i вiн вчився в дяка з кiлькома хлопцями. Вiн ледве впiзнав ту хату, бо тепер дяк зробив з неї повiтку й заганяв туди свої гуси та качки. Нiби зумисне орендарева коза виглядала з дверей, виставивши свою рогату голову. Дашкович посидiв у батька ще з тиждень i почав нудиться за книжками. Вiн обшукав всi кутки й не знайшов нiчого, окрiм молитовникiв, "Житiй святих" та метрик. Не маючи чого читать, вiн все ходив по селi, по садках, по левадах, прислухався до пiсень, записував усе те й навiть їздив по ярмарках слухать слiпцiв та лiрникiв. Раз у суботу надвечiр Дашкович почув, що в дворi спiвають дружки весiльної пiснi. Вiн заглянув у вiкно й побачив, що то Настя Топилкiвна йшла з дружками. Кругом неї вилося з двадцять дружок. Всi дружки були гарно повбиранi, в бiлих сорочках, в горсетах, в стрiчках та квiтках, але найкраща мiж усiма дiвчатами була Настя. Вона ввiйшла в горницi, неначе зозуля влинула! Вся так i цвiла квiтками, так i дихала щастям! її молоде рум'яне лице з чорними бровами, з карими очима змагалось красою з квiгками та стрiчками. Вся голова була затикана квiтками; з голови на плечi падали жмутами стрiчки; в руках вона держала бiлий вишиваний рушник. Коло правого вуха були пришитi з заполочi два вiночки. Весела й щаслива, вона смiливо тричi поклонилась низенько Дашковичевi, просила на весiлля й тричi поцiлувалась з ним. А потiм, смiливо повернувшись в свiтлицi до великого дзеркала, почала нiби поправлять на головi квiтки, розкидати по плечах стрiчки, невважаючи на Дашковича. Те велике дзеркало так i притягло до себе других дiвчат. Вони кинулись до молодої буцiмто поправлять на їй стрiчки, а самi все зиркали нiби ненароком у дзеркало та все пишались. Дашкович не мiг одiрвать очей од тiєї картини, котра одбивалась у дзеркалi, де була нiби намальована купа гарних дiвочих заквiтчаних голов, а мiж ними, як та зоря, гарна Настина голова. Рипнули дверi з другої кiмнати, i всi дiвчата метнулись до порога од дзеркала. Ввiйшов старий священик. Молода поклонилась йому низенько тричi, поцiлувала в руку, а старша дружка поклала на стiл шишку, а потiм молода з дружками пiшла до церкви. Зараз-таки прийшов i молодий. Дашкович впiзнав того гарного парубка, що стояв з Настею пiд вербами. - Як тебе звуть? - зумисне спитав Дашкович. - Лук'ян Павличок, - смiливо сказав молодий. Другого дня Настя повiнчалась з Павличком. Зараз-таки пiсля того Дашкович почув, що Дубовiя покинула жiнка. Переднiше пiшла чутка, нiби хтось бачив, що в лiсi на деревi повiсилась якась молодиця. Дубовiй обходив усi лiси навкруги села i не знайшов нiчого. Дубовiйовi дiти плакали за матiр'ю щодня, як за мертвою. Незабаром приїхали до Сегединець чумаки й розказали, що бачили Дубовiїху аж пiд Одесом, говорили з нею й розпрощались. Дубовiїха переказала своєму чоловiковi, щоб ждав її в гостi, як виросте в його у свiтлицi трава на помостi. Вона кляла чоловiка, що зав'язав їй свiт, знiвечив її, так що в неї кiстки не було цiлої. Тiльки за дiтьми, казали чумаки, так плакала, що аж об землю побивалась. Час минав та минав, i Дашкович збирався вже до Києва. Старий батько наклав йому харчiв повний вiз, надавав кавунiв та динь на гостинець жiнцi й дiтям. Прощаючись, батько промовив: - Коли ти, сину, швидко не приїдеш до мене, то, мабуть, ти мене бачиш в останнiй раз. Час менi до бога. Батько промовив тi слова так спокiйно, неначе мова мовилась про когось iншого, а не про його. Виїхав Дашкович за село, глянув на поле. По обидва боки дороги стояло так багато полукiпкiв, що як глянуть, то й полiв було не видко! Поля жовтiли, як золото, до самого лiсу то копами, то стернею, то незжатим хлiбом. Женцi стояли рядками суспiль до самого лiсу. - Чиє жнете? - спитав Дашкович у женцiв. - Панське! - одказали йому люди, i Дашкович трохи не вдарився об землю, як Дубовiїха за своїми дiтьми. Невесело було йому, як виїхав вiн за село. Їдучи степами, вiн усе думав про свої Сегединцi, про пишний край, родючi поля, про народ добрий, поетичний, гордий, багатий своїм самостiйним нацiональним життям, своєю поезiєю i оригiнальними музичними глибокими мелодiями. Й тi думи не виходили з голови, не випадали десь у траву, а зливалися з гармонiєю степових голосiв, з синiм небом, теплим вiтром, з пахощами степових квiток, бо тi думи самi були поезiєю й почуванням. Дашкович приїхав додому й застав усiх своїх живих i здорових. Жiнка навiть не впiзнала його, так вiн поздоровшав, загорiв, повеселiшав. Вiн навiть перестав на якийсь час засиджуваться в кабiнетi, бо його обвiяла свiжiсть степiв та лiсiв, розважила сiльська пiсня, сiльське життя й краса природи. - Чого ж доброго навiз з своїх Сегединець, з своєї Черкащини? - питав у його Воздвиженський. - Дуже багато дечого доброго я навiз! Я оглядав народ оком вченого, переслухав його пiснi, бачив його звичаї. Поетичне й естетичне його жiiття дуже багате! його мова, поезiя незабаром може розвиваться в самостiйну лiтературу, книжну поезiю. Я навiть назаписував багато пiсень i дечого iншого. - Ото б варто було послухать, як київськi та черкаськi фiлософи заспiвають лiрницьких пiсень! I треба було за тим їхать на село, шквариться на сонцi, швендять по мужицьких хатах. Чудна ти людина! - Я навiть думаю-таки справдi до ладу вивчить життя свого народу, i його мову, i його пiснi i навiть думаю дещо написать про свiй народ. - I хочеться тобi марно час гаять, здоров'я запагублювать! Сидiв би нишком та хлiб жував! А пересвiдчення ж ти стулив вже там на селi? Чи помагала ж тобi там яка баба Сопунка або дiд Сторчогляд? - смiявся Воздвиженський. - З посмiху люди бувають, - сказав Дашкович i замкнув замком зiбранi пiснi, знаючи поганий звичай в Воздвиженського - шпурлять в огонь, що не припадало йому до вподоби. - Найкраще, що ти привiз з села, то кавуни та динi. Я б не промiняв їх нi на яку фiлософiю баби Сопунки й дiда Сторчогляда, - промовив Воздвиженський. VII I Воздвиженський, i Дашкович мали чимало дiтей, та все дочок. Старша Дашковичева дочка звалась Ольга, а старша дочка Воздвиженського звалась Катерина. Обидвi вони були перевесницi, тiльки Дашковичева Ольга родилась на кiлька мiсяцiв переднiше, i Марта Сидорiвна нiколи не пропускала прикинуть слiвце, шо її Катерина менша од Ольги. Ольга й Катерина вже не ходили до глiбо-бориського дяка вчить граматки та часловця: їм найняли гувернанток, котрi вивчили їх читати й навiть трохи говорить по-французькiй. Батьки постановили оддать дочок в Iн-сти'iуг благородних дiвиць, переговорили з ким було треба, к одного дня зранку Марта й Степанида, забравши дочок, поїхали з ними в iнститут. Вони пiд'їхали пiд височезну залiзну браму. Брама була замкнута. Довго вони дожидали, поки їм одчинили, i вони в'їхали на iнститутське подвiр'я. Високий швейцар з позолоченою булавою на дверях засгупив їм стежку. Вiн сказав, що генеральша так рано нiкого не приймає. Марга й Степанида мусили сiсти в екiпаж i проїздиться без дiла по мiстi. Через пiвтори години вони знов вернулись в iнститут. Та сама залiзна брама, той самий швейцар, потiм ще якась дама спиняли їх, доки повели через довгий коридор в залу, де вони знов просидiли дуже довго, дожидаючи начальницi. Нарештi, в залу вийшла якась дама й попросила їх до начальницi. Так як Дашкович читав кiлька лекцiй в iнститутi, то генеральша Турман, уроджена маркiза де Пурверсе, сподобила їх, щоб побачиться з ними й познайомитись. Незнайома дама повела їх через рядок покоїв, розкiш-но убраних. Скрiзь блищали дзеркала, бронза, дорога мебiль, скрiзь були розстеленi дорогi килими. Степанидi, й Мартi, i малим дiвчаткам було трохи якось нiяково. Всi вони поправляли на собi одежу, оглядали своє убрання, котре хоч було й гарне, але не було пiдхоже до обстави. Незнайома дама привела їх в просгорну свiтлицю. На софi сидiла начальниця Турман й, очевидячки, їх дожидала. Вже вони пiдступали до мраморного стола, за котрим сидiла Турман, а вона все сидiла й не ворушилась. Вони побачили пристаркувату панiю, убрану в дорогу шовкову сукню; на її плечi була накинута дорога велика турецька шаль. Її лице з легеньким оливковим сутiнком показувало її провансальський полуденний рiд. На руїнах того лиця ще було видко слiди колишньоїсь краси, як по руїнах Колiзея[49] можна догадуваться про його давню славу. Чорнi брови, рiвнi, од кiнця до кiнця не товщi й не тоншi, ледве згинались над чорними великими очима. Тонкий, рiвний, як у грецьких статуй, нiс був дуже в пропорцiї з довгеньким лицем. Решта кругом носа й брiв вже обвалилась, позападала, полиняла. Турман, уроджена де Пурверсе, кахикала сухим кашлем, як тiльки стрiчалась з людьми. На самотi й при слугах вона нiколи не кашляла тим модним петербурзьким кашлем, котрий нiби натякав на великi перебутi турботи життя, тодi як таких турбот та горя нiколи зроду й не було в неї, i вона їх не зазнала в життi. Її батько, маркiз де Пурверсе, приїхав до Петербурга з Прованса з двома дочками. Старша дочка була чудом полуденної краси. Через знайомих чужоземцiв вiн увiйшов в значнi доми петербурзької аристократiї й навiть був вхожий до двору. Одна висока особа видала замiж старшу маркiзу за генерала нiмця Турмана, котрий достав пишнi руїни. Генерал прожив недовго i вмер, зоставивши маркiзу удовою. Та ж таки сама висока особа з Петербурга через своїх знайомих вислала генеральшу Турман виховувать молодих паннiв аристократiї в полуденнiй Росiї, на мiсце начальницi Iнституту благородних дiвиць, її менша сестра, зоставшись назавжди маркiзою де Пурверсе, за рекомендацiєю другої високої петербурзької особи, достала мiсце класної дами в тiм самiм iнститутi i так само повинна була виховувать "благородних дiвиць полуденної Росiї". Марта й Степанида наближались до софи, де сидiла начальниця. Коло їх щулились переляканi дiти. Тодi тiльки Турман встала так помаленьку, неначе її пiдводили цупкi пружини канапи, котра и справдi пiдiймалась i росла пiд нею, нiби найм'якiша подушка. Турман встала на цiлий зрiст свiй, високий, рiвний. Дорога шаль падгла кругом її сухого стану широкими хвилями. Вона хотiла дати своїй постатi щось начальницьке, генеральське. Марта й Степанида були убранi в чорнi шовковi сукнi i в ка-пелюшi з золотими колосками. Вони обидвi були однаковi на зрiст з Турманшею, котра окинула їх смiливим оком од нiг до голови i зараз спустила очi додолу. То було знаком насмiхання: Турман смiялася з їх капелюшiв, що дуже рiзали очi червоними трояндами й золотими колосками. Марта й Степанида зарекомендувались до Турман. - Ah, ah, charmee de faire votre connaissance... prеnez places mesdames; assayez-vous, mes enfants! (Ах, ах! Дуже рада з вами познайомитися; сiдайте, дами, сiдайте, дiти мої! (франц.) - промовила Турман. Марта й Степанида почервонiли, як мак: вони не вмiли говорить по-французькiй. Турман знов спустила очi додолу. Марта й Степаннда заговорили про своє дiло й рекомендували начальницi своїх маленьких дочок. - О, я вже знаю за ваших дiтей! Я дуже рада, що буду їх виховувать в нашiм iнститутi, - промовила Турман i почала кахикать сухим кашлем, неначе вона от-от хотiла богу душу оддати. - Я дуже дякую вашому мужевi, що вiн надарував нас читанням своїх лекцiй в нашiм iнститутi, - говорила вона далi, обертаючись до Степаниди. - А ми маємо за найбiльше щастя, що нашi дiти будуть вчиться в iнститутi пiд такою високою рукою, пiд таким вважливим доглядом, як ваш, - сказала Марта й справдi рада, що дiти будуть в iнститутi. - О, будьте певнi! Вашi дiти будуть так поведенi, як слiд шляхетним фамiлiям. Вони матимуть добрий догляд, вони говоритимуть по-французькiй, як французи, вони знатимуть науку й матимуть делiкатну, вищу вподобу у всьому; матимуть гарнi манери й будуть смiливi й звичайнi з людьми. Про те нема що й казать. - О, певно! Ми чули тiльки одно хороше про ваш iнститут, i найбiльше з того часу, як ви приїхали сюди з Петербурга, - сказала Степанида. - Chez nous a Petersbourg... (У нас в Петербурзi... (франц.) мiй близький приятель, один мiнiстр, дуже просив мене зостаться начальницею в Петербурзькому iнститутi, але мiнiстр просвiти просив, щоб я доконечно їхала сюди, щоб, бачте, розносить з центру на далеку країну просвiту й цивiлiзацiю, бо тут... Кахи-кахи-кахи! - знов закашляла Турман й затулила рот хусточкою, вдаючи, нiби вона од того й достала чахотку, що розсипала цивiлiзацiю з центру па країни. - Яке велике щастя задля наших степiв! - промовила Марта. - Нам би треба ще бiльше таких дiячiв з столицi! Наша провiнцiя така глуха, така темна! - О, quelle rude tache qu'est celle de propager la civilisation! (О, яке це важке завдання поширювати тут цивiлiзацiю!) Кхи-кхи-кхи!.. Часом i ночi недоспиш, i не доїси... кхи-кхи-кхи!.. Я вже давно не зазнаю, що то за спокiйний сон! Ще з самого Петербурга не зазнаю. - Як ми будемо дякувать вам за всi труда, що ви приймаєте задля наших дiтей! - сказала Степанида трохи з боязким лицем перед такою особою, що вхожа до мiнiстрiв. - Мiй брат у первих, маркiз де Пурверсе, посол при одному дворi, писав менi,щоб я їхала за границю на води, але я, вважаючи на дiло просвiти країн, не думаю й з мiсця рушить. В цiм Києвi такi чуда творяться, громадянство таке дике, люди такi, що не вмiють навiть до ладу говорить по-руськiй, не то що по-французькiй. При тих словах Турман знов спустила очi, почувши дуже примiтну українську вимову в розмовi киянок. - Я не поїду, бо мушу розносить свiт на далекi країни... кахи-кахи-кахи! Яке важке завдання буть дiячем на далекiй сторонi. - О, певно! Для того, хто зрiс у великому свiтi, така жертва повинна здаваться ще важчою! - промовила Марта. Турман не мала нiяких родичiв послiв i навiть не водилась з мiнiстрами, а розводилась при Мартi й Степанидi тим, що знала про той чималий вчений кружок, в котрому були їх чоловiки. В той час одчинились боковi дверi, i в залу ввiйшов ще один дiяч на країнi. То була дуже немолода класна дама; по лицi й по зросту не трудно було впiзнать рiдну сестру начальницi, петербурзьку дiвствени-цю, мадмуазель де Пурверсе. Гостi встали. Начальниця порекомендувала їм свою сестру. У старої дiвулi брови були вже не такi гарнi, очi були не такi блискучi, як колись у начальницi; тим-то вона й генерала не достала за чоловiка i виїхала на провiнцiю меншим дiячем, нiж її сестра. - Quelle charmante eleve que nous aurons! (Яку чарiвну вихованку ми будемо мати! (франц.) - промовила мадмуазель де Пурверсе, дивлячись на Дашковичеву Ольгу. - Ходи, душко, до мене. Ольга, аж червона, спустила очi й не рушила з мiсця. - Ходи ж до мене! Ой, яка ти дикуночка! - промовила класна дама. Ольга пiдiйшла до неї й присiла. Класна дама взяла її за пiдборiддя й за руку. Ольжинi голi ручки були налитi, як огiрочки; її очки блищали, як у матерi; чорнi кучерi були довгi, зовсiм не по її зросту. Ольга вiщувала й теперечки велику красуню. - Ой, яка ж ти гарна дiвчинка! Якi в неї очки, брiвки, ручки! - промовила класна дама, перебираючи ручки й кучерi, неначе то була кукла, а не дiвчина. А Воздвиженських Катерина сидiла й головку похилила. Вона була дуже негарна з своїм широким лицем, з широким ротом, з кiсьми, схожими на коноплянi пачоси, з ясними очима. Класна дама й начальниця, милуючись Ольгою, поглядали на Катерину й нiби говорили очима: "Яка ж ти погана!" Катерина ждала, що, оглядiвши Ольгу, потiм покличуть i її на розгляд. Одначе її не покликали, i в її маленькому серцi заворушилось недобре почування. - Souvenez-vous des enfants de l'ambassadeur de Rome. Son ainee c'est comme deux gouttes d'eau la petite Дашкович! (Згадайте дiтей римського посла i його старшу дочку - двi краплi води маленька Дашкович! (франц.) - промовила маркiза де Пурверсе. - Ere! - сказала Турман... Вони говорили чистою французькою мовою, наче парижанки. - Будьте ж ласкавi, просимо вас якнайпокорнiше, доглядайте наших дiтей, щоб вони вчились i не пустували, бо вони дома любили-таки пустувать, - сказала Марта, обертаючись до обох маркiз. - О, comment done; soyez tranquille! (О, як же; будьте спокiйнi! (франц.) - .сказала Турман тоном трохи зобиженим. - У нас усi дiти не пустують i вчаться, бо на те ми й живемо в iнститутi. Наш iнститут - найвища панянська школа... все одно, що унiверситет... еге ж, iнститут - то дiвочий унiверситет, бо в нас i програма сливе унiверситетська, i багато маємо вчителiв з професорiв унiверситету. Як побачите колись своїх дiтей, то й не впiзнаєте! - сказала Турман, нацiлюючись просто в очi провiнцiальним дамам. - В нас є такi iнститутки, що навiть вмiють писати вiршi, i не руськi тiльки, а навiть французькi, - додала маркiза де Пурверсе. - Скажiть! Ото диво! - промовила Степанида i так хитнула головою з такого дива, що аж золотi колоски й огнянi рожi зашумiли й затрусились на головi. Обидвi маркiзи знов спустили очi додолу. А Степанида подивилась на свою Ольгу, i материному серцю чогось забажалось, щоб дочка вивчилась в iнститутi писать вiршi не тiльки руськi, але й французькi. Начальницi той вiзит здався довгим аж надто! Щоб показать провiнцiальним панiям їх незвичайнiсть, вона почала закутуваться у шаль i тихесенько пiдiйматься, неначе хто пiдкручував пружини пiд канапою. Тi пружини пiдiймали її вгору, нiби ляльку. Марта й Степанида посхоплювались з мiсця й почали прощаться. - Будьте ласкавi, доглядайте наших дiтей! Ми надiємось на вас, як на себе; сподiваємось, що нашi дiти будуть вмитi, не голоднi й не холоднi, не забудуть молиться богу... - промовила Марта. - Чи можна буде нам брать своїх дiтей будлi-коли, хоч на gразники, часом в недiлю абощо? - питали дами в начальницi. Турман подумала, глянула на сестру й сказала: "Вибачайте, будьте ласкавi! по наших постановах нам не можна пускать дiтей до батькiв... I вам, i дiтям треба буде повудиться трохи. Pour Ie reste n'ayez pas d'inquietude. Quoique d'origine francaise, de religion - Je suis orthodoxe" (За останнє не турбуйтесь. Хоча я й французького походження, але щодо релiгiї - я ортодоксальна (франц.) При тих словах дами вийшли од начальницi, зоставивши своїх дiтей. Вступаючи в прийомну залу, вони зустрiли ще зо три дiячi, котрi прибiгли подивиться на нових iнституток. То були класнi дами. Одна була дiвуля сорока год, друга була так само дiвуля сорока п'яти год, а третю, розведену з чоловiком, одна висока особа настановила за доглядачку коло аристократичної молоднечi. - En voila des draquons! (От дракони! (франц.) - промовила Турман, зоставшись сама з сестрою. - Des veritables ogresses, Dieu me pardonne! (Справжнi дикуни, прости боже! (франц.) - обiзвалась маркiза де Пурверсе. - Et les coiffures, grand Dieu! (А зачiски, боже! (франц.) - В їх на головах цiлi снопи пшеницi! - Де там снопи! Цiла рiза пшеницi! Ще й колоски шумiли, неначе на вiтрi! - Якi в їх талiї! Чи ти, сестро, примiтила? їй-богу, неначе банi на Софiйському соборi. А якi нотацiї вони встигли прочитать нам! Й щоб дiти були не голоднi й не холоднi... Неначе в нас тюрма, а я начальниця тюрми. - А самi, як дзвiницi! Чи ти, сестро, бачила, якi на їх рябi убори на шиї? Й по-французькiй коли б тобi слово! Так мене засоромили, що я думала от-от провалюсь крiзь землю. А знаєш, сестро, що вони сидiли з вiзитом трохи не од самого ранку! Ну, дракони! А ще просять, щоб я пускала до їх дiтей на святки! А дзус! - Поки-то виполiруємо їх дiтей!.. Якi манери! Яке дикунство! Ой боже, боже! Тимчасом як Степанида з Мартою виходили, за ними скрiзь зачинялись дверi. Вони поминули позолочену булаву в швейцара й виїхали з двора за залiзну браму. Брама слiдком за ними зачинилась. Аристократична обстава в iнститутi, аристократичнi маркiзи, розмова їх про мiнiстрiв, послiв, врештi швейцарова булава - все те обвiяло Марту й Степаниду якимсь вiянням аристократизму. Iдучи проз iнститут, вони все думали про аристократичну обставу: їм здавалось, що з одного iнститутського вiкна виглядає константинопольський посол, з другого - британський посол, з третього - мiнiстр, з четвертого - маркiза де Пурверсе. Приїхавши додому, Степанида навiть почала копiрувать маркiз. Дашкович увiйшов у кiмнату, як вона сидiла на канапi, i йому кинулось в очi, що жiнка вставала з канапи зовсiм якось iнакше, нiж було пєреднiше: неначе її з-пiд споду пiдводило пружинами, i потiм вона випросталась на ввесь зрiст. Воздвиженський, прийшовши додому, примiтив, що i його Марта встала з канапи помаленьку, неначе її хтось пiдводив пружинами, а потiм одразу витяглась, ще й голову пiдняла. Йому так i здалось, що коло неї от-от схопиться полум'я купини, добре йому вiдоме. Ольга й Катерина, зоставшись в iнститутi, почутили й на собi аристократичний вплив маркiз i iнших дiячiв. А найбiльше Ольга пiдпала пiд той вплив. Дуже гарна своєю вродою, ще й до того нагадуюча дочку iталiйськогої посла в Петербурзi, вона стала коханою вченицею в начальницi, в її сестри i в усiх класних дам. Як суха губка, вона всисала в себе той дух, що був розлитий дiячами в iнститутських стiнах. Класною дамою в тому класi, де вчилась Ольга, була маркiза де Пурверсе. Ольга бiгала за нею слiдком. Де Пурверсе мазала її й пестила перед очима цiлого класу. Ольжинi товаришки знали, хто найлюбiший маркiзi й Турманшi, i обожували Ольгу. Вони чули, як класнi дами хвалили Ольгу за красу, та й собi хвалили її в вiчi, звали її красунею, бiгали за нею слiдком, догоджали їй, щоб запобiгти ласки в маркiзи. Тодi як Ольга сiдала за рояль, її подруги, пустуючи, ставали перед нею навколiшки й складали долонi, звали її янголом, святою й iншими iнститутськими ласкавими словами. Ольга знала, що вона гарна, що перед її красою все схиляється, i думала, що й усi, i все мусить схиляться перед нею. - Яка велика, яка блискуча роль у свiтi жде нашу Ольгу! - часто казала Турман до дам так, що тi слова долiтали до Ольжиних вух. I Ольга вже звикла думать та марить, що її жде велика, показна роль у свiтi. Той свiт вона постерiгала вже по-iнститутському: той свiт здавався їй великим балом, з музиками, з танцями, з кавалерами в золотих еполетах, з послами турецькими й британськими, котрi здавались їй молодесенькими, надзвичайної краси паничиками, з русявими кучерями, як у янголiв. А скiльки , раз вона, потай од самої Турман, читала про такий свiт в французьких романах! I часто Ольга, заглядаючи в вiкна високого iнституту, нiби бачила в думках в городянських домах, за завiсами вiкон, доконче такий свiт! Про iнший свiт вона й не гадала i не хотiла знати. У маркiз тiльки й розмови було, що про мiнiстрiв, генералiв та про двiр, як звичайно буває в Петербурзi. Ольга чула ту розмову i якось думкою породалась з тiєю сферою, про котру тiльки й торочили маркiзи. Iталiйський посол здавався їй рiдним дядьком, якийсь старий князь вирiс у фантазiї нiби її дiд. Русявий британський посол здавався їй будущим тестем, котрого син, гарний, як сонце, та молодий, багатий, як подобає лордовi, буде її женихом. Сама Турман вже давно заступила в її фантазiї мiсце матерi, а двiрських дам вона мала за своїх тiток. Ольга чула дуже часто, що iнститут все одно, що унiверситет. I вона звикла ставить себе врiвнi з студентами унiверситету. Вона вважала себе просто за вчену людину i думала, що кругом неї в свiтi буде все нижче од неї розумом i просвiтою, окрiм послiв та двiрських дам. Ольга й Катерина зросли взапертi мiж стiнами iнституту. Їх рiдко возили по городi на гулянку, та й то в закритих екiпажах, кругом котрих скакали на конях жандарми! Раз Ольга побачила з вiкна карети сiльських українських прочанок в бiлих намiтках й українських селян в чорних смушевих шапках. - Що це за люди? Що то в їх на головах? Ой боже! Що то вони несуть на плечах у торбинках? - питали цiкавi дiвчата в маркiзи де Пурверсе. - Не знаю, не знаю, не знаю, - обзивалась до їх маркiза, задивляючись на гарного панка в високiм капелюсi. I вона справдi не знала, що то за народ, i по-якому вiн говорить, i що то баби несуть в клунках на плечах. В закритих стiнах iнституту в Ольги почала рано розвиваться фантазiя. Вона почала, iнститутським звичаєм, обожувать: обожувала спершу Турман i свою класну даму, потiм пробувала обожувать вчителiв, але їх старi й жовтi види швидко одбили в неї охоту до обожування. Iнституток нiколи не водили гулять по вулицях i в Царський садок. Мов тi птицi з залiзної клiтки, виглядали вони на вулицю крiзь залiзнi штахети садка. Раз Ольга наглядiла через штахети молодого чорнявого панича з довгими кучерями. Його лице так вразило її, що вона цiлий рiк "обожувала" його! I пiсля того часто її тягло до залiзних граток. Турман i класнi дами не звертали вваги на Катерину Воздвиженську, хоч вона вчилась навiть краще за Ольгу, лучче грала й мала дужчий голос. Катерина рано постерегла, що вона негарна, ще в перший свiй прихiд до iнституту, тодi, як Турман i де Пурверсе хвалили Ольгу й не вважали на неї. Тодi як iнститутки обожували Ольгу, Катерини нiхто не любив. Тим-то вона зосталась по душi лучча од Ольги. Вона була добрiша, ласкавiша. Фантазiяi не заносила її так далеко, в невiдомий аристократичний свiт; вона навiть не марила про послiв i двiрських дам, бо менше про їх чула. Прийшов час виходу Ольги й Катерини з iнституту. Турман, де Пурверсе, класна дама, розведена з чоловiком, i всi дiячки голосно жалкували за Ольгою, ходили за нею, пестили, цiлували. Турман шкодувала, що вона повинна вернуться до матерi. - Наша Ольга зробила б честь навiть при дворi! - часто казала Турман. - Яка шкода, що вона вернеться до своєї страшної мами! - казала де Пурверсе. - Я боюсь, що ми через рiiа через два навiть не впiзнаємо нашої Ольги! Степанида й Марта приїхали в iнститут i, подякувавши Турманшi й її сестрi за науку й працю, забрали додому своїх дочок. Ольга плакала, неначе її розлучали навiки з рiдною матiр'ю та з рiдними сестрами. Вона обiйшла а Катериною й зо всiма класними дамами весь iнститут, заглянула в усi закутки, перецiлувала все i всiх i, ридаючи, впала на руки Турман. Сама Турман все кахикала модним кашлем та затуляла рот хусточкою. Навiть Катерина трошки заплакала, покидаючи навiки iнститут. Ольгу вивели до екiпажа попiд руки i в сльозах посадили коло матерi. Турман просила її навiдуваться до iнституту й навiть писати до неї. Степанида й Марта привезли своїх дочок додому. Батьки стрiли їх на порозi й поблагословили. Ольга ввiйшла в залу, де вже окрасою зали був куплений для неї гарний форiеп'ян. Вона обiйшла всi батькiвськi горницi з очима, червоними од слiз. Батькiвськi покої, просторнi й гарнi самi по собi, довго ще здавались їй, пiсля дуже високих i свiтлих iнститутських покоїв, дуже низькими й тiсними. Ольга приїхала додому зрання в будень. Дашкович зараз поїхав на лекцiю, а Степанида пiшла до малих дiтей, а потiм господарювала в пекарнi. Ольга зосталась сама в залi. Вона довго сидiла й думала. Заплаканi очi трохи обсохли. Вона спробувала грать, але музика не йшла на її збентежену душу. Ольга пiшла B батькiв кабiнет i почала переглядать книжки: взяла в руки фiлософську книжку, розгорнула, читала, читала, слова не втямила й поклала; потiм достала другу книжку з черво-. ним корiнцем, з золотим написом. Вона думала, що та якийсь цiкавий французький роман, а то був Декарт[50]. Ольга розгорнула його, читала, читала, нiчогiсiнько не poзiбрала й знов поклала на голичку. Потiм їй попалась в руки iсторiя i так само не прийшлася їй до смаку. Врештi всього, їй влiзли в руки українськi пiснi. Вона розгорнула, подивилась, i їй здалось, що то писано по-церковнослов'янському абощо. "Якi все чуднi книжки в бiблiотецi мого тата, та все на якихсь чудних мовах", - подумала Ольга, передивляючись написи на корiнцях книжок. Швидко їй надокучило те; вона вернулась до другої кiмнати i почала граться з маленькими сестрами, але й те їй швидко остогидло. Ольга вскочила в пекарню, де куховарка сiкла м'ясо на столницi, а її мати, скинувши праз-никову одежу, в простенькiй буденнiй сукнi вешталась коло якогось пирожного. - Може, дочко, поможеш нам? - спитала мати, жартуючи, в дочки. - А ви думаєте, що нас в iнститутi не вчили куховарить? Ми дiжурили в пекарнi всi по черзi, - сказала Ольга. Одначе куховарська справа й обстава в пекарнi з димом, з духотою, з високою куховаркою, в котрої позакачуванi рукави одслоняли зборовi чорнi й товстi руки, зовсiм не сподобалась Ользi. Вона постояла, швиденько вискочила звiдтiль i побiгла в садок. В садочку було багато квiток. Кущi бузку й рожi розрослись попiд барканами i закривали їх навкруги од очей. Дорiжки були чистi й посипанi пiском. Ольга довго ходила по садку, нарвала пучок квiток. На свiжому повiтрi швидко обсохли її iнститутськi сльози. Сонце почало припiкать їй в голову. Вона почала нудиться, звикши в школi до товариства молодих подруг. i вийшла з садка на подвiр'я. Там погонич вичищав станю. - Пхе! - аж приснула Ольга, подивившись на таку прозу, i побiгла додому, трохи не наткнувшись на корову. Вона ввiйшла в покої, i знов її обхопило прозаїчне, буденне життя. Ольга почала нудиться й побiгла через вулицю до Катерини. Катерина сидiла з матiр'ю й шила сорочки для маленьких сестер. Ольга прожогом вскочила в покої з червоними очима. - Чи ти, Ольго, й досi ридаєш за iнститутом? - спитала її Катерина. - Чи вже ж ти так швидко забула його? - спитала в свою чергу Ольга. - Яка ж ти прозаїчна! - Забула, бо нема про що й пам'ятать; а плакать, то й зовсiм-таки нема за чим. - А мадам Турман? А маркiза де Пурверсе? - спитала Ольга. - Нехай вони собi здоровi будуть, - промовила Катерина так спокiйно, наче те все було давно минувше. - Чи вже ж тобi не жаль за такими добрими людьми? - Може, вони й добрi, тiльки не задля мене, - сказала Каїерина. - Сказати по правдi, я зовсiм не обожувала їх; вони менi аж обридли своїм чванством, своєю брехнею про послiв i за свою небувалу аристократичну рiдню. - Але ж їх обожував увесь iнститут! - Може, й усей, тiльки ке я, - тихо сказала Катерина, примiряючи сорочечку на маленьку сестру. - Одже ж я нiколи не згоджусь з тобою! - сказала з досадою Ольга. - Як швидко ти впала в прозу! Яка ти стала черства! - О, я хочу мерщiй вибить з голови iнститутський романтизм, - сказала Катерина. - Ходiм хоч пограємо в чотири руки, бо менi так важко, так тяжко на серцi! - сказала Ольга, важко зiтхнувши. Сестри посiдали за рояль i почали розбирать нову п'єсу, часто спинялись, вилiчували такт, мiркували, морочились та й годi сказали! Одна звертала провину на другу, i швидко вони побачили, що обидвi не винесли з iнстигуту путнього розумiння музики! Вони потомились i покинули грать. - Годi вже з нас тiєї поезiї! Давай браться знов до прози, - сказала Катерина, сiдаючи знов за шиття. - Що ж ми теперечки будемо робить? - спитала Ольга. - Будемо обiдать, а по обiдi будемо гулять в Царському садку, i вже не в iнститутських сукнях. - А в якiй одежi ми пiдемо в Царський садок? - спитала Ольга, дуже цiкава убраться в довге убрання, в котре вона ще зроду не вбиралась. . - Для мене все одно, в яке б не одягтись, - сказала Катерина. - Серце! душко сестричко! Прийди до нас та будемо вбираться вкупi! - просила Ольга, i її думка розвеселилась тим, як вона буде одягаться в довгу сукню. По обiдi Ольга й Катерина почали вбираться в довгi сукнi, довго вертiлись перед дзеркалом i надвечiр вийшли з своїми матерями гулять, їм було дуже незручно йти в довгих сукнях, в котрих шлейфи плутались i спиняли їх па ходi. Обидвi вони говорили по-французькiй. Їм чудiю було, що вони ходять попросту на вулицях, мiж усякими людьми, котрi сновигали поруч з ними i часом не звертали їм з дороги. Один мiщанин ненароком штовхнув Ольгу в лiкоть на тротуарi. - Он, лишко менi! Яке мужицтво! Якi киргизи! - пищала Ольга, обертаючись до матерi, котра йшла слiдком за нею. Жадiбними очима оглядали молодi дiвчата прохожих, неначе вони бачили їх вперше. Вони повернули на гору до пам'ятника князя Владимира[51], де ввечерi гуляло дуже багато людей. Вийшовши на високу гору, вокн стали проти самого пам'ятника, щоб перевести трохи дух. Над самiсiньким краєчком гори стояли рядками гуляючi люди й дивились на широку картину, котра полотном розстелялась сливе пiд самiсiнькими ногами. Внизу був спуск з Хрещатика на Подiл, по котрому валкою їхали екiпажi, рядками йшли й на гору i з гори прохожi. Ще нижче вилось шосе над самiсiньким днiпровим берегом, ховаючись за високою горою iк полудню. I там тяглись екiпажi й простi воловi вози. Ще нижче протiкав широкий синiй Новий Днiпро попiд самим Подолом. На Днiпрi стояли й плавали барки, плоти. Плисковатi широкi острiвцi, подiленi самовiлками й рукавцями, зеленiли лозами й сiнокосами. На їх цiлими купами жовтiли, синiли й червонiли лучанi квiтки. За Днiпром, за бiлою смугою пiску, на всi боки чорнiли бори до самого краю обрiю, скiльки можна було засягти оком, ледве пiдiймаючись в далеку Чернiгiвщину. Ближча смужка лiсу була зелена, дальша смуга була синя, а ще далi синiв i чорнiв лiс, неначе накритий тонким синiм покривалом, i зливався з синiм небом. На пiвнiч од Владимирового пам'ятника глибоко внизу лежгв Подiл з церквами й золотоверхими монастирями, вганяючись далеко плисковатим клином в Днiпро. На пiвдень од пам'ятника пiдiймались гори, де був розкинутий Царський садок, а пiд горою, в глибокiм яру, коло самого шосе, стояла висока колона старого пам'ятника Владимира. Сонце ховалось за межигiрський бiр, котрий од того став ще чорнiший, а далекi озерця на оболонi пiд тнм бором i рiчка Почайна[52] горiли, наче розтоплене золото. На тiй картинi блищали всякi фарби, якими тiльки можна було закрасити її: там було й синє небо, i синiй Днiпро, i бiла смуга пiску, чорнi бори й зелена оболонь, i зеленi острiвцi, i червоне небо на заходi, i червона, як жар, вода пiд чорними межигiрськи-ми борами. Судна на Днiпрi, екiпажi й прохожi на шосе, на спуску, на подiльських вулицях - все те давало жизнi тiй великiй картинi й зганяло з неї мертвий спокiй природи. Вечiр був тихий та ясний. На тротуарi, котрим були обвитi самi крайки гiр, обсаджених тополями, стояли ряднами гуляючi люди й милувались чудовим виглядом. Степанида й Марта й собi стояли з дочками проти самого пам'ятника. Хто тiльки виходив на гору, то дивився на молодих паннiв, а найбiльше на Ольгу. Ольга вже хотiла обернуться, щоб глянуть на свiй iнститут, на те вiкно, де пройшли її дитячi лiта, але не встигла вона знайти того вiкна, як її вразила дуже оригiнальна картина коло пам'ятника. На широких i високих схiдцях п'єдесталу сидiли рядками молодi паничi. То були студенти унiверситету. По їх блiдих лицях i очах, дуже веселих, по їх веселiй розмовi й жартах не трудно було вгадать, що та компанiя тiльки що скiнчила екзамени i, мабуть, щасливо скiнчила. Постава їх постатiв на схiдцях була дуже вольна i через те дуже грацiозна. Дехто трохи не лежав, дехто сидiв, пiдобгав-ши ноги, дехто простягнув їх на всю довжину. Деякi поскидали картузи й порозкидали по схiдцях. Бiльша половина з їх курила, лузала насiння, кусала горiхи, обсипаючи лушпинням чавуннi схiдцi й траву. Ольга обернулась, вгледiла той гурт i повернулась до матерi, промовивши. "Пхе! як вольно держать себе студенти!" - Пхе! - сказала й Катерина. - Пхе! неначе iнститутки нижчого класу! - додала Ольга. - Нема на їх нашої маркiзи! - писнула Катерина. - Наша молоднеча так розпустилась, що й ходить по вулицях небезпечно! - промовила Марта Сидорiвна. - Ще й насiння лузають! Чи ти ба! Неначе сiльськi парубки! - прикинула Степанида. - Мамо! який то бриль на одному студентовi! Чи провансальський, чи тiрольський! - аж крикнула Ольга. - Де там! То український бриль, мужицький! - сказала їй мати. - Пхе! Мужицький! А я думала, що тiрольський, - промовила Ольга. - Якби пак тiрольський, то ще б нiчого! - знов прикинула Степанида з фiлософською мiною. - Мамо! що то на одному студентовi? Така одежа, як на мужиках! - аж крикнула Ольга. - I такi широчезнi... Ольга не насмiлилась назвать тих широчезних шароварiв i зупинилась. - То мужицьке українське убрання, - промовила Марта Сидорiвна. - Бог зна, що буде далi! Швидко не можна буде по вулицях ходить! - сказала вона, важко зiтхнувши, неначе її на вулицi ждала смерть од тiєї української свити й бриля. - Але вони їдять надворi! - крикнули обидвi iнститутки. - Ой, mon Dieu! (Мiй боже! (франц.) Ото якби побачила наша маркiза! Поїдьмо в iнститут та розкажiм все чисто! Ото буде смiху! Жахаючись трохи демократичної групи молодих паничiв, обидвi панни, одначе, в душi милувались нею i милувались щасливими й веселими молодими видами. Вони самi так недавно скiнчили екзамен, скiнчили iнститут; так недавно гуляли на вольному свiтi, що та веселiсть приставала до їх, переливалась в їх душi. Їм обом заманулось пристать до того гурту, весело побалакать, пожартувать, але iнститутська наука маркiз паралiзувала їх душi, придавлювала молоду потребу молодого серця i все наводила на їх думку про iнститутську дисциплiну. Ольга спинилась на одному лицi, перевела очi на друге, на третє. Для неї було миле кожне молоде лице. Вона поминула одно повне, щокате лице з веселими очима, з широким ротом, з безневинним смiхом на губах. Те лице нiби говорило: "I нащо менi та краса картини, що розстелилась внизу, те небо й земля, тi люди! Хоч би вони й крiзь землю пiшли, менi було б байдуже! Я б їх вимiняв на одну добру сигару!" Ольга поминула й те лице i спинилась очима ще на одному: те лице було молоде, рум'яне, виразне, його рамами обхоплювали чорнi кучерi. Ольга тiльки що глянула на тi високi чорнi брови, тiльки що придивилась до чорних очей, i зараз впiймала самим серцем, самою душею їх промiнь, її молода голова аж запаморочилась. Вона ледве встояла на ногах i тiльки соромилась сiсти на обтесанi каменюки, що були покладенi рядком коло тротуару. Молодi паничi з схiдцiв смiливо оглядали паннiв, когрi проходили повз їх. Вони не поминули й iнституток. Всiм їм кинулась в вiчi Ольга своєю красою, своїми чорними локонами й блискучими очима. Кiлька з їх встало й побiгло навперейми поза пам'ятником. Мiж ними був i той панич з широким лицем. Вони раз пройшли коло їх, потiм, як дами рушили з мiсця, вони знов забiгли уперед i пiшли їм назустрiч. Ольга й Катерина бачили тi маневри, але не бачили мiж паничами тих високих брiв i чорних кучерiв. Весела група молодих студентiв знялась з п'єдесталу пам'ятника, наче зграя птиць, i почимчикувала з гори по кручених стежках, викладених цеглою. Студенти перебiгли через возвiз i побiгли ще нижче, до старого пам'ятника, так швидко, що на їх брилi й картузи тiльки манячили., Вони збiгли на шосе, i бiльша половина сiла на човни. Гребцi одчалили од берега, i три човни, повнi молодих хлопцiв, полинули по водi, доганяючи й переганяючи один одного. Випливши на середину Днiпра, студенти заспiвали хором українськi пiснi, їх молодi, свiжi голоси долiтали дуже ясно й виразно до гуляючих на горi. Студенти перевезлись через Днiпро, кинулись на зеленi сiножатi: деякi полiзли на гiмнастичнi драбини й стовпи, деякi почали гойдаться на гойдалках. Iнституткам дуже сподобалась така вольнiсть, така веселiсть, про яку вони й не чули i навiть не гадали в iнститутi. Вони й самi почутили, що їм хотiлось i побiгати, i поспiвать. Друга половина студентiв вернулась од Днiпра й пiшла до Царського садка. Ольга й Катерина слiдком за ними водили очима; їм бажалось впiзнать тi чорнi кучерi й високi брови, та вони не змогли впiзнать. То їм здавалось, що тi кучерi попливли на острiв i що найкращий голос в пiснi, високий i дзвiнкий тенор, виходив од чорних кучерiв; I то їм здавалос