ь, що голова з тими кучерями повернула в Царський садок на прогуляння. Ольга й Катерина з матерями пiшли на Хрещатик i попростували до Царського садка, де в Шато вже грав оркестр, а по широкiй долинi ворушились юрби публiки. Ольга й Катерина йшли несмiливо; їм здавалося, що їх не минає нi одне око. В Шато була велика гулянка. На афiшах було оповiщено, що того вечора спiватимуть в садку тiрольцi, потiм пускатимуть шар, а в кiнцi всього будуть запаленi бенгальськi вогнi й фейерверк. Народу зiбралось велика сила! Все Шато на долинi було залите масою публiки. Дармова публiка так завзято лiзла в Шато через частокiл, що полiцейськi москалi ледве встигали стягувать її за ноги. Вже смеркло надворi, а Ольга все озиралась, все оглядала всiх панiв i паничiв, якi тiльки йшли назустрiч, шукаючи очи- ма знайомого милого лиця, та все-таки не вгледiла його. На терасi дерев'яна платформа, де мали спiвати тiрольцi, вже горiла вогнями. Дзвоник дав сигнал, i публiка почала збираться до платформи й розсаджувалась по лавках, хто встигав зайнять мiсце; решта стояла цiлими купами. Вийшли тiрольцi й почали спiвать бiльше чудно, нiж гарно, нагадуючи своїми дуже довгими трелями неестетичне ревiння альпiйських коров або перегукування людей, що заблудились в горах i згукувались. Публiка давала браво, а студенти смiялися i свистали. Тiрольцi зiйшли з пiдмосток; там з'явивсь якийсь нiмець i почав лагодити свiй шар з помагачами. Шар прив'язали вiрьовками як слiд i почали сповнять його газом. Вже шар надувся й почав блищать в темнотi. Публiка ждала, що вiн от-от здiйметься й полетить, але шар почав сплющуваться так, що його боки позападали, як у самого нiмця. Шар луснув з одного боку. Публiка почала смiяться. Принесли зараз причандали й залiпили дiрки. На цей раз справа пiшла краще: шар надувся, тихо знявся з мiсця й почав пiдiйматься вгору. Публiка зашумiла, заляскала в долонi, закричала. Шар пiдiйнявся вгору - i почав осiдать додолу якраз над самiсiнькими лавками, де сидiла сила людей, де сидiли Степанида й Марта, з дочками. Вони пiдвели очi до неба i з великим страхом побачили, що просто на їх летить шар. Публiка по боках реготалась, аж за боки бралась, але на чию голову летiла бiда, тому було не до смiху! Молодi iнститутки шугнули з лави, мов птицi. Пiднявся галас, крик, навiть чути було плач. Дами позскакували й стрибали через лавки. Шар сiв на лавки якраз на тому самому мiсцi, де сидiли Дашковичка й Воздвиженська з дочками. Ольга й Катерина доскакали до краю й стрибнули просто на гурт: то була група студентiв, котру вони вже бачили коло Владимирового пам'ятника. Невважаючи на переляк, Ольга й Катерина побачили мiж студентами те саме веселе, велике лице, з широким ротом i веселими очима. Ольга спотання скочила, сама не знаючи куди, i просто перед собою побачила те гарне, виразне й рум'яне лице, котре так вразило її в серце! Вона впiзнала його по кучерях, по блискучих очах, i хоч була перелякана, але примiтила, що на тому чудовому лицi був рiвний з легким горбиком нiс, чудовi повнi губи, так виразно обведенi кругом, неначе хто обвiв їх пензлем. Вона додивилась, що губи були повнi, що на спiднiй губi була малесенька ямочка саме посерединi. Ольга додивилась, що на тому молодому лицi не видко було й слiду смiху, але навiть виявлявся жаль, що показували кiнцi верхньої губи, трошечки пiднятi вгору. Молодий панич побiг до неї назустрiч, подав руку й легесенько зсадив її додолу. Ольга подякувала йому й почула його чудовий голос, свiжий, дзвiнкий. Цей голос довго пiсля того вона все нiби чула в своєму серцi. Публiка знов загомонiла, потiм стихла й заворушилась, розходячись на всi боки. Оркестр загримiв i заглушив шум та гам народу. Молода група, знать, впiзнала iнституток, бо потяглась за ними слiдком i забiгала й переймала їх. Iнститутки добре бачили того реготуна, котрий кричав. "браво" просто їм в лице, як вони втiкали й стрибали по лавках, але чорнi кучерi знов десь зникли, i їх не стало видко. Просто проти Шато на темному зоряному небi чорнiв iнститут, пiдiймаючись на горi, наче темнi стiни твердинi. - Чи бачиш, Ольго, наш iнститут? - спитала Катерина. Задумана Ольга пiдвела голову й глянула на iнститут, чорний та темний, з темними рядками вiкон, темнiший од самої ночi. - Якi ми щасливi, що не виглядаємо з тiєї тюрми, а вже вольно тут гуляємо, як усi люди! - сказала Катерина, i справдi повна щастям волi мiж вольними людьми. - Подумай собi, Ольго, якби ми оце сидiли за тими чорними вiкнами й темними стiнами! Ольга пiдвела голову й справдi подумала за те, але та думка обвiяла її тахим холодом, неначе на неї повiяв вiтер з пiвночi. Натомiсть її всю освiтила й обiгрiла чудова мрiя про молодого чорнявого хлопця з темними очима, з свiжими малиновими устами. "I хто вiн? I якого вiн роду? I хто його батько-мати? - такi думки вертiлись в молодiй головi. - Чи побачу його коли, чи познайомлюсь? Чи любить вiн мене, як я його?" Так думала Ольга, йдучи попiд густими липами, втягуючи в себе пахощi квiток, що росли в клумбах гiрляндами. Тихiсiнький захiдний вiтрець, пахощi лiсу й ночi, свiт од зiрок, i веселi музики, i веселi люди навкруги - все те ворушило мрiї в молодiй фантазiї, будило щастя першої любовi в молодому серцi. Ольга вже дала в думцi романтичне ймення незнайомому, в думцi уявляла його сином багатого князя, уявляла його розумним i значним, веселим i щасливим. Вона вже не слухала Катерини, забула вже iнститут, його темнi стiни й темнi вiкна, забула на цей раз Турман i маркiзу та все нiби бачила тi кучерi, тi очi, яснi, як зорi, той носик, тонкий i рiвний, неначе виточений. Дзвоник задзвонив до лiтнього театру, що стояв у Шато пiд горою. Дашковичка й Воздвиженська зайняли для молодих дочок ложу. Молодi панни були веселi, оглядали ввесь театр. Вже пiднялась завiса, вже почали грать на сценi водевiль. Але Ользi було байдуже про сцену; її очi блукали по ложах, по партерi, та все по перших рядках. Їй здавалось, що вiн повинен сидiть в найдорожчiй ложi або в першому рядку крiсел в партерi, але його там не було Врештi, вона ледве змогла задерти голову, щоб подивиться на галерею й райок. На тiй високостi вона зараз впiзнала цiлий довгелецький рядок веселих студентських голiв. Мiж ними був веселий студент з широким ротом i здоровими зубами, а коло його сидiв поплiч знайомий красунь. Ольга не йняла вiри очам, щоб її мрiя, її iдеал сидiв так високо в театрi! Вона хотiла б на цей раз помилиться, та серце їй пiдказало, що вона не помилилась. Ще раз вона насмiлилась задерти голову, аж шия в неї защемiла, i, ой лишенько! її iдеал кусав горiхи малиновими устами перед усiм театром! Вона виразно бачила, як веселий студент насипав йому в жменю горiхiв! Ольга почувала, що її iдеал трохи стемнiв, як темнiє скло, коли на його впаде мокра пара. Вона насупила брови й тихо промовила: пхе! Завiса падала й знов пiдiймалась. Один актор грав дуже погано, так що в партерi почали смiятись. Галерея почала свистать, шипiти i так здорово тупотiла ногами, що Ользi й Катеринi стало трохи страшно. Настукавшись досхочу, в галереї почали смiяться й кричать: паскудно! невiрно! Деякi голоси кричали: браво! бiс! браво! Ольга пiдвела очi вгору й побачила, що крик, свистiння й тупотiння лилося-таки з того краю, де сидiла валка молодих студентiв, де сидiв красунь! - Пхе! - промовила Катерина. - Пхе! який сором! - сказала Ольга. - I сорому нема їм! - голосно промовила Степанида, гордо одвертаючи очi. - Вони театр завалять i нас повбивають! - голосно обiзвалась Марта. Одначе ж усi вони вийшли з театру живi й здоровi. Наостанку в Шато почали запалювать фейерверки й свiтить бенгальськими вогнями. Вся долина з публiкою, горами, лiсом i купами людей на горах блищала то червоним, пекельним огнем, то синiм, то снiго-бiлим. Вогнi запалювали зумисне на пригорку за купами дубiв i лип, котрi свiтились наскрiзь, неначе були вирiзанi з тонкого паперу або були вилитi з прозорого скла. Купи людей зверху здавались групами духiв на високих хмарах, помальованих усякими фарбами. Картина була невимовне ефектна й чаруюча, неначе взята з арабських казок "Тисячi й одної ночi"[53]. Обидвi панни стояли близько од того .мiсця, де схоплювались огнi, i коло самiсiнького вогню побачили знов ту саму купу веселих студентiв. Ольга знов упiзнала мiж ними свiй iдеал, облитий чудовим свiтом, i не зводила з його очей. Вже вона дивилась не на дерево, не на гори, а на тому виду ловила цiкавим оком усi сутiнки фантастичного сяева. Вже пiзно почали розходиться люди. Молодi панни вернулись додому такi щасливi, такi веселi, якими нiколи не зазнали себе в iнститутi! Старi батьки ждали їх i не лягали спати. Дашкович почав розпитувать в Ольги про iнститут, про науки, а вона все розказувала йому за Шато, театр та бенгальськi вогнi. - Що ж тобi казала начальниця на прощання? - питав батько в Ольги. - Не пам'ятаю, тату! - одказала Ольга. - Чи дуже плакала ти, як прощалась з подругами, з класними дамами? - питав цiкарий батько. - Не пам'ятаю, тату! - промовила Ольга, а думка її все вертiлася коло Шато й чорних кучерiв. - Чи весело ж гуляла сьогоднi? - спитав батько. - Ой, так весело, що я й зроду так не гуляла! Коли б ви, тату, побачили, якими вогнями горiли гори, лiс! Якi були фейерверки, якi були музики, якого багато було людей в Шато! Мабуть, увесь Київ зiйшовся слухать тiрольцiв! Якого я бачила... Ольжина мрiя про її чорнобривий iдеал трохи не вислизнула словами з язичка. Вона ледве схаменулась i почервонiла. I потiм довго вона розказувала разом з матiр'ю, як їм було весело, як нiмець пускав шар, як той шар трохи не спалив їх, падаючи на голови. Всi випадки з початку того дня; прощання з iнститутом, i сльози, i подруги, i маркiза - все те одiйшло в минувшiсть на кiлька рокiв, бо його заглушили музики, теагр, залили бенгальськi вогнi: бо його потопили на дно моря мрiї про чорнi кучерi, чорнi високi брови й малиновi уста. Ольга спала й бачила все те в снi. Їй снилось, неначе вона все гуляла й бавилась, доки свiт нового дня не розiгнав її мрiй. Того ж таки дня Степанида Сидорiвна, порадившись з Дашковичем, задумала зробить в себе вечоринку, щоб по-знайомигь свою дочку з кружком своїх ближчих знайомих. Їй хотiлось i дочку людям показати, i дочцi людей показать. Дашкович запрохував гостей, а Степанида Сидорiвна розпочала пекти й варить усяку їжу на вечерю. Пiд впливом вчорашнього веселого вечора, пiд впливом молодих надiй серця Ользi здавалося, що той вечiр буде якийсь не простий, буде такий веселий, яким його малювала її фантазiя. Їй здалося, що на вечоринцi повинно буть багато гостей, та все молодих i гарних; їй чогось здавалось, що доконче буде й той гарний студент, котрого вона вчора наглядiла в Царському садку. Зоставшись сама в кiмнатi, вона частенько заглядала в дзеркало i трохи засмутилась, що її лице зблякло од не зовсiм спокiйної ночi. Ольга двiчi бiгала до Катерини, щоб порадиться за убрання. Вони вдвох пробували перед дзеркалом, як би краще й моднiше зачесать голову. А незручнi в тому руки погано служили їм обом. Довго й довго вони морочились i скiнчили на тому, щоб розпустить коси локонами по плечах. Настав вечiр. До Дашковича почали збираться гостi. То були професори, та все не дуже молодi, та все з блiдими, засидженими видами. З ними поприходили їх жiнки й дочки. Ольга й Катерина привiтались до вченого кружка й почали слухать розмову. Розмова та, дуже суха або дуже вчена для молодих дiвчат, не зачепила їх цiкавостi. Вони слухали, слухали й трохи не поснули, пригадуючи собi iнститутськi лекцiї. Перейшли вони до дамського стола, але й жiноча розмова була не цiкавiша для їх. Жiнки судили якихсь незнайомих для їх людей i розмовляли про хазяйську справу. Ольга й Катерина почали дуже нудиться та все сподiвались, що далi буде щось цiкавiше й iнтереснiше. Вони ходили по залi, побравшись попiд руки, i їм здавалось, що от-от одчиняться дверi i сюди ввiйдуть молодi й гарнi паничi, тудою ввiллються згуки якоїсь чудової музики, що там заблищать тi чудовi очi й високi брови, котрi вони недавно бачили. А дверi не одчинялись: тудою й не думало влiтать те щастя, та радiсть, котрої так бажали їх молодi душi. Вже пiсля чаю почали приходить молодi паничi: прийшов один чорнявий i негарний урядовець, прийшло кiлька купчикiв з товстими червоними щоками, потiм увiйшли в залу зо три серби студенти. Пiзнiше прийшли ще три молодi студенти. Пiсля приходу молодих людей в покоях стало веселiше: почалися жарти, смiх, весела розмова. Швидко потiм старiшi посiдали грать у карти. Одна немолода дама сiла за рояль й заграла кадрилi. Студенти попросили паннiв до танцю. Ользi й Катеринi стало веселiше. Але все-таки вони сподiвались чогось бiльшого й кращого од того вечора, ждали бiльше розваги, веселостi i молодих людей кращих, i значнiших, i веселiших. Ольга розходилась в танцях. Iнститутськi мрiї загомонiли в її фантазiї. Вона згадала розмову Турман про аристократичнi бали десь в далекiй столицi, про ту розкiш, i її думка понеслась десь далеко, в якийсь фантастичний свiт. Вже було пiзно; в покоях стало душно й димно од сигар. Ольга й Катерина, взявшись попiд руки, перейшли всi покої й зайшли в Дашковичiв кабiнет. Там не було й душi. Ольга одчинила вiкно; в кабiнет полився свiжий вiтрець. Обидвi сестри, держачи одна другу за сухорляву дитячу талiю, сперлись на вiкно й виставили голови надвiр. - Але й кавалери! - сказала Ольга. - Ну, та й кавалери! - додала Катерина. - Як вони танцюють? Не вмiють гаразд навiть протанцювать рондо! Плутаються, як на точку мiщанки, - сказала Ольга. - Менi отой болгарище порвав сукню, i знаєш де? на плечi! - сказала Катерина й показала маленьку розпiрку на плечi, роздерту гудзиком од сiртука. - Вони нас покалiчать в танцях! Менi один настоптав на ногу! - аж писнула Ольга. - Я не хочу з ними танцювать! - Пхе! - сказала Катерина, закопиливши спiдню губу. - Ото, якби побачили Турман i де Пурверсе пашу компанiю! Завтра поїду в iнститут i все дочиста розкажу! Ото буде смiху! - сказала Ольга. - Ото буде лементу! - додала Катерина. - А професори, а урядовцi! А жiнки їх! За що вони балакають! Як вони повбиранi! Якi в їх манери! Ота товстуля як поклонилась, то аж присiла, ще й перехнябилась на один бiк. Ой, смiх, та й годi! - сказала Ольга й засмiялась. - Поїду завтра в iнститут i за все дочиста розкажу! - I менi не сподобалась їх компанiя! - сказала Катерина. - Ти тiльки придивись, чого вони поначiплювали на себе. Якi на їх простi квiтки, якi рябi сукнi! А чого в їх нема на шиях! I шнурочки якiсь, i стрiчечки, й намиста! На наших iнститутських зроду не побачиш нiчого такого. Поїду завтра i за все дочисiа розкажу! Ото насмiємося всмак! - сказала Ольга. - Що хоч, сестро, кажи, а тi двi купчихи, то, їй-богу, неначе їх годували для рiзниць! Такi товстулi та червонi! Мабуть, вони їдять дуже багацько. - Авжеж, трiскають багацько, бо в їх талiї... Чи то ж талiї! Ти тiльки придивись, що то за талiї! Я аж злякалась, як одна купчиха скинула мантиль. Якби ми вдвох обняли її руками, то нашi руки не зiйшлися б! - сказала Ольга, взявши для прикладу за руки Катерину й показуючи, яка-то там страшна талiя. - Я зовсiм не того ждала! А ти? - спитала Ольга. i - I я так, хоч i думала знайти дещо не пiдхоже до нашого iнститутського. Але вважай, що вони не були в iнститутi... - Як i нашi матерi, що й досi не вмiють добре говорить по-французькiй. - Я сама вивчу свою матiр, - сказала Катерина. - I де вже! Трохи опiзнилась, - додала Ольга, - так тiльки трохи, може, їх обполiруємо. - Ой! треба йти туди! - сказала Ольга, показуючи очима просто до дверей. - А треба, ще трохи потанцюємо. - I хочеться-таки тобi! - додала Ольга тоном трохи докiрливим. I обидвi вони, побравшись за тонкi талiї, пiшли через покої, де грали в карти, де було душно й димно, де ходили по залi кавалери, що так не припали до вподоби молодим iнституткам. Той вечiр знов облив холодною прозою життя обох iнституток. Вечiр здавався їм ще простiшим i бiднiшим пiсля недавньої гулянки в Шато. VIII Той гарний молодий студент, що так сподобався Ользi, звався Павло Антонович Радюк. Вiн родився в Полтавщинi, в селi Журбанях. його батько й мати були не дуже багатi, але заможнi полтавськi дiдичi й жили в селi Журбанях, котрi були розкиданi по степу i по невеличких ярках. Невеличкi хати, мiж котрими було багато мазанок, скрiзь розбiглися, як овечки, i яро одрiзнялись од зеленого степу чистими й бiлими стiнами. На хатах покрiвля була з татарського зiлля й високої осоки, котрою були вшитi крокви на пiваршина в товщину. Мiж бiлими хатами й зеленими вишниками високо вгору пiдiймались колодязнi журавлi. Кругом Журбанiв цiлими рядками стояли невисокi вiтряки, та все з шiстьма й восьма крилами, котрi виразно малювались кружалами на синьому степовому небi. Зелений садок коло панського двора, вiтряки й бiла церква спиняли на собi очi серед рiвного степу. Кругом Журбанiв на всi боки слалось нiби степове безкрає море, а над степом розстелялось синє безкрає небо. Очi тонули на всi боки в сизiй та зеленiй далечi, котрiй, здається, кiнця нiгде не було. Панський будинок стояв край села, в садку, недалечке од церкви, пiдля вигону. Будинок був невеликий i невисокий. Навкруги його була галерея попiд стрiхами, а в садок висгупав круглий ганок, чи тераса, густо обплетена виноградом. Кругом тераси були повироблюванi клумби для квiток. Мiж клумбами i скрiзь по садку вились чисii дорiжки, посиланi жорствою й пiском. Перед домом був широкий двiр, такий широкий, що возл ледве встигли протерти кругом йою вузьку дорогу. Серед самого двора росла трава й степовi квiтки, наче в лузi. Косарi косили там сiно, як на сiножатi. На тому дворi далеко з другого боку стояли хаги для челядi й станя, за хатами були довгi кошари для овець, широкi загороди й повiтки для товару. Все те добро Радюкiв батько взяв за своєю жiнкою. Надеждою Степанiвною Iскрою. Старий Радюк, Антiн Антонович, вийшов з людей небагатих. Вiн був син козака, i по смертi батька й матерi йому достався батькiвський хутiр недалечке од Журбанiв. Вiн служив в вiйську в гусарах, покинув службу i спочивав у своєму хуторi. Вернувшись у свiй хутiр, Антiн Антонович не думав жениться, бо й не було на кому жениться в цiлiй околицi. Кругом в хуторах i селах було дуже багацько паннiв, але хуторянки не подобались йому. Вiн дуже багацько на своєму вiку бачив усяких людей i не мiг вподобать собi хоч i гарних, але трохи простих полтавських хуторянок. Зате ж вiн сам був iдолом для всiх сусiдських паннiв. Радюк був колись дуже гарний з себе! Високий на зрiст, рiвний станом, з чорними кучерями, чорними бровами, блискучими веселими очима й повним лицем, вiн був гарний, як чорнобривець, i мав силу причаровувать до себе серце кожної молодої панни. Смiливий, як козак запорожець, трохи причепливий, як москаль, вiн мав надзвичайний дар розмови й оповiдання. Вiн усе розказував українськi народнi анекдоти, смiшнi, повнi жарту й юмору, знав їх без лiку, мiг розказувать цiлий вечiр, другий вечiр, тиждень i все десь їх набирав, неначе витрушував з якогось безоднього мiшка. Пробуваючи на Українi по селах i хуторах, вiн наслухався їх од народу, мiж панами й духовними, мiж селянами й городянами, i знав їх бiльше, нiж Шехерезада знала казок. Вiн розказував їх чудовою українською мовою, плавкою, повною квiток поезiї, чому позавидував би найкращий оповiдач. Вiн умiв так смiшно розказувать, що всi реготались, аж за боки брались. Вернувшись у хутiр, вiн незабаром розворушив усю околицю й розвеселив її. На хуторянських вечорах, де було по кiлька десяткiв паннiв i нi одного панича, його ждали, як бог зна кого. Всi сiдали кругом його, роззявляли роти, смiялись i слухали його оповiдання, доки вiн не договорювався до анекдотiв, трохи соромiцьких. Тодi панни червонiли, втiкали, а Радюк починав розказувать пресмiшнi оповiдання про жiнок та чоловiкiв, про циган, про москалiв. На хуторянських вечорах Радюк поводився трохи по-сiльськiй, мов на вечорницях, любив часом ущипнуть будлi-яку панну за палець або здавить за руку, часом грався з паннами горiхами в чiт та лишку, кидався насiнням i гальками з хлiба. Панни не сердились на його, бо всi любили його, i кожна мала надiю вийти за його замiж. Де на вечорi не було Радюка, там було сумно й невесело. Тiльки ж його вороний кiнь влiтав у браму i його чорнобриве лице з'являлось перед вiкнами, всi гостi ворушились, веселiшали, а панни червонiли, побачивши його чорний гусарський вус i чудовi, веселi, блискучi очi. Радюк любив сусiд таких, як сам: веселих i говорючих, i страх як не любив пiчкурiв i мовчунiв! Вiн своїм цiкавим язиком подавав прiзвища усiм сусiдам: одного продражнив посмiтюхою, другого печеною морквою, одну панiю назвав макухою. Такi прiзвища й зостались за ними в околицi. I невважаючи на те, сусiди не сердились на його, бо знали його як людину добру, хоч i цiкаву на язик. Саме тодi скiнчила харкiвський iнститут Надежда Степанiвна Iскра й приїхала в Журбанi. Кiлька рокiв минуло, як до неї присватувалось багацько женихiв, але всi вони взяли гарбуза. Iскра була гарна, хоч трохи блiда й сухорлява. Лице її було щиро класичне, очi темнi. Вона трохи вередувала, вибираючи женихiв. За неї почали говорити в хуторах i судили та обносили її таки добре. - Що там за цяця приїхала в Журбанi з харкiвського iнституту? - питали в Радюка хуторяни. - Чи вже ж пак ви не насмiлитесь приступить до неї? - А давай спробую приступить! - гукнув Радюк i, причепурившись, вбравшись в офiцерський мундир, вiн поїхав в Журбанi подивиться на ту iнститутську цяцю. Приїхав Радюк i... зараз заполонив серце харкiвської iнститутки! Забряжчав пiдкiвками, наговорив-наказав, насмiшив старих своїми веселими оповiданнями i причарував серце молодої чорними очима й веселою розмовою. Молода Iскра, вихована по-французькому й по-московському, слухала й не могла наслухаться українських юмористичних оповiданнiв, розказаних червоними устами, приправлених жартами й смiшками, ще й блискавкою орлиних очей. Гарна з лиця, з чудовими очима, вона сподобалась Радюковi, а Радюк їй, i незабаром вона вийшла за його на великий смуток всiм хуторянським паннам. Радюк покинув свiй хутiр i оселився в жiнчиному домi, в Журбанях. В їх родився старший син Павло. Старi Iскри любили свого зятя, як сина, обнiмали, цiлували його, нудились за ним, як його довго не було в господi. Вiн розвеселив їх на старостi лiт, смiшив своїми оповiданнями до самої смертi. Його жiнка трохи аж сердилась, що всi так липли до чоловiка. Породивши кiлька дiтей, вона стала нервозна, часом сердилась без причини, нi з сього нi з того починала гримать на Радюка. На її бiлих висках почали свiтиться тонесенькi синi жилки; лице її стало блiде й змiзернiло, а нiс став ще тонший. Невеличка недогода часом дуже сердила її. Радюк нiколи не вважав на те i зараз починав розказувать їй анекдоти. Вона тодi пiдiймала очi, прислухалась i зараз-таки починала осмiхаться. Цiлий рiк Радюк манив її такими жартами й наводив на неї добрий юмор. Радюк дуже любив свого синка Павлика! До дочок якось не так горнулось його серце. Вiн не спускав його з колiн, няньчив його, як найпильнiша нянька. Павлик скуб його за волосся, смикав за вуса, а батько ще пiдбивав його, пiдставляючи голову й лице. - Ну, сину! пустуй по хатi! - казав Радюк синовi, i син пустував, бiгав, а батько тiшився, любив цiлi години дивиться на його пустування, садовив його собi на шию, бiгав з ним по горницях. Син почав переймать од батька деякi анекдоти. - Боже мiй! Що ти витворяєш? Ти зовсiм збавиш дитину! - починала гримать Радючка. - Не бiйся! Я твоїх iнституток не зачiпаю; не зачiпай i ти мого гусарина! Правда так, гусарине? - казав Радюк, щипаючи за щоку свого Павлика. - Правда так, гусарине! - промовляв хлопець, щипаючи так само батька за щоку. - Чи ти малий, що не тямиш, як треба обходиться з дiтьми? - бiдкалась жалiбним голосом Радючка й починала сердиться скривившись. - Ож слухай сюди! Ото була собi така жiнка, що нiколи доброго слова не сказала чоловiковi. Що чоловiк не скаже, то вона все робить навиворiт. Чоловiк каже - образи, жiнка каже, - луб'я! Вiн каже - ячмiнь, вона каже - гречка. Ото сама жiнка сидить дома, а його все шле в поле та дає йому сухарi та цибулю, сухарi та цибулю. Раз чоловiк примiтив, що жiнка напекла свiжого хлiба, спекла собi на обiд курку й налила пляшку горiлки. Бачить вiн те та й каже: "Гляди ж, жiнко, хоч сьогоднi не кидай менi в мiшок свiжого хлiба!" - "Ба вкину, трясця твоїй матерi!" - "Та не кидай же хоч тiєї печеної курки!" - "А тобi що до того? Вкину, вражий сину, тобi на злiсть!" - "Та хоч не кидай же пляшки з горiлкою!" - "Ба вкину! Таки вкину! Сiм болячок тобi на печiнки!" - сказала жiнка, ще й кулак об кулак ударила i все те вкинула чоловiковi в мiшок. "Та хоч не пiддавай же на плечi!" - "А тобi що до того! Як схочу, то й пiддам! Таки пiддам тобi на злiсть!" - I вона вхопила мiшок, пiддала чоловiковi на плечi й випхнула його з хати в потилицю. Радючка потроху прислухувалась до того оповiдання й потiм забувала про свiй гнiв i починала смiятись. Тим часом Павло пiдростав. Сама мати почала доглядать дiтей, i виховання дочок добре вдалося для неї. Вони держали себе зовсiм ненатурально, як звичайно було в той час; вмiли розмовлять по-французькiй i по-руськiй i не вмiли гаразд i слова сказать по-українськiй. Не так було легко для матерi доглядать свого сина. Вона побачила, що мусить вести вiйну за виховання сина з наймитами, пастухами й мужицькими хлопцями. Синок нiяк не хотiв стерпiть тих форм, в якi хотiла вкласти його мати, пручався з їх, викручувавсь, все втiкав потаєнцi з свiтлицi до наймитiв. Наймити казали йому казок, спiвали пiсень. Вiн навчився од їх українських пiсень, вивчився чудово говорить по-українськiй, на диво й на жаль матерi, i часом цiлий день сидiв коло парубкiв, дивився, як один рубав дрова, другий стругав стругом або довбав долотом на дриветнi. Мати загадувала няньцi привести його, прибирала його, чепурила, зачiсувала, а Павлик, вибравши годину, знов утiкав до наймитiв, бiгав по степу, гуляв там в гилки, в цурки, дер горобцi в повiтках, їв козельки, щавель i раз прибiг до батька й принiс пучок козелькiв i повне гнiздо горобиних голоцюцькiв. - Тату! Ось я тобi гостинця принiс! - говорив хлопець до батька. - Понеси, сину, того гостинця своїй матерi. - Коли я, тату, тобi принiс! I Радюк брав сина на руки вкупi з горобиним гнiздом i козельками, цiлував його замурзанi щоки, невважаючи на його волосся, де було повно соломи, на штанцi, зеленi на колiнцях, на оксамитову куртку, замазану смолою. Саме тодi ввiйшла в кiмнату Надежда Степанiвна. - Боже мiй! Що то вийде з того хлопця! - казала вона, здiймаючи руки й оглядаючи синка. - Боже мiй! Що це в його в руках? - Пташки! - казав син. I тi пташки повипадали з гнiзда на пiдлогу й цвiрiнькали, роззявляючи червонi дзьоби з жовтими заїдами. - А це що в тебе? - Козельки! їх можна їсти! От нате, мамо, покуштуйте! - Борони тебе боже! Не їж! - кричала мати, вириваючи козельки з його рук. - Не бери руками, бо руки замажеш! Надiнь рукавички! - казав Радюк, подаючи їй й справдi рукавички. - I що вийде з того хлопця! - Гусарин вийде, як його батько! - промовив Радюк. - А я, тату, знаю казку про пiвника й котика! Мене Панько навчив. "Був собi котик та пiвник. Вони жили собi в лiсi в хатцi, як рiднi брати. Ото раз котик пiшов в лiс та й каже пiвниковi..." Мати прислухалась i витрiщала з дива очi: хлопець розказував українською мовою мужицьку казку. - Розказуй, сину, далi! Ну, що вiн казав пiвниковi? - Чи є в тебе хоч крапля розуму? Ти зовсiм зiб'єш з пантелику дитину! - кричала жiнка на Радюка. - Дай його сюди. I вона брала Павлика, загадувала няньцi надiть на його чистi штанцi, вмить та зачесати. Але Павлик знов давав гарту тому убранню, втiкав до хлопцiв в надвiрню, опрiчню хату, переймав пiснi й казки i ганяв з пастушками. Село, сiльське народне життя втягнуло в себе дитину. Не дуже великi достатки не давали матерi обставить сина гуверньорами й зовсiм одлучить од народу, як то буває в наших багатших панiв. Павлик пiдбiльшав, i його одвезли в київську гiмназiю. Там вже не було нi Журбанiв, нi журбанських наймитiв, нi пастухiв. Там була iнша сфера, iнше життя. Великоруська мова панувала в школi. Павчик вернувся додому на вакацiї, стративши й самий слiд Журбанiв, слiд української нацiональностi й мови. - Хтось дуже добрий вигадав оту школу! - казала Надежда Степанiвна, вiтаючи синка. - Тепер гарно й подивиться на хлопця! I говорить як треба, i до пастухiв не горнеться. - Ти б одвезла його в iнститут! - обiзвавсь Радюк. - А ти б хотiв, щоб iнститутки горобцiв дерли та вчились мужичих казок? - Та хоч би й горобцiв лякали на городi, як опудала, то все б таки була якась користь! Чи не чула ти, як одна попiвна, вернувшись з київського пансiону, пiшла на тiк, побачила там граблi та й питається в молотникiв: "Що це таке чудне та смiшне? Я й зроду такого дива не бачила". - "От наступiть, панно, на зубцi, то воно само скаже, як його звуть", - каже молотник. Вона й наступила, а граблi як пiдведуться та лусь її в лоб! "А, проклятi граблi! Як мене здорово вдарили!" - крикнула вона. "А бачте, само сказало!" - казав молотник. Потiм вона заглянула в пекарню. Дивиться, аж на стiнi висить сито. От вона й питається в наймички: "Що це в вас таке чудне? Я вперше зроду бачу таке диво! Що ви ним робите? Чи рибу ловите, чи що?" - каже вона та все повертає його на двох пальчиках. А сито лусь її по носi! "Ой каторжне сито! Як же мене здорово вдарило!" Чи не хочеш ти й з нашого Павлика зробить такого митця, як була та попiвна? - Я тобi скажу от що: чи не знести б нам оту опрiчню хату для челядi з двора? Може б, дiти не бiгали до слуг? - Як не маємо чого робить, то й знесiм! Чи не чула ти казки, як було собi три брати: два розумних, а третiй дурень. От i подiлились вони батькiвським добром. Старшi й кажуть меншому: "Ми ж вiзьмемо воли, корови й хату, нащо вони тобi здались? А ти собi вiзьми ступу". Дурень думає: "I нащо менi й справдi тi воли та корови, той клопiт? Вiзьму лучче ступу; одначе вона не їсть i не п'є". От i взяв вiн ступу та й понiс, та все носиться з нею, та носиться, не знає, куди її приiулить... - Бозна-що ти верзеш! - казала жiнка, осмiхаючись. - Нащо й хату переносить, коли ти сам гаразд навчиш сина усьому. Ну-ну! Та що зробив той дурень з ступою? - питала вона, цiкава знать кiнець тiєї казки. - Що зробив? Носився, носився цiлий день i зайшов з нею аж у лiс. Коли це настала нiч, стало поночi, а вiн i думає: "А що, як я засну, а хтось прийде та вкраде ступу? Полiзу я на дуба та й ступу потягну з собою". А що? Чи хороша моя казочка? - Хороша-прехороша! - сказала жiнка, смiючись. - I ти кажеш - хороша, i я кажу - хороша. Був собi чоловiк-нетяжка, а на йому синя семряжка, на головi шапочка, а на спинi латочка. Чи хороша моя казочка? - Та хороша! Тiльки кажи далi. - I ти кажеш - кажи далi, i я кажу - кажи далi... Був собi чоловiк-нетяжка... - знов починав Радюк, жартуючи, поки жiнка не забувала про ту надвiрню хату, i про челядь, i про мужицький вплив на свого синка. Павло скiнчив гiмназiю дуже добре й пiшов в унiверситет. В унiверситетi почалось для його нове життя. Європейськi iдеї почали вже заходить з наукою i все бiльше та бiльше розходились помiж молодими людьми. Молодий Радюк вперше озирнувся на свiт божий своїм власним розумом, вперше почав думать своєю головою i почутив, що вiн переродивсь. Павло Радюк наймав собi невеличке житло на Старому Києвi. Вiн мав одну невеличку кiмнату й жив собi сам не багато, але й не бiдно по своїх середнiх достатках. Все життя, всi думи молодого Радюка можна було постерегти по обстав! його кiмнатки. На канапi, на етажерцi, на столi й на вiкнах були розкиданi книжки й ноти. Кiлька книжок лежало купою пiд канапою. На всяких мiсцях лежало з п'ягь розгорнутих книжок i журналiв, котрi Радюк читав разом. Там були книжки українськi й руськi, французькi й нiмецькi. Європейська просвiта, європейськi iдеї - все те заразом наплило в його голову, зачепило всi його думки. Вiн разом хотiв усе те прикласти до життя свого народу й України. На другому столi лежали збiрники українських пiсень, лежали розгорнутi нотнi листки паперу, де були початi українськi пiснi. Радюк заводив їх у ноти, бо вмiв грати на скрипцi, що висiла на стiнi над столом. Вiн думав i за нацiональну музику, i за просвiту народу, бо на столi валялось кiлька книжечок для народу й народних шкiл. Багато дум тривожило молоду Радюкову голову в тiй хатинi! I вiн почував у собi силу й потяг до того, щоб розкину гь свої думи мiж людьми, подiлиться ними з своїми товаришами. Товаришi часто сходились до його. За стаканом пива або чаю вони багато дечого переговорювали мiж собою. Часто дуже пiзньою добою розходились товаришi од Радюка додому, i не один молодий хлопець виносив з собою гуманну iдею й прихильнiсть до людей, до народу, до України. Молодий, говорючий Радюк був ватажком мiж своїми близькими товаришами, бо його всi любили за розум, добрiсть i щирiсть. Його знали й професори, i Дашкович запросив навiть до себе, до свого кружка. Проворний, веселий, говорючий, Радюк скрiзь встигав побувати й побалакать. Вiн почував у собi велику силу й завзятiсть. Здавалось, вiн був тiєю силою вiтру в природi, що має призначення розносить з собою насiння всяких рослин i на степи, i на пiски, i за моря, i на високi гори. Сидячи в себе в кiмнатi з молодими товаришами, Радюк часто мiряв свою Україну мiрою європейських iдей, i на його находив i страх, находила й злiсть. Молодi Радюковi товаришi з надзвичайною смiливiстю перетрушували ввесь уклад життя, перебирали, як по пальцях, всi свої пергднiшi старi погляди, позиченi в батькiв, в дiдiв, в школi, у вчителiв. I їм не було спину в чотирьох стiнах, в темну нiч, мiж душами й серцями, однаково молодими й смiливими. Тодi Радюк складав свої пересвiдчення. Було лiто, i настали вакацiї. Радюка ждали в Журбанях щодня. Мати понапiкала й понаварювала. Наближався вечiр, i вся Радюкова сiм'я зiбралась на терасу пити чай i виглядать Павла. Чимало минуло часу, i велика змiна сталася з старим Радюком i його жiнкою. Радюк сидiв коло стола, сивий, аж бiлий, але його лице було й тепер гарне й свiже. Здається, задля його лиця не було старостi: такi швидкi були його очi, такi червонi уста, такi рум'янi повнi щоки. I тодi, як старiсть присипала снiгом його волосся на головi, вона не насмiлилась доторкнуться до чорних великих вусiв, котрi мали великий контраст з сивою головою. Радюк анiтрiшки не стратив веселостi та охоти до оповiданнiв i балачки. А його жiнка дуже подалась, помарнiла, змiзернiла, зблiдла; її щоки позападали, i колись класичний нiс тепер аж надто видався з лиця, загострився по-старечому. Сонце спускалось. Надворi було тихо й тепло, як бував в жнива. Пiсля довгого, як море, лiтнього дня все на свiтi нiби потомилось. I сонце нiби знехотя йшло на одпочинок, дерева стояли неворушно. На полi на пригорках важкi волотки проса, повнi, стиглi вже колоски пшеницi понахилялись додолу i нiби вже дрiмали. Птицi мовчали. Було якось тихо й мертво надворi, нiби само небо вже дрiмало. Прямо з тераси було видко шлях, котрий вибiгав з зеленого степу й ледве примiтне спускався в село возвозом з пригорка. Вже й череда перейшла; тiльки шляхом ледве плуганились двi корови, одбившись од череди. Радюк почав розморлять з жiнкою про хазяйство; але розмова його все рвалася, його думка давно полинула в степ шляхом - виглядать сина. Вiн пив чай i очей не зводив з того битого шляху. I його жiнка держала стакан чаю в руках, а задуманi, втомленi очi повернулись до степу, до синього неба, туди, де стояв Київ. Навiть малi дiвчата не пустували й вгамувались, неначе й їх думки злились докупи з думкою батька й матерi. Наливаючи чай, Надежда Степанiвна щовечора ставила на стiл зайвий стакан. I тепер вона налила всiм по стакановi й поставила один порожнiй; навiть вкинула туди грудочку сахару. Радюк подивився й промовив: - Для гостя наготувала! Радючка навiть не обiзвалась, тiльки її очi знов потягло в степ, туди, де ховався й зникав битий шлях, де стояв Київ. Вона тихесенько зiтхнула. Замiсть жартiв Радюк i собi легенько зiтхнув. В їх була одна думка, одно почуття. Мати думала-гадала про долю сина: яка-то колись буде його жiнка, i де вiн її вiзьме, i якi в неї колись будугь унучата, i чи буде вiн щасливий в парi з молодою жiнкою. А батько думав, як-то там синовi вдалися екзамени, i як вiн скiнчить курс, i яку собi службу дiстане, i як йому вдасться на тiй службi: чи осмiхнеться до його доля, чи, може, недоля буде слiдком ходить за ним на довгiй нивi життя. I всi тi думи вони обоє нiби читали на далекому небi, на сизому степу, де вiн зливався нiби туманом з синiм небом. Туди тягло й поривало їх очi й їх думи. Коли це з степу неначе випливла жидiвська балагула, напнута бiлим полотном. В балагулi стримiло з десять голiв, натиканих по всьому возi вздовж i впоперек. Балагула скотилась в ярок i наробила своїми брязкалами багацько шелесту серед тихого села. Серце в батька й матерi швидше закидалось. Одначе балагула загула проз панський двiр, i швидко не стало чуть нi гудiння, нi брязкання. - Мабуть, жиди поїхали в Полтаву на ярмарок, - тихо промовив Радюк. - Мабуть!.. - ще тихiше обiзвалась Радючка й зiтхнула. Вже сонце стало на вечiрньому прузi над самим степом. Коротке гостре промiння заквiтчало його навкруги, неначе кругом його стирчали натиканi ножi, розпеченi в огнi. Тихий свiт лився по степу. Ввесь степ червонiв проти сонця, нiби вкритий червоним туманом, i той туман неначе широкими завiсами спадав з сонця й розтягувався все ширше та ширше по степу без кiнця. А сонце блищало на вечiрньому небi якимсь чудовим оком, котрому нема нiчого рiвного в свiтi! З гори знов почало з'їжджать двi повозки, запряженi добрими кiньми. Пiддурене серце батькiв якось не вiрило й не ждало нiчого. Вони думали, що й тi вози поминуть Журбанi й не привезуть коханого сина. Вози стали на подвiр'ї, i до Радюкiв на терасу ввiйшло кiлька сусiд-дiдичiв, щирих приятелiв. Вони знали, що в Журбанях сподiвались молодого Радюка, i приїхали навiдаться, розпитать про Київ, про новини. Вони привiтались до хазяїна й хазяйки й почали розмовлять, ал розмова якось не йшла на душу Радюкам: їм обом так бажалось думать й ждати на самотi. - Чи нема й досi сина з Києва? - спитав один сусiд. - Нема. Ждемо й не дiждемось. Дай боже, щоб ви були добрi на почин в цей вечiр, - промовив Радюк якось смутно. Тимчасом як гостi розмовляли й пили чай, молодий Радюк приїхав у двiр i, розпитавши, що вся сiм'я п'є чай на терасi, пiшов туди навпростець через садок. Вся сiм'я Радюкiв i всi гостi побачили, що через садок до тераси смiливо йшов якийсь сiльський парубок, але такий гарний, так гарно убраний, неначе на театральнiй сценi. На молодому парубковi була, правда, проста чорна свита, але пошита не сiльським кравцем. Зате ж сорочка була вишита заполоччю з шовком. Всi груди й комiр були залитi червоними мережками. Червона стьожка й застiжка були оксамитовi, на головi бриль був солом'яний, але не простий. Синi шаровари були широкi. Чудовий парубок з такою красою лиця, про яку розказують в казках, йшов просто й смiливо до тераси, як людина, дуже вхожа й близька до хазяїнiв. - Який гарний парубок! - сказав один гiсть. - Який вiн схожий на нашого Павла! - промовила Радюкiвна. Радюк i Рад