н обминав ти й ви, бо догадувавсь, що може помилиться. Дувидовi очi бiгали, бiгали i не знали, де дiтись. - Чи почастувать? - якось-таки Дувид наважився, врештi, спитать Радюка. - Нехай потiм; трохи одпочину. Дувид перестав пхаться з людьми та все скоса та скоса поглядав на Радюка, ще й жiнцi щось шепотiв на вухо в кiмнатi. Рухля виглянула з кiмнати, запнута пiд бороду шовковою бiлою хусточкою, гарна, б.iла, з тонким носом, з чорними рiвними бровами; блиснула вона карими очима й знов мерщiй одхилилась за дверi, аж золотi сережки заколивались. Чоловiки й молодицi входили й виходили з шинку, балакали, пили, навiть не глянувши на Радюка. Коли це в шинк увiйшов мблодий парубчак в крамнiй сiренькiй козачинi, в чоботях на колодочках. Чорне густе волосся на головi було примазане, аж лиснiло. Продiль був роздiлений збоку, шия була зав'язана червоною з квiтками хусткою пiд викладчастий комiр. Козачина була застебнута на грудях жовтим блискучим витертим гудзиком. З-пiд козачинi! виглядала на грудях ситцева жилетка. З темного смуглявого виду темнi очi поглядали згорда на селян. Парубчак увiйшов у шинк, скинув картуз i подав Дувидовi руку. Парубчак був такою загадкою для Радюка, як Радюк був загадкою для Дувида. Вся постать парубчака пригадувала трошки Радюковi вчителя в школi. - Шулемехом, Дувиде! - промовив парубчак до Дувида й ляпнув його по долонi та й подав руку. - Шулемехом, панi Терешку! - обiзвався Дувид i зирнув скоса на Радюка. - Як ся маєте, Дувиде? - промовив парубчак. - Так собi... живемо до котрого часу. - Моє поштенiе! - гукнув парубчак до Радюка, пiднявши вгору долоню. Радюк простяг до його руку. Парубчак зиркнув на бiлу руку, глянув Радюковi в очi й зараз схаменувсь. - А менi чомусь здалось, що це наш Авксентiй! - промовив парубчак якоюсь покалiченою мовою, бо вiн силкувавсь говорить по-великоруськiй, хоч говорити до ладу не вмiв. - Чи ви тутешнi, журбанськi? - спитав Радюк. - Ми тутешнiї, здешнiї, - промовив парубчак, хитаючи головою. Те ви вiн почув вперше на вiку. Воно його так i пiдняло пiд саму стелю, бо вiн думав, що вже давно заслуговував те ви. - Чи не з мiщан ви часом або чи не з козакiв? - Може, з мiщан, а може, й з кращих од мiщан. - Та бреше вiн! Не слухай його, хлопче, бо вiн сiрий мужик: його в селi дражнять Бубкою, - гукнув один чоловiк до Радюка. Парубчак почервонiв, насупився й промовив: "Може, мого батька й дражнили Бубкою, а мене вже то й не будуть". - Ба будуть, бо ти таки Бубка й Бубчиного кодла й хову, - промовив чоловiк. - Бо мiй батько хахол, то й Бубкою дражнили, а наш вчитель Хвадей Терентєвич казав, що я вже Бубков, а не Бубка. Та що з ними й балакать! - промовив Бубка до Дувида, як людини, що могла зрозумiть Бубчинi слова. - А ти, вражий сину! Все брешеш язиком, як та собака! - крикнув дядько. - Бреши, дядьку, сам! Та що й говорить з такими глечиками, з такими людьми! Чи ти ж, мазнице, вчився в школi? Чи ти ж тямиш далi од свого носа? - А ти, паскудо! Думаєш, як начепив хустку на шию та почепив гудзя на груди, то вже маєш право глузувать з нас, дражнить нас мазницями! - Авжеж я вам не рiвня: я з вами свиней не пас. - Ой ти, сонливий! Та ти зроду не пас товару, кращого за свиней. Слухай ти, вражий сину, Бубко! Та я тобi так чуприну наскубу, як скуб твiй вчитель. Той дядько, жартуючи, простяг руку до Бубчиної чуприни. - Не зачiпай, дядьку, бо в морду дам! - крикнув Бубка. - Ти! Менi! В морду менi, хазяїновi! Та в тебе на губах молоко не обсохло! Як я женився, то ти ще на припiчку й кашi не їв! То ти смiєш менi таке говорить! - кричав дядько, наближаючись до Бубки. - Одколи животiю на свiтi, нi од кого не чув цього; тiльки чую оце од тебе, вiскривого. Всi селяни загули в шинку, як бджоли. Рипнули дверi, i в шинк увiйшов низенький, невеличкий, сухенький чоловiчок. То був старий Бубка, батько того парубчака, такий смуглявий, як i син. Старий Бубка був нижчий од сина, мав кругленький невеличкий вид, кирпатий, як картоплина, нiс i маленькi чорнi очки. На сухому пiдборiддi стирчало зо три пучечки чорного волосся, котре позакручувалось вгору, неначе кучерi в качура на хвостi. Бубка говорив тоненьким сипким голосом. Було знать, що його недурно продражнили Бубкою: в йому й слiду не було вдачi й завзяття. Старий сивуватий Бубка був в постолах, в однiй сорочцi й держав на плечi старенький кожушок. Тiльки що Бубка ввiйшов у шинк, всi чоловiки так i загомонiли на його: "Навiщо ти, Олексо, так розпустив свого Терешка? Та же ж вiн, блазень, сiкається в вiчi старим людям, неначе вiн найстарший в селi!" - А що ж я маю робить? А хiба ж вiн мене слухає? От сидить в шинку та горiлку п'є, а роботи не хоче робить: сидить дома, все домує, згорнувши руки, або шукає легкої, нечорної роботи. Кажiть вже ви, панове громадо, йому що-небудь. Я жалiюсь на сина громадi. Чого тобi тут треба? Йди додому, та не гуляй! А завтра раненько свиняцi хлiв загородиш! Одну льоху маємо, та й ту незабаром вовки витягнуть з хлiва через дiрку. Терешко сидiв коло стола, насупившись, як та хмара, i навiть не обiзвався до батька й словом. - Йди додому, кажу тобi! Дивись, ось принiс Дувидовi в заставу кожух, бо нема грошей навiть на сiль. Йди до роботи, бо швидко з голоду попухнемо! - Про мене! А я вам городить свинюшникiв не буду. Хiба я на те вчився в школi? Менi треба роботи по менi. Стану десь за писаря або за лакея та й хлiб їстиму. Робiть вже ви, тату, свинюшники. Всi люди в шинку зареготались. Старий Бубка стояв з кожухом нi в сих нi в тих. - Йди, кажу тобi, додому! - сказав батько й наблизився до сина. - Одчепiться! - крикнув син i раптом схопився з мiсця. Батько одскочив назад. - Йди, бо я тебе оцiєю палицею! - Тату! в палицi два кiнцi: один по менi, другий по тобi. - То це вiн на батька тикає! Хiба ж батько пас з тобою свинi! Бери його, бра! В'яжи його, вражого сина, та в холодну! - крикнули люди й кинулись до Терешка. - В некрути поздаваймо їх, оцих вражих школярiв, замiсть хазяйських синiв! В москалi їх, оцих ледарiв! Бач, вже й солдатського гудзика припнув на грудях. Терешко оступився за стiл i став за Радюком. - Коли ви громадян звете "хахлами", то хто ж ви такий! - спитав, нарештi, Радюк Бубку. Бубка тiльки очима заклiпав i нiчого не сказав, бо й сам не знав, що вiн за людина. Поза столом, поза людьми Терешко Бубка посунувся до дверей i втiк, покинувши на столi горiлку. - Чи ти ба! Вражий син i горiлку покинув. Випий же сам, Олексо, синову горiлку! - загомонiли люди на старого Бубку. Бубка почав жалiться на сина, що вiн, як вийшов з школи, то од того часу не хоче робить чорної роботи та все шукає легкого хлiба, пнеться в паничi, прилизується, маже голову лоєм з каганця та курить люльку. - Оддай його в москалi, коли вiн такий! В москалi його, коли вiн не поважає батька, кепкує з громади! - гукнули чоловiки. Тим часом старий Бубка обернувся до Дувида. - Будь ласка, Дувиде! Вiзьми кожух в заставу та позич хоч два карбованцi, бо нема за що й солi купить. Так вижився, так вижився, що вже не знаю й як! До зими далеко. Може, спроможусь та викуплю. - Хiба ж у вас, дядьку, поля нема? Чи, може, нема де заробить? - не втерпiв i спитав Бубку Радюк. - Було поле, та загуло! Позичив у нашого голови десять карбованцiв ще позаторiк, та й оре голова моє поле оце вже другий рiк. А як не оддам грошей, то й третiй рiк оратиме. - А менi здається, Олексо, як вже клепать язиком на голову, то лучче б нарiкать на свою голову. Голова наш як голова. Що вже й казать! - сказав стиха Дувид. - Голова, бач, як голова, а все-таки треба б нам другого голову обрать, бо цей нам не сподобний: вже дуже з шинкарями накладає. I сам розпився, й жiнка його розпилась, бо де ж пак! Шинкарi поять його й грошi дають, i громадяни поять! - загули люди. - Та нехай мене грiм поб'є, коли я маю з головою яке дiло! Нехай мене живого земля поглине! Коли б менi можна хреститься, я б вам отут перехрестився й землi з'їв, що в мене з головою нема нiякої спiлки! - божився й клявся Дувид. - Не бреши-бо, Дувиде! Хiба ж ми не знаємо, що й ти i всi журбанськi шинкарi - ви всi даєте головi сто карбованцiв та й торгуєте горiлкою в шинках на громадськiй землi. Скиньмо голову, люди добрi! В його вже, мабуть, i людської душi нема, - гукнув один чоловiк. - Слухайте-бо! От послухайте мене, дурного, мене, старого Дувида! Я людина бiдна; в мене не то що сотнi карбованцiв нема, в мене ледве зайва гривна знайдеться. А то ще я б давав головi сто карбованцiв! Про iнших шинкарiв не знаю, не скажу. Чого не знаю, про те не скажу. А я хiба не чоловiк? Хiба ж я не шаную громади, дай їй боже здоров'ячка?.. - Та про мене! Але, будь ласка, Дувиде! позич два карбованцi й вiзьми в заставу кожух тiльки до покрови[62], - прохав Бубка. - Як тривога, то й до бога, а як по тривозi, то й по бозi. Будь ласка, Дувиде... - А де ж я в свiтi божому достану? В кого ж я позичу? - бiдкався Бубка. - Я тобi, Олексо, скажу от що: їж борщ iз грибами, держи язик за зубами. А то другий раз i шага не позичу, Як оддаси до покрови три карбованцi, то позичу. - Та оддам! тiльки дай! I пiшов Бубка з шинку без кожуха... й без поля. Тим часом Радюк побiг з шинку навздогiнцi за Те-решком Бубкою. Новий тип з народу дуже його зацiкавив. Вiн пiшов вулицею попiд густими вербами. Там в густiй тiнi стояла чимала купка хлопцiв. Деякi поспирались на тин i лузали насiння, деякi стояли купами, понакидавши свити на плечi. Один парубок вилiз i сiв на тину. Терешко Бубка поминув парубкiв, дивлячись набiк, i навiть не поздоровкався. Парубки почали його навмання зачiпать. - Хоч i вбрався Бубка в козачину, а все-таки од Варки гарбуза потягне! - крикнув той парубок, що сидiв на тину. - Терешку! кланялась тобi Варка й казала, щоб ти сьогоднi вийшов на вулицю! А гарбуза не хочеш? га? Знаєш, вражий сину, де раки зимують, а гарбуза все-таки потягнеш! - гукнули хлопцi здалеки. Бубка пiшов помалу й не оглянувся. Вiн справдi топтав стежку до Варки Онойкiвни. Онойко був перший багатир на селi. Радюк догадався, що в Бубки є роман, що вiн залицяється, i йому дуже схотiлось вислiдить це. Те мiсце пiд вербами було мiсцем задля вулицi. Там найбiльш збиралось хлопцiв i дiвчат ввечерi. Онойкова хата стояла недалечко од того мiсця. Того-таки вечора Радюк одягся зовсiм по-парубоцькому, надiв наймитову шапку й пiшов пiд верби. Улиця вже збиралась. Дiвчата сидiли на горбку пiд вербами й спiвали пiсень. Парубки потяглись до їх з усiх бокiв: йшли вулицею, городами, лiзли через тини. Деякi вже обстали купу дiвчат навкруги й жартували. Радюк минув улицю; його нiхто не впiзнав. Дiйшовши до Онойкової хати, Радюк вглядiв Варку. Вона стояла коло перелаза й лузала насiння. Варка була висока, рiвна, як тополя, чорнобрива й рум'яна. Гарний дорогий горсет, тонка вишивана сорочка, товсте добре намисто, срiбнi й позолоченi дукачi, червонi сап'янцi на ногах - все це показувало, що вона й справдi була багатого батька дочка. Вся її голова була в квiтках. Варка держала в лiвiй руцi хусточку. З другого боку вулицi йшов Терешко Бубка. Поруч з ним iшов парубчак в картузi, в крамнiй сiрiй козачинi, пiдперезаний червоним поясом: то був приятель Бубчин, що вчився в школi вкупi з ним. Вони вглядiли Онойкiвну й попростували до неї. - Моє поштенiе! - промовив Бубка, здiйнявши картуза, i простяг до неї руку. Варка руки не подала, лузала мовчки насiння й голову одвернула. Можна було дiзнаться, що Бубка топче стежку до Варки надаремно. - Чом же не подаєте менi руки, Варваро Омелькiвно? - Хiба ж я свята, щоб мене Варварою звали? Мене звуть Варкою. - Про мене, нехай ви будете й Варка. - Оце, ви та ви! неначе я тiтка твоя абощо! - промовила Варка. Бубка взявся в боки, i його товариш взявся в боки. Вони позадирали голови, неначе москалi на муштрi. Варка й не глянула на їх обох та все дивилась на ворота. - Та хоч подивiться-бо на мене! - зачiпав Бубка. - Хiба я тебе зроду не бачила? Вже поночi надворi: хоч i подивлюсь, то тебе не побачу, який ти з лиця. - Iзвольте вам насiння або горiхiв. - Не треба менi твого насiння або горiхiв. - Так от я вам, Варваро Омелькiвно, купив цукеркiв. Я знаю, з ким маю дiло, - промовив Бубка. - Не треба менi й цукеркiв. Як схочу, то й сама куплю. Бубка достав з капшука тютюну, оддер клапоть простого товстого паперу й зробив папiросу. В повiтрi засмердiло смалятиною й мархоткою. - Чи дозволите ж з вами трохи постоять? - Про мене, стiй тут хоч i до свiту. - Чи дозволите ж побалакать? - Говорила покойна до самої смертi, та все чортзна-що! Але вже пiзно. Мати вийдуть з хати, то ще й будуть мене лаять. - Лаяться - то вже материне дiло. А ви ж на мене не сердитесь? - Чого ж менi сердиться? Я не лиха. Йдiть лишень ви обидва на вулицю. Там багато гарних дiвчат; там ваше мiсце. - Ой, не там-бо наше мiсце! Чи то ж можна, щоб ми по-парубоцькiй гуляли на вулицi з хахлами? - Шукайте собi кращих дiвчат та не топчiть стежки до нашого двора. - Чи є ж де дiвчата, кращi за вас? - Ет, вигадав! Я дуже висока, а ти проти мене дуже низький. Я Бубцi не рiвня! - промовила барка й повернула до двора. Бубка й справдi був нижчий од Варки. Врiвнi з нею вiн здавався недорослим хлоп'ям. Бубка розсердився й почервонiв, побачивши, що шкода й заходу. - Чого ж ви оце такi неласкавi сьогоднi? - Бо й нiколи до тебе не була ласкава, та й не буду. Геть, одчепись! Йди додому, бо он мiй батько йдуть, - крикнула Варка з двору. Онойко таки й справдi вертався додому й застукав Бубку. Оглянувшись, Бубка вгледiв коло себе Опойка i стояв нi в сих нi в тих. - То це Бубка розмовляє з моєю дочкою? Чи не думаєш ти, вражий сину, до мене за зятя? Бубка думав змовчать, але не змовчав. - А хоч би й думав? - А ти, гаспидський сину! Чи вже ж ти думаєш, що моя дочка тобi рiвня? Та ти ж нiкчемний пiчкур! Та ти ж доброго слова невартий! З тебе доброго москаля не буде, доброго лакея не буде, не то що хазяїна! Чуєш ти, Бубко? - промовив Онойко, показуючи палицею на вулицю. - Отуди тобi дорога! Як я тiльки ще раз вгляджу тебе отутечки коло мого двора, то обчухраю тобi боки оцiєю палицею так, що не потрапиш кудою втiкать. Ти думаєш, як начепив жупана та зав'язав шию хусткою, то й до Онойка можна лiзти з старостами? Онойко лаяв та все кивав палицею на Бубку. Бубка з товаришем мовчки потягли, повiсивши вуха, в шинк до Дувида. Радюк пiшов туди, де зiбрались дiвчата на вулицi, i стояв до пiвночi, спершись на тин, дивлячись на хлопцiв, на дiвчат, слухаючи пiснi. Смiх i жарти, женихання й залицяння - все те причарувало молодого панича. Синє небо, засiяне зорями, тепло лiтньої ночi, пахощi з городiв - все те одганяло сон од його очей, розворушувало в серцi кохання, тривожило мрiї. IX Раз молодий Радюк нагадав карi Масюкiвнинi очi, ходячи ввечерi по садку. Другого дня вранцi вiн попросив у батька коней, щоб нiбито навiдаться до сусiд, до панi Високої. Але його думка прямувала проз двiр панiї Високої та до Масюкового хутора. Павло Антонович звелiв запрягти пару коней в легенький вiзок i покатав з двора. Ранок був чудовий, ясний, теплий. Тихий вiтер з степу прохолоджував повiтря й обвiвав лице молодого Радюка. Конi весело несли легенький вiзок битим шляхом, перебiгли село й покатали степом. Радюковi так було легко на серцi, так радiсно серед зеленого степу, в чистому повiтрi, пiд ясним небом, що вiн розстебнув одежу, скинув картуз i почав спiвати пiсню. Незабаром край невеличкого сельця з'явився хутiр панiї Високої, обсаджений тополями та вербами. Радюк зараз угледiв на городi панiю Високу, котра стояла мiж соняшниками, прикривши голову бiлою хусточкою. - Не ставай же коло двора Високої! Борони тебе боже! Жени конi як тiльки можна швидше! - промовив Радюк до погонича. Конi змiями покатали пiд тополi. Радюк скинув картуза i кланявся до панiї Високої. Висока щось кричала до його, аж її роток манячив здалеки, неначе кротяча нора. Потiм вона почала махать до його рукою, потiм зняла з голови бiлу хусточку й почала махать хусточкою. Конi понесли вiзок проз огород. Висока, побачивши, що її зовсiм закривають соняшники, вирвала здорову листату лободу й почала нею махать, показуючи на свою хату. Конi повернули вбiк, i високi соняшники та бур'яни зовсiм закрили од Радюкових очей панiю Високу. Радюк смiявся, i парубок смiявся, поглядаючи на панича. Конi вбiгли в ярочок. На тiм ярочку вже видно було Масюкiв хутiр. Коло хутора Радюк звелiв погоничевi спинить конi коло здорового садка, встав з воза й пiшов навпростець через садок, звелiвши парубковi їхати кругом оселi на подвiр'я. Старий густий садок розрiсся на ярку трохи не до самої рiчечки. Через гущавину не було видко нi хати, нi загород. Садок рiс собi на волi дико й буйно. Гiлля переплуталось так, що здавалось, нiби грушi ростуть на вишнях, а вишнi червонiють на яблунi, а яблука висять на бузинi. Радюк перескочив через тин, ледве пролiз через кущi бузини, трохи не застряг в густому бузку, де кури крадькома неслись i навiть висиджували курчата, потай од хазяйки. Густi вишнi скинули з його картуза, били його тонкими гiллячками по лицi. Вiн мусив розводить руками гiлля й затулять лице й очi. В садку якась дiвчина спiвала пiснi. Чудовий голос, чудовi поетичнi слова пiснi так i потягли до себе молодого хлопця. Радюк почав тихесенько закрадаться, боявся зашелестiть листом, ледве ступав по травi та все йшов туди, звiдкiль розливавсь дiвочий голос мiж густим листом, неначе голос соловейка. Йому здалося, що спiвала якась сiльська дiвчина, бо голос, мотив, слова - все було щиро сiльське. Маючи звичай записувать пiснi, Радюк притулився до стовбура грушi, витяг книжечку й почав ловить на ноти мелодiю. Записавши пiсню, Радюк побачив, що недалечке од його на вишневiй гiллячцi висiла луб'яна козубенька, почеплена за гiллячку ключкою, прив'язаною до дужки. Через густе зелене листя все просовувалась рука й кидала вишнi в коробочку. Рукав був закачаний по лiкоть, але пучка була бiла, маленька, сливе дитяча. На пальцi блищав золотий перстеник. Радюк поклав книжечку в кишеню й почав милуваться знехотя тiєю ручкою. Вiн виглянув знов i побачив, що на зеленiй травi стояли два маленькi черевички з нiжками, а на нiжках бiлiли панчiшки. Черевички все спинались на самiсiнькi кiнчики, неначе танець танцювали. Радюк догадавсь, що то молода Масюкiвна рвала вишнi. Його серце дуже-дуже закидалось в грудях, жар ударив йому в щоки. А пишний дзвiнкий голос лився на його через листя так недалечке, що вiн неначе лицем почував трелi. Вiн ще раз виглянув з-за грушi, i через вишневий лист забiлiло личко, зачервонiв роток, свiжий, наче стигла вишня. Голос на час замовк, бо бiла рука вкинула в рот вишню, але знов пiсня почалась, гiллячка нагнулася, i Радюк побачив все Галине лице з чорними тонкими бровами, з тонким, неначе виточеним носиком. Темнi великi очi блиснули через лист, як блискавка. - Ой! ой! ой! - крикнула сполохана Галя, несподiвано побачивши якогось панича за грушею. Коробочка з вишнями впала на траву. Вишнi розсипались, наче рiй бджiл. Гiллячка порснула вгору. Галя спереляку прожогом побiгла через садок i сховалась в гущавинi. - От тобi й на! Сполохав пташку в вишневому садочку! - промовив сам до себе Радюк i почав збирать в козубеньку вишнi. Стиглi вишнi злипались китяхами, наче бджоли кругом матки. Радюк назбирав повну коробочку з верхом i пiшов через садок до двора. Виходячи з вишника, Радюк вгледiв через молодi вишнi й через тин двi кiнськi голови. Коли дивиться, аж погонич повiв вже коней до станi, вiзок стояв пiд коморою в тiнi, спустивши дишель, неначе на одпочинок, а Iван Корнiйович Масюк понiс упряж до комори, кинув за дверi та й замкнув дверi замком. - Iване Корнiйовичу! добридень вам! З тим днем поздоровляю, що сьогоднi! Але навiщо ви звелiли випрягти конi, ще й упряж замкнули! - На те, щоб ви зостались в нас на обiд, бо ви народ молодий, непосидящий! - гукнув Iван Корнiйович, стукнувши дверима й брязнувши ключами. Радюк увiйшов через хвiрточку в двiр. Двiр був просторний, чистий, зарослий низесеньким зеленим шпоришем. Чималий, але не новий вже дiм з ганком привiтно бiлiв проти сонця. Кущi рожi, оргинiї зеленiли пiд самими вiкнами, дуже виразно малюючись проти чистих бiлих стiн, мов на паперi. Висока небiлена рублена комора з чотирма стовпчиками з фронту, штучно вирiзаними, кидала од себе густу тiнь на зелений двiр. Повiтки, загорода, кошари, клуня були добре вшитi, добре збудованi. Скрiзь було чисто, скрiзь був порядок, скрiзь було по-хазяйськiй. Навiть улики в сiнцях пiд коморою були складенi за колонками рiвно, як по шнурку. Назустрiч Радюковi йшов Масюк. На йому був солом'яний бриль з широкими крисами й легкий халат. Поли халата нiяк не слухали рук, все одкидались, а з-пiд їх було видно бiлi, дуже просторнi сорочки. Ще раз вони поздоровкались серед двора й поцiлувались. Замiсть того, щоб запрошувать гостя в хату, Масюк повiв його подивиться на хазяйство. Вiн любив хлiборобство, любив воли, вiвцi, як любить все те простий українець. Радюковi дуже хотiлось пiти в горницi, побачиться з Масюкiвною, одначе вiн мусив йти слiдком за хазяїном i нести козубеньку з вишнями. - Де це ви набрали вишень? Чи од зайця одняли? - спитав Масюк. - Може, й одняв, - промовив Радюк, - тiльки не од зайця. Хазяїн повiв гостя через ворота на тiк, показав здорову клуню, так гарно вшиту, неначе обстрижену ножицями, показав засторонки, повнi пшеницi-арнаутки. Потiм вони пiшли помеж стiжками, помеж скиртами жита, торiшнього й сьогорiшнього. Возiльники возили пшеницю й заклали здоровий стiжок. Масюк не втерпiв, схопив вила й почав подавать снопи на стiжок, як простий подавальник, нiби показуючи парубковi; потiм взяв важку лопату й почав приплiскувать верстви снопiв в новому стiжку. Сонце вже добре припiкало. З лиця Масюка лився пiт, а вiн усе заглядав на всi боки, то поправляє, то гомонiв на робiтникiв. А Радюковi все те не було в думцi, хоч вiн i звик до хазяйства на селi. - Ото пшениця вродила! Що вродила, так вродила! - гукав Масюк, взявши важкий снiп i поставивши його на тiк. Важкi колоски так i розхилились на всi боки. Масюк взяв колосок, розтер його, дмухнув на долоню й показав Радюковi здоровi зерна. Радюк взяв навiщось зерно в рот i розкусив, потiм виплюнув i заїв вишнями. - А якi я воли маю, коли б ви знали, Павле Антоновичу! В вашого батька таких нема! Чи повiрите! оттакелецькi роги! I Масюк розiп'яв руки, пiднявши вгору. Обидвi поли халата так i роз'їхались на обидва боки. Широкi бiлi штани всi глянули на сонце й забiлiли, мов бiла хмара. Масюк хотiв вести гостя до станi, до возовень, до повiток. Коли це з-за стiжка вийшла Масючка, убрана по-буденному: вона була в чорному горсетi, в хустцi на шиї, була зав'язана шовковою, але не новою хусткою. - Добридень вам! Чи живенькi, чи здоровенькi? А ваш панотець? А панiматка? Чи живi, чи здоровi? - Спасибi вам, Олександре Остапiвно! Як бачите, я аж надто здоровий, та ще й приїхав на село набираться здоров'я, - промовив Радюк. - Чи довго ти, старий, будеш водиться отут помеж стiжками? Добре приймаєш гостя! їй-богу, добре! Не просить в хату, та в клуню! Прошу вас до хати! - промовила Масючка до Радюка. - А де це ви нарвали вишень? Чи не в нашому садку? - спитала вона, угледiвши козубеньку з вишнями. - Нарвав хтось, та не я! - одказав Радюк, осмiхаючись. I вони всi пiшли через тiк до хати. - А моя Галя прибiгла з садка та й каже, що до нас гiсть приїхав. Я до вiкна та й бачу вiз, а гостя нема та й нема! Ледве знайшла вас меж стiжками. Моєму старому, бачите, все на думцi хазяйство! - промовила Масючка до гостя. Саме на стежцi стояв вiз. Пара волiв, залиганих докупи налигачем, паслася коло воза та аж сопла, тереблячи й разом соваючи мордами по травi. Здоровi роги чумацьких двох волiв аж черкались кiнцями. Масюк не втерпiв: торсонув вола за роги, потiм взявся рукою за полудрабок воза й торсонув з усiєї сили, потiм, пiднявши трохи воза, став ногою на мiцний обiд i поворушив колесо. - Що за добрящi колеса, Павле Антоновичу! Чи ви бачите? Шпицi, як залiзо! Павло Антонович тiльки зирнув на шпицi, ради хазяйського слова, й пiшов мерщiй з Масючкою до хати. "Не дай боже, як хазяїн здумає потягти мене ще по возовнях та по коморах!" - подумав вiн та й побiг швидше слiдком за хазяйкою. Перед домком, з обох бокiв ганку, був квiтничок, де панськi квiтки перемiшувались з зеленим зiллям, уподоб-ним сiльським дiвчатам. Коло лелiї й оргинiї слався зелений барвiнок, застеляла грядки рута й м'ята. Рядом з фiалками й левкоєм рiс любисток, цвiла проста рожа й своїми великими червоними квiтками дуже закрасила горiдчик i веселi стiни будинку. Молодого хлопця так i тягло у той горiдчик до молодої панни. Через легеньку хвiрточку вони ввiйшли в горiдчик. Грядочки були чисто виполотi. Гаряче пахуче повiтря злилося для його з чудовим голосом за вишнями, з пишними очима, з чорними бровами, котрi вiн бачив недавнечко в садку. Вiн знехотя глянув на вiкна свiтлицi. В ясному вiкнi, як на картинi, вiн угледiв Галю. Цiкава Масюкiвна назирала гостя з вiкна, не вважаючи, що її було видно всю знадвору так ясно, як вона бачила все з свiтлицi. Радюк вгледiв її великi темнi очi, подовжасте свiже личко, тонкi брови й добре намисто на шиї. I її гарний вид так i впав йому на серце серед зеленого зiлля й квiток. Душа його нiби зомлiла, аж сп'янiла. Але Галин образ так швидко щез, як i з'явився на склi, i вiн за хазяїнами пiшов у свiтлицю. Масюкiв дiм був збудований по-стародавньому: з сiней по один бiк були дверi в пекарню, по другий бiк - в свiтлицю. Третi дверi, прямо, були новiшi й показували, що половину довгих сiней не дуже давно переробили на кiмнатку для молодої дочки. - Ще раз добридень в вашiй хатi! - вдруге привiтався Радюк до хазяїна й хазяйки. Вiн озирнувся на всi боки, думав привiтаться до дочки, але її не було в свiтлицi. - Сiдайте ж у нас, щоб старости сiдали, та й будьте в нас гостем, - промовив Масюк до Радюка, - а ти, панiматко, по старинному звичаю, винесла б нам по чарцi. Час би вже й черв'яка заморити. - Добре! Але вибачайте, будьте ласкавi, бо мої паляницi й пироги, певно, ще не випеклись, - промовила Масючка до Радюка. Тим часом Радюк все поглядав на дверi в кiмнату, все ждав, що от-от вилине звiдтiль та пташка, котру вiн сполохав у садочку, а пташка не вилiтала. Натомiсть вбiгла прожогом наймичка, дуже негарно пiдтикана. Вона держала на долонi здорову паляницю, пiднявши її на руцi врiвнi з головою, але, побачивши гостя, тиць! та й подалась за дверi. - От i паляницi готовi! Давай, небого! Не ховайся за дверi! - гукнув Масюк. Масючка пiшла до дверей, взяла паляницю, постукала щиколотками пiд спiдушку, потiм поклала на лiву долоню, простягла руку, а правою почала помалесеньку торкать по лiвiй руцi. Паляниця трошки пiдскакувала на долонi. - О, вже випеклись! Вибирай з печi! - промовила вона й хотiла вийти з свiтлицi. - Е, панiматко, Олександре Остапiвно! про мене, йди, а паляницю, зостав нам на закуску. - Та пiду нарiжу на тарiлку, чи що, та принесу пирогiв! Де це моя Галя? Хоч би паляницi накраяла. Галю! Галю! Де це ти ховаєшся? - стиха гукнула Масючка, заглядаючи в кiмнату. В кiмнатi щось зашелестiло, але Галя не вийшла в свiтлицю. Десь далеченько забрязкали тарiлки й ножi; по свiтлицi пiшов дух од свiжої гарячої паляницi з доброго простого борошна. - Ой, паляницi пахнуть! Давайте мерщiй горiлки та закуску, бо не видержу! Я таки нагулявся на току та по дворi, - промовив Масюк. - Галю! Де це ти? Помагай-бо матерi, бо час або снiдать, або, про мене, й обiдати. Знов щось за стiною трошки зашелестiло й подибало, як кiшечка, через кiмнату, але Галя не вийшла. "Чи не сердиться часом вона на мене? - подумав Радюк. - Чи не злякав я часом її в садку?" Масючка тим часом сама застелила стiл, винесла горiлку, наливку, поставила гарячi пироги, накраяла паляницi, поставила масло й сiла поруч з гостем. Хазяїн налив чарку горiлки й подав Радюковi, але тiльки що той простяг руку за чаркою, Масюк влив чарку собi в рот. Всi засмiялись. - Вибачайiе! Забув, що хазяїн повинен перший випить до гостя. - О, ти вже багато дечого вигадаєш! - сказала Масючка. - Але ти сiв оце снiдать, а вбраться - то й не вбрався до гостя. - Гiсть наш добрий, вибачить. Коли б тiльки не навiдалась наша приємна сусiда, Ликерка. Оцiєї я боюсь! - промовив Масюк, натякаючи на панiю Високу. - Оця рознесе по всiй губернiї, що застала мене в бiлих штанях, та ще й широких. Неголенi кiлька день щоки й пiдборiддя, халат, простi чоботи - все те показувало, що Масюк не ждав у жнива щогодини гостей. Навiть його довгi, вже сивуватi вуса були не закрученi й не розчесанi й навскоси стирчали на бруснатих сизих щоках. - Павле Антоновичу! дозволяйтесь, будьте ласкавi, їжте пирiжки! Чи вже ж мої пироги та недобрi? - А може, й недобрi! - промовив Масюк, кидаючи в рот якраз по пiвпирога. - Тiльки як будеш другий раз пекти пироги, то роби трохи бiльшi, - не на панянськi роти, а на козацькi. - Де вже недобрi! - обiзвався Радюк, поглядаючи на пироги й на масло, жовте, чисте, свiже, ту есенцiю з степових квiток. Вiн спробував пирогiв. - Викушайте ж наливочки хоч чарочку! - припрохувала хазяйка, наливаючи пахучої наливки, чистої й смачної, як вино. - А! аж губи злипаюгься! Ото смачна! - промовив Масюк, випивши чарку й прицмакуючи. - Ож випийте, Павле Антоновичу! Будете веселiшi. Спасибi вашому батьковi, було як заїде до мене взимку або восени, їдучи з Полтави, то нi з ким було не вип'ю так усмак, як з ним. I прикаже, й приговорить, i засмiється, i розважить, i вип'є до мене, аж мило подивиться. Ет! молодi люди вже не такi! Я вже бачу, що не такi. От ви менi вже й не до компанiї. Щоб буть до компанiї старому, Радюк випив чарку наливки. Масюкова свiтлиця й кiмната давно була знайома Радюковi. Не раз i не два вiн заїжджав з батьком до Масюка, сидiв i слухав до пiвночi їх братерську розмову. Йому давно була знайома трохи європейська й; трохи сiльська, стародавня обстава Масюкової свiтлицi й кiмнати: тi двi канапи в свiтлицi, вкритi по спинках гарними килимами, великий образ в шатi в кутку, на котрому висiв дорогий вишиваний рушник, скляна шафа коло порога, звiдкiль виглядала скляна маслянка, зроблена круторогим бараном, звiдкiль колись лякав його великий скляний синiй ведмiдь, повний настойки; старий годинник коло груби з великим циферблатом, на котрому були намальованi рожi, червонi пташки. Але бiльше од усього вiн любив, як був малим, кiмнату й пам'ятав, як там було тепло, гарно, спокiйно, привiтно зимньої темної ночi. Було надворi гуде вiтер, порощить у вiкна метелиця, стукотить вiконницями, гуркає десь у загородi недобре причиненими ворiтьми, а в кiмнатi тихо й тепло; в лежанцi горить огонь, обливає дверi в свiтлицю червоним свiтом, бiгає хвилями на помостi, на стiнах. На лежанцi стоїть самовар, а кругом лежанки сидять Масюк, Масючка, його батько та все балакають та балакають. Радюк пригадав собi, як на бiлих клубках, на пiвмiтках та якихсь торбинках на жердочцi грав червоний свiт од груби, як вiн придивлявся до чудних торбинок, бавивсь одлисками та все слухав та слухав балакання старих, доки не засипав, сидячи на одному мiсцi. Радюк був зроду пам'ятливий, незабудливий. Якимсь теплом, якимсь домовим щастям повiяло на його з тiєї кiмнатки, де тепер легесенько, крадькома ходила по хатi Галя й манила його навiть своєю ходою. - Та вийди-бо! Чом ти не йдеш в свiтлицю? - промовляла за стiнкою Масючка до Галi стиха, але так, шо Радюк виразно чув кожне її слово. Знов щось заворушилось за дверима й почало тихесенько шепотiть. I зараз за тим увiйшла в свiтлицю Масючка, а за нею слiдком Галя. Галя почервонiла, як троянда; лице аж горiло рум'янцями. Вона соромилась. Трошечки надутi губки й очi, повернутi до дверей, виявляли, що вона трохи сердилась. Радюк встав i побiг їй назустрiч. Галя вийшла, як зоря зiйшла в пишний лiтнiй ранок. I сором, i гнiв, i червонi губи, i рум'янi щоки, й добре намисто, i троянда з жовтогарячими гвоздичками в косi - все те разом так причарувало молодого хлопця, що вiн аж очамрiв i почував себе винним перед нею, був ладен перепросить її. - Вибачайте, будьте ласкавi, що я знехотя... незумисне... розсипав вашi вишнi... - промовив Радюк, запикуючись перед старими. Йому хотiлось перепросить її, що вiн не зумисне, не крадькома пiдглядав, як вона рвала вишнi, та при старих якось було нiяково. - Зате ж я позбирав усi вишнi до однiєї! От подивiться! - знов промовив Радюк, показуючи на козубеньку, що стояла на помостi коло шафи в куточку. - А може, не визбирали-таки до однiєї, - ледве насмiлилась вимовити Галя, i з тими словами її гнiв так i зник з очей, з лиця; очi глянули на Радюка прямо й ласкаво, губи осмiхнулись, i Галя почервонiла ще бiльше. Її щоки так i пашiли. Галя сiла на стiльцi, а Радюк сiв поруч з нею й почав з нею розмовлять. Молодiй дiвчинi стало так сором перед батьком i матiр'ю, як вiн дуже близько присунувсь до неї, що вона одсунулась на самий кiнчик стiльця й соромливо одвернула од панича вид до дверей. Вся її постава, все її лице неначе показувало, що вона налагодилась зняться з мiсця й утiкати. Вона була схожа на маленьку пташку, що вся насторочилась злетiть з гiлки, почувши небезпечний шелест мiж листям. - Чи вже ж ви думаєте, що я зумисне схотiв би пiдглядать, пiдстерiгать або пiдслухать? - промовив Радюк трохи тихiше, неначе нищечком. Галя повернула до його трошечки вид та й знов одхилилась до дверей. Вона тiльки й шукала причини, щоб зняться з мiсця. - Ой, чи нема рушничка, щоб втерти губи! - промовив Масюк, скiнчивши снiдання. Галя схопилась, побiгла в кiмнату й довгенько не виносила рушничка. Масюк мусив сидiти, пiднявши вгору замазанi пальцi правої руки. Галя винесла рушничок i була вже спокiйнiша. - Дай же боже, дочко, щоб я дiждав, як ти будеш виносить сюди рушники на тарiлцi!-само якось прийшлось до слова старому Масюковi. На Галю знов неначе сипнуло приском. Вона вибiгла з свiтлицi з рушником. Радюк не зводив з неї очей. Вся її невеличка молоденька постать була чудово гарна, з тонким станом, з дрiбними нiжками, з тонкою шийкою. Горсет, такий самий, як носять сiльськi дiвчата, стягував тiсненько стан, i без того тоненький i круглий. Не дуже довгий нацiональний убiр зменшував її зрiст, так що вона здавалась дiвчинкою. Тiльки товстi коси, не дрiбно заплетенi, двiчi обвивали голову й складались в корону на молоденькiй головi. В косах була одна рожа й два жовтогарячi гвоздички. Тi гвоздички робили чудо з її лиця, з її очей! Так вони приставали до лиця своїм червонястим листям i жовтими осередками! "Яка ж вона ще молоденька, i яка вона вже гарна!" - подумав Радюк, дивлячись на тонкий стан i дрiбнi ноженята. Довгенько балакали старi, випиваючи по чарцi, довгенько не виходила Галя. Їй хотiлось вийти, подивиться на Радюка, бо вона його полюбила од того часу, як побачила в Журбанях, але вона сама соромилась свого кохання, соромилась Радюка. Одначе нарештi вона таки мусила вийти й сiла коло матерi дуже близенько. Мати окинула її всю оком i почала нiби пригладжувать її голову, i так гладенько прибрану. При людях вона не насмiлилась поцiлувати й приголубить свою кохану доню. - Чи ви пак знаєте, Павле Антоновичу, що в мене є вже стиглi яблука? - промовив Масюк. - Певно, якiсь дуже раннi, коли поспiли разом з вишнями, - одказав Радюк. - Сьогоднi сам пообривав; набрав цiлий кошик. Масюк вийшов i зараз вернувсь з здоровим кошиком невеличких, але зовсiм стиглих жовтих яблук. Вiн поставив кошик серед свiтлицi. Яблука посипались через край i розкотились по хатi. Нагинаючись, Масюк одслонив обидвi поли халата, з-пiд котрих блиснули бiлi сорочки. Матерi й дочцi стало сором. - Треба було б подать на тарiлцi, - несмiливо промовила дочка й почала накладать яблук в тарiлку. - Та пiди-бо та причепурись хоч трошки! - гукнула на Масюка жiнка. - Чи вже ж таки можна так ходить при людях! - А мабуть, можна, бо менi в сiртуцi мулько. Коли б тiльки Ликерка не притарабанилась... ота повiтова кума. Чи вiн в таку годину сказав тi слова, чи що, як у дворi загуркотiло. Собаки забрехали. Всi в хатi кинулись до вiкон. Пiд ганок пiд'їжджала панiя Висока, та сама Ликерiя Петрiвна, котрої так страхався Масюк. Простенький вiзок був засланий жовтим здоровим килимом з червоними лапатими квiтками. Килим спустився аж на заднi колеса, котрi немилосердно його шмульгали. Ликерiя Петрiвна обмотала голову бiлою вуаллю якось по-турецькiй. Вона гордовито сидiла на вiзку i, начепивши окуляри, дуже задирала голову вгору. Цiкава панiя Висока, побачивши, кудою прямував молодий Радюк попiд її городом, таки не втерпiла: звелiла запрягти конi й покатала до Масюкiв. - Їй же богу, Ликерка прикатала в гостi, ще й у синiх окулярах! Дивись, жiнко, як вона гордовито позирав через окуляри аж на нашi виводи, аж через нашу хату! - промовив Масюк, заглядаючи в вiкно. Тим часом панiя Висока миттю одкинула вуаль з лиця на голову i, невважаючи на свої дуже немолодi лiта, легесенько скакнула з вiзка, навiть не ставаючи на вiсь, аж погонич оглянувся й засмiявсь. Червоняста сукня Ликерина так i блиснула на сонцi на весь двiр. В Масюковiй свiтлицi всi заметушились, забiгали. - Та йди-бо та причепурись! Я ж тобi казала, що гостi будуть! - крикнула Масючка на чоловiка, котрий стояв серед свiтлицi й очей не зводив з червонястої сукнi панiї Високої. Масюк побiг протовпом в кiмнату, аж поли летiли за ним слiдком. Масючка з дочкою кинулись разом до стола, щоб трохи поприбирать, потiм побiгли до кошика з яблуками й не добiгли. Дверi рипнули, i панiя Висока, гордовито дивлячись через окуляри на стелю, увiйшла в свiтлицю. На їй була довга з хвостом сукня ясно-вишневого кольору, котра неначе пашiла вогнем на всю свiтлицю. Товсто намотаний на головi бiлий вуаль прикривав чiпок з ярими квiтками. В такiм оригiнальнiм уборi вона трохи скидалась на туркеню. Побувавши з своїм капiтаном на Басарабiї, на Дунаї й навiть за Дунаєм, панiя Висока надивилась на волохiв, на туркiв i позичила в їх трохи схiдної вподоби до дуже ясних кольорiв в убраннi. Дуже ярi кольори таки добре ганджували її лице. Висока йшла по свiтлицi тихо й пишно, розпустивши хвiст, мов та пава. В малих хуторах вона вважала себе за досить велику панiю i часто хвалилась своїм чином, її не дуже за те любили й смiялись з неї поза очi. - Добридень вам, Олександре Остапiвно! Правда, несподiваний гiсть? Чи не правда моя? - промовила Висока та все чогось поглядала на стелю, а не пiд ноги, та й спiткнулась на кошик з яблуками. - Доброго здоров'я, Ликерiє Петрiвно! - промовила Масючка разом з дочкою й Радюком. - Чи це пак у вас їдять яблука до спаса[63]? - спитала Висока, докоряючи й не дивлячись нi на кого. Масючка трохи насупила брови й нiчого не одказала. - О, їдять у нас яблука й до спаса, так само як i пiсля спаса, - весело промовив Радюк i з тими словами нахилився до кошика, взяв троє яблучок; одно почав сам їсти, друге подав Галi, а третє поклав на тарiлку i пiднiс Ликерiї Петрiвнi. Вона зобидилась... - Що це ви, Павле Антоновичу! Чи маєте мене за малу дитину, чи що? Чи то ж можна, щоб я до спаса їла яблука? Ще й молодих панянок спокушаєте. Галя засмiялась i зумисне почала їсти яблуко, потiм взяла й друге. Панiї Високiй та рiч зовсiм не сподобалась. Вона сiла на канапi й почала розвiрчувать голову з вуаля. - Прошу покiрно до снiдання! - промовила хазяйка до Високої, i - Дякую вам дуже, я вже снiдала, - промовила Висока та все розвiрчувалась