"I справдi, надворi гарно!" - Чом би пак тобi не пiти та не проходиться? I чого ти все човпеш, засиджуєшся? I нащо ти мордуєш себе? Чи тобi не доволi того, що ти знаєш? Чи од тебе хто вимагає, щоб ти свiт вдивив своїми думками? - Менi мало того, що я знаю... Менi треба бiльше! - сказав смутно Дашкович. - I на бiсового батька все те тобi здалось? Бач, пообкладав себе усяковими книжками! Чого тут нема! - I Воздвиженський почав переглядать порозгортуванi на столах книжки. Там було багато усяких фiлософських, i слов'яноф'льських - московських, i всяких книжок. - I се, i те! I фiлософiя, i релiгiя, i народнi пiснi, i московськi писання, i українськi збiрники! I що ж оце за збiрники! I нащо вони тобi? Чи ти з цього хлiб їстимеш? - Я, бач, задумав писати дещо своє... а тим часом складаю собi свої пересвiдчення, - промовив Дашкович несмiливо. - Нащо тобi тi пересвiдчення? Чи ти з їх чоботи пошиєш, чи ти їх на грошi переведеш, чи ти їх з'їси, або вип'єш? - питав його Воздвиженський. Дашкович мав його за легкодума i на його слова вважав, як на жарти. - Степане Ивановичу! ти жартуєш... I ти ж належишся до категорiї людей вчених, їй ж професор! - Я професор божою милостю i волею начальства, але якби мене хто прив'язав вiрьовками до цього стола в такий вечiр, як оце сьогоднi, то я б зубами перегриз вiрьовки, а таки б не сидiв! - Кому про що ходиться. Як до людини! А я сиджу, як бачиш, i складаю собi свої власнi пересвiдчення. I я, i ти, i всi ми живемо чужим розумом, жуємо чужi думки. Я хочу мать свiй погляд на все, свою фiлософiю, свiй свiтогляд. - Ого-го! Отак нашi! Вдивляй свiт. Боже тобi поможи! Честь i слава Києву й Днiпровi, коли об'явиться тутечки новий фiлософ! А менi здається, навiщо тобi крячкою сидiть, мордувать себе? Адже ж батько твiй прожив вiк без пересвiдченнiв, i я живу так само, i всi живуть так само. Одначе якось живемо, хвалить бога, i земля нас держить. - Що ж маємо робить, коли менi так забажалось. - Знаєш що, Василю Петровичу! Чи не вичитав ти чого в фiлософiї проти жiнок? Чи пам'ятаєш, як ми колись романтизували про наших будущих жiнок в братському садку, ще як вчились у школi? Чи такi ж вийшли голубки - нашi жiнки? - Що не такi, то не такi! Але, мабуть, така вже доля фiлософiв, бо й Сократова[45] жiнка не раз наминала йому боки. - Нехай так! Ти фiлософ, але я! Нащо вже менi судилась така доля? - Ти жартуєш i мене не розумiєш. Я навiть i не гадав про такi нiкчемнi речi. Я гадаю про вищий погляд на вищi iдеї. Я хочу виробить власний фiлософський свiтогляд. - Так жiнки нашi вислизнуть з-пiд того високого погляду? - сказав Воздвиженський, смiючись. - Коли так, то шкода й заходу; ходiм лучче гулять та байдики бить. - Тобi все жарти. Я хочу постерегти тi iдеї, якi колись виявляться в нашому плем'ї i в твоєму великоруському, коли вже вашi давнi царi встигли збудувать мiцне царство, - i переднiше в українському плем'ї, а потiм iдеї миру слов'янського... Яка-то фiлософiя засвiтить на берегах Неви, Москви, Дунаю i на берегах Днiпра й Чорного моря? - Ой-ой-ой! Нащо ж тобi вже тi слов'яни? Чуднi ви люди вдалися! Тут, голубчику, руськi солдати iстинно тi фiлософи! Тут москалики бiльше вартi, нiж всi вашi фiлософи од Фалеса[46] й до Дашковича! Чи вже ж не краще за мiльйоном списiв сидiть нишком та хлiб жувать! А прийде час, то ми тих нiмчикiв пхиць у Атлантиду[47]! А слов'яни... Ет! та що й казать! З їх в три днi можна поробить таких фiлософiв, як i я, як i ти! Коли тебе мордують такi iдеї, то ти, їй-богу, йди гулять, то краще зробиш! Дашкович смiявсь, що Воздвиженський так химерно розв'язав його питання, котрi так довго турбували його душу. - От такого фiлософа, як ти, я не знаходив ще нi в якiй книжцi! - I якi то iдеї колись вилинуть з голов твоїх черкасцiв? - смiявся Воздвиженський. - А може, й вилинуть. От подивись, якi чудовi пiснi українського народу позаписуванi оце недавно! От прочитай, коли їй зугарний! Яка висока поезiя! Воздвиженський взяв у руки збiрник українських пiсень i почав читати голосно, дуже чудно й смiшно перевертаючи слова на руський лад. його лоб зморщився. Було знать, що йому українське слово в книжках, в лiтературi дуже й дуже не подобалось! Вiн читав далi, i його брала злiсть. - I пишуть же чортзна-що! I записують те, що треба б зовсiм скасувать, вигубити з корiнням i насiнням, - промовив Воздвиженський. Його широке й плисковате лице почервонiло. Вiн схопився з мiсця, налапав цiлу коробочку сiрничкiв, тернув цiлою коробочкою об дверцi груби, другою рукою ухопив збiрник i вкинув у грубу, розгорнувши книжку й посипавши її листки огняним дощем. Листки зашкварчали й спалахнули полум'ям. Дашкович не стерпiв, одняв од його книжку. - Що це з тобою сталося?! - крикнув вiн. - Повикидай собi, брате, оцi iдеї з голови! Дашкович не сердивсь i тiльки смiявсь: вiн знав Воз-движенського як профана, як людину, зовсiм не поважаючу науки й принципiв. - Потривай же! Розкажу я твоїй жiнцi, що ти тут робиш якiсь чари, що ти хочеш спротивиться самому богу! При тих словах Воздвиженський вийшов з кабiнету i встрiв Степаниду. - Степанидо Сидорiвно! Чи ви пак знаєте, що там дiється в тому кабiнетi? - сказав їй на вухо Воздвиженський. - А що? - спитала вона, розтягнувши лице, й вирячила очi. - Та то ваш чоловiк в себе, в кабiнетi, мабуть, робить якiсь чари. Таке, таке оце менi плескав, що я аж злякавсь! Каже, що й того нема на свiтi, й того нiколи не було. Перехрестiть лиш йому лоба та повезiть його в лавру та в пещери. Воздвиженський мерщiй вибiг з покоїв, а Степанида прожогом побiгла в кабiнет до Дашковича. - Василю Петровичу! Що тут у тебе дiється? Що ти тут робиш, запершись з цими книжками? - Адже бачиш! Читаю. - А це що? - промовила вона, кинувшись до обсмаленої книжки. - Книжка! хiба не бачиш? - А чого ж вона обсмалена? - А тим, що Степан Iванович обсмалив її, жартуючи. - Щось воно та не так... Чого ж це в тебе в горницi тхне смалятиною? - Бо навiжений Воздвиженський смалив книжку. - Та нащо ж ви тут її смалили? - Оце! нащо та нащо? Причепилась причепа! На те, що треба було! - сказав Дашкович, аби одчепиться од неї. - Гляди лишень! Чи це в тебе в кабiнетi й образа нема? - сказала Степанида, оглядаючи стiни. - Нема, бо ти не почепила. - Бо ти не сказав! Мабуть, тобi не дуже його й треба. Василю! ти з великого розуму та в голову заходиш! Тi фiлософськi книжки не доведуть тебе до пуття. Чи молишся пак ти богу? Скажи менi по правдi, ти хочеш запагубить себе, чи що? - Молюсь, а тобi навiщо? Тебе я не запагублю ж! - Та я так собi спитала... Завтра я поїду в лавру в пещери; їдь i ти зо мною, прошу тебе! - Їдь сама! Чого я поїду. Хiба на Подолi нема церков та чудовної iкони? - Бач! Я й кажу, що так! Я доти не буду спокiйна, доки не побачу, що ти молишся богу. - То ходiм завтра до Братства. Про мене, подивись, як я буду молиться. I на другий день Дашкович мусив проводить її на ранню службу в Братствi, де була повнiсiнька церква прочан з сiл. Вiн приклався до чудовної iкони i тим заспокоїв свою жiнку. Вона на свої очi бачила, як фiлософ хрестивсь, моливсь, цiлував чудовну iкону богородицi. - Це тобi наговорив на мене Воздвиженський? Еге, так? - казав Дашкович. - А сказать по правдi, сам Воздвиженський навряд чи вiрує в бога, хоч колись i моливсь богу серед ночi. Ти присiкайся лишень добре до його. В Степаниди Сидорiвни почало болiть серце i за родичем. Як вона не сердилась на сестру, одначе дiло здалось для неї таким великим, що вона не втерпiла й побiгла до сестри, бажаючи спасти од вiчного вогню Воздвиженського душу. - Здорова була, сестро! - сказала вона, вбiгаючи до сестри в горницю. - Здорова була, сестро! - обiзвалась до неї Марта, роблячи якесь дiло й ледве повертаючи до неї голову. - Вже чи сердься, чи не сердься, а я мусила прийти до тебе, бо нашi вченi чоловiки з великого розуму та в голову заходять. - Та мiй не дуже-то вчений! Йому нiкуди заходить. Може, то твiй великорозумний заходить за розум! - сказала Марта. - I мiй, i твiй! Обох я застала в кабiнетi... Чогось змагались, порозкидали книжки, навiщось палили якусь книжку... Щось у тiй книжцi та недобре написано, коли вони наважились потаєнцi спалить її в грубi, так, щоб i ми не бачили. Марта насторочила вуха й почала ласкавiше слухать сестрину розмову. - Може, вони що погане задумали, щось недобре писали... Бо тi вченi люди тепер часом i справдi за розум заходять, - промовила Марта й попросила сестру сiсти. - Борони боже чого! Часом воно виявиться! Чи не знаєш, сестро, що вони там писали й палили? Може, що проти губернатора або... - Якби пак проти когось! А то проти бога! - сливе нишком сказала Степанида, озираючись до дверей. - Ох, менi лихо! - аж плеснула в долонi Марта Сидорiвна. - Чи молиться пак богу твiй чоловiк? Чи ходить до церкви? - питала Степанида Сидорiвна. - Щось не бачила, щоб вiн коли молився... а молитовника в його... й заводу нема! Хiба напам'ять. - Еге! напам'ять! Я свого насилу, аж сливе через силу помолила, водила до чудовної iкони... Тiльки, сестро, нiкому не кажи. Повези лишень, сестро, свого в лавру та в пещери! Сестри розпрощались i нiби навiть помирились, переляканi страшним лiбералiзмом своїх чоловiкiв. Тiльки що Воздвиженський переступив через порiг, як Марта глянула на його невеселими очима. Вiн одразу почутив кругом неї страшне полум'я, вже йому вiдоме. - Скажи менi, на милость божу, що ви там з Дашковичем пишете таке страшне, що аж треба було палить в грубi? Чи ви молоденькi, чи вам i досi в головi грає? Та в вас жiнки, та в вас же купа дiтей! Борони боже якої напастiї Та тодi ж ми пропащi з дiтьми. Воздвиженський стояв i дивився на неї. - Де це ти наглядiла таких пропащих людей? Слава богу, всi сидимо дома й хлiб жуємо. Що це ти верзеш? - Ти сам верзеш! Що ви палили в грубi з Дашковичем? - присiкалась до його жiнка. - Українськi пiснi. - Та не дури мене, бо я ще не зовсiм дурна! Сухобрусiв не було дурних нi в Києвi, нi поза Києвом. - Кажу тобi, що палили пiснi! Дашкович щось собi забрав у голову... - О! бач! Я ж кажу, що було щось: вiн забрав щось у голову, а ти й нi! - А я нi. - А перехрести лиш свого лоба! - промовила Марта. - А то навiщо? Дiдькiв не бачу кругом себе, нема од чого одхрещуваться. Воздвиженський бачив, що його ж зброю проти Дашковича повернуто на його ж, та не знав, звiдкiль воно повернуто. Хоч вiн сам i встоював дуже за патрiархальнiсть, одначе вже далеко одiйшов од неї i хотiв її накинуть на шию комусь iншому. - Чого це такi думки прийшли тобi в голову? - спитав вiн у жiнки. - А того, що я завтра їду в лавру i в пещери i хочу, щоб i ти їхав зо мною на прощу та помолився. - То й поїду, коли тобi того заманулось, бо самiй тобi їхать не випадає: нiяково буде. На другий день вранцi Воздвиженський мусив їхать з жiнкою до лазри, йти з нею в пещери. Вiн прикладався до всiх мощей, хрестився, бив поклони, пiдiймав очi вгору до бога, найняв кiльком святим молебнi, подав на часточку. Марта приїхала додому весела, добра, спокiйна. Через те пiлiгримство до лаври дуже пом'якiшало її серце. А Воздвиженський, поїхавши до лаври без снiдання i дуже виголодавшись, уплiтав на всi застави печеню та все розмовляв за святих печерських якраз так, як колись любив розмовлять Сухобрус, начитавшись "Патерика" й "Житiй". - От хто був людина богобояща! Наш небiжчик батько, - говорила ласкаво Марта Сидорiвна, п'ючи чай з пухкою лаврською проскурою. - Скiльки вiн попоходив до лаври, до пещер! Скiльки раз їздив вiн i в Почаївську лавру! Як вiн молився, як вiн постив! На цiлий Київ нема таких богобоящих людей, як Сухобруси! - О! що нема, то це правда! Небiжчик наш батько був просто-таки святий! Я вiрую, що вiн в раї! - промовив Воздвиженський нiби щиро й щирiше уплiтав печеню, запиваючи чаєм. VI Закопавшись в книжки в своєму кабiнетi, працюючи для професорської кафедри, Дашкович давно не був у свого батька, в своїй рiднiй Черкащинi. Жiнка, дiти, книжки - все те не пускало його, не давало йому вирваться на село. Тепер йому дуже схотiлось поїхать на село, подивиться на життя свого народу оком вченого чоловiка, прислухаться до його мови, до пiснi. Настали вакацiї, i вiн поїхав на село до батька, в свої рiднi Сегединцi. Того року петрiвка[48] була дощова. Люди спiзнились косить сiно, дожидаючи сухої години. Черкаськi степи зеленiли, як море. Дашкович виїхав на степ, i його обвiяло свiже степове повiтря. Пiсля тiсного кабiнету, пiсля пахощiв од цвiлi на старих книжках, поточених шашлями, пiсля мiської душної куряви степи здалися йому земним раєм. Повiтря було таке чисте й легке, що, здається, груди не втягали його, а само воно лилося в груди. Здавалось, нiби саме живоття напувало тiло, як вода напуває губку, проймало всього чоловiка, до самої душi. Дорога слалась по зеленому степу широким килимом мiж двома окопами, на котрих росло високе бадилля Петрових батогiв, обсипаних синiми зiрками, молочаю, сизих миколайкiв, круглоголових будякiв. Широколистий подорожник й оксамитовий шпориш наче силкувались вкрить всю дорогу, хотiли одвоювать її од важких колiс сiльських возiв. Уся зелена степова скатерть, скiльки можна було скинуть оком, була нiби заткана квiтками: червоними купами смiлки, синiми дзвониками, жовтими степовими тюльпанами, фiолетовим соном й чебчиком. В травi ворушилась i трiщала сила коникiв i всяких кузок. Над степом в синьому небi бились та щебетали пташки. Край дороги бiгали проворнi ховрашки i, побачивши людей, втiкали в нори й смiливо виглядали звiдтiль, пiднявши вушка вгору. Ввесь зелений степ i синє кругле небо заливало промiння гарячого, золотого сонця. Прозорий воздух розширяв небокруг далеко-далеко на всi боки, скiльки можна було скинуть оком. Давно бачив Дашкович свiй рiдний степ. Йому здалось, що вiн побачив його вперше. Вiн не мiг одiрвать очей од трави, од неба, встав з воза й пiшов пiшки. Самi ноги несли його все далi й далi. Вiн звернув з дороги на траву i, забувши свою фiлософiю, почав рвать квiтки. Побачивши себе на самотi, серед такого простору, Дашкович почав фiлософствувать, але через хвилину нiчого вже не знайшов в своїй головi. Вiн знов силкувався думать i знов почутив, що думка десь вислизнула з його голови. Вiн тiльки знав, що бачить зелений степ, синє небо, шлях, птицi у небi, чує сотню голосiв навкруги. I знов силкувався вiн перемогти себе, а думки все-таки не йшли па ум. Йому хотiлось тiльки дивиться й милуватись красою розкiшної степової природи. Далеко-далеко на пiвдень засинiли смугою гори, вкритi лiсом. Та смужка здавалась на краї неба сизою хмарою, котра ледве-ледве висовувалась скраю над степом. Там, у тих горах, стояло велике село Сегединцi. Дашкович наближався до тiєї синьої смуги. Гори виступали з туману. Вже можна було бачить яри й долини мiж горами; було видко лiси, села, розкиданi на шпилях i попiд горами. Хрести на церквах i вiкна блищали в туманi проти сонця, як алмази з-пiд тонкої матерiї. Лiси виступали яснiше. Темнi й невисокi гори здавались вищими серед гладенького рiвного степу, роблячи чудовий контраст з зеленою широкою скатертю. Здавалось, нiби якийсь величезний звiр лежав на степу, пiдняв спину й настовбурчив на спинi темну сизу щетину. Вже сонце скотилось до заходу, вже степова трава лиснiла червоним одлнском. Дашкович наблизився до тих гiр. Степ кiнчався. Балагула ледве примiтне пiдiймалась на пригорки, то знов спускалась в неглибокi долини. Вже на горах можна було бачить дуже виразно й лiси, й села, й церкви на горбах. Звiдтiль потяг вiтрець, свiжiший й мокрiший од степового. Можна було навiть лицем почуть, що десь недалечке є вода, лiс, дерево, тiнь; є долини, яри з ставками й садками. - Поганяй лишень швидше! - сказав Дашкович погоничевi. - Нащо вам швидше? Доїдемо ще сьогоднi до Сегединець, - обiзвався жидок, не обертаючись до Дашковича, i хвисьнув батогом по конях, сухих, як трiски. Конi пiдтюпцем побiгли з пригорка на долину, а з долини знов на пригорок. Гори з лiсами й селами то виринали, то знов ховались за пригорки, i часом з-за горба було тiльки видно верхи та хрести церкви ближчого села. Перед очима разом розгорнулось село пiд горою, над великим ставом. Конi збiгли дуже прудко на греблю, i балагула засiла в грязь по самiсiнькi маточини. Жидок затрiпав руками й вiжками, закричав, засвистав. Коники розтягли свої сухi ребра, мов хорти, й винесли балагулу з багна, наче на руках. З ставка повiяло холодком. Конi побiгли попiд густими садками. Незабаром балагула знов пiднялася на вищу гору й сховалась в густий старий лiс. Який знайомий був той лiс Дашковичевi! Дорога йшла по самiй спинi довгої гори, а по обидва боки лежали глибокi долини. Лiс застеляв гору й долини гiллястими дубами та грабами. Понад шляхом росла лiщина, де так часто Дашкович малим хлопцем любив рвать горiхи. Ще вище виїхала балагула на гору, i з тiєї гори стало видно всi Сегединцi, що розсипались на двох шпилях i на долинi понад двома великими ставками. Дашкович почував, що в його немолодому серцi заворушилась радiсть школяра, котрий вертається з школи до рiдного дому. Те почуття обвiяло його нiби пахощами ранньої весни, пахощами бiлого цвiту вишень, черешень, рясту та молодої першої травицi. Довго котилася балагула з гори й збiгла на широку греблю. В кiнцi греблi пiд вербами стояв знайомий млин, зчорнiлий од негоди. Колеса й тепер крутились так само, як i за часу Дашковичевих молодих лiт, навiть так само на чорних колесах блищало кiлька нових бiлих лопатнiв, неначе латок. На високому шпилi, на чолопочку, проти самої греблi бiлiла церква з п'ятьма банями. Один став, великий, аж на двi верствi, огортав той шпиль сливе навкруги, а другий, ще бiльший, по другий бiк, розливався круглим озером серед чималих зелених гiр. Коло самого ставу, кран левади, на горбочку стояла друга церква з однiєю банею й високою дзвiницею. Конi повернули вулицею до тiєї церкви й заїхали у двiр священика. Старий сивий священик вийшов на ганок i спершу не впiзнав свого сина. - Чи це ти, Василю? - спитав старий батько, зблизька придивляючись до сина, й трохи не доторкнувсь до його лиця. - Добривечiр вам, тату! Це я! Чи я так постарiвся, що ви мене не впiзнали? - питав Дашкович, цiлуючи батька в руку, а потiм цiлуючись з ним у губи. Батько тричi поблагословив свого сина та все придивлявся до його. - Чого ти, сину, став такий блiдий та худий? Й очi тобi якось позатягало. Чи тобi яка недогода, чи недостача в чому? Чи, мабуть, тобi та наука позатягала очi? - Старiсть приходить, тату! Така вже людська доля. Син придивлявся до батька, котрий вже стояв однiєю ногою в могилi. Очi його дивились якось дуже спокiйно, байдужно, а лице вже поморхло й нiби припало землею мiж глибокими зморшками; його голова й борода були бiлi, неначе вишневий цвiт. Вони увiйшли в хату. Покої були дуже старi: в їх тхнуло трухлятиною. Син побачив, що в покоях нiчого не змiнилось од часу його дитячих лiт. Свiтлиця з сволоками, з образами була така сама, як i кiлька десяткiв год переднiше. В кiмнатi стояла та сама зелена велика скриня, скляна шафа; була та сама довга лежанка, груба з зелених кахоль, те саме лiжко. Оглядiвши хату й сiни, Дашкович потiм вийшов у садок. Тут природа панувала всею своєю силою. Де колись Дашкович поробив своїми руками квiтники, де вiн колись сiяв астри й левкої, там тепер росли калачики та лопух. Чорнобиль дорiс вже до самої хати й заглядав у вiкна. Яблунi й черешнi росли й посихали, пускали молодняки, як хотiли, мiж густими бур'янами. Дереза набiгла, як татарська орда, аж до середини садка. Все заростало, як заростало й помирало саме людське живоття в господi. Дашкович пiшов подивиться на хазяйство старого батька. I там вiн побачив, що все осiло, все руйнувалось. Клуня була обдерта. На купах соломи й мерви, де колись стояли великi скирти й ожереди, вже росла кропива. Дашкович бачив, що природа була вже напоготовi поглинуть самий слiд того кубла, звiдкiль вiн вилинув на свiт. Для неї ще треба було ступить кiлька ступенiв, i вiн не впiзнав би й слiду рiдної оселi. Йому стало важко й сумно на душi. Син побалакав з батьком i побачив, що старому вже байдуже про цей свiт. Розмова навiть втомила стару людину. Надвечiр Дашкович пiшов знайомою вулицею подивиться на село. Там ворушилось життя не глибоке й не широке, але живе, живе, робоче життя села в гарячий лiтнiй час! Женцi весело вертались з поля; дiвчата йшли цiлою юрбою i спiвали свiжими голосами пiсню. За ними йшли парубки й зачiпали їх жартами. Смiх i жарти, веселi слова й смутнi пiснi лилися течiєю, неначе люди не працювали, а десь гуляли цiлий день. Десь недалеко жiнки змагались та лаялись через город, стоячи за тинами. Косарi затягли пiсню так голосно, що аж луна пiшла понад ставом. От i череда пустилась з поля до села й заглушила пiснi, й смiх, i жарти, навiть дзвiнку, як дзвони на дзвiницi, жiночу лайку. Село закричало, заклекотiло тисячею усяких голосiв, зашумiло, як лiс на великому вiтрi. Дашковича вразило таке кипуче, ворушке життя українського села. Пiсля города, пiсля кабiнету, пiсля фiлософiї все те здалось йому таким новим, таким оригiнальним, таким живучим, що вiн сам собi здавався мерцем серед тисячi пульсiв сiльського життя. Йому прийшла на думку велика вулиця в великому мiстi, де кипить, хоч вище й iнше, але так само кипить життя. Дашкович iшов серед улицi, задумавшись; коли це одразу в ту вулицю наче посипалась череда! Попереду бiгли, хапаючись, свинi, потiм - вiвцi, а потiм поважно йшли круторогi воли й корови. Череда бiгла просто на його i не думала звертать фiлософовi. Вiн оступився пiд тин, але важкi рогатi животини, не звикшi поважать вчених людей, йшли просто на його. Улиця була вузенька, i Дашкович мусив вилiзти на тин i зовсiм не по-фiлософському стрибнуть у садок. Висока кропива достала до вух i пожалила йому лице. Вiн через тин дивився на вулицю, де дiвчата й молодицi займали додому говар i вiвцi, тягаючи за шиї неслухняних овечок до дворiв. Густа курява полягла на садок, i його здавило в грудях. Дашкович хотiв перелiзти через перелаз у другий садок, а тут напала на його зла собака, якi бувають на селах. Собака скакала на перелаз i досягала до його поли. Фiлософ сидiв на перелазi, поки прибiг чоловiк з ломакою та прогнав собаку. Через садок, через невеличку пасiку Дашкович перейшов на левади, що простягались до самого ставка. Чудове зелене бадилля на городах брало в себе очi, аж лиснiло пiд косим червоним промiнням сонця. Дашкович пiшов через левади на довгу косу, що клином вганялась далеко в ставок. Уся коса була вкрита садками, а понад водою - густими вербами. Пiд тими вербами не було очерету нi комишу. Вода була чиста. Пiскувате дно свiтилось i жовтiло. Те мiсце було дуже добре для купання. Дiвчата з вiдрами бiгли в берег по воду i спiвали пiсень, перебiгаючи Дашковичевi дорогу. - Добривечiр, дiвчино! Що ти несеш? - спитав Дашкович, жартуючи, в однiєї чорнявої дiвчини. - Доброго здоров'я! - тихо обiзвалась дiвчина, i її лице так i спахнуло соромливим полум'ям. Вона пiшла далi й слова не промовила. - А ти, дiвчино, що несеш? - спитав вiн у другої, ще кращої дiвчини з довгою чорною косою й карими очима; I вона йшла з вiдрами на коромислi. - А хiба не бачите! Моркву! - сказала смiливо дiвчина i неначе срiбло посипалось й задзвенiло об кришталь, так задзвенiв її чудовий голос. - А де ж ти набрала тiєї моркви? - В криницi нарвала! - сказала дiвчина й засмiялась так, неначе соловейко защебетав. Вона одступила, може, на два ступенi й почала веселої пiснi таким голосом, якого мають перворяднi опернi артистки. Дашкович став i слухав та слухав, доки дiвчина не зайшла за верби, а її голос все лився та дзвенiв, аж одляски йшли по садках. Його потягло слiдком за тим голосом: така була в йому чаруюча сила, така була чудова та лiсня! Вiн пiшов попiд вишнями, лоза вербами i побачив, як через рiдкi гiлки вишника зачорнiла розкiшна коса, зачервонiло добре намисто на шиї. Дашкович впiзнав чорнобриву смiливу дiвчину. Вона замовкла, стояла з вiдрами й тихо розмовляла з парубком. Парубок був молодий i гарний. Дашкович бачив тiльки його чернi рiзкi брови, що дуже виразно чорнiли на лицi серед зеленою листя. Дiвчина стояла й голову схклила, а правою рукою все нащось перебирала на шиї разки намиста, її щоки нiби палали вогнем, i вона все спускала очi додолу. Вечiрнє сонце обливало тихим свiтом молоду щасливу пару, що балакала про кохання. Лице в дiвчини червонiло проти сонця, як пiвонiя, а парубок все шось говорив тихим голосом та не зводив очей з її лиця. Прив'яле серце в Дашкрвича якось радiсно заворушилось; вiн милувався тiєю парою, тими пахощами сiльського кохання, що нагадували йому пахощi зеленого степу i степових квiток. Вiн легко зiтхнув i пiшов до ставка, перескочивши через перелаз. На самому кiнцi коси, що нiби плавала на ставу з хатами й садочками, вiн скупався. Погожа вода була чиста й здорова. В водi на днi бiлiв пiсочок. Над його головою висiло зелене гiлля верб i кидало тiнь на воду. Свiжий i веселий, набравшись жизностi й свiжостi з самого джерела й глибини натури, Дашкович вертався назад, а перед його очима все манячила щаслива рум'яна дiвчина й чорнобривий парубок. От iде вiн проз одну хату. Коли чує вiн, аж в тiй хатi щось дуже кричить. То був крик жiночий. Молодиця кричала так страшно, наче її катували. Дашкович дуже злякавсь. Його взяв жаль, i вiн увiйшов у ту хату. Серед хати стояв здоровий, таки знайомий йому чоловiк, Остап Дубовiй, i бив налигачем свою жiнку. Жiнка верещала, кляла його й тiльки щулилась у кутку та оборонялась голими руками. На руках було видко синi й червонi попруги од вiрьовки, її очiпок валявся на землi, коса розсипалась по плечах. Вона гвалтувала не своїм голосом, а чоловiк бив її, по чому тiльки влучав. Вона лаялась i штапувала поганими словами. Чималi дiти юрбою збилися в другому кутку аж на полу, вищали й голосили. Чоловiк, як звiр, махнув налигачем по дiтях, тупнув на їх обома ногами й кляв, щоб їх живцем земля поглинула. Жiнка кинулась боронить дiтей, вхопила чоловiка ззаду за чуприну обома руками. Дашкович почав вговорювать Дубовiя, а розлютований чоловiк почав його лаять: "Не микайся, пане, не в своє дiло! А то я й тобi дам такої ж прочуханки! Я не подивлюсь тобi в зуби!" I професор побачив, що лучче швиденько втекти з хати. Вийшовши надвiр, вiн бачив, як жiнка й дiти, вигадавши собi час, прожогом кинулись з хати й поховались по бур'янах, як курчата ховаються од шулiки. Вже Дашкович минув Дубовiйову хату, перейшов через два садки, через двi левади, а та страшна картина не сходила з його думки. Йому так схотiлося ще раз подивиться на щасливу пару, що стояла пiд вербою, намилуваться щастям кохання молодої дiвчини i хоч трохи зiгнать з душi смуток. Тiльки що вiн став пiд тiєю самою вербою i вгледiв ту саму дiвчину з парубком, коли дивиться, аж там стоїть якийсь ще другий парубок та все поглядає на молоду дiвчину й молодого хлопця. Той парубок все крутив свiй довгий вус та все дивився злими блискучими очима на дiвчину. Його синя спiдня губа одвисла й трусилась, а лице було смутне й зле. А молода дiвчина все перебирала разки намиста, все спускала очi додолу та стиха промовляла до чорнявого хлопця; чорнявий хлопець поклав на її плече руку й не зводив очей з її червоного лиця. Дашкович побачив, що вiн тут зовсiм зайвий, втямив, до чого воно йдеться, та швиденько почимчикував через садки й огороди до села. Недалечке од батькiвської оселi його перестрiв знайомий сусiда Топилка. Дашкович впiзнав його. - Чи впiзнаєте мене, Топилко? - спитав вiн у чоловiка. Топилка довго придивлявся, а потiм крикнув: "Чи вже ж це ви, Василю?" - Як бачите, я! - Якi ж ви стали худi та блiдi! - промовив Топилка од щирого серця. - Може, вам погано жить у Києвi, то переходьте до нас священиком на панотцеве мiсце, - сказав Топилка згодом. - I вже годi! Топилко. Топилка попросив Дашковича зайти до його в хату, i вiн зайшов. Топилчиха й собi дуже здивувалась, що вiн став такий худий та блiдий. Чоловiк був дуже радий, зараз поставив на стiл пляшку горiлки; жiнка кинулась до комори, принесла щiльник липового меду, достала хлiба й солi, накришила сала, покраяла цiлий хлiб, поставила на стiл сметану. I Топилка, й Топилчиха вештались по хатi, ставили на стiл, що тiльки можна було знайти в їх небагатiй господi. Жiнка метнулась до печi i невважаючи на те, що втомилась на полi, хотiла розпалювать солому й смажити смаженю. Топилка налив чарку горiлки, випив сам i почав частувать Дашковича. - Та випийте-бо хоч чарочку! Випивайте-бо всю до дна! Та закусiть, будьте ласкавi! Оце, господи! нема чим вас i приймать, i вiтати. Ми вже оце й повечеряли. - Не турбуйтесь! Бога бiйтесь! Що це ви! - заспокоював Дашкович добрих людей i мусив сам вирвать вогонь з рук в Топилчихи, котра хотiла вже пiдпалювать в печi солому й трiски. - Та випийте-бо ще хоч чарочку! Оце, боже мiй! Коли б пак було знаття, що такого гостя матимемо! - знов бiдкався Топилка. - А ми ж вас знаємо змалечку! А ми ж малими колись гуляли з вами i в хрещика, i в жельмана, i веснянок спiвали. Та ти б таки, жiнко, зачавила курча! Де ж пак, не бачили вас стiльки год! - так згадував Топилка давню давнину та все припрохував. Топилчиха принесла сиру й масла, поставила солоних огiркiв та все бiдкалась, що нема чим приймать гостя. Дашкович почав розказувать про Дубовiя, як вiн недавно катував жiнку й дiтей, i спитав: - Скажiть менi, за що Дубовiй так катує свою нещасну жiнку? - О! хiба ж ви не пам'ятаєте? Та вони так б'ютьсяод того часу, як побрались. I вiн закатований та упертий, i вона така сам. I вiн хоче верховодить в господi, i вона хоче верховодить, нiколи не змовчить йому, та й войдуються цiлий вiк. Чи ви пак знаєте, що в неї кiстки, мабуть, нема цiлої! Вона вже раз кидала його, але швидко вернулась i тепер оце нахвалялась, що знов покине, - промовив Топилка. - I господи! скiльки раз вона переховувалась по чужих хатах, по клунях, поки в йому було не прохолоне той пекельний вогонь! - промовила Топилчиха, зiтхнувши. Ще вони всi троє сидiли за столом i розмовляли, як у сiнешнi дверi ввiйшла дiвчина з вiдрами i почала виливать воду в дiжку. Дашкович зараз впiзнав ту гарну спiвучу дiвчину, що стояла недавно з хлопцем пiд вербами. - А бач, дiвчино, я тебе й випередив, хоч я й старiший за тебе! - промовив Дашкович. Дiвчина почервонiла, як макiвка, затулилась рукавом i не знала, де дiтись. - Це наша дочка Настя! Чого це ти так опiзнилась? - промовила Топилчиха. - Оце! Побалакала трохи з дiвчатами. Хiба не можна постоять та поговорити! - смiливо промовила Настя i скоса, й гарно, й лукаво зиркнула очима на Дашковича. Її чудовий голос так i задзвенiв по всiй хатi, а вид так i пашiв червоним соромливим вогнем, хоч у хатi було вже не дуже видко. Вона прожогом вискочила у двiр i заспiвала веселої пiснi. - Як виросла ваша дочка! Я б зроду-звiку не впiзнав її! - сказав Дашкович, пригадуючи, яка була Настя мiзерна, та занидiла, та миршава, як була маленькою дiвчинкою. Вже сутенiло надворi, як Дашкович вертавсь до батька. Топилка з жiнкою випровадили його за ворота та все дуже дякували, що вiн не погордував ними, простими людьми, й не забув давнiх своїх сусiд. Дашкович не мiг надивуваться, якi були добрi, ласкавi тi простi люди, котрi з дорогою душею були радi вiтать свого гостя. Дашкович увiйшов у батькiвський двiр i побачив довгий рядок косарiв, що вечеряли пiд хатою й весело балакали то про се, то про те. Старий батько сидiв у ганку i перемовлявся словами з косарями, дожидаючи сина. Швидко потiм наймичка винесла на ганок столик i подала вечерю. Вечiр був такий теплий та тихий, що їм обом не хотiлось йти в покої вечерять. Косарi все балакали та їли похапцем з таким смаком, якого Дашкович давно не зазнав. Повечерявши, косарi перехрестились до церкви, подякували за вечерю, позабирали коси й пiшли гуртом з двора. Дашкович довго ще сидiв на ганку, вже як старий втомлений батько пiшов спочивать. Вже поночiло. Над Сегединцями послалася нiч, темна, тиха й зоряна. На селi вже затих гомiн i шум, тiльки дiвчата й хлопцi не втихали навiть пiсля важкої польової роботи та все спiвали на вулицi. Скрiзь на селi спiвало заразом кiлька вулиць. Парубочi голоси обзивались пiснею десь далеко за ставком та все наближались до того мiсця, звiдкiль лилися свiжi дiвоцькi голоси десь пiд вербами. За голосом кожного парубка можна було вухом вислiдкувать, кудою прямувала смiлива парубоча нога, де була чия мила, на якiм кутку обзивалась вона пiснею. Хори вулиць змiшувались, перепинялись, часом зливались докупи в один тон, часом рiзнили в дисонанс. Спiвуче українське село спiвало до пiвночi, i до пiвночi пiд зорями сидiв Дашкович на ганку та все думав свою думу. Його причарувало сiльське життя, не глибоке, але спiвуче й живуче; його причарувала рiдна мова, рiдна пiсня, чисте повiтря рiдного краю, й сине небо, i погожа вода, i тиха, зоряна нiч. Вже Дашкович встав i хотiв йти спати, як коло самiсiнького двора дiвчина заспiвала пiсню. Дашкович зараз впiзнав той голос: то спiвала Настя Топилкiвна. Голос був такий чудовий, що його одразу можна було впiзнать, хто його раз чув. Пiсня весела, з щасливого серця, дзвенiла тихої ночi неначе пiд .самим його вухом. Настя верталась з вулицi додому i, певно, була щаслива, що постояла, й наговорилась, i намилувалась з милим. Голос замовк коло самого Топилчиного двора, i Дашкович пiшов у хату. На другий день старий батько просив сина вивезти косарям обiд. Дашкович поїхав на луки в раннi обiди. Косарi косили толокою; вони стояли дуже довгими рядками. На луках пiд гарячим сонцем дуже пахло свiжою травою й польовими квiтками. Невважаючи на спеку й духоту, косарi спiвали косарських пiсень; їх голоси змiшувались з пташиним щебетанням, з трiщанням трав'яних коникiв. Гаряче повiтря аж кипiло хвилями всякої гармонiї. Наймит розпалив багаття, повiсив на тагани казанок i почав варить кулiш. Сонце стало серед неба, i косарi зiйшлись полуднувать, посiдавши кругом мисок. Дашкович сiв поруч з косарями до кулешу. Затовчений свiжим салом з зеленою цибулею й кропом, кулiш той здався фiлософовi смачнiшим од усякої страви. Мiж косарями так i пересипались жарти, приказки. I пiснi, i приказки, й прислiв'я - все те вразило Дашковича надзвичайним багатством поезiї, жарту, юмору, практичного розуму. Вiн вийняв книжечку й позаписував пiснi й приказки. Надвечори наймити взяли волок i пiшли до ставка ловить рибу. Дашкович пiшов з ними й носив вiдро. Наймити забрели попiд берегом i витягли повний волок баговиння, карасiв, линiв, ракiв та жаб. Пiдводне царство, обплутане нитками, кидалось, ворушилось, лазило на зеленому березi. Сам Дашкович, забувши свою фiлософiю, обiруч вибирав раки й рибу з жабуриння та куширу. Риба трiпалась, пiдскакувала на травi; раки плазували й ляскали шийками; жаби тiкали з усiєї сили до води, радi, що не звернули на себе людської вваги. На березi запахло риб'ячою сирiстю, баговинням. Дашкович так розходився, що пiдняв палець угору, подумав, потiм роздягся й сам полiз у воду ловить рибу волоком. Швидко вони знов витягли волок, повний дрiбної плiтки. - А зайдiм iще волоком на ваше щастя, пане! - промовив наймит. - Про мене, й зайдiм! - сказав Дашкович. Бони закинули волок i витягли черепаху, котра з переляку пiдгорнула пiд черепки лапи й голову i лежала, наче мертва. Всi засмiялись з такого Дашковичевого талану. - А закиньмо ще на щастя вашої панiї! - сказав знов наймит, охочий до жартiв. - То й закиньмо! Тiльки не ловiмо знов черепахи, - сказав Дашкович i швиденько полiз у воду. Щастя професоршi було, знать, не велике, бо на той раз вони витягли дуже багацько ракiв та жаб i не впiймали анi однiсiнької рибини. Небагато вони заходили волоком, а вже риби було повне вiдро. Ракiв було так багацько, що не було куди їх брать. Надвечiр косарi почали пiдвечiркувать, i Дашкович все записував пiснi, що розказували йому чоловiки. Вже луки почервонiли пiд промiнням заходу, скошена трава ще дужче запахла. Тихий захiдний вiтер обливав лице неначе лiтеплом, лащився до лиця, поки зовсiм не вмер, як червоне сонце сiло за лiсом. Дашкович вертався до села й почував, що його груди багато легше дихали пахучим свiжим повiтрям рiдного села, нiж в мiстi. Настала недiля. Дашкович був у церквi, старiй, дерев'янiй та темнiй. Пiсля обiду йому було невесело сидiть дома, i вiн пiшов по селi. На великому вигонi стояла корчма, а коло неї була велика купа людей. Там грали музики. Професоровi забажалось зайти подивиться, як тiшиться простий народ. В корчмi сидiли чоловiки й молодицi й пили горiлочку; вони всi говорили заразом та так голосно, що од того клекоту не було чуть нi одного слова. Розмова клекотiла, як окрiп в казанi. Пiд корчмою танцювали хлопцi й дiвчата. Дашкович знехотя задивився на танцi селян. Мiж дiвчатами вiн зараз примiтив Настю Топилкiвну. Вона пiшла у танець з тим молодим хлопцем, з котрим Дашкович бачив її пiд вербами. Дашкович ненароком був свiдком їх женихання й знав про їх кохання; вiн дивився й милувавсь молодою гарною парою. Настя виробляла дрiбушки, спустивши очi додолу. Рум'яна й щаслива, вона вся дихала щастям. Добре намисто легенько бряжчало на її шиї. Коли це з гурту кинувсь до неї один парубок, вхопив за разки намиста i рвонув з усiєї сили. Намисто так i пороснуло на землю! Всi перестали танцювать; музики перестали грать. Настя залилась слiзьми, а вся громада загомонiла. Дашкович впiзнав того негарного парубка, що, закравшись, пiдглядав з-за верби крадькома, як Настя стояла з милим. Дашковичевi стало шкода бiдної дiвчини. Всi дiвчата кинулись збирать розсипанi намистини, а обидва парубки вхопили один другого за барки й почали лаяться, а потiм битися. Волосся з голiв летiло, наче пiр'я; з порозбиваних носiв потекла кров на бiлi сорочки. Вони подерли ка собi сорочки, бились навкулачки, потiм мiцно зчепились i почали кидать один одного на землю. Потiм один надушив другого, сiв на грудях, набрав пороху з дороги в жменю й почав забивать порохом рот, нiс, очi. Другi парубки кинулись розборонять i насилу їх розвели. На обох було страшно дивиться! такi вони були покривавленi й обшарпанi! Настю ледве повели додому. Вона за слiзьми й свiту не бачила. Дашкович сам трохи не заплакав, так йому було важко дивиться на ту страшну картину. Вертаючись додому, Дашкович зострiвся з Топилчихою. - А що, Топилчихо, правда, недобре мать гарних дочок? - промовив Дашкович. - От i правда, як спiвають: "На городi квiтки в'ються, а за мене хлопцi б'ються". - А що ж тут винна дочка, що якийсь пройдисвiт порвав намисто? - Ви б хутчiй видавали її замiж, а то ще не один хлопець обскубе чуба другому. - Ото й я так казала своєму старому. Та, мабуть, таки доведеться в жнива весiлля справлять. Але чого це ви такi худi та блiдi? Їй же богу, аж страшно на вас глянуть, так позатягало вам очi, так ви помарнiли. Ож умивайтесь та обливайтесь до схiд сонця непочатою водою та втирайтесь сорочкою, тiльки, борони боже, не пазухою, а спиною! Побачите, як усе пропаде й пiде на очерета, та на болота, та на недобрих людей. Я вам принесу зiлля... - вже тихiше промовила сiльська лiкарка, - од цих лiкiв i слабiсть мине. - Спасибi вам, Топилчихо! Я буду лiчиться дома, як тiльки прибуду до Києва, - сказав Дашкович, аби одчепиться од настирливої сiльської знахурки. Дашкович зайшов по дорозi подивиться на церковно-приходську школу, що колись його батько ще ззамолоду завiв у селi. В тiй школ