заручини. Мелашка втерла сльози рукавом i подала старостам рушники. В недiлю Кайдаш з Кайдашихою збирались їхати в Бiєвцi на розглядини до Балаша. Лаврiн, веселий та щасливий, запрягав воли. - Чи гарна ж, сину, хата в твоєї Мелашки? - питала мати в Лаврiна. - Ого-го! Ще й яка гарна! Здається, i в цiлому селi кращої нема, - говорив Лаврiн. - Чи добрi ж хазяїни Балашi? Чи мають худобу? - питала мати. - Та там такi робочi люди, що в нас у Семигорах i нема таких, - хвалив Лаврiн, бо йому й справдi Балашi здавались луччими од усiх людей на свiтi. - В Бiєвцях мене знають: я варила обiд у попа, як вiн видавав замiж дочку. Я там у поповому дворi частувала всю громаду. О, там, моє серденько, є добрi хазяїни. - У нас в Семигорах i справдi таких нема, - говорила Кайдашиха. Кайдашиха надiла тонку сорочку, зав'язалась гарною новою хусткою з торочками до самих плечей i понадiвала всi хрести й дукачi, надiла нову юпку, нову бiлу свиту, ще й в жовтi чоботи взулась. "Треба гарненько убратись: мене знають усi Бiєвцi", - думала Кайдашиха й загадала Лаврiновi намостить на возi високо сiна, ще й заслати килимом. Кайдашиха вгнiздилась на весь вiз, Кайдаш сiв спереду й поганяв воли. Лаврiн iшов за возом. Кайдашиха проїхала коло шинку, де стояла купа чоловiкiв, гордовито пiдняла голову й "добридень" людям не сказала. - Ого-го, наша панi економша вилiзла трохи не пiд небо! - загомонiли чоловiки. - Видно, що їде на розглядини. Кайдашиха виставила навмисне напоказ громадi жовтi новi сап'янцi. Сонце грало на чоботях. Сап'янцi жовтiли на всю вулицю. - Їй-богу, пiдняла свиту зумисне вище колiн та показує жовтi сап'янцi, - смiялись чоловiки. - Везе Кайдаш свою жiнку, неначе на ярмарок на продаж. Кайдашi переїхали греблю, виїхали на гору i в'їхали в Бiєвцi. Кайдашиха обтерла бiлою хусточкою сап'янцi i гордовито дивилася навкруги: дивiться, мов, люди добрi, яка панiя їде до вас у гостi. Чималi хати блищали мiж садками. Коло церкви стояла здорова хата з новими вiкнами. - Чи не тут живе Балаш? - спитала в сина Кайдашиха. - Нi, мамо! Це дякова хата. Балаш живе трохи далi, - сказав Лаврiн, показуючи вулицю, кудою треба було повертать. Вiз повернув поза церквою. В одному садку бiлiла здорова хата з мальованими одвiрками та дверима. - Мабуть, це Балашова хата, - говорила Кайдашиха. - Нi, мамо, Балаш живе ген-ген на отому кутку, в яру, на Западинцях. Вже вони минули село. Хат було видно дуже мало. Дорога спускалась з крутої гори в глибокий яр. У яру подекуди бiлiли вбогi хати, неначе бiлi вiвцi. - Оце, мамо, й Западинцi, - сказав Лаврiн, i його очi весело заблищали. Кайдашиха насупилась. На Западинцях не видно було нi однiєї хазяйської, доброї хати. - Куди ж ти оце везеш нас? Здається, ми вже й село минули? - спитала мати. - Встаньте, мамо, з воза, бо тут гора дуже крута, - сказав син. Кайдашиха не встигла встати з воза. Воли розбiглись з крутого, як пiч, горба. Кайдаш скочив з вiйя, побiг за волами, спиняв їх, бив пужалном по мордах, але важкi воли не могли здержать воза. Вiз пхав їх ззаду, i вони поперли з усiєї сили наниз. Кайдашиха вхопилась за полудрабки i трусилась, як у пропасницi. Вiз натрапив колесами на горб i перекинувся. Кайдашиха викотилась з воза, неначе м'яч. Сiно вкрило її зверху. Воли потягли воза по долинi. Тпру, сiрий! Тпру, моругий, бодай ти сказився! - кричав Кайдаш i сам летiв з гори з усiєї сили, незгiрше волiв, а воли басували, мов конi, задерши голови, та тiльки рогами крутили. - Оце завiз мене в Западинцi, бодай вони пропали! - кричала Кайдашиха на весь яр. - Трохи в'язiв не скрутила. Кайдашиха вкачалась у сiно та в пил i тiльки обтрушувалась. Сiно почiплялось до червоних торочок на головi, поналазило за комiр, в пазуху, заплуталось в хрестах та в дукачах. Пил набився їй у нiс, у вуха i навiть у рот. Вона розперезалась, витрушувала сiно з-за пазухи та пирхкала, як кiшка, що понюхала перцю. Полудрабок обшмульгав жовтий сап'янець i зробив смугу через усю халяву й передок. - А бодай цi Западинцi були запались, нiж мала я в них їхати! - лаялась Кайдашиха, витягаючи сiно з-за пазухи, висмикуючи його з голови. - Оце заквiтчалась сiном, як вiвця реп'яхами: каторжне сiно коле в спину, хоч спiдницю скидай! - Та тут хоч спiдницю скинь та й по яру бiгай! Нiхто не побачить, бо щось тут i хат не гурт видно, - сказав Кайдаш. Лаврiн помостив на вiз сiно, заслав килимом. Кайдашиха зовсiм очепурилась, сiла на вiз та все лаяла Западинцi. Поїзд рушив далi. Яр закрутився на всi боки. Хат було видно все менше та менше. Хати були все бiднiшi. - Та й крутяться каторжнi Западинцi, аж голова в мене вже крутиться! - гомонiла на возi Кайдашиха. - Де ж хата твоєї Мелашки? - питала вона в Лаврiна. - Ото третя од кiнця, - сказав син. Високi, зовсiм голi гори стояли по обидва боки, як стiни. Зверху було видно невеличку смужку синього неба. В самому кiнцi було видно три убогi хатини. - Оце завiз мене в якийсь вулик. Це не Западинцi, а якийсь чортiв мiшок. Сюди тiльки чортам збираться битись навкулачки, а не господарям їздити. То це тi твої здоровi хати! Та тут, мабуть, живуть старцi, а не хазяїни. Вiз пiд'їхав пiд ворота. Балашова хата була мала й стара, вона розсунулась, випнула задвiркову стiну i нiби присiла на одпочинок, неначе стара баба. На причiлку хата була пiдперта двома стовпами, обмазаними бiлою глиною. Маленькi вiконця ледве блищали. Кайдашиха сидiла на возi й не хотiла злазити. Вона зовсiм розсердилась. Лаврiн одчинив старi ворiтечка. Вони заторохтiли в його руках, неначе кiстки сухих ребер. Кайдаш погнав воли в ворота. З-за хати вибiгла суха собака, кудлата, як вiвця, i зашавкотiла на гостей. З хати вибiгло п'ятеро невеличких дiтей, а за ними вийшла з хати Балашиха в товстiй сорочцi, в убогiй старiй хустцi на головi. Кайдаш i Лаврiн поздоровкались з Балашихою. З-за Балашихи з сiней виглянула Мелашка, мов квiтка, блиснула чорними очима, пахнула рум'яним лицем i знов сховалась у хату. У Лаврiна зомлiло серце. - Просимо якнайласкавiше до хати! - промовила Балашиха й поклонилась Кайдашисi. Кайдашиха була сердита на Западинцi, аж сопла. Вона простягла з полудрабка жовтi чоботи й показала їх Балашисi до самих колiн. З сiней вийшов Балаш, ще молодий чоловiк, привiтався до гостей, кланявся сватам i просив їх у хату. Кайдашиха нахилила в низьких дверях полову, i для неї здалося, що вона влазить в якусь скриню в дiрочку. Хатнi дверi були ще нижчi. Кайдашиха нагнулась i тiльки що хотiла гордо пiдняти голову, та з усiєї сили лусь тiм'ям об одвiрок! Кайдашиха почутила, що в неї на тiм'ї вискочила гуля. Вона вхопилась за тiм'я. Гуля заболiла так, неначе хто сунув у тiм'я розпеченим залiзом. У Кайдашихи виступили сльози на очах, защемiло коло серця, але вона мусила мовчати й терпiть. "Ой, крикну! - думала Кайдашиха. - Ой, не видержу, заохаю! Оце сором! Ой, вилаю в батька-матiр i Лаврiна, i цих поганих Балашiв!" - думала вона й мусила зуби зцiпить, щоб вдержати язика. Малi дiти зареготались. Кайдашиха мовчки кляла в батька, в матiр i Бiєвцi, i Балашову хату. Вона полапала рукою тiм'я - високий очiпок поламався й увiгнувся. Кайдашиха стала шута, як безрога корова. Балашиха попросила Кайдашиху за стiл. Кайдашиха глянула на убогу сiм'ю, на убогу хату i не церемонилась; вона просто полiзла за стiл i сiла на покутi, запишавшись та втираючи губи хусточкою. Хата була дуже низька. Маленькi вiконця були нiби слiпi. Через старi шибки, вкритi зеленими та червоними плямами, не видно було навiть неба. Стара лежанка з камiння неначе присiла й роз'їхалась. Камiння повипиналось з неї, неначе сухi ребра в худої шкапи. На полу в кутку стояла стара невеличка скриня. Стеля ввiгнулась, а серед хати стояв тонкий побiлений стовп: i вiн пiдпирав сволок. - Кайдашиха гордим оком окинула хату i обернула голову до образiв. Її червона, високо зав'язана хустка на головi придавила колiна святiй Варварi на чималому образi. Вона одсунулась од образа й сiла проти вiкна. Малi дiти поставали серед хати й повитрiщали на Кайдашиху оченята. Коло дiтей терлась кiшка, обстрижена од голови до самого хвоста. Кайдашиха глянула на дiтей, глянула на чорнобриве Мелашчине лице й трохи пом'якшала. Вона любила дiтей. - Чом ти, Лаврiне, не сказав, що в моїх сватiв є маленькi дiти? Ото, який же ти! Я була б вам, дiточки, привезла гостинця. В мене ж є й горiшки, є мед i мак; була б спекла макiвникiв. Ото, боже мiй! - бiдкалась Кайдашиха. Дiти пороззявляли роти. Горiшки i макiвники залоскотали у їх ротиках. Вони дивились на багату тiтку i все ждали, що з-пiд поли от-от посипляться горiшки, а з-за пазухи повискакують макiвники. - Оце, боже мiй! Не взяла дiтям нiчогiсiнько. Нате ж вам хоч по шажку. Кайдашиха витягла з пазухи хусточку, розв'язала вузол i роздала по шагу. Дiти дивились на шаги й не знали, що з ними робити. - Чи можна, мамо, їсти дзеню? - спитала маленька дiвчинка i полизала язиком свою дзеню. - Не бери, серце, в рот! Бе, пхе! - сказала Кайдашиха. - Кака дзеня! Якби макiвникiв, - сказав хлопчик. - Мамо, хочу макiвникiв! - зарепетувала дiвчинка. - Якi в тiтки жовтi ноги, неначе в нашої зозулястої курки, - сказав голосно, але нiби про себе, старший хлопчик. - Хто видав так говорити! Ось я тобi дам! Iдiть собi гуляти надвiр, - сказала Балашиха й випровадила дiтей з хати. Балаш з Кайдашем посiдали кiнець стола i почали розмовляти за жито та пшеницю, за сiно та за ярину. Балашиха послала найстаршого хлопця в шинок по горiлку. - Оце, боже мiй! Гарнi гостi, та не знаю, чим вас i вiтати. Тепер петрiвка, такий важкий час, - бiдкалась Балашиха. - Адже ж, мамо, я принесла з лiсу глечик суниць, - вихопилася Мелашка. - Зварiм на полудень вареники з суниць та з полуниць. - Одже ти, дочко, добре радиш, - сказала Балашиха. - Побiжи вибери свiжих огiрочкiв та й заходжуйся коло вареникiв, а ми з свахою трошки побалакаємо. Мелашка завешталась по хатi, зняла з кiлкiв ночви, винесла в сiни й пiшла в хижку за борошном. Кайдашиха не зводила з неї очей. Мелашка була молоденька й невеличка на зрiст, але проворна, жвава. "Ну, невеличка помiч буде з такої невiстки. Для неї ще б тiльки на припiчку кашу їсти", - думала Кайдашиха. Хлопець принiс кварту горiлки. Балашиха накраяла хлiба. Балаш почастував гостей горiлкою. Кайдаш вихилив чарку до дна, а Кайдашиха, по своєму звичаю, тiльки губи вмочила й втерлась хусточкою. Вона взяла скибку хлiба, щоб закусити. Хлiб був чорний, як земля, глевкий та несмачний. Кайдашиха через силу проковтнула шматочок. Хлiб давив їй у горлi. "Чи цi люди вбогi, чи Балашиха зовсiм не хазяйка? Довго прийдеться менi вчити цю Мелашку, - подумала Кайдашиха i важко зiтхнула. - Коли б хоч не була така сатана, як Мотря. I в Мотрi непоганi брови, а за тими бровами цiла купа лиха". - Погана в вас в Бiєвцях горiлка, неначе сироватка з перцем, - сказав Кайдаш, згадуючи ту чудову запiканку з червоним перцем, що вiн пив на розглядинах у Довбиша. - Погана, бо iродiв шинкар розводить водою, - проморив Балаш. - Бодай йому смерть така, як оця горiлка. - Так тiльки смердить горiлкою, - сказав Кайдаш. Хазяїн почастував Кайдашиху. Кайдашиха багато приказувала, а мало випила. "Ну, та й горда моя сваха! Тiльки полоще губи в чарцi", - подумала Балашиха. Поки старi балакали та пили, Мелашка затопила в печi i полiпила вареники. Кайдашиха не зводила з неї очей та все скоса поглядала на чорнi, неначе житнi вареники на ситi. Незабаром i вареники поспiли. Балашиха одцiдила їх на друшляк i подала на стiл. - Вибачте на цей раз, будьте ласкавi. До вареникiв нема меду, - сказала хазяйка. - Та обiйдемось, моє серденько, i без меду. Чи це житнi, чи пшеничнi вареники? - спитала Кайдашиха. - Та це в нас така пшениця вродила, - сказала хазяйка, - не пшениця, а якась мiшаниця з житом. Кайдащиха полизала вареники, виїла полуницi. а тiсто покинула на полумиску. Полуднуючи, свахи зговорилися, щоб зараз пiсля Петра в першу недiлю справити весiлля. Лаврiн пiшов з Мелашкою в садок i не мiг з нею наговоритися. - Якби батько не оддав мене за тебе, то я б сама собi смерть заподiяла, - говорила Мелашка до Лаврiна. - Чи не буде Мелашко, тобi скучно за Бiєвцями? - спитав Лаврiн. - --Там менi буде веселенько, де ти будеш зо мною, моє серденько, - сказала Мелашка. - Балашиха вийшла й покликала Лаврiна й Мелашку полуднувать. Балаш почастував їх з своїх рук i налив чарку Кайдашисi. Кайдашиха взяла чарку в руки, i хоч була сердита, але таки не вдержалась i розпустила на всю хату мед своїм язиком. - Будь же, дочко, здорова, як риба; гожа, як рожа; весела, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля! Дай тобi, боже, спiшно робити; щоб твої думки були повнi, як криниця водою, щоб твоя рiч була тиха та багата, як нива колосом. Дай вам, боже, i з роси, i з води; нехай ваше життя буде мiж солодкими медами, мiж пахучими квiтками. Кайдашиха таки випила чарку, хоч i скривилась, як середа на п'ятницю. Мелашчина краса таки розв'язала їй язик й витягла з його меду цiлий вулик. Кайдашi надвечiр розпрощались з новими сватами i поїхали додому. - Гордi нашi свати, нема що сказати, - сказала Балашиха. - Не знаю, чи добре тобi, дочко, буде в цiєї чепуристої свекрухи, - промовила вона до Мелашки. Нешвидкою ступою потяглися Кайдашевi воли вздовж Западинцiв. Кайдашиха сидiла високо на возi i вже поховала свої жовтi сап'янцi, прикривши їх свитою. Лаврiн iшов осторонь коло воза. - Ой, поганяй швидше воли! - крикнула Кайдашиха на чоловiка. - Коли б завидна вилiзти з цього каторжного вулика. Буду пам'ятати, коли їздила на цi Западинцi. Не заманите мене сюди й калачем. Поробили дверi, нiчого сказати! Трохи собi голови не знесла, а на очiпку зробила собi правдивi Западинцi. - Зате ж, мамо, в вас на головi, мабуть, набiгли цiлi Семигори. Чи велика, мамо, моргуля на головi? - спитав насмiшкувато Лаврiн. - Моргуля!. Твоя теща правдива моргуля. Хлiба не вмiє доброго спекти. Набралася лиха, поки вивчила багачку Мотрю, а за цiєю невiсткою наберуся три копи лиха, ще й з верхом. Мотря пригнала в двiр стрижену ягницю, а твоя Мелашка, мабуть, прижене оту стрижену кiшку. Кайдашиха лаялась та все подивлялась набiк, чи часом не вглядить де знайомих людей. Їй здавалось, що проти неї назустрiч вийде вся бiєвська громада з головою на чолi. - Поганяй-бо швидше! Може, забiжу на часок до попадi та хоч пополудную гаразд, та досхочу нап'юся наливки. Я в тутешньої попадi, як у себе вдома. Воли виїхали на гору. Коло попового двору Кайдашиха встала й пiшла в двiр. - Та не барiться, мамо, не залежуйтесь довго на пухових подушках, - гукнув вслiд Лаврiн. - Гляди, лиш, побачимо, яких пухових подушок навезе твоя Мелашка, - обiзвалась Кайдашиха, обтираючи хусткою чоботи. - Хоч мiж дровами, аби з чорними бровами! - сказав Лаврiн. - Хоч пiд лавкою, аби з гарною панянкою. - Побачиш, краси на тарiлцi не краять! Чорними бровами не нап'єшся й не наїсися, - сказала Кайдашиха й пiшла в двiр. - I на чортового батька їй здалися тi попадi! Хочеться ж дражнити попових собак! - бубонiв coбi пiд нiс Кайдаш. Вже сонце зайшло, вже надворi смеркалось, а Кайдашиха сидiла та щебетала в попадi. Вони стояли, похиливши голови. Лаврiн сперся на тин i думу думав. Кайдаш заснув, простягнувшись на возi. Забрехали собаки в дворi. Кайдашиха вийшла з хати весела, неначе прийшла з церкви. - От хто мене вiтав! Не так, як Балашиха. I, господи! Не знали, де й посадити мене. Частувала мене матушка i чаєм, i горiлкою, i наливкою, - хвалилася Кайдашиха й тим трохи примирилась з Западинцями. Через тиждень Лаврiн повiнчався з Мелашкою i привiз її в батькову хату. VI _ Тиждень прожила Мелашка в свекровiй хатi, як у раю. Пiсля вбогої батькової хати вона нiби ввiйшла в панськi покої. Кайдашева хата була просторна, з чималими ясними вiкнами, з новими образами, з великими вишиваними рушниками на стiнах та на образах. I зелении садок, i маленька паciкa в садку пiд горою, i криниця пiд грушею, i левада, i зелена дiброва на горах, i розмова з Лаврiном за пасiкою - все нiби заквiтчало свекрову хату квiтками та залило пахощами, Тиждень минув, як одна година. Мелашка нiби не бачила, як п'яний свекор лаявся з свекрухою, нiби не чула, як свекруха обсипала її неласкавими словами. Кайдашиха привiтала старшу невiстку перше солодкими медовими словами, а потiм уже дала їй покуштувать полину. З Мелашкою вона обiйшлась iнакше: вона одразу почастувала її полином. Вона не злюбила Мелашчиних батькiв i як тiльки бралась за тiм'я, то згадувала Западинцi i свої розглядини в Балашiв. Мелашка була молода, незугарна до важкої роботи, а Кайдашисi дуже бажалось на старiсть полежати та одпочить. Тiльки тиждень пiсля весiлля Кайдашиха змовчувала та скоса поглядала на Мелашку, показуючи їй роботу. На другий тиждень вона вже лаяла невiстку i глузувала з неї. Одного дня ще вдосвiта Кайдашнха збудила Мелашку i загадала їй мiсить дiжу, а сама поралась коло печi. Мелашка влiзла руками в дiжу i нiяк не могла вимiшать тiста з самого дна: дiжа була здорова, а вона сама була невеличка на зрiст i не могла дiстать руками до дна. - Лаврiне! Пiдстав своїй жiнцi пiд ноги стiльчика, бач, не дiстане руками й до половини дiжi. Лаврiн узяв маленького стiльчика i пiдставив Мелашцi пiд ноги. Мелашка вилiзла на стiльчик i, запнувшись бiлою фантиною, неначе боролася з здоровою дiжею, тикаючи в тiсто маленькими кулачками та тонкими руками. Лаврiн не зводив очей з Мелашки i милувався, як вона проворно орудувала руками, як стiльчик хитався пiд ногами. В неї на лобi виступив пiт. - Лаврiне! Втри жiнцi пiт з лоба, а то ще в дiжу покапає, - знов сказала сердито Кайдашиха. Лаврiн обтер своїм рукавом гарячого Мелашчиного лоба. Мелашка, як дитина, глянула на його темними очима й осмiхнулась. Свекрушин докiр полетiв проз її вуха й не зачепив душi. - Лаврiне! - знов гукнула Кайдашиха. - Утри лиш носа своїй жiнцi. Он, бач, дядьки з носа виглядають, - вже кепкувала свекруха, дивлячись на дитячi Мелашчинi руки. Мелашка осмiхнулась, але якось жалiбно глянула на Лаврiна, вона неначе не дочула свекрушиного слова, хоч розкуштувала полин. Лаврiн мовчав i тiльки глянув на матiр. В хату ввiйшов Кайдаш. Вiн виголодався за роботою i почав гримати, що Кайдашиха опiзнилась з хлiбом. - Опiзнилась. Чому пак не опiзнитись, коли понабирали в хату невiсток з Западинцiв. Коли з Довбишами не могла увинутись, а з Балашами й поготiв... Он бабляється з дiжею од самого ранку, неначе дитина пiчки копає. Кайдашиха заглянула в дiжу. Тiсто було зовсiм невимiшане: на йому було видно бульбашки, неначе горiхи. - Геть вилазь з дiжi, бо сьогоднi не будемо обiдать! - крикнула Кайдашиха на Мелашку. Мелашка витягла з дiжi руки в тiстi, скочила з стiльчика й стала серед хати. В неї на лобi блищали здоровi краплi поту. Кайдашиха помила по лiктi руки й кинулась з злiстю на дiжу, як на свого ворога. Тiсто в дiжi аж запищало i неначе заплямкало губами пiд її руками. Мелашка знала, що не вгодила свекрусi, i стояла нi в сих нi в тих серед хати та дивилась на замазанi руки. - Чого ти стоїш, нiби сьогоднi привезена? Он зосталось тiста на руках на цiлий хлiб. Пообшкрiбай ножем тiсто в дiжу та порайся коло печi. Мелашка зiтхала. Вона почутила, що рiдна мати i б'є, та не болить, а свекруха словами б'є гiрше, нiж кулаками. Мелашка мила руки, але руки в тiстi не швидко обмивались. - Чого ти там бабляєшся? Мий хутчiй руки, бо прийде батько вдруге до хати, то вiн нам поб'є спину! - вже крикнула Кайдашиха на Мелашку. Мелашка затрiпала рученятами, неначе пташка крилами. Ще й гаразд не обмила тiста на руках, обтерла їх сяк-так рушником i кинулась вимiшувати лемiшку. Вона сiла долi, поставила в колiнах горщик, обвернутий ганчiркою, i, хапаючись, так повернула кописткою в горщку, що вона зав'язла в густiй лемiшцi, хруснула й переломилась. - Ой боже мiй, з цим недбайлом! - крикнула Кайдашиха, глянувши на Мелашку. - Тепер, про мене, стромляй руку в лемiшку та й мiшай. В Мелашки затрусились руки. Вона вхопила ложку i почала вимiшувать лемiшку ложкою. - Мати твоя, мабуть, вимiшувала лемiшку ложкою та й тебе навчила! - крикнула з злiстю Кайдашиха. Мелашку здавило в горлi. Вона заплакала. Тiльки що Кайдашиха виплескала хлiб, а Мелашка посаджала, посипаючи лопату межисiткою, голодний Кайдаш знов увiйшов у хату i почав лаяти жiнку й невiстку. - Якого ви недовiрка вдвох робите, що в вас i досi обiд не готовий! - крикнув Кайдаш на всю хату. - Пiди, Мелашко, до Мотрi та позич хлiба на обiд. Тiльки що Мелашка ступила на пopiг, Кайдашиха крикнула так, наче на нeї хто линув кип'ятком: - Не йди до Мотрi позичати хлiба, бо ноги рогачем поперебиваю! В неї снiгу зимою не дiстанеш. В Карповiй противiй хатi дверi були одчиненi. Мотря почула цi слова. - Як тiльки котра з вас ступить на мiй nopiг, то я вам обом поперебиваю ноги оцiєю кочергою! - крикнула Мотря з свого порога i показала кочергу. - Сплять до обiду та ще мене й судять: судiть вже Мелашку, а мене не зачiпайте. Мотря причинила свої дверi, аж горище загуло. Мелашка побiгла до сусiди позичать хлiба на обiд. Мелашка позичила хлiба i верталась через свiй садок. Вона вглядiла в садку Лаврiна. - Зобiжає тебе, моє серце, мати, - сказав Лаврiн i неначе закрасив материну лайку своїми ласкавими словами. - Дарма, що мати лає, аби ти мене тiшив своїми очима, - сказала Мелашка, глянувши Лаврiновi в самi синi очi. Йшла вона за хлiбом, садок неначе пов'яв для неї й листя пожовкло, а як верталася назад, глянула милому в вiчi, i для неї знов садок розвився й зазеленiв, i сонце весело на йому заграло. I знов в Кайдашевiй хатi почалася колотнеча Кайдашиха почала свариться й стала дуже лайлива та опришкувата. Вона нападалась на Мелашку сливе кожного дня, точила її, як вода камiнь. Мотря не любила Мелашки i все чогось пiдкопувалась пiд неї, мов рiчка пiд крутий берег. Мелашка жила з Кайдашихою в однiй хатi, а через Кайдашиху Мотря була недобра й до Мелашки. Настали жнива. Кайдашиха запрягла Мелашку до роботи, як у вiз. Мелашка вже нудилась за Бiєвцями, за батьком, за своєю доброю матiр'ю. Вона просилась в свекрухи в гостi до батька, свекруха її не пустила. Кожної недiлi просилась Мелашка в гостi, i кожної недiлi Кайдашиха знаходила для неї роботу. Мелашка зажурилась. - Чого ти, Мелашко, журишся, аж з лиця спала? - питав у неї чоловiк. - Скучила за матiр'ю. Вже й жнива минають, а я нi разу не була в матiнки в гостях. Цiєї ночi менi снилось, що я стала зозулею та й полетiла в Бiєвцi. Прилiтаю в батькiв садок та й сiла на вишнi. Батько неначе виходить в садок та й просить мене до хати. Я влiтаю в хату, дивлюсь, а моя мати лежить на лавi мертва, заверчена намiткою, укрита чорним сукном, згорнула руки на грудях i жалiбно дивиться на мене. - Коли мати не пускає, то я попрошу батька. Вижнемо ярину, то, може, й пiдемо в гостi. - Проси, Лаврiне, батька, бо я з нудьги не знаю, де дiтись. Шумить дiброва на гopi та тiльки жалю менi завдає. Щовечора дивлюся на заросянськi гори, щовечера пориває мою душу! Якби я мала крила, я б, здається, зараз одвiдала свою неньку. Така нудьга мене бере, що, здається, якби я зозулею летiла, то лiси б посушила своєю нудьгою, крилами садки поламала б, степи попалила б своїми сухотами i зеленi луги сльозами залила. Молода молодиця залилась сльозами, як мала дитина. Лаврiновi стало жаль молодої жiнки. Вiн пригорнув її до себе, вговорював ласкавими словами. - Здається менi, що до моєї матiнки й дорога терном та колючою ожиною заросла, - сказала Мелашка. Лаврiн таки впросив батька, а батько почав вговорювать Кайдашиху. Кайдашиха пустила невiстку до родини, а сама таки не поїхала. Навiть попадинi пуховi подушки та наливка не заманили її на Западинцi. Кайдашиха вговорювала поїхать до сватiв Кайдаша. Кайдаш не схотiв, бо в Бiєвцях була недобра горiлка. - Вiзьми ж, Мелашко, паляницю батьковi, а дiтям я передам гостинця; ось бач, яка паляниця! На Западинцях, мабуть, i не бачили таких паляниць, не тiльки що не їли, - сказала Кайдашиха, подаючи Мелашцi пухку паляницю. Мелашка взяла паляницю в руки. Паляниця, через свекрушин докiр, стала для неї важка, як камiнь. Лаврiн пiшов з Мелашкою в Бiєвцi. Тiльки що Мелашка ступила на батькiв порiг, та й залилась дрiбними сльозами, впавши матерi на груди. - Я думала, дочко, що ти вже од нас одцуралась. Ждала я тебе в гостi, в вiкна виглядала, та вже й перестала. - Не пускав нас батько, не пускала й мати, - сказав Лаврiн, - в жнива було дуже багато роботи. - Чого ж це ти, дочко, так розплакалась? Мабуть, дуже нудилась за Бiєвцями та за нами, - говорила мати, - привикай, серце, до чужого села та до нової рiднi. Адже ж люди якось звикають. Недурно ж кажуть: дiвка, як верба: де посади, то прийметься. - Не так легко, мамо, прийнятись, - говорила Мелашка, - коли посадили нiби на гарячому пiску. Мати задумалась: вона догадалась, який то був гарячий пiсок. - У нас була, як, рожа цвiла, а тепер така стала, як квiтка в'яла, - сказала Балашиха словами пiснi, роздивляючись на свою дочку. - Чого ти, дочко, зблiдла та наче пилом припала? I голос твiй став такий тихий та смутний. - Нема менi од чого цвiсти. Якби не Лаврiн, то я б, здається, ладна й до вас вернутись. - Не можна, дочко! Зав'язала голiвоньку, не розв'яжеш довiку, - сказала Балашиха, осмiхаючись через сльози. Матерi все здавалось, що Мелашка нудиться в Бiєвцях, що вона ще дуже молода й жалкує за дiвоцькою красою та за чорною косою. Вона не думала, що Мелашцi було важко в свекрухи. - Звикай, серце! Як я вийшла замiж за твого батька, то й я плакала, а далi звикла. Така вже жiноча доля. Мелашка обцiлувала маленьких братiв i сестер, розв'язала хустку з гостинцями. Дiти вкрили хустку, як мухи мед, а в тiй хустинi було всякого добра: i горiхи з насiнням, i грушi, й яблука, ще й медяники. Дiти аж плескали в долонi та щебетали на всю хату. Балашиха застелила стiл скатертею, поставила пляшку з горiлкою. Балаш частував зятя, а Мелашка з матiр'ю пiшла в садок, жалiлась на свекруху й свекра, виплакала всi сльози, що зiбрались за всi жнива, i полила ними материн садок. Мати стояла пiд вишнею та й собi плакала. - Я тижня не пробула в свекрухи i вже сльозами облилася, - говорила Мелашка. - Якби Лаврiн не оступався за мною, то вони б мене з'їли. А збоку через сiни живе Карпова Мотря, наче люта змiя, не сприяє менi через свекруху. Заскубуть, заклюють вони мене, мамо, як лихi шуляки голубку. - То ти, дочко, не потурай свекрусi. Адже Мотря не мовчить, то й ти не мовчи: - Коли, мамо, кругом мене все чужi люди, чужий рiд, чуже село. Я одна, як билина в полi, а вони всi на-мене, як вiтер на билину. Поплакала Мелашка з матiр'ю в садку, ввiйшла в хату, сiла за стiл полуднувать i не полуднувала. "Якби менi перекликать сюди Лаврiна, я б навiки зосталась у матерi!" - думала Мелашка, поглядаючи на убогу хатину. Мелашка посидiла в батькiв до вечора, пiшла до сусiд, побачилась з сусiдами, наговорилась i вже смерком розпрощались з рiднею. Перейшла вона двiр до ворiт i стежку облила слiзьми. Йшла вона долиною да все оглядалась назад на батькову хату; вийшла на гору, ще раз подивилась на вишневий садочок. "Прощай, мiй спокою! Мiй вiночку, вишневий батькiв садочку!" - подумала Мелашка i пiшла селом додому з Лаврiном. Вже вночi пiзненько вони прийшли додому. "Потривай же, Мотре, замiтала я сiни, виносила i своє й твоє смiття, а завтра не винесу, - думала Мелашка, згадуючи напутiння своєї матерi, - нехай вже лає мати, а то й вона кричить". Другого дня Мелашка вимела свою хату i половину сiней, неначе мотузком одмiряла. - Як вимела рiвненько! Чи не поясом мiряла сiни? - питала Мотря в Мелашки. - А хоч би й поясом, що тобi до того! Не буду мести твоєї половини сiней та виносить твого смiття, - сказала Мелашка. - А хiба ж ти не мiряла сiней мотузком, як мазала дiл та стiни? - обiзвалась Кайдашиха. - Мiряєте ви, бодай: вже мiряла вас лиха година! Од того часу Мелашка знайшла собi ще одного ворога. Мотря не давала їй перейти сiни: вона була сердита на Мелашку за те прокляте смiття. Од того часу в хатi гризла Мелашку свекруха, в сiнях та надворi стерегла її Мотря. Настала зима, настав важкий час для Мелашки. Кайдашиха напосiлась на неї, як лиха доля: сама спала досхочу, робила легку роботу, а всю важку роботу скидала на Мелашку, наче на свою наймичку. Молода Мелашка, вкинута в чуже село, мiж чужi люди, не смiла нiчого говорити проти свекрухи i мовчки робила все, що загадувала свекруха. Вона була тiльки тодi щаслива, як одпрошувалась в гостi до батька, та й те траплялось дуже рiдко. Старий Кайдаш пив у шинку, приходив п'яний додому i зганяв злiсть бiльш на невiстцi, нiж на своїй жiнцi. Мотря не пропускала Мелашки через сiни i зачiпала її ущипливими словами. Лаврiн оступався за нею та й годi сказав. Настав страсний тиждень. В великий понедiлок до Кайдашiв зайшла баба Палажка Солов'їха. Вона була дуже богомольна i щороку їла паску в Києвi в Лаврi. I тепер вона збиралася в Київ, але самiй iти до Києва було невесело, а ще до того вона трохи боялась сама виряджатись в далеку дорогу. В неї була думка пiдмовити самого Кайдаша, бо з чоловiком у дорозi все-таки бабi безпечнiше. - Помагайбi вам! Поздоровляю вас з великим понедiлком, - промовила Палажка. - Спасибi, будь i ти здорова, - одказала Кайдашиха, - сiдай, Палажко, в нашiй хатi. Палажка сiла на лавi й скорчилась в три погибелi. Вона за великий пiст так спостилась, що в неї тiльки очi блищали. - Чи пiдеш, Палажко, i цього року до Києва? - спитала Кайдашиха. - Як господь поможе та сподобить, то чом би й не пiти. З'їла я двадцять пасок у Києвi, то, може, бог поможе з'їсти i двадцять першу. Стара Головчиха зохотилась iти зо мною, та, може, хто iз вас пiде з нами, бо як з хати пiде їсти паску в Київ хоч одна людина, то бог благословить усю сiм'ю i на хлiб буде полiття. А як хто їстиме щороку в Києвi паску, та ще й умре на великоднiм тижнi, той пiде просто в рай, бо на великоднiм тижнi царських врат не зачиняють i в церквi, i в раю; душа через царськi врата так i полетить просто в рай. Палажка оберталась до Кайдаша. Вона знала, що вiн богобоящий. - А хто постить двадцять п'ятниць на рiк, той не пiде просто в рай? Чи не чула ти, Палажко, чого про те на печерах або в Лаврi? - спитав Кайдаш. - Нi, - сказала з повагом Палажка, - хто постить у тi п'ятницi та носить при собi сон богородицi, той не буде в водi потопати, в огнi горiти, од наглої смертi помирати, а в рай просто, не пiде. А хто пiде в Єрусалим або щороку в Києвi в Лаврi паску їстиме, або вмре на самий великдень, той спасеться, того душу янголи понесуть просто до бога. Мелашка слухала, i в неї робота випала з рук. - Треба в Києвi на великому тижнi висповiдатись, в чистий четвер одговiться, треба молебень на печерах найнять, на часточку дати, на святi мощi по шагу покласти, то тодi господь i помилує нас, - навчала баба Палажка, пiднявши вгору палець. - А хто купить мира од мироточивих голiв або оливи з лампад над святою Варварою та буде мазать собi очi та лоб, в того нiколи не болiтимуть очi й голова. Я знаю в Києвi всi мощi, всi церкви. Оце як ходжу по печерах та по церквах, то за мною iде слiдом сотня або й друга людей, а я всiм розказую, в якiй церквi якi мощi, показую, де лежить пiр'я з архангела Гавриїла в панянському монастирi, де стоїть молоко богородицi, де святий Миколай притиснув до стiни своїм образом злодiя, як той хотiв обiкрасти церкву. - Невже притиснув? - спитала Мелашка, розплющивши широко очi. - Авжеж притиснув, ще й рукою ухопив та й держав, доки ченцi з усього Києва не посходились. А од образа пiшов свiт на всю церкву, неначе од сонця. Ченцi думали, ще в церквi пожежа, та й позбiгались. Коли глянуть на те чудо, та мерщiй на себе ризи, та зараз вдарили в дзвони, та позабирали в руки свiчки, та давай перед Миколаєм править та молитись. Тодi образ i пустив злодiя. А той злодiй зараз постригся в ченцi та й став святим. В хатi всi слухали Палажчину розмову. Молодицi позгортували руки та важко зiтхали, приказуючи: - Ой боже наш, боже наш! - А я оце як прийду до того Миколая, та як почну розказувати, то мене люди обступлять та й слухають, та аж шапки поздiймають та хрестяться. Я знаю i де грошi коло образiв класти, а де грошi черницям та ченцям просто в руки давати. А за мною люди так i валять валкою, а я їх воджу од Воєнного Миколая до Десятинного, од Десятинного Миколая до Доброго, од Доброго Миколая до Малого, а далi до Мокрого Миколая, а потiм до Притиского Миколая. - Ой, пустiть мене, мамо, в Київ з бабою! - просилася Мелашка. - Я й зросла, а в Києвi не була. Мене й господь не помилує на тому свiтi. - А церкви там усе з золотими верхами. В печерах лежить дванадцять братiв, що будували лаврську дзвiницю. Кажуть, що як будували, то вона все входила в землю, а однiєї ночi вийшла вся з землi. Од того часу всi брати постриглись в ченцi. Господи, скiльки я переводила людей на самий верх дзвiницi до великих дзвонiв! - Ой, пустiть мене, матiнко! Здається, вмру, як не пiду в Київ. Чи то правда, що там є такий лев, що з рота вода тече? - Авжеж є: а на левовi сидить святий Самсон та щелепи йому роздирає. Як пiймав його на Подолi коло Днiпра, як роздер щелепи, та й сам каменем став, i лев каменем став, а в лева з рота вода потекла. Та якого там дива нема! Якби розказувать за все, то не те що дня було б мало, - тижня мало! - говорила Палажка й пiдвела очi до образiв, пiдняла обидвi руки вгору, ще й пальцi розчепiрила. - Там на Андрiївськiй горi пiд престолом є джерело, а в те джерело щороку забивають вiз вовни. Як тiльки покажеться зверху роса, то зараз знов запихають туди вiз вовни, бо якби полилась з того джерела вода, то ввесь свiт залила б. Я сама чула, як янголи бовтають воду пiд престолом. Ой господи! Помилуй нас, грiшних! - сказала Палажка i зiтхнула на всю хату. Старий Кайдаш сидiв, похиливши голову, а Мелашка плакала. - Пiду я з бабою до Києва та одговiюсь в Лаврi. Як не пустите мене, то я, здається, вмру, - сказала Мелашка. - Авжеж, Марусе, пусти невiстку, бо як не пустиш, то буде тобi великий грiх од бога, - навчала Палажка, тикаючи пальцем на образи. - Та коли ж на великому тижнi багато роботи, - обiзвалась Кайдашиха. - Я, мамо, ладна день i нiч не спати, пороблю вам усю роботу та й пiду, - просилась Мелашка, втираючи сльози. - Та, про мене, йди та й за нас подаси на часточку, - сказав Кайдаш.-- Пiшов би й я, та настає чоловiча робота на полi. - А коли, дочко, думаєш iти, то спечи собi святу пасочку та калач, та вкинь у торбу крашанок, та кiльце ковбаски, та шматочок сала, щоб розговiтись свяченим у Лаврi, то тебе господь простить i помилує, - навчала Палажка. - А я вже тобi дорогу скрiзь покажу, як пописаному. Мене всi прочани знають з усього свiту, я їм усiм даю привiд у Києвi. В Києвi вони всi ходять за мною, неначе вiвцi за пастухом. Баба Палажка розпрощалась i пiшла з хати. Кайдашиха вчинила тiсто й спекла Мелашцi маленьку паску. Баба Палажка назбирала по селi десять бабiв i другого дня зайшла за Мелашкою. В Палажчинiй торбi була й паска, i чималий калач, i сало, i сiль, i навiть крашанки. Вона кланялась кожному в хатi й просила простити її грiхи. Прочани пiшли до Києва. - Та не барися, дочко, вертайся додому! - наказувала Кайдашиха невiстцi, стоячи за ворiтьми. - Як господь не прийме нас до себе, то й вернемось, - говорила Палажка, кланяючись до дзвiницi трохи не до самої землi. Йдучи селом, Палажка заходила в декотрi хати, щоб попрощатися з тими молодицями, з котрими вона лаялась; але як вона лаялась з цiлим селом, то для неї довелось сливе не минати нi одної хати i ходити з хати в хату, як ходить пiп з молитвою. Прочани йшли день, упросились в одному селi на нiч до добрих людей, переночували й раненько знов пiшли в дорогу. Мелашка неначе на свiт народилась: її не допiкала тут нi свекруха, нi свекор, нi Мотря. Понад дорогою зеленiли молодi жита, синiли далекi гори та могили. Надворi було тепло й ясно. Мелашка нiби набиралася здоров'я на волi. Вже звернуло з пiвдня. По один бiк дороги була чимала гора, а на горi могила. Баба Палажка повела молодиць на ту могилу. З тiєї могили вже було видно Київ з церквами та дзвiницями. Тiєї могили прочани не минали нiколи. Палажка вийшла на могилу, впала навколiшки й почала молитись. З могили було видно на горах високi дзвiницi, церкви з золотими верхами. Кругом Києва в долинi зеленiв густий лiс, синiв за Днiпром, нiби повитий сизим туманом, бiр, а мiж соснами подекуди блищали широкi плеса розлитого Днiпра. В лiсi блищали золотi хрести монастирiв, неначе дорогi камiнцi, розкиданi зверху на бору. Сонце свiтило на київськi гори; золотi верхи сяли й неначе горiли. Баба Палажка припала до землi головою, а за нею й молодицi почали бити поклони. Палажка встала i, пiднявши руки вгору, почала розказувать прочанам: - Онде велика лаврська дзвiниця, а ото коло неї сама Лавра, а то далi свята Софiя, а то свята Варвара, - говорила вона. Молодицi водили очима слiдком за її рукою, а Мелашка стояла, мов кам'яна. Тi золотi верхи та бiлi дзвiницi здавалися для неї якоюсь дивною казкою. Вона вперше йшла до Києва. Прочани перейшли бiр i прийшли на заставу. На заставi стояла черничка й причепилась до їх: - Спасайтеся, люди добрi! Нехай вас господь спасеть i помилує. Йдiть говiти в наш монастир на Подолi до святого Фрола й Лавра. У нас бiльше мощей, нiж у других монастирях; у нас є частка младенця, убитого Iродом, є риза христова i кров з христових ран, i пiр'я архангела Гавриїла, й молоко богородицi. Прочани прибували до застави сотнями. Черниця намовляла й заманювала їх до свого монастиря. Сотня прочан пiшла за нею. На других заставах так само стояли черницi й затягали до себе богомольцiв. Баба Палажка не послухала черницi. Вона гордовито одказала, що вже йде в Київ їсти двадцять першу паску й знає всi церкви й монастирi. Надвечiр Палажка привела прочан у Лавру. - Чи тут той лев, що з рота в його тече вода? - спитала Мелашка. - Де там тобi тут! - гордовито сказала Палажка. - Покажу тобi й лева, а це, бач, велика дзвiниця, а оце Лавра; тут лежать мощi святого Феодосiя... Мелашка глянула на дзвiницю i трохи злякалась. Для неї чогось здавалось, що дзвiниця впаде на неї й розчавить її. Прочани пiшли в церкву. В великiй лаврськiй церквi йшла одправа. То було саме на страсть в чистий четвер. Вся велика церква нiби палала свiчками i була набита народом. По церквi неначе, розливалось огняне море, заливало закутки, йшло поза стовпами, переходило на стiни, спалахнуло на високому iконостасi до самої банi, розтопило на щире золото iконостас i повисло пiд банями огняними краплями на панiкадилах. Пiсля кожної євангелiї дзвонили в дзвони. Серед церкви виходили ченцi, ставали пiвкругом i спiвали страснi пiснi. Палажка й Мелашка посвiтили свої свiчки й впали навколiшки. Сорок душ ченцiв у чорних клобуках спiвали серед церкви такi жалiбнi пiснi, неначе хотiли виплакати в пiснях всесвiтнє горе. То був не жаль, не плач горя, а якийсь слiзний крик, якесь море слiз, що зливалось тисячi лiт, i злилось докупи, i полилось пiснями з грудей. Здається, в тому морi слiз текли рiки народного горя од самого початку свiту, горя од холоду й голоду, од меча, од огню, од татар, од царiв, од панiв, од жидiв, од дужого й багатого, од дикого звiра... Якась надзвичайна туга лилася слiзьми з тих давнiх лаврських пiсень, складених сотнi лiт... I Палажку, i Мелашку здавило за серце. В тих сльозах спiву нiби текли рiки їх власних слiз од їх бiдностi, од панщини, од московських та польських закуцiй, од давнього польського яр