всiм. - Може, й буде! Дай боже! А ви все-таки ляжте коло куреня та курiть люльку. Молодого Радюка вразили дiдовi жарти. Вiн узяв мiшка, прив'язав мотузка до одного узиря, а другим кiнцем прив'язав до зав'язки й накинув собi через лiву руку на плече, як звичайно роблять, вибираючи огiрки. - То надiньте ж рукавички, бо руки поколете! - жартував дiд. - Не бiйтесь, не поколю! - Але скиньте чоботи, бо зовсiм витопчете отими закаблуками огудиння! Молодий Радюк мусив скинуть чоботи й пiшов на баштан в самих шкарпетках. Вiн почав перегортать огудиння, а воно жалилось, неначе жалка кропива. Деякi огiрки були вкритi колючечками й кололи його делiкатнi руки. Радюк накидав багацько огiркiв у мiшок, i вага почала нагинать йому шию. Мотузок рiзав в плече, неначе гострим жалом ножа. Радюк мусив перекидать мiшок з плеча на плече. А мотузок все-таки шмульгав, а потiм почав пекти. Пiд гарячим небом, на гарячiй, як присок, рiллi йому було важко, як у лазнi; спина почала страшно болiти. Пiт лився з його, як вода, i капав на зелене огудиння. - Та годi вже вам вибирать! Висипте огiрки на траву та лягайте в холодку. Чи бачите, скiльки я навибирав слiдком за вами! Радюк подивився на дiда, а в дiда в мiшку було бiльше огiркiв, нiж у його! - Як же ви багацько кидаєте! Не розгортаєте добре огудиння. Коли зiгнали оскому, то цур їй, цiй роботi. Лягайте на бiк та читайте книжечку! Молодий панич i справдi подумав, що цур їй, тiй роботi в таку спеку! Вiн вперше, жартуючи, спробував, яка то важка проста робота. - Ой, болить спина! - крикнув вiн, лягаючи в холодку i швиргонувши мiшок на траву. - А що б ви сказали, якби вам довелося нажать копу жита в таку спеку? - спитав дiд, осмiхаючись. - Не знаю, що я сказав би. Лучче я, дiду, пiду зривать стиглi динi! - Чи вiзьмете просту роботу, а менi оддасте книжки? А коли сказать правду, то це ще iграшка, а не робота, - казав дiд. - Почекайте, дiду! Як одпочину, то поможу вам зносить динi. Але за те ви менi заспiваєте пiсень. Добре? - Куди вже менi, старому, до пiсень! Нехай молодшi спiвають. Я вже своє одспiвав! Молодий Радюк, спочивши, пiшов рвать динi. Вiн клав їх у той самий мiшок, а проклятий мотузок знов рiзав його, наче серпом, у плече. Вiн пiдмостив хусточку, а мотузок муляв i через хусточку. Тодi вiн вернувся до куреня. В спинi в його судомило. Радюк зрозумiв, яка то важка чорна робота простого народу. - Паничу! а пiдмостiть i менi хусточку пiд мотузку, щоб не було мулько! - крикнув дiд, смiючись. Тим часом дiд i наймит вибрали огiрки, зсипали їх на купу на травi, позривали стиглi динi й позносили до куреня. Онисько знайшов аж десять стиглих кавунiв, у котрих коло хвостика кучерява в'язь поприсихала. Купи зелених огiркiв, жовтих динь, кавунiв всякої мастi веселили очi й старого Радюка, й молодого. Кругом куреня запахло динями, пшеничкою, огiрками, i тонкi пахощi далеко розходились у теплому повiтрi. Дiд зiбрав лушпиння й однiс його далеко в степ, щоб не занадились на баштан кузки й звiрки та оси. Наймит запрiг конi й поклав на вiз кiлька кавунiв i динь. Батько сам швиденько покатав додому, а за рештою приїхав другий наймит простим возом. Молодий Радюк не поїхав додому з батьком, а зостався до вечора на баштанi. Надходив вечiр. Сонце вже не пекло косим промiнням; надворi було тепло, як у добре натопленiй хатi. Од кукурудзи полягла по баштанi тiнь довгими рядками. Конi паслись по степу хапаючись; їм не надокучали мухи та гедзi. Молодий Радюк роздягся й роззувся. Вiн навiть скинув картуз i жилетку, неначе одежа давила його серед вольного степу. Сонце спустилось, неначе лягло на степ, i почало засовуваться за зелене море. Молодий Радюк провiв очима сонце до останнього променя i задумався. Надворi починало сутенiть. Онисько запалив багаття з сухого бур'яну. Густий дим пiднявся, валував та зiгнав набiк мошку. - Чи не хочете, дiду, мого тютюну? - промовив Радюк, запалюючи папiроску. - То й дайте, коли маєте! Дiд насипав тютюну в свою зелену люльку й почав пахкать одним кiнцем рота, не випускаючи з другого кiнця рота цибука. - I курите ж ви, паничу, кат зна що! Та це вода, а не тютюн! Нiчогiсiнько не чую! їй же богу, не чую! I дiд плюнув набiк, потiм витяг з кишенi гаманець з своїм тютюном i закадив мархоткою так, що Радюк мусив оступиться й сiсти оддалеки. - Дiду! я чув, що ви вмiєте всяких пiсень, та ще й дуже давнiх? Чи не заспiвали б ви менi, а я б i позаписував в оцю книжечку? - сказав Радюк. - А вам навiщо те здалося? - промовив дiд стиха, глянувши скоса на Радюка. - Та так. - Як так, то й нехай буде так... - промовив дiд, зирнувши сердито на книжечку. - Я чув, що ви, дiду, вмiєте всяких казок? - Хiба я стара баба, щоб казки казав! - промовив дiд ще сердитiше. Дiд дуже не йняв вiри паничевi i чогось страхався тiєї книжечки. Вiн бачив такi книжечки в тяжку годину свого життя, як його сина в некрути брали, як його ганяли на панщину й записували панщаннi днi. - I нащо, паничу, вам здалися нашi пiснi та казки? Ви народ вчений, письменний. - Ви, дiду, людина стара, то зрозумiєте мене. Я людина вчена, i я дуже цiкавий знати все, навiть пiснi, та ще й стародавнi, козацькi. - О, я козацьких пiсень багацько знаю! - сказав дiд, не втерпiвши. - Бачите, дiду, тепер вже пишуть книжки сiльською українською мовою, то й сiльська мова, й сiльськi пiснi стали дуже потрiбнi задля вчених людей. - Може, й правда; може, воно й так! Не знаю! Ви письменнi; ви бiльше за мене знаєте. Вважаючи на те, що дiд трохи подається, Радюк витяг з кишенi кiлька дрiбних книжечок i знайшов мiж ними тi, де були Шевченковi утвори. Вiн знайшов Шевченкову "Наймичку" i почав читати. Не вперше вiн читав селянам українськi утвори Вовчка й Шевченка i знав, що нi одна поема не доходить так до серця, як "Наймичка". - Чи ти ба! їй-богу, по-нашому написано! - аж крикнув наймит, лежачи животом на травi. I вiн посунувся на грудях ближче й почав слухать, пiдперши лице долонями й пацаючи вряди-годи ногами. Онисько не показував дивування. Вiн сидiв, пiдобгавши ноги й нахиливши голову, та все слухав та слухав. Його люлька загасла й покотилась на траву, а вiн i голови не пiдводив та все слухав, як Марко рiс на хуторi в старого дiда й баби, як прийшла до їх молодиця у найми проситься, як Марко оженився й пiшов у дорогу, як наймичка переа; смертю призналась Марковi, що вона його мати. Вплив того читання на Ониська був такий великий, що вiн неначе очамрiв i скам'янiв, поклавши руки на колiна й нахиливши сиву голову. Вiн не поворушив пальцем, не клiпнув очима, нi разу не зiтхнув, що буває знаком великої сили почування в щирого українця. А парубок перестав пацать ногами, простяг їх на травi на всю їх довжину, роззявив рота, витрiщив очi га все дивився на ту книжку, не мигнув i разу очима, неначе в тiй книжцi вiн бачив i той благодатний хутiр, де служила наймичка, бачив i саму наймичку, i того Марка, про котрого читав Радюк. Червоне полум'я багаття свiтило на ту групу, облило червоним кольором бiлу дiдову сорочку, сиву бороду, й його темне похмуре лице, i сивi, низько навислi над очима брови. Радюк скiнчив i згорнув книжку. Онисько все сидiв i не рушився з мiсця, а парубок все лежав та дивився на ту книжку, що лежала згорнута на травi. Вплив був такий великий, як був великий Шевченкiв генiй, що постерiг тайну народного серця й поезiї. Сам молодий Радюк задумавсь i сидiв мовчки, доки не згас слiд того читання в його душi. Онисько пiдвiв голову й обтер рукавом сльозу. - Я ще зроду не чув нiчого кращого од цiєї "Наймички", - промовив дiд та й знов похилив голову, неначе од великої ваги й великого жалю. - Чи знаєте, дiду, хоч одну думу козацьку, кращу од цiєї "Наймички"? - Знаю багацько гарних дум, але такої не пам'ятаю. I дiд почав смiливо розказувать, а потiм i спiвать думи й пiснi. Радюк ледве встигав записувать їх в свою книжечку Дiд не сперечався, йняв йому вiри й навiть хвалився своїми пiснями, бо зрозумiв, що молодий Радюк не мав на думцi нiякої кривди для його. Парубок почав був i собi спiвать, так дiд йому й не дав та все спiвав своїм старечим, але ще мiцним голосом козацькi думи й пiснi, якi тiльки пам'ятав. - Куди тобi, дурню, з твоїми пiснями! Ви тепер спiваєте все про дiвчат, та про вулицю, та про вечорницi, а про козакiв i не тямите нiчого! А скiльки я переспiвав їх, як був молодшим, як був ще живй мiй батько! Радюк пiшов у курiнь i винiс звiдтiль пляшку горiлки, що вiн привiз дiдовi на гостинець. Чарка доброї горiлки розвеселила трохи сердитого й поважного дiда, у котрого було i в словi, i в лицi щось отаманське. - Чи не боїтесь, дiду, самi сидiть на баштанi? - А якого гаспида менi бояться? Хiба лихих людей! А чортiв я не боюсь. Невважаючи на свої лiта, я так обшмагав би боки самому чортовi, що ну! Нехай би тiльки зачепив мене! - Хто видав таке говорить! - сказав наймитчук. - Ви, дiду, тут самi; борони боже чого... - Поцiлуй батька свого тричi в морду! Вчить мене, старого! - сказав дiд сердито. - Хiба ж чорти є на свiтi? Є лихi люди, гiршi од чортiв, а чортiв нема, бо я їх не бачив, якi вони на масть! А коли вони є, то, мабуть, дуже дурнi. - А хiба ж ви не знаєте, до кого й тепер у нас на селi перелесник лiтає? - Такий, мабуть, перелесник, як ти! Я, бувши батьком тiєї дiвчини, до котрої вчащає, вiн, впiймав би того перелесника та обскуб чуприну, то вiн бiльше б i не лiтав, а сидiв би вдома. Ти, як я бачу,зовсiм такий дурний, як i твiй батько був, царство йому небесне. - Ей, дiду, шануйтесь! Ви старi, вам би не годилось таке говорить, - казав парубчак. - Та отут в степу, лежачи на травi, часом бачу, як буває все небо списане такими перелесниками, неначе горобцями! Розкажи вже своєму батьковi, а мене не вчи. - Їй-богу, правда... - Яка правда? Була колись правда, та заiржавiла. I дiд не скiнчив i знов задумався. Вже порожня пляшка валялась на травi, а надворi почало зовсiм поночiть. Наймит запрягав конi, а дiд i Радюк складали на вiз динi, кавуни й огiрки. Всього було так багато, що треба було повикидать з воза солому. Молодий Радюк мусив сiсти на мiшки з огiрками i поставить ноги на кавуни. Вже висипались зорi на небi, як вiз рушив од куреня й покотився по степу. Радюк почав прощаться з Ониськом, котрий стояв коло куреня ввесь бiлий, облитий свiтом багаття, а коло його сидiла на заднiх лапах собака. Вiз покотився, i стукотiння далеко розляглось по степу. А дiд усе стояв на тому самому мiсцi, згорнувши руки. Радюк усе думав за дiда, а огiрки страшно муляли; ноги його скобзались по кавунах. Вiн мусив витягать кукурудзу й пiдмощувать пiд себе, щоб хоч трохи було лучче сидiть. Вже пiзно в'їхав Радюк у двiр, i по дворi запахло баштаном. Вернувшись у свою кiмнату, молодий панич одслонив боляче плече i подививсь. На плечi було знать червону й довгу, як гадюка, попругу од мотузка. Так вiн обшмульгав його молоде, м'яке тiло. На другий день Павло Антонович одвiз на гостинець кавунiв i динь панiї Високiй i Масюковi, i не так Масюковi, як Галi Иванiвнi Масюкiвнi. Тим часом настигли грушi, яблука, кавуни й динi. Скiнчився гарячий час жнив, i сусiди трохи вже обробились i почали частiше навiдуваться в гостi до Радюкiв. Їх дiм був веселий, бо в йому був молодий син i молоденькi панни. Гостi часто приїжджали до Радюкiв i до пiзньої ночi або й до свiту гуляли та бавились. Той широкий ганок, оплетений виноградом, що виступав у садок, часто був освiчений веселим свiтлом або ясним мiсяцем. Там вечорами сидiла весела компанiя, там часто молодий Радюк милувався личком молоденької Галi. Вже кiнчались вакацiї. Павло Радюк почав збираться в дорогу до Києва. Здоровий i веселий, з великою надiєю на себе й науку, вiн виїхав з дому i повiз з собою, все, що йому трапилось позаписувать на селi. Широко перед ним розiслався степ, а по степу полягла далека дорога. Широке життя розстелялось перед ним, i стiльки дорог розходилося на всi боки на тому просторi людського життя! Молодий Радюк почав вибирать дорогу, i голова в його запаморочилась од дум. I чудовий вид Масюкiвни до самого Києва не сходив з його думки. Вiн навiть позабував про все, i тiльки чорнi брови й повне личко все миготiло перед очима, чи дивився вiн на широке поле, чи на синє небо, чи на великий битий шлях. Вiн вже думав, що тi брови, а не iншi судила йому доля. Приїхавши до Києва, вiн написав лист до Масюка й до Галi. Щаслива Галя вивчила того листа напам'ять, бо в тому листi Радюк присягався її одну повiк любить i не любить бiльше нiкого. Одно тiльки трохи наводило сумну думку на Радюка: Галя тiльки рiк вчилась в городi, як вона сама призналась. "Але вона молода i начитається, й набереться розуму з книжок", - думав Радюк. - Жiнко! Якого чудового жениха дав бог нашiй Галочцi! Та хiба ж i наша Галя не варта Радюка, хоч стара Радючка й копилить губи, - промовив Масюк до жiнки. - То-то й горе, що Радючка копилить губи! Чи я ж хочу кращого жениха для своєї Галi! Але менi здається, що з того пива не буде дива: Надежда Степанiвна давно б приїхала до нас, якби вона наважилась взять за невiстку нашу Галю. А котрий оце рiк, як вона була в нас? - спитала Масючка й задумалась. Але доля судила Радюковi iнакше. Минув сливе рiк, як вiн був в Журбанях i в Масюкiвцi. В Києвi вiн набачив iншу пишну красу, випещену мiську красу, iншi пишнi очi й чорнi брови... Х Пiзнiми вечорами Дашкович довго згадував свої чудовi Сегединцi. Вiн неначе бачив гори, вкритi лiсами, садками й хатами, бачив церкву на шпилi, наче бачив широкi ставки помiж горами, зарослi очеретами й вербами. Перед його очима нiби з туману випливало все життя українського села: йому нiби вчувались пiснi дiвчат i хлопцiв, пiснi молодиць i косарiв на луцi; його очi неначе бачили уявки знайомих селян, давнiх сусiд, бачили юрбу дiвчат i хлопцiв, що грали в хрещика на вигонi, бачили Топилок, що так щиро й при'вiтно вiтали його в своїй убогiй хатинцi. Всi утвори старих i нових фiлософiв зникли з-перед його очей. I натомiсть перед його очима зеленiли сегединськi степи, синiли гори, мрiла вода по ярах i синiло глибоке небо. Вiн пересвiдчивсь, що не загине таке багате, пишне й оригiнальне живоття української нацiї навiть пiд полiтичними шинами з гарячого залiза його родича Воздвижен-ського. На тiй чудовiй картинi, правда, були темнi плями, дуже негарнi. Але Дашкович якось не придивився до їх. Така естетична мана була розлита на тiй картинi, що за нею щезли всi плями. Але пiд впливом московської слов'янофiльської школи, котра саме тодi розвинулась, Дашкович почав приступать до свого народу, до своєї нацiональностi ж надто оддалеки. Його фiлософська думка вилинула з Москви, потiм поплила не просто на Україну, а обминула її, простуючи через Прагу, через Варшаву, потiм через Бiлград; i потiм тiльки досягла до України. Дашковичева фiлософiя дуже широко хотiла розгорнуть свої крила, щоб обхопить усю Слов'янщину. Навпiсля вiн i сам незчувся, як поминув Україну, як Київ, Сегединцi потонули в чорнiй тiнi од тих широких крил, наче од чорної хмари. Чи його Сегединцям потрiбно було тiєї широчiнi й далечi? Шугаючи мрiйною думкою над цiлим слов'янським свiтом, Дашкович задумав завести в себе вечори щотижня для своєї молодої дочки i почав закликать до себе усяких молодих студентiв i разом з ними молодих болгар i сербiв, котрих було багато в Києвi в свiтських i духовних школах. Тим часом Ольга вже встигла познайомиться з життям, бо кмiтила за ним i придивилась до людського життя. Вона часто бувала в оперi, в маскарадах i на балах; вона вже мала багацько знайомих. Вже уплило багато часу, а Ольга не стрiчала нiгде свого iдеалу. Кожний раз, гуляючи по Хрещатику, по Царському i Ботанiчному садку, вона не минала очима нi одного чорнявого панича i не стрiлась нiгде з тим паничем. Не раз i не два, сидячи в театрi, вона оглядала кожнiсiньке лице, починаючи з одного кiнця i кiнчаючи другим, а його не було! Буваючи на громадянських балах, вона переглядала всiх людей, i нi разу не довелося їй стрiнуть милих очей та брiв! А тих брiв вона нiяк не могла забуть ! Так припали їй до серця тi яснi очi, так прийшлись до кохання тi високi брови, що вони нiколи не сходили в неї з думки, навiть часто снились їй. Вона носила їх в серцi, як тайну, i не призналась навiть Катеринi. Чимало часу вже минуло. Ольга все кращала, Катерина поганшала. Ольжине лице повнiшало й наливалось, як виноградна ягода, а Катеринине лице повнiшало й розпливалось. Тiльки що Ольга в театрi входила в ложу, як з усiх лож, з усього партеру на неї наводили бiноклi. На громадянських балах паничi ходили за нею слiдком, просили її до танцiв по кiлька душ на одну кадриль, так що паничi мусили застоювать коло неї черги навiть на польку й вальс. На гулянцi в садках за нею бiгали слiдком. Ольга знала про свою красу ще з iнституту i теперечки тiльки пересвiдчувалась в її великiй силi над душами молодих хлопцiв. А Катерина часто сидiла на балах, бо її рiдко хто навiть просив до танцiв. Вона бачила, що її минало людське око, i рано вже почала журиться. Дашковичевi таки вдалося запросить до себе багато молодих студентiв. Вiн просив їх приходить до себе на вечори кожної суботи. Вiн ледве упрохав свою жiнку прийнять молодих гостей i дать їм закуску й чай. Степанида Сидорiвна, наготувавши на вечiр, чого було треба, звелiла Ользi прибраться на той вечiр трохи краще, Ольга побiгла зараз до Катерини на пораду, i перед вечором тiєї суботи вони обидвi заздалегiдь почали вбираться перед великим дзеркалом в домi Дашковича. Ольга порозмотувала свої чорнi локони й розпустила по плечах. В ясному дзеркалi видно було її плечi, бiлi й повнi, закиданi хвилями чорних локонiв. Довгi вiї й рожевi вiка здавались чудовою оправою для очей, що блищали, наче дорогi брильянти, котрим ще бiльше додавало свiту пишне бiле матове лице. Ольга почiпляла сережки з червоними довгими, як скам'янiла крапля, коралами, оступилась од дзеркала й дала мiсце Катеринi. Сiдаючи на стiльцi, Катерина подивилась на своє лице, що одбивалось рядом з Ольжиним в дзеркалi. Контраст був дуже великий! Катерина побачила в дзеркалi своє кругле лице, що одбивалося, наче якась кругла пляма, на котрiй трудно було впiзнать, де тi очi, де той нiс i губи. Негарнi широкi губи були якось зiбганi i поморхлi. Невисокий лоб вкривали локони, яснi, як ллянi, пачоси. Контраст мiж Катерининою й Ольжиною класичною головою в дзеркалi був такий великий, що Катерина трохи не заплакала. Сама Ольга, глянувши на сестру в дзеркало, промовила: _-_ Не надiвай, Катерино, бiлої сукнi, бо ти вся будеш бiла, як туман. Ти дуже велика блондинка. Надiнь темнiше убрання. Катерина послухала й надiла собi на шию разок чорного намиста, вбралася в темне убрання. Ольга вбралася у все бiле, тiльки на грудях пришпилила пучечок червоних троянд в зеленому листi. Тим часом зала сповнялась молодими студентами. В убiрну кiмнату долiтали слова й фрази великоруської мови, але з усяким акцентом. До паннiв в убiрну кiмнату ввiйшла Степанида Сидорiвна, а за нею й Марта. Вони привiтались з своїми молодими дочками, i Степанида очевидячки була дуже рада, зирнувши на свою Ольгу. Марта почала дещо поправлять на Катеринi, пригладжувала деякi локони, розкладала їх по плечах. Матерям бажалось якнайкраще виставить своїх дочок. В залi вже з'явились деякi гостi, прийшов один професор з жiнкою й дочкою. Ользi й Катеринi був час виходить до гостей. Вони наблизились до дверей. Гомiн став чутнiший. Можна було вгадать ще за дверима, що в залi багато гостей, i все молодих, бо голоси вилiтали з зали все свiжi й молодi. "Чи не стрiну часом його мiж тим молодим товариством?" - мигнула думка в Ольжинiй головi саме тодi, як вона мала ступить на порiг зали. Та негадана думка так i погнала кров до молодого серця. Матерi увiйшли в залу попереду, а за ними вступили й дочки. В залi було повно молодих людей. Найбiльша група сидiла коло стола й коло канапи, де на канапi сидiв Дашкович. Молодi люди сидiли кругом стола, близько до хазяїна. Обох паннiв дуже вразила i разом з тим зацiкавила картина того товариства, їм кинулись в вiчi всякi нацiональнi убори. Деякi серби й болгари, а найбiльш недавно приїхавшi, мали дуже гарний нацiональний убiр, бiлi куртки, повишиванi червоними мережками й навiть золотом. На канапi сидiли два молоденькi серби-ченцi, гарнi, як панни, з розпущеними кiсьми i в кругленьких чорних невисоких клобучках. Один недавно прибувший болгарин все пробував пiдобгать пiд себе ноги, але, пригадуючи, що вiн не в себе вдома, все спускав їх додолу. Чорнi сiртуки, нацiональнi убори, гудюча розмова, котрою була повна зала, всякий акцент й усякi вимови - все те було таке оригiнальне, було таке цiкаве для молодих паннiв, що їм здалось, нiби вони перелетiли в якийсь далекий край, мiж чужi iншi люди. Оговтавшись та оглядiвшись, Ольга почала придивляться до гостей. Мiж чорнявими й бiлявими лицями вона почала впiзнавать деяких студентiв, котрих вона колись бачила коло Владимирового пам'ятника. Ще далi перевела вона очi i коло стола наглядiла молодого панича з веселим лицем i здоровими зубами. Вона подивилась до канапи i трохи не зомлiла. Сливе поплiч з батьком сидiв її iдеал, такий гарний, такий пишний, як i переднiше колись, як вона бачила його давнiше! При молодих паннах товариство встало з-за стола. Дашкович пiдводив до Ольги й Катерини молодих студентiв i рекомендував їх. - Кирило Петрович Кованько! - промовив батько, рекомендуючи веселого студента, котрому Ольга й Катерина подавали руки. - Павло Антонович Радюк! - промовив Дашкович, пiдводячи до дочки дуже гарного панича, котрий вийшов з-за стола й пiдiйшов до Ольги. Ольга подала йому руку, сама того не пам'ятаючи. Радюк делiкатно поклонився їй, подав руку й трохи смiливо потрусив, нiби Ольга була його товаришем студентом. Ольга оступилась i сiла в крiслi, а Радюк, не звертаючи на неї нiякої вваги, знов вернувся на покинуте мiсце й сiв проти Дашковича. Ольга вперше так близько стояла коло милого панича, подавала йому свою руку й роздивлялась на його зблизька. Вона почутила, що з того лиця на неї дихнуло таким щастям, таким коханням, про яке їй в iнститутських мрiях i обожуваннях навiть i не гадалось, i не снилось, її лице зблiдло, а голова, оповита локонами, схилилась. Вона не насмiлилась пiдвести очей i подивиться на Радюка вдруге i тiльки вухом ловила його голос. Трохи згодом Ольга заспокоїлась i подивилась на Радюка. Вiн сидiв просто проти неї, так що вона бачила його лице й могла слiдкувать за кожним його рушенням. Радюк почав розмовлять з Дашковичем, i всi студенти замовкли й слухали їх розмову. Видно було, що вони звикли слухать Радюка. його голос був голосний, виразний; вiн говорив гаряче, з огнем; його слова лилися з уст одно за одним плавко, неначе сотались низкою. Вони говорились од щирого серця, не були позиченi й вичитанi з книжок. Ольга не зводила з його очей. Вона дивилась, як Радюковi очi часом блищали, часом свiтилися тихiше, а часом закривались вiками й довгими вiями, котрi лягали темними кружками на його рум'янi щоки. Радюкова розмова з Дашковичем була для їх дуже цiкава, бо стосувалася до дiла, дуже цiкавого задля їх обох. То був український народ, українська нацiональнiсть, народна лiтература й народна мова. Обидва вони нiби знайшли Америку й не могли натiшиться тiєю новиною. Декотрим молодим студентам вже й надокучила та розмова. Вони приступили до дам. Кованько вже давно й вухом не вiв про ту вчену розмову, не слухав її й говорив дамам комплiменти. Ольга ждала, що Радюк от-от перестане розмовлять, сяде коло неї й оберне тi гарнi слова й уста до неї. А Радюк все обертався до її батька. Батько, неначе їй на злiсть, зачiпав його, розказував йому про якогось селянина Топилку. Ольга вже почала сердиться на батька, була сердита i на того Топилку, i на тi українськi пiснi, й на все. Вона встала й смiливо перейшла залу од кутка до кутка якраз проти Радюка. Вiн на неї й не подививсь. Вона зумисне заговорила голосно до Катерини, йдучи проз його, а вiн все балакав. Нарештi, вона одчинила рояль i вдарила по клавiшах веселого вальса, а Радюк тiльки пiдiйняв на кiлька нот голос i не подивився навiть на рояль! Ольга почувала, що сльози пiдступають до її очей, що вона от-от заплаче. Од його краси вона нiби очамрiла i вже хотiла спересердя стукнуть вiком рояля, як Радюк встав разом з Дашковичем i пiдiйшов до рояля. Тодi вона дужче й голоснiше заграла, її попросили заспiвать. - Чи не спiваєте ви часом народних українських пiсень? Я б дуже вас прохав заспiвать якої-небудь української пiснi! Я люблю всяку музику, але як тiльки почую один акорд народної пiснi, мелодичної й глибокої, то вся моя душа стривожиться до самого дна! Та мелодiя, як огонь, проймає мене до самого серця, до душi. Я так i чую в тiй пiснi все горе українського народу, перебуте за тисячу год! - промовив Радюк до Дашковича. Ольга подивилась на його i за все йому вибачила. Вона просила пробачення, що не вмiє спiвать нi однiсiнької української пiснi. Почавши тихо акомпанувать, вона заспiвала французький романс, в котрому не було нi музики, нi мелодiї. Романс був навiть чудний. Одначе Ольга мала дуже гарний голос i спiвала непогано. Всi хвалили її, хто щиро, а хто й не щиро. Тiльки Радюк не похвалив, ще й сказав, що сiльська українська пiсня в десять раз краща й поетичнiша од усяких романсiв, i при тому згадав чудовий Галин голос й її пiснi. Деякi гостi почали просить Катерину заспiвати. Катерина одмагалась, одначе сiла й заспiвала руський романс, трохи кращий од французького, її голос i справдi був дуже добрий, кращий, нiж в Ольги, одначе її менше хвалили й дякували. Тим часом Радюк почав прощаться. Вiн попрощався з хазяїном i хазяйкою i потiм пiдiйшов до Ольги. Вона подивилась на його здивованими очима, бо не сподiвалась, що вiн пiде, ледве звернувши на неї ввагу. Радюк смiливо подав їй руку й глянув в лице. Тiльки тепер вперше вiн дiзнався, що з її лиця, гарного й молодого, дихнуло на його чимсь надзвичайно милим! Блискучi очi й свiжi уста вразили його так, що вiн не знав, що робити, зашамотався й знов вдруге навiщось потрусив її руку. - Чого так хапаєтесь додому? - спитали його разом Степанида й Марта. - Вибачайте! Не маю часу. Треба ще занести деякi книжки знайомим студентам в академiю, потiм забiгти в унiверситет, потiм на своє житло, а звiдтiль треба сьогоднi бiгти на Липки[64]. - Просимо не забувать нас! - промовили до його Дашкович i Степанида Сидорiвна. - I чого ти летиш? Хiба ж тут хата не тепла, люди не добрi, дiвчата не гарнi? - тихо шепотiв Радюковi на вухо Кованько, осмiхаючись якось своїми широкими зубами, а не губами. А Радюк вже в одну мить опинився на вулицi, держачи пiд пахвою книжки. Вiн не йшов, а наче бiг по тротуарi й трохи не штовхав прохожих. Вiн встиг занести книжки й в академiю, забiгав до двох знайомих товаришiв, покинувши й їм кiлька книжок, був в унiверситетi, ще й встиг побiгти того вечора на Липки! В його ногах неначе була якась сила, що давала їм легкiсть птичих крил, а в душi було стiльки завзяття, що надавало йому жвавостi й охоти. Пiсля виходу Радюка в залi Дашковича стало тихiше. Дашкович почав розмовлять з слов'янами про слов'янськi краї. Ольга зосталась нiби сиротою, одiйшла набiк та все думала про молодого Радюка. Вона так надивилась на його вид, так наслухалась його голосу, що неначе й досi бачила його, чула його голос. Вона пригадувала, як вiн пiдiйшов до рояля, як заговорив до неї i просив заспiвать української пiснi. "Але чому вiн не зостався? Чого вiн так швидко пiшов?" - питала сама в себе Ольга й почувала, що сльози от-от пiдступлять до очей. Її красi кланявся ввесь iнститут, за нею слiдком бiгали на балах, а Радюк наче через силу промовив до неї слово! Вона почувала, що от-от заплаче, вибiгла з зали до своєї кiмнати, впала на подушку й заплакала. Сльози першої чистої любовi полились з її очей. Вона бiльше й не виходила до гостей. Катерина сидiла до кiнця вечора й пiшла додому з невеселою думкою, її обминали молодi паничi, говорили з нею для звичайностi й зараз оступались од неї. Вона похнюпилась i задумалась незгiрше Ольги. Пiзно вернувшись додому й засвiтивши свiтло, Радюк в одну мить роздягся i впав на постiль. Вiн ухопив у руки найближчу розгорнуту книжку й хотiв читать, але його думка була чимсь стурбована, та ще й дуже, його очi одiрвались од книжки й подивились на скрипку. Тиша мертвої ночi запанувала в хатi. Йому на серцi стало чогось легко й приємно, i йому здалось, нiби з скрипки полились чудовi мелодiї. Така радiсть здивувала його й присилувала пошукать причини. I одразу на його нiби глянули очi чорнi, веселi й такi яснi, неначе з їх бризкав свiт навкруги. Вiн впiзнав тi очi, той погляд: то були Ольжинi очi. Вiн з очима зараз пригадав її вид, гарний i веселий. Помаривши хвилину, вiн знов узяв книжку в руки й хотiв читати, але тiльки очi його бiгали по паперi. Думка летiла десь далеко. На думку йшла пiсня, на душi було весело. Якiсь чудовi мелодiї намагались до його, якiсь пишнi картини розгортувались помiж рядками листкiв. Йому здавалось, що вiн бачить сцену, розкiшне обставлену й освiчену, що з тiєї сцени ллються мелодiї чудового дiвочого голосу. Той голос здавався йому знайомий... неначе Галин... Вiн одвiв очi од книжки, i перед його душею, неначе полум'ям, спахнула якась пишна квiтка теплих країв; як полум'я, вона розгорнулась, зацвiла, запахла й обняла його душу й серце якимсь великим щастям. Та квiтка - то було лице Ольги, котру вiн неначе бачив, нiби вона стояла перед ним i дивилась на його своїми блискучими очима; а кругом тих очей лилося промiння свiту й тепла. Радюк заплющив очi, а та мрiя все стояла перед ним, мов жива. Тодi вiн угадав, що в його душi починається щось велике, що повинно мати вплив на його життя. Вiн почував, що нове почуття мiцно й швидко нiби пригорталось до його серця й грiло його новим надзвичайним вогнем. Довго Радюк ходив по кiмнатi та все думав та думав. Вiн узяв скрипку й почав грать, але мелодiя музики тiльки псувала ту високу мелодiю, котрою була налита вся його душа. Од великої втоми вiн упав на лiжко й почав засипать. А та мрiя все стояла перед ним i обсипала його, як те лiтнє гаряче сонце, теплим i ясним промiнням. Вiн заснув i в снi все бачив той самий вид, i прокинувся вранцi з першою думкою про той вид. I личко гарної хуторяночки, як зоря при сходi сонця, потонуло в промiннi нового свiту, пової краси. "Прощай, Галю! прощай, серце. Чи я ж винен, що серце моє не вольне? Хiба ж вольне сонце, як не свiтить i не грiє, коли треба, а сховається десь за чорнi хмари i втрачає свою силу; то знов засвiтить i заблищить, коли йому призначить закон натури?" Не знаходячи причини навiдаться до Дашковичiв, вiн не пiшов до їх того дня. Але другого дня й причина знайшлась: вийшла нова книжка журналу, де була нова повiсть, що наробила тодi такого галасу в громадянствi. Радюк ухопив книжку й прожогом побiг до Дашковичiв. Новий свiт в його серцi так свiтив i грiв! Вiн забажав, щоб той свiт зостався в йому на все живоття i не згасав до домовини! його життя вже так добре складалось! Вiн був такий певний в своїй матерiальнiй фортунi. А яким щастям надарила його Ольга самими очами! Тим часом у Дашковичiв, пiсля того вечора, як був у їх Радюк, була зовсiм iнша сцена. Вставши вранцi другого дня, Ольга спитала в матерi: "Чи не знаєте, мамо, якої української пiснi? Ви б мене навчили?" - А я оце тiльки що хотiла тобi те саме казать. Чи бачила вчора, яка тепер наша молоднеча? Треба б тобi навчиться спiвать українських пiсень. Тепер пiшла така поведенцiя. Як пiдемо в магазини, то коли б не забуться купить будлi-який збiрник українських пiсень. - Коли ж то ми пiдемо? Я б хотiла зараз вивчиться якої-небудь, хоч одної. - Бач, як припало! - сказала Степанида Сидорiвна, пригадавши гарного молодого Радюка. - Колись я спiвала й на гiтарi грала, а тепер, мабуть, усе позабувала. А принеси лиш гiтару! може, й згадаю дещо. Ольга ледве знайшла десь закинуту гiтару й принесла матерi. На гiтарi телiпалась одним одна струна. Треба було посилать в магазин за струнами. Ольгу брала нетерплячка: вона вже починала сердиться. Тимчасом, поки принесли струни, в свiтлицю вступила Марта Сидорiвна з Катериною. - Чи не пригадаєш, сестро, яких українських пiсень? Моя Катерина оце причепилась, щоб я її вивчила, а я, як на тогеж, геть дочиста позабувала, - казала Марта Сидорiвна. Степанида Сидорiвна тим часом начепила струни й почала незручними пальцями брать акорди й спiвать пiсню. Вона почала кiлька слiв i спинилась, бо зовсiм забула. - Пригадай-бо й ти, сестро, словаї - попросила вона Марту Сидорiвну. Марта Сидорiвна нагадала кiлька куплетiв, i вони вдвох почали спiвать .в унiсон "Котилися вози з гори", їх голоси були такi сипкi й хрипкi, що молодi дочки почали смiятись. - Чи не пам'ятаєте якої iншої? Ця дуже швидка, - сказала Ольга. Марта й Степанида почали перебирать пiснi, якi пам'ятали, i знов затягли сипкими голосами, їх голоси були такi, що Дашкович в своєму кабiнетi, закопаний в Гегелеву фiлософiю, вийшов до зали й спитав всмiшки. - Чи не налетiли часом в вiкна галки? - сказав вiн, оглядаючи свiтлицю. - Та це ми так спiваємо пiсень! - сказала Степанида Сидорiвна, смiючись. - А я думав, що ворони! Ой, не спiвайте лучче! Нехай вже дочки спiвають, - сказав професор i пiшов знов до свого кабiнету. Одначе всi переспiванi пiснi не сподобались молодим паннам, бо всi були козачки до танцiв. - Як умiємо, так i пiємо! Коли цих не хочете вчиться, то де ж ми вам достанемо кращих? - сказала Степанида Сидорiвна. - Може, тато знає? - сказала Ольга i вже хотiла бiгти до дверей. - Мабуть, стiльки, скiльки й мама! - одказала їй Марта Сидорiвна. - А поклич, Ольго, куховарку! Вона часом спiває дуже гарних пiсень, - промовила Степанида. Ольга, забувши на той час Турманшу й iнститут, побiгла в пекарню й прикликала куховарку, котра ввiйшла в залу з позакачуваними рукавами i напеченим лицем. - Ти, Палажко, спiваєш дуже багато пiсень. Заспiвай нашим паннам якої-небудь гарної пiснi! - промовила Степанида Сидорiвна. - Вони хотять вивчиться. - Оце! узяла б та отут i спiвала, неначе дурна дiвка! - сказала Палажка, подумавши, що з неї глузують. - Та ну-бо, не жартуй, коли тебе просять! - вже сердилась Степанида. - Оце! їй-богу, якось нiяково! Якби пак в пекарнi, то й спiвала б, - казала Палажка, затуляючись рукавом. - Спiвай-бо, якої вмiєш найкращої, - просила Ольга. - Якої ж? Хiба оцiєї: "Ой полину, полину - добувати талану!" - Та не говори, а спiвай! Нам треба знать голос, - вже поважно казала Степанида. Палажка мусила спiвать пiснi, а Ольга записувала слова i вчила на фортеп'янi голос. Швидко потiм обидвi панни, пiдiбравши акомпанемент, вчились спiвати пiсню: "Ой полину, полину - добувати талану!" А тим часом в обох у їх була думка, що б то сказала начальниця iнституту, якби вона досвiдчилась, що вони вчаться мужицьких пiсень од своєї куховарки! Вже й пiсня була готова. Ольга й Катерина швидко вивчили й спiвали її чисто по-українськiй, пiдбираючись пiд Палажчин спiв. Другого дня Ольга тiльки що встала вранцi, зараз сiла за фортєп'ян i знов промовляла слова й голос тiєї пiснi. Вона таки перемогла себе, бо вчила її для Радюка й думкою бажала, щоб вiн, а не хтось iнший, її слухав. Вона його ждала, виглядала цiлий день у вiкно, не оступалась од вiкна, оглядаючи кожного прохожого. Надвечорй у вiкнi майнуло Радюкове лице. Ольга насилу всидiла на стiльцi. Вона бачила, як Радюк не то що увiйшов, а нiби вскочив у хвiртку. Незчулась вона, як рипнули дверi i Радюк вступив у свiтлицю й подав нову книжку журналу. Мати зараз вийшла з кiмнати, привiталась до Радюка дуже ласкаво, зараз навiть витягла з кабiнету Дашковича й привела його в залу. - Яка я рада, що ви принесли менi нову книжку! - промовила Ольга, i її очi так i сипали iскрами, так i свiтились промiнням. Радюк тепер тiльки придивився добре до Ольжиного лиця, до очей, до брiв. Лице було таке свiже й гарне, як та мрiя, що так негадано ввечерi нiби зацвiла квiткою й причарувала його серце i взрушила його душу. "Боже мiй! яка випещена краса! якi чудовi оксамитовi брови, якi променястi очi!" - подумав Радюк i почутив, що таких очей, такої краси лиця вiн ще не бачив. Розмовляючи з Радюком, Ольга бистро кидала на його очима, а потiм помалу спускала їх додолу. Радюк ледве видержував магiчну силу тих очей. А Ользi так хотiлося сiсти за рояль i заспiвать української пiснi! Вона встала, перейшла залу проз самий рояль, потiм стала коло рояля, i поклавши два пальцi на клавiшi, зачепила двi струни, котрi стиха задзвенiли i поти дзвенiли, поки вона стояла й держала руку на клавiшах. - Заграйте, будьте ласкавi! - насмiлився Радюк, нарештi, попросить її, i сам став коло рояля. Ольга сiла, поклала руки на клавiшi й задумалась. Вона вибирала п'єсу, i швидко смутна мелодiя полилася по свiтлицi. Якби вона заграла веселої, то та мелодiя не так би Радюковi вразила серце. Смутна музика навела на його багато дум, взрушила серце, повне кохання. - Моя Ольга вивчила недавно нову пiсню! - не втерпiла-таки сказать Степанида Сидорiвна. - Яку пiсню? Може, яку українську? - спитав Радюк. - Еге! - одказала вона. - А заспiвайте, коли ваша ласка! - почав просить Радюк дуже ласкавим голосом. - Я ще добре не вивчила, - тихо промовила Ольга й почервонiла. Ольга взяла хапком прелюдiю й почала спiвати: "Ой полину, полину". Невважаючи на те, що в iнститутi вона не вчилась спiвать по-українськiй, вона перейняла щиро українську iнтонацiю, бо часто чула українськi пiснi од няньки й куховарки. Вона спiвала дуже добре, тiльки українськi слова так перекручувала на руський лад, що Радюковi стало нiяково. Зате ж голос її, свiжий i молодий, промикувавсь з мелодiєю до самого серця молодого хлопця. - Я назбирав багато пiсень по селах i навiть завiв вже в ноти. Я був би дуже щасливий, якби ви дали менi надiю прийнять од мене послугу, взяти мої ноти. Там є чудовi й оригiнальнi мелодiї. - Принесiть, коли ваша ласка. Я дуже люблю музику, i хоч добре ще не граю, але вчуся щодня, - промовила Ольга. Тим часом Дашкович, послухавши пiснi, згадав свої Сегединцi й розпочав розмову з Радюком про народ i українську народнiсть. Почувши те, Ольга злякалась: вона бачила, що батько одiб'є собi Радюка й не дасть i слова промовить до його. Степанида Сидорiвна, назираючи збоку, як добра наглядачка, зараз постерегла це й почала вмикуваться в розмову, щоб зробить розмову загальною для всiх. Вона почала розмову про жiноче питання. Радюк так i вхопився за те питання. Вiн почав доказувать, що женщина повинна мати однакове право з чоловiками як на просвiту, так i на мiсце в соцiальному життi, та усе обертався до Ольги, неначе там бiльше нiкого й не було. - Коли в нас дiвчат не пускають в нашi унiверситети, то нехай заводять опрiчнi, жiноцькi, - так скiнчив свою розмову Радюк. - У нас з женщиною обходяться по-варварськiй, поставили женщину дуже низько просвiтою й наукою, неначе засудили її зумисне на завсiдню темноту й неволю. - Ой нi, Павле Антоновичу! - обiзвалась Ольга. - Хоч нас не пускають в унiверситети, так нам не дуже й треба того! В нас є iнститути. Ми й не хочемо ваших унiверситетiв, бо iнститут все одно, що жiночий унiверситет. - Як так, то нiчого й клопотаться, - одрубав Радюк. - Таки справдi! - казала далi Ольга, обороняючи честь свого iнституту. - Хоч ваш унiверситет i вищий, я те знаю, але i в нас наука неабияк стоїть! В нас читають лекцiї вашi ж унiверситетськi професори... - Та воно так! читають, але трохи iнакше. - Хоч i трохи iнакше, а все не далеко од унiверситетського. Нам й Турман казала,