i дуже приставали до її чорних кiс i темних очей. Мiж тими рожами були пришпиленi золотi колоски пшеницi. Вертаючись додому. Марта не втерпiла; забiгла до сестри похвалиться новомодним убранням. Обидвi вони убирались перед дзеркалом, примiряли, оглядали й знаходили, що все те було куплено й недорого, i було дуже гарне, i до лиця їм обом. Степанидi так сподобався чiпок з жовтими рожами й золотими колосками! Той чiпок так приставав до її лиця, що вона вдвоє покращала. Вхопивши в одну руку капелюш, настромивши на палець другої руки чiпок, Степанида прожогом полетiла в кабiнет до свого чоловiка. Вона так само докоряла йому недавно, пiсля вечоринки, що всi купчихи були убранi по модi i що вона одна аж почервонiла перед ними в своєму допотопному чiпку. Дашкович сидiв коло стола й щось виписував з Канта, як Степанида вбiгла в кабiнет. За нею ввiйшла Марта з лицем гетьмана, що оце тiльки що взяв ворожий город i розбив вороже вiйсько. - А що! чи бачиш, як у людей буває! - говорила Степанида, тикаючи Дашковичевi то тiєю, то другою рукою з поначiплюваними квiтками.. - А бачиш? Тепер я вже, мабуть, найостаннiша мiж людьми! Дивись! - Дивлюсь i бачу! - промовив Дашкович, не кидаючи з рук пера. Вiн зрозумiв, i нащо вона принесла все те, i чого вона бажала. - Ти тiльки подивись, якi колоски, якi рожi! - казала Степанида й розгортувала перед його очима золотi колоски, котрi аж шелестiли. - Бачу! бачу колоски й рожi, жовтi й червонi. - Тямиш ти! - i з тим словом Степанида надiла перед дзеркалом той убiр, що незвичайно гарно приставав їй до лиця. - А що? бачиш? - Бачу! - обiзвався Дашкович, знехотя задивляючись на свою гарну жiнку, котра з золотими колосками на головi чогось пригадувала йому єрусалимлянку, невiсту "Пiснi над пiснями"[43]. - Ой ви, дочки Єви! - сказав Дашкович, зiтхнувши й обертаючи очi на Канта. Невiдомо, чи йому було шкода Канта, чи грошей. - Щоб менi купив зараз такi золотi колоски! Чуєш? Давай грошi, та ще й зараз, бо не видержу! I фiлософ мусив кидать Канта; вiн довго й не сперечавсь, потерся, пом'явся та й мусив дiставать грошi. Жiнка побiгла до магазину за золотими колосками, а Дашкович хотiв читати Канта, але в його в очах манячили золотi колоски, а пiд тими колосками чорнi коси, а пiд кiсьми чорнi брови й очi жiнчинi. Вiн спробував писать лекцiї i замiсть Канта втирив - Степанида, засмiявся сам до себе iа й покинув роботу. Справившись в магазинах, Марта вернулась додому й застала там чоловiка. Вона сховала всi свої закупки, не похвалившись навiть перед ним. - Хоч покажи, чого накупила, - сказав до неї Воздвиженський. - Нехай iншим часом. Як уберусь, то й побачиш! Ти не дуже квапишся показувать менi, що купуєш, розказувать менi, що робиш, - одказала йому Марта Сидорiвна, вештаючнсь по хатi й не дивлячись на його. Воздвиженський вгадав, що не вдоволив її, одначе все-таки сподiвався од неї ласки й сякої-такої дяки. - Марто Сидорiвно! я оце думаю покликать до себе сьогоднi ректора, iнспектора, деяких архiмандритiв i професорiв. - Ти думаєш, а я не думаю, - тихо обiзвалась Марта. - Чом же ти не думаєш? - Тим не думаю, що сьогоднi й сама не маю часу, i слуги не гулящi. Нехай лишень переднiше впораються. Воздвиженський постерiг, що не вблагав своєї жiнки. Йому стало прикро й досадно. Злiсть пiдступила йому пiд саме горло. - Марто Сидорiвно! - крикнув вiн. - Я велю... я попрошу на сьогоднi гостей! - Степане Ивановичу! я не велю! Не проси на сьогоднi тих ченцiв, бо я не буду коло їх панькаться. Нап'ються чаю та й додому поїдуть! - Марта промовила цi слова, дивлячись вбiк, зумисне одвертаючи очi од чоловiка. Вона хотiла тим показать, що має його слова нi за що. - Клопiт менi з тобою! Я не звик до такого тону! Я не хочу чуть од тебе такого тону! Я не хочу слухать од своєї жiнки нiчого такого! - Коли не хочеш слухать, то позатикай вуха! - сказала Марта, подивившись йому бистро в вiчi, i так задзигорiла язиком, що вiн ледве встиг розiбрать тi слова. Воздвиженський побачив, що вести далi дiло було б i недобре, та й надаремно. Марта довго терпiла, як Воздвиженський обходився з нею, вважав її за нижчу од себе, нiколи не радився з нею, робив по-своєму все, нiколи й слова не сказавши про те своїй жiнцi. Горда, розумна й завзятуща, як щира українка, Марта зовсiм не була зугарна по своїй вдачi кориться деспотизмовi чоловiка, а навпаки, їй бажалось всiм правучать в домi i в хазяйствi. Воздвиженський вивiз з Тули зовсiм iнший погляд загалом на всiх жiнок. Мартина енергiя й злiсть зовсiм збили його з пантелику. Воздвиженському заманулось зломить її: вiн попросив до себе того ж таки вечора ректора, iнспектора й ще кiлька архiмандрк-iiв, котрi колись могли стать йому в пригодi. Того ж вечора пiдкотила пiд дiм Воздвиженських одна й друга карета. Звiдтiль вилiзли архiмандрити з хрестами на шиях, в дорогих шовкових та оксамитових рясах. Зони придержували бороди й хрести на грудях лiвими руками, як-то придержуюiь сiльськi молодицi намисто з дукачами, нахиляючись часом низько. Архiмандрити ввiйшли в залу Воздвиженського, всi гладкi, червонолицi, причесанi, облитi пахощами. Вся зала сповнилась неначе ароматами Лiвану й Аравiї. Вони сподiвалися встрiнути в гостях багато прекрасного полу. У ректора коси були позакручуванi в дрiбнi локони. Архiмандрити посiдали в фотелях, на диванi i заговорили енергiчними, зовсiм не аскетичними голосами. Деякi весело i дуже голосно реготались, ждучи гарних дам i столiв, заставлених всякими напитками й наїдками. Воздвиженський вертiвся коло їх, присiдав коло ректора та все поглядав на дверi. Марта не виходила. Горнична внесла тiльки чай i до чаю не дуже празникову паляницю. Воздвиженський пiшов в жiнчину кiмнату. Марта, блiда, як стiна, поралась коло самовара й бистро зирнула на його своїми великими очима. - Та вийди, будь ласка, до гостей!.. - Не вийду! - тихо промовила вона, бо здержувала голос, її лице одразу налилось кров'ю. Великi очi блищали. Од неї аж пашiло вогнем! Здається, нiби вона вся стояла в полум'ї з головою. Воздвиженський почутив те полум'я в кожному пружку її лиця, в кожнiй фалдi її одежi. Вся його енергiя хто його зна де й дiлась; вiн побачив, що шкода й заходу, i мовчки вийшов з кiмнати, куди долiтав регiт товстих i веселих архiмандричих голосiв. - Йди сам, регочись там з ними! - промовила Марта йому навздогiнцi. Воздвиженський вийшов до гостей як опарений. Вiн хотiв розмовлять, але слова зникали з його пам'ятi, десь зслизали з язика. Архiмандрити випили чай, пореготались, потiм заскучали. Гостей бiльше не приходило, бо Марта навiть не просила Дашковичiв. Воздвиженський просив вибачать за свою не зовсiм здорову жiнку, i архiмандрити встали мовчки й невесело попрощались з хазяїном. Воздвиженському було сором. Йому хотiлось пiти й сказать докiр жiнцi, та вiн тепер її постерiг... Вiн ходив по залi, терся коло порога, та боявся переступить. Кiлька разiв вiн уже пiдiймав на порiг ногу, але все неначе з-пiд порога вискакувало полум'я й пекло йому ногу. Вiн таки перемiг себе i вступив в жiнчину кiмнату. Од моральної втоми вiн не змiг стоять i спустився на стiлець. Глянув вiн на Марту, кругом неї пашiло таке саме полум'я, як i недавно перед тим. - Наробила ж ти менi сорому! - сказав Воздвиженський, i в голосi його задзвенiла жалiсть; його голос був якийсь прохаючий, багато м'якiший. Марта зараз постерегла ту змiну, i полум'я кругом неї поменшало. - Не бiйся! Попросимо iншим часом, то й приїдуть, i нап'ються, й наїдягься. - Як же я буду пiсля цього дивиться їм в очi? - Прямiсiнько й простiсiнько; подивився в очi, та й годi. - Добре тобi таке казать отутечки в хатi. Але стань ти на моє мiсце! - Хто його зна, яке там твоє мiсце! Живу з тобою в парi, а од тебе не чула про твоє мiсце. Мартин голос затремтiв, але дуже-дуже легенько. - Скiльки живу з тобою, я не чула од тебе, яке ти мiсце займаєш, i скiльки грошей достаєш, i де їх дiваєш. Я тiльки од людей перечула, що ти там десь i правуєш, i редактором. В словах її почувся докiр, але голос став тихий, звичайний. Вона почувала, що вже зiгнала злiсть, провчила чоловiка. - Яка ти чудна! Хiба ж тобi не все одно, чи я там редактор, чи економ. - Ти чудний, а не я чудна! А якби ти завтра став старцем-прохачем? Чи скажеш, що менi було б усе одно? - А менi здається, що мої дiла зовсiм тобi не потрiбнi й не цiкавi для тебе. - А менi здається зовсiм iнакше! Якби ти був добрий, ти б менi усе розказав, ти б у мене попросив у всьому поради... Ти б менi розказав хоч з самої цiкавостi!.. А то ти ховаєшся од мене, мовчиш, маєш мене за наймичку, чи що, не варту вваги й поради.Чи я знаю, що ти заробляєш? Чи я знаю, де ти все те дiваєш? Чи ховаєш його дiтям, чи гайнуєш, пускаєш на вiтер? Так недобре робить, хоч ти людина вчена, а мене маєш за темну купчиху... Та потривай! I я не така темна, як тобi здається! Цi останнi слова вона знов вимовила з злiстю, i вогонь знов купиною схопився кругом неї. Завзяття знов блиснуло блиском з її темних очей. Воздвиженський вже був роззявив рота, щоб обороняться, але, почувши те полум'я, знов стулив його. Язик сам прилип до пiднебiння. - Ой ти, боже мiй! - крикнув Воздвиженський i схопився з мiсця. - До цього часу жiнка була як жiнка! Скажи ти менi, що з тобою сталося? - спитав вiн у Марти, згорнувшiї руки й дивлячись їй в вiчi. Марта навiть не глянула на його й поралась коло колиски. - Скажи ти менi, на милость божу, що з тобою сталось? - спитав в неї Воздвиженський удруге, ближче приступивши до неї. - Йди спати! - одрубала вона йому, сердито зирнув-ши на його. - Але скажи ж менi, чого ти од мене хочеш? Що з тобою трапилось? - Те сталося, що й було! Йди та переднiше винеси грошi на харч, бо тих, що ти дав, вже не стало! Воздвиженський вийшов i промовив з великою досадою: - Ти камiнь, а не жiнка! Вiн довго ходив по своєму кабiнетi та все думав та думав... Вiн почував i бачив, що жiнка не тiльки що не покоряється йому, але командує ним, чинить свою, а не його волю. Вiн почував, що все нижче й нижче спускається й падає пiд Мартин черевик. Вважаючи на її вдачу, на завзятiсть, вiн тратив всяку надiю перемогти її. "Чи не вдiє чого з нею батько? Пiду пожалiюсь старому, намовлю його... Може, вiн своїм "Патериком" та патрiархальним впливом вижене з неї той дух вередiв". Воздвиженський пiшов до флiгеля крадькома - жалiться на свою жiнку. Сухобрус, вислухавши його слова, пiдняв руки вгору i трохи не заплакав. Вiн добре знав вдачу своїх дочок, але, докладаючись на свiй батькiвський авторитет, вiн обiцявся пiти другого дня до Марти й уговорить її. До пiвночi Сухобрус молився богу за свою Марту, щоб господь зм'якшив її серце. Вибравши час, як Воздвиженський вийшов з дому, вiн пiшов до Марти. Марта сидiла й шила. Сухобрус поздоровкався i, знаючи свою Марту, нiяк не мiг приступить до дiла. - Як сьогоднi погано надворi... - сказав вiн, потираючи руки, нiби од холоду. - Сiдайте ж, тату! Чого ви стоїте? Сухобрус не сiв i знов терся та м'явся... Марта догадалась, що вiн за чимсь прийшов, та не смiє сказать. - Мабуть, ви хочете менi докорять, що я вчора вас не покликала в гостi? Але я й сама до гостей не виходила. - То-то й лихо, що ти не виходила... не послухала свого мужа... Марта за все зараз догадалась й осмiхнулась. - Мабуть, жалiвся вам на мене? Еге, так? Признавайтесь, тату! - сказала Марта спокiйно, навiть весело. Вона уперед була дуже безпечна за свою перевагу, бо добре знала батька, знала й себе. - Як-таки можна тобi не слухать свого мужа? Вiн же старший в домi, вiн голова в сiм'ї. - Нехай вибачає. Вiн старший, i я старша! Ми в цьому рiвня. Сухобрус прийняв академiчну поставу й почав вговорювать нiби по-вченому. - Марто! ти єси жона його! Ти повинна покоряться йому, бо сам бог так звелiв: "Жена да убоїться свого мужа", - так глаголе святе письмо. В домi повинен буть один старший. Двом старшим разом не можна буть. Марта зараз постерегла, звiдкiль вiє вiтер. - Я це, тату, давно знаю. А чи була ж наша небiжка мати у вас слугою? Чи не були ви рiвнi в домi? - Ми люди простiшi, а Воздвиженський людина - не нам рiвня. Ти вважай на його розум, на науку. Покорись йому, серце! Ради мене, ради свого батька, не сперечайся з ним. Люди почнуть зараз судить, рознесуть по городi. Про нас i переднiше йшла не зовсiм добра слава. Вiн, правда, трохи якийсь цупкий, тугий! Але до всього можна звикнуть. - Тату! не гнiвайтесь на те, що я маю казать. Ви мене знаєте змалку; ви знаєте, що я й вам, i матерi була покiрна, бо ви до мене були добрi. Але до всього... не можна звикнуть. Чи можна ж звикнуть до лиха, до сварки? - Оце вигадала не знати що! Хiба ж вiн таки пiдiймає на тебе руку... - О! якби ще пiдняв на мене руку, то я б йому руку покусала, i добре-таки покусала б! - Ой Марто! ти таки зроду опришкувата й уперта! ти й малою така була, сказать тобi правду. Але будь же тихiша; знай, коли змовчать, коли й обiзваться, а коли й стерпiть, - вмовляв Сухобрус свою дочку. - Ви, тату, говорите до мене, наче до маленької, - сказала Марта, осмiхнувшись. - Вiн, тату, мене зневажає, має мене за невчену людину, нiчого менi не говоре, не порадиться зо мною, жалує давать менi до рук грошi. Вiн од мене таїться, а я од його не таюсь. - Який тепер свiт настав! I все то слiдкують, вислiджують!.. кмiтять! Чи поважає, чи не поважає пак чоловiк! А ми за це не знали, а проте прожили щасливо цiлий вiк. Ой господи! Що то далi буде на цiм грiшнiм свiтi! - Добре, що ви так одразу зiйшлись й погодились. А от я-то не оступлюсь од свого слова анi на ступiнь! Я його присилую мене поважать, мене за все питать, радиться зо мною або й попросить. Голос її пiднiмався все вгору та вгору. Останнi слова Марта аж крикнула. - Та чого ти кричиш! Я ж нi в чому тут не винен! - Бо ви, тату, микаєтесь, куди вам не слiд! Де два б'ються, третiй не мiшається, бо й третьому достанеться. - Цить! цить! цить! Не буду вмикуваться! - промовив Сухобрус, та за шапку, та з хати! Так i майнув через подвiр'я до своєї хати. Йдучи з лекцiї, Воздвиженський забiг до батька в магазин i розпитав за все. Похнюпивши голову, вiн пiшов до господи, де стрiла його Марта. Як не таїлась, вона, але її очi смiялись i на губах перебiгав осмiх. Вона навiть весело дивилась йому в вiчi, любенько говорила до його. Воздвиженський добре розумiв, що вона радiє, навiть трохи глузує з його. його брала злiсть, бо його принцип деспотизму в сiм'ї й послуханий жiнки Марта потоптала ногами. Воздвиженський зрозумiв, що треба йти на мир, що Марта зробить те, що схоче, й буде поти коверзувать i глузувать з його, поки її воля. Смачно пообiдавши, Воздвижєнський заговорив до Марти дуже солодким голосом, так що вона й не втямила спершу, до чого воно йдеться i до чого вiн прямує. То була його прелюдiя. Побалакавши любенько то про се, то про те, Воздви-i женський приступив до дiла. - I чого нам, Марто Сидорiвно, войдуваться? Я й сам не знаю, як воно в нас пiшло на нелад! Ми люди, хвалить бога, не вбогi; маємо всього доволi. Нам зовсiм нiчого лаяться та змагаться. - Отак i я, Степане Iвановичу, думаю. Ми не вбогi, маємо всього доволi. Нам нiчого свариться. Чи прийде вечiр, чи п'ємо чай, то сiсти б та й побалакать любенько, порадиться гарненько про все. В нас є вже сiм'я... - Ще й бiльше буде, - перебив її розмову Воздвиженський. - Само по собi, що буде! Чом би пак нам не порадиться, як би лучче хазяйство своє повести, як би якiсь плани зробить. В нас же є батько, а що батькове, те наше. - Ти розумно говориш, Марго Сидорiвно! - Сухобрусiв нерозумних нiколи й не було а Києвi! Та й таких нiхто й не запам'ятає нiколи! I дядьки нашi багатi й розумнi, i наш батько, хоч i був бiдний, та з нiчого розвiв дещо! I ми розведемо, як будемо розуму держаться та пiдемо сухобрусiвською стежкою. От з нашого дому маємо дохiд... Час би дещо i в банк покласти, щоб проценти наростали для дочки... - А. Їй, Марто, хiба дещо придбала? - А чом же й не придбать то з сього, то з того? В контрактовий ярмарок[44] був за квартири заробiток добрий. А їй ж? Чи придбав хоч трохи з свого редакторства та професорства? - Є там трохи зайвих грошенят, - - промовив Воздвиженський знехотя якось. - То оддаймо, що маємо зайве, в банк, - сказала Марта. - Про мене, оддаймо! I вони разом, неначе змовившись, пiшли в свої кiмнати й вернулись до зали, держачи в руках капшуки з грiшми. - Ого! та й ти чимало зiбрала з свого хазяйства! - сказав Воздвиженський, трясучи Мартиним скарбом. - Ого! та й ти, бачу, не все програв у карти! - весело сказала Марта, пiдiймаючи рукою добрий капшук з грiшми. I вони посiдали любенько вкупцi та й почали лiчить грошi. Полiчили вони всi грошi. Грошей було чимало. Вони обоє були дуже радi одно одному i, налiчивши чималу суму, зовсiм помирились того вечора. - Завтра я сама одвезу грошi до банку, - сказала Марта. - Про мене, й одвези! - одказав їй Воздвиженський, оддавши їй до рук всю суму. - Яка шкода, що купецтво зовсiм занедбається в нашiй фамiлiї, як помре наш старий батько! - сказала Марта. - А справдi, велика шкода! Крамарство кориснiше, нiж наша наука. Як я завидую, як побачу купчикiв за прилавком в магазинi! В мене аж руки сверблять, щоб розгорiувать крам та мiрять матерiї аршином. I Воздвиженський обперся обома руками сб стiл, як роблять купцi за прилавком, почав мiрять аршином матерiї на повiтрi. Всi його манери, весь його хист був щиро купецький, неначе вiн стояв i справдi в магазинi та мiряв аршином матерiї. - Правда, Марто Сидорiвно, ми тiльки дурнiсiнько сердились? - А правда, Степане Iвановичу! I чого нам свариться! I нащо нам те здалося! А яка це притичина для миру й спокою в нашiй хатi. Самi руки Мартинi налапали гiтару. Вона взяла й почала натягувать струни й направлять гiтару. Самi пальцi почали брати веселi акорди, i незабаром гiтара задзвенiла в Мартиних руках, аж стiл затрусивсь. Воздвиженський слухав з великою охотою й почав пiдтягувать голосом. - Заспiвай, жiнко, якої-небудь! Давай на радощах згадаємо давнину! Марта почала спiвать: "Как я в рощице гуляла", її голос, високий та дзвiнкий на високих нотах, вже трохи хрипiв на низьких, неначе розколота посуда. Дуже радий мировi, Воздвиженський ходив по хатi, позакладавши руки в кишенi, й спiвав чудовим, дзвiнким басом. Пiснею скiнчилась мiж ними незгода, i настала в хатi мирнота на довгий час. - Може, запросимо на цьому тижнi ректора й архiмандритiв? - питала Марта. - До того часу слуги будуть вольнi. - А коли ти того хочеш, то й покличмо! - Бо тодi якось зовсiм не випадало! Такий був час... зовсiм не добрий... - Еге! зовсiм тодi не випадало! - сказав Воздвиженський та й замовк. I довго вони балакали, грали й спiвали. Марта не втерпiла i того ж таки вечора побiгла до сестри. - Сестро! чи ти пак знаєш, що мiй Степан Iванович став зовсiм iнший? - Невже! - сказала Степанида. - Атож! Тепер зо мною вже й радиться, й грошi дав менi до рук. Завтра одвезу в банк. А твiй як? - А мiй такий, як i був... Як почав раз дiлиться зо мною своїми мислями та думками, як почав читати якогось фiлософа, то я трохи не заснула. Все сидить, i од стола трудно його одтягти, а грошi десь ховає, i добре ховає од мене, i дає видавцем, як треба. Як же ти свого загнуздала? Порадь мене, як рiдна мати! - Ой сестрице! набралась я мороки, а таки на своєму постановила. Я йому виварила воду раз i другий! Тепер мене слухатиме й поважатиме. Причепись i ти до свого, та причепись добре! Марта розказала, як вона виварила воду Воздвиженському i як з ним погодилась. - Треба й на свого фiлософа тупнуть раз та другий! - сказала Степанида. - А то й мiй вдався трохи скупий. На фiлософськi книжки то й грошi є. а як для мене, то й нема! Пiду оце таки зараз до його! При тих словах вона пiшла в кабiнет до Дашковича. Дашкович сидiв над нiмецькою книжкою, наморщивши лоба. Степанида прожогом вбiгла в кабiнет. - I скажи ти менi, на милость бога! Чи є в свiтi така безщасна жiнка, як я? - так почала Степанида Сидорiвна. Дашкович пiдвiв голову й дивився переляканими очима на свою жiнку, витрiщивши на неї очi. - Що з тобою сталось? - спитав вiн її. - Що зо мною сталось... Я вже не кажу про те, що ти покинув мене задля оцих книжок, що ти слова зо мною не промовиш та все човпеш, що ти зав'язав менi свiт. Чи так же буває в других людей? Чи так же живуть Воздвиженськi? - А як же живуть Воздвиженськi? - спитав вiн у жiнки. - Вони не марнують грошей на не знати якi фiлософськi книжки. Та в нас же сiм'я! Чи вже ж ти даси в придане дочцi оцей фiлософський хмиз? А Воздвиженськi сьогоднi одвезли вже грошi в банк. Сестра насправляла собi модної одежi. А ти про мене, молоду, не дбаєш; i сам не вбираєшся по-людськiй, i мене водиш, як бог зна кого! I бог зна, де ти тi грошi дiваєш? Хiба ж я за те знаю? Га? Скажи? Скажи? Дашкович схопився, висунув з стола шухляду з асигнацiями й сунув в руки жiнцi. - На, голубко, тобi грошi! Накупи, про мене, золотих колоскiв i рож, скiльки хочеш, та дай менi спокiй, - сказав вiн i сiв знов за стiл. Степанида побiгла з кабiнету до сестри лiчить грошi. - А бач! - сказала їй Марта. - Бачу! - промовила до неї Степанида. I Дашкович згадав свiй давнiй сон про голубку... V Тим часом Сухобрус старiвся i впадав у мiстицизм. Вiн дуже часто почав їздить в лавру, часто ходив в пещери, кожного ранку ходив знаменуваться до Братської чудовної iкони богородицi i натщесерце в недiлi i в празники пив почаївську свячену воду. Вiн мав багацько знайомих ченцiв у лаврi i на пещерах, заходив до їх в келiї, сповiдався, любив розмовлять з ними про святе, сидячи в садку пiд деревом на печорських горах. В його флiгель все частiше навiдувались сивi ченцi, русявi й чорнявi молодi послушники. Дочки й зятi бачили те й страхались тих ченцiв, щоб вони не порозносили дечого з флiгеля на монастир... Сухобрус часто справляв у себе панахиди i все глибше та глибше зачитувався в "Житiя святих". Раз, начитавшись про спокусу од бiсiв, Сухобрус. лiг спати й прокинувся опiвночi дуже переляканий. Тiльки що вiн заплющив очi, а йому уявилось, що хата освiтилась, як блискавкою. Вдарив страшний грiм, i раптом одчинились дверi i всi вiкна, неначе якоюсь невидимою силою. В одчиненi дверi вступив якийсь святий, а за ним янголи. Вiн очмарiв з дива. Коли придивиться вiн, аж у того святого курячi ноги, а в янголiв крила, наче в кажанкiв, ще й у всiх ззаду тяглися довгi хвости. Оглянувся вiн на вiкна, аж туди заглядали престрашнi голови: цапинi, i курячi, й собачi, та всi з цапиними бородами i в нiмецьких ярмулочках. Ще дужче гуркотiв грiм, i всi чорти поперекидались панками з хвостиками й рiжками i почали стрибать навкруги Сухобруса. Дiдьки пищали, вищали, висолоплювали язики, вищиряли зуби, клацали зубами, наче вовки, а навпiсля кинулись на Сухобруса й почали його душити. Прокинувся вiн блiдий, як смерть. Пiт лився з його лоба. Вiн був такий втомлений, нiби й справдi гацав по хатi з тими дiдьками. Спросоння вiн так голосно закричав, що побудив слуг. Наймички вбiгли з свiтлом i почали з переляку хреститься. Сухобрус трусився, неначе його трясла пропасниця. Йому принесли почаївської води; вiн напився, помазав собi очi й груди i почав молиться та хрестить вiкна й дверi. Одна наймичка побiгла й збудила Воздвиженського; вiн прибiг i почав заспокоювать Сухобруса. Од того часу Сухобрус боявся сам спать i клав у своїй кiмнатi одного прикажчика. Зятi й дочки, порадившись, задумали викрасти од Сухобруса всi книжки. Тiльки що Сухобрус пiшов до крамниць, Марта й Степанида прийшли у флiгель i познаходили прездоровi книжки "Житiй" та "Патерика". Напнувши на плечi бурнуси, вони позабирали тi книжки пiд пахви й винесли з хати, так що й наймички навiть того не бачили. Вони ледве дотаскали їх до дому Воздвиженського й сховали в скриню на самiсiньке дно. Вже не швидко оглядiвся Сухобрус за книжками. Пiсля того страшного сну вiн був втратив смак до їх, але якось зоглядiвся - i не знайшов книжок. Вiн почав питать в наймичок, в прикажчикiв, але тi одмахувались руками: казали, що тi книжки їм зовсiм нi для чого не потрiбнi. На зятiв, на ченцiв вiн не мiг i подумать i впевнився, що хтось чи вдень, чи вночi улiз у вiкно i покрав усi книжки. Сухобрус усе ходив та бiдкався, аж дочкам було його шкода. Воздвиженський постерiг, яку вартiсть мали тi книжки для Сухобруса. Взявши одну книжку "Житiй", вiн пiшов до Сухобруса в флiгель. - Тату! чи ви бачите, що я достав? - сказав Воздвиженський, показуючи йому книжку обiруч. - Голубчику! Степане Iвановичу! I де це ви її достали? До смертi буду молиться за вас богу! - Купив на точку! Мабуть, її продав той, хто вкрав у вас. - Буду ж я кожного ранку забiгать на точок, може, й iншi книжки набачу. - Не бiгайте, тату! Нехай вже я сам бiгатиму молодшими ногами. - Спасибi вам, дай вам боже здоров'ячка! - говорив Сухобрус, обнiмаючи його й цiлуючи. "Добре дiло йде! - подумав Воздвиженський. - Може, старий одпише флiгель менi одному..." - Степане Iвановичу, найму за вас акафiст Братськiй богородицi. - Про мене, тату, наймiть, тiльки не дуже лиш читайте цi книжки, бо знов снитимуться янголи з пазурами. - Еге! смiйтесь, смiйтесь! Ви добре знаєте, що не до кожного дiдьки приступають... Бо не кожного бог благословить... Хто недобре робить, до того, певно, вже й дiдькам не треба приступать. Сухобрус свої сни вважав за милость божу й думав, що то вiн вже присвятився. Вiн почав ще частiше їздить в лавру; ще бiльше ченцiв i слимакiв приходило до його в гостi. Тим часом Воздвиженський радився з Мартою, що було б дуже добре, якби батько одписав на їх самих флiгель. Марта почала пiдлещуваться до батька, дуже часто бiгала до флiгеля i таки не втерпiла: попросила одписать флiгель їм самим. Батько вволив її волю: одписав в духовницi Воздвиженському флiгель, а все, що було в флiгелi, i всi грошi, якi мав, вiн звелiв роздiлить пополовинi. Вже Сухобрус часто думав про свою смерть. Трохи не кожного мiсяця вiн готувався до смертi, говiв, сповiдався, наймав акафiсти, подавав на часточку, роздавав милостину старцям i часто годував i напував ченцiв та послушникiв. Вiн так вiрив в свою добрiсть, в свою чистоту, що як заслаб, то спокiйно дожидав смертi. Всi його думки давно покинули землю. В останнiй час вiн линув думкою вже на тiм свiтi, десь в безкрайньому небi. В неясних, в розлитих формах йому з'являвся той свiт, нiби безкрає, глибоке, синє небо, де нiби плавали цiлi полки прозорих янголiв в легеньких ясно-рожевих, золотих i зелених убраннях, - де на чорних хмарах стояли дiдьки на митарствах. Митарства здавались йому якимись полiцейськими конторами, повними рогатих i хвостатих дiдькiв. В надзвичайнiй красi з'являвся йому рай з якоюсь брамою з щирого золота й срiбла, обсипаною дорогими камiнцями, а за тiєю брамою вiн неначе бачив якийсь пишний садок з надзвичайним деревом i овощами, з райськими птицями, з зеленими левадами, де текли рiки з кришталю в золотих та срiбних берегах. Вiн неначе вже бачив золотий престол на хмарах над тим чарiвничим садком, а од того престолу, наче од сонця, лився свiт, як од тисячi сонцiв. Як той пишний сон, що часом зоставляє в душi справдiшнє почування, навiть пiсля того, як людина прокинеться, той чарiвничий рай манив його до себе якимись надзвичайно солодкими пахощами, надзвичайною гармонiєю музики, святих пiсень, шуму кришталевих рiк. Сухобрус заслаб, а те дивне диво втишувало його муки, не виходило в його з голови, з серця. Почались передсмертнi муки, i душа його стривожилась. Вiн усе брав за руки то дочок, то зятiв, неначе боявся випустить чужу руку, неначе шукав чиєїсь помочi. Вiн усе просив позаслонять вiкна. Його голова все одверталась до стiни. Зятi й дочки не одступали од його, поки вiн i вмер. Поховали дiти батька та й недовго журились. Дочки трохи поплакали, але швидко втерли очi й забули про його. Зятi таки зовсiм не тужили. А тим часом дiти заспiвали iншої пiснi, як настав час дiлиться батькiвськими спадками. Ця дiляниця вийшла трохи чудна. В залi Воздвиженського зiбрались зятi й дочки i прочитали банкiвську духовницю. Все було гаразд, доки не дочитались до флiгеля. Тiльки що Воздвиженський прочитав, що флiгель оддається самим Воздвиженським, як Степанида зблiдла, трохи не зомлiла i насилу опам'яталась. - То це так, сестро? - промовила Степанида до Марти. - То це така твоя добрiсть? То це ти так направила ще за живоття небiжчика нашого батька, царство йому небесне, вiчний покiй! Я не знала, що так буде. - Сестро! чим же я тут винна? Така була воля нашого батька ще за його живоття, вiчний покiй його душi! Я тут i сном, i духом невинна. - Не знаю, хто й винен. Хiба стiни та вiкна виннi. Воно пак добре ближче жити, частiше до батька ходить, пiддобрюваться, пiдлещуваться, говорила Степанида Сидорiвна, похиливши голову. - Може, хто пiддобрювавсь i пiдлещувавсь, тiльки не я. Чим же я винна, коли бог навiв нашого батька, царство йому небесне, на таку путь, на таку думку. - Навiв бог на таку думку, якої треба було Воздвиженським, а не на думку Дашковичiв. - Я не знаю, як воно буде. Я не пристаю на це. Все пополовинi, та й годi! I дiм нехай буде пополовинi! - сказала Степанида, махнувши рукою i пiднявши голос з останньою фразою. - Так, сестро, буде, як хотiв наш батько, легко йому лежать i землю держати! Дiм буде наш, бо й стоїть на нашому подвiр'ї. - А я кажу, що не ваш! - А я кажу, що наш! - А я-бо кажу, що не ваш! - крикнула зопалу Степанида, неначе од тих слiв так би i сталось, як вона скаже. - То надаремна рiч. В духовницi не так написано. А рештою подiлимось, як в духовницi написано. Я на те пристаю. - Ще й на те, сестро, не приставай! - Бо пристаю! Що правда, то не грiх! - Була колись правда, та заiржавiла. - Годi тобi домагаться, бо нiчого не поможеться, коли в духозиицi так написано, - обiзвався Дашкоаич, - що ж маємо дiяти, коли так розпорядився небiжчик. Маємо собi опрiчнє житло, та й житимемо якось. - Розпорядились живi, а не мертвi, - сказала Степанида й вийшла з хати. За нею вийшов i Дашкович. Як не сердилась Степанида на Воздвиженських, одначе треба було мириться з ними, бо ще не було роздiлене мiж ними батькiвське добро. Колись свiтлий, чистий, веселий Сухобрусiв флiгель був тепер закиданий, наче хамлом. Все добро, що було сховане в скринi, в кiмнатi, в пекарнi, в хижцi, в коморi, навiть на горищi, - все те було знесене в залу й кiмнату, все те було кинуте й валялося жужмом, купами по столах, на пiдлозi, по вiкнах. В одному кутку лежали пуховi подушки й перина, на столах i на вiкнах стояли купи тарiлок i всякого посуду. Де колись на вiкнах стояли вазони з квiтками, там тепер стояли горшки, кострулi, лежали сковороди. На стiнах стирчали цвяшки, де колись висiли картини й образи. Павуки встигли вже позасновувать усi кутки, перекидаючи павутиння на цвяхи, навiть на розкиданий посуд. Hе стало хазяїна в оселi, i почала панувать за його слiдом пустиня. Мишi бiгали по помостi, а мухи покинули хати i своїм гудiнням не ворушили мертвої тишi. Все натякало на смерть, скрiзь зник дух живоття. Тiльки велика картина Ноя з синами стояла на перинi i своїм стародавнiм сюжетом ще бiльше натякала на смерть i спустошення. На те кладовiще, в ту не кiмнату, а нiби в комору, що iак недавно була свiтла й очепурена, ввiйшли Сухобрусовi зятi й дочки. Воздвиженський держав у руцi цiлий листок паперу, навкруги списаний; там були записанi всi небiжчиковi речi. Зятi й дочки почали дiлиться. Найбiльше завзяття показувала Марта. Дашкович примостився на скриньцi, згорнув руки й довго дивився на дам, котрi бiгали по хатах, пiдiймали дещо з пiдлоги, говорили, кричали й махали руками. Вже сонце високо пiднялося над київськими горами, а вони все дiлились; вже минув час обiду, а вони все дiлились та дiлились. Воздвиженський спочатку вмикувався в цю справу, але швидко втомився й сiв собi на скриньцi поплiч з Дашковичем. Дашкович думав, думав та пiд шум i лепетiння жiноче зовсiм задумався i перелетiв думкою в трансцендентальний свiт фiлософiї. Вже сонце пiшло за київськi гори на захiд, а невтомленнi сестри все гомонiли, сперечались та все дiлились. - Киньмо та ходiм обiдать! Нехай йому нечистий! - крикнув Воздвиженський i вже хотiв вийти з хати. - Потривай трошки! ще й зосталось тiльки, що подушки та перина, - промовила Марта. - Дiлiться вже до кiнця; дiлiться та кiнчайте сьогоднi, бо завтра я сюди вже не прийду: так обридло, - сказав Воздвиженський i знов сiв на скриньцi. Марта i Степанида приступили до подушок i почали їх ворушить. По хатi пiшла страшна суха курява, наче густий дим валував клубками, пiдiймаючись проти сонця. Всi закашляли й затулили носи. - Як же ми теперечки подiлимо постiль? - спитала Марта. - А так подiлимо! - одказала Степанида. - Ти, сестро, вiзьмеш перину, а я вiзьму три подушки. - Е, нi! потривай! Так, сестро, буде недобре! - сказала Марта. - Коли менi припадає перина, то нехай же буде моя й одна подушка. - Е, нi, сестро! Для тебе вже буде занадто, а для мене буде кривдно! - сказала Степанида. Подушка й перина були дуже гарнi й великi, ще й до того з чистого м'якого пуху. А обидвi сестри дуже любили гарну постiль i м'якi подушки. - То як же це воно буде? - спитала знов Марта. - А так буде, як я кажу, - промовила Степанида. - Ти, сестро, бери двi подушки, а я вiзьму одну подушку й перину. - Нехай-бо не так буде! Лучче ти, сестро, вiзьми двi подушки, а я вiзьму одну подушку й перину, - сказала Марта. - Сестро! грiх тобi бога гнiвить i мене кривдить. Ти взяла флiгель, ще й перину хочеш загарбать, - сказала сердито Степанида. - Сестро! сама ти гнiвиш бога й тривожиш батькiвськi кiстки! Чи то ж я узяла флiгель? Хiба ж не батько-небiжчик, царство йому небесне, одписав менi його? - сказала Марта. - Годi тобi, Марто, сперечаться та все на батька звертать! Може, скажеш, що й перину одписав тобi батько? - промовила з запалом Степанида. - То як же воно оце буде? - сказала Марта. - Або ти бери двi подушки, а я вiзьму перину з подушкою, або я вiзьму перину з подушкою, а ти бери двi подушки, - промовила Марта, не постерiгаючи помилки свого язика. Дашкович пiдвiв голову, почувши такий надзвичайний рогатий силогiзм, якого навiть не вигадала давня Грецiя. Його дуже це вразило, i вiн почав гадать та мiркувать, по якiй-то формi стулила Марта таку штуку. - Або ти, тату, їдь у лiс, а я зостанусь дома, або я, тату, зостанусь дома, а ти їдь у лiс, - сказала Степанида. - Та чого ти сидиш та думаєш? - гукнула вона на Дашковича. - Ми самi морочимось, а тобi й гадки нема! - I Степанида потягла Дашковича до перини. - Дивись! Що це? - спитала вона його. - Перина, - промовив вiн спокiйно, пiднявши один палець угору. - Перина! - передражнила його жiнка. - Сам ти перина! Подiли лиш мiж нами оту перину, тодi скажеш - перина! Дашкович задумався i згодом промовив: "Нехай буде вам обом по пiвтори подушки i по однiй половинi перини". - Хiба ж пак подушки цифри? Хiба ж їх можна дiлить так? - промовила Степанида з серцем. - А чом же й не можна? Хiба ж перина й подушка, хоч i реальнi самi по собi речi, не можуть бути iдеями, котрi можна мислить, дiлить й докупи складать? - Бог зна що верзеш ти язиком! - Яке бог зна що? Хiба ж не ви вдвох недавно склали з подушок i перини дуже цiкавий силогiзм? - Кидайте ви вашi перини й подушки та ходiм обiдать, бо вже вечiр близько, - сказав Воздвиженський i вийшов з хати. За ним вийшов i Дашкович, а за ними мусили вийти й їх жiнки. I знов стало тихо в Сухобрусових покоях. Знов смерть запанувала там, де недавно був гармидер i колотнеча. Курява, остання признака життя й ворушiння, вляглась; сонце освiтило червоним промiнням руїни Сухобрусового добра, а павуки знов забiгали по закутках. I смутно дивився праотець Ноє з синами з картини на людську суєту i кориснiсть, на руїни недавнечко помершої навiки жизностi. На другий день пiсля снiдання знов одчинились дверi у флiгель, знов увiйшли дочки й зятi. Воздвиженський так само держав у руцi великий листок, списаний навкруги, i писав значки карандашей над тими словами, котрi назначували роздiленi речi. Дашкович так само примостився на скриньцi, не стерши пороху. Сестри знов почали дiляницю й приступили до постелi. Перина, як на злiсть, лежала, як га гора! Здорова, повна дорогого та свiжого пуху, а подушки, що лежали нарiзно, були роздутi i такi повнi, неначе всерединi були напханi не пухом, а набитi питльованим борошном. Марта пiдняла одну подушку; подушка була легка, як пiр'їна! Степанида пiдняла другу подушку; подушка сама аж пiдскочила вгору, наче м'яч. Вони неначе дратували їх обох. - Як же ми, сестро, подiлимось постiллю? - спитала Марта. - Не знаю, сестро! Треба якось дiлиться, - одказала Степанида. - Треба дiлиться, - машинально промовила Марта тi самi слова. - Бери-бо, сестро, двi подушки, а я вiзьму перину й подушку! - аж просила Марта. - Нехай-бо вже, сестро, буде менi перина й подушка! - просила Степанида. Воздвиженський слухав i бачив, що тому змаганню кiнця не буде, i сказав: - Коли вже вам обом так трудно роздiлиться пуховиками, то ви зробiть так, як радив Василь Петрович. Бо що фiлософiя скаже, то проти того нема чого суперечить. I вони розбили всю постiль пополовинi: перетягли шнурками перину й одну подушку й сокирою розрубали якраз пополовинi. Роздiливши батькiвське добро, обидвi сестри посердились. Кожна з їх постерiгала, що багато дечого з батькiвського добра не прийшло до рук, що його нишком переполовинили. Сестри скоса дивились одна на одну й перестали ходить в гостi одна до одної. Зате Дашкович i Воздвиженський не вважали на непомирливих своїх жiнок i жили в згодi так само, як i переднiше. Дашкович все глибше закопувався в книжки. Для своїх унiверситетських лекцiй йому треба було дуже добре познайомиться з наукою. Вiн був цiкавий не до однiєї фiлософiї, i другi науки звертали на себе його ввагу. В його шафах i на столах лежали товстi купи паперу, списанi його рукою. Раз була чудова тепла година. Вечiр був такий пишний, сонце стояло на заходi таке червоне та ясне, повiтря було таке тихе й тепле, що весь Київ, все мале й велике, бiдне й багате, висипало з домiв надвiр. Царський садок, шосе над Днiпром, гори - все те було засипано народом, котрий гуляв, балакав, веселився, роєм вився по алеях садка, де грав оркестр. Воздвиженський ходив у садок, на гори i, вернувшись з гулянки, зайшов до Дашковича. Дашкович сидiв над нiмецькою книжкою i виписував деякi мiсця. Вiкна в його кабiнетi були позачинянi. В хатi тхнуло папером i книжками. Вся краса вечора, сонця, неба й Днiпра неначе була десь захована для його пiд землею. - Чи вже ж ти оце сидиш в кабiнетi? - крикнув Воздвижєнський i плеснув в долонi, вступаючи в хату. - Адже бачиш! сиджу! - обiзвався Дашкович i засмiявся. Воздвиженський, не розумiючий його, здавався йому зовсiм смiшною людиною. - Ти смiєшся з мене, а я з тебе! - сказав Воздвиженський. - Та й я ж не романтик, не поклоняюсь квiточкам та пташечкам, але глянь, як здорово, як гарно надворi! I Воздвиженський пхнув рукою одно вiкно й друге. Повiтря, свiже, як лiс, здорове, як степ, так i полилось по кабiнетi. В мертву хату влетiв шум, гам, розмова живих людей, ворушiння живого життя. Сонце падало на межигiрський бiр i заглянуло червоним, кров'яним промiнням з кабiнет, облило рожами утвори давнiх, померших фiлософiв Грецiї й Германiї. Блiде й схудле лице Дашковича помолодшало пiд тим лиснючим свiжим промiнням, навiть повеселiшало. Веселе сонце зiгнало густу тiнь дум з його поважного чола. Дашкозич заглянув у вiкно й промовив: