ла, що тiльки вiн мав смутного на серцi. Вiн забув i свою недужу матiр, i ввесь смуток довгої осiнньої дороги. Музики, свiтло, блиск Ольжиних очей, мелодiя її голосу - все те причаровувало його, присилувало його забугь всi тривоги, ввесь перебутий неспокiй. - Коли доля була до вас така ласкава, то забудьте ввесь смуток, i погуляймо в цей веселий час! - сказала Ольга. Оркестр ударив веселу польку, i музика полилась по залi й нiби вдарила електричними течiями по молодих нервах, по молодих душах. З усiх кiнцiв зали посипались на паркет пари. - Прошу вас на польку! - сказала Ольга Радюковi сама, i навiть сама простягла до його руку й пiшла з ним у танець. Радюк забув усе на свiтi: i батька, й матiр, i самого себе, не чув навiть музик. Вiн тiльки бачив перед собою Ольгу, тiльки почував її в своїх руках, i все нiби летiв, неначе в Дантовому[66] танцi блаженних душ на небi. Вiн був щасливий, що держав її в своїх руках, що її дихання обвiвало його лице, що її очi так близько заглядали в його очi. Йому заманулось, щоб не було й кiнця тому танцевi. На радощах Радюк згадав про Катерину, згадав, як вона сама сидiла десь у куточку, побiг швиденько до неї i попросив у танець. Катерина вся прояснiла; її лице неначе освiтилось якимсь свiтлом. Негарний вид покращав од надiї, в очах десь узявся блиск, її душа глянула через убогi на красу очi i влила в їх нiби iскорку вогню. I Ольга танцювала бiльш од усiх. Її просили дуже часто, неначе передавали з рук у руки. Радюк просив її не танцювать так багато. - Коли ж треба! коли ж конче треба! - казала йому Ольга. - Один тому буває час! Треба нагуляться, треба натанцюватись. Чи я ж мало насидiлась у тому iнститутi? Принаймнi буде чим споминать свою молодiсть. I Ольга знов йшла у танець з самим-таки ж Радюком, котрий за хвилину перед тим так напутював Ольгу! Оркестр замовк одразу, неначе на йому заразом порвались усi струни. Ольга впала на стiлець i махала на себе хустинкою. Петербурзький офiцер почав з нею розмовлять, але вона так важко дихала, що не могла йому й слова одказать. Вiн мусив оступиться од неї. Ольга одпочила, кивнула рукою до Радюка й пiшла з ним ходить поза колонами, кругом зали. В тiнi колон Ольга дивилась на чудове Радюкове лице. Її очi стали блискать нiби промiнням, i Радюк милувавсь тим промiнням. Йому так забажалось сказать той комплiмент, котрий вiн недавно чув, що якби вiн мав спроможнiсть, то поставив би серед зали трон i посадив би на тому тронi Ольгу не тiльки як найкращу царицю всiх балiв! та вiн того не сказав. Його розмова перейшла на поезiю; вiн сипав поетичнi слова й думки i, згадуючи, як Ольга спiвала українську пiсню, вiн тихесенько заспiвав: "Ой полину, полину - добувати талану". Ще тихiше, нiби нишком, Ольга протягла далi голосом i словами ту саму пiсню. - Чи правда, Павле Антоновичу, як весело жить на свiтi щасливим людям! - сказала Ольга. - Навiть весело жити й безщасним! Живоття само по собi, вже тим, що воно живоття, має в собi велику принаду, велике щастя. Чи пам'ятаєте ви пишнi Шевченковi слова? О боже мiй милий! Тяжко жить на свiтi, а хочеться жить; Хочеться дивитись, як сонечко сяє, Хочеться послухать, як море заграє. Як пташка щебече, байрак гомонить. Або чорнобрива в гаю заспiває... О боже мiй милий, як весело жить![67] Ольга зрозумiла душею поезiю тих слiв i задумалась. Вона втямила, що живоття само в собi, тим що воно живоття пiд синiм небом, має в собi багато щастя для людини, та ще й молодої. - Коли б ви побували на селi, ви б побачили й почули, як молодi дiвчата в гарячi жнива працюють цiлiсiнький день; а як прийдуть додому ввечерi, то зараз iдуть на вулицю й спiвають там до пiвночi, наче пташки, неначе соловейки в садку, даючи звiстку молодим хлопцям про свою любов. I часом соловейки замовкнуть в садках, а дiвчата все спiвають та спiвають. Радюк тими словами зачепив в своєму серцi найтоншу, найслухнянiшу струну: струну поезiї народної, i його розбуркана душа неначе заграла й задзвенiла. Його любi iдеї злились з променястими Ольжиними очима, його любов до Ольги злилась в один потiк з любов'ю до рiдного краю. Все те високо пiдняло й направило його душу. Радюк почав думать голосно, вважаючи, що Ольга згодиться з його думами. Вiн почав згадувать свої Журбанi, свої рiднi степи, пiснi свого народу, почав малювать картини сiльського життя. Вiн подивився на Ольгу. Ольга вже його не слухала. Вона була городянка й iнститутка i його мрiй та сiльських картин не розумiла. Ольга легенько позiхнула в вiчi Радюковi. Та розмова, те поетичне натхнення народною поезiєю здалось їй таким чужим, таким незрозумiлим! їй здалося, що з веселої теплої зали її хтось вивiв на мороз в одному тонiсiнькому бальному убраннi... Її брала нудьга од тiєї поезiї. - Чи не втомились ви? Сядьмо отут та спочиньмо, - сказав Радюк, думаючи, що Ольга позiхнула од утоми. - Сядьмо! - сказала Ольга. - Чиї то такi поетичнi вiршi ви прочитали? - спитала вона так собi, аби щось сказать. - То вiршi нашого Кобзаря, Шевченка, коли читали або чули. - Здається, щось чула... Здається, часом тато згадує оте ймення. Але, сказать по правдi, сама не читала... - Чи вже ж не читали? - спитав Радюк. - Не читала, бо в нас в iнститутi я про такого поета й слова не чула. В нас розказували про всяких поетiв, i руських, i нiмецьких, а про Шевченка я й слова не чула. Радюк вже примiтив, що Ольгу бере нудьга. Вона ждала од його веселої розмови, ждала комплiментiв. Поважна розмова навiвала на неї дрiмоту й нудьгу. Ольга замовкла й устала. - Ольго Василiвно! - аж ухопив вiн її за руку, думаючи вдержати її. - Скажiть же менi про моє щастя? Чи пам'ятаєте той вечiр, той незабутнiй для мене вечiр, як я сказав вам про свою любов? Чи порадились ви з своїм серцем? Скажiть, будьте ласкавi, чого менi ждати i чого менi сподiватися? Ольга, здається, не ждала так швидко почуть те наважливе слово. Вона хотiла протягти час, i протягти як можна далi, а молодого хлопця брала нетерплячка. Йому хотiлося скiнчить дiло якнайшвидше. - Ви ж добре знаєте мого батька-фiлософа! Яку ж пораду вiн менi дасть, коли вiн бiльше нiчого не знає, тiльки свiй кабiнет i своїх фiлософiв? Менi не було навiть з ким порадиться. - А ваша мати? Ольга тiльки рукою махнула. - Менi зостається тiльки самiй з собою радиться! Я думала, сказати правду, i все думаю за вас, i люблю вас, як i любила. Але все-таки нi на чому не спинилась. I не постановила, що стосується до вiнчання. Радюк втямив, що Ольга стягувалась. Вiн похилив голову й зажуривсь. Ольга повернула просто до середини зали. Радюк пiшов мовчки слiдком за нею, нiчого не допитавшись. Ольга мовчки перейшла всю залу, i Радюк перейшов поруч з нею. Оркестр заграв вальс; пари линули з усiх усюдiв i знесли їх неначе водою на берег. Поставний офiцер запросив Ольгу в танець. А Радюк стояв збоку й дивився, як клекотiло в залi, як усi вертiлись, крутились i все одпихали його далi набiк. Ольга прибiгла до його, сама простягла до його руки, весело заговорила, наче защебетала. Вiн ухопив її й пiшов у танець, знов щасливий тим, що Ольга його любить, як i переднiше любила. Пiсля вальсу Радюк став побiч колони, згорнув руки й засмутивсь. А Ольгу знов обстали паничi. Вiн чув, як той самий вусатий офiцер молов комплiменти, як Ольга смiялась... Вiн бачив, що Ользi подобаються комплiменти i та юрба хлопцiв, їх тупцяння й їх пiдлесливiсть. Де Пурверсе пiдступила до Ольги й спитала, з ким то вона гуляла за колонами. Ольга назвала Радюка. - То це вiн? то це той? - спитала де Пурверсе з значною мiною. - Може, й той, - одказала їй Ольга. - Познайомте ж мене з ним, коли це той! Ой, який "дуся"! Який вiн гарний! Якi ви щасливi! - аж пищала стара панна. Ольга привела її до Радюка й порекомендувала їх одно одному. - Коли вiн у вас буде? Я б дуже бажала, щоб моя сестра Турман побачила твого нареченого! - сказала стара панна. - В п'ятницю вiн буде в нас. Я була б дуже щаслива, якби дорога начальниця побачила його, оцiнувала й дала менi пораду, - сказала Ольга. - Добре! доконче приїдемо в п'ятницю. I Ольга запросила до себе Радюка на п'ятницю. - Приходьте ж до нас в п'ятницю! Та приходьте ранiше й принесiть ту книжку, про котру ви менi недавно згадували, - просила Ольга Радюка. Не дiждавшись кiнця вечора, Радюк попрощався з Ольгою й пiшов додому. Цiлу дорогу вiн все думав про Ольгу. Вiн побачив, що в той час, як вiн дививсь на Ольгу, на її гарне лице, в той час вiн нiчого не думав i не гадав; був ладен оддати своє живоття за її одно слово. Але як вiн зостававсь на самотi, тодi iншi думки приходили йому в голову: вiн починав цiнувать Ольгу як жiнку, як свого будущего товариша на цiлий вiк. I вiн мусив признаться, що Ольга дуже легковажна i буде непосидящою жiнкою, бо дуже любить бали й танцi. Вiн досвiдчивсь, що вона боялась серйозної книжки й поважної розмови, як злого духа, а нацiональностi й народностi зовсiм не розумiла. Iнститут висушив в неї, неначе тропiчна жара, все українське, нацiональне й зробив її людиною без нацiональностi й безпринципною взагалi. "Щось та есть! Недурно вона все опинається з одповiддю! Мабуть, вона сама бачить, що я не пiдходжу пiд її погляди, пiд її вподобу. Недурно вона тiкає од мене, як тiльки я почну говорити щось путнiше од комплiментiв", - так думав Радюк, йдучи додому, i дуже-дуже задумавсь. Другого дня пiсля балу Ольга все передумувала, що бачила на балу, i кого бачила, i яких паничiв, i яких дам, i як були убранi тi дами. Сидячи з Катериною вдвох, вона судила усiх дам, якi тiльки були на балу, судила їх ходу, розмову, попримiчала, як кожна була убрана, i показала в тiм таку прездорову пам'ять, котрою можна було б збагнуть всi дочиста дрiб'язки всiх наук, якi тiльки є на свiтi, якби тiльки та її цiкавiсть була повернута на щось путнiше. Побалакавши про всi стьожки й букети, про всi шпильки й брошки, якi тiльки вона бачила на iнших дамах, Ольга почала розмовляти про паничiв. Високий петербурзький офiцер по своїй постатi, своїм вмiнням говорить комплiментi и найбiльше пiдходив пiд Ольжин iдеал... В його було щось аристократичне в гордому лицi. Вона згадувала й Радюка, але його поважна розмова, його iдеї, котрi все виникали в його розмовi, так i повiяли на неї холодом. Вона аж плечима здвигнула, як згадала його вченi книжки, його вчену розмову. - Тату! що то таке нацiонал? - спитала вона в батька за чаєм. - А нащо тобi здався той нацiонал чи народовець? Чи не танцювала ти вчора такого танцю в клубi? Ольга засмiялась, а за нею засмiялись i другi. - Скажiть-бо! Чи вже ж то ви не знаєте, що то таке? - Нацiонали й народовцi - то тепер такi молодi люди, котрi говорять українською мовою, хотять, щоб i жiнки й дiти говорили тiєю мовою, хотять злитись з народом... просвiчувать темний народ i пiднiмать його морально й матерiально. - Щоб i жiнка, й дiти говорили тiєю мовою, що говорить наша куховарка? - спитала Ольга. - Тiєю самою мовою, що говорить i наша куховарка, i ввесь наш народ, - сказав батько. Ольга аж злякалась, подумавши, що Радюк присилує колись її i дiтей говорить тiєю мовою, котрою в iнститутi иiхто не говорив. - Тi народовцi хотять зовсiм злиться з народом... Колись, молодшим, i я мав такi iдеї в головi, але тепер, за старiстю лiт, якось всi тi примхи повискакували з голови. XII Радюк дождав п'ятницi й прийшов завчасу до Дашковичiв. Його просила сама Ольга прийти завчасу, i вiн дуже хапавсь. В Дашковича ще не було нiкого. Ольга здалеки побачила в його пiд пахвою книжку, i вона аж злякалась. Так вона боялась наукових книжок! - От вам i Шевченко! - сказав вiн весело, подаючи Ользi руку, а другою рукою - книжку. - Дуже вам дякую, дуже дякую, що пам'ятаєте за мене! - сказала Ольга й просила його сiсти на софi, а сама сiла коло його й почала перегортать листки "Кобзаря". - Висока поезiя! невмируща поезiя! - говорив Радюк. - Як читаєш, то всю душу обiймає й виносить високо, до самого неба! Тут усе життя нашої України, нашого народу. "Може, й усе, хто його зна!" - подумала Одьга, перегортаючи навiщось листки й дивлячись на Шевченкiв портрет. - Чого це вiн убраний в мужицьку шапку? - спитала Ольга. - Бо вiн був селянин: вiн змалку був пастухом в селi Керелiвцi, отут не дуже далеко од Києва. - Скажiть, яке диво! I мужик написав оцю книжку? - спитала Ольга, не ймучи вiри, щоб книжки були писанi не аристократами. - Як бачите, написав. Радюк узяв "Кобзаря" й почав декламувать. Дашкович, почувши те, вийшов i почав слухать. Радюк читав дуже добре, з великим почуванням. Вiн читав "Думи", повнi глибокого почування й суму. Ольга слухала й ледве розумiла, але не хотiла того сказать i мусила мовчки слухати. - Божественна поезiя! високi думи! - говорили разом Дашкович i Радюк, а Ольга дивувалась, чого це вони удвох аж репетують, неначе змовились. Ольгу вже брала нудьга; вона хотiла говорити про що iнше. - От i ви, Ольго Василiвно, будете говорить по-українськiй i не будете нехтувать мовою великого поета, як-от нашi панiї та городяни, i будете читати "Кобзаря". - Нащо! Нiколи того не буде! - одрубала Ольга, згадавши, що в iнститутi не говорять такою мовою. Радюк так i опустив руки, бо втямив добре, що вона дала йому одкоша рiзко й нагло. Книжка впала на софу й загорнулась. Радюковi здалось, що хтось вистрелив i влучив йому в самiсiньку голову! Радюк неначе бачив, що Ольга одсовувалась од його все далi, що вона оступилась од його десь далеко, i нiби якась чорна хмара поглинула її. Радюк ухопив себе за серце; вiн почував, що вже втрачає Ольгу навiки, i вже нiхто її не верне йому, хоч би то був сам янгол з неба або сатана з пекла. А Ольга того навiть i не примiчала. Вона й не знала, що вона вчинила, як вона запагубила всi надiї, розвiяла всi мрiї молодого хлопця. Радюк мовчав i думав, а Ольга, нiчого не примiчаючи, почала показувать йому свiй гарненький новенький альбом. Радюк розгорнув альбом i почав машинально перегортать товстi листки. На листках манячили групи iнституток, товаришок Ольги, в бiлих хвартушках i нагрудниках. Всi вони були такi схожi одна на одну, як одна галка схожа на другу. Радюк почав дивиться на iншi карточки. Бiльша половина альбому була напхана карточками вчених. Там були навiть карточки ченцiв. - Як би я хотiла побачить ваш альбом! - промовила Ольга. - Мiй альбом дуже не схожий на ваш i був би дуже невеселий задля вас. В йому на першому листку отой Кобзар в мужицькiй шапцi. - Ха-ха! - засмiялась Ольга, бо тi слова здались їй жартом. Тим часом почали збираться на той слов'янський вечiр гостi. Радюк сидiв i неначе нiкого не бачив. Так йому було важко на душi! Йому дуже хотiлось зостаться самому з своїми важкими думами. Луччих студентiв давно вже не було на тих вечорах. Часом ще заходили, по старiй пам'ятi, деякi недавно прибувшi молодi болгари та серби. Вже було пiзно, як почали приїздить поважнiшi гостi. На вулицi щось загуркотiло пiд самим домом. Всi сполохались. - Турман приїхала! Турман, начальниця з iнституту! - рознеслось скрiзь по залi. Дашкович ухопив свiчку, Дашковичка теж ухопила свiчку, Ольга вхопила канделябр, Катерина вхопила другий, i всi побiгли в коридор назустрiч Турманшi. Дверi одчинились, i в залу ввiйшла Турман. Вона була висока й суха, як кiсть! Довга одежа на їй метлялась, як на палiччях. Її лице було сухе й жовте, але вона гордовито йшла й високо пiдiймала голову. За нею йшла її сестра, лiтня дiвуля, убрана в свiжий убiр з претензiєю на молодiсть. Всi в залi встали перед ними. Все зашумiло, а як вони сiли на канапi, поруч з хазяйкою, в залi разом стишилось, неначе всi готувались слухать якогось оракула. Степанида Сидорiвна пiдвела до Турманшi Радюка й порекомендувала його. Вiн почував, що то велика честь задля його, бо Турманша осiдлала сухого, як ключка, носа своїми окулярами, задерла голову й роздивлялась на його, наче на картину. А її сестра маркiза й собi осiдлала таку саму провансальську ключку своїм пенсне й почала роздивляться на Радюка. Надивившись на його, вони засмiялись дуже ввiчливо. То був знак, що Радюк був вартий високої уваги. Одначе така висока честь дуже не сподобалась Радюковi. Вiн бачив, що його вивели на розглядини перед якимись маркiзами. Радюк мусив сiсти перед столом проти Турманшi. Поплiч з ним сидiла Степанида Сидорiвна, свята та божа; бо здавалось, що вона так i вскочила б в очi Турманшi. За матiр'ю, неначе пiд крилом її, сидiла, пригорнувшись, Ольга. Всi мовчали. Турманша все кашляла сухим модним кашлем i неначе казала: "Ой, рятуйте! От-от умру в цiм поганенькiм домку, мiж якимись поганенькими провiнцiалами". Розпитавши одно другого про здоров'я, всi так i звернули на погоду. I Турманша, i фiлософ так розвивали ту тему, неначе в їй було спасiння цiлої Європи. Розмова все обривалась. Маркiзи неначе привезли з собою пiд полою нудьгу та й випустили там серед зали. Всi сидiли поважно, позгортавши руки, й мовчали. Дехто промовляв слiвце, але воно якось зараз замирало. Радюка брала досада, що якась стара ключка зiгнала веселiсть i позатулювала всiм роти. Вiн навiть розсердився й наваживсь розмовлять. "Певно, щось невисоке, а любить бундючиться", - подумав Радюк i смiливо почав розпитувать Турманшу про iнститут: чи багато там iнституток, чи добре стоїть там наука, чи дорого коштує виховання кожної iнститутки. - О! в нас в iнститутi дуже дорого коштує виховання: трохи не пiвтисячi карбованцiв за душу. Наш iнститут задля благородних i заможних. - Ой, як дорого! На такi грошi можна б викохать п'ятеро дiтей не дуже благородних, - сказав Радюк. - Зате ж ми даємо iнституткам все-все: i науку, i добру харч, i розкiшну обставу. В нас наука трохи дорога, але нiхто нiгде не знайде такої догоди, як у нас в iнститутi. - А менi здається, що для науки й для людей було б лучче й догiднiше, якби наука була не така дорога. Менi здається, що для науки не потрiбно розкiшної мебелi, розкiшних зал, а потрiбно чогось зовсiм iншого, - сказав Радюк не дуже ласкавим тоном, бо вiн був злий на iнститут за Ольгу. Радюк мав звичай прямо говорить правду й не притакувать нiкому. - Для простiших дiтей, може, й не потрiбно такої обстави й дорогого виховання, але благородних батькiв дiти зовсiм що iнше! - сказала Турман. - Що годиться для дiтей бiдного урядовця або там мiщанина, те не годиться зовсiм для дiтей панiв значнiших i заможних. Радюка почала брать злiсть. Вiн почервонiв. - Я сам людина середньої, навiть не самої нижчої верстви, але менi здається, що нам треба жiнок не таких, котрi не хотять i за холодну воду взяться i вчились не справдешньої науки, що розвиває паннiв нарiвнi з нами. Мої товаришi поженились на iнститутках. Але я бачу, що просвiти в їх нема; ще й до того голови їх напханi рутиною та французькими романами. Турман ще зроду не чула такої шорсткої розмови, бо звикла слухать тiльки хвальбу своєму дiлу. Такi речi здались їй дуже неделiкатними. Вона замовкла й спустила очi додолу. Те ж саме зробила й її сестра. Обидвi вони були дуже зобиженi. Турман хотiла змiнить розмову. Вона осiдлала свою ключку й почала поглядать на Радюка. - Вибачайте, що я вас спитаю... Ви часом не з черкесiв? - спитала Турман в Радюка. - Я полтавський черкес, - одказав Радюк, смiючись. - Скажiть! А я мала вас за черкеса, дивлячись на ваш профiль. В мого дядька, римського посла, був один урядовець з черкесiв, достоту такий, як ви! Я глянула на вас та й його згадала. - Нi! не маю честi буть черкесом, - сказав Радюк. i знов усе повертав розмову на покинуту тему. - Менi здається, що для жiнок треба таких самих шкiл, як i для нас. Нам не треба таких жiнок графинь! Нам не треба княгинь! Навiщо вони здалися нам? Чи для того, щоб вони тiльки позiровали в театральних ложах i розсипали тисячi карбованцiв з нашої кишенi? Женщина не квiтка в теплицi, котрою ми тiльки повиннi тiшиться! Женщина не зiрка на небi, котру ми тiльки повиннi поетизувать, складати про неї вiршi. I той не добрий чоловiк, що сiє та плодить таких графинь та княгинь. Радюк прийшов в пафос i заговорив по-своєму: i одкрито, i смiливо, не вважаючи нi на кого. В його очi блиснули, може, й так, як у черкеса. Турман i маркiза здивувались. Вони вперше на вiку чули, що їм в вiчi таке говорять. Хазяйка так само побачила, що дiло дiється дуже не по-iнститутському, i почала заминать розмову. - А я з вами не згоджуюсь, - промовила Степанида Сидорiвна, - наша дорога мадам Турман так багато добра зробила задля наших дочок, що ваша думка та гадка про iнститут зовсiм нiчого не варта. Ви розносите цивiлiзацiю з центру на країну, - сказала вона, обертаючись до Турман i промовляючи слово в слово тi слова Турманшi, котрi колись вона чула i котрi вона добре пам'ятала. Турман так закашлялась, що вийняла хусточку й прикрила нею рот, неначе звiдтiль от-от мала потекти кров потьоками. "Це якийсь дракон революцiї! Це якийсь варвар країни!" - подумала Турманша й почала жалкувать за Ольгою. Щоб заспокоїть трохи Радюка й пiдiйти пiд його погляд, Турман почала розказувать про петербурзьких вчених i поетiв, неначебто вона й справдi родалась з ними. Вона згадала про лiтературнi вечори, про публiчнi лекцiї i вела розмову зовсiм тогочасну й нiби лiберальну. Гур! гур! гур! щось загуркотiло попiд вiкнами й стихло. То пiдкотилась карета пiд Дашковичiв дiм i стала. Всi в залi знов заворушились. - Хто приїхав? Хто приїхав? - почулось в залi. - Ректор академiї, єпископ! митрополит! - одказували деякi гостi. Хазяїн ухопив свiчку й пiшов стрiчать гостя аж до дверей. Воздвиженський забiгав по залi, вхопив здорового канделябра й протовпом побiг i собi. Дверi в залу одчинились, i туди ввiйшов старий архiмандрит. На його грудях залиснiв архiмандричий хрест, i потiм заблищало його повне лице з чудовою довгою бородою. Зараз за ним увiйшов у залу тодiшнiй кафедральний протоєрей, тонкий, високий, кандибастий, з високою камилавкою на головi. Всi дами в залi встали, пiдiйшли до архiмандрита за благословенням i поцiлували його в руку. Вiн сам пiдступив до Турманшi й подав їй руку. Все в залi зашелестiло. Воздвиженський тупцяв коло його. Хазяїн попросив нових гостей до гостинної, далi за залою. Духовнi особи пiшли туди й посiдали окроми од гостей i бiльше не виходили до зали, де панувала спокуса миру. Хазяйка взяла попiд руки Турманшу й повела її до тiєї самої гостинної. За нею побiгла грацiозно й маркiза, вдаючи з себе молоду лiсову лань. Вся та компанiя зашумiла шовком, пересунулась через залу й сховалась за другими дверима. В залi зосталась публiка молодша й нижча чинами, зостались самi "козлища". Переходячи до гостинної, Турман почала шепотiть Ользi по-французькiй. - Mon enfant! (Моє дитя! (франц.) чи ти зовсiм заручена з тим молодим красунем? - Де там заручена! Вiн тiльки залицяється до мене. - I ти пiдеш за його? Вiн такий гарний, а твоє серце таке молоде. - Я не думаю йти за його, хоч вiн i гарний, - сказала Ольга. - Та вiн, надiсь, революцiонер, отой Радюк! Ой, воно щось дуже небезпечне! Вiн, певно, буде в тюрмi! Йому не минуть Сибiру! Хiба ж ти не чула, як вiн з дамами говорить? - Я за його не пiду, - сказала Ольга. - Коли ви менi не радите, то й не пiду. - I добре зробиш! Чи тобi ж треба такої пари? Чи вiн же пара тобi, тобi, Ольго! Без чинiв, без значного ймення i, мабуть, з порожнiми кишенями! Тобi треба чималого пана з твоїм вихованням, з твоєю красою! Що гобi з його краси? Привчись стать вище од свого серця й пануй над серцем. Чуєш, Ольго! Тодi тiльки ти пануватимеш над чоловiками. Тодi тiльки ти будеш щаслива. Так радила Турман Ользi, нишком шепочучи їй на вухо. Гур, гур! знов загуркотiло пiд вiкнами, i хазяїн вибiг з тiєї нiби келiї до зали стрiчать гостя. В залу вступив якийсь предсiдатель, зовсiм лисий. В дверях зали неначе сходив повний мiсяць, зiйшов i став серед зали. На грудях в його було начеплено багато хрестiв. Пiд руку з ним йшла його жiнка, товста, червона на вид, вся в оксамитi. Предсiдатель наче потяг її через залу, як пара волiв тягне копицю сiна на сiножатi. Дашкович привiтав їх i повiв у малу гостинну. Ще загуркотiло кiлька раз, ще вступило в залу кiлька сивих голiв, i всi вони переходили в гостинну. В залi зостався самий дрiб'язок, панни та паничi. Дверi в ту гостинну, де сидiли "iзбраннi", аж блищали од великого свiтла, хоч i в залi було не поночi. Серед горницi висiла блискуча люстра, на стiнах горiли лампи, на столi стояв канделябр. Було знать, що хозяйка ждала в той вечiр не простих гостей. Стiл аж вгинався пiд варенням, виноградом, кавунами, грушами й пляшками. Вся гостинна в той час була дуже цiкавою картиною. На канапi, на першому мiсцi сидiла Турманша в дорогiй турецькiй шалi, i здавалось, що вона не сидiла, а стирчала своєю високою постаттю. Поруч з нею архiмандрит з повним лицем i червоними вишневими губами. Побiч його сидiв протоєрей з чорною бородою. Коло протоєрея сидiла лиса голова, вся блискуча, неначе виполiрувана. За предсiдателем сидiли тузи урядового кружка з сивими головами, а там далi сидiв Воздвиженський, вже сивий, аж бiлий, а за ним жовтiло Дашковичеве лице з синiми попругами попiд очима, i бiлiла його сива обстрижена голова. По другий бiк стола сидiла хазяйка; коло неї зараз сидiла Пурверсе i ще кiлька дам старих з сивими начосами на головi. Глянувши на той старечий збiр, можна було подумать, що на його голови тiльки що впав iнiй i потрусив усiх сивиною. Одна Ольга, притулившись на стiльцi за матiр'ю, блищала, як алмаз, як зоря серед хмарного неба. Всi старечi постатi здавались чорними хмарами врiвнi з її свiжим i гарним молодим лицем. Всi вони розмовляли неголосно i все розмовляли про молодих, про нових людей, якi тепер настали на свiтi. Тим часом Кованько торкнув Радюка й сказав йому: "А ходiм i ми в ту гостинну та послухаємо, за що то теревенять отi сивi голови та духовнi персони!" - А ходiм, справдi, та послухаємо, - сказав Радюк. Йому дуже хотiлось зiгнати злiсть на маркiзах. Обидва вони ввiйшли в гостинну й смiливо сiли збоку на стiльцях. Всi, побачивши те, аж одвернули носи набiк. Всi тi гостi тiльки що судили молодих людей i замовкли, побачивши Радюка й Кованька. Архiмандрит i протоєрей навiть понадувались, що та молоднеча так смiливо сiла близько коло їх, трохи не рядом. А Турманша все блискала своїми запалими очима на Радюка. Вона була зла на того варвара за його розмову, не посмачену анi кришки комплiментами й хвальбою. - Настає якийсь дивний час! Варвари вже йдуть не од сходу сонця, не з Азiї, а од заходу, з Парижа, - почав так протоєрей. - Iдуть i покладуть руїнами вже не твердинi, не мурованi стiни, а церкви й душi людей, всi постанови церкви й держави. Йдуть вони, - i потопчуть ногами сiм'ю, власнiсть, все святе, все велике, коло чого працювали вiками великi народи, пiклувалися генiї, що возвiстив сам бог з неба. Радюк не стерпiв такої думки. Вiн наважився не мовчать, а пiдвiв голову й сказав рiзким голосом: - А менi здається, що краще було б виступить проти iдей нашого часу з книжкою в руках i наукою. Тi варварськi iдеї з Парижа йдуть не з Чiнгiсхановими татарами, не з вiйськом, а з мирною зброєю, з наукою, з книжками. Коли тi iдеї пустi, нiкчемнi, - то чого їх страхаться й лякатись. Розбити їх, обсмiять, та й годi! - I iдеї нiкчемнi, i в нас люди-таки настали нiкчемнi, пустi, верхогляди, неслухнянi, - сказав архiмандрит. - Так i прийшлось одно до другого! - Що правда, то правда! - обiзвавсь Воздвиженський. - Якi тепер стали студенти в унiверситетi, та хоч би i в нас, в академiї? В клас не ходять, до церкви не ходять, про богословiю нiхто й не дбає. Кинулись на тi реальнi науки й носяться з ними, як бог зна з чим! А ми вчились добре, любили науки, ми ходили до церкви i в клас, ми поважали старших i начальникiв. А тепер що? Гiде студент проз професора, задере носа й шапки не здiймеї От що! - Нам нiчого не треба з Європи, окрiм залiзних дорог та ще усяких потрiбок для життя. За духовним хлiбом нам нiчого їздить в Європу! - обiзвалась одна лиса голова. - Ми вже зовсiм стали європейцями, хоч i самi того не примiчаємо. Тiльки нам потрiбний нацiональний грунт, народ, наша мова, наша рiдна поезiя, - промовив Радюк. - Якої вам мови ще треба? Нащо вам iнша мова? Це ж недурно, що ви встоюєте за якусь мужичу мову. Це вже сепаратизм! - так репетували вони й не могли вгамуваться. Дашкович сидiв i не промовив слова. - От знайшли якусь нову, опрiчну нацiю. От i знайшли якийсь опрiчний народ! - репетували сивi голови. Воздвиженський встав i махав руками, неначе вiтряк крилами. Ользi стало трохи страшно. А Кованько трохи не прискав од смiху та все торкав лiктем Радюка. - От послухайте мене! - промовив Радюк. - Я був недавнечко на селi: бачив, яке життя нашого народу; бачив, якi там порядки. Тепер в селах бiльше шинкiв, нiж шкiл. Тi школярi, що виходять з школи, i самi не тямлягь, як себе цiнувать, чи в шаг, чи в карбованець. Вони не поважають народу й своєї нацiональностi i самi не тямлять, що вони за люди! Не народ, а якусь збавлену череду писарiв та панських лакеїв готує тепер народна школа на Українi. А голови обдурюють народ вкупi з писарями й жидами-шинкарями. Жиди поять народ, беруть в засаву часом останню одежину. Люди позичають грошi й дають за проценти своє поле на кiлька год головi та багатирям. Це все я говорю про села. А що сказати про нашi города? про порядки в городах? Деякi схопились з мiсця й не дали й скiнчить Радюковi. Погаласувавши, посердившись, всi почали заспокоюваться. В залi стало знов тихо. - Вибачайте менi! Але менi здається, що все те лихо йде од масонiв, од масонських лож, - промовила Турманша, котра ще пам'ятала масонськi ложi. - Де там од масонiв! Лучче скажiть - од спiритiв! - сказав Радюк, котрого Кованько торкнув лiктем. - Це все од масонiв, од масонiв! це не з Парижа, - сказала Турманша. - Скрутить вас треба залiзними обручами, щоб ви не вигадували нiсенiтницi. Лучче б ви не вчились, лучче б ви нiчого не робили, били байдики, нiж мали б напхать в голови отих iдей! - репетував Воздвиженський. - Чудно менi таке чуть од професора! - сказав Радюк. Радюк утомився. В його аж голова заморочилась. Вiн встав з стiльця, одiйшов до вiкна й обперся об одвiрок. В його пiд самим вухом знадвору ревла страшна негода пiзньої осенi. Вiн прислухався, як вiтер змiняв тони, неначе юрба голодних вовкiв: то свистiв, то шипiв гадиною, то вив звiрюкою, то, зiбравши всi сили, гув так, неначе силкувався перекинуть дiм. Ненароком вiн кинув очима на Ольгу. Вона сидiла мiж iншими, наче квiтка в квiтнику. Вiн втупив свої очi в її променястi очi. Йому так хотiлось знайти в тих очах пораду, спокiй! Ольга одвертала очi од його, i промiння її пишних очей минало його. Радюк вийшов з гостинної в залу. Вiн згорнув руки й почав ходить по залi, доки трохи не втихомирилась його душа. З гостинної вийшла Ольга, їй осточортiло слухати старечу розмову й старечу лайку. Радюк пiшов до неї назустрiч i почав з нею ходить по залi. - Чи чули ви, як тiльки що говорили там, як карали нас, як топтали нас в грязь? Ольга мовчала. Вона спустила очi додолу. Вiн ждав од неї хоч доброго слова, хоч одного ласкавого слова для себе. А вона мовчала й слова не промовила. - Чи чули, як нас судили, обговорювали, як знущались над нами без усякої провини? За нами нема зерна неправди, а нас мають за бог зна кого, за якихсь ворогiв всього святого. Чи вже ж ви, Ольго Василiвно, не оступитесь за мене хоч одним словом? Ольга ходила, все мовчала, все не пiдводила голови. Радюк хотiв глянуть на її очi, прочитати в їх хоч тiнь прихильностi до своїх думок i не мiг, бо не бачив тих очей. - Чи вже ж ви, Ольго Василiвно, встоюватимете за такi думки, за такi гадки, за якi отам тiльки що говорилось? Ольга все мовчала й не пiдiймала навiть очей. Вона неначе чогось шукала на пiдлозi, так пильно втупила очi в її. - Так ви встоюєте не за мене? Чи так? Так ви стоїте за їх? Ольга мовчала й мовчки вийшла до другої кiмнати. "Коли б вона слово промовила, хоч яке-небудь слово!.. Так вона за їх, не за мене!" - подумав Радюк i пересвiдчився, що втратив Ольгу навiки. "Прощай же, моя любов! Прощай, моє щастя! Прощайте й ви, карi очi! Нащо ж ти, доле, дала нам спiзнатись, коли не судила нам побратись!" - думав Радюк i почув серцем, що втратив велике щастя в життi; навiки марно згинула чиста, як свiт зорi, його любов. Радюк не сiв, а впав на стiлець. Його лице зблiдло одразу, очi нiби туманом повились. Ольга вернулась з кiмнати, тихо перейшла залу, навiть не глянувши на його, i сховалась за тими дверима, де було свiтло й видно, як удень. Радюковi здалось, що вiн бачить Ольгу, котра вернулась нiби з того свiту. Вона була блiда. Ольга вийшла за дверi й зачинила, i йому здалось, що для його зайшло навiки сонце та вже й не зiйде вдруге. "Прощай, моя любов! моя чиста, свята, занехаяна любов! Прощайте й ви, чорнi брови й очi зорянi! Прощай, моє дороге щастя!" Радюк вхопив шапку й похапцем побiг з зали. Його перепинила хазяйка. - Куди це ви так заранi? Їй-богу, не пущу! I не думайте собi нiчого! - говорила Степанида Сидорiвна. - Вибачайте менi, будьте ласкавi! Я трохи нiби слабий; менi недобре, - сказав вiн, i Степанида Сидорiвна пойняла вiри, бо його лице було блiде, наче мертве. Радюк бiгцем побiг з Дашковичевого дому, навiть не оглянувсь. Надворi схопивсь страшний вiтер, налiтав з-за Днiпра на київськi гори, неначе кидалась та сiкалась скажена татарська орда. Дерева коливались, гнулись, аж лущали та скрипiли. Радюк вискочив з гостинної й бiгцем попростував до свого житла якось несвiдомо, механiчно. Вiн навiть не чув, як буря сатанiла, ревла та свистiла, трохи не звалювала його з нiг, i все гнався вулицями, доки не вскочив в свою кiмнатку. Несподiване лихо неначе гналось за ним навздогiнцi, i вiн нiби втiкав од його. Вiн ускочив у свiй покоїк, засвiтив лампу, впав на лiжко, заплющив очi й одразу нiби замер. Нiякiсiнька думка не ворушилась в його головi. I тiло наче обважнiло й здерев'янiло, i думки наче скам'янiли. Щось нiби дуже важке та завальне нагнiтило його, душило безперестанку й не давало нiякого просвiтку думкам. Довго вiн лежав i не мiг опам'ятатись. Минула година, минула й друга. Лампа ледве блимала на столi. Запаморочена голова каменем вдавила м'яку подушку, неначе пiрнула в її. Вiтер свистiв та гув, стукотiв, рвав вiконницi нiби руками. Молодий хлопець од скорботи не чув того лютування бурi, не чув стукоту й гуркоту. Вiн задрiмав якоюсь важкою дрiмотою. Йому здавалось, що вiн кудись йде в туманi, хоче вийти з його, силкується вийти, шукав стежки й сам не вiдає, куди йде i кудою йому вийти, никає, блукає навмання. А туман клубками застеляє стежки, то розходиться поперед його, то знов густiшає й знов спадає поперед його сивими завiсами, стає стiнами й застує йому тихий свiт з неба. От туман нiби звився й пiднявсь угору, i перед ним замиготiли нiби зорi на чорному небi... не зорi, а неначе свiтло в канделябрах, замигали чиїсь обличчя. I одразу блиснули чиїсь пишнi, гострi очi, вигулькнуло чиєсь лице, свiже, неначе весняна перша троянда в зеленому листi. Радюк зрадiв. Вiн неначе почув солодкий дух майської троянди. Але туман знов насунувсь. I зникло те пишне радiсне обличчя з осмiхом на устах. I важка дрiмота знов пойняла голову й думки... I знову в одну мить нiби пiднялась завiса з туману. Блиснуло синє тропiчне небо. Майнули пальмовi гаї, якiсь велетнi-дерева саме в цвiту, бiлi квiтки магнолiї. Якiсь дивнi птицi, червонi, жовтогарячi, жовтi, запурхали й закричали по тих деревах. На деревах телiпались здоровi квiтки лiан. Од їх одразу вдарив важкий болотяний дух, неприємний, гидкий, нiби од якоїсь здохлятини та гнилятини. Тi важкi пахощi душили його, от-от мали задушити. Йому вже трудно було дихать. Вiн хотiв втекти будлi-куди, будлi-де сховаться. А квiтки наростали та ряснiшали. Червона птиця несамовито крикнула, неначе навiжена. Буря iрвонула вiконницю, одчинила її, з усеї сили хрьопнула нею об стiну й страшно гуркнула. Радюк опам'ятавсь i раптом скочив з лiжка. Важкий неприємний дух якоїсь гнилятини вчувавсь йому неначе в кiмнатi, неначе занесений на нервах звiдкiльсь, од когось, од чогось. Вiн зирнув по хатинi й прочумавсь. Буря вила, неначе скажена. Вiконниця билась об стiну, неначе пiдстрелена звiрюка побивалась перед смертю. Щось дуже неприємне почувалось в серцi. I вiн пригадав усе, пригадав вечiр у Дашковича й Ольгу. "Не варто залицяться до неї. Не пiду я до Дашковичiв нiколи. Розiйшлися ми з нею, як туман по степу, як дорiжки в лiсi розходяться все далi й далi i нiколи не зiйдуться докупи. Так i нашi дорiжки вже розiйшлись i нiколи не зiйдуться на великому битому шляху життя. Не бути нам в парi. Моє серце покохало не богиню краси й розуму, а якусь чудову статую. Вона тропiчна болотяна пишна квiтка, що тхне гнилятиною й багном". I Радюк примiтив, що пишна Ольжина краса неначе вже зблякла для його, вже не надила його серця чарами. Навiть сама згадка про Ольгу стала для його скривдженої душi вже неприємна. Свiт її краси неначе почав згасать. Важка й тяжка була та нiч для молодого палкого iдеалiста! А в Дашковичевому домi вечiр тягся своїм звичаєм, як i почавсь. Молодi гуляли, грали на фортеп'янi, старi грали в карти, а духовнi особи сидiли та все судили й навiть лаяли молоде поколiння. Вже пiзно розiйшлись i роз'їхались гостi, i в покоях зостались тiльки самi свої. Довiдавшись, що Радюк пiшов додому заранi й навiть не попрощався з нею, Ольга сидiла смутна й нiчого не говорила. Катерина нiчого не знала за розмову Радюка, i її брала зависнiсть до Ольги. - Ну, Радюк! ну, молоде поколiння! - почав розмову Воздвиженський. - I нащо ви приймаєте його в свiй дiм? Чи то ж можна пускать його в покої! Та я б його витурлив з дому за самий двiр! Ти, Катерино, береш од його й читаєш якiсь там книжки. Щоб я тих книжок бiльш не бачив у тебе! Вiн понабиває вам голови таким смiттям, котрого потiм i ладаном не викуриш. - Бог з ними, з його книжками! Я давно його книжок не читаю й не читатиму. Нехай вже Ольга читає, - сказала Катерина з злiстю, скосивши набiк свiй рот. - Чого це ви, Степане Ивановичу, так нападаєтесь на Радюка! - почала оступаться Степанида Сидорiвна. - Що ви в йому таке страшне запримiтили? Ви хочете, щоб усi люди були на вас схожi, чи що? - А ви, може, хочете видать за його свою дочку? Та борони вас боже! Чи вже ви хочете знатись з такою людиною, котру не сьогоднi, так завтра заб'ють в кайдани та й укинуть в тюрму! - Ох, менi лихо! - аж крикнула Степанида. - Та я такого зятя не хочу мать! - Я б йому давно дверi заперла, - сказала Марта Сидорiвна. - Чого ви так лякаєтесь! Вiн собi чоловiк молодий, В йому ще грає молода дума, а постарiється, то й осяде трохи, як i я теперечки осiв, - промовив Дашкович. - Ну, ти вже й геть-то осiв, наче стара хата, та ще й дуже заранi! - сказала Степанида Сидорiвна. - Коли б ти не так рано осiв, то, може, був би й здоровший i не такий жовтий, як вiск. Подивись лиш тiльки на себе в дзеркало! На що ти став схожий! Мене навiть бере острах за твоє животiння на свiтi. - Степанида Сидорiвна говорила й дивилась на чоловiка, вiднiмаючи лице вгору. Вона почала кахикать сухим кашлем i закутувалась в свою шаль зовсiм так, як Турман. - Чого це ти так кашляєш? Чи не застудилась часом? - спитав її Дашкович. - Кахи-кахи! нi, не застудилась. То я кашляю, бо щось у горлi, неначе кiшка лапкою, дряпає. - Кахи-кахи! - почала кахикать сухим кашлем i Марта Сидорiвна. - Чого це ти кашляєш? Чи не сухоти часом тебе напали? - спитав Воз