi, коли вона того заслужить, - промовив митрополит, засмiявшись, i за ним засмiялася вся конференцiя, а за нею i всi студенти. I Кониський, моргаючи своєю бородавкою на носi з золотих рам, здається, смiявся своїм польським лицем з тiєї конференцiї. I Феофан Прокопович, з своїм матерiальним лицем i ситими губами, неначе смiявся разом з конференцiєю i студентами. А Петро Могила грiзно i гнiвно дивився на ту сцену, роблячи своїм аскетичним лицем великий контраст з академiчною конференцiєю. Його лице неначе зажурилося. В той час ректор нагнувся до митрополита i почав йому шептати. То вiн хвалив Воздвиженського за його побожнiсть i розказував, що вiн дав обiцянку йти пiшки на богомiлля в Почаївську лавру[38]. Лице митрополита просiяло. Вiн дуже ласкаво поглянув на свого земляка. - Буде з тебе! Добре! Дуже добре! - промовив митрополит. - Ану, хто там iще. Прославляйся по-еврейськiй. Студент узяв єврейську книжку i розгорнув хто його зна i навiщо. Вiн зовсiм не вмiв читати по-єврейськiй i держав книжку догори ногами. - Ану, прочитай i переложи! Студент мовчав. Професор єврейського язика приступив до його, заглянув у книжку i засмiявся. - Вiн, ваше високопреосвященство, держить книжку догори. Певно, так трудно читати. - А перевернiть йому книжку! Може, вiн i прочитає. Книжку перевернули, одначе вiн все-таки не прочитав. За його прочитав сяк-так його товариш. - Що ж з тебе такий поганий гебраїст? А попробуй по-грецьки! - говорив митрополит. - А дайте i менi книжку! Професор грецького язика подав митрополитовi грецьку книжку. Ректор i собi взяв грецьку книжку i хотiв слiдити за читанням. Але довго придивлявся i не мiг розiбрати i слова. Коли зирне вiн на листа, аж вiн держить книжку догори ногами. Йому стидно було перевернути, i вiн так i держав її до кiнця, нiби слiдячи за словами, та все затуляв книжку широкою рясою. Краска виступила на його щоках, а пiт на лобi. - Буде з тебе по-грецьки! Бери ще бiлет по другiй науцi! Студент вийняв бiлет по церковнiй археологiї i почав розказувати про стариннi будування в Азiї й в Європi, назвав їх кельтськими i циклопськими, i собi на бiду прикинувши ще кiлька научних нiмецьких заграничних термiнiв. - I яких ви кельтiв познаходили в древностi, коли найстарiший народ на свiтi - євреї! Нащо вам брати цi вигадки нiмецькi! Нащо вам тi заграничнi термiни! Студент мовчав, i професори мовчали. Митрополит грiзно окинув оком молодих професорiв, нiби лiбералiв, i надувся. Вiн побачив, що старий класичний дух академiї вже почав падати, що туди входить європейський. Одначе потiм розбалакався, розвеселився i викликав першого студента. То був Дашкович. Вiн дуже добре i розумно розказував свiй бiлет, i митрополит розхвалив i академiю, i професорiв, i студентiв. Вже довгий лiтнiй день наближався до вечора, а митрополит ще держав на екзаменi, бо. поснiдав пiзно i добре, а всi вмирали з голоду. Всi потомилися, були блiдi, а екзамен все тягся та тягся. Вже на вечiрнiм опрузi знялися всi з мiсця. Студенти i пiвчi проспiвали молитву, i митрополита знов ледве поволокли попiд руки до ректора, де був готовий обiд. Велика академiчна зала спорожнилася. Тiльки на стiнах з золотих рам виглядала вся стара Київська академiя на спорожненi крiсла, на стiл, де валялись на столi i пiд столом пом'ятi бiлетики. Дуже сумно i грiзно поглядав Петро Могила, закладач академiї. Йою тiнь, прикована до полої на, нiби думала: "I що то за люди прийшли й вийшли з моєї академiї? I на якiм язицi все це говорило, екзаменувалося, жартувало i виявляло научну темноту? Чи то орда налетiла, чи то литва набiгла i запанувала моїм дiлом, моїм твором?" I чорнi очi Могили ще грiзнiше, ще смутнiше поглядали на простору залу, куди вже вибiгли мишi i шелестiли мiж пом'ятими папiрцями. Широко одслоненi очi св. Димитрiя нiби дивувалися, чи не грали всi тi люди якоїсь чудної мiстерiї чи комедiї? Всi тiнi значних учених давньої академiї, всiх писателiв, всiх оборонцiв українського народу, його вiри i народностi цiлими рядами смутно недоумiвали, що то за люди тут говорили, жартували, держали книжки догори ногами - нiби й справдi дiло робили! У ректора був розкiшний обiд для митрополита i конференцiї, куди пiшла не одна копiйка з студентських сум. Вино лилося рiчкою. В одчиненi вiкна вже запахло вечором, засяли зiрки на небi, а за столом все пили, їли та ще пили. Вже пiзно встав митрополит з-за стола, i всi заспiвали йому: iс полла етi, деспота! При свiтi ясних зiрок виїхали гостi з Братства. Пiзнiй захiд блищав на стiнах церкви, на золотих верхах. Тополi й липи стояли гихо i млiли в благодатному теплi, не ворушачи анi листочком. I Братство, i корпус академiї, i з його вiкон грiзнi сумнi очi давнiх українських учених дивилися на той чудний поїзд i чудували, що там, де вони колись були свiдками боротьби за вiру й Україну, там тепер хтось чужий справляє сатурналiї, справляє комедiї на науку i просвiту. Тiльки небо та земля були такi чудовi, як i за давнiх часiв; так само сяли зорi на небi i в повiтрi вiяло теплом i пахло квiтками й тополями... Тiльки гори київськi стояли так само, як i в той давнiй козацький час; так само заглядали в широкий Днiпро, як за давнiх минувших часiв... Д