та чепурилась. Увiйшла наймичка, прийняла кошик з яблуками й вишнi й поприбирала з стола. Масюк довго чепурився, вбиравсь та зачiсувавсь й увiйшов у свiтлицю. - Де це ви, Iване Корнiйовичу, так довго були? - Та це, правду сказать, все прибирався до вас, - промовив, жартуючи, Масюк. - От i до мене! - кокетливо обiзвалась Висока. - Тiльки вибачайте, що не обголивсь, бо тепер саме гарячий час: саме жнива. Панiя Висока трохи прижмурила очi й глянула на Масюкове лице. Вуса були зовсiм не позакручуванi й висiли, неначе у якогось дiда-пасiчника. - Негарно, не до ладу... - неначе до себе промовляла Висока та все прижмурювала очi й скоса дивилась на Радюка. Радюк був дуже радий приїзду Високої. В свiтлицi з'явилась чужа людина; стало трохи люднiше. Йому так забажалось на самотi хоч трошки побалакать з Галею щиро, як балакає молодий хлопець, що вже кохає молоду дiвчину. Вiн сiв коло Галi й почав тихо розмовляти з нею. - А я записав ту гарну пiсню, що ви спiвали в садочку, - промовив Радюк, - i вже вмiю її. Я тiєї пiснi нiколи не забуду. - Чи вже ж умiєте? - спитала Галя; несмiливо; одначе в неї вже не було потягу до того, щоб зняться з мiсця i втекти. - Вмiю, бо вона в мене записана тут у книжечцi, - промовив Радюк i аж двiчi показав пальцем на лiву кишеню в сiртуцi, котра якраз припадала проти серця. Галине лице так i засяло, так i зацвiло. Вона повела очима слiдком за пальцем, потiм бистро глянула йому просто в вiчi своїми чудовими карими очима й стрiла його очi. Вона вперше так близько дивилась йому в очi. Його краса, якої вона ще й не бачила на хуторах, так i запалила її серце. I жаль, i смiх, i сльози, й пiсня так i обняли її душу. А Радюк тихесенько почав спiвать, i не так спiвати, як промовлять ту пiсню, що вона спiвала в вишнях: Ой сама ж бо я, сама, Як билинонька в полi! I не дав менi бог Анi щастя, нi долi. - От вже й пiснi спiвають! їй-богу, спiвають! - промовила панiя Висока, не слухаючи Масюка й моргаючи своїм веселим лицем у той куток, де сидiли молодi. - Приставайте й ви до нас! - промовив до неї Радюк дуже весело. - Куди вже менi тепер спiвать! Як була я з моїм небiжчиком капiтаном на Дунаї, то от коли я спiвала! Було як стану на одному боцi Дунаю та заспiваю пiснi, то турки по другiм боцi було збiгаються та слухають! Таки так, проклятi, аж у воду один одного спихають та слухають! А моя пiсня так було й ллється понад Дунаєм, аж мiй небiжчик капiтан було мене спиняє. Всi осмiхнулись, бо не дуже йняли вiри тому, хоч старi й знали, що Висока й справдi мала колись дуже гарний голос i тепер часом спiвала з молодими з великою охотою. - То ви, Ликерiє Петрiвно, бачу, були й за границею? - спитав Радюк, - Атож! була й за границею i таки надивилась на своєму вiку на всяких людей. Яких тiльки людей я 'не бачила за Дунаєм! Бо по свiтi бувать не те, що в хуторi вiк звiкувать, - промовила Ликерiя Петрiвна i якось напиндючилась i закинула гордо голову, аж у неї на шиї показалось воло. - Як же ви розмовляли з турками? Чи по-турецькiй? - спитав Масюк, жартуючи. - А цур їм! Хто там з ними став би розмовлять, та ще й по-турецькiй. Мiй небiжчик "копитан" таки навчився по-турецькiй i було як почне з ними булькотать, то я аж вуха затуляю, аж серджусь! По-молдаванськiй я вмiла колись, та вже забула тепер; а поки жив мiй капiтан, то я часом було й побалакаю з ним. А як вмер, то тiльки зоставив свою кавалерiю та капiтанськi документи, що тепер лежать за... в мене в камодi. - Та за образами! - промовив, смiючись, Масюк. - Хiба ж за образами їм не можна лежать? - От i за образами! Бозна-чого наговорите ви, Iване Корнiйовичу! Хiба ж я таки свiту не бачила, щоб не знала, куди сховать свої капiтанськi документи й хрести мого небiжчика. Панiя Висока хотiла пiддержать свою репутацiю капiтаншi й часто любила нагадувать сусiдам нi з сього нi з того про чин та капiтанськi документи свого чоловiка. З тiєї кавалерiї i з тих документiв смiялися-таки їй в вiчi. - От коли б ви, Павле Антоновичу, послухали, як Ликерiя Петрiвна почнуть розказувать за тi далекi краї за границею, так є що послухать! - промовила Галя до Радюка. Радюк попросив Високу розказать про Дунайськi краї, почав її розпитувать, i Висока почала розказувать, почала обписувать Басарабiю, Молдавiю, Дунайський край так гарно, так до ладу, такою плавкою мовою, що зацiкавила всiх. I старi, й молодi слухали її, неначе вона казку казала. Галя слухала її й очей з неї не зводила. Не мавши книжок для читання, Галя слухала її, нiби цiкаву книжку читала. - Одначе слово по слову, а день iде, а час минає. Чи не час нам, жiнко, обiдати? - промовив Масюк. - Про мене, в мене обiд готовий, ще й пирогiв свiжих наготувала доконче задля Ликерiї Петрiвни, бо я знаю, що ви любите пироги i вмiєте їх готувать. - I! де вже вмiю! Колись, може, вмiла, а тепер, може, й забула. - Хоч, може, й забули, а вашi пироги першi на цiлий повiт, - промовила Масючка. - Першi на цiлу губернiю! - додав Масюк. Ликерiя Петрiвна аж засоромилась i чогось запишалась, бо зцала, що її пироги й справдi видержать смiливо конкуренцiю. Всi заворушились по свiтлицi. Ликерiя Петрiвна встала i, пiднявши голову, хотiла проходиться по свiтлицi. Але вона зирнула через дверi в кiмнату й побачила там на жердочцi клубки, пiвмiтки й основу. Пасма ниток, як шовкове руно, аж гнули всю жердку. - Ой, яка ж ваша чудова основа, яке пiткання! - аж крикнула панiя Висока до Масючки. Вона скинула окуляри, прожогом побiгла до клубкiв, до основи, аж довгий хвiст од її сукнi пiдобгався. Роздивляючись на нитки, на основу, вона сховала окуляри в кишеню i вже бiльш їх не виймала. З тими окулярами сховалась i пиха панi Високої, i вона вийшла до свiтлицi якось натуральнiше: веселою, привiтною, якою вона була завсегда в себе вдома. Тим часом хазяйка з дочкою готували стiл. На столi з'явились пироги, пухкi, пахучi, прямо з печi. - А що, чи напечете таких? - спитав Масюк в панiї Високої. - Може, й не напечу, - тихо промовила вона, розломивши пирiг й оглядаючи його з усiх бокiв, її трохи брала зависнiсть, що сусiдi добре вдалися пироги... Всi сiли за стiл. Масючка вже постерегла, що молодому паничевi сподобалась Галя, не дозволила їй прислужувать i присилувала сiсти за стiл. Радюк сiв коло Галi. Галя трохи засоромилась, одначе вже не одхилялась од його, не дивилась набiк, на дверi, як роблять сiльськi соромливi дiвчата, а смiливо пiднiмала на Радюка очi, як вiн почав до неї промовлять. Радюк почав розпитувать Й про хуторянське життя, про сусiд. - Чи не скучно вам жить на хуторi? - спитав вiн Галю. - Нi. Я зросла на хуторi й звикла до села. Як була я малою, то й зовсiм мене не брала нудьга. А тепер часом восени та взимку, як настануть короткi днi, а вечори такi довгi, такi довгi, як море, то часом сумую при роботi. Книжок у нас нема де достать. Я й читала б книжки, бо люблю читати, та нема де достать. От я вас попрошу, привезiть менi книжок. Може, ви понавозили з Києва чогось такого, дуже гарного, - промовила Галя, дивлячись на стiл i з останнiми словами ледве пiдвiвши очi на Радюка. - Добре, привезу, доконечне привезу! Я таки й думав ва вас, щоб надiлить вас найновiшими книжками. Треба розкидать по хуторах книжки, бо книжки дуже добра рiч. - Ой, як би я подякувала вам за те! Але ви незабаром поїдете до Києва? Я не встигну, може, й прочитать. В Галиному голосi задзвенiв легесенький смуток. Молодi заїжджi паничi з городiв дуже розважали молодих хуторянок i часто були причиною слiз i кохання не для одної хуторянки пiсля свого виїзду. - В мене є такi книжки, що я можу зоставить вам i на зиму, аж доки приїду з Києва вдруге. Галинi груди легесенько пiднялись угору; вона ледве встигла задушить в собi зiтхання. - От лiтом я нiколи не нуджусь, - додала Галя. - То коло хазяйства, то в садку, а найбiльше коло квiток в горiдчику, й нестямишся, як той час минає. - В садочку, та ще й з пiснею, - промовив Радюк, лукаво подивившись на Галю. Галя запишалась й осмiхнулась; вона мала щось на думцi, бо вже вгадала, що Радюк її любить. - А чого це ви нiчого не їсте? - раптом спитала їх, аж крикнула панiя Висока. - А ще й за стiл сiли. Покуштуйте лиш, який смачний борщ з курятиною, Павле Антоновичу! Чи, мабуть, вам не до борщу? Еге, так? Павло Антонович i Галя набрали трохи борщу в тарiлки, одначе їли мало. Галя тiльки спробувала, та й ложку поклала. - От i погано, коли вам їсти не хочеться, - знов промовила панiя Висока, не зводячи своїх маленьких сiрих швидких очей з молодої пари. - Коли ж я недавно снiдала, - обiзвалась Галя. - Та й я снiдала, одначе, богу прийому, їм, як бачите! - Бо вам, Ликерiє Петрiвно, вже нiщо не заважав мать добрий апетит, а молодим людям часом буває зовсiм iнше в думцi, - промовив Масюк. - Оце! Хiба ж я вже така стара. Що це ви, Iване Корнiйовичу! Хоч небiжчик капiтан i давненько вмер, одначе я ще зовсiм-таки не баба. - О, ви б ще й замiж пiшли, якби хто добрий трапився, - сказав Масюк. - Чи пiшла б, чи не пiшла б, це трудно вгадать. - Але якби хто добре причепився, та ще щоб i кишенi були не порожнi, та й брови чорнi, й голова не сива, не така, як оце в мене... - промовив Масюк. - А певно, за сиву голову не пiшла б i за такi незакрученi вуса, як вашi, не пiшла б, - промовила Ликерiя Петрiвна й зареготалась дрiбненько. Масючцi, як женщинi поважнiй i богобоящiй, та рiч Високої зовсiм не сподобалась. Вона все сидiла мовчки й боялася за недобрий вплив Ликерiї Петрiвни на свою Галю. - Викушайте ж наливочки за здоров'я наших добрих сусiд i знайомих, - припрохувала хазяйка, наливаючи всiм по чарцi наливки, навiть своїй дочцi, котра осмiхнулась i одсунула од себе чарку. - Нащо ви одсовуєте чарку? Тепер пiшла така поведенцiя, що й дами п'ють, - промовила Ликерiя Петрiвна. Вона любила випити, бо привчилась у походах випивать в веселiй компанiї офiцерiв. - Вип'ємо за здоров'я хазяїнiв! - голосно, на всю свiтлицю гукнула Ликерiя Петрiвна й цокнулась своєю чаркою об чарки всiх. Галя ледве вмочила губи, осмiхаючись. Ликерiя Петрiвна так i вихилила чарку за одним махом до дна, ще й лiкоть пiдняла вгору по-офiцерському. За першою чаркою пiшла друга, а там i третя. Панiя Висока цокалась чаркою з усiма й хилила-таки добре чарку за чаркою, аж її лице стало червоне. Зморшки на лицi трохи поховались; вона стала наче молодша й почала голоснiше розмовлять та розказувати. - Оце менi так i здається, що я на Басарабiї або над Дунаєм, мiж веселими товаришами мого капiтана. От було життя, так життя! Хоч я дотерпiла лиха в походах, але ж весело тодi жилося менi. Було коло мене офiцери, як тi бджоли коло меду! Так i припадають, так i липнуть, аж було мiй капiтан сердиться. - От i признались в грiхах! - засмiявся Масюк. - Трохи сердився небiжчик, сказати правду! Але ж яка була компанiя! Якi були там молодцi! Ой-ой-ой! Було збереться їх двадцять чоловiк, а я одна мiж ними верчуся та як та ластiвочка щебечу. А вони всi до мене: "Ликерiє Петрiвно! Ликерiє Петрiвно! ви душа нашого товариства; ви богиня! Без вас ми пропали б отут на степах! За здоров'я Ликерiї Петрiвни!" Та так i обстануть й обсядуть мене навкруги. Я туди верть, сюди верть!.. - Iз тим словом Ликерiя Петрiвна вкинула в рот чарку наливки й разом ковтнула. Хазяйка насупилась та все скоса поглядала на Ликерiю Петрiвну, а Масюк смiявся та потроху пiдбивав її, та все наливав наливки в її чарку. - Ой, годi вже, Iване Корнiйовичу! Що годi, то годi, бо душа мiру знає. Я й забула, що я вже не на Басарабiї i що вже полинули десь за синiй Дунай тi давнi веселi лiта! Ой, дякую вам, Iване Корнiйовичу! їй-богу, будеї - Та випийте-бо, будьте ласкавi! - просили всi. - Хiба за здоров'я оцiєї молодої пари, - промовила панiя Висока, показуючи на Радюка й Галю, i випила ще чарочку, але помаленьку, обсмоктуючи швидкi губи. Всi встали з-за стола й почали хреститься до образiв. Висока все озиралась на Радюка, котрий стояв аж позад усiх i не перехрестився. - А чом ви оце не дякуєте богу, Павле Антоновичу? Перехрестiться-бо, а то бог не дасть вам щастя-долi. - То й перехрещусь, - сказав Радюк. Подякувавши хазяїнам за обiд, Ликерiя промовила: - Але таки ще подивлюсь на вашi клубки та пiвмiтки! - i вона швиденько побiгла в кiмнату, а за нею пiшла хазяйка з Галею. Висока надiла окуляри i все роздивлялась та розпитувала: на скiльки буде локот, i чи двадцятка буде, чи ще й тонше полотно. - Та скиньте вже окуляри, бо нитки здадуться вам товщi й поганшi! - жартував Масюк, гукаючи з свiтлицi. Ликерiя Петрiвна вийшла до свiтлицi. - Чи не покурите часом? - спитав її Радюк i подав папiроси. - Чом i не покурить, - промовила вона, обмахуючи лице й обтираючи пiт з лоба, з щiк, з пiдборiддя, - як була я на Басарабiї, то й сигари курила, не то що. Ой, як же гаряче! - сказала вона й одчинила причiлкове вiкно. Тоненький синiй димок потягло стружечками в вiкно, звiдкiль лилось свiже повiтря. Сонце вже стало надвечори. Од дому лягла широка тiнь на грядки з квiтками, на зелену траву, досягла аж до вишень i до високої грушi. Та тiнь заманила до себе з хати всiх. Всi пiшли на причiлок i посiдали в тiнi на килимi, на зеленiй травi пiд грушею. Масюк все позiхав пiсля важкої страви та курив тютюн, а молодим людям i нев'янучiй капiтаншi було дуже весело. Ликерiя Петрiвна сiла на килимi, ще й ноги пiдобгала пiд себе. З круглою головою на круглому й куценькому тулубi, вона вся була неначе кругла, нiби якийсь клубок лежав на килимi. Радюк сiв i собi; а Галя довго церемонилась, поки й сама не присiла на килимi. - Хазяйко! Олександре Остапiвно! вишли нам сюди яблучок та вишеньок, або варення, або й наливочки. - Оцiєї не треба! цур їй, пек їй! Що Масюкiвка, то не Дунай, Олександре Остапiвної Не висилайте тiєї, що горiлкою або наливкою звуть! - гукнула Висока, аж луна пiшла по садку. Вийшла й хазяйка i винесла свiжого варення з вишень; за нею наймичка несла на однiй тарiлцi яблука, на другiй - вишнi. Всi кинулись до яблук, тiльки панiя Висока цуралась їх, неначе "трефного" жиди. - Спробуйте-бо, Ликерiє Петрiвно, яблучок! Таких ви не їли й на Басарабiї, - дражнився з нею Радюк. - Таких, може, й не їла, а їла виноград, пила вино, скiльки хотiла, а до спаса таки не буду їсти яблук, їжте вже ви! Тим часом надворi вечорiло; жара спадала. З садка, з-пiд груш i яблунь потягло прохолодою, що навiвала вогкiсть на гарячi лиця. Квiтки в клумбах, прив'яленi на гарячому сонцi, пiдiймали головки, пiдiймали лист, зачувши вечiрнiй холодок. Недалечко од Радюка рiс на грядцi на самому краю здоровий кущ гвоздичкiв. Радюк глянув на той кущ гвоздичкiв, i на Галю, i на тi два гвоздички в її косi, що придавали краси її карим очам i пунсовим губкам, i промовив: - Ви, мабуть, найбiльше любите оцi квiтки, оцей огняний кущ гвоздичкiв. Нiякi квiтки не пристають вам так до лиця, як отi гвоздички. Галя осмiхнулась. Легенький рум'янець налетiв i зараз зник з її лиця. Вона доторкнулась пальцями до двох гвоздичкiв на головi, про котрi вона й забула. - А я нiколи й не поливала гвоздичкiв! - промовила вона вже смiливо до Радюка. - Одже ж поливайте їх рано й вечiр, - промовив Радюк. "Буду поливать рано й вечiр та тебе споминать", - подумала Галя й легесенько зiтхнула, згадавши, що Радюк недовго буде в Журбанях i на довгий час поїде до Києва. - Нащо ж ми будемо їсти несвiжi вишнi, коли в садку ростуть свiжi? Дивiться, як червонiють, аж листя не видно! аж гiлля гнуть, - крикнула Висока й пiдскочила вмить, неначе м'яч, ще й у боки взялась. Вона побiгла в вишник, а за нею слiдком побiгла й Галя, а за Галею Радюк. Масюк i Масючка зостались вдвох. Масюк лiг, простяг ноги на килимi, а далi й сам увесь простягся, потягнувся й позiхнув на ввесь садок, аж собака за тином гавкнула. Ясна Ликерина сукня червонiла помiж вишнями й миготiла так швидко, неначе пурхала, Радюк почав рвать ягоди з однiєї вишнi з Галею, їм обом так хотiлось подивиться на ту вишню, коло котрої вони стрiлись уранцi так несподiвано, а панiя Висока все кликала їх зовсiм не туди, але в другий куток садка. Радюковi так хотiлось поговорить з Галею на самотi, а Висока все неначе з землi вискакувала, все виглядала з-за вишень на їх, все терлась коло їх. Але садок був прегустий. Високої стало не видно. Радюк почав розмовлять з Галею. - Чи не забудете ви за мене, як я поїду з дому, може, й на довгий час? - промовив Радюк. - Бо я вас нiколи не забуду, хоч i поїду, може, й на довгий час. Як тiльки я побачив вас у Журбанях, як тiльки почув ваш голос, вашу пiсню, я почув душею, що вже вас нiколи не забуду. Галя рвала вишнi, але їх не їла i все пускала ягоди на траву. Вона мовчала, але двi сльозi виступили на її чудових очах i покотились по щоках. Радюковi стало жаль молодої дiвчини, неначе рiдної сестри. - Чи забудете мене, чи не забудете? - знов спитав вiн, взявши Галю за руку. - Не забуду, - одказала вона нищечком, як мала дитина, i трохи не розридалась, як мала дитина. Коли це за вишнею шелеснула панiя Висока i зiгнала якусь птицю з дерева, її сукня запалала в зеленому листi. Радюк пустив Галину руку. - Хавав! - крикнула вона з-за гiлля й таки справдi злякала молодих людей. - А що, злякала вас, садових пташок? - Не тiльки нас, а й ту птицю злякали, що ондечки полетiла, - промовив Радюк. Галя мусила нiби заспокоїться при стороннiй людинi, навiть була рада приходу Високої. Нове почуття кохання, на самотi з милим, в зеленому садочку, вперше на такому молодому вiку, трохи злякало її й дуже збентежило. Незабаром всi вони троє виринули з зеленого, густого вишника й посiдали хто на килимi, а хто на травi. Панiя Висока напелехала повну тарiлку свiжих вишень. - А де ж вашi вишеньки, паничу й панно? - спитала вона в молодих. - А ось! - сказала Галя, показуючи гiллячку вишнi, всю обсiяну й облiплену вишнями, на котрiй зеленiло тiльки зо три листочки. Вона гралась тiєю гiллячкою, нарвала гвоздичкiв i зеленого листя й обклала ними гiллячку. Вийшов дуже оригiнальний букетик. - Кому то буде букет? - спитала Ликерiя Петрiвна, навiщось втягнувши губи в рот. - Комусь буде, та не скажу! - промовила Галя й подала Високiй той букетик. Висока не взяла й затрiпала маленькими ручками. - Не менi, не менi, а комусь iншому! I менi колись дарували букети на Бесарабiї, та ще й якi букети! Такi букети, що було несуть удвох чорнобривi товаришi мого капiтана! Було несуть менi цiлу гору квiток, та ще й зверху на пiваршина китях, сплетений з дорогих французьких заграничних квiток та стрiчок. От якi букети колись менi дарували! Всi засмiялись, а Масючка аж голову одвернула набiк. Тим часом наймичка винесла пiд грушу самовар. Галя побiгла за посудом, за чаєм i почала готувать чай. Сонце вже обiйшло Масюкову хату й почало виглядать з-за угла. Настав чудовий вечiр половини лiта. Сонце обзолотило промiнням грушi, й вишнi, i квiтки в горiдчику, облило золотом Галю всю: лице, бiлу вишивану сорочку, розкiшнi коси на головi, бiлi ручки, що готували чай; обзолотило навiть панiю Високу, й Масюкове необголене лице, i поважне лице Масючки; обзолотило Радюковi виразнi, наче пензлем обведенi, уста i рум'янцi на здорових молодих щоках. Галя наливала чай, та все скоса поглядала на його чудове лице, та все легенько зiтхала, згадуючи сцену пiд вишнею й тi незабутнi слова: "Чи забудете мене, чи не забудете, як i я вас нiколи не забуду?" Наливши чай, Галя вийшла з-пiд гiлля грушi, щоб роздать усiм стакани. Сонце освiтило її всю. Радюк глянув на неї, всю облиту рожевим свiтом сонця, глянув на синє глибоке небо над нею, так само залите свiтом до самого далекого краю безоднi. I йому здалось, що такi гарнi, такi безвиннi, такi добрi iстоти повиннi б жити не на землi, а в тому високому синьому небi. Так гармонiзувала краса натури, краса неба з iдеальною красою молодої дiвчини. В його молодiй душi чогось з'явилась думка впасти .на колiна i поклониться великiй красi людини разом з великою красою неба й землi. Всi почали пити чай i весело балакать. Панiя Висока всiх перемагала i всiх забавляла. - Ой, як же тут гарно! Тут, у садочку, мiж квiтками, мiж вишнями, мiж добрими людьми, та ще й молодими, та ще й гарними! - аж крикнула поетична Ликерiя Петрiвна, обвiвши усе й усiх очима. - Так тепер тутечки гарно, як було колись на Басарабiї. Ото коли б ще сюди двадцять тих молодих товаришiв мого капiтана, та ще щоб я сама була молоденька! Ой-ой-ой! Як-то було б гарно! Ще було б краще! - Та ще й тi шампани басарабськi, що ви колись випивали з тими офiцерами, - додав Масюк. - Еге пак! I де то вони тепер, мої дорогi, мої голубчики, нашi товаришi! Чи живi, чи вже померли, як i мiй капiтан? А якi були гарнi, чорнобривi, веселi! А як любили мене всi! - Чи вже ж таки, Ликерiє Петрiвно, любили вас усi двадцять? - спитав Масюк. - Їй же богу, всi двадцять. Один запобiгав в мене ласки перед другим. Колись мене так почастували шампанами, що менi цiлiсiньку нiч снилось, буцiмто я все їду з гори; на горi нiби Басарабiя, а внизу Дунай, а конi поганяє бородатий турок, i так пре кiньми, що менi ввесь свiт закрутився! та все менi здається, що я от-от шубовсну з крутої гори просто в Дунай. Всi смiялись, а сама Висока аж заливалась. - Ой, спiвать хочу! Давайте лиш, молодi й старi, будемо спiвать! - крикнула Ликерiя Петрiвна. - Я до того торгу й пiшки! - промовив Радюк. - Правда, й ви з нами? - промовив вiн до Галi. - I я до того торгу пiшки! - голосно промовила Галя, i її альтовий дзвiнкий голос аж задзвенiв, їй давно вже хотiлось спiвать, як пташцi все хочеться щебетать в гарний вечiр в зеленому садочку. Вийди, дiвчино, вийди, рибчино! У гай по корови, у гай по корови. Нехай же я подивлюся На тi чорнi брови, на тi чорнi брови! Так почали спiвать Радюк, Галя, панiя Висока й сам старий Масюк. Одна Масючка схилила голову на руку й задумалась дуже-дуже, дивлячись на чудовi тоненькi брiвки своєї единички. По тiм боцi вогонь горить, По цiм боцi жарко: Як поїду з Масюкiвки, Комусь буде жалко. Заспiвали всi, i всi вкинули в слова пiснi Масюкiвку, неначе змовились. А Галя довгим, жалiбним поглядом подивилась на Радюка й дуже виразно вимовляла: "Комусь буде жалко, комусь буде жалко!" По тiм боцi вогонь горить, По цiм боцi душно Як поїду з Масюкiвки, Комусь буде скучно. Так спiвали вони далi, i панiя Висока, обернувшись до Галi, просто в вiчi промовляла: "Комусь буде скучно, комусь буде скучно!" - Ой, спасибi вам за все, за все, мої добрi, мої дорогi сусiди! - промовила панiя Висока, встаючи з килима. - Ой, загулялася ж я, а в мене дома робота, як i в усiх людей. Час менi додомоньку, забарилася я. - Та в вас же дiти дома не просять їсти, не плачуть! - промовив Масюк. - Є такi, що їсти просять вже, мабуть, давно, бо я господиня в себе вдома! Вставайте, Павле Антоновичу, та разком холодком i побiжимо до господи, бо ви, здається, цiлiсiнький день загаялись тут у Масюковому хуторi й ладнi тутечки й ночувать. - Як їхати, то й їхать! - сказав Радюк, встаючи, - Тiльки я попрошу Iвана Корнiйовича видать мої хомути з комори, бо вже час! - То й видам, хоч i ще не час! - промовив Масюк. - О, бачте! Як моїх хомутiв, то й не замкнули в комору, - промовила трохи нахабна Ликерiя Петрiвна й почала обвiрчувать бiлою вуаллю свiй квiтчастий чiпок. Тим часом повозки пiд'їхали пiд ганок. Гостi почали прощаться. - Привезiть же менi книжок якнайшвидше! Хоч би й завтра, - просила Галя Радюка, - бо я вчилась в городi всього тiльки рiк, а в мене великий потяг до книжок, - тихенько промовила вона до Радюка смутним голосом, - тут я нiгде не достану собi книжок i до страшного суду, мабуть, доки й животiтиме Масюкiв хутiр на свiтi. Я за це вже добре дiзналась. Тут навкруги в околицi й панiї навряд чи й письменнi. - Та й менi, будь ласка, привезiть отi-о Шевченковi поеми, що ви знаєте! Хоч я давно не читаю, а тi поеми, може, ще й втну, - просив Масюк. - Добре, привезу, як не завтра, то пiслязавтра абощо, - сказав Радюк, прощаючись з усiма. - Сяду ж я з вами, Павле Антоновичу, бо вашi конi баскi. Пiдвезiть мене додому. Буде веселiше менi в дорозi: будемо пiсень спiвать на радощах, - сказала панiя Висока. - Прошу ласкаво! - просив її Радюк i подав руку. Гостi виїхали з двора, а хазяїни ще довгенько стояли на ганку. Галi здалось, що стало так порожньо i в хатi, i в садочку, i на подвiр'ї. Вже й сонце сiло за вербами, вже й череда прийшла в хутiр, вже й зорi заблищали на темному небi, а вона все ходила мiж вишнями, мiж клумбами та все тихенько спiвала: Ой сама ж бо я, сама, Як билинонька в полi. Потiм вона взяла коновку й полила всi кущики гвоздичкiв, а ввiйшовши в хату, вийняла з коси два гвоздички, завинула їх у папiр i сховала на пам'ятку про той день. Надворi вже було поночi, як Радюк з Високою вертались з гостей. Небо чудово заблищало, все засiяне зорями, надзвичайно ясними. Вечiр догорював на заходi червоним потухаючим жаром. Радюк спiвав пiснi та все думав про Галю. Чи дивився вiн на яснi зорi, чи на червоне дотлiваюче небо, то все думав про неї. Висока додавала йому охоти до спiвiв, жартувала, смiялась Галею. Вже було видно дiм панiї Високої, в вiкна видно було полум'я в пекарнi. А в вiкнах в селян вже було поночi. Робочого часу люди рано полягали спать i вже спали мiцним сном. Конi пiд'їхали пiд село й схарапудились в царинi. Коло царини щось стогнало, неначе хтось або вмирав, або був прибитий. Панiя Висока перелякалась навiки. Радюк стривоживсь i зскочив з повозки. А коло царини все щось стогнало, а потiм почало плакать. - Боже мiй! Хто це так стогне? Пiдiть лишень подивiться кругом хати або в тiм рову, - промовила Висока до погоничiв. Всi почали наближаться до хати i зараз дiзнались, що стогне хтось у хатi, а не надворi. Радюк одчинив дверi, бо вони були не запертi, i ввiйшов у хату. За ним увiйшла Висока. - Добривечiр вам! Хто то так.стогне? - спитав Радюк. - Та це я! - обiзвалась молодиця. Радюк дiстав з кишенi сiрнички й засвiтив каганець. Слабкий блиск пiшов по убогiй хатi. Вони побачили на полу слабу молодицю, що лежала розкидавшись, стогнала й плакала. В ногах у неї спав як убитий малий хлопчик. Висока впiзнала молодицю й почала розпитувать. - Що це з тобою, Параско? - Ой, слаба я, панi! Покарав мене, мабуть, господь. Тепер жнива; пшеничка моя стоїть не дожата, а я удова, одним одна, i нема кому дожати, бо й найнять нема за вiщо. - Коли ж це ти, Параско, занедужала? - - Та ще позавчора! Так менi недобре стало, а я все жала, аж на снопи падала, доки зовсiм не звалилась сьогоднi; вже й додому не дiйшла. Привезли мене на волах добрi сусiди. Ой, пшеничка моя вже сиплеться! I безщасна молодиця знов застогнала й заплакала на всю хату. Радюк побачив, як горює, як бiдує простий народ, i сльози вступили йому в очi. Радюк приклав руку до лоба слабої, лоб аж пашiв. - Застудилась десь, молодице? - промовив вiн. - Пам'ятаю, що я жала та напилась дуже холодної води з криницi. Люди добрi! допоможiть менi, бо я або згину, або хлiба шматка не матиму! - Ликерiє Петрiвно! Чи немає в вас часом липового цвiту або малини? - спитав Радюк. - Будьте ласкавi, напiймо її на нiч, щоб вона упрiла. - То заїдьмо до мене, може, й поможемо бiднiй жiнцi. I вони заїхали до Високої, заварили цвiту, принесли слабiй молодицi, напоїли її, втушкували, вкрили кожушиною. Панiя Висока все бiдкалась, так їй було шкода сусiди. Молодиця напилась i заспокоїлась, їй стало легше. Радюк просив панiю Високу не пускать її на поле принаймнi другого дня, а сам почав з нею прощаться, хапаючись додому. - Одже вам, Павле Антоновичу, буде якась притичина от в тому дiлi... - сказала йому на прощаннi Висока, показуючи на Масюкiв хутiр. - Дивiться, який смутний випадок трапився вам на дорозi пiсля такого чудового веселого дня, пiсля такого спiвучого вечора. От побачите i тодi пригадаєте мене, хоч ви надо мною трохи глузуєте. - Але ж заєць, здається, не перебiгав нам дороги? - сказав Радюк i мусив осмiхнуться. - От побачите! Буде вам заєць! - промовила Висока навздогiнцi йому. Радюк поїхав додому засмучений, хоч виїхав з гостей веселим. Перед його очима встала картина народного горя, та ще в таку гарячу робочу пору. Вже лягома приїхав вiн додому. Мати вже спала, а батько не лягав спати та все виглядав сина. - Де це ти так забарився? - було перше слово старого. - В Масюка, - одказав син. - Де ж ти снiдав? - А в Масюка. - А де ж ти обiдав? - Таки ж у Масюка. - А чай пив, а вечеряв? - Чай пив у Масюка, а закушував у панiї Високої. - Ото! цiлий день у Масюка... Ага! в Масюка гарна дочка! - догадався старий Радюк. - Тiльки ти... - Що, тату? - Бачиш, молодi паничi люблять дурить молодих паннiв. А Масюк мiй сусiд й мiй близький приятель. - Я не думаю пiддурювать Галю й нiкого. - Та так! ти в гусарах не служив, але все-таки до кiнця курсу тобi ще далеченько. Не дуже там збивай з пантелику молоду дiвчину. - Я, тату, людина чесна; що думаю, те й роблю. Я люблю Галю й ладен женитись, а дурить її та пiдмїнювать не буду. - От про це вже не кажи нiкому, нi твоїй матерi, самiй Галi. - Е, тату: є в нас i студенти жонатi. - Може, й є! Але доки ти в школi, тобi не випадає жениться. Ти там трошки жартуй i залицяйся, але чесно жартуй, а про сватання тобi ще не час думать. - А все-таки менi завтра треба одвезти й Галi, й Масюковi книжки, бо вони дуже прохали. Галя навiть намагалась. - Про мене, вези хоч i зараз, та не заїжджай до повiтової свахи, Ликери Петрiвни Макухи, нашої вiдомої капiтаншi й повiтової брехухи. - Добре, не заїду, а книжки треба-таки одвезти, що просвiтить хоч трохи темнi степовi хутори. Батько й син попрощались i пiшли спати. "От якої спiває батько! Якої ж то заспiває мати, що ладна й до царя за рушниками слати?" - думав Радюк, засипаючи. Другого дня Радюк ледве дiждався вечора, забрав книжки й поїхав у Масюкiв хутiр. По дорозi вiн одвiдав слабу молодицю. Вiн увiйшов у хату й побачив, що жiнка вже ходила по хатi, хоч через силу. - I спасибi вам, паничику, i простибi вам за вашу ласку, за вашу добрiсть! - дякувала бiдна молодиця, ледве переводячи голос. - От i слава богу, що ти поздоровшала, а на поле таки не йди, принаймнi сьогоднi, - сказав Радюк. - Ой, Як же менi не йти, коли й жито вже сиплеться, а в мене в хатi тиждень вже нема й шматка хлiба. Вже тиждень їм з дитиною саму кашу, - промовила Параска й заплакала. Радюка дуже засмутила така гiрка доля людська. Край багатий, край хлiбний, а народ голодує, хлiба не має! Приїхавши до Масюка й увiйшовши в хату, вiн догадавсь, що його приїзду сподiвались. В свiтлицi було чисто, як у вiночку. Масючка вийшла до його в чорнiй новiшiй сукнi i не в хустцi на головi, а в чiпковi з бантами. Зараз за нею вийшла Галя в новому шовковому чорному горсетi, по котрому були розкиданi пунсовi букетики рож. Бiла сорочка й чорний з рожами горсет своїм контрастом дуже придавали їй краси. В розкiшнiй косi знов заблищали два гвоздички, тiльки що вирванi. Мати й дочка привiтались до його дуже ласкаво! - Ой, дякую вам за книжки! А я все виглядала вас, чи не везете менi оцього дорогого гостинця. Радюк подав їй кiлька книжок нових журналiв i Шевченкового "Кобзаря", переплетеного в червоний сап'ян й золотообрiзний. - Яка це книжка? - спитала Галя. - Це Шевченкiв "Кобзар". Цю книжку я вам дарую на пам'ятку, - промовив вiн тихiше. Галя зарум'янилась, як зоря, i подякувала. - Буду ж часто читати цю книжку, - тихо промовила вона й почала перегортать листки. - Де ж Iван Корнiйович? - спитав Радюк. - На току, коло возiльникiв, - сказала Галя. Радюк пiшов на тiк шукать Масюка. Тепер йому кинулось в вiчi Масюкове хазяйство. Вiн милувався круторогими волами, великими стiжками жита й пшеницi, порядком на току й на подвiр'ї. - А! слихом слихати! - гукнув до Радюка хазяїн з-за возiв. Вiн обняв i поцiлував Радюка дуже щиро. Видно було одразу, що його мали за жениха. Вони пiшли до хати й напились чаю. Незабаром Радюк вертався дуже щасливий! Йому сподобалась Галя i її батько й мати, люди з дрiбного панства, але чеснi, хазяйновитi й працьовитi, близькi до народу, чеснi хлiбороби, не одрiзненi од нацiональностi. I сама Галя, з чудовими очима, з народною пiснею, з голосом, як шовк, навiть з манерами, нагадуючими гарну, моторну сiльську дiвчину, дуже пiдходила пiд його iдеал. Старi Масюки i їх напiвпанська, напiвсiльська оселя з домом i хазяйством - все те повiяло на його чимсь рiдним, чимсь приємним, рiднiшим, нiж дух вищого панства. "Моя буде Галя, моя! Вона мене любить, i я її люблю. Чого ж менi бiльше треба? Хоч вона вчилась в мiстi тiльки один рiк..." На вакацiях молодий Радюк ходив по селi, придивлявся до народу, приглядався до його потреб, бачив, як народ тяжко працює й мало має користi. Не раз вiн важко зiтхав, дивлячись на бiднiсть народу серед такої багатої природи. Вiн записував народнi пiснi, казки й приказки, звичаї и навiть самi мелодiї пiсень i заводив у ноти. Часто вiн їздив i в поле до косарiв, до женцiв, гребцiв i возiїв, балакав з ними, записував од їх усе, навiть слова мови. Не раз вiн заїжджав i до панiї Макухи, чи Високої, котра на самотi не соромилась своєї мови й чудово говорила по-українськiй. Вона наказала йому багато казок, наспiвала пiсень, неначе будлi-яка молодиця, i таки не втерпiла: показала йому "кавалерiю" свого чоловiка й його капiтанськi документи. Радюк мусив їх таки прочитать. Радюк скрiзь проповiдував свої смiливi iдеї, доки не дiйшла за його чутка до мiської полiцiї... Сусiди почали застерiгать батька й матiр i просили їх трохи здержувать сина, щоб не добути якого клопоту... Раз батько сказав своєму синовi: "Коли ти, сину, такий прихильний до народу, коли тобi так потрiбнi пiснi й казки, то їдьмо на баштан. Цього року була рання зав'язь на баштанi, то, може, й стиглого кавуна надибаємо. Ти попросиш баштанника Ониська, то вiн тобi наспiває й накаже, скiльки хоч! Тiльки знай, що Онисько дiд гордовитий i гоноровитий. Коло його треба ходить вмiючи або й панькаться. Вiн так дбає про моє добро, що часом i менi молитву читає". - А поїдьмо справдi! Може, й пiсень добуду, i кавунiв наїмся, - сказав син. Зараз-таки парубок запрiг конi в чималий вiз, i батько з сином виїхав з двора на степ до баштана. Сонце ще високо стояло на небi. Спека стояла надворi, як звичайно буває в спасiвку. Повiтря було сухе, але здорове й тепле, i таке прозоре, що на всi боки око захоплювало степи без краю. Синє й гаряче небо лежало над степом, неначе якась кругла покришка. На небi не було анi хмариночки! На степу не було, нi смужки туману. Одно пишне золоте сонце пливло мiж небом i степом, наче корабель по безодньому морi. Вiз звернув з битого степового шляху й покотився по ледве примiтних прикметах суголовка. Незабаром i той суголовок зник, i вiз покотивсь гладеньким степом. З-за густих будякiв i всякого зела незабаром висунулись баштани з довгими рядками високих соняшникiв. За соняшниками зараз з'явились рiвнi рядки гостролистої кукурудзи, насадженої кругом баштанiв дуже рiвними рядками. Рядки пшiнки мережили баштани вздовж i впоперек. Вже конi наближались до баштана, вже можна було бачить на краях баштана наче рами з довгого гарбузиння, де мiж листом повивертались боками довгi й круглi бiлi гарбузи, неначе воли на спашу. Потiм одкрилося поле, неначе заслане картатими хустками, де зеленiло дрiбненьке, як тюль, кавуняче огудиння, де блищали в ясно-зеленому листi жовтi динi, зеленiли й бiлiли здоровi кавуни. Всi журбанськi баштани люди сiяли вкупi, щоб легше було стерегти од злодiїв; тим-то вони й займали степ, скiльки можна було осягти оком. Баштанник сидiв коло куреня й щось стругав стругом. Вже можна було бачить оком, як його лiктi разом одсовувались назад, як вiн тяг до себе струга, як на руках манячили рукави бiлої сорочки. - Знаєш що, сину! Давай вивiримо, чи добре Онисько стереже баштана? Ходiм навпростець через баштан, буцiмто красти свої кавуни, а погонич нехай їде просто до куреня. При тих словах батько зскочив з воза, а за ним i син. Вони закрались поза кукурудзою й почали нiби шукать кавунiв. Онисько сидiв i не обертавсь. Коли це обидва вони побачили, що просто на їх летить через огудиння рябий собака, аж курява пiднiмається за ним. За Рябком пiдтюпки бiг Онисько. - А чого вам треба, сякi-такi! Ось я вам дам серед дня лiзти на баштан! Джий! кис, кис! джий! уджга, Рябко, уджга! - цькував дiд та все лаявсь. А Рябко кинувся прожогом на молодого Радюка й ухопив його зубами за чобiт. Собака була люта, як гадюка, i зовсiм здичiла на степу. Радюк дригнув ногою, а Рябко вчепився зубами в закаблук, наче п'явка. Вiн махав ногою, а Рябко волочився слiдком за ногою по баштанi, аж огудиння поплутались кругом. Батько кинувсь оборонять, вирвав з корiнням здоровий кущ кукурудзи, лупив собаку по спинi. Рябко гриз на шматочки бадилля своїми страшними зубами. - А чого ви тут ходите! - крикнув Онисько i.... руки опустив, упiзнавши хазяїна. - Чи це ви? Оце, боже мiй! тiльки мене втомили. I треба було вам йти сюдою! Господи! наче вам стежки нема. Неначе маленькi. А я думаю, що злодiї. Тут недалечко шлях. Йде багато чумака, й москаля, i всякого народу. - Та це ми, дiду, правди вивiряємо в вас! - сказав син. - Доконче треба було! I прийде, господи, в голову! Чи не покалiчила де собака? - бiдкався сивий баштанник. - Та й позбавляли ж ви багато огудиння! Iй-богу, неначе маленькi. - Не сердьтесь, дiду! Ми вам привезли могорича! - сказав молодий Радюк. Всi вони пiшли до куреня, переплигуючи через густе огудиння, неначе переходили через рiчку, скакаючи з каменя на камiнь. Рябко вже лащився до наймита, виляючи хвостом, а на хазяїнiв усе гарчав та скалив бiлi зуби. - Чи є, дiду, стиглi кавуни? - спитав молодий Радюк. - Динi вже давненько показались, а кавунчика - може, й знайдемо. Онисько швиденько подибав на баштан i принiс здорового кавуна. Кавун був з одного боку зовсiм бiлий, бо Онисько закопав його в рiллю, ще й зверху притрусив сухим бадиллям, щоб часом хто не вкрав першого кавуна. Взявши складаний нiж, що висiв на припонi коло пояса, Онисько розрiзав кавуна надвоє. Кавун був стиглий i червоний, як жар. Онисько з гордiстю подав кавуна панам, як подають трофеї, добутi на вiйнi. - Спасибi, дiду, спасибi! - дякували пани. Молодий панич порiзав кавуна на скибки й поклав на травi. Скибки розпались, i зсередини випав червоний вовк. Всi посiдали на землi i з'їли цiлого кавуна дочиста! - Тепер, дiду, давайте динь абощо? - казав панич. - Е! де вже пак пiсля кавуна та динi! Треба було їсти переднiше диню, а потiм кавуна, - промовив дiд i винiс з куреня велику жовту диню. Молодий Радюк розрiзав диню; насiння не вилилось, а випало довгими злiпленими рядками, - прикмета, що диня була не проста, а дубiвка. В повiтрi полився аромат. Швидко од тiєї динi не зосталось i шматочка. - Тепер i до роботи можна браться! - промовив дiд поважним тоном, обертаючись до панича. - А нумо, паничу, зносить динi та вибирать огiрки! - Як нумо, то й нумо! - сказав панич. - Давайте, дiду, торбину або мiшка, я вам поможу вибирать огiрки. - Куди вам там вибирать! То я так тiльки жартую, - сказав дiд трохи м'якiшим голосом. - Чого ви, дiду! Ви думаєте, що я незугарний до роботи? - Сидiть та лучче люльку курiть! - Е! тепер, дiду, iнший час настав на свiтi. Годi вже панам сидiти, згорнувши руки! Треба й панам до роботи браться, роздiлять працю з простим народом, а вам треба пнуться до книжок, до науки. Як подiлимось ми працею й наукою, то аж тодi буде на свiтi добре