ругого дня пiшла чутка мiж студентами, що Воздвиженського за його благочестiє дуже повисили в списках i мали навiть замiр зоставити при академiї бакалавром. Тим часом ректор справдi пойняв вiри Воздвиженському i, закликавши до себе, почав намовлять його постригтись в чепцi. - Не можу, - одмагався Воздвиженський, - бо маю вже наречену. Вона дочка одного київського протоєрея. Воздвиженський дурив ректора. Вiн, правда, був знайомий з дочками того протоєрея, але жениться там не думав, бо протоєрей був небагатий. Зате ж вiн був земляк i товариш ректорiв по школах. - Ви зробили вибiр непоганий, хоч i не хочете своєю власною особою пiддержувать руської церкви в санi ченця. - Я насмiлююсь просить, щоб мене зоставили в Києвi, - просив Воздвиженський. - Добре, - промовив ректор, роздумуючи. Воздвиженський вийшов од ректора зовсiм спокiйний. йому треба було тiльки трохи пограть комедiю, частiше ходити до ректорового товариша i вдавать з себе жениха його старшої дочки. Всi заговорили, що вiн на їй жениться. I вiн справдi посватав й заручивсь там. Сухобрус дуже стривожився, почувши про сватання Воздвиженського, а Марта трохи не зомлiла. Швидко Воздвиженський довiдався, що його не тiльки зоставили в Києвi, але навiть професором в академiї, разом з Дашковичем та ще з одним студентом. Як тiльки його зовсiм затвердили на мiсцi, вiн i покинув увиваться коло дочки протоєрея. А тим часом про сватання Воздвиженського на протоєреївнi вже усi говорили. Протоєрей запросив вже до себе родичiв на весiлля з Калузької губернiї. Сама наречена, його дочка, вже налагодила все до вiнця. Протоєрей закупив багацько вина й усяких наїдкiв, пошив дочцi виправу. Коли рознеслась чутка, що Воздвиженський вже заручився, що вiн вже давно має собi молоду. I Протоєрей, його дочка, i ректор, i все начальство тiльки пороззявляли роти з того дива, почувши про заручини Воздвиженського з Сухобрусiвною! Воздвиженський, побачивши, що вже сталось, як йому бажалось, що дорога в життi послалася перед ним так, як його думка того хотiла, просто покинув протоєрєївну i, не сказавши й слова Дашковичевi, побiг раз раненько до Сухобруса. Сухобрус пив чай з своїми дочками й тiльки що збирався йти до магазину. Несподiваний прихiд Воздвиженського дуже вдивив батька й дочок: вони вже чули про його сватання. - Добридень вам, Сидоре Петровичу! - промовив Воздвиженський i кинувся обнiмати й цiлувать старого. - Доброго здоров'я вам, Степане Ивановичу! - обiзвався знехотя Сухобрус, ледве одповiдаючи на його цiлування. Воздвиженський подав руку паннам. Марта й Степанида сидiли мовчки, ледве привiтались до його. Марта дивилась у свiй чай; її чорнi брови дуже насупились над стаканом, стали навислими, як чорнi хмари. Степанида ледве осмiхалась i копилила свої тонкi губи. - Давно я був у вас в гостях! - промовив Воздвиженський. - Давно! - знехотя промовив Сухобрус i замовк, прийнявши академiчну позу i дивлячись на швидку пару, що вискакувала з-пiд покришки самовара. Марта колотила ложечкою чай, у котрому вже давно не було й грудочки сахару i котрий був холодний, як вода. - Ваш чай, Марто Сидорiвно, зовсiм прохолоне, - зачiпав її панич. - Нiчого - те! Я люблю холодний чай, тiльки не люблю холодних людей. Такий прямий i рiзкий одвiт дуже вдивив i засмутив Воздвиженського. Вiн бачив її завжди тиху, спокiйну, добру i вгадував, що причиною того була обида. А Марта усе колотила чай i ледве мочила ложечкою губи. Її великi очi були повнi слiз. Вона була сердита i ледве здержувала себе. Не стiльки гiрка кривда, як злiсть налила її очi сльозами. - В мене було такого дiла! Так багато дiла! Я оце скiнчив вдатно екзамени, мене зоставили бакалавром при академiї. Вибачайте менi, що я так нечасто навiдувався до вас! - просив Воздвиженський, i в його голосi й справдi почулась м'якiсть i жалiбнiсть. - До нас то й не було часу, а як до кого iншого, то й час знайшовсь, - промовив Сухобрус, дивлячись у вiкно проз Воздвиженського голову. - От як Дашкович, то й дiло робив, i нас не забував, - промовила Степанида. Воздвиженський бачив, що хазяїн i дочки такi холоднi, неначе їх хто пообкладав кригою. Одначе йому не стало совiсно анiтрошки! Його великi сiрi очi так само дивились смiливо. Вiн просто мiркував, як купець у крамницi перед покупцями, з котрого боку пристать i як почати рiч, так почать, щоб усе дiло загарбать в свої руки з прибиллю, щоб нiчого не втратить. А Марта все сидiла непорушне та колотила холодний чай. Здавалось, що вона думала його колотить, доки Воздвиженський не вийде з хати або поки не переговорить про заручини, її лице було блiде, брови й губи, трохи втягнутi, виявляли велику енергiю. Вона не змогла, не зумiла здержать злостi, i сльози закапали з очей. "Треба починать дiло або втiкати!" - шепотiла Воздвиженському думка. Вiн хотiв уже говорити, тiльки якось не знаходив слiв. Вiн побачив сльози на Мартиних щоках i тiльки подумав: "Яка вона добра! Яке в неї м'яке серце! Вона буде доброю жiнкою! - треба приступать!" I вiн присiупив. Просто й ясно, голосно на всю хату, вiн оповiстив, що його справа з академiї скiнчена, що йому час приступать до сватання, i вiн нiкого бiльше не вибирав, нi про кого бiльше i не думав, окрiм Марти Сидорiвни. - Тепер за вами черга, Марто Сидорiвно! - промовив Воздвиженський. Марта розридалась. В неї набралось слiз повнiсiнькi вчi; вона була рада, що трапився випадок вилить їх, i бiльше не держала їх. - Дайте менi хвилинку подумать, пiти в садок! - промовила вона й вийшла в садок. За нею вийшла сестра. Воздвиженський зостався з Сухобрусом. Задля його випав найкращий час поговорить з батьком за придане, i вiн почав говорити без всякої церемонiї. - Як же ви, Сидоре Петровичу, розпорядитесь з своїми домами, з садком, з грунтом? - почав будущий зять. - А так! В мене двi дочки, як ви знаєте. Бiльше роду й не маю. Мартi дам новий дiм, що стоїть на вулицю, а Степанида тим часом житиме зо мною у цiм флiгелi! А по моїй смертi Степанидi зоставлю флiгель... - Чи ми ж помиримось? - Треба мириться... Тiльки ви знаєте, що я своїх дiтей не зобижу. Що маю, те усе їх. Для меншого зятя я купив через улицю грунт i на тiм грунтi збудую новий дiм, а флiгель запишу пополовинi на двох. Схотять, продадуть чи подiляться, - про мене. - Розумнi вашi слова, Сидоре Петровичу, гарно й слухать, - промовив Воздвиженський, очевидячки радий тому. - Чи не можна, Сидоре Петровичу, всi вашi слова записать на паперi? Вашi слова - золото! Шкода буде, як вони так i полинуть в повiтрi... Сухобрусовi очевидячки не сподобалась така рiч. - Коли ви менi, старому батьковi, не ймете вiри, то я й запишу на паперi. Не заберу ж я всього на той свiт. - I тут же Сухобрус записав на старшу дочку новий дiм, а решту - так, як вiн казав. Воздвиженський сховав той папiр у кишеню й прожогом покатав у садок. Марта дала йому своє слово, як того ждав Воздвиженський, як знав про те i старий батько. Всi вернулись до хати. Всi неначе переродились, були веселi, жартували. Марта була рум'яна, все спускала очi у землю, як жених брав її за руку, й нiби крадькома тiльки насмiлювалась глянуть на кого. Одна Степанида була не весела тим, що Дашкович не просив i досi її руки, а може, й тим, що не її сватав Воздвиженський. - А ми чули, що ви посватались у протоєреївни? - спитав Сухобрус. - А де там! Хто його там думав свататься. Так тiльки туманив людей. - Навiщо? Недобре! їй-богу, недобре! - тихо промовляв Сухобрус, просячи всiх за стiл i сiдаючи обiдать. Пiсля обiду, веселий i щасливий, як купець, що дуже добре вторгував того дня, Воздвиженський прибiг на квартиру до Дашковича. - Чи ти чув новину? - гукнув Воздвиженський. - Яку новину? - Що я посватав твою Степаниду! - А ти ж женишся на протоєреївнi? - На якiй протоєреївнi? Схаменися ти! Я сьогоднi посватав твою Степаниду Сидорiвну - Сухобрусову дочку! От що! - Неправда твоя! - Бреши сам, коли не ймеш вiри. Вже й моє весiлля швидко буде, i той новий дiм, що на вулицю, буде мiй. От подивись! I Воздвиженський показав йому папiр з пiдписом Сухобрусовим. Там Дашкович, побачив ймення Марти, i в його одлягло од серця. - А що, налякав тебе, га? - промовив Воздвиженський. - Иди ж мерщiй заручайся, коли хочеш, а то й справдi втеряєш свою пальму. Так i вхопить якийсь купчик! Ходiм-таки сьогоднi ввечерi, то й весiлля будемо справлять разом. Дашковичевi все те здавалось сном. Так все те було несподiвано, негадано. Вiн ждав сватання у протоєрея. Воздвиженський своїми устами просив його навiть за шафера, а тепер скоїлось зовсiм iнше дiло. - Одже ж ти й справдi капосний! То було перше слово Дашковичеве, як вiн опам'ятався. - Та чого ти стоїш, роззявивши рота! Вбирайся та ходiм на твої заручини, бо втратиш дiвчину. Що б менi завгорiло й справдi сьогоднi посватать твою Степзниду? - Ой капосний же ти, нехай тобi всячина! - шепотiв Дашкович, хапаючись убираться. В його була думка, щоб хто й справдi не одбив у його дiвчини. Того ж таки вечора обидва вони пiшли до Сухобруса. Тепер тiльки Дашкович пересвiдчивсь у тiм, що Воздвиженський засватавсь: його вiтали як зятя. Не довго думаючи, Дашкович пiшов з Степанидою в садок на прогуляння й переговорив з нею. Вiн вернувсь з садка женихом. Сухобрус не знав краю своєму щастю. Свiтлиця його освiтилась свiчками й лампадками, В кухнi палало велике полум'я: там готували вечерю. Самовари не згасали. Стiл був заставлений наїдками й напитками. Сухобрус надiв новий синiй сiртук i найрябiшу шовкову жилетку. Його очi блищали од вина i щастя. Вiн обнiмав та цiлував дочок ; зятiв. - Ой ви, мої дочки, як голубочки! грали ви й спiвали "Сизого голубочка", доки не принадили до себе пару голубiв, та й яких голубiв! О ви, зятi мої, уми-розуми! Чи я ж думав та гадав мати зятiв таких розумних, ще й професорiв? Зате ж я вас обзолочу, обсиплю золотом та срiблом. Дам вам обом по дому, по саду. А з магазинами... як самi знаєте. Певно, ви будете писать книжки, а не образи малювать, як батько ваш колись малював. Ой ви, мої уми-розуми! I старий батько не мiг натiшиться своїми вченими зятями: все обнiмав та цiлував їх. - Та годi вже цiлуваться! - промовив Воздвиженський. - Давайте ще будемо пити! - Давай, зятю, й пить! I пити - вмерти, i не пити - вмерти. Лучче ж пити i вмерти! Ну дочки! випийте до мене, а я до вас. Марта й Степанида мусили забрать у руки чарки з вином i випили до самого денця. - Я думав, що ви вже мене покинули! А ви таки будете мої. Недурно ж менi цiєї ночi снився чудовий сон! Снилось менi, нiби я стою в себе серед двора. Надворi нi день, нi нiч, але якось ясно й свiтло, нiби сонячний день злився з мiсячною нiччю. Коли це як зашумить повiтря, як загримить грiм! Дивлюсь я, на небi й хмар нема. А з лаври, з Михайлiвського, з Братства летять янголи, та все по парi та по парi; такi рядки, що й полiчить трудно, та все знiмаються з бань та з золотих хрестiв! Оглядаюсь я, а всi три рядки летять просто у мiй двiр. Кожний янгол держав по зеленiй гiлцi всякого садового дерева. I котрий оце прилетить, то i застромить гiлку в моєму дворi. I тi гiлки перед моїми очима росли, розпускали на всi боки зелене гiлля; дерево пiдiймалося вгору та вгору, цвiло перед моїми очима. Я чув пахощi цвiту. На деревi спiли ово-шi, вкривали рясно дерево, аж гiлля гнулося додолу, її обсипались перед моїми очима. Дивлюсь я, аж янголи засадили вже весь мiй двiр, потiм засадили садками ще й вулицi коло ного двора! Все так i зазеленiло перед моїми очима. Я набрав повну хустку палучих яблук i груш та думаю: "Понесу же я своїм дочкам". Та й на тiм i прокинувсь! - Чи не читали ви того вечора "Патерика Печорського" або "Житiй святих"? - спитав Дашкович. - Е, уми-розуми! То не од "Патерика"! То од бога i святих печерських! - Чом же ви, тату, не попоштували нас тими райськими яблуками? - питали дочки. - Ми були б i гостям зоставили на сьогоднi. - Якби пак сподобив господь, то чом би й не попоштувать. Та ми, грiшнi люди, не уподобнi богу, - промовив Сухобрус напутюючим тоном. Тим часом надiйшло два купцi, близькi сусiди. Перед образами засвiтили лампадку й свiчi. Двi пари молодих стали на килим i побили поклони. Батько й гостi поздоровляли їх з заручинами. Пiсля заручин була багата вечеря. Пiсля вечерi обидвi молодi грали на гiтарах i спiвали. До їх пристали й паничi. До пiзньої ночi було в Сухобрусових горницях весело, до пiзньої ночi грали й спiвали. Незабаром Сухобрус встиг обробить верхнiй етаж нового дому. Вже був призначений день двох весiллiв разом. Воздвиженський i Дашкович вiнчались разом в Глiба-Бориса[39]. Серед церкви поставили високi пiдмостки, огородженi штахетами i засланi килимами. Марта й Степанида були убранi в бiлi прозорi сукнi i в бiлi гiрлянди. Високi, чорнявi, рум'янi, з розкiшними чорними кiсьми, вони були дуже показнi й оригiнальнi своєю красою. Бiле убрання було їм дуже до лиця. Нiколи до їх не приставало прiзвище схiдних пальм, як тепер пiд вiнцем. Як шафери поклали на голови вiнцi, вони стали схожi на цариць Шехерезади[40], так багато було сценiчного, схiдного в їх зростi, в їх оригiнальнiй полуденнiй красi. Навiть товстi брови, великi очi й губи Мартинi здавались делiкатнiшими й тоншими при свiтлi свiчок, при свiжому фантастичному бiлому убраннi. Старий священик, вважаючи на вчених женихiв, винiс з вiвтаря прездорову книжку проповiдiв i пошанував їх словом якогось святого отця церкви третього вiку, де дуже часто промовлялось, що супруг повинен любити свою супружницю i супружннця повинна бояться супруга. Женихи найняли митрополiтанську пiвчу. Хор гримiв концерт. Якийсь бас трохи не луснув, викрикуючи останнi слова апостола: "Жена да убоiтся своего мужа". Народу було в церквi такого багато, що свiчки в кiнцi вiнчання почали гаснуть. Все було як слiд, велично й пишно. Сухобрус був наче на сьомому небi. Бучне весiлля розвернулось в просторних кiмнатах нового дому. Гостей було дуже багато, а найбiльше вчених. Гостi пили й їли, але позаочi звали Воздвиженського недобрим чоловiком за те, що вiн зрадив одну дiвчину й женився на багатiй купчисi. Старий батько не знав, де стать, де сiсти: йому прийшлося не тiльки познайомиться з вченим миром, але навiть породаться! Вже свiтом роз'їхались гостi по домах та все тихенько говорили, як то на свiтi не до ладу буває, що одну нiби кохає, а другу бере за жiнку. Все тягли стару пiсню про зраду дiвчатам, про матерiальну жадобу при сватаннi. Тiльки Воздвиженському було байдуже за те, що б там люди не говорили. Його план так удався, його дiла так йшли до ладу, що вiн був щасливий, вигравши право на дуже вигiдне мiсце мiж людьми. Пiсля весiлля Воздвиженськi помiстились жити на верхньому етажi, а Дашковичам Сухобрус опорядив тим часом нижнiй етаж. I того ж таки мiсяця вiн проти дому Воздвиженського заклав новий дiм для Дашковичiв. Молодi жили спочатку мирно й щасливо. Сестри приходили одна до одної в гостi. Гiтари часто бренькали то внизу, то вгорi. Мартi й Степанидi не зовсiм минув романтичний перiод життя: часто можна було почуть в їх домi спiви. Тонкi жiноцькi голоси зливались гарно й до ладу з чоловiчими в пiснях великоруських й українських. Старий батько часто навiдувавсь до дiтей, щоб послухать веселих пiсень. На противнiм боцi новий дiм рiс вгору, а мiж двома молодими хазяйками в одному домi росла незгода. Переднiше почали лаяться наймички згори й знизу, а за наймичками - й хазяйки. Часто, поодчинявши вiкна, вони голосно й дрiбно перекидались словами про хазяйськi речi... Сухобрус чув те i звелiв майстрам поспiшать з новим домом. - Дочки мої, не сварiться! В мене вас двi: не поле вами засiяно. Добра мого буде доволi для вас обох. А коли вмру, то все моє буде ваше - пополовинi. - Так вговорював Сухобрус своїх дочок, сидячи в старому флiгелi коло одчиненого вiкна з великим "Печорським патериком" в руках. Сухобрус усе ходив до магазину, не кидаючи купецтва. Новий дiм тим часом вже був готовий. Сам Сухобрус посадив своїми руками першi деревця в новому садку. Вiн бiльше любив меншого зятя й меншу дочку, мав їх за добрiших людей, а зятя - за розумнiшого чоловiка. Старша пара догадувалась за те й почала озираться на всi боки i скоса поглядать на батькiвську прихильнiсть до молодшої пари. Тимчасом як Сухобрус опоряджував нове хазяйство своїх зятiв, Воздвиженський i Дашкович складали собi професорську репутацiю. Дашкович швидко визначився мiж професорами своїми лекцiями по iсторiї фiлософiї i пiддержав репутацiю тiєї науки, котра все стояла в академiї дуже добре. З кожним роком його лекцiї були луччi та луччi, з кожним роком росла його репутацiя. Молодi студенти, приїхавши з усiх кiнцiв Росiї, вже чули про його, вже ждали чогось надзвичайного. В старiм академiчнiм корпусi з темними вiкнами, з чорними партами, в його авдиторiї було повнiсiнько студентiв, котрi сидiли цiлими лавами й купою стояли коло порога, прийшовши з iнших курсiв. Дашкович входив, сiдав на кафедрi i не дивився нi на кого: його очi десь нiби ховались, входили десь глибоко, де ворушились думки. В очi слухачiв кидався тiльки чистий широкий лоб. Його високе чоло нiби займало мiсце очей для слухачiв: так на йому багато виявлялось думок. Кожний легенький i тоненький зморшок мiж бровами здавався тим мiсцем, де забгалася дума й свiтилася звiдтiль. Коли-не-коли вiн пiдiймав одну руку й пальцем нiби показував на абстрактну мисль. Не можна забути впливу його одної репутацiї на молодих студентiв! Всi зiбрались вперше на лекцiю й сидiли лавами кругом авдиторiї, держачи голови рiвно, як пiд шнурок. Дашкович промовив перше слово, i всi рядки голов, неначе по електричнiй течiї, раптом i разом схилились уперед, насторочившись слухать. I цiлу лекцiю так держались голови, коли б хто поворушився хоч трошки! Тiльки карандашi скобзались швидко-швидко по паперi! А його думка лилася чиста, ясна, як кришталь! Не було там анi одного слова зайвого, що не стосувалось до дiла. Вся система будлi-якого фiлософа випливала з його уст, нiби з голови самого фiлософа; така вона була чиста, ясна, суцiльна, не штукована з уривкiв. Не в одну голову запала крапля свiту й думок од його лекцiй, не одна голова стала свiтлiша й яснiша. Дашкович недовго й був в академiї. Його добра слава пiшла скрiзь; i його запросили перейти в Московський унiверситет. Але, скучаючи додому й за Києвом, вiн потiм перейшов в Київський унiверситет. Воздвиженський не любив науки, не поважав її, мав її тiльки за спосiб прокласти собi стежку в життi i як можна витягти з неї через це грошей, їжi, напиткiв i всякого добра! Де можна було все те дiстати iншим способом, вiн не жалiв себе, не розбирав доброго i недоброго способу i досягав до цiлi, кинувши на бiк науку. В авдиторiї одчинялись дверi, й входив Воздвиженський. Ступивши три ступенi через авдиторiю, вiн ставав на пiдмосток кафедри, одну ногу держав якось на повiтрi i, повернувшись круто товстими плечима, блискав на авдиторiю товстою широкою потилицею й сiдав на кафедрi. Потiм вiн виймав старi листки своїх лекцiй i клав їх перед собою. Тi лекцiї були написанi кiлька рокiв переднiше, i вiн не змiняв у їх i словечка! Листки були старi, з жовтими круглими плямами, нiби од якоїсь страви. Нитки, котрими вони були позшиванi, вже пообривались i телiпались, Ззамолоду вiн просто читав лекцiї з тих листкiв. Але, не змiняючи їх нiколи, хоч наука i змiнялась, вiн вивчив їх напам'ять од дошки до дошки; часом силкувався iмпровiзувать. Розпустивши цiлу рiчку фраз, гарних, але пусгих, вiн аж заплющував очi, неначе пiвень в час свого крику. Фрази лились, зчiплювались, i вiн переливав з пустого та в порожнє, говорячи те ж саме, тiльки iншими словами. Студенти, як звичайно буває, почали записувати його лекцiї, але швидко покинули, бо котрий було запише, то й побачить, що там нема думок. Тiльки один туляк, земляк Воздвиженського, сидiв коло самiсiнької кафедри, щоб його роботу було видко, i записував ту нiсенiтницю, маючи надiю пiти стежкою свого красномовного земляка. Аадиторiя Воздвиженського спорожнялась. Студенти перестали ходити на його лекцiї, а щоб авдиторiя не була зоссiм порожня, вони ходили по черзi по п'ять душ. Воздвиженський не вважав на увагу чи неввагу своїх слухачiв. Зате ж вiн дуже вважав на ректорську ласку. Нiхто з професорiв не запобiгав так його ласки! Вiн умiв пiдступити до кожного ректора, вмiв улiз ги в його душу, прислужиться, притакуючи кожному його слову, постерiгаючи кожний його замiр. I виходило так, що нi один ректор не обходився без його. Тодi ще не було виборiв нi на кафедри, нi на побiчну службу в академiї. I Воздвиженськич кожному ректоровi встигав зайняти скрiзь перше мiсце i розпоряджався академiчними грошима. I за все це вiн доставав добрi грошi. При кiлькох ректорах Возiвиженськнй, з орденом на шиї, мав право сказати: "Академiя - то я!" IV Дашковичi жили в новому домi. Чистий i гарний був їх новий дiм на два етажi, з здоровими свiтлими вiкнами. Вiн стояв просто проти дому Воздвиженського, так що з вiкон одного дому можна було дивиться в вiкна другого, i не тiльки дивиться, але навiть перекидатись словами. Степанида Сидорiвна обвiшала вiкна гарними завiсами, обставила вазонами з квiтками. Кращi картини з батькового флiгеля дочки попереносили до себе ще переднiше. У батька зостався на стiнi тiльки праотець Ноє з трьома бородатими синами та якась цариця в фiжмах, дуже заляпана мухами. Дашковичiв кабiнет був обставлений шафами з книжками. Вiн зiбрав писання всiх давнiших, нових i найновiших фiлософiв i все, що тiльки стосувалось до його науки. Вiн любив науку для науки i все загрiбався в фiлософiю глибше й глибше. Бiльше й бiльше вiн засиджувавсь над книжками до пiзньої ночi. I не раз Степанида пiзньою добою входила в кабiнет, просила його кинуть книжки, виривала навiть з рук i, розсердившись, гасила свiтло. Або часом вона входила з сестрою з гiтарою в руках i давала йому несподiвану серенаду. Обидвi сестри починали грати, спiвать, починали балакать, смiятись. Дашкович знехотя мусив одривать очi од книжки, сварився, але, забалакавшись з ними, вставав од стола, курив сигару, ходив по кабiнетi й слухав музику. - Та вийди-бо в залу! - говорила до його жiнка. - Дивись, яка в нас зала просторна, чисто опоряджена. Чи вже ж пак тобi нема де походить? - Та одчепись собi! Хiба ж ти не бачиш, що я маю дiло. - Не дiло нам голова, а ми голова дiлу! I Степанида без церемонiї брала його за руку i витягала в залу. Марта помагала їй. Фiлософ мусив виходить в залу, хоч через силу, i гуляти. Побалакавши, погравши на гiтарах, сестри одпускали Дашковича до кабiнету, а самi розходились до свого хазяйства. - Коли б пак була знала, що то за людина фiлософ, то була не йшла за тебе замiж, - говорила Степанида, сидячи з роботою в руках на софi в кабiнетi свого мужа. I часом до пiвночi вона сидiла в його кабiнетi, вишиваючи що-небудь або плетучи. А вiн не звертав на неї нiякої вваги. Степанида тiльки поглядала на його гладенький високий чистий лоб, нахилений над папером або над грецькою книжкою, на брови, що все були трохи стягнутi посерединi лоба i насупленi над очима. - Одже життя моє не дуже веселе з таким вченим чоловiком. Моя сестра щасливiша з Воздвиженським. Вiн, хоч i хамулуватий, i зателепуватий, але говорючий, веселий. З ним життя було б трохи милiше. Вiн накричить повну хату, пожартує з жiнкою. - I її знов взяла зависнiсть до своєї сестри, як позавидувала вона в той день, коли та заручалась з Воздвиженським. - Розкажи менi, Василю Петровичу! що ти думаєш ї пишеш? - спитала раз Степанида, побачивши, що її чоловiк покинув перо й обперся об спинку стiльця в спокiйнiй позi. - Я думаю те, що тобi в голову не помiститься, - одказав вiн, осмiхаючись. - А може, й помiститься! - промовила Степанида, дивлячись на його задуманий лоб, обрямований густим чорним волоссям, на його спокiйну й поважну постать. Тихо осмiхаючись, Дашкович почав розказувать їй про фiлософа Канта. Жiнка слухала, слухала, роззявила рота, позiхнула з усiєї сили й зареготалась на всю хату. - Ой, не говори! Не гай надаремно часу! Коли б тобi одно слово втямила! Чи й твої студенти так тебе розумiють, як я? - Мабуть, трохи бiльше! Може, тобi ще розказать що-небудь про Спiнозу[41] або Локка[42]? - Ой, не говори, а то засну отут-таки в тебе на софi. Чи в тебе голова не крутиться од тiєї фiлософiї? - Нi, хвалить бога. - А в мене б запаморочилась, якби я послухала хоч пiвгодини. Потривай! Я тебе таки витягну з твого кабiнету! Щоб витягти з кабiнету свого мужа, Степанида задумала дать в себе вечiр з музиками й танцями. Вона знала, що Дашкович колись танцював ззамолоду, навiть любив танцi, хоч все те якось не гармонiзувало з його фiлософською думкою й поважним прямуванням його розуму. Тодi була вже пiзня осiнь. Степанида найняла на цiлий вечiр чотири музики й напросила до себе гостей. Просторна, свiтла зала блищала чистотою й огнем свiчок i канделябрiв. Знайомi професори, урядовцi й купцi поприходили з жiнками й дочками. Марта прибралася, як на весiлля, в гарну бiлу сукню. Сухобрус, сивий, аж бiлий, розмовляв з знайомими купцями. Молодi професорiвни й купцiвни не схотiли навiть пити чаю та все ждали, щоб музики швидше заграли до танцiв. Дашкович мусив покинути свiй кабiнет, поховать своїх грецьких й нiмецьких фiлософiв, вийшов до гостей i розмовляв з молодими дамами. Степанида намовила свою сестру взяти до кадриля Дашковича. Проти його став один купець з молодою купчихою. Музики весело й голосно вдарили сигнал; пари посiдали скрiзь попiд стiнами просторно! зали. Дашкович дуже одмагався, не хотiв ставать, але Марта таки потягла його в танець. Музики почали кадриль. Пари заворушились i розпочали танець. Дашкович просив свою даму показувать йому, казав, що вiн за своїми книжками зовсiм, мабуть, забувся танцювать. Раз i другий вiн перейшов залу як треба, але зараз-таки почав збиваться. Дами почали подавать одна другiй руки й переходить, а Дашкович ткнув i собi туди свою руку. Друга фiгура пройшла гаразд, а на третiй Дашкович знов збився. Всi розiйшлись вбiк, а вiн сам зостався серед хати, не знав куди притулиться, чи на той, чи на другий бiк, i вертiвся сюди й туди. Марта покликала його до себе, а Дашкович, нахиливши голову трохи вниз i пiднявши вгору палець, зовсiм як на кафедрi, поплiвся до своєї дами i перекрутився з нею нащось. Далi, врештi всього, заплутавшись мiж довгими сукнями Марти й молодої купчихи, вiн так шарпнув ногами, що стяг з купчихи сливе половину тонкої сукнi, одiдравши великий шмат од самої талiї аж додолу. Побачивши таке лихо, Дашкович знов пiдiйняв палець угору й нахилив голову додолу. Купчиха з обiдраним боком втекла в другу хату. В думцi вона кляла Дашковича i всiх фiлософiв i зарiкалась з того часу танцювать з фiлософами, хоч би вони були й європейськi генiї! З червоним, злим лицем вона вийшла з кiмнати i цiлий вечiр ставала в танцях якнайдалi од Дашковича. На другу кадриль Степанида поставила Дашковича танцювать з собою, правувала ним, показувала йому стежку i таки присилувала його знов вивчить забутi танцi. - Ой, як низько мусила спуститься моя фiлософська мисль! - промовляв Дашкович, утираючи пiт з лиця. - Одже за найважчими фiлософами Нiмеччини я не втомлявся так, як за цими танцями, - говорив вiн, ледве одсапуючи. Вже готували на стiл вечерю, як Дашкович тiльки згадав, що вiн не перепросив купчихи, котрiй обдер цiлий бiк. Вiн нахилив голову, насупив брови, пiдняв один палець вгору. Всi ждали од його якогось дуже цiкавого слова. А вiн, постоявши трохи на однiм мiсцi, простягся до того кутка, де сидiла купчиха, i почав просити в неї пробачення. Купчиха осмiхалась, говорила: "Нiчого, нiчого те! То в танцях звичайна рiч". Але в думцi вона кляла фiлософiв. Сукня була дуже дорога й модна; її уста осмiхались ласкаво, а очi лаяли, аж горiли! - Що це ти так пiзно схаменувся? - спитала в його жiнка. - Коли я тодi якось задумавсь! - промовив Дашкович. - Менi зовсiм не в думцi оцi танцi! Бiльше я тобi не танцюватиму! Нехай танцюють молодшi за мене! Одначе, невважаючи на своє зарiкання, вiн мусив пiсля вечерi знов танцювать, бо його силувала ласкою й проханням молода й гарна жiнка, а перед такими чарами ледве чи встоїть яка найтвердiша фiлософiя. Степанида таки так вганяла свого фiлософа, що пiт лив дощем з його високого чола, а чорнi кучерi аж поприлипали до вискiв. Тим часом поважнi гостi, встаючи з-за карточного стола, смiялись з Воздвиженського, що вiн страшенно програвся в карти. Марта почула те, i її почало розбирать; вона знала, що Воздвиженський дуже погано грає в карти, одначе квапиться грати. Марта пiдступила до Воздвиженського й шепнула йому на вухо: "А що, чи багато карбованцiв продув у карти?" Її рiзкий, неспокiйний голос, її насупленi густi брови дуже вразили Воздвиженського. Вiн давно вже постерiгав тверду вдачу своєї жiнки. Смiливий, розпоряджаючий голос зобидив його. - А тобi нащо? - тихо, але сумно спитав вiн у Марти. - Як нащо? Хiба я не маю права тебе спитать? - сказала вона тихо й одiйшла од його. Вона сiла невесела та все поглядала на той столик, де грав у карти Воздвиженський. Як на тотеж Воздвиженському дуже не йшла карта. Вiн сердився, вгонивсь в азарт i тим ще бiльше програвав. Партньори почали смiятись, що Воздвиженський знов нагнав на себе на карбованцiв десять. Марта не пропускала й слова з розмови коло того стола. Вона не видержала. - Степане Iвановичу! пора нам додому! Менi чогось нездорово. - То йди собi, а я трохи пограю. - Не пiду я сама; йди разом зо мною. Партньори твої вибачать за твою жiнку. Воздвиженський зирнув на її лице. Її брови, очi, стуленi мiцно губи показували, що вона хоче постановить на своєму. - Нехай тебе, серце, батько проведе; попроси батька, а я прийду незабаром. - Я прошу тебе йти зо мною, бо я не зовсiм здорова! - промовила вона, i голос її проти волi став твердiшим i звернув увагу гостей. Дехто пiдступив ближче до стола i прислухався. - Чого ти причепилась до мене! - промовив Воздвиженський до неї. В Марти лице спахнуло рум'янцем од тих слiв мужа. - Не пiду я сама, й з мiсця не рушу, доки ти не пiдеш зо мною! - промовила вона, аж трохи крикнула. Воздвиженський спересердя встав, кинув карти й мусив йти з нею додому. Дашкович бачив ту сцену i тiльки думав: "Ну, Марта! ну, характер. Слава тобi господи, що моя жiнка не така!" Воздвиженський тiльки що переступив порiг свого дому, а Марта вже й накинулась на його мокрим рядном. - I скажи ти, на милость божу! I нащо ти граєш в карти, коли ти бiльше програєш, нiж виграєш? - спитала вона так смiливо й наважливо, неначе судила його судом. - А тобi яке дiло, що я там в карти граю, чи що? - обiзвався Воздвиженський. - Як то, яке дiло! Як то так! То менi нема дiла до того, що мiй муж робить? - А нема тобi дiла! Твоє дiло он! Дитина, колиска та кухня! - Менi нема дiла! - крикнула Марта, i її великi очi стали ще бiльшi, а лице зблiдло. - Є менi дiло! - промовила вона голосно i з тим словом так стукнула по столi рукою навiдлi, що нiби тому не можна було нi кришки не вiрить. Вона стояла серед зали, висока, рiвна й люта. Воздвиженський вперше догадавсь, що його жiнка має не тихенький голосок, не дiвочий, медовий, а здоровий, енергiчний голос i велику силу характеру. Вiн хотiв зломить її. - Чого ти кричиш на мене? - гуркнув вiн басом. - Кричу, бо ти винен! Де твоє жалування? Чи ти давав менi його до рук? Чи я знаю, що ти маєш i скiльки маєш? - Нащо тобi моє жалування? - На те, що я твоя жiнка, а ти мiй чоловiк. Я повинна знаїи, що ти заробляєш i що маєш.Я й досi за твої грошi й одежини собi не справила, гостинця собi не купила! Я не бачила й якi твої грошi, а ми живемо на мої грошi, що наймаємо нижнiй етаж. - Чого ти до мене причепилась! Я тобi не буду нi в чому давать одвiта! - Ба будеш! ба мусиш! - промовила вона так твердо, наступаючи до його, що вiн мусив оступиться назад. Вiд побачив, що не переможе її словами й криком. - Йди спать! - промовив вiн спокiйнiше. - Завтра буде доволi часу. Наговоримось, коли схочеш. - Спать я пiду, а ти в карти грошей не програвай, а коли програєш, то потроху. Свої грошi давай менi до схованки, бо я господиня в домi, я хазяйную; менi треба розмiркувать, скiльки стратить. - Еге! то ти собi понашиваєш дорогих суконь, та сього, та того!.. - Не видумуй! Я маю розуму бiльш за тебе! Я знаю, що пошить i без чого можна обiйтись. - Ну, Марто Сидорiвно! вiзьми лучче гiтару та заспiвай менi "Сизого голубочка" або "Соловейка"! Цi слова допекли її до живого серця. Вона вийшла з кабiнету i пiшла до своєї кiмнати. А Воздвиженський довго ходив по хатi та все думав, як то трудно постерегти жiночу вдачу. "А я думав, що вона добра, як янгол, що вона буде покiрненька, богомiльна, як купчиха, буде грати та романтичнi пiснi спiвать". Вже перед свiтом заснув Воздвиженський. Сон його був важкий, тривожний. Думка про те, що вiн дуже помилився в характерi своєї жiнки, не виходила з його голови навiть у снi. Вперше тiльки пiсля вiнчання вона так вимовилась прямо, виявила свою потайну вдачу. Йому було дуже цiкаво побачить, яка-то вона буде завтра? Воздвиженський встав рано. Надворi сiрiло осiннє небо, закрите важкими темними хмарами, сiрiв рiдкий туман над мокрою землею. Наймичка принесла шипучий самовар i поставила на столi. Дверi з Мартиної спальнi одчинились, i вона вийшла в широкiй сукнi й бiлiй блузi. Чорна густа коса обкручувала голову по-сiльськiй i була пришпилена великими шпильками. Воздвиженський глянув на її лице: воно було спокiйне, але люте, як i вчора. Великi очi дивились смiливо й неласкаве, великi бровi не пiдiймались вгору i нависли на очi. Ямочка мiж бровами не розгладжувалась. Вона смiливо пiдступила до стола, налила стакан чаю й посунула, а не подала Воздвиженському. Краплi чаю перескочили через криси i полились на мисочку. В руцi не простигло вчорашнє завзяття. Воздвиженський заговорив до неї; вiн боявся, що вона не буде говорить. Але Марта була не з такiвських: вона говорила, й говорила багато, а як бiльше сердилась, то бiльше давала волi своєму язиковi. Голос її був твердий, неласкавий, вiн все переходив на самi нижчi тони, - Чи ти й досi на мене сердишся пiсля вчорашнього? - Нема менi часу сердиться, - промовила вона рiвним твердим голосом. В другiй кiмнатi писнула дитина. Марта побiгла туди й забавила дитину. Звiдтiль вона побiгла до пекарнi, переговорила з куховаркою, вислала її на Житнiй базар. З пекарнi вернулась знов до стола й налила на ходi чоловiковi другий стакан чаю, не присiдаючи до стола. Потiм вона покликала горничну й звелiла їй прибирать в покоях. Вона ходила по хатах i командувала слугами, мов той воєвода вiйськом. Пiд її оком, пiд рукою все приймало чистоту, все було в домi на своєму мiсцi. Порядок виникав, де тiльки ступала її нога кiлька ступенiв. Вона не присiдала до стола й не пила чаю. Напоївши чаєм свого мужа, вона вскочила в його кабiнет. Безладдя в кабiнетi пригадувало ту нечистоту, яка колись була за студентського життя в Воздвиженського в номерi. Все лежало не на своєму мiсцi. Книжки валялись на постелi й на подушках; одна подушка валялась на землi. - Не зачiпай лишень там нiчого! Я не раз просив тебе, щоб ти не перекидала моїх паперiв. - Як же не зачiпать, коли тут гидко глянуть. - Нехай буде гидко! Що тобi до того! I не прибирай там, i не зачiпай! Ото яка чепуруха вдалась. Незважаючи на його слова, вона почала стирать пил, збираiи книжки, складать їх докупи на стiл. Воздвиженський вбiг до кабiнету. - Не зачiпай, кажу тобi! В мене все лежить на своєму мiсцi. Ти менi. помiшаєш папери! Змахнувши рушником подекуди порох. Марта вийшла з кабiнету. Упоравшись, вона сiла до стола й пила чай. Воздвиженський прибрався i йшов на лекцiю, запихаючи в кишеню свої жовтi лекцiї, од котрих обсипались шматочки потертого паперу. Марта окинула його оком, як i завжди вона робила, коли вiн куди виходив. В його на шиї не було галстука, а з-пiд жилетки виглядав шматок бiлої сорочки. - Подивись лишень на себе в дзеркало та тодi вже вийдеш з дому, - сказала йому Марта. Воздвиженський зирнув у дзеркало, плюнув, поправив дещо й зав'язав шию. Воздвиженський пiшов на лекцiю. На лекцiї з його думки не виходило гнiвне й люте жiнчине лице. "Так оце та смиренна, богомiльна купецька дочка! - вертiлось у його на умi. - Так оце та Марта, що виросла пiд впливом "Печорського патерика" й чудовної Братської iкони богородицi?" Того дня лекцiя його була така погана та поплутана, що студенти слухали, слухали та й трохи не поснули, а туляк-земляк позаписував таку нiсенiтницю, що сам аж за боки бравсь од смiху, переписуючи її начисто. Воздвиженський вернувся додому на обiд не зовсiм спокiйний. Вiн все назирав над жiнкою за обiдом. Вона бiльш мовчала, нiж говорила, i обзивалась дуже знехотя. Настав час вечiрнього чаю. Марта знов посунула до мужа стакан чаю так здорово, що чай хлюпнувся й розлився трохи на стiл. Вона не сiдала пити з ним чаю та все чогось вешталась по хатах, нiби за дiлом. Воздвиженський примiчав, що не все вчорашнє скiнчилось i що жiнка має собi щось на умi. Того ж вечора, розпорядившись у пекарнi, заколихавши дитину, Марта ввiйшла в кабiнет мужа. Хода її була тверда, очi смiливi. Воздвиженський стривоживсь. - Степане Iвановичу! дай менi грошей, та ще й чимало! Вчора на вечоринцi у сестри я одна була у старомодному чiпковi й старiй сукнi, тодi як ти там-таки програв не один, може, десяток карбованцiв. - Ет, вигадала! Носитимеш i по старiй модi. - Якби ж пак що було! Коли вже й старомодне батькiвське поносила, що мала. Степане Iвановичу! не видумуй казна-чого та давай грошi, бо треба! - А як я не дам! - сказав Воздвиженський трохи сердито. - А як менi треба? - одказала йому Марта ще сердитiше й голоснiше. - Я не дитина, зайвого не прохатиму. Ти знаєш, що в мене в хазяйствi зайва крихточка не пропадає. - То добре робиш! Коли б у тебе i на моди не пропадала зайва крихточка... Марта зблiдла. Очi її з блискучих стали матовi. Вона випросталась на весь свiй високий зрiст. - То ти хочеш, щоб я одягалась на батькiвськi грошi? То ти хочеш, щоб твоя жiнка ходила, як та обiрвана циганка! То ти хочеш, щоб я була смiховищем для людей! Її голос перервався. Од великого гнiву їй захоплювало дух в горлi. Матовi очi знов стали блискучi й сипали iскрами, губи зблiдли. В очах, в лицi свiтилась така енергiя, проти котрої насмiлився б йти тiльки тон, хто не зумiв би того прочитать на її лицi. У Воздвиженського самi ноги подалися назад. За кожним словом вона пiдступала до його ближче, а вiн все оступався назад до стола. - Ти менi не вiриш! Хiба я не хазяйка в домi? Хiба я не маю права стратить на те, що менi треба? I з тими словами вона вийшла з кабiнету й побiгли в спальню. Мабуть, в самiм повiтрi розiйшлась од неї сила й енергiя, бо дитина без нiякого шуму прокинулась й закричала не своїм голосом. Воздвиженський стояв i довго думав, потiм одiмкнув камоду, витяг грошi й однiс жiнцi. - На тобi на твої капелюшi! - промовив вiн i оддав їй грошi. "От i вибрав богомолку!" - думав Воздвиженський, одходячи в свiй кабiнет. Другого дня вранцi, наливши чай Воздвиженському, Марта не посунула до його по столi, а подала йому в руки. Чай не хлюпнувся в стаканi. Зате ж Воздвиженському невесело пився чай того ранку. Упоравшись, Марта пiшла до магазинiв, набрала собi на нову сукню доброго шовку, купила гарний бiлий капелюш, зроблений по модi, з рожевими букетами; купила собi модний чiпок з жовтими розкiшними квiтками, котр