ма, од жидiвського здирства... Палажка плакала, аж ридала, Мелашка нiби почула в тих пiснях, впiзнала своє горе в свекрушинiй хатi i залилась слiзьми. - Рятуй мене, боже! Рятуй, бо я, молода, загину! - молилася Мелашка, стоячи навколiшки коло Палажки й заливаючись слiзьми. Вони вийшли з церкви. Надворi була пiвнiч. З церкви висипала сила народу. Коло Лаври була гостиниця тiльки для панiв. Весь народ покотом лiг кругом церкви на кам'яних плитах. Багата Лавра не спромоглася поставити гостиницю для народу, хоч забагатiла народними грiшми. Висипали зорi на небi. Мелашка не могла заснути. В неї над головою нiби висiла дзвiниця, а в вiкна виглядали здоровi дзвони. Вона й дивувалась, i боялась тих дзвонiв та все розпитувала в Палажки про печери, про святих в печерах, за лева та про пiр'я з архангела Гавриїла. Для неї так хотiлось побачити всi дива, що вона не почувала, як у неї болiли ноги, нили колiна. На другий день баба Палажка повела молодиць по церквах. До неї пристало ще з п'ятдесят молодиць. Всi вони йшли за нею, наче слiпцi за поводатарем. Палажка водила їх од одної церкви до другої, так що прочани погубили лiк церквам. Прочани прийшли в Софiю. Серед церкви на амвонi стояв митрополiтанський стiлець з червоною подушкою. Один дзвонар поклав на ту подушку образок, поставив олив'яну тарiлку, вдарив поклона й поклав на тарiлку шага. Баба Палажка й собi вдарила перед стiльцем три поклони, поцiлувала образок й кинула на тарiлку шага. За нею посипались молодицi. Посипались п'ятаки на тарiлку. Дзвонар зiбрав з тарiлки грошi й сховав собi в кишеню. - Святий сидiв на цьому стiльцi! Йдiть цiлуйте образ та кладiть по шагу, - говорила баба Палажка до молодиць. З Софiї Палажка повела прочан до Михайлiвського монастиря й найняла молебень святiй Варварi. За нею слiдком i другi молодицi клали грошi на молебень. Од Варвари Палажка повела їх до святого Андрiя, а звiдтiль на Подiл у панянський Фроловський монастир. - Наймайте молебень святому Флору й Лавру! - шептала черниця молодицям. - Жертвуйте на святi мощi, а грошi давайте менi до рук. Деякi молодицi оддали грошi черницi в руки. Черниця сховала їх десь пiд свою чорну рясу. - Чи показують ризу господню та пiр'я з архангела Гавриїла? - спитала баба Палажка. - Од пiр'я ключi у матушки iгуменiї. Ви не сподобитесь його сьогоднi бачити, а ризу господню я вам покажу. Черниця повела бабiв за колони, зняла з однiєї срiбної домовини з мощами червоне покривало. Пiд ним було друге - дороге, все золоте, з золотими китицями. - Спасайтеся! Прикладайтесь до господньої ризи! - говорила черниця плаксивим голосом. - В цiй ризi Христа жиди мучили. Баба Палажка впала навколiшки, залилась слiзьми й поцiлувала кiнчик золотого покривала. Мелашку взяв якийсь страх, як вона доторкнулась губами до золота та до оксамиту. Для неї здалося, що вона бачить самого Христа й цiлує його одежу. Всi молодицi плакали та втирали сльози, а черниця плаксивим голосом розмальовувала, як жиди Христа мучили, як накладали на голову терновий вiнець, як били вiрьовками i розпинали на хрестi. Богомольцi кидали на ризу грошi, а черниця забирала i ховала їх десь пiд рясою та все поглядала на дверi, щоб часом не надiйшла мати iгуменя. В велику п'ятницю Палажка повела прочан на Подiл. Прочани заночували в Братському монастирi. Утреня мала початись в третiй годинi опiвночi. Богомольцi зiбрались лягти спати покотом на травi пiд липами пр-осто чернечих келiй. З одних дверей келiї за богомольцями слiдив очима один чернець, молодий, здоровий та повновидий, з довгою чорною бородою. Вiн набачив у церквi Мелашку. Її краса так вразила його, що вiн не мiг одiрвати од неї очей. Вiн вийшов слiдком за нею з церкви, пiдглядiв, як вона сiла з богомольцями пiд липами полуднувати, i все стояв на дверях, доки смерклось надворi i богомольцi полягали рядом на травi. Вiн нагледiв, що Мелашка лягла другою од краю i пiшов у свою келiю. З самого краю коло Мелашки лягла баба Палажка i нiби стерегла своє стадо, як добрий пастир. Але одна семигорська молодиця десь спiзнилась, прийшла до гурту i лягла спати коло баби Палажки з самого краю, пiдмостивши пiд голови клунок з харчами. Баба Палажка лежала тепер од краю другою. Вже пiзненько, як усi богомольцi поснули таким сном, що їх не розбудили б i лаврськi дзвони, чернець вийшов з келiї, знайшов той ряд, де лежала Мелашка, як йому здавалось, другою од краю, пiдкрався тихесенько та й натрапив якраз на бабу Палажку. Саме тодi бабi Палажцi приснилось, що вона вилiзла на лаврську дзвiницю та й стала пiд великим дзвоном. Дзвiн одiрвався та й упав на неї. Вона закричала з усiєї сили, але дзвiн надавив її важким серцем i затулив рота. Прокидається вона i чує, що на її лицi чиясь здорова борода, а чиїсь губи так вчепились в її губи, що вона нiяк не могла розтулити рота. Вона хотiла пiдняти руки, але хтось держав її за руки, придушивши їх, нiби залiзом, до землi. Вона хотiла повернути головою, а в неї на лицi плуталась страшна борода, повнi губи так цiлували її, що губи аж пристали до зубiв. Баба Палажка перелякалась. Їй здалось, що на неї справдi впав дзвiн, що то не був сон, а правда. Але вона якось покрутила головою i так крикнула на все горло, що побудила всiх богомольцiв. Пiднявся твалт, шум. Богомольцi заворушились, зашумiли, а повнi губи цiлували бабу в щоки, в брови, в очi, а далi щось чорне знялося i, як куля, полетiло мiж липи. "Що це таке? - думав чернець. - Така гарна молодиця, а лице таке тверде, як дiрявий горщик; аж губи щемлять!" - Що там таке! Чи злодiї, чи що? - питали соннi богомольцi. - Це тебе, Палажко хтось чи цiлував, чи хотiв обiкрасти, - обiзвалась крайня баба. - Ой, щось побiгло! - крикнули молодицi, i кожна почала облапувати свiй клунок пiд головами. - Це нечиста сила мене давила, - говорила баба Палажка. - Це вiн мене скушав, бо я вже висповiдалась i завтра мала причащатись. Оце, боже мiй, який грiх трапився! Двадцять пасок з'їла в Києвi, а за двадцять першою такий грiх трапився. Послинив нечистий усе лице, й губи, й щоки. Пху на тебе, сатано! - Та то якийсь послушник побiг до келiй, - говорив один чоловiк. - Еге! Добрий послушник! Се, дух святий при нас, чорт! Цур їм, таким послушникам. Прийдеться завтра другий раз сповiдатись. Оце одговiлась! Боже мiй, яка менi напасть од скусителя, - бiдкалась баба Палажка. - Мабуть, якийсь послушник, бо я чула, як вiн вас, бабо, цiлував, - сказала простенька Мелашка. - Оце вигадала! - сказала баба Палажка. - Чи то можна, щоб в монастирi були такi ченцi. Неначе я оце вперве в Києвi. Говорить неначе маленька. Ще рознеси по Семигорах, як вернешся додому. Баба Палажка дуже обидилась. Вона бачила, що Мелашка пiдривала її повагу, буцiмто чорти вже звернули на неї свою увагу й почастували своїм жениханням та поцiлунками. Одначе на другий день баба Палажка боялась зоставатись на нiч у монастирi i повела прочан говiть в одну церкву на Подолi пiд самою Андрiївською горою. В тiй церквi був старий священик. Вiн збудував для богомольцiв, зараз коло цвинтаря, на церковному дворi довгу комору з перегородками, але без вiкон, i пускав туди прочан на нiч. Тiєю коморою вiн притягував до себе велику силу богомольцiв i заробляв добрi грошi. Монастирi навiть не поробили для селян i таких комор. Баба Палажка завела прочан у ту комору. Там вони поскладали свої клуночки й замкнули дверi. Раненько в велику суботу прочани пiшли в церкву говiти. Старий священик сповiдав людей. Сотня богомольцiв стояла кругом його i ждала. Баба Палажка кивнула на своїх рукою i повернулась до дверей. Вона боялась, що не дiждеться сповiдi. А грiх тiєї ночi мучив бiдну бабу, як пекельний огонь. Тiльки що семигорцi застукотiли чобiтьми по залiзному помостi, священик покинув сповiдати якусь бабу, обернувся, махнув до баби Палажки рукою i крикнув на всю церкву: - Куди ви, бабки! Йдiть до мене сповiдатись! В мене шагом дешевше, нiж у Мокрого Миколая. Вертайтесь сюда! В мене сповiдь шагом дешевше й покута бiльша. Баба Палажка махнула до своїх, i вся ватага повернула од дверей назад i знов застукала чобiтьми по залiзному помостi. Тим часом як баба Палажка сповiдалась, Мелашка вийшла з церкви й сiла мiж довгими рядками бабiв на церковних схiднях, пiд стовпами. Скраю недалечко вiд неї сидiла старенька проскурниця й продавала проскури. Мелашка задумалась. Третiй день прожила Мелашка в Києвi, як у раї. Вона згадала, що через день для неї треба буде вертатись додому, i зiтхнула дуже важко. Сльози виступили на її очах. Вона в Києвi не бачила нi свекрухи, нi свекра, нi Мотрi, не чула нi од кого лихого слова. Нiхто не гриз їй тут голови. Проскурниця почула те важке зiтхання, глянула на молодицю й задивилась на неї. - Чого ти, молодице, так тяжко зiтхаєш? - спитала вона Мелашки. - Господи, як тут у Києвi гарно! А як подумаю, що треба вертаться додому, то менi здається, що оце треба через день умирать. Мелашка розказала проскурницi за своє горе. Добра проскурниця слухала й жалкувала за нею. В Мелашки блиснула в головi чудна думка. Несподiвано їй стало на думку зостаться в Києвi. Краса мiста, краса церков, монастирiв одiбрала од неї думку навiть про Лаврiна. - Наймiть мене, матушко, за наймичку. Не пiду я додому. - Коли хоч, то й ставай помiсячно. В мене одна робота - пекти щодня проскури, - сказала проскурниця. Мелашка сподобалась проскурницi, а од неї саме тодi одходила наймичка. - Тут у церквi нашi односельчани. Сховайте мене, матушко, в свою хату, поки вони пiдуть з Києва додому. Проскурниця повела її в свою хату. Хата була зараз коло церкви на цвинтарi, в великому домi, в нижньому етажi, тiльки дверi в хату були за брамою, на другому дворi. Проскурниця привела Мелашку в пекарню. Пекарня була невеличка, але висока, з одним здоровим вiкном, переплетеним залiзними гратками. Пiд вiкном од стiни до стiни стояв довгий стiл. Ввесь стiл був укритий рядками проскур i великих, i маленьких, i малесеньких. На лiжку коло печi, на подушках, застелених бiлим простирадлом, лежали здоровi проскури, як паляницi. Наймичка печатала проскури знамеником. Проскурниця звелiла Мелашцi помить руки i поставила її в кiнцi стола вироблять проскури. Мелашка викачувала тiсто та все поглядала на дверi. Вона боялась, щоб баба Палажка не вислiдкувала її. Здорова пiч була вже витоплена й пашiла вогнем. Через дверi було видно маленьку кiмнату, де жила проскурниця. В кiмнатi було чисто й гарно, як у вiночку. На лiжку бiлiли чистi подушки. На вiкнi червонiли мiж зеленим листом китайськi рожi. Коло образiв з золотими широкими рамами блищала лампадка. На Мелашку неначе повiяв тихий теплий вiтер у лiтнiй день, такий спокiй був розлитий в тих кiмнатах. Вона викачувала проскури, а її думки лiтали в Семигорах, коло Лаврiна. Сльози закапали в неї з очей. Вона втерла їх рукавом. "Не вернуся додому, зостанусь тут, що бог дасть, а потiм що буде, то й буде", - думала Мелашка, втираючи сльози рукавом. Тим часом баба Палажка простояла службу, запричастилась i повела бабiв з церкви. Вона хотiла вести їх у печери, але на цвинтарi оглянулась на всi боки й примiтила, що нема Мелашки. - Де ж це дiлася Мелашка? - питала Палажка, оглядаючись на всi боки. - Чи не зосталась у церквi? Палажка вернулась до церковних дверей; паламар зачиняв дверi i замикав замком. - Куди це вона пiшла? Може, вона десь за церквою? - говорили баби. Палажка обiйшла з бабами кругом церкви, заглянула в комору, обдивилась увесь двiр, - Мелашки нiде не було. - Оце, боже мiй! Де це вона загаялась? - бiдкались баби i посiдали пiд стовпами на схiдцях. Сидiли вони, сидiли, ждали-ждали, а Мелашки не було. - Куди це її нечистий понiс? - почала вже лаятися Палажка. - А може, вона потяглася з другими людьми. Та чого ми будемо її ждати. - Авжеж ходiм, а то ще й в печери опiзнимось. Баби знялися з мiсця й швиденько почимчикували з цвинтаря. Ввечерi баби вернулись з Лаври за Мелашкою, а Мелашка не приходила. Палажцi треба було йти знову у Лавру на дiяння, щоб їсти паску у лаврi, а Мелашка неначе скрiзь землю пiшла. Баби пiшли в Лавру, дiждались свяченого, розговiлись, знов вернулись на Подiл, а Мелашка все-таки не приходила. Вони замету- шились i забiдкались, кинулись шукати Мелашку по монастирях, скрiзь питали в прочан i нiчого не допитались. Просидiли ще день-другий у Києвi та й пiшли в Семигори. Баба Палажка, вернувшись у Семигори, боялась зайти сказать Кайдашам про Мелашку, пiшла собi додому та й сiла. Але по селi пiшла чутка, що Мелашка десь одбилась од своїх i не вернулась в Семигори. Та чутка дiйшла до Кайдашiв: її принесла баба Параска Гришиха, лютий Палажчин ворог, вiдома на все село брехуха. Христос воскрес! З святками будьте здоровi! - сказала Параска, переступаючи через Кайдашiв порiг. - Чи ви пак знаєте, де ваша Мелашка? Це ж наша Палазя розгубила свою череду десь по Києвi. Водила, водила, поки доводилась. Мелашка зосталась у Києвi, а з Києва, мабуть, пiшла на заробiтки за границю або на Бассарабiю. Вже правда! Палажцi тiльки б слiпих блиндарiв водити по селах, а не людей до Києва. - Та це я перечула вже через людей на селi, - сказала Кайдашиха, - а Палажка завела нашу Мелашку десь, мабуть, пiд шум чи пiд греблю та й очей не показує. - Еге! Знаєш ти, чого вона ходить щороку до Києва паску їсти? Та вона цiлу нiч в Братському монастирi обнiмалась та цiлувалась, вже й не знаю, чи з ченцями, чи з чортами. Знає вона там усi входи! Побачиш, коли вона не принесе з Києва другого байстрюка в приполi, бо одного вже має: ще й твою невiстку навчить добру. Параска розказала Кайдашам всю комедiю з бабою Палажкою в Братському монастирi у велику п'ятницю. - Ти, Кайдашихо, не пускай з нею бiльше Мелашки до Києва, як ще Мелашка вернеться додому. Тепер я знаю, як вона розговляється в Києвi, - говорила баба Параска. Лаврiн стояв нi живий нi мертвий. В його й руки опали. : - Ой боже мiй! Що ж тепер нам робити? Де Мелашку шукати? Завела ота стара, бодай її завело в безодню, - говорила Кайдашиха. - Та пiди в волость та попроси, щоб її погнали в Київ шукать Мелашки. Нехай знає, як поводатарю-вать, - намовляла Параска, - та пiди та побий їй морду, та натовчи добре потилицю. Шкода, що вона не завела моєї невiстки.. Я б оце показала їй Київ. - Це, мамо, Мелашка покинула нас через вас, - обiзвався Лаврiн. - От i через мене! Ще що вигадай! Хiба я гнала її в потилицю до Києва чи що ? - говорила Кайдашиха. - Бо ви її гризли, гризли, доки до свого не догризлись. Як пропаде Мелашка, то я вам цього не подарую, - говорив Лаврiн, блiдий, як смерть. - А оту стару вiдьму я за коси потягну в Київ, нехай менi шукає Мелашку. - Авжеж за коси, та ще й батогом ззаду пiдганяй! - намовляла Параска.-- Та чого ви сидите? Чом ви не пiдете до неї? Ви думаєте, що вона сама до вас прийде? Пiдiть до неї та розпитайте, та наступiть на неї, та придавiть колiном, то вона й розкажи вам, де дiла Мелашку. Певно, завела десь на спасiння. - А справдi ти, Параско, добре радиш, - сказала Кайдашиха, - ходiм та присiкаймось до тiєї дурисвiтки, може, вона знає, де Мелашка, та тiльки не хоче признаватись. - Авжеж, iдiть усi гуртом та насидьте на неї, то вона й признається, де старцiв водила, -- намовляла Параска. Кайдаш, Кайдашиха та Лаврiн пiшли з бабою Параскою до Палажки. Палажка сидiла пiд хатою на призьбi й грiлась на весняному сонцi. Вона вгледiла Кайдашiв з бабою Параскою за ворiтьми, догадалась, чого вони до неї йдуть, i трохи злякалась. - Христос воскрес, Палажко! - сказала Параска. - А я оце до тебе гостей навела i сама в гостi прийшла. Баба Параска одчинила ворота, впустила Кайдашiв, знов зачинила, сперлась на ворота обома руками, поклала голову на руки i тiльки поглядала на Палажку веселими сiрими очима. В неї губи осмiхались, неначе хто їх помазав свiжим медом. Вона налагодилась дивиться на кумедiю. Баба Палажка не одказала на її привiтання. Вона тiльки блиснула на неї злими маленькими чорними очима. Кайдашi обступили Палажку. - А що, Палажко! Водила, водила нашу Мелашку, доки не завела, - сказала Кайдашиха. - Де наша молодиця? - А хiба я знаю, де вона? Одбилась од нас коло церкви на Подолi, ще й нам наробила клопоту. Ми через неї просидiли в Києвi цiлих два днi, ще й мусили бiгати по монастирях та по церквах. - Чом же ти хоч не зайшла до нас та не сказала? - спитав Кайдаш. - Де ви, бабо, дiли Мелашку? - кричав Лаврiн. - Куди ви її завели? Навiщо ви її покинули в Києвi? - Оце, боже милостивий! Хiба ж я її в пазуху сховала, чи з'їла, чи що? Завела та й завела... Хiба Мелашка мала дитина, що я її за руку заводила! - Навiщо ви її пiдмовляли йти в Київ? Чого ви притаскались до нас з своїми брехнями, розпустили дурного язика про чуда? Нащо ви пiдманили молодицю? - репетував Лаврiн, згорнувши руки на грудях. - Про якi брехнi це ти провадиш? Я розказувала про чуда, а не про якiсь брехнi. Бреши сам, бо ти од мене молодший. Не на те я щороку ходжу в Київ, щоб брехнi точити. В тебе, Лаврiне, молоко на губах не обсохло, з ти брехню завдаєш преподобним жонам. - Йдiть, бабо, до Києва та пошукайте Мелашки, бо як не пiдете, то я вас силою потягну, - сказав Лаврiн. - Авжеж потягни, та ще й за коси, та пiдганяй її батогом ззаду! - крикнула з-за ворiт баба Параска. - А тобi яке дiло? Чого ти прийшла паскудити мої ворота! Он послинила ворота, як скажена корова! - крикнула од призьби баба Палажка. - Я, бабо, пiду в волость жалiтись на вас. Вас волосний присилує йти в Київ за Мелашкою. - Ти залигай її вiжками та й веди! Чого ти на неї дивишся, як на святу та божу! - гукала за ворiтьми баба Параска. - Цiлувалася в Києвi з ченцями та з чортами, доки не розгубила своєї челядi. - Хто? Я? - крикнула Палажка й скочила з призьби. - А то ж хто? Вже чи не я. Добре розговiлася, нiчого сказати, - говорила Параска. - Йди, Палажко, з нами в волость, - сказав Кайдаш, - нiчого тобi не поможе. Там даси одвiт перед громадою. - Де ви дiли мою жiнку? Куди ви її завели? - кричав Лаврiн. - Та вона завела її в монастир до ченцiв! - кричала Параска за ворiтьми. - Вбирайся та йди з нами! Нiчого тобi не поможе. Пiдеш ти з Лаврiном знов до Києва та хоч покажеш, де загубила мою невiстку, - гомонiв Кайдаш. - Як пiдеш другий раз у Київ, то не цiлуйся з ченцями! - крикнула Параска на всю улицю. - Хто? Я? То це ти на мене таке говориш? - закричала Палажка i вхопила граблi. - Ось я тобi, стара вiдьмо, покажу ченцiв та чортiв! - А що, поводаторко, смачно! - кричала Параска. Палажка покинула Кайдашiв, кинулась до ворiт i вперiщила граблями по воротях. Параска одскочила. Граблi перебились пополовинi. Половина одскочила за ворота й зачепила по руцi Параску. Параска вхопила шматок граблiв i шпурнула ними через ворота на Палажку. Палажка поперла держалном на вулицю на Параску. Параска прийшла пiд ворота, плюнула в двiр i пiшла по вулицi. - Бодай тебе побила лиха година та нещаслива. Ще й вона чiпляється до мене, неначе я згубила з свiту її невiстку, - голосила крiзь сльози Палажка, вхопившись руками за голову. - Це не Мелашка, а смерть моя. Коли вона зосталась у Києвi, то, певно, через тебе, Кайдашихо. Про мене, йди собi в Київ чи хоч i за границю та й шукай її, - сказала Палажка, обертаючись до Кайдашихи. - Що ти кажеш? Через мене Мелашка покинула нас? Тобi, Палажко, час помирати, а ти набрiхуєш на мене! Схаменися, стара бабо! Що ти верзеш? Сама ходить по хатах, пiддурює людей iти з собою, а на мене складає пеню. - Ба через тебе. Хiба люди не говорять за тебе на селi? Хiба не знаємо, як ти нападалась на невiстку? Отак якраз, як ота стара сука, Параска, на мене, що я через неї i свiту не бачу. - Палажко, небреши на старiсть. Ти грiха не боїшся, - сказала Кайдашиха. - Ба не брешу. Бреши сама! - крикнула Палажка i кинулась на Кайдашиху, як пiвень кидається на другого пiвня. - Ба брешеш! Яке тобi дiло до мене та до моєї невiстки? Яке тобi дiло до того, що в нашiй хатi робить-ся? Нащо тобi заглядати в нашi горшки? Кайдашиха кричала й совалась з кулаками до Па-лажки. Палажка кидалась до Кайдашихи й била кула-ком об кулак. Вони то збiгались, то розбiгались, як тi пiвнi, що кидаються один на одного. - За мої горшки, за мою невiстку ось тобi на! - сказала Кайдашиха i дала Палажцi дулю пiд самiсiнький нiс, так що вона аж голову задерла. - А тобi ось двi! Палажка стулила двi дулi, покрутила одну кругом другої i сунула обидвi пiд самий нiс Кайдашисi. Кайдаш побачив, що непереливки, пхнув одну бабу на один бiк, а другу на другий. - Куди яка панiя! Проше та проше, панi економша! - дражнилась Палажка з Кайдашихи. - Це по-панськiй дулi сучиш; нiчого казати, звичайна! - Не твоє дiло, по-панськiй чи не по-панськiй! Вбирайся та ходiм у волость, от що! - репетувала Кайдашиха. - То й пiду! Ти думаєш, я тебе боюся? То й пiду. Пiди вперше вберися в жовтi чоботи та в червоне намисто, панi економшо, коли хочеш вести мене позивати в волость. - Не тiльки в жовтi, в червонi чоботи взуюсь, а та ки тебе в тюрму посаджу, - кричала Кайдашиха й крутилась на одному мiсцi, неначе козачка танцювала. Кайдаш i Лаврiн микались i собi в бабську змажку, кричали на все горло, змагались разом з бабами й пiдняли такий гвалт на весь куток, що люди повибiгали з хат. Параска знов вернулась, сперлась руками на ворота i з злiстю осмiхалась своїми сiрими очима. Кайдашi таки потягли бабу Палажку в волость. Параска пiшла за ними назирцi оддалеки. Палажка нiби почула її плечима, обернулась, взяла грудку землi та й пожбурила на неї. - На свого батька кидай! Скажена! - крикнула здалека Параска. - На, цю-цю! На, сiра! - крикнула Палажка i знов пожбурила на Параску грудкою. Понеси своєму чоловiковi та дочцi на закуску! - крикнула Параска i все-таки йшла за Кайдашами в волость. Кайдашi прийшли з Палажкою в волость. Волосний розпитав про їх дiло, вилаяв Палажку, але не присудив їй iти в Київ шукати Мелашки. Вiн сказав, що Мелашка не маленька, а коли зосталась у Києвi, то вона мала свiй розум у головi для того. Палажка вийшла з волостi з Кайдашами, скрутила двi дулi, тикнула їм у вiчi й пiшла додому. Лаврiн спустив очi, похилив голову i гукнув до Палажки: - Як не знайду Мелашки, то я вас, бабо, вб'ю або повiшу! - Повiсь свою маму на сволоцi на кiлочку, ще й убери в червонi чоботи? - обiзвалась Палажка й дременула додому. Позад неї здалеки йшла Параска. Її сiрi очi притухли: Палажки не посадили в холодну. Лаврiновi доводилось самому йти до Києва шукать Мелашки. Вiн ходив по селi та розпитував тих бабiв, що ходили до Києва разом з Мелашкою. Всi вони казали, що Мелашка покинула їх коло тiєї церкви, що стоїть пiд самою Андрiївською горою, на Подолi, а як звали ту церкву- нi одна баба не знала. Пiд тiєю горою на Подолi стоїть не одна церква. Лаврiн усе думав, що Мелашка от-от прийде додому, а вона не приходила. З Києва вертались прочани й розказували багато дива, як буває мiж прочанами. Одна баба розказувала, що сама чула од людей, а тi люди казали, що нiби на свої очi бачили, як у Лаврi ходив якийсь чоловiк, у котрого руки приросли до материних кiс. Так той син з матiр'ю й ходять по всiх київських церквах та монастирях та просять, щоб їм господь простив грiх. Друга баба принесла з Києва звiстку, що якась молода молодиця ходила в Києвi по Лаврi та по печерах та все кричала не своїм голосом. Люди говорили, нiби її прокляв батько, прокляла мати, прокляв увесь рiд, i вона з того часу ходить у Києвi по монастирях в однiй сорочцi, боса й простоволоса, блiда, як смерть, нiчого не їсть, не п'є й не говорить та все просить бога журавлиним та совиним голосом, то нявкає, як кiшка, то реве, як товаряка. Всi Кайдашi стояли кругом баби, посхилявши голови, i тiльки важко зiтхали. Кайдашисi здалося, що та молодиця була Мелашка. Вона боялась, що її проклiн побив Мелашку, як лиха година, почутила свою провину i тiльки плакала мовчки. Через кiлька день через Семигори йшли з Києва люди й розказували, що коло Києва в бору знайшли вбиту молодицю. Та чутка полетiла по селi. Баба Параска принесла ту звiстку до Кайдашiв. Кайдашиха дуже стривожилась. Її серце пом'якшало, i вона дуже жалкувала за тим, що недобре обходилась з своєю невiсткою. Тим часом чутка про Мелашку пiшла по близьких селах, дiйшла до Бiєвцiв. В Бiєвцях скрiзь говорили i про сина, що прирiс руками до материних кiс, i за молодицю, прокляту родом, i про вбиту жiнку в бору. Мелашчин батько та мати побiгли в Семигори до Кайдаша. Вони довiдались, що Мелашка й справдi пропала десь у Києвi. Бiдна Балашиха голосила; Балаш i собi плакав; Кайдашиха ридала, бо почувала свою провину; Лаврiн стояв коло порога й собi плакав. Карпо з Мотрею, забувши про колотнечу з матiр'ю, i собi ввiйшли в хату i сумно дибились, пiдперши руками голови. В хатi неначе лежала на лавi мертва Мелашка, i вся рiдня зiйшлась на її похорон. - Боже мiй милостивий! - голосила Мелашчина мати. - Якби Мелашка вмерла дома, менi не було б так жалко; я б знала, що вона вмерла; я б її оплакала по-людськiй, а то, може, її тiло звiрi рознесли по лiсi. А все, свахо, через вас. Чи то раз Мелашка приходила до мене та заливалась слiзьми? Кайдашиха втерла сльози рукавом i терпiла не менше од Балашихи. Несподiване горе впало на неї, неначе камiнь з неба. Довго плакали та сумували Кайдашi й Балашi. Кайдашиха, Балашиха та Лаврiн постановили йти до Києва та шукать Мелашки. Балашиха вернулась на час у Бiєвцi, щоб тiльки забрать на дорогу одежу та харч, i вони втрьох зараз-таки того дня пiшли до Києва. Тим часом Мелашка служила в Києвi в проскурницi. Вона прожила перший тиждень тихо, спокiйно, як у бога за дверима. Робота в проскурницi була неважка пiсля важкої роботи в свекрухи. Харч була добра. Сама проскурниця була добра женщина, не лаяла, не гризла Мелашки з ранку до вечора, як гризла свекруха. Перший тиждень Мелашка одпочивала. Але другого тижня, пiсля провiд, Мелашка почала нудитися за Лаврiном. Вона виробляла проскури, а її думки лiтали в Семигорах коло милого. От їй здається, що вона стоїть з Лаврiном у садку пiд черешнею, розмовляє з ним, дивиться йому в очi. Лаврiн докоряє її за те, що вiн любив її, як свою душу, жалував її, як мати дитину, а вона покинула його. От вона примiчає в його очах сльози: сльози виступили з його синiх очей i полились по рум'яних щоках на траву... Мелашка одразу заплакала так, що сльози полились з її очей рiчкою на стiл. Вона ледве встигла перехопити їх рукавом. - Чого ти, Мелашко, плачеш? - спитала проскурниця. - Чи жаль тобi села, чи матерi, чи чоловiка? - Не жаль менi нi села, нi роду, жаль менi тiльки чоловiка. Мабуть, вiн за мною побивається, коли одразу так залило мою душу сльозами. - То вернись додому, коли тобi за ним жалко, - говорила проскурниця. - Не вернуся, матушко, менi здається, що треба вертатися в пекло, як тiльки я згадаю про свекра та свекруху. - Якби менi прикликать сюди Лаврiна, я б до смертi не вернулась в Семигори, - згодом сказала Мелашка. Вона посаджала в пiч проскури, вийшла в двiр i стала на воротях. Ворота виходили в цвинтар; через їх було видно високi стовпи церкви з широкими залiзними схiдцями. На схiдцях сидiли i стояли прочани. В церквi правили вечерню. Мелашка обвела очима прочан i вглядiла семиторських молодиць. Вона так зрадiла, що крикнула й хотiла побiгти до їх розпитать про Лаврiна, але схаменулась i оступилась за браму. Вона дивилась з-за брами на своїх людей i неначе побачила Лаврiна та рiдну матiр. Вечерня скiнчилась. Люди розiйшлись; пiшли з цвинтаря й семигорськi молодицi. Мелашка слiдкувала за ними, доки вони не зайшли за залiзнi гратки. Молодицi обернулись, вглядiли її, але вона так швидко одскочила за ворота, що молодицям здалось, нiби вони бачили мару, схожу на Мелашку. Надворi стало смеркатись. Мелашка вийшла на цвинтар, стала пiд липою й згорнула руки. Вона все думала за Лаврiна, як вiн сумує, як плаче за нею, а сльози лилися з її очей. На цвинтарi було тихо, як у хатi. Тополi й липи млiли в теплому повiтрi, а Мелашцi нiби снився семи-горський садок; вище од садка на горi семигорська церква, пiд церквою ставок; в садок виходить до неї на розмову Лаврiн, бере її за руку. - Боже мiй! Прийми мою душу до себе, - говорила бiдна молодиця, - лучше менi камiння носити, нiж таке горе терпiти. Полинула б я через бори, через степи та хоч би глянула свого милого. Грiх менi, що: я мучу його й себе! Над цвинтарем нiби висiла Андрiївська тора з гострим верхом, а на самому вершечку стримiла Андрiївська церква i нiби висiла на ясному темно-синьому небi, що блищало на заходi. Легкi хмарки сунулись по небi. Мелашка задивилась на гору, на церкву; їй здалось, що не хмарки летять в небi, а тонкi, з самих стовпiв, боковi банi на церквi заворушились, що сама церква почала коливатися на гострому версi гори. На неї напав страх. Вона глянула ще раз вгору, i їй здалось, що хрести на церквi трусяться й коливаються, що коливається вся гора, от-от впаде на неї. I вона прожогом побiгла з цвинтаря до хати. Проскурниця посадила Мелашку вечерять- вона й ложки не вмочила. Лягла вона спати, її сон не брав. А журба та туга давила її коло серця, як важка гора. Тiльки, що вона заснула, аж їй сниться, що вона йде з Лаврiном зеленим бiєвським гаєм, йде по пояс в травi та в квiтках, а далi вийшла на шлях i пiшла з ним мiж двома стiнами зеленого жита, прийшла до млина й сiла з ним над Россю на каменi, обняла його й приголубила. Коли гляне вона на Рось, аж Лаврiн пливе, потопає серед рiчки. Бистра вода несе його серединою. Лаврiн то поринає з головою, то виринає, виставляє руку й махає на неї. Вона хоче кинуться у воду, рятувать його, а її ноги приросли до каменя, нiби пустили вербове корiння. А вода клекоче, булькотить та все несе Лаврiна далi на гостре камiння, де вода реве та стогне, нiби весною. Мелашка хотiла закричати i тiльки нiби зашумiла листом. А за Россю в Семигорах десь дзвiн сумно дзвонить на гвалт, i тиха луна йде над водою, над шумом, понад дiбровою. Мелашка прокинулась. На дзвiницi дзвонили на утреню. Вона схопилась з постелi й перехрестилась. Надворi почало на свiт благословиться. "Боже мiй! Вiн за мною побивається! Я взяла на свою душу великий грiх", - думала Мелашка. Минув другий тиждень. Мелашка почала потроху привикати до нового мiсця: пекла проскури, ходила по церквах, по монастирях i вже сама добре не знала, чи вертаться чи не вертатись додому. Тим часом Мелащина мати з Лаврiном та Кайдаши-хою йшли до Києва, стрiчали дорогою силу прочан та все розпитували, чи не бачили вони молодої молодицi, що одбилась од гурту, чи не чули чого про таку молодицю мiж прочанами в Києвi? Вони вступили в великий бiр пiд Києвом i разом усi троє заплакали та все дивились по дорозi мiж сосни: їм здавалось, що Мелашка лежить десь у бору вбита. Бiр жалiбно гув на тихому вiтрi, неначе бджоли в здоровiй пасiцi, i тiльки їм жалю завдавав. Прийшли вони в Київ, зайшли в Лавру. Коло Лаври сновигала велика сила людей з усяких країв. Вони втрьох ходили, розпитували, чи не чув хто, чи не бачив молодої чорнявої молодицi, чи не шукала, чи не питала вона про своїх людей. Прочани розказували, що недавно одна молодиця одбилася од своїх людей i шукала їх на печерах, але та молодиця була русява й немолода. Лаврiн з матiр'ю та з тещею зайшов у новий Iонiївський монастир. Мiж богомольцями походжав старий iгумен в шовковiй чорнiй рясi, розпитав їх, чого вони шукають, i почав уговорювати Лаврiна, щоб вiн зостався в тому монастирi на роботу на год або на два за спасiння душi, доки не знайде в Києвi своєї жiнки. Чернець лякав його тим, що господь покарав його за якийсь грiх, як не свiй, то батькiв або материн. Лаврiн трохи вже не зостався, але йому дуже хотiлося знайти Мелашку! Всi вони троє пiшли шукати тiєї церкви на Подолi, що стояла пiд самою Андрiївською горою, але таких церков було доволi. Вони ходили, розпитували в людей i зайшли на той цвинтар, де жила Мелашка. Пiд стовпами коло церкви Лаврiн сiв з матiр'ю на схiдцях. Проскурниця сидiла на самому нижньому схiдцi й продавала проскури. В той час Мелашка вибiгла з пекарнi й хотiла побiгти до проскурницi за щось спитать. Вона виглянула в ворота й почала роздивляться на прочан. Обвела вона очима по схiдцях раз i нiкого знайомого не побачила. Народ сновигав коло церковних дверей, як бджоли коло вулика. Коли вона зирк! - коло самої проскурницi сидить молодий чоловiк, зовсiм такий, як Лаврiн. Вiн сидiв до неї боком. Мелашка впiзнала Лаврiнову русяву кучеряву голову, рiвний лоб, рiвний тонкий нiс. Але чого вiн став такий блiдий, такий смутний? "Чи Лаврiн, чи нi? - думала Мелашка. - Де ж дiвся з лиця його рум'янець? Чого вiн став такий блiдий, як смерть, та нужденний, неначе слабий?" Вечiрнє сонце свiтило на високi бiлi стовпи, на людей, що вештались у промiннi, неначе мухи сновигали й грали проти сонця. Промiнь упав на Лаврiнове лице. - Це вiн! - сказала сама до себе Мелашка i вхопилась за серце. В неї заморочилась голова; вона крикнула i трохи не впала на мiсцi. - Адже ж ото моя мати! - зашепотiла Мелашка, вглядiвши свою матiр коло товстого бiлого стовпа. - А ондечки й моя свекруха... На Мелашку неначе хто линув водою з льодом. Вона одхилилась за ворота й одну хвилину не знала, чи бiгти до їх, чи тiкать в пекарню. Але Лаврi обернувся до неї лицем. Мелашка глянула на його яснi очi, заридала, як мала дитина, i, як стояла в однiй сорочцi, так протовпом i кинулась мiж люди просто до Лаврiна. Лаврiн углядiв її й тiльки подивився на неї смутними докiрливими очима. Вона прибiгла до його й заголосила на весь цвинтар. Мати й свекруха вглядiли Мелашку й кинулись до неї з плачем. Народ обступив їх навкруги. - Ой боже мiй? Нащо ти, дочко, нас мучила! - перша почала говорити Мелашчина мати. - Ти знаєш, якого ти жалю нам завдала? - Ми думали, що тебе вже й на свiтi нема, - говорив Лаврiн, - ми тебе оплакали як помершу. Мелашка стояла та тiльки хлипала, як хлипають малi дiти. Вона й слова не могла промовить. I сльози, i кривда, i радiсть так здавили в грудях, що вона ледве зводила дух. - Де ж ти, дочко, тут пробуваєш? - спитала Мелашку свекруха, плачучи. - Отут служу в добрих людей, стала в матушки за наймичку, - насилу промовила Мелашка, показуючи рукою на проскурницю. - Це, Мелашко, мабуть, за тобою прийшли родичi? - спитала проскурниця. - Шкода менi тебе! В мене ще не було такої доброї та робочої наймички, як ти. - Ми, матушко, вiзьмемо з собою Мелашку, - обiзвалась мати. - Господи, як вона вимучила нас, доки ми її знайшли. Слава тобi, господи, що таки знайшли. Народ ворушився, гомонiв, розпитував. Цiкавi молодицi обступили Мелашку, її матiр та свекруху. Проскурниця покликала Мелашчину рiдню до себе в хату. - Вертайся, дочко, додому; тобi нiхто й лихого слова не скаже, - викручувалась свекруха ласкавими словами. - Та вже ж вернусь, нiде не дiнусь. Якби ви не знайшли мене, то я, мабуть, сама вже не вернулась би. Другого дня Мелашка з рiднею вийшли з Києва. Всi йшли бором смутнi та невеселi. А бiр гув, як море в негоду, од найтихiшого вiтру та наводив сум на сумнi й без того душi. Мелашка прийшла додому, i свекруха справдила своє слово; од того часу вона знов облила Мелашку солодким медом, а полин неначе сховала десь у комору для Мотрi. Кайдашиха боялась, щоб Мелашка знов не чкурнула на Бассарабiю або й за границю. Сльози та несподiвана тривога помирили сiм'ю, неначе всiх помиряюча смерть. Вернувшись додому, Кайдашиха поїхала в Богуслав на ярмарок, набрала Мелашцi на спiдницю й на хвартух, купила здорову гарну хустку й новий жовтий з червоними квiтками очiпок. Через два тижнi Мелашка обродинилась: вона мала сина. VII _ У Кайдашевiй хатi стала мирнота: свекруха помирилась з невiсткою. Зате на дворi, мiж двома господарями, старим та молодим, почався нелад. Лаврiн вже вважав себе за господаря. Вiй був менший син у батька, i все батькiвське добро, по українському звичаю, припадало меншому синовi. Лаврiн знав, що батькова хата, батьковi воли й вози, все батькiвське добро - все те його добро. Вiн перестав слухати батька, а батьковi хотiлось порядкувать в господарствi. Кайдаш постарiвся i став ще частiше заглядать в корчму, запиваючи давнє панщанне горе. Всi грошi, що вiн заробляв у пана та в людей на возах, на плугах та боронах, старий Кайдаш пропивав у шинку. Вiн не давав Лаврiновi грошей до рук, i Лаврiновi стало важко покорятись дражливому та лайливому батьковi. У петрiвку починалась косовиця та гребовиця, а тим часом достиг i раннiй ячмiнь-рихоль. Старий Кайдаш загадав звечора Кайдашисi та Мелашцi гребти сiно, а Лаврiновi косити ячмiнь. Другого дня Мелашка взяла на руки дитину, причепила на спинi колиску й триноги для колиски; Кайдашиха забрала граблi, тикву з водою, i вони вирядились у поле. Старий Кайдаш порався в повiтцi коло свого майстерства. Коли дивиться вiн, серед двору Лаврiн запрягає воли, а коса лежить на призьбi. - Чом це ти, Лаврiн, i досi не йдеш у поле? Чи ти не бачиш, що сонце вже от-от поверне на полудень? - спитав Кайдаш. - Та нащо ж ти оце запрягаєш воли? - Поїду до млина. Казала мати, що нема борошна, - обiзвався Лаврiн, завертаючи воли до воза. - А я ж тобi велiв iти косити ячмiнь? - Постоїть до завтра, не де дiнеться, не втече. - Ти ж знаєш, що ячмiнь зовсiм стиглий: зараз висиплеться. - Ячмiнь ще не зовсiм стиглий, ще два або три днi постоїть, - обiзвався Лаврiн. - Гей, перiстий! Ший ставай! - крикнув вiн на вола. - Iди в поле косити, кажу тобi! Як треба буде до млина, то я сам поїду. - I я дорогу знайду. Iдiть, тату, в повiтку та майструйте коло воза. Син не слухав батька. Старий Кайдаш плюнув i пiшов у повiтку, а Лаврiн почав запрягать воли. "Заженуть мене синки швидко на пiч", - думав старий Кайдаш, майструючи в повiтцi. Другого дня Лаврiн узяв косу i пiшов з Мелашкою та з матiр'ю до ячменю. Батько мовчав та тiльки поглядав на Лаврiна. - Чи це йдеш на поле, не питаючись мене? - спитав Лаврiна батько. - А хiба ж Карпо вас питається, як iде на поле? А чим же я гiрший од Карпа? - обiзвався Лаврiн, кинувши косу й перевесла на плечi. - А як прийдеться платить подушне та за землю, то й тодi мене не спитаєшся? - спитав Кайдаш. - Ви берете грошi в свої руки, то ви й платiть. Давайте менi грошi до рук, то й я буду платить, - сказав Лаврiн. - Може, ти хочеш, щоб я й тобi видiлив твою частку поля, як Карповi? - Нащо? Ваша частка - i моя частка; ви сьогоднi господар, а я завтра, - сказав Лаврiн. - Добре поважаєш старого батька! Покарає тебе господь за мене, а як не тебе, то твоїх дiтей, - сказав батько. - Не питай старого, а питай бувалого, - сказав Лаврiн. - Карали ви Мотрю, карали вже й Мелашку i без господа; буде з нас тiєї кари. З того часу Лаврiн загарбав хазяйство в свої руки. Батько мусив мовчати i рiдко коли вмикувався в хазяйство. Вiн бiльше майстрував, заробляв грошi, постiв усi п'ятницi та з горя, сливе, щодня вертався ввечерi додому з шинку п'яний. Його голова стала сива, аж бiла, тiльки брови чорнiли на широкому блiдому лицi та темнi очi блищали, неначе в ямках, глибоко позападавши пiд бровами. Раз у спасiвку старий Кайдаш пiшов в суботу на вечерню. Сонце стояло над лiсом. Церква була порожня. В бабинцi стояла одним одна баба. Кайдаш став навколiшки i бив поклони. Дяк спiвав жалiбну церковну пiсню. Коли це чує Кайдаш, щось потягує тоненьким голосом за дяком. Голос лився, як срiбло, десь зверху. Вiн пiдвiв очi й глянув на iконостас. Зверху на iконостасi стояв чималий золотий хрест з терновим вiнком на перехрестi, а по боках коло хреста стояли навколiшки два позолоченi янголи. Кайдаш глянув на янголiв, вони розтулювали роти i спiвали разом з дяком тоненькими голосами. Кайдаш стривожився й одвiв очi. Глянув вiн на намiснi образи, i вони спiвають, а ра