Микола Олiйник. Леся ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ КНИГА ПЕРША Матерi моїй, Харитинi Василiвнi, присвячую ЧАСТИНА ПЕРША На шлях я вийшла ранньою весною. Леся Українка Лiси й лiси... Скiльки їх! Нi поглядом не осягнути, нi перейти. Стоять похмурi, розвiсивши свої зеленi шати, i гомонять... Про вiщо? Хто знає. Кажуть, отим товстелезним дубам, що могутньо вп'ялися в землю i верхiв'ями сягають хмар, сотнi лiт. То-то звiдали на своїм вiку! Мабуть, пам'ятнi їм i Хмельницький, i Кармалюк. От зрозумiти б їхню мову! А що, як вилiзти на дуба i причаїтися? Певно, можна чимало побачити. Дiвчинка вiдкладає набiк вiночок, який плела, сидячи бiля воза, встає i, переконавшись, що поблизу нiкого нема, бiжить до старого гiллястого дуба, що, мов сторожа, стоїть на узлiссi. Вилiзти на нього їй нiчого не варто. В цьому вона позмагається з будь-яким хлопчаком, їй тiльки б за що вчепитися. Обiйшовши навколо стовбура, в кiлька разiв товщого за неї, дiвчинка хапається тоненькими рученятами за сучок, пiдтягується i за хвилину вже сидить на товстiй гiлляцi. Як тут чудово! Прохолодно, пахне молодим дубовим листям, а головне - видно всю галявину. Та що там галявину! Тепер можна оглянути все довкола. Досить тiльки залiзти вище... I як вона ранiше не догадалася? Ото дорога, а там виблискує на сонцi рiчка - спокiйна i принадна Случ. Лiсами та лугами вона бiжить через усе Полiсся... А що там мрiє ген-ген за лiсом? Невже мiсто? Церкви, якась iще вежа... Та це ж вiн, рiдний Звягель! Бiленькi будиночки на околицях, садки... Навряд чи хто з друзiв дивився отак на мiсто. Де там! Навiть Михайлик, старший за неї на пiвтора року, i то побоявся б лiзти так високо. Добре, що й нема його, а то заважав би тiльки. Одначе хтось нiби гукає. Так i є. Це вiн, Михайлик, повернувся до воза, не знайшов її i вже гукає. Шби вона маленька, чи що? От не обiзветься - i все, нехай побiгає. - Лосю! Де ти?.. Лосю! - лунає лiсом. Зверху вiн здається зовсiм маленьким i смiшним у своїй безпорадностi. Метушиться, заглядає скрiзь. Може, обiзватися? Нi, хай ще трохи. Вона краще послухає, як луна розносить голос. - Лосю-у! - кричить Михайлик, а звiдусiль долинає: "Осьу-у". I що воно за диво? Цiкаво: її голос теж лунатиме? - Ку-ку, - стиха вiдгукується дiвчинка i прислухається. Нi, нiчого не чути. Мабуть, треба сильнiше. Набравши повнi груди повiтря, вона знову - дужче - обзивається: - Ку-ку! - I, почувши у вiдповiдь милозвучне коротке "у-ку", повторює знову й знову. Але що це? Михайлик уже пiд дубом, стоїть, задерши голову. Як йому вдалося вiдшукати її? Мабуть, не варто було обзиватися. - Злiзай швидше, зозулько, - наказує Михайлик. Нiчого не вдiєш, доведеться пiдкоритися, адже вiн - старший. Поволi, знехотя дiвчинка спускається вниз. Кiски в неї розпатланi. - Як там гарно... Видно далеко-далеко, - виправдовується. - А якби впала? Ходiмо! - Взявшись за руки, обоє поспiшають до воза. Кароль уже запрягає. На возi повно запашної лiсової трави, якої вiн накосив для коней. Леся обережно, щоб не пом'ялися, складає квiти, вiночок надiває на голову. - Гарно менi? Михайлик не чує, порається бiля коней, вдаючи з себе дорослого. - Наче мавка, - хвалить Кароль i грубою рукою поправляє Лесi вiнок. - Отако. Дома й не пiзнають. Скажу: пiймав у лiсi. Хороший вiн, Кароль, спокiйний, лагiдний. Завжди знайде щось цiкаве для неї. То квiтку якусь, то пташеня. А позаторiк цуценя принiс. Маленьке, ледве на ногах трималося. Мама спочатку сердилася, хотiла викинути. Потiм згодилася. А який з нього пес вирiс! Усi сусiди тепер заздрять. Мама й iм'я йому дала - Джальма. - Ну, поїхали, бо вечорiє, - каже Кароль. Вiн вмощує малих у задку, а сам поки що йде, тримаючи вiжки, покрикує на коней, що норовлять на ходу скубнути трави. Воза пiдкидає на старих пнях, вiн перехиляється з боку на бiк, нiби човен на хвилях. Ось i дорога. Кароль теж сiдає, звiсивши ноги за полудрабок, хльоскає вiжками. Слiдом в'ється срiбляста курява. Як пiд'їжджали до мiста, Леся шепнула братиковi: - Ти ж не кажи мамi, що я була на деревi. Михайлик киває головою. У центрi мiста, за невисоким парканчиком, стоїть просторий одноповерховий будинок. В однiй його половинi живуть господарi, iншу - три невеликi кiмнати i кухню - займає голова повiтового з'їзду мирових посередникiв Петро Антонович Косач. Рокiв десять тому Петро Антонович закiнчив юридичний факультет Київського унiверситету, куди його було переведено з Петербурга за вiльнодумство, одружився i зайняв цю посаду. Через кiлька рокiв їхня сiм'я збiльшилась: спочатку народився Михайлик, потiм Леся, яку всi чомусь звуть Лосею, а торiк навеснi - Лiля, Оленька... Дружина, Ольга Петрiвна, виявилася старанною господинею, i невдовзi їхня скромна квартира стала вiдома своїм затишком, гостиннiстю; частенько бували тут давнi друзi Петра Антоновича - Старицький, Лисенко, Драгоманов. Вони приїздили поодинцi, а то й гуртом, часом навiть iз сiм'ями, i тодi не було кiнця-краю веселощам, розповiдям, спогадам. Служба обтяжувала Петра Антоновича, вимагала частих виїздiв. То в Київ викличуть до генерал-губернатора, то селяни поскаржаться на пана, i треба побувати на мiсцi. А скiльки тих скарг! Там помiщик заборонив пасти худобу, там побив когось чи скривдив нi за що нi про що... Воля. Всi чекали її, покладали надiї. А воно як було, так i лишилося. Що селянин без землi? Знов мусить iти до того ж пана, працювати вiд зорi до зорi, аби заробити на прожиття. Нема правди, немає... Хоч як захищай цих бiднякiв - та що з того? Тiльки ворогiв собi наживеш. Уже не раз натякали про це в канцелярiї генерал-губернатора. От i сьогоднi. Спецiальним листом його попереджували, що чиновник його величностi повинен завжди пам`ятати про iнтереси iмперiї i не захоплюватись гуманiзмом при виконаннi службових обов'язкiв вiн зайвий. Це значить - крiзь пальцi дивитися на страждання простих людей, замовчувати свавiлля i навiть захищати його. "Давно вже не було грози, яка б освiжила сп'янiлi голови. Вважай, вiд самої Хмельниччини. А бракує її, ой як бракує", - думає Петро Антонович i звертається до дружини, що саме заколисує дитину: - Олю, де це нашi малi? - В лiс поїхали, я пустила. Нехай прогуляються. Кароль обiцяв хутко повернутися, та чомусь нема. - Вона пiдiйшла, поцiлувала чоловiка i жартома розкуйовдила йому волосся. - А ти старiєш, Петре, сивий уже... - Ти думала - молодiтиму? Скоро й лисiти почну вiд цiєї служби. - Знову щось негаразд? - Та от не зрозумiю, хто на мене доноси строчить. - Вiн пройшовся по кiмнатi, широкоплечий, ставний, i зупинився перед дружиною, - Кожна дрiбниця, кожен мiй крок вiдомi в Києвi. - Хiба мало в тебе недругiв серед мiсцевих дворян? А все через твою вiдвертiсть, Петре. У дворi, зустрiчаючи пiдводу, радiсно заскавучала Джальма. Петро Антонович вийшов i незабаром повернувся з дiтьми, тримаючи обiруч великий букет. - Мамочко, - першою кинулася до матерi Леся, - поглянь, який я собi вiночок сплела. Кароль каже, що я схожа в ньому на мавку. Правда, мамочко? - Правда, доню. Тобi дуже личить. Тiльки не галасуйте - сестричку збудите. Михайлик хвалився, що допомагав згрiбати траву, навiть запрягав конi. - То ти вже справжнiй господар, - похвалив його батько. Квiти поставили в глечиках на столi i на вiкнах. Пiсля вечерi сiм'я зiбралася в батьковому кабiнетi. Це була невелика, зi смаком опоряджена кiмната - улюблене мiсце дiтей i дорослих. На стiнi, у вишитих Ольгою Петрiвною рушниках, висiв чималий портрет Шевченка з пишними вусами, в пальтi i чорнiй смушевiй шапцi, а далi - фото господарiв, рiдних i знайомих та самої Ольги Петрiвни - в довгому бiлому платтi, з трояндою на грудях. Посерединi кiмнати, застеленої вузенькими дорiжками та килимами, стояв на тоненьких фiгурних нiжках круглий стiл, кiлька м'яких крiсел, а пiд бiлою кахляною грубою - канапа. Зi стелi звисала велика порцелянова лампа, подарована молодим у день їхнього весiлля. Чимало мiсця займали книжки. В просторiй, пiд горiх оздобленiй шафi стояли найцiннiшi видання iноземних, українських та росiйських письменникiв. Петро Антонович, хоч сам нiколи й не займався письменством, любив лiтературу з дитинства. В Чернiгiвськiй гiмназiї його учителем словесностi був Леонiд Iванович Глiбов, байки якого Косач знав майже всi напам'ять. Вiн взагалi легко запам'ятовував вiршi, часто декламував Пушкiна, а надто "Руслана й Людмилу". Особливо захоплював Петра Антоновича Щедрiн. Вiн мiг годинами читати дiтям казки та пояснювати щедрiнськi алегорiї. Ольга Петрiвна, яка ще в пансiонi почала складати вiршi, найбiльше любила Шевченка. Вона й дiтей учила грамоти по "Кобзарю", багато знала й розповiдала їм про Тараса Григоровича. Бувало, вiзьме малих на руки, всi троє посхиляються над столом i починають: "Са-до-о-ок ви-шне-ви-и-ий ко-о-ло-о ха-а-ати... хру-у-щi над ви-и-шня-а-ми гу-у-дуть..." Дуже смiшила Михайлика й Лесю пригода з Енеєм. Ну й кумедний же вiн, цей "хлопець хоч куди козак"! Читання "Енеїди" зайняло щось iз тиждень, i весь цей час малi - що б не робили - згадували найцiкавiшi мiсця поеми. Ото гуляють собi, бавляться, а потiм Михайлик чи Леся бiжать i питають: "Мамочко, а чого то про Меркурiя в тiй книжцi пишеться: "Прискочив, мов котище мурий"? Адже вiн бог?" I Ольга Петрiвна терпеливо пояснює. Чи не найбiльшою родинною подiєю були лiтературнi вечори. Леся навчилася грамоти дуже рано, в чотири роки, i теж захопилася лiтературою. Найпершим самостiйно нею прочитаним твором була подарована матiр'ю книга "Про земнi сили", з якої дiвчинка дiзналася про величезнi багатства Землi та її походження. Потiм - "Український орнамент", "Кобзар", поезiї Мi-цкевича, казки Андерсена й Шпiльгагена. Казки Ольга Петрiвна перекладала для дiтей сама, бо українською мовою їх не видавали. Домашнi лiтературнi читання починала Леся якимсь уривочком чи вiршем. Ольга Петрiвна декламувала свої поезiї - найбiльш про природу та красу рiдного краю, про могутнiй Днiпро, що несе свої води через усю Україну. Сьогоднi докiнчували "Тараса Бульбу". Петро Антонович за звичкою прилiг на канапi, посадовивши малих поруч, а невисока на зрiст Ольга Петрiвна майже сховалася в глибокому м'якому крiслi. Читала вона спокiйно, повагом. В дитячiй уявi поставали картини звитяжних подвигiв. Як дiйшли до того мiсця, де вороги глумляться над беззбройним Остапом, у Лесi виступили на очах сльози, їх, можливо, нiхто й не помiтив би, та дiвчинка, мабуть ненароком, схлипнула. - Що тобi, доню? - занепокоївся батько. - Нiчого... Я бiльше не буду... - Витерла кулачком вiї. - Але чому... хiба його не можна було врятувати? - От тобi й маєш! - розвела руками мати. - Хiба можна так, Лесю? Це ж книжка... - А в книжках хiба неправду пишуть? Ти сама казала, що "Кобзар" - то свята правда. Ольгу Петрiвну обеззброїло таке питання. - Авжеж, Лесю, - втрутився батько. - Книжкам треба вiрити. Та, бачиш, Остап i смертю своєю послужив вiтчизнi. Загинув, а таємницi не видав... Плакати все ж таки не годиться. Читання закiнчили. Петро Антонович почав оповiдати свої мисливськi пригоди, i Леся повеселiшала. Мати показала їй новий узор, обiцяла дiстати заполочi, щоб його вишити. На нiч Ольга Петрiвна провiтрювала спальню, i Леся, лежачи пiд ковдрою, чула, як у садку сонно зiтхав мiж гiллям вiтер i десь далеко, мабуть на околицi мiста, спiвала молодь. Якось Ольга Петрiвна пообiцяла дiтям на Купала повезти їх до знайомих, що жили в сусiдньому селi Жаборицi. Напередоднi свята Леся нагадала матерi про її обiцянку. Виїхали наступного дня опiвднi i незабаром були на мiсцi. Село чимале. Бiля дворiв попiдмiтано, хати побiленi, а призьби пiдведенi червоною глиною. Святковiсть псував хiба що похмурий вигляд напiвзогнилих хатинок, що траплялися то по один, то по другий бiк широкої пiщаної вулицi. Садиба знайомих мiстилася на протилежнiй околицi. Невеличкий дворик, хата з квiтниками пiд вiкнами, садок. Поки Ольга Петрiвна привiталася, роздала гостинцi та погодувала Лiлю, почало вечорiти. - Мамочко, ходiмо, а то ще спiзнимося на Купало, - шепотiла на вухо матерi Леся. Вона вже встигла познайомитися з дiтворою i рвалася на вулицю. - Ольго Петрiвно, та вiдпустiть їх, нехай iдуть собi гуртом, - порадили господарi. Дiти нiби чекали цього. Не встигла мати вимовити й слова, як вони вже були за порогом, у дворi, де їх нетерпляче ждала малеча. За селом, на пагорбi, чималий вигiн. Тут завжди святкували Купала. Мiсце безпечне, поблизу нiяких будiвель. До того ж i рiчка близенько. Дiтвора прибiгла саме тодi, як дiвчата почали вбирати невисоку гiллясту берiзку, вкопану серед вигону. Однi в'язали в пучечки принесенi з собою квiти, плели вiнки, iншi розвiшували все те на деревце. Хлопцiв ще не було, але про них застережливо вже спiвали: Ой на Купала вогонь горить, А нашим хлопцям живiт болить. Ой нехай болить, нехай знають, Нехай Купала не займають. Коси в дiвчат заплетенi, кожна у вiночку, а сорочки з тонкого полотна так уже вибiленi та вишитi рiзними узорами, що не надивишся. Були мiж ними й бiднiшi. У тих - сiренькi спiднички, скупо вишитi сорочки з десятки, на ногах - постоли. Кому свято, кому досада. Сидять гурточком, як сироти, тихо-журливо скаржаться на свою доленьку: Не куй, зозуле, на лiщинi, Ще й накуєшся на калинi; Не плач, Марисю, у матiнки, Ще й наплачешся у свекрухи, Через пороги ступаючи, Чужi звичаї переймаючи. - Ну й завели, дiвчатонька, - обзивається повновида вродлива дiвчина. - Цур їм, злидням тим! Давайте iншої, веселiшої. Ой на Купала-Купалочка Не виспалася Наталочка, Погнала бички дрiмаючи, На кiлки нiжки збиваючи, - почала вона. Леся уважно слухала, стежила допитливими оченятами за кожним рухом тих, що вбирали берiзку. Хтось принiс рiзнокольоровi стрiчки, свiчечки - i їх теж прикрiпили на гiлочках. Невдовзi ватагою прибули хлопцi. Вони принесли трiски, хмизу для купальського вогнища. Незважаючи на протести дiвчат, один козуб одразу ж пiдпалили, встромивши посеред нього тичку, щоб вогонь пiднiмався вище. Вогнище затрiщало, вгору метнулися iскри. А парубки тим часом закурили. Декотрi поривалися до Купала, та марно. На берiзцi вже палали свiчечки, а дiвчата, побравшись за руки, водили бiля неї таночок, насмiхаючись iз хлопцiв: Ой на горi пiд буйним вiтром Не чули хлопцi зозулi лiтом. А як почули, полякались, В глуху кропиву поховались. Парубки спочатку мовчали, а потiм, видно, терпець їм увiрвався, бо раптом посхоплювалися, вихопили з вогню по вiхтю i кинулись розганяти дiвчат. Тi закричали, розбiглися, та коли нападники вiдiйшли, знову повернулися - i своєї. Тодi й хлопцi хором вiдповiли: Наша дiвка по знаку - Несе чорта у глеку; Як чорт стрепенеться, То й глек розiб'ється... Лесю теж узяли в коло, надiли на неї вiнок. Ну, а Михайлик - той в iншому гуртi, серед парубкiв. Там уже стрибають через вогнище, змагаються, хто сягне вище i далi. "Хоч би в вогонь не потрапив", - турбується Леся про братика. Та скоро про все забуває. Де там, хiба до цього! Ой нашi хлопцi стрiльцi, стрiльцi, Забили жабу в корчi, в корчi, - знову спiвають дiвчата. Хлопцi вдають, що не чують, а дiвчата не вгавають: Ой Iван каже: "Ряба жаба!" А Степан каже: "Моя баба!" Андрiй каже: "Перерiжмо!" Терешко каже: "Цiлу з'їжмо!" - Нумо, друзi, - лунає серед парубкiв, - покажемо їм: жаба то чи баба! - I вони хапають дiвчат в обiйми, намагаються поцiлувати. Вереск, голосна незлобна лайка. А недалеко, тут же таки на вигонi" другий купальський стан. Там зiбралася дiтвора. Маленьке вогнище з сухого бур'яну, встромлена в землю чимала вербова гiлляка, щедро обвiшана квiтами, помiж якими блимають куценькi, з мiзинець завбiльшки, свiчечки, злiпленi з потай узятого в запiчку воску. Галасу й тут не менше. А коли вiн стихає, чутно рiзноголосе: Ой купався Iван Та й у воду упав. Охо-хо-хо-хо! Та й у воду упав. Лесi цiкаво побувати скрiзь: вона вперше на такому гучному святi. Хочеться все побачити, збагнути. Ось пiдходять кiлька молодиць у червоних хустках з торочками, дiдусь у брилi i латанiй-перелатанiй свитцi. - А що воно таке - Купала? - звертається Леся до брата, вибiгши з кола. Вона передбачає, що Михайлик не вiдповiсть, але її питання почує дiд. А вiн напевно знає. I справдi, той повертається до неї, приглядається вицвiлими очима, пояснює: - Вельми давнє це свято, онучко. Хочеш послухати? Сядьмо отутечки. - Вiн поволi сiдає, спираючись на ковiньку, випростує ноги. - Горе старому, уже й сiсти важко, - скаржиться. Пiдходить iще дiтвора. - Так ото, - веде дiд, - жили колись люди i велику бiду терпiли од нечистої сили: то вона, клята, сонце заступить, то чуму напустить або товар геть-чисто потравить. Довго терпiли. А тодi обрали з-помiж себе найхоробрi-шого, дали йому меча двосiчного, i пiшов той смiливець болотами глибокими та лiсами темними. Ходив день, ходив мiсяць, а таки вистежив тую погань i поборов її. Сталося це вночi, а на ранок, дiтки, заграло сонечко, все земне звеселилося... Змовк дiдусь, дивиться на веселощi i смiється безгучно. - Дiдуню, що ж потiм? - допитується Леся. - Ач, яка цiкава, - гладить її по голiвцi. - Ти ж чия будеш? Нетутешня, бачу. - Нi, з мiста ми. Косачевi, може, чули, - обзивається Михайлик. - То вас тут аж двоє! - дивується полiщук. - Косачевi, кажеш? Як не знати! Радiсть бентежить Лесине серце: оцей дiдусь знає їхнього тата. От коли б вiн зайшов до них - хiба ж стiльки розказав би всякої всячини. - Iм'я тому чоловiковi Iван, - пояснює далi старий. - Як повернувся вiн, то найперше омив своє тiло. А з ним i весь люд праведний викупався... З того часу й називається цей день Iвана Купала. В купальську нiч, щоб ви те знали, всяке зiлля багате цiлющою силою i чарами. I найбiльше - квiтка папоротi. Розцвiтає вона опiвночi, i, хто зiрве її, той усi скарби одержить, що в землi лежать схованi, дерева й звiрi йому пiдкоряться, бо вiн розумiтиме їхню мову, як оце ми одне одного... Лесi аж дух захопило. Невже це можливо? Чому ж нiхто не зiрве чарiвної квiтки, не дiстане всi тi багатства i не вiддасть їх людям? Не було б жебракiв стiльки. А замiсть стареньких хатинок люди побудували б новi... I на свято всi одяглися б однаково гарно, а то однi - в чобiтках та черевичках гарненьких, в дукачах та намистi, а iншi - в невiдь-чому ходять... - Дiду, дiдусю, - забувши про все, звертається Леся, - а чи можна дiстати оту квiтку? - Можна, дитинко, можна, - сумно хитає головою оповiдач, - та нiхто, бач, не дiстав досi. Сторожа над нею вельми вже грiзна... Як тiльки настане пiвнiч, коло папоротi таке зчиняється, що волосся дибом стає. Вiтри буйнi вiють, казна-звiдкiля набiгають татари й стрiляють, дерево на дерево падає, гора на гору вернеться, летять огненнiї змiї... А потому скаче страшний вершник. "Тiкай, бо стопчу!" - кричить грiзно, i тодi вже нема сили всидiти там нiякому смiливцю... ...А молодь гуляє! Купало не на жарт розiйшовся. Парубки в личаках, а таке витiвають, що земля стугонить. Стрибають через вогонь i просто, i перекидьки. Яких тiльки викрутасiв не роблять! Дiвчатам аж за-здрiсно. Декотрi й собi плигають, щоправда, скраєчку, й одразу тiкають до свого гурту пiд хлопчачий регiт: Була на Купала, Посмалила гали, Сором, дiвко, сором... Очi розбiгаються... Кiлька парубкiв рвуться до Купала. Чуби розпатланi, груди розхристанi, аж сорочки змокрiли вiд поту. Одному все ж таки вдалося прорвати коло, але десятки кулакiв замолотили по його спинi. - Хлопцi, сюди! Скорiше! - заволав вiн. Товаришi кинулись на помiч. Усе змiшалося. Вереск, смiх... Врештi Купало похитнулося, проте не впало. Його пiдхопили дужi парубоцькi руки i, поки iншi стримували натиск дiвчат, винесли з натовпу. I як тiльки це сталося, боротьба припинилась, гамiр почав стихати. Дiвчата поправляли намисто, вiночки, хлопцi зачiсувалися дiвчачими гребiнцями - дружба знову запанувала мiж ними. На вогнище нiхто бiльше не звертав уваги. Не пiдкидали туди нiчого i гасити не гасили - повинно само дотлiти. Незабаром рушили до села. Попереду Купало, його хлопцi несли по черзi. Леся i Михайлик узялися за руки й так iшли всю дорогу, то забiгаючи наперед, коли там щось траплялося, то вiдстаючи. Обоє були враженi баченим. Михайлик смiявся, щораз пригадуючи, як хлопцi брали берiзку. А Лесi все ще бринiли високими дiвочими голосами пiснi, зринали в пам'ятi до ладу сказанi кимсь фраза, слiвця i ота дiдова розповiдь про квiтку, що може принести людям щастя, бентежили дитяче серце. Бiля крайнiх хат зупинилися, i дiвчата знов заспi вали: Жебися нам Житечко родило: Всподi коренисте, Всерединi соломисто, На вершечку колосистої З дворiв виходили господарi. - Спасибi вам, купалочки! - дякували. - Дай бо' щастячка... на вiк довгий! Звечорiло. Малих почали вiдправляти додому, проте до Лесi й Михайлика, мабуть, як до чужих, нiкому не було дiла, i вони вiльно могли спостерiгати далi. Ось хлопцi знову взяли берiзку i понесли до рiчки. - Топити понесли, топити! - Невiд ь-звiдки виринула дiтвора, що було поховалася за тинами. Хлопцi майже бiгли. Свiчки на берiзцi погасли, вiночки пом'ялися, та нiхто того не жалiв. Нiби й не було тiєї "жорстокої" боротьби на вигонi. Бiля води той, що з Купалом, на хвилинку затримався, але, боячись, щоб не одняли деревце iншi, раптом кинув його на середину рiчки. Ой купався Iван Та й у воду упав. Охо-хо-хо-хо! - затужили дiвчата. А берiзка закрутилася, пiдхоплена потоком, потонула i знов з'явилася на поверхнi, махнула, мов на прощання, зеленими вiтами. Дiвчата почали гадати. Кожна пускала на воду по два вiночки - один для себе, а другий - загаданий на котрогось хлопця, - i гуртом пильнували: коли вiночки зiйдуться докупи - значить, бути дiвчинi в парi з своїм коханим... Однi смiялися, iншi, кому гадання не вiщувало щасливого замiжжя, засмученi верталися додому: Кладу кладочку вербову: Час вам, дiвчата, додому! А ти, Варуню, зостанься, З своїм Iваном звiнчайся, - спiвали хлопцi, чекаючи, поки дiвчата кiнчать гадання. А тi розсипалися вздовж берега i так захопилися, що навiть до соловейка їм байдуже. - Ходiмо вже, Лесю. - Нi, нi... побудьмо трошки. Тут близенько, - просить Леся. Кiлька днiв пiсля того дiти жили пiд враженням Купала. На Лесине прохання Кароль привiз iз лiсу кучеряву берiзку, i дiвчинка убрала її незгiрше тої, що бачила в Жаборицях. З комори були витягнутi старi ляльки, i Леся разом з сусiдськими дiвчатками бавилася коло деревця, наспiвуючи тоненьким голосочком купальських пiсень, що так припали їй до серця. Якось увечерi, записуючи тi пiснi в зошит, задумалась: "Звiдки ж вони беруться, пiснi?" I, не знаходячи вiдповiдi, спитала у матерi. - Як то звiдки? Люди складають, - вiдповiла мати. - Люди? А я теж хочу скласти. - Виростеш, то, може, й складеш. - Ш, я хочу тепер. Ось послухай, мамусю, я вже й початок маю. - I, гордо пiдвiвши ясночолу голiвку, виразно прочитала: Гей, козаче, - тумо, Горда наша думо, Не йме тобi вiри Мов серце... - Гарно, гарно, мов справжня пiсня, - похвалила Ольга Петрiвна. - Тiльки до чого ж оте "тумо"? - Як же? А я чула - спiвають: жаба - баба... I в мене: тумо - думо. Ольга Петрiвна засмiялася. - Чудна ти, Лесенько... Сiдай отут, я тобi розкажу дещо про вiршування. З того вечора до клопiтливих материнських обов'язкiв долучився ще один: розбирати доччину писанину. Записувала вона все: почуту пiсню, цiкаву розмову, казку. З дрiбненьких, нiби друкованих лiтер сплiтала слова й заповнювала ними рядок за рядочком, сторiнку за сторiнкою. I не кидала мрiю про пiсню. Петро Антонович якось сказав дружинi: - Час, Олю, вiддавати дiтей у науку. А то зовсiм од рук вiдбилися. Мишко бiгає цiлими днями, а Леся всiм без розбору захоплюється. - В неї добре вiдчуття ритму i якась виняткова любов до пiснi й музики. - От i чудово... Микола Вiталiйович не вiдмовиться взяти її за ученицю. Вирiшили на зиму влаштувати дiтей у Києвi та найняти для них репетиторiв. Леся нетерпляче очiкувала того часу. Розлука з батьками засмучувала i водночас тiшила дiвчинку передчуттям нових вражень, що чекали на неї. III В сiм'ї сталися несподiванi змiни. Петра Антоновича раптом викликали до канцелярiї генерал-губернатора. Виїхав вiн уранцi, а ввечерi, коли Ольга Петрiвна вкладала дiтей спати, на квартиру з'явилися жандарми. Куций, з маленьким брезклим лицем i неспокiйними сiрими, як у кота, очима офiцер, хвацько пристукнувши закаблуками, вiдрекомендувався: - Штабс-ротмiстр окремого корпусу жандармiв Майєн. Панi Косачева, сподiваюся, не буде ремствувати на нас, - вiн глянув на двох молодших чинiв, що виструнчилися позаду, бiля порога, - за такий невчасний вiзит? Служба, - розвiв вiн руками i звичним допитливим поглядом обвiв кiмнату. - Не розумiю вас, панове... Що все це значить? - подолавши хвилювання, спитала Ольга Петрiвна. - Не турбуйтесь, не турбуйтесь, - улесливим тоном заспокоїв ротмiстр. - Усе буде з'ясовано. - Важко сопучи, вiн пройшов до столу, сiв. Видно, йому було незручно стояти на коротких товстих нiжках. - Сподiваюся, ви дозволите нам ознайомитися з вашою бiблiотекою? - Вiн почекав хвилину, спiдлоба стежачи за Ольгою Петрiвною, i вiв далi: - Але перед тим одне запитання: як часто буває у вашiй милiй господi пан Петровський? I де, скажiть, ласкава панi, книжки, котрi переправляє сюди ваш коханий брат Михайло.., е-е, - вiн заглянув у теку, - Михайло Петрович Драгоманов? Ольга Петрiвна пополотнiла. Питання було настiльки несподiване, що вона, як не примушувала себе, потрiбних слiв довго не знаходила. - Щось не пригадую. Не знаю нiякого Петровського. На обличчi ротмiстра засяяла блаженна усмiшка: вiн передбачав таку вiдповiдь. - Нагадаємо панi: Петровський... Володимир... - вiн ще раз заглянув у теку, яку тримав пiд пахвою, - Володимир Назарович, волосний писар з Миропiлля. Ваш чоловiк заприятелював з ним рокiв три тому. Пригадала: позаторiк восени, одного пiзнього вечора, Петро Антонович повернувся зi служби не сам. З ним прийшов молоденький, по-вiйськовому одягнений чоловiк. Вiн передав їй вiтання вiд брата, що перебував на той час у Женевi. Тодi вони допiзна чаювали. Гiсть привiз чимало новин, був добре обiзнаний з життям Києва, Петербурга, Варшави. Пiзнiше чоловiк розповiв їй, що Петровський - його давнiй приятель по Петербургу, звiльнений з унiверситету за неблагонадiйнiсть. Петро Антонович пiдтримував з ним постiйнi зв'язки. Все це блискавкою промайнуло в думках. "Отже, багато чого жандармам невiдомо, - вирiшила, - раз цей каже, що приятелюють вони всього рокiв зо три". Це надало Ользi Петрiвнi впевненостi. - Нi, такого в нашiй сiм'ї не буває, - заперечила вона. - Може, й заходив коли-небудь, хто його знає. До Петра Антоновича багато звертаються в рiзних справах. Лице ротмiстра побагровiло, очi налилися кров'ю. - Нам достеменно вiдомо, панi Косачева, що Петровський буває тут не випадково. I од того, що ви не скажете правди, вашому чоловiковi не полегшає... Сто чортiв! Третiй день ганяємося, а тут... Та ви знаєте, з ким маєте справу?! Петровський - полiтичний злочинець. Тихо рипнули дверi дитячої спальнi, i в отворi показалися зляканi обличчя Михайлика й Лесi. Тихо схлипнула Лiля. - Це нас не цiкавить, пане ротмiстр, - мовила спокiйно Ольга Петрiвна. - I прошу бути ввiчливiшим - дiтей розбудили. Жандарм рвучко пiдвiвся, пройшов i зупинився перед книжковою шафою. Для молодших чинiв це було знаком до дiї. Ротмiстр грубо їх зупинив: - Без вас обiйдуся. Робiть своє. I тi метнулися по кiмнатах: заглядали пiд лiжка, порпалися в одязi, зносили у вiтальню дитячi книжки, зошити. Мiж них потрапив i Лесин записник. Притулившись до матерi, вона з острахом спостерiгала, як жандарм перегортає сторiнки її записiв. Вiн, мабуть, не розумiв її почерку, бо зрештою шпурнув зошит з такою злiстю, що той опинився пiд ногами. Леся схопила його i притиснула до грудей. Обшук закiнчився пiзно. Нiчого, крiм "Кобзаря" та ще деякої лiтератури українською мовою, жандарми не знайшли. Ротмiстр наказав зв'язати книги, сердито висякався i вийшов, кинувши на Ольгу Петрiвну злий погляд. За ним поспiшили iншi. Ольга Петрiвна замкнула дверi. - Мамусю, нащо вони забрали нашi книжки? - крiзь сльози спитала Леся. - Що я тепер читатиму? - Не плач, доню. Пiдростеш - зрозумiєш. А зараз давайте спати. - Вона знову повкладала дiтей i почала збирати розкидаю по пiдлозi книги. Тiєї ночi малi довго не спали - прислухалися до материного схлипування та зiтхання, перешiптувалися. - Ти не боїшся їх, Михайлику? Вони не повернуться? - Що їм у нас треба?.. Був би тато вдома - зразу випровадив би. - Еге, чув, як отой гладкий казав мамi: "Не полегшає вашому чоловiковi". Михайлику, а що таке полi... полiтичний злочинець?.. Брат промовчав, мабуть не знаючи, як вiдповiсти, важко зiтхнув. Деякий час обоє мовчали. - Я так боялася за свого зошита, - знову обiзвалася Леся. - Потрiбен вiн комусь. Вони, бач, друковане беруть, по-нашому написане. - А чому? Тихо вiдчинилися дверi, зайшла мати. Вона наблизилась до Лесиного лiжка, постояла, потiм нiжно погладила доччину голiвку. Леся схопила материну руку, гаряче припала до неї лицем. ...Петро Антонович повернувся через кiлька днiв. Як завжди, вiн привiз усiм гостинцi, дiлився новинами, проте Ольга Петрiвна помiтила його стурбованiсть. - Петре, що сталося? Чому не розповiдаєш? - допитувалася вона. Косач пiдiйшов i обняв дружину за плечi. - Кепськi нашi справи, порадувати нiчим. Звинувачують у таємних зв'язках з демократами... Навiть бiльше - в органiзацiї партiї, мета якої буцiмто вiдродити гайдамаччину, вирiзати всiх панiв... - Це жахливо... - Так, так... вирiзати панiв. Знаєш, Олю, слухав я це звинувачення i шкодував... шкодував, що воно безпiдставне. - Я боюся за тебе, любий. - Чого ж тут боятися? - Петро Антонович болiсно посмiхнувся. - Гессе обiцяв заслати мене туди, де Макар пасе худобу... Повiриш, я мало не розсмiявся. Хотiв поправити, мовляв, де Макар i телят не пас, та, думаю, хай тобi грець. Бридкий нiмець!.. Малих саме не було вдома. Вони, одержавши гостинцi, взяли з собою меншу сестричку, подалися надвiр - i Ольга Петрiвна вирiшила поговорити з чоловiком вiдверто: - Не треба з цим жартувати, Петре. Скiльки тої кровi пролито! Є iншi шляхи... - Iншi? - Так... Треба вмовити царя. Петро Антонович пильно глянув дружинi в очi. - От уже не сподiвався, не ждав од тебе. Чому ж тодi твiй гуманний цар глухий до народного стогону? - Вiн говорив запально. - Тихiше, Петре... Косач важко зiтхнув. - Даруй, Оленько... стомився. - Вiн пiдiйшов до столу, налив з графина склянку води i враз випив її до дна. - В Києвi я зустрiв Петровського... Не бiйся, нiхто не почує... От людина! За ним десятки жандармiв полюють, а вiн спокiйнiсiнько собi розгулює. Гарно вдягнений, у пенсне... справжнiй тобi панич. Я б не пiзнав - сам пiдiйшов. Збирається до Женеви - книжки видаватиме, яких бракує на Українi. Казав, заїде колись. - Воронь боже... коли тобi дорога сiм'я, дiти... - Ти ж сама казала, що вiн порядна людина. - Часи не тi. Як ти не зважаєш, Петре? Добре, коли вся ця iсторiя кiнчиться легким переполохом - викликали, погримали - i кiнець. А якщо... - А якщо не кiнець? Ольга Петрiвна з жахом глянула на чоловiка. - Головного я тобi ще не сказав: менi запропоновано змiнити мiсце роботи. - Вiн чекав, опустивши додолу очi, що дружина вмить розридається, впаде в розпач, але цього не сталося. Вона тiльки безсило опустилася на стiлець i трохи згодом напiвбайдуже спитала: - Куди? - До Луцька... Пропонували ще кiлька мiст, але нiчого путнього. Аж тепер Ольга Петрiвна збагнула, що сталося. Вона похилила голову на стiл, плечi її затрусилися вiд нiмого плачу. IV Довгими журавлиними ключами спливало лiто. Iнколи воно мов зупинялося перепочити, день-два щедро пестило теплом, а потiм знову клубочилися над Случчю тумани, громаддя хмар цiдили на землю холодну мжичку. З дерев нечутно спадало листя. Нiхто в сiм'ї бiльше не говорив про Київ, навчання - всi були заклопотанi наступним переїздом. Як-то буде на новому мiсцi, що чекає там? Петро Антонович помiтно схуд, ходив мовчазний, а Ольга Петрiвна частенько плакала крадькома вiд чоловiка, нарiкаючи на свою гiрку долю. Сумувала й Леся. їй особливо не хотiлося залишати це невелике затишне мiсто, друзiв, мальовничi навколишнi мiсця. А головне, їй не доведеться провести зиму в Києвi, в Лисенкiв, слухати Миколу Вiталiйовича, гра якого полонила й дитяче серце, сповняла його найнiжнiшими почуттями. - Мамочко, а чого ми мусимо переїжджати? - не раз допитувалася. Мати лиш тяжко зiтхала: - Так треба, доню. - Тата посилають туди? - Еге ж. - Мишко каже, там навiть лiпше, в Луцьку. Тiльки далеко до Києва. Дитячi розмови ще бiльше ятрили серце Ольги Петрiвни. Настав час вiд'їзду. Звечора хатнi речi поскладали у важкi, окутi залiзом скринi, якi поставили потiм на вiз, i наступного дня на свiтанку Кароль вирушив з ними в дорогу. Сiм'я виїхала пiзнiше. Була саме недiля, i провести Косачiв зiбралося чимало рiзного люду - колеги Петра Антоновича, дехто з мiської знатi, друзi. Мiж ними нишпорили, прислухаючись до розмов, кiлька жандармiв, проте нiхто на них не зважав. Поки дорослi гомонiли мiж собою, Леся i Михайлик, зодягненi в новi осiннi пальтечка, прощалися з дiтворою. Гуртом вони востаннє збiгали в садок, нарвали пахучих червонобоких яблук, квiток. - Ми повернемося, - щебетала до подруг Леся. - Тато казав, що коли з Луцька їхати до Києва, то Звягель якраз по дорозi. От ми колись i заїдемо. Правда, Мишко? Хлопчаки заклопотанi своїм. У котрогось знайшовся складаний ножик, i вiн пропонував його Михайликовi в обмiн на тоненький шкiряний ремiнець з блискучою нiкельованою пряжкою. - Давай, Мишко... Глянь, який ножик. Ним що завгодно можна зробити. А що з тої попружки? Ножик маленький, лиш на два леза, та ще й заiржавлений, i Михайлик не знає, як його бути. Шкода ремiнця, але дружба дорожча. Ще, чого доброго, подумають, що пожалiв. I хлопець неохоче починає розстiбатися, та в цю хвилину до них долiтає: - Мишко, Лесю! Де ви там? Iдiть хутенько. Серед двору стоїть великий, запряжений четвериком фаетон, найнятий Петром Антоновичем для переїзду. - Сiдайте швидше, - пiдганяє батько. Бiля нього неспокiйно крутиться Джальма, жалiбно скавучить, наче боїться, щоб її не забули. - Сюди, Джальмо! - схопив й за нашийника Михайлик. Собака плигнула у фаетон i звично вмостилася бiля нiг. У фаетонi, з Лiлею на руках, уже сидiла Ольга Петрiвна. Очi в неї червонi, блищать вiд слiз. - Не треба, мамочко, - припала до її плеча Леся. - Нiчого... Це я так, доню... На лишень побався з сестричкою. Леся садовить Лiлю на колiна, голубить, забавляє цяцьками, примовляючи: - Не плач, дам калач, медом помажу, тобi покажу, а сама з'їм! До них пiдходять знайомi, бажають щасливої дороги, радять не засмучуватися, мовляв, якось там уже буде. Нарештi Петро Антонович гукає кучеровi: "Рушай!" - а сам iде обiч фаетона, на ходу тиснучи руки друзям. За ворiтьми вiн низько всiм вклоняється, сiдає поруч дружини. Частiшає цокання пiдкiв по бруку . Леся жалiбно вдивляється в знайомi вузенькi провулочки, нiби назавжди прощаючись iз мiстом. Їхали, не поспiшаючи, з частими зупинками по дорозi. Леся вперше подорожувала так далеко, тому все її цiкавило, до всього вона уважно придивлялася. В Корцi, коли проїздили повз старовинний замок, дiвчинка попросила стати, вмовила батька пiти оглянути споруду. А в Рiвному, де зупинилися на ночiвлю, Леся довiдалась, що недалеко Дубно - мiсто, згадуване в "Тарасi Бульбi", - i заходилася: - Поїдьмо, тату. Її пiдтримав Михайлик: - Це ж так цiкаво, поїдьмо. Коли б не нiч, довелося б Петру Антоновичу везти дiтей на Дубенщину, а так домовилися, що поїдуть колись туди спецiально, з Луцька. - Морока менi з вами, - вдавано сердився батько. - Будете надокучати - нiкуди не повезу. Малi притихли, та наступного дня, як тiльки здалеку заблищали на сонцi високi банi луцьких церков, знову своєї: - А ото що? - А там? - тикали пальцями в простiр. - Ой, скiльки хрестiв! Глянь, мамо. - Та бачу, бачу, - вiдповiдала розчулена дитячим щебетанням Ольга Петрiвна. Дорога, свiже повiтря трохи розвiяли її смуток. Вона з цiкавiстю дивилася на обриси незнайомого мiста, де доведеться прожити хтозна-скiльки рокiв. - Ну от ми i вдома, - сказав Петро Антонович i нiжно стиснув гарячу, мабуть вiд хвилювання, руку дружини. Мiсто невелике, з зеленими околицями та острiвцями дерев i скверикiв мiж низенькими будинками. Над усiм цим височать громаддя старезного замку, собору, костьолiв, церков. Вони стоять, мов свiдки давноминулих часiв, похмурi, мовчазнi... В'їхали на рiвну, обсаджену молодими стрункими тополями Лубенську вулицю, що вела до центру. Обабiч туляться низенькi дерев'янi хатинки, часто з прогнилим гонтовим дахом. У тiсних, захаращених двориках 1 бiля них, на морiжку, бавляться замурзанi дiтлахи. Вони цiкавими оченятами проводжають фаетон, з якого, крiм Лесi i Михайлика, виглядає капловуха Джальмина голова. Лiворуч будиночкiв рiдше. Вузенькi клаптi городiв, що тягнуться за ними, обриваються високим берегом. Там широкою заплавою звивається рiчка. Вона кидається з боку на бiк, нiби шукає вигiднiшого мiсця, але всюди натикається на загату i, вируючи, сердито тiкає далi. - Яка це рiчка, тату? - цiкавиться Леся. - Не знає... Стир! - поспiшив вiдповiсти Михайлик. - Правда ж, тату? Петро Антонович ствердно киває головою, додає, показуючи на замок: - А он там - старе мiсто, бачите? Там i будемо жити. Дiти уважнiше придивляються до того мiсця. Воно здається острiвцем, утвореним дугастим заворотом рiки i каналом. Здалеку це нагадує лук. У центрi вулиця виходить прямо на скверик, напроти якого, за невисоким муром, бiлiють крiзь густе плетиво каштанiв кам'янi стiни собору. Ольга Петрiвна перехрестилася, важко зiтхнувши, глянула на чоловiка, але той не помiтив її погляду. - Петре, - обiзвалася вона згодом веселiше, - а мiсто чистеньке, акуратне. Менi навiть подобається. Петро Антонович усмiхнувся вдячно. - От i гаразд. Поживемо - звикнемо. - А я вже звик, - обiзвався Михайлик. - Скорiше б лiто - купатися тут є де! Правда, Лесю, будемо купатися? А на зиму купите менi ковзани, тату? - А нам з Лiлею санчата. - Гаразд, гаразд. Тiльки не все зразу. I з умовою: слухатися мами. За мiсточком, що сполучав нове i старе мiсто, пряма брукована вулиця розгалужувалася на кiлька покручених вузеньких провулкiв. Один з них вiв до кафедрального собору, пiд високими мурами якого тулився чепурний двоповерховий будиночок. Леся ще здалеку помiтила бiля нього Кароля, показала Михайликовi, i обоє радiсно замахали рученятами. - Тут? - спитала тихо Ольга Петрiвна чоловiка. - Другий поверх. Оце нашi вiкна, - показав Петро Антонович, коли пiд'їхали до будинку. Вiн легко зiскочив i допомiг кучеровi заїхати до двору, де вже стояла пiдвода з хатнiм майном. Пара зголоднiлих за дорогу коней пожадливо їла отаву. Як тiльки зупинилися, Джальма прожогом кинулася з фаетона i миттю опинилась бiля Кароля, обнюхала його, неначе впевнюючись, чи це насправдi вiн, зiп'ялася йому на груди, а потiм радi