iсторiю Бантиш-Каменського та Маркевича[86] знав трохи не напам'ять. Але вiн був падковитий тiльки до книжок, а хазяїн з його був непрактичний. Доми та забудування i в його селi, i в Києвi стояли без лагодiння десятки рокiв. Сам Платон Петрович почав вже слабувать. Як пiдросла дочка, вiн мав на думцi вже продать свою батькiвську оселю й струхлявiлий дiм на Липках, щоб не клопотаться лагодiнням, i купить новий, гарненький, готовенький. Хазяйка Юлiя Кирилiвна сидiла за здоровецьким самоваром, неначе за твердинею, й виглядала звiдтiля. Щупленька, невеличка на зрiст та утла, з ясними очками, вона була в ясному легенькому убраннi i, неначе пташка, вгнiздилась в гнiздечку з кисiї, та кружев, та бiлої ангорської лухкої шалi. Здалеки вона здавалась молоденькою блiдою утлою панянкою. Було знать по її делiкатному блiдому й наче прозорому обличчю, по її тоненькiй щупленькiй постатi, що вона за ввесь iнститутський час i справдi випила добру порцiю оцту, схламала потаєнцi пудiв зо два крейди, щоб буть блiдою й делiкатною, як тодi була мода. Паничi пiдступили до господинi, здоровкались з нею й поздоровляли з iменинником. Вона була привiтна до всiх i ласкава. Добрiсть i тихiсть вдачi свiтилась в її ясних оченятах. Тiльки Радюк запримiтив, що вона якось не так ласкаво привiталась з ним, як було колись переднiше. - Поздоровляю вас! Ви, кажуть, вже оце оженились; привезли своє молоде подружжя в Київ? - сказала Дунiна-Левченко. - Оженився, якось сподобав-таки господьi Тепер я неначе причалив до берега, - сказав Радюк. - От i добре! Я дуже рада! - обiзвалась хазяйка, але було знать по її очах, що вона не така рада, як було колись переднiше торiк i позаторiк: в неї була думка залучить цього красуня до своєї молоденької донi, а теперечки цi надiї пiшли марно. Старий хазяїн щиро привiтавсь з молодими, пiдвiв голову, випростав згорблений стан i неначе повеселiшав. Вiн любив молодих студентiв, любив слухать їх веселу й розумну розмову i сам тодi нiби оживав, якось ожвавлювавсь, ставав жвавiший, бадьористiший. Вiн був нахильний до принципiальної фiлософської розмови, котрої не люблять старi люди i котра так гарячить та запалює молодих. - Сiдайте ж, будьте ласкавi, коло нас, то, може, й ми помолодшаємо од вас, - припрохував Дунiн-Левченко, показуючи рукою на стiльцi навкруги довгого стола, - та будьте в мене, як вдома в себе! Не церемоньтесь: пийте чай i закусюйте, що кому до смаку. Молодi паничi обсiли стiл i зробили пошану наїдкам та закускам Юлiї Кирилiвни. Наганявшись та нагулявшись пiсля нудних екзаменiв, вони натрапили на добрий попас i полуднували, аж за вухами лящало. Старий лакей Гаврило ледве встигав подавать чай, неначе вiн десь по дорозi виливав стакани в бутлi або в барильця. - Що, живий, здоровий ваш тато, Павле Антоновичу? - спитав хазяїн Радюка. - Ще держиться до якогось там часу. Хазяйнує, бо оце мої двi сестрi вже вийшли з iнституту та приїхали додому. Для їх треба ж дбать. За мене батьковi байдуже, бо я й сам якось дам собi раду. Але йому треба дбать для сестер, то й мусить дбати та пiклуватись господарством, - сказав Радюк. - Ваш тато завжди був хазяйновитий, не такий, як я. От нiяким способом не зберусь полагодить своє житло: то нездужаю, то нiколи, а то просто-таки, мабуть, до того в мене хисту нема, - сказав Дунiн-Левченко. - Та якби ворухнулись добре, то звiдки i той хист вигулькнув би. А то ви все за книжками та за газетами, - обiзвавсь один вже лiтнiй гiсть дiдич, що був однiєї верстви на лiта з хазяїном. - Може, ви й правду кажете, але я до тiєї тяганини таки, певно, зроду не дуже здатний. От тутечки мої сусiди, дiдичi з Волинi, поляки, може, тим i не хочуть знайомиться зо мною, що я живу не в аристократичних, а в старих трухлявих покоях. Все чогось одмикують од мене та цураються мене. - Та й їх дiти, сказати правду, i теперечки в унiверситетi держать себе осторонь од нас, українцiв, чомусь не сходяться з нами й дражнять нас "культурниками", - сказав Радюк. - Прiзвище, на наш погляд, зовсiм-таки не погане для нас, але вони самi чомусь i гадки не мають за просвiтнiсть народу в тих краях, де вони тiльки й животiють послуханням та працею нашого народу. - А для нас, - сказав Дунiн-Левченко, - i справдi настав час заходжуваться коло просвiтностi рiдного краю, а найбiльше темного народу. В Петербурзi Костомаров та Кулiш вже заходились видавать "метелики" для читання народовi. В Полтавi вже заходились коло недiльних школ[87] для мiщан, задумали заводить читальнi, навiть народний театр. - Я чув за цi недiльнi школи, - сказав старий Дунiн-Левченко зовсiм байдужим тоном, неначе мова мовилась про годину або негоду. - Чув i я, що там почали заводить школи недiльнi й вечiрнi, ще i в суботи для убогих євреїв, але докладно нiчого про це не знаю i тямку про це не маю, бо менi нiхто не розказував за це докладно, - обiзвавсь один з гостей, пристаркуватий чернiгiвський дiдич з байдужнiстю. Було знать, що цi новi питання не цiкавили їх анiтрошки. Цi пани були якiсь пасивнi й байдужнi до тих тогочасних справ. - А справдi, треба б нам поговорить про цi нацiональнi й просвiтнi справи, щоб негайно ставать до працi, коли вже нас продражнили "культурниками". Може б, i ми вклали якусь лепту на користь рiдного краю та нашого старого Києва, - сказав один з молодих гостей. В прихожiй задзеленькав дзвоник. Лакей длявою ходою почвалав одчинять дверi. Розмова перетялась. - Якогось гостя бог принiс, - вказав молодий Дунiн-Левченко i побiг назустрiч гостевi. В далекiй прихожiй почувсь шум та тяганина роздягання. Застукотiли закаблуки. Голосний регiт залунав по здоровiй порожнiй залi. - Це прийшов Кованько! - промовив Радюк пошепки, i в його брови насупились. - Не дасть же вiн нам теперечки гаразд побалакать про нашi поважнi справи; буде тiльки нам заважати й перебаранчать в роботi. - Йому б тiльки на Житньому базарi[88] витрiшки продавати або дзвонить в дзвони, а не говорить про поважнi справи, - обiзвавсь один з молодих гостей. - А я люблю Кованька за веселу вдачу. Трохи розважить нас: пожартує, порегочеться, то й мене якось несамохiть вiзьмуть смiшки, - сказала хазяйка, осмiхаючись. - Я от i не бачу його, а тiльки уявляю собi його веселий вид, то мене вже смiх бере, - сказав старий Дунiн-Левченко i вже справдi смiявсь своїм тихим та добрим осмiхом до старших гостей. Приїжджi дiдичi й собi осмiхнулись. Дзвiнкий, голосний голос десь далеко розлягавсь за бiблiотекою, але його було чуть через два покої. В дверях i справдi з'явивсь Кованько й блищав ще в дверях своїми широкими випнутими наперед зубами. На здоровiй головi довге волосся було не зачесане, навiть трохи розпатлане. - Так i є! Он вже несе поперед себе наче наштрикнутi на вила зубища, неначе усiм їх показує. - Нiчого - те, нiчого! Побалакаєте iншим часом про свої справи. Час од вас не втече ж таки, як вода в Днiпрi, - говорив старий господар i смiявсь. Слiдом за Кованьком вступило в столову ще кiлька молодих гостей в вишиваних сорочках, з червоними застiжками на грудях. Декотрi були в свитах з драпу. Один прийшов навiть в простiй, щиро сiльськiй товстiй свитi, пiдперезаний червоним "одеським" поясом з довгими кiнцями й торочками. Веселий Кованькiв голос очевидячки розворушив старих. Хазяйка висунулась з свого гнiздечка й навiть встала назустрiч Кованьковi, тягнучи за собою ангорську шаль, неначе легенькi крила, щиро й з осмiхом привiталась з ним i посадовила його поруч з собою. Старий господар пiдвiвсь на недужих ногах i якось по-молодечому простяг до Кованька свою довгелецьку, сухорляву руку через стiл, через посуд i наїдки. Вiн пожвавiшав, повеселiшав, неначе вхопив iскру од веселого Кованька й пiдживив свої розторсанi нерви, застояну кров. Хазяїн попросив молодих гостей садовиться за стiл. Стiснили стiльцi, зсунулись, зщулились i якось усi повсiдались. Радюковi й справдi не дали говорить далi про свої справи. Знов почалось наливання чаю та подавання. Гаврило знов пiшов вандрувать кругом стола. Гостi пили чай, гомонiли, балакали голосно, реготались, аж одляски лунали по бiблiотецi та побiчних покоях. Новi гостi кинулись на полудень, полуднували, дзенькали ножами, стукотiли об тарiлки. В столову нозi молодi гостi знов неначе впустили з залу вихор, котрий вже в столовiй був впав i почав стишуваться. "Ну, таки принесло ледащо отого дзвонаря, оте брязкало! Забавлятиме старих хазяїнiв, замовлятиме їм пристрiт, неначе знахурка, i буде довго замовлять, а нам перебаранчатиме мiркувать та розмовляти про текучi справи", - думав Радюк, мовчки поглядаючи скоса на Кованьковi бiлi лопатнi та на патлату голову. Кованько пив чай хапком, з якоюсь жадобою, неначе його пекла надзвичайна печiя або неначе вiн хапався кудись йти. Хазяйка заворушилась в своєму гнiздi, сама накраяла для його паляницi, сама доставала тарiлки з наїдками i присовувала до Кованька. Наче пташечка, вона заметушилась, якось затрiпалась, неначе її ангорськi крильця затрiпались в пташиному кубельцi або в ремезовому гнiздечку-рукавицi. - Полуднуйте, бо я бачу, що ви неначе виголодались, - припрохувала Юлiя Кирилiвна Кованька. - Та я все голодний, признаться по правдi. Стецько в "Сватаннi на Гочарiвцi"[89] каже, що вiн так любить обiдать, що обiдав би цiлiсiнький день з ранку до вечора. А я оце маю такий апетит, що ладен їсти хоч i цiлiсiньку нiч, - молов Кованько й розсмiшив добру стареньку хазяйку. - То й призволяйтесь на здоров'я! Але вам не доведеться полуднувать цiлу нiч, бо мiй кухар готує для вас добру вечерю, - говорила Дунiна-Левченкова й смiялась. - I за полудень спасибi, i за вечерю заздалегiдь дякую. Одначе й другий вихор в столовiй покрутивсь, повертiвсь та й упав; новi гостi напились чаю, набалакались донесхочу й ущухли. Хазяїн пiдвiвся з крiсла й попрохав гостей до залу, подибавши поперед їх своїми цибатими, але не дерзкими, неначе крихкими ногами. Гостi рушили слiдком за ним, розсипались по залi ї посiдали по завальних та важких канапах та крiслах. Хазяїн подав усiм скриньки з тютюном та з сигарами, а сам пiдмостив подушку пiд спину й неначе пiрнув в м'яку канапу. Коло його посiдали поважнi приїжджi гостi й розпочали балачку про свої сiльськi хазяйськi справи та про сусiд. Молодi розсипались по залi, як овечки в степу, i, накурившись, загомонiли про свої справи. Радюк сiв коло стола проти хазяїна. Декотрi гостi попримощувались кругом стола на стiльцях та усяких дзигликах з подушками. Дехто стояв коло вiкон, спершись на одвiрки. Вигляд в залi був чудернацький i загалом мальовничий, пiстрявий й iскрявий. Мiж чорними сiртуками сiрiли драповi тонкi свитки, червонiли мережки вишиваних сорочок, червонiли одеськi червоногарячi та жовтогарячi пояси, манячили червонi стьожки застiжок. Коло канапи, побiч спанiлого млявого хазяїна, манячила товста парубоцька свита. Густо спахували червонi огнянi цятки на сигарах та папiросах. Очi яснiли й блищали од напружених думок, од сподiвання ради за пекучi просвiтнi справи. Коло самого стола мiж двома дiдичами манячила кудлата Кованькова голова. Кованько держав в ротi претовсту папiросу, неначе заткнув в рот ковбасу. З тiєї папiроси густий дим валував вгору пiд самiсiньку стелю, неначе з цегельнi. В цьому нiби рябому та смугнастому й пiстрявому товариствi були паничi з усяких мiшаних сiм'їв, було навiть три католики з київських та волинських молодих дiдичiв, котрi походили з давнiх українських сполячених сiм'їв. Вони поприставали до українцiв i стали до спiльної працi, назвавши себе знов українцями. Таких українцiв тодi звали "українофiлами". Решта католикiв, товаришiв молодого Дунiна-Левченка, як тiльки вгледiли на йому червону застiжку й мережану сорочку, зараз перестали заходить до його й одкаснулись од його. Батьки й матерi навiть забороняли їм мать знайомiсть з червоними стьожками та свитами. Це вже було перед самим польським повстанням[90] з початку шiстдесятих рокiв. - Та за якi то недiльнi чи якiсь вечiрнi школи ви, Павле Антоновичу, були почали балакать? - спитав зацiкавлений хазяїн. - За школи та читання в недiлi та в свята для мiщан та мiських слуг, читання лекцiй по усяких науках або читання поетичних просвiтнiх утворiв, - сказав Радюк. - Європа вийшла з темряви i дiйшла до високої культурностi через науки та просвiтнiсть. Нам треба хоч потроху доганять Європу, щоб не опиниться далеко позаду, i пiднiмать розвиток сiльських i мiських мас. Пiднiметься наука в народi, то це само по собi вже потягне за собою й промислiвство, i ремество. Наука добере ключiв до всякого замка й одчинить дверi до свiтла, й добра, й добробуття в життi. Нам треба, що стосується до культури краю, закласти в Києвi недiльнi школи й вечiрнi читання для старого й малого, щоб потроху сипать свiтло на темнi маси. Подаймо прощення про дозвiл та й будемо по черзi ходить в тi школи та й читати. Може, в мiстi ще хтось знайдеться прихильний до цiєї справи, то ми й тих залучимо й запросимо нам на пiдмогу. - Добре, добре! - обiзвалось багато голосiв. - Ми усi ходитимемо й сiятимемо це насiння на користь масам. - А хто ж вам платитиме за це грошi? Чи ви ходитимете дурнички? - одрубав Кованько. - Як дурнички, то од мене буде дзус! Ця Кованькова вихватка здивувала усiх дуже неприємно. Усiм здалось, що Кованько якось змилив, звернув навкоси з простого шляху в якесь багно. Усi зауважили вперше, що Кованько не має нiяких щирих пересвiдченнiв, нездатний по своїй вдачi до чогось путнього, що вiн коли не ледар, то просто необачний штукар i людина без принципiв i без пуття i, може, буде згодом ще й шкодливий для справи. - Авжеж дурнички! Ради iдеї, ради рiдного краю, - сказав Радюк. - Ну, за це спасибi! В мене не стане часу на це, бо в мене й без того працi по самiсiньку шию коло моїх лазень. А батько старий, нiчого не доглядить гаразд, - сказав Кованько. Усi витрiщили на Кованька очi з дива. Нiхто од його не сподiвавсь цього. Така вихватка здивувала всiх. - В Петербурзi почали видавать "метелики", книжечки для народу, але писати їх там нiкому, - знов почав Радюк. - Тим часом од начальства з Петербурга доручено в Києвi скласти й зготувать школьнi українськi книжки для народних шкiл на українськiй мовi. Ми станемо й тут до помочi й зготуємо гуртом усi популярнi книжки для народу на українськiй мовi по всiх науках, як це зробили чехи, як це вже давненько зроблено в Англiї. Подiлiм мiж собою усi науки та й понаписуємо коротенькi книжечки про кожну науку для народу. Розстараємось грошей, - тодi видамо книжечки для народу. Пiднявсь гомiн та клекiт. Дехто почав робить цю дiляницю складання книжечок мiж молодими. Почалось змагання, кому що брать, почалось навiть силування й накидання декому такої роботи. Однi намагались, другi одмагались. Хазяїн i старi дiдичi слухали цю всю тяганину байдужно, пасивно, хоч i нiчого не мали й нiчого не говорили проти того. Їх очевидячки тiльки цiкавила новина цiєї справи, й досi нечувана й небачена ними на вiку. - Що ж ти вiзьмеш? Яку науку береш собi для просвiти народу? - спитав молодий Дунiн-Левченко в Кованька. - Я вiзьму на себе анекдоти; вiзьму й ладен дати в цьому засвiдчення на паперi, бо я маю до цього хист, - поважно обiзвавсь Кованько. - Та, певно, фельєтони жартiв? - додав Радюк. - Атож! це саме личить менi, ще й дуже припало менi до вподоби..Давайте й справдi будемо смiшить ваших сiльських "хахлiв та хахлушок", отi очiпки та очкури! Я понаписую їм таких фельєтонiв, що тi очiпки та очкури, усякi дядьки та дядини аж за боки братимуться. Це буде найцiкавiша книжка й найбiльше матиме читальникiв. Кованько, як i мiщани та купчики в Києвi, вже дуже зневажав селян, дражнив їх "хахлами", гордував ними й пiднiмав на смiшки, як i мiщани, ставлячи себе без мiри вище од селян, одрiзняючи себе од селян, як щось вже iнше й без мiри вище од селюкiв. - А справдi, ця книжка мала б найбiльше читальникiв навiть в мiстах, - знехотя й несамохiть вискочило з уст в хазяїна. - Українськi анекдоти - це цiкава сила. Це нашi народнi "Декамерони"[91], тiльки ще не позаписуванi. - Одже тобi все смiшки та жарти, - обiзвавсь Радюк, - може, ще скажеш, щоб тобi платили по три шаги од рядка за твої фельєтони та за декамерони? - А чом би пак i нi! I то грошi! Знадобляться на тютюн! Я беру анекдоти й декамерони й переважу вас усiх: переднiше од усiх вас вистараюсь на просвiтника. От побачите! - говорив Кованько. - Я виграю, а ви програєте. - Одже ж ти не тямиш гаразд нi нашої iдеї, нi сiльської темноти та нужди. Ти тiльки гальма для нас i в цей час, i гальмуватимеш нашого культурного воза й далi, бо усе якось вагаєшся та мотаєшся од берега до берега, ще, чого доброго, й сам пiдеш за водою, - сказав Радюк, вже роздратований i сердитий на Кованька. - Ой, борони боже, щоб я пiшов "за водою"! Я не хочу топиться в Днiпрi. Топись собi сам, коли твоя добра хiть. - Ти, здасться, з тих, що самi не пiдуть "за водою", але од нетямучостi та так, з доброго дива, ладнi пустить "за водою" народну просвiту й рiдний край, ще й не скривляться, а будуть реготаться та скалить зуби на вiтер, - сказав Радюк i одвернувсь од Кованька, насупивши брови. Гнiв блиснув в його карих очах. - Цього Кованька треба б вимкнуть зовсiм з нашого кружка, - промовив стиха один студент. - I варто за це надиматься та пиндючитись. Напиндючивсь, що, мабуть, аж язик свербить, щоб лаятись! А в мене оце свербить язик, щоб жартувати й смiяться, - жартував Кованько. - То на цей час прикуси язика зубами або й одкуси: одначе добрi зуби маєш, - обiзвавсь Радюк вже зовсiм сердито. - Ти нiби оце бабляєшся в жартах, та ще й не дуже чепурно. Причепури лиш свого язика хоч трохи. - А як же то я животiтиму на свiтi без цього дурного органа? - жартував Кованько. - Тодi нас i справдi не тiльки євреї та панки, але й кури та горобцi задзюбають. - Ви, городяни, не тямите поезiї села та народної поезiї. В вас в мiстi є тiльки поезiя Житнього базару, усяких крамниць та поезiя березових вiникiв в лазнi. Мiщани, купцi та прикажчики вже бундючаться перед селянами. В вас нема народу, а тiльки "хохли, очiпки та хохлушi", - сказав Радюк. - Та поезiя "березової кашi", цебто рiзок в усяких майстрiв для своїх челядникiв, - сказав один молодий гiсть. - Радюк правду каже: тут нема чого сердиться та бундючиться, - обiзвавсь один молодий студент, київський дiдич-католик, Перетяткевич. - Де вже де, а в нас, на Захiднiй Українi, доконечно нам самим треба заходжуватись коло народної просвiти, бо в нас здебiльшого дiдичi, хоч i українцi родом, але звуть себе поляками, їх iдеали та мрiї шугають не вдома, не на Українi, а десь iнде, поза Україною. Цi дiдичi та полупанки на Україкi та в Галичинi не дадуть i шага на народну просвiту. - Це правда, але просвiтнiсть повинна бути загальною для всiх. Ще двiстi рокiв переднiше в Києвi Феофан Прокопович устами свого "Псалмисти, сирiч дяка" сказав, що вчити треба всiх загалом, чи мiщан, чи мужичкiв, бо просвiта повинна буть загальна й для всiх приступна. Тiльки потiм, згодом в нас стало все занедбано. Тим-то нам треба завести суботнi читання й для євреїв, - сказав Радюк. - Та цi старомоднi псалтирники й самi не пiдуть на твої читання, бо вважатимуть їх за трефнi, некаширнi, - сказав Кованько, не втерпiвши з жартами, - вони матимуть гадку, що ти хочеш їх переманить до церкви. - В мiстечках це може й буть, але в мiстi жиди трохи просвiченi, то, певно, й пiдуть охоче. Не одбивать же нам їх од просвiти, - сказав молодий Дунiн-Левченко. - Та вони й самi ставлять себе окроми, самi одрiзняються од нас, а не ми од їх, - сказав Кованько. - Але просвiта колись згодом порозгороджує тi загати та опрiчнi загороди й залучить їх до спiльної працi в українському суспiльствi, - сказав Радюк. - Ти, як я бачу, iдеалiст аж прозорий, аж свiтишся наскрiзь, неначе тi Платоновi[92] прозорi споконвiчнi iдеї, - сказав Кованько, - а я от стою коло реальної фабрицької працi, трусь коло усяких людей, то й не свiчусь так наскрiзь, як оце ти, Павле Антоновичу. Я людина досвiднiша за тебе й знаю, що євреї та усякi панки, нiбито поляки, з-за своїх мурiв та загат звуть наш народ "бидлом" та "гоями". Очевидячки, давня iсторiя нiчого не навчила їх i досi, - сказав Кованько. - I це згодом згине й потроху вищезне з широкого просвiтнiстю, - додав Радюк, - от тодi усе буде гаразд. - А тим часом нам ще треба б попiклуваться етнографiєю, вивченням народу, бо ми його й досi гаразд не знаємо. Треба б завести iсторичний музей, бо тутечки ж в нас усей грунт навантажений i промкнутий iсторичною давниною, - додав молодий Дунiн-Левченко, - сiуденти iншої вiри продражнили нас "культурниками". Нехай буде так: ми ще од часiв Нестора[93] були культурниками. А це зовсiм-таки не вадить i нiкому не заважає. - Оце ти правду кажеш, - обiзвавсь старий батько, - чого вже чого, а музея потрiбно для Києва, - доконечно потрiбно! - Ще попросимо, щоб нам дозволили закласти народний театр, - сказав Радюк. - Ого-го! Отут i я знадоблюсь! - крикнув Кованько. - Я дуже годенний до цього: i гратиму, й спiватиму. Навiть винесу на сцену маковiйове зiлля, петровi батоги та миколайки. Ти, Павле Антоновичу, знов засвiтивсь наскрiзь, нiби ефiр. - Ти, Кованьку, таки й справдi нерозсудлива людина: ти перебаранчаєш нам побалакать та помiркувати за нашi справи, - сказав Радюк, - це виходить достоту так, як колись в давню давнину печорськi ченцi було наскладають собi вдень на якусь потрiбку деревнi на горi, а веселi, але вельми капоснi чорти вiзьмуть та й поскидають вночi те колоддя з гори на берег Днiпра. Ми хочемо виносить деревню на гору для будування, а ти налагодивсь в жарти скидать вниз ту деревню. Старий Дунiн-Левченко зирнув на дверi, чи не стоїть там його жiнка, щоб часом не почула такого страшного лiбералiзму, бо вона дуже поважала маковiйове зiлля, багато бiльше, нiж народну мову, навiть народну поезiю, хоч i пускала ще в горницi народну пiсню, та й то бiльше народну музику без слiв, бiльше усякi "Chansons sans paroles" (Пiснi без слiв (франц.)., народнi-таки пiснi, тiльки навiщось без слiв, бо дуже любила композицiї на народнi мотиви. - Як розстараємось грошей, то закладемо в Києвi музей, бо йому тут, в Києвi, мiсце, - сказав один студент. Молодi хлопцi почали розвивать свої плани з великим завзяттям. То був час пiсля знесення панщини, коли почннались трохи вольнiшi часи, коли вперше з-за границi були пущенi новi науковi книжки, i фiлософськi, i найбiльше по натуральнiй iсторiї, дуже цiкавi, а що перше за все, - новi, нечуванi й небаченi. Український журнал "Основа"[94] зачепив нацiональнi питання, нагадав про занедбану українську лiтературу та мову. Новi й цiкавi європейськi науковi книжки розворушили в молодих новi думки та гадки. "Основа" ворухнула iдею народної просвiти. Молодi паничi ще довго змагались, дiлячи мiж собою читання в недiльних школах та мiркуючи, до кого б обернуться за пiдмогою. Нарештi, стали на тому, що Радюк та молодий Дунiн-Левченко будуть од себе розпочинать та добувати дозволу на цю справу офiцiальними стежками. Радюк встав i почав прощатись. Вiн не схотiв ждать вечерi, щоб його молода жiнка не нудилась дома в самотинi. Попрощавшись з усiма, вiн не подав Кованьковi руки й навiть не глянув на його, виходячи з покоїв; В серцi в Кованька наклюнулось недобре почування помсти й навiть злостування. Час був тодi й справдi сприяючий просвiтньому потяговi молодих українцiв, їм було дозволено завести недiльнi та вечiрнi школи для убогих городян, а про народний театр їм одповiли, що коли цього ще нема навiть в Англiї, то i в нас воно не повинно буть. Знайшлось чимало охочих до читання лекцiй для народу. I в Києвi з'явились недiльнi школи. Заходились коло етнографiї. Але це тяглось недовго... Незабаром настав iнший i гiрший час. Усi цi добрi починання й замiри недоброхiть мусили зникнуть. За Радюка та Дунiна-Левченка, як нiби за небезпечних людей, знов затрiщали по мiстi, неначе задзвонили в дзвони на гвалт, їх знов почали обносити та обмовлять по київських салонах, що вони ладнi запагубить когось i щось, що вони загалом люди небезпечнi, необачнi. Вишиванi сорочки та смушевi шапки злякали мiсцевих бюрократiв. Вони пiд тiєю нацiональною покривкою бачили щось страшне, зовсiм не тi просвiтнi й культурнi потяги та замiри, що крились нею. Раз Радюк йшов попiд одним домом i в одчиненi вiкна почув, як осудливi панiї потрiпували його iмення, судили й ганили його за напрямок. Вiн вернувсь додому i, не довго думаючи, зiбравсь i переїхав на службу на Кавказ, де його принаймнi нiхто не знав i не потрiпував його доброї слави. Молодого Дунiна-Левченка теж вхопили на язики по салонах незгiрше самого Радюка, що й вiн буцiмто ладен накоїть якогось лиха. Напосiлись i на старого його батька за те, що вiн нiбито розпустив сина, потурав йому. Добре не втямленi просвiтнi свiжiшi європейськi iдеї, прикритi смушевими шапками, злякали київських бюрократiв та псалтирниць, мабуть, так, як налякали європейських псалтирникiв Галiлейовi[95] гадки, що земля не стоїть, а крутиться кругом сонця. XVII Катерина Воздвиженська довго не виходила замiж. До неї нiхто й не присватувавсь. Воздвиженський затягав до себе своїх землякiв, обiцяв їм протекцiю, обiцяв велике придане, i всi знали, що в його є багато грошей i всякого добра, але нi один з їх не квапивсь свататься. Всi вже думали, що вона зостанеться панною. Марта Сидорiвна вже бiдкалась, бо в неї вже пiдбiльшали й меншi дочки. Воздвиженський вже хотiв просити для неї будлi-де мiсця класної дами в iнститутi, до чого вона вже зовсiм була придатна... Коли це несподiвано Катерина вийшла замiж! В Кованька згорiли свiчкарнi, i вiн трохи не збанкротував. Вiн задумав поправить свою справу жiнчиним приданим, пiшов до Воздвиженських i посватав Катерину. Нi Катерина, нi Кованько не вiрили в свою любов, одначе охоче пiшли обоє пiд вiнець. Марта Сидорiвна й Воздвиженський були дуже радi, що видали її замiж. Як молодi стояли пiд вiнцем, то всi люди казали, що нiколи ще не бачили такої недоладної пари. Катерина все кривилась, перетягувала рот набiк, а Кованько навiть пiд вiнцем осмiхався, поглядаючи скоса на свою молоду. I пiд вiнцем вiн показував свої великi зуби з жовтими плямами. В себе на весiллi вiн ледве промовив до Катерини кiлька слiв, а Катерина все поглядала на його злими очима, все навскоси перетягувала свiй рот, неначе наважувалась от-от вилаять свого чоловiка за те, що вiн жениться тiльки на її приданому. Всi гостi стиха смiялись, всi шепотiли одно одному на вухо. Катерина водила очима по гостях i все те вгадувала. Вона була зла на гостей i була ладна повипихать їх усiх з зали. Всi вгадували, що й життя їх буде таке веселе, яке було веселе весiлля. Кованько взяв в придане мурований на два етажi дiм, хоч i без чопiв для води в домi, в льоху та в станi. Вiн швидко забагатiв. А професор Дашкович все сидiв та сидiв в своїм кабiнетi. Вiн розпочав велике писання про фiлософiю Японiї, Китаю й Iндiї, наче фiлософiя китайського Конфуцiя[96] й Лао-Дзи[97] була цiкавiшою для його од рiдного краю, од України. Вiн закопався в науку, увiйшов в неї попiд руки, як печерський Iван многострадальний ввiйшов в землю, i вже був готовий з головою ввiйти в неї i вмерти навiки для України й свого народу. Почувши, що його престарезний батько вже вмер в Сегединцях, Дашкович звелiв зробить залiзну плиту на його могилу й поїхав в Сегединцi, щоб сповнить останню повиннiсть сина. Вiн приїхав в Сегединцi й звелiв їхати просто до того мiсця, де був батькiвський дiм. Як же вiн здивувався, не знайшовши й слiду батькiвського дому, неначе вiн пiсля смертi старого й собi провалився крiзь землю! - Чи тут жив ваш покiйний священик? - спитав вiн у якогось чоловiка. - Тут, - сказав чоловiк. - А де ж його дiм? - А отам стояв колись, то оце його недавно розваляли, бо вiн i сам заваливсь. Дашкович встав з воза i пiшов шукать в огородi слiду батькiвського дому. Вiн ледве знайшов в кропивi та в чорнобилi купу цегли, де колись стояла батькiвська пiч. З-пiд його нiг пурхнула курка з гнiзда. Вiн побачив її гнiздо, повне яєць. Вiн ступив на цеглу, звiдтiль майнула зелена ящiрка й пошилась помiж калачиками й шпоришем. На мiсцi дому розрiсся листатий лопух, на лопусi позасновували листя павуки. Помiж цеглою грiлись на сонцi ящiрки. Все заросло, все заснувалось непереможною силою живої природи й довгого часу. Нiгде не було видно й слiду комори, загороди, клунi, повiток, неначе на тому мiсцi нiхто нiколи не жив i не селився. Тiльки купа глини й цегли до котрого часу назначала мiсце, де колись жила сiм'я Дашковича, де вiн зрiс. Все було застелено зеленим килимом дикої природи. Дашковичевi стало шкода рiдного кубла, де вiн зрiс, де вiн бiгав дрiбними ногами. Вiн зiтхнув i задумався. Сповнивши, що було треба, вiн вертався з важкою думою в головi з кладовища з молодим священиком, котрий вже збудував новий дiм i на новому мiсцi. Дашковичеве старе вухо вразила мелодiя української пiснi. Вiн почув i аж затрусивсь. Пiсня дiйшла до самого дна душi, де ще лежали дитячi згадки. Вiн почутив, що його серце оживає, i все мииувше життя на селi, в рiднiй сiм'ї, мiж своїм народом, життя в пишних Сегединцях так i встало перед його душею. Вiн слухав пiсню й прислухавсь. Його вухо силкувалось вловить милi, дорогi слова рiдної пiснi, повної поезiї. В його навiть знов з'явилась думка записать тi слова. Голос все наближався та наближавсь, а старе серце все оживало та оживало... Коли це за тином вiн почув другу, iншу пiсню. Коло садка йшов парубчак i затяг солдатської пiснi. Пiсня була така гидка, така соромiцька, така погана! Мова пiснi була великорусько-солдатська й така покалiчена, так перемiшана з українською, що Дашкович аж зiтхнув. Дашкович, повечерявши в молодого священика, лiг спать i довго не мiг заснути од тяжких нових дум. Тiльки що вiн задрiмав, як його вразила страшна картина, котру вiн неначе бачив своїми живими очима. Вiн бачив, неначе його батькiвський дiм стояв у садку й несподiвано почав входить у землю i ввiйшов зовсiм, так що й слiду його не стало; потiм почала входить в землю церква. Вiн бачив, як вона ввiйшла по вiкна, як було ще видно банi, потiм хрести, потiм вона зовсiм пiрнула в якусь безодню. Озираючись на всi боки, вiн побачив, що цiла гора з другою церквою, з хатами, з садками, з людьми рушилась з мiсця й почала входить в землю. Дашкович хотiв крикнуть, та од переляку в його не стало голосу. Гора все входила та входила й зовсiм потонула пiд землею. За тiєю горою потонула друга гора з хатами й людьми, за нею третя рушилась з лiсами, а там все село почало валитись, входить в землю. Обидва ставки розлились i залили все те мiсце, де були колись Сегединцi. Дашкович побачив одно безкрає чорне море, без кiнця, без берегiв. Вiн тiльки стояв на купi цегли з рiдного дому й оглядавсь навкруги. Вода пiдливала ту цеглу, одривала її; потроху земля одвалювалась, i вiн почав тонуть. Вода пiдходила вже йому до пояса, до плечей, до рота й полилася в рот. Дашкович почав кричать крiзь сон. Його збудили, кров кинулась йому в голову: його душило в грудях, душило коло серця. Вiн насилу одiйшов i опам'ятавсь. "Чудний i страшний сон! - думав Дашкович. - Це не сон, а мої тривожнi думи заворушились... Каламутне море заливає Україну, i вона завалюється в його... А я й сам незчувся, як тонув у тому морi i... втопив свою Ольгу й усiх своїх дiтей: одбив їх од свого народу, не передав навiть їм рiдної мови, не передав їм симпатiй до рiдного краю, до народу. Я заблудивсь в дорозi й своїх дiтей завiв в якiсь нетрi та пущi..." Од ляку й тривоги старий нервовий занидiлий Дашкович аж заслаб i мусив пролежать кiлька день в Сегединцях, а потiм згодом, трохи подужчавши, вернувсь додому в Київ. 1871 року [1] К и ї в с ь к а д у х о в н а а к а д е м i я. - Мається на увазi Києво-Могилянська академiя, перша вища школа i визначний культурно-освiтнiй центр на Українi. Створена в результатi об'єднання Київської братської школи з лаврською школою Петра Могили в 1632 p.; осередок боротьби з нацiональним i соцiальним гнобленням українського народу польською шляхтою, а також iз примусовим насадженням на Українi католицизму та унiатства. В Київськiй академiї навчалась молодь усiх станiв, але переважно там учились дiти козацької старшини, шляхтичiв, духовенства, заможних мiщан. [2] Л а в р а. - Мається на увазi Києво-Печерська лавра, давнiй (з 1051 p.) руський монастир, з 1598 p. - лавра. Одним iз його засновникiв був Антонiй Печорський. Києво-Печерська лавра вiдiграла значну роль у розвитку давньоруської та української культури. З 1926 p. Києво-Печерську лавру оголошено державним заповiдником-музеєм. [3] Ц е р к в а с в я т о г о А н д р е я - йдеться про визначну пам'ятку архiтектури Андрiївську церкву в Києвi. Збудував у 1747 - 1753 pp. архiтектор I. Ф. Мiчурiн у стилi барокко за проектом В. В. Растреллi. [4] Д е с я т и н н а ц е р к в а - перша кам'яна церква Давньої Русi в Києвi. Збудована у 989 - 996 pp., за часiв князювання Володимира Святославича, руськими i вiзантiйськими майстрами. Зруйнована у 1240 p. ордами хана Батня. У XVII - XIX ст. у Києвi споруджувалися церкви пiд тiєю ж назвою (не збереглися). [5] П о д i л - один iз найдавнiших районiв Києва, розташований у прибережнiй низовинi мiж гирлом р. Почайни i схилами гiр Старокиївської, Замкової, Хорiвицi i Щекавицi. [6] В е л и к о р у с ь к и й с и н о д - Йдеться про найвищий орган управлiння Руською православною церквою, який був створений 1721 р. Петром I на змiну патрiаршеству i пiдпорядкований свiтськiй владi. [7] Б р а т с ь к и й м о н а с т и р - йдеться про Києво-Братський монастир, заснований 1616 р. Мiстився мiж теперiшньою Червоною площею, вулицею Г. Сковороди, Iллiнською та Волоською вулицями. [8] К о н а ш е в и ч - С а г а й д а ч н и й - Сагайдачний Петро Кононович (р. н. невiд. - 1622), гетьман українського реєстрового козацтва. Пiд командуванням Сагайдачного козаки здiйснили успiшнi походи проти султанської Туреччини i Кримського ханства, зокрема у 1607, 1608, 1614, 1615, 1616 i 1620 pp. Пiклувався про розвиток української культури, вступив з усiм Запорiзьким Вiйськом до Київського братства. Помер вiд рани, яку дiстав у битвi пiд Хотином. Своє майно заповiв Київському i Львiвському братствам. Похований у Киево-Братському монастирi. [9] М о г и л а П е т р о С и м е о н о в и ч (1596 - 1647) - церковний i освiтнiй дiяч України першої половини XVII ст., письменник, митрополит Київський i Галицький (з 1632 р.). В 1631 р. вiдкрив у Києвi лаврську школу, сприяв письменникам, художникам, дбав про поширення книгодрукування. [10] Т у п т а л о Д а н и л о С а в и ч (Димитрiй Ростовський; 1651 - 1709) - український та росiйський письменник, церковний та культурний дiяч. Пiдтримував реформи Петра I, вiдкривав школи. Його дiяльнiсть сприяла розширенню росiйсько-українських культурних взаємин. [11] Л а п л а н д i я - iсторична територiя на Пiвночi Норвегiї, Швецiї, Фiнляндiї i в захiднiй частинi Мурманської областi СРСР. [12] К и с и л i в к а (Замкова гора, Флорiвська гора) - iсторична мiсцевiсть в Подiльському районi Києва, розташована мiж Старокиївською горою i Щекавицею, мiж урочищами Гончарi i Кожум'яки, з одного боку, i власне Подолом - з другого. Кисилiвкою гору почали називати в серединi XVII ст. (за iм'ям останнього польського воєводи А. Кисiля). У 1854 р. Кисилiвка перейшла до Флорiвського монастиря, який спорудив тут церкву й оточив чернечий цвинтар муром. [13] "I л i а д а" - давньогрецька епiчна поема, видатна пам'ятка свiтового епосу, автором якої вважають Гомера. [14] I р о д i а д а - внучка Iрода Великого, царя Iудеї (40 - 4 до н. е.). З її iм'ям пов'язана iсторiя смертi Iоанна Хрестителя. [15] Щ е к а в и ц я (Олегiвка) - iсторична мiсцевiсть у Подiльському районi Києва, одна з трьох гiр, на яких, за лiтописом, оселилися легендарнi засновники мiста - Кий, Щек i Хорив. Названа iм'ям Щека. [16] Б р а т с ь к а в у л и ц я - вулиця в Подiльському районi Києва, вiд вулицi Iгорiвської до вулицi Iллiнської. Назву одержала вiд Братського монастиря, до якого вела. [17] П а в л о I (1754 - 1801) - росiйський iмператор, син Петра III i Катерини II. Встановив у країнi суворий полiцейський режим. В 1796 р. закрiпачив селян Пiвденної України. [18] К у т у з о в Михайло Iларiонович (1745 - 1813) - росiйський полководець, генерал-фельдмаршал (з 1812 р.). Учасник росiйсько-турецьких воєн 1768 - 1774, 1787 - 1791, 1806 - 1812 pp., уславився пiд час Вiтчизняної вiйни 1812 р. проти наполеонiвської Францiї. [19] М е ж и г i р с ь к и й м о н а с т и р (Межигiрський Спасо-Преображенський монастир) - православний монастир поблизу Києва. Заснований 988 р. Зруйнований 1240 р. ордами хана Батия. У XVI ст. вiдбудований. На початку XX ст. дiяв як жiночий монастир. Пiд час забудови Межигiр'я у 30-х роках будiвлi монастиря були розiбранi. [20] ...п р о т и с а м о г о Л е в а... - Мається на увазi фонтан, скульптурна композицiя "Самсон роздирає пащу лева", збудований в 1748 - 1749 pp. архiтектором I. Григоровичем-Барським на Контрактовiй площi у Києвi (тепер Червона площа). З фонтаном пов'язано багато переказiв, вважалося, наприклад, що той, хто вип'є води вiд "лева", залишиться назавжди в Києвi. У 1981 р. до 1500-лiття Києва фонтан було вiдновлено в первiсному виглядi (автор проекту В. П. Шевченко). [21] Г р а м а т к а - поминальна книжечка aбo поминальний список. [22] Ч а с о с л о в е ц ь (часослов) - у християнських церквах богослужбова книга з текстами релiгiйних пiсень та молитов, призначених для щоденних церковних вiдправ. [23] "Ж и т i я с в я т и х" - релiгiйно-бiографiчна лiтература про життя мученикiв, аскетiв, церковних i державних дiячiв, оголошених церквою "святими". [24] "П е ч е р с ь к и й п а т е р и к". - Йдеться про "Києво-Печерський патерик", складений у ХIII ст., важливе джерело з iсторiї Київської Русi. [25] С к о в о р о д а Григорiй Савич (1722 - 1794) - видатний український просвiтитель-гуманiст, фiлософ i поет. Освiту здобув у Києво-Могилянськiй академiї. Останнi 25 рокiв життя мандрував по Українi, проповiдуючи свої фiлософськi погляди серед народу. [26] Ш а т о - частина колишнього Царського саду (нинi Першотравневий парк; територiя стадiону "Динамо") у Києвi. Тут у 1863 р. було вiдкрито кафешантан Шато-де-Фльор, а в 1868 - 1878 pp. збудовано кафе з танцювальним залом, галереями i балконом, в якому вiдбувалися спектаклi росiйських та українських театральних труп. [27] Н а "в е р б у" - тобто на вербну недiлю, шосту недiлю великого посту. [28] К о н и с ь к и й Георгiй (1717 - 1795) - український письменник, церковний i культурний дiяч. З 1751 p. - ректор Київської академiї. Йому приписувалось авторство "Iсторiї Русiв". [29] П р о к о п о в и ч Феофан (1681 - 1736) - український i росiйський письменник, церковний дiяч. Закiнчивши Київську академiю, продовжував навчання в Польщi й Римi. Був професором риторики i пiїтики в Київськiй академiї. В 1716 р. за викликом Петра I виїхав до Петербурга, фактично став на чолi Руської православної церкви. [30] Г i з е л ь Iнокентiй (бл. 1600 - 1683) - український церковний, освiтнiй i громадський дiяч. З 1645 р. - професор i ректор Києво-Могилянської академiї, з 1656 р. - архiмандрит Києво-Пе