вна. - Недарма кажуть: у тому Луцьку все не по-людськи: кругом вода, а всерединi бiда... Це я дорогою почула, - жартувала гостя. - Води тут вистачає. Та й бiди, здається, немало. - А де її бракує? - враз посерйознiшала Олена Антонiвна. - Київ он яке мiсто! Зi всього свiту до нього з'їжджаються, а скiльки там голодних та босих. На кожному кроцi руку до тебе простягають. - Одне лихо товчеться що тут, що там... Ой, та чого ж ми стоїмо? Заговорили ви мене. Проходьте, речi кладiть сюди. Леся i Шура, що терпеливо чекали кiнця розмови, кинулись допомагати приїжджiй роздягатися, запрошували в кiмнати, хвалились своїм дитячим багатством. Лiля не вiдставала вiд них. Лише одержавши вiд тiточки велику, фабричного виробу ляльку з густими рум'янцями на щоках i короткими рудими кiсками, вона, нi на кого не зважаючи, уважно почала розглядати гостинець. Старших дiвчаток Олена Антонiвна обдiлила стрiчечками, а Михайликовi, який спокiйно спостерiгав усю цю картину, подарувала книжечку вiршiв Некрасова. З приїздом тiточки Олени життя пiшло веселiше. Вона майже цiлими днями ходила по мiсту, розповiдала малим цiкавi iсторiї. Якось вони зупинилися бiля низенького цегляного будиночка, що стояв осторонь головної вулицi, на пагорбку. З-помiж iнших вiн видiлявся невеликою верандою з схiдцями на обидва боки та двома маленькими колонами. - Отут колись бував Петро Перший, - пояснила Олена Антонiвна. - Знаєте, певне, хто вiн? - Цар! - не забарилася вiдповiсти Шура. - От i не цар - iмператор, - поправила Леся. Вона чула це iм'я вiд батька, коли той згадував Петербург, Петровську колегiю. - Правда ж, тiточко Олено? - Рiзниця в тiм незначна. Що цар, що iмператор. Леся уважно оглядала будиночок, її цiкавили не тiльки причини, що змусили його величнiсть вiдвiдати цей далекий глухий закуток, а й те, коли i ким поставлена будова, хто в нiй живе i звiдки тiточцi про все вiдомо. Вони ходили довгенько, аж поки не повалив густий мокрий снiг. Повернулись змоклi, забрьоханi, за що Ганна Iванiвна пригрозила: - От не пущу бiльше, сидiтимете вдома. Вечорами Олена Антонiвна кудись зникала, а повернувшись, допiзна шепталася з Ганною Iванiвною в сусiднiй кiмнатi. Леся прислухалася - i чулися їй iмена невiдомих людей, уривки розповiдей, буцiмто пiд Володимиром пострiлом крiзь вiкно вбито панського прикажчика, а в невеличкому селi Iваньє, що бiля Дубна, невiдомi розбили панську комору й забрали збiжжя... Одного разу тiточка з обуренням розповiдала про якихось - Леся добре не вчула - людей, що розтринькують свої сили на банкети та не потрiбнi нiкому чвари. Майже щоразу дiвчинка засинала, не дочекавшись кiнця тих розмов. У негоду Олена Антонiвна замикалася в кабiнетi i довго щось писала. Виходила втомлена, блiда. - Ось послухайте, що я тут натворила, - зверталась. Читала схвильовано про бiдну селянську дiвчину - наймичку Ганну, обдурену i збезчещену паничем" Бувало, сходилися на квартиру до Косачiв незнайомi Лесi юнаки та дiвчата. - Попаде нам вiд Ольги Петрiвни, як приїде та довiдається, - застерiгала Ганна Iванiвна. Олена Антонiвна на це не зважала. Щонедiлi в однiй iз кiмнат збирався гурт молодi. Гостi дiлилися новинами, читали вiршi, а потiм грали на фортепiано, спiвали. Особливо часто звучали тут "Варшавянка" i "Смело, товарищи, в ногу". - Зараз е нова гарна пiсня, - сказала якось Олена Антонiвна i стиха проспiвала: -"Замучен тяжелой неволей..." Нiхто з присутнiх не знав пiснi. Попросили виконати її до кiнця. Тiточка сiла за фортепiано, взяла кiлька акордiв, нiби пробуючи голос, а потiм вдарила по клавiшах. Кiмнату сповнила велична мелодiя, в яку вплiтався голос Олени Антонiвни. Коли вона закiнчила, всi деякий час сидiли мовчки, полоненi трагiчним змiстом пiснi. - А знаєте, хто написав її? Наш земляк, лучанин, - з гордiстю мовила Олена Антонiвна. - Он як! Хто ж вiн, де тепер? - Син мирового суддi - Григорiй Олександрович Мачтет... Всi були враженi, слухали, затамувавши подих. Слухала й Леся. В її уявi вимальовувався каземат - вiн чомусь був подiбний до пiдземелля Луцького замку, i худий, змучений студент Чернишов, якого закатували за те, що подав голос на захист правди... Страшним сном проходила перед Лесею похоронна процесiя, попереду якої робiтники i студенти несли труну з тiлом замученого товариша. Вони твердо ступали бруком, зi стиснутими кулаками i гнiвом в очах. їм наказували розiйтись, погрожували, а вони йшли i йшли... I тодi вперше, спочатку несмiливо, а дедалi дружнiше, залунала пiсня: Замучен тяжелой неволей, Ты славною смертью почил... В борьбе за народное дело Ты голову честно сложил... Її заспiвував кароокий, у форменому костюмi студент, який iшов у перших рядах. Сотнi людей пiдхоплювали пiсню, несли її, мов знамено. А вона - повiльна, не дуже голосна - жахала жандармiв, хитала старi мури, кликала до боротьби. З провулкiв виходили ще й ще люди, приєднувалися до процесiї. С тобою одна нам дорога: Как ты, мы в острогах сгнием, Как ты, для народного дела Ми голови наши снесем... Лютували охоронцi порядку. Мов пси, кидалися жандарми на людей, намагалися зупинити натовп. Ось вони перегородили вулицю, зробили кiлька залпiв у повiтря. Демонстранти скiнчили пiсню, звернули у про вулок i пiшли грiзною мовчазною лавиною. На кладовищi, коли труну опустили в могилу, в морознiй тишi чiтко, надривно звучав голос Мачтета - друзi клялися вiдплатити ворогам... - А через кiлька днiв того студента було заарештовано, - закiнчила розповiдь Олена Антонiвна. Леся мало не плаче, але тримається, бо ж тiточка зауважила, що плакати не личить, та ще при чужих. Гостi попрощалися, Олена Антонiвна пiшла проводжати їх, а Леся сидить i сидить за фортепiано, вишукуючи пальчиками почуту мелодiю. Вночi їй снився сон: iде вона широкими вулицями в робiтничих лавах. Супроти них жандарми з гострими багнетами, солдати, а робiтники - незламнi, грiзнi - iдуть нестримно, впевнено назустрiч сонцю. Поруч неї кароокий студент, а далi - дядько Михайло з пишною бородою i вусами - наче зiйшов з фотографiї, що недавно надiслав їм iз Софiї. Вiн трохи схудлий, змучений, але гордий, незламний... Леся спiває. Слабенько бринить її голосок, але, вплiтаючись у тисячоголосий хор демонстрантiв, вiн теж стає могутнiм, дужим. IX Тихим гомоном струмочкiв, що звiдусiль дзюркотiли до рiчки, прощалася зима. Щодень приносив лагiднiшi подихи вiтер i зеленiла на пагорбках земля. Вiдкурли-кали в синьому небi журавлi, вiдгелготiли гуси, i забродило повiтря весняними пахощами. Вони пробиваються крiзь набряклi бруньки, стебельця трави, що встеляє широкi надстирськi береги, крiзь заростi конвалiй. Весна народжує в серцi незнанi сили. Не сидиться Лесi. То на луг кортить, то бродила б попiд замком, собором чи вузенькими, повними весняного клопоту вуличками. Та й що iнше робити, коли в кiмнатi нудота? Книжки, що їх батьки привезли iз Францiї, вже прочитала, а за пiдручниками цiлий день не всидиш. Була б Шура, з нею лiпше, - так поїхала. Десь у Києвi наймають з матiр'ю кiмнатку, запрошують у гостi. Вiд'їхала й тiточка Олена. Вона тепер аж у Петербурзi. Як-то там, чи безпечно їй? Скоро й вони кудись вирушать з Луцька. Мама не раз уже скаржилась на тутешнi умови, натякала на власний постiйний куточок. Куди ж тiльки? Може, на Полтавщину, де бабуся? В кожному листi турбується вона про здоров'я онукiв. Там i добре було б, тiльки ж як розпрощатися з Волинню? її, Лесю, вабитимуть сюди почутi пiснi та легенди, кликатимуть мавки. Навiть у снi шумiтимуть Їй темнi волинськi бори, лагiдно хлюпотiтимуть ясноводi озера. Де почув вона такий щирий спiв соловейка? Нi, не кине вона цих країв! Коли й поїде, то вернеться. Невiдоме непокоїло дiвчинку. Леся частiше стала згадувати Звягельщину, просила знову повезти її на село послухати веснянок. А скоро й нагода трапилась. I не звичайна. Прийшов якось батько обiдати i ще з порога сказав: - Танцюй, Оленько. - Чого б то? - байдуже спитала та, накриваючи стiл. - Лист який надiйшов? - Не вгадала, - радiв батько. - Куди цiкавiше. - То що ж? Кажи швидше. - Землю нам дають на викуп. - А де, в якому мiсцi? - Можна i тут, бiля Луцька, а то є ще пiд Ковелем... Та ти давай обiдати, я ж голоднiсiнький, - просив Петро Антонович, бачачи, що дружина перестала подавати, захопившись розмовою. - Ой пробач, Петре. Сам же винен - то танцювати змушуєш, а то... Ну, сiдай, я зараз, хутенько. За обiдом домовились, що наступної недiлi поїдуть на оглядини до Ковеля, бо тут, мовляв, незручно - далеко вiд залiзницi. I ось вони знову в дорозi. Позаду лишився Луцьк, що проводжав їх розмiреним дзвоном соборiв i церков, а обабiч шляху потяглися близькi й далекi села та хутiрцi... Хороше їхати отак - без турбот, i думати, й думати про все, що потрапляв на очi. Поруч ведуть дiлову розмову батьки, ледве чутно мугиче Кароль на передку, щебече Лiля, а навстрiч тягнуться на базар запряженi волами вози. На них - збiжжя i всяке хатнє начиння, а зверху, в кудлатих баранячих шапках i з незмiнною люлькою в зубах, - статечнi господарi. Подекуди за возом бреде нехотя корiвчина. Селяни вiтаються, скидають поважно шапки, Петро Антонович вiдповiдав їм так же. Вигляд у нього нездоровий: поглибшали зморшки на широкiм чолi, обважнiли повiки. I хоч веселий вiн, говiркий, а гляне на нього Леся, i жаль аж стискав груди. "Нелегко йому, - думав. - Скорiше б вирости, допомагатиму, як зможу. Шчого, що я квола, от пiдросту, наберуся сил, i побачить тодi..." - Ти чому невесела, Лесенько? - запитув мати. - Болить що-небудь? - Нi, мамочко, то я так... задумалась. - Про що ж ти думаєш? - Про все. I про вас. От коли виросту, помагатиму всiм... а найперше бiдним. Вони ж не виннi, що бiднi. - Звичайно. Тiльки ти менше про це турбуйся, ще вистачить на твою голову. - А як воно саме думавться, що ж я зроблю? - Так-так, Лесенько, думай... що думавться, те й думай... - втручавться батько. - Вiд цього не вбережеш, - стиха додав вiн дружинi. Спiвуче цокотять по бруковi пiдковами конi; схилились над шляхом крислатi клени, нiби хочуть пiдслухати людську розмову, вгадати Лесинi думи... Переспа... Голоби... Якi дивнi назви мають тут села! - Тату, а як називається те село, куди ми їдемо? - запитув Леся. - А тато ще вдома казав, треба було слухати, - втручавться Михайлик. - Ото який! Як, татуню? - Колодяжне... - А чому воно - Колодяжне? - Кажуть, колись там був великий громадський колодязь. Село якраз над шляхом, хто їхав - коло криницi тiєї спинявся... Вiд того й назва пiшла. "Певне, великий був той колодязь, коли з нього всi воду брали, - думав Леся. - Якi-то там мусять бути могутнi джерела! Адже дорогою он скiльки людей проїжджав i проходить?.. Цiкаво подивитися б на нього..." А сонечко вже ген-ген пiдбилося, пестить теплом. Татусь аж задрiмав. Кумедний такий: очi то заплющаться, то розплющаться. Голова мов нежива - хита-вться на всi боки i часто падав на груди... Тодi тато стомлено протирав очi, винувато дивиться на маму, i обов смiються. - Хутко приїдемо, - каже Кароль i показу в пужалном: - Он уже Ковель. Справдi, за верхiв'ями придорожнiх дерев, за чагарями, що пiдступають до шляху з обох бокiв, замаячiли якiсь вежi, хрести. Всi пожвавились. - Десь тут i Колод яжне, - пiдвiвся батько. - Он, здається, вже видно. - Не вiдаю, - каже Кароль, - не бував у тутешнiх мiсцях. Проїхали ще пiвкiлометра, i мiж рiденьких садочкiв виглянули першi хатки. Низенькi, присадкуватi, вони скидалися на купи почорнiлої вiд негоди торiшньої соломи. Стiн майже не видно за кущами, самi димарi повиставляли до неба широкi закопченi пащi, мов благають чогось. Шякого колодязя поблизу не було. Зо два десятки хат тулилися вздовж неширокої вулички, що перетинала дорогу й обома кiнцями впиралася в лiс. Вiн пiдступав до села майже впритул. Тiльки неширокi смужки ще не ораних городiв роздiляли його i село. З протилежного боку, вiд Ковеля, простягся широкий луг. На ньому паслися кiлька корiвок i з десяток овечок. У дворi, що прилягав до шляху, старий полiщук у постолах i пiдперезанiй широким поясом свитинi порався коло воза. Забачивши незнайомих, по-мiському одягнених людей, вiн одiрвався од роботи, схилився на полудрабок i спостерiгав. - Агов, дiду! - гукнув йому Кароль, спиняючи коней. - Яке це село - Колодяжне? Старий не змiнив пози, поволi кивнув головою, не промовивши й слова. - Воно, - сказав батько. - Бери лiворуч. Кароль круто повернув коней, i вiз одразу заплигав, захитався на вибоїнах. З дворiв, захаращених хмизом, виглядали селяни. Уважними поглядами вони проводжали приїжджих, про щось мiж собою перемовлялися. Дiтвора в довгих полотняних сорочках, босонiж лопотiла слiдом, аж поки грiзним окликом батьки не завертали її. Леся пильно придивлялася до всього. Шчого в селi особливого. Таке ж брудне, обшарпане, як i на Звягель-щинi або Луччинi. Мамi, видно, не до вподоби, бо чогось iз докором поглядає на тата. Околиця села, а за нею - берег, а далi - похмурий пралiс. - Отут i зупинимось, - каже батько i перший зiскакує з воза. Кароль порозгнуздував коней, лише Ольга Петрiвна сидить з Лiлею, вагаючись, чи його злазити, чи й не варто. Петро Антонович вiдiйшов кiлька крокiв, узяв грудку землi i в задумi розтирає її на долонi. "Нiчого, родитиме... Та ще вiзьмемо берега", - мiркує вiн. Поки батьки радяться, де якi ставити будiвлi, дiти розбрелися помiж кущами, збирають квiти. Та й багато ж їх тут! I ряст, i запашнi дрiбненькi фiалки, i темно-зелений барвiнок. - Лесю, де ти там? - почула братикiв голос, але промовчала. Хай покричить. А вона тим часом посидить на самотi бiля джерельця. Цiкаве ж! Б'є просто з-пiд пенька. Леся вибралася на пеньок, сiла, пiдiбгавши нiжки, i роздивляється навколо. Он кущ калини, повитий хмелем. Хмiль нiби сухий, та Леся знає: мине трохи часу, i зазеленiє вiн, укриє калиноньку своїми шатами. А далi - вiльхи, верби й верболози. Мiж ними блищить на сонечку вода... Чиста, прозора, як кришталь. "Покуштую", - думає дiвчинка i нахиляється над джерельцем. З глибини глянули на неї замрiянi очi, всмiхнулося личко. Леся поправила кiски, що вибилися з-пiд хустки, пригрозила пальцем тiй, другiй, пустунцi, а коли та не послухалась, збовтала рукою воду. Видiння розпливлося i стало ще кумеднiшим. Леся голосно засмiялася i ще раз ткнула пальцем у воду... На днi пропливали бiленькi хмарки, блищав диск сонця. - Ось ти де, - пролунав над самою головою голос, i поруч неї - там, у водi - став Михайлик... - її шукають, а вона бавиться. - А я тебе бачу, - не зважаючи на братiв докiр, мовила Леся. - Та звiсно - бачиш. Ходiмо. - Ш-нi, одну хвильку. Ось поглянь, який ти... як тут. - Вона схопила брата за руку, нагнула, i обоє замилувались своїм вiдбитком у водi. Як повертались, Леся помiтила, що мама трохи повеселiшала. Вона не тiльки схвалювала батьковi плани, а й пропонувала своє, погоджувалась, що будуватися треба негайно. "Бо поки все те зробиться..." У Петербурзi йшли поголовнi арешти. Невдовзi вони перекинулись на Київ, Москву, Катеринослав. Царська охранка з нiг збивалася, вишукуючи учасникiв замаху на генерал-ад'ютанта Дрентельна. Та не минуло й пiвмiсяця, як кинута смiливцем бомба знов похитнула трухлявий iмператорський трон. Його величнiсть Олександр II дивом уникнув смертi, та, казали, з переляку аж захворiв. Сатрапи розлютилися ще дужче. - Ну й часи настали, - жахалася Ольга Петрiвна. - Ще буде не те, - загадково додавав Петро Антонович. Леся помiтила, що кожного разу, коли там, у столицi, щось було негаразд, батько веселiшав i нiби молодiв. - А що буде, таточку? - вибравши зручну хвилину, допитувалася вона. Петро Антонович гладив дочку по голiвцi i, пильно дивлячись у її мрiйнi оченята, казав: - Велика буде робота. - Ти боїшся її, вона тяжка? Батько задумливо хитав головою: - Нi, не боюся... Не менi вона випаде, доню, а, скорiше, тобi. Дiвчинка замислювалась: яка ж то така робота? Видно, незвичайна, раз батько так про неї говорить. Чи не той то шлях вiн має на увазi, про який спiвала тiточка Олена?.. "Груддю собi прокладайте шлях у країни яснi", - згадувала. Цiкаво, де тi країни? Мабуть, далеко-далеко... Люди там, певне, живуть щасливо, немає бiдних... як тут. Тiльки чому тато каже, що будувати той шлях випаде їй? Хiба це так довго триватиме, аж доки вона пiдросте?.. Думки настирливо обсiдали, не давали спокою. Леся стала зосередженiша, все частiше не по-дитячому замислювалась, а вечорами довго переверталася з боку на бiк у лiжку. - Спи вже, Лесю, бо пiзно, всi дiти сплять, - заспокоювала її мати. Дочка зiтхала й одверталася до стiни. Якось уранцi, коли Петро Антонович був уже на службi, прийшов лист. Ольга Петрiвна прочитала його й зблiдла, в очах її заiскрилися сльозинки. Нашвидку одягнувшись, вона поспiшила до чоловiка. - Чого то мама раптом заплакала? - допитувалась Леся в Михайлика. - Листа якогось одержала. Я тiльки i встиг побачити, що з Петербурга. - З Петербурга?.. Що б там могло бути? Невже... - Леся боялася навiть припустити, що з тiточкою трапилася якась бiда. Проте саме такою була звiстка. Про це дiти довiдались пiд час обiду, коли повернувся батько. Цього разу вiн був засмучений, неговiркий, якийсь неуважний. Лише як сiли за стiл, сказав мов не своїм голосом: - Тiточку Олену... арештували... Вона тепер у тюрмi. I Шимановський - теж... Антiн i Павлик скоро до нас приїдуть. - Самi? - зацiкавився Михайлик. Леся тiльки вдавала, що їсть, - нiщо їй не йшло на душу. Ледь дочекалася кiнця обiду й пiшла, самотньо засiла в спальнi. На очi наверталися сльози, але трималась, не плакала: адже соромно розкисати в години скрути, "їй, мабуть, ще важче, а все одно не плаче", - думала про тiточку. Знову спливли в пам'ятi недавнi вечори, зiбрання i спiви... Все це єдналося з розповiдями Ганни Iванiвни про життя засланцiв i боляче стискало серце, клубком пiдкочувалося i душило в горлi. Нiчим ставало дихати, i Леся вiдчинила вiкно. Весняна свiжiсть заспокоїла її. Стояла, зiпершись на пiдвiконня, й дивилася, нiчого не бачачи, в блакитну провесiнь. А в думках клубочились, мов ранковий туман, уривки розмов, слова чутих пiсень, мелодiй... Ввижалася в неволi люто скатована тiтка... А що, коли написати про це?! Щоб знали всi! Тiточко люба! Не плач, не журися. Так i почати... Однак що ж далi? Слова повиннi звучати легко, як у тiй пiснi, що її любила тiточка. Як це там? Ага: "...Ми ж не злякаємось. Гордо та смiло стяг пiднесемо за правеє дiло, стяг боротьби за свободу народу, щоб панувала скрiзь воля та згода..." Леся хутко дiстала зошит. "Смiло - дiло... народу - згода..." А в неї: "Люба... тiточко люба..." - рими не знаходилось. А от до "журися" само якось пристало - "борися". "Борися. За правеє дiло борися..." Чудово! Похапцем записала: Тiточко люба! Не плач, не журися. За правеє дiло борися. Ото зрадiє тiточка, коли дiзнається, що вона написала про неї вiрш. Потiм вона покладе слова на музику, i пiсню спiватимуть скрiзь, усi довiдаються, хто така тiточка Олена. Леся до того захопилася, що забула про все. Вона була там, у далекому незнаному мiстi, де юрмиться люд, добиваючись правди, де шалiють у лютiй злобi кати. Порив вiтру грюкнув вiкном, i Леся здригнулася. Тiльки тепер помiтила, що надворi нiби вечорiє. Як зачиняла вiкна, побачила - то важкi хмари заступили сонце, стемнили нiжну блакить ранньої весни. Зненацька щось рiзонуло обрiй, слiпуче осяяло хмари i з велетенською силою загуркотiло над свiтом. До спальнi зайшли мати i Лiля. - А ми гадали, що ти вiдпочиваєш, доню, - Повiки в матерi були червонi, вигляд змарнiлий, втомлений. Ольга Петрiвна пригорнула дiтей, пiдiйшла до вiкна, де по шибках повiльно стiкали великi краплини. - Перша гроза, - мовила вона. - Буде тепло. А блискавки рiзали сутiнь, гроза вирувала, спускаючи на землю довгi смуги дощу. Х У сiм'ї багато говорили про Київ. Часто надходили звiдти листи - од Лисенкiв, Судовщикової, рiдше - вiд Старицьких, якi мешкали в мiстi переважно взимку, а лiто проводили на селi. Леся бувала в Києвi, ще коли жили в Новоград-Волинському, але за давнiстю тi вiдвiдини пам'ятала невиразно. Як тiльки стало вiдомо про наступну поїздку, дiти зрадiли. - А в кого ми будемо жити? Чи довго туди їхати? - посипалися запитання. Кiлька днiв минуло в приготуваннях, i от вони всi троє з мамою - в дорозi. Легенько одягненi, бо надворi вже теплiє, виглядають з цiкавiстю у вагонне вiкно. Приємно сидiти отак i милуватися зеленими луками й чагарниками, маленькими рiчечками, що принадно блищать на сонцi, нiби усмiхаються, радiють веснi... Неспiшно повзе потяг. Вiн часто зупиняється на полустанках, i тодi до вагона заходить усе бiльше i бiльше люду. В свитках i коротеньких кожушках, у постолах - жiнки й чоловiки. За плечима в них великi, чимось наповненi короби. Селяни скидають їх, полегшено зiтхають, розгинаючись. Лiси й перелiски пливуть за вiкном. Зеленi, хiба що крiм дубiв. Цi ще не прокинулись од зимової сплячки, стоять, понуро звiсивши безлисте гiлля. Чого воно так: однi дерева вже мають листки, а iншi чорнiють, наче обпаленi. Адже всiх годує одна земля. Села... Хатинки розповзлися поодинцi по балках, пагорках i хуторах, загубилися серед садкiв. Хати необ мазанi, свiтять мов ребрами стрiхи, особливо з причiлкiв, обскубанi - на пiдпал. Подвiр'я розгородженi, лише подекуди, де хати пiд бляхою або черепицею, стирчить високий мiцний частокiл. А то - голо: зима все з'їла. Добре тим, хто бiля лiсу, там не треба хоч про дрова журитися. Саме орють городи. На одному полустанку Леся побачила, як поруч iз сухореброю конячиною, запряженою в рало, тягнув, зiгнувшись у три погибелi, чоловiк. Це було над самiсiнькою колiйкою, i Лесi добре видно, що й на селяниновi, як i на коневi, шлея, i напинався вiн не менше. Ралом правила жiнка. Леся глянула на матiр. Ольга Петрiвна теж спостерiгала за цим, i очi її немов заволоклись туманом. У вагонi не змовкають розмови. Уже й нерано, сутiнки залягли навкруги, а подорожнi не сплять. Не спить i Леся, дослухається до тих балачок. Онде кiлька жiнок, розпустивши хустя, неспiшно ведуть розмову, притакують одна однiй; чоловiки ж - звiсно: чадять тютюном, аж синьо у вагонi, i гуторять без кiнця-краю про свої селянськi гаразди... Душно, шумить у вухах; ритмiчно вистукують колеса. - Як тобi, доцю? - питає мати. Леся повернула до неї голiвку, клiпнула - усе, мовляв, добре - i знову кидає оченятами з одного кiнця вагона в iнший. Михайлик теж не спить, крутиться i ненароком штовхає сестру, бо ж вони на однiй лавi... Тiсно, проте нiхто не скаржиться Батько попередив, що їхатимуть у третьому класi. Це - щоб "людей побачили". Справдi, тут є на що подивитися. Яких тiльки облич не забачиш! У найдальшому кутку, - там, де пiвтемрява, звiдки час вiд часу пробивається приглушений дiвочий смiх, - зринула пiсня. Почали її два голоси - несмiло якось, непевно, та поступово пiсня, мов птах, стрiпнувши крильми" полинула над головами. Стихли розмови, ще голоснiше лунає пiсня. Ой росла я, росла, як у борi сосна. Дала ж мене мати та й за недоростка. Леся силкується запам'ятати слова, та сон i втома перемагають. Клiпне очима, схопиться за якийсь рядочок... - Спи вже, дитино, - мати їй. А за вiкнами темрява налягає з усiх бокiв... Другого дня були в Києвi. Мiсто зустрiло їх ранковою перекличкою заводських i фабричних гудкiв, ясним блиском сонця на золотих куполах Печорської лаври та Софiйського собору, якимсь неспокiйним гулом. Гомонiв натовп, що вивалився з поїзда i сiрою лавиною плив до вокзальної площi, стугонiла пiд ногами земля. Ольга Петрiвна найняла вiзника. Низенький, в начищених латаних чоботях i довгому, з чужого, видно, плеча пiджаку, чоловiк допомiг їм сiсти, i висока бричка легко понесла їх по Безакiвськiй. Лiворуч, над самiсiнькою дорогою, - величезна будова. - Завод, - пояснив Михайлик. - А ти звiдки знаєш? - заперечила йому Леся. - Чуєш, як тамечки стукає та гуркоче? То машини. Мама теж пiдтвердила, що завод. Який же вiн величезний! В Луцьку жодного такого нема. Леся пильнiше придивляється до вiкон - за ними снують люди, стоять верстати, машини. От би поглянути на них! Та нi, конi несуть усе далi й далi. А це що? Видно, базар. Народу - не злiчити. Рядами i так, гуртом, стоять, торгуються. Навiть вулицею важко проїхати. Кучер сердиться, погукує, натягаючи вiжки. А натовп вирує, мов рiка, що вийшла з берегiв. Вузенька вуличка повела їх угору, i незабаром, минувши Велику Пiдвальну, вони зупинилися перед високим сiрим будинком на Стрiлецькiй. - От i приїхали, - сказала Ольга Петрiвна. Михайлик i Леся хутко позiскакували на брук i допомогли злiзти Лiлi. В коридорi почулися голоси, поспiшнi кроки, i в дверях з'явився середнiх лiт чоловiк в окулярах, а за ним - двi жiнки. - Ольго Петрiвно, голубонько!.. Хоч би ж були телеграму дали. - Вiн чемно цiлував Косачевiй руки, обiймав дiтей, метушився. - Ярино, бери мерщiй речi... А ми ждали, ждали, та й надiю втратили... Петро Миколайович Солонина був давнiм знайомим Косачiв. Вони часто в нього зупинялися, приїжджаючи до Києва, i кожного разу при зустрiчi господар прохав свого тезка привезти малих показати їм мiсто. Гостям вiдвели двi невеличкi кiмнати. В однiй помiстилися Михайлик i Леся, в iншiй - Ольга Петрiвна з Лiлею, влаштувавши там щось на зразок кабiнету. Мама саме взялася за видання "Спiвомовок" С. Руданського, i робоче мiсце їй було необхiдне. Пiсля короткого перепочинку оглядали мiсто. Воно було чарiвне у своїй веснянiй красi. Залитi теплiнню широкi вулицi, чепурнi сквери i палiсаднички мiж сiрим громаддям будинкiв, зеленi схили Печорську... А там, за Подолом, коли дивитися з Володимирської гiрки, вiльно тече широченною заплавою Днiпро-Славутич. Який же вiн величний та гордий! Недаремно стiльки пiсень про нього складено, стiльки легенд мiж людьми ходить. "Стояла б отак i дивилась-дивилась", - думає Леся, мiряючи поглядом пропахлий весною простiр. - Мамочко, а якi рiчки впадають у Днiпро? - запитує вона. Ольга Петрiвна вiдриває погляд вiд манливої далини. - Багато... он голубiє Десна, а там, за отими лiсами, Прип'ять... У Прип'ять впадає Стир. Он як! У голубих хвилях Днiпра плещуть i їхнi волинськi води. Це якщо сiсти в Луцьку на човен, то можна допливти до Києва. - Чуєш, Михайлику? Як повернемося додому, зробимо такого човна i подамося... до Києва, потiм у Канiв, на Тарасову могилу, гаразд? Михайлик дивиться на сестричку насмiшкувато. - Вигадаєш... Хiба ж наш човен стiльки вдержиться на водi? Як вона про це не подумала? Полонила її Днiпрова краса, зачарували отi далекi гаї, що ледь мрiють на обрiї, рутвянi луки з дзеркалами старих рiчищ i верболозами. - Мамо, а чого ми не живемо в Києвi? Що їй сказати? Це питання не менше хвилює i Ольгу Петрiвну, а от вирiшити його вони з чоловiком не можуть. I, мабуть, тому, що вiн у немилостi в начальства. Iншi давно вже обжилися собi на мiсцi, а вони й досi не мають постiйного кутка... - Всi не можуть тут жити, донечко. Колись i ми будемо. - Хай тато приїздить, i зоставаймося. Йому ж там скучно без нас? - А ми хутенько й подамося назад, будемо усi при купцi. Так не хочеться. Вона ще не роздивилася як слiд мiста. "Лiпше помовчать, а то мама справдi почне поспiшати", - мiркує Леся i зводить розмову на iнше. Находились досхочу. Повернулися стомленi, переповненi вражень. Микола Вiталiйович Лисенко i його дружина Ольга Олександрiвна чекали їх уже з годину. - Оце так гостi! - почав жартома докоряти Микола Вiталiйович. - Не встигли приїхати - вже й не знайдеш їх. - Малi не дають посидiти, - виправдовується Ольга Петрiвна. - То туди ходiмо, то туди... I майже весь день згаяли... - Ану ж бо, де вони, тi малi? Дiтей покликали до вiтальнi. - Ольго Петрiвно! Та як же вони виросли! - захоплено вигукнув Лисенко, коли Михайлик i Леся, мружачись од яскравого свiтла, несмiливо переступили порiг. - Нi, ви подивiться, Петре Миколайовичу... Що зрiст, що врода... Лесею тим часом зайнялася Ольга Олександрiвна. На її прохання дiвчина декламувала "Русалку" Мiцкевича, час вiд часу зиркаючи на матiр. Микола Вiталiйович мимоволi заслухався. В голосi дiвчинки було стiльки зворушення i натхнення, що його серце забилося схвильовано. Коли Леся скiнчила, вiн пiдiйшов, поклав на її плiчко широку долоню i поцiлував у чоло. - Молодчина. - Взявши Лесю на руки, Лисеико сiв на диванi. - А ще що ти знаєш? Леся засоромлено мовчала, перебирала пальцями кiску. - Вона й грати вмiє, - похвалився Михайлик. - Та невже? На фортепiано? - щиро дивувався Микола Вiталiйович. - Ану ж, ну. - Вiн перенiс Лесю на стiлець перед фортепiано i зупинився, чекаючи, що буде далi. Леся подумала хвилинку, звично взяла акорд i плавно почала "Хлопцi-молодцi". Лисенко пiдiйшов до Косачевої i мовчки потиснув їй руку. У виразi його обличчя були i подив, i замилування. Леся скiнчила грати, жiнки голосно заплескали в долонi, а Микола Вiталiйович ледве стримував сльозу, що несамохiть викотилася. Вiн теж зааплодував. А Леся знову заграла. Товариство додавало їй снаги i смiливостi. Рученята легенько перебiгали по клавiшах, дiвчинка грала й грала, викликаючи з пам'ятi напiвзабутi, давно розученi мелодiї. Краєчком вуха дослухалася до розмов, ловила уривки фраз, та мало над ними задумувалась. Але раптом вчулося їй знайоме iм'я. Стишила гру, збилася з ритму i зрештою перестала зовсiм... Так, говорили про тiточку. I яку ж страшну звiстку принесли Лисенки! її кохану тiточку Оленочку заслали в далекi, незнанi краї, де й сонце свiтить по-iншому, де на кожному кроцi на людину чатує смерть. "...Тiточко, люба моя", - кликала в думках Леся. Згадалися розповiдi Ганни Iванiвни, Шура, смерть її батька... Все це так вразило, що Леся непомiтно залишила дорослих. Другого дня Леся нездужала. Вночi жахалася страшних привидiв, якi, здавалося, кишiли в темрявi, а вдень усе нагадувало їй про тiточку. Ще отi фотокартки на стiнах, з яких усмiхаються великi, розумнi тiточчинi очi. Хоч би познiмали їх. "Хто ж менi пiсень заспiває тепер?.. А ще збиралися разом до гаю - слухать пташок, збирати ягоди..." - Матусенько, їдьмо додому, - прохала. Ольга Петрiвна й господарi, як могли, розважали її, та дiвчинка бiльше вiдмовчувалась. Довелося Косаче-вiй так-сяк закiнчувати справи i поспiшати до Луцька. Дорога трохи розвiяла Лесину тугу. Проте ненадовго. Вдома, як тiльки побачила Шимановських, - Павлик i Антiн уже були з матiр'ю в Луцьку, - це почуття оволодiло Лесею з повною силою. В пам'ятi оживали тiточчинi розповiдi, палкi пiснi, що їх спiвали вечорами. Вони бринiли, ятрили душевну рану. Леся ненавидiла тих далеких людей, якi осиротили Антона й Пав-лика, забрали тiточку. То ж вони, видно, вкоротили вiку Шевченковi... А що, коли й тiточку жде те саме? Декабристи... Серед них i Якiв, материн дядько. Нiхто, мабуть, звiдти не повертається. Вона готова була вступити в двобiй з катами. Тiльки ж далеко той Петербург. А до Сибiру їй взагалi не дiстатися. Це аж там, де сходить сонце, за лiсами дрiмучими, за високими горами... Згадувала Кармалюка. От мати б його силу й хоробрiсть. Пiшла б, вiдшукала дорогу їй людину, визволила. Вона ж, бiдна, му читься там, тiльки й надiється, певне, вернутись до рiдного краю-Думки, мов тi хмари перед грозою, клубочились, туманом повивали свiдомiсть. Наче спалахи блискавок, рядки нанизувалися разками добiрних слiв... Погля нуть iще раз на рiдну країну... Навколо темрява, нiч. Зморенi денними клопотами, сплять тато й мама, щось незрозумiле бурмоче спросоння Михайлик. Тiльки од неї все вiдлiтає, нiщо не цiкавить. Навiть книжки, що накупили в Києвi. Хотiла було читати ввечерi, та рядки плутались, i на кожнiй сторiнцi з-помiж них дивилися зажуренi тiточчинi очi. Слiз у них не було - тiльки туга й бiль. I бажання поглянуть iще раз на синiй Днiпро... на степ... могилки, серед яких бiлоголовим дiвчатком промайнуло дитинство, де вперше народились палкi гадки. Щось нестримне охопило дiвчинку. Воно несло її, мов вiтер билиноньку, в край далекий, суворий. I не хтось то вже сумував по Вкраїнi, а вона, Леся... Нi долi, нi волi у неї, тiльки надiя грiє зболiле серце... Надiя вернутись! Там жити чи вмерти - їй однаково. Аби на своїй, на рiднiй землi. Коротка лiтня нiч танула. Звичною метушнею на вулицi народжувався день. Вiн прийшов непомiтно, викупаний у росах, - свiжий, принадний. Лагiдно заглянув у вiкна, дихнув прохолодою, змив тривожну дрiмоту. Леся пiдвелась i сiла на лiжку. Вiд безсоння важкою здавалась голова, проте нi бiль її, нi втома не заступали думок. Вони були яснi, хоч i безрадiснi. Нечутно Леся пiдiйшла до столика i, щулячись вiд ранкової свiжостi, поспiшно почала записувати: Ш долi, нi волi у мене нема. Зосталася тiльки надiя одна Надiя вернутись ще раз на Вкраїну.. Не помiтила, як до спальнi зайшла i стала позаду мати, - писала й писала, мережила рядочками папiр. Лише як на плече лягла материна рука, обернулася - Менi страшно, мамочко... А що, як її закатують.. Не вернеться тiточка. - Леся горнулась до матерi, тремтiла. Проте в очах її не було нi сльозинки - тiльки розпач, i жах, i пекучий, немов сiль на ранi, затамований бiль. Ольга Петрiвна дивилась на неї i не впiзнавала. За нiч дочка нiби постаршала: не по-дитячому суворо зведенi брови, ледь помiтна зморщечка хвилясто перетнула високе чоло. - Вгамуйся, доню. Все з'ясується, i тiточка приїде жива-здорова... Не можна так. Ходи одягайся. Он i Михайлик уже прокинувся. Заглянув Петро Антонович. - Що тут у вас? - Вiн узяв списаний Лесею папiрець i довго, уважно його розглядав. - Вiрш? Леся мовчала, з острахом дивилася на своє писання, нiби не папiр був у батькових руках, а шматочок її зболiлого серця. - Iсторiя з Оленою остаточно вивела її з рiвноваги, - вiдповiла Ольга Петрiвна. - Всю нiч, каже, не спала. - А для початку непогано, - глянув на дружину Петро Антонович. -"Нi долi, нi волi у мене нема, зосталася тiльки надiя одна". - Вiн сiв у задумi до столу, вдруге перечитав написане i перевiв погляд на Лесю. Вона все ще тулилася до матерi, як дитинча, що злякалося свого першого кроку. I десь за цiєю дев'ятилiтньою дiвчинкою, мов крiзь туман, Петро Антонович бачив зимовий Новоград-Волинський, морозяну лютневу нiч i крихiтне, закутане в пелюшки тiльце, що його винесла йому вiд породiллi мати, Єлизавета Iванiвна. Чи думав у ту врочисту годину, що так рано заб'ється тривогою дитяче серце? "Яка ж твоя доленька, доню, яка путь тобi уготована?" - Спасибi... Ларисо, - мовив зрештою i простягнув дочцi руки. Вона постояла якусь мить у нерiшучостi, а потiм кинулась, обвила батькову шию, й Петро Антонович вiдчув, як схвильовано б'ється її серце. - Та годi-бо вам! Задушиш дитину, - сказала Ольга Петрiвна. - Менi за всi мої поезiї нi разу так не дякував, - жартома докоряла чоловiковi, - а це ж тiльки початок вiрша. - Нiчого, який початок, такий буде й кiнець, - упевнено мовив Петро Антонович. - Еге ж, Лесенько? Вона лише кивнула на те i ще дужче пригорнулася до батькових грудей, наче вперше зустрiла його пiсля розлуки або ж прощалася на довгi роки. XI Час - добрий лiкар. Минуло кiлька тижнiв, i Лесине горе стишилося, вгамувалося. Але не забулося. Дiвчинка виливала його своїм друзям, коли збиралися в замчищi, виспiвувала тужливими пiснями. Вона помiт но схудла, стала вразливiшою. В ясних оченятах осе лилася постiйна задума. - Ти б вiдпочила, Лесенько, - сказав якось дочцi Петро Антонович, коли та вже надто засидiлася над книжками. - Еге, то хай i Мишко гуляє, щоб я не вiдстала вiд нього... А то вiн усе учить i учить. - Ну, це ми владнаємо. Михайлику! - гукнув Петро Антонович. - Хочете, одвезу вас до Колодяжного? На вакацiї. - А де ж ми там будемо жити? - От тобi й козак! Лiтом кожен кущик ночувати пустить. - Та я - що? Менi однаково, - виправдовувався Михайлик. - От як Леся. - їдьмо, таточку, їдьмо! - заплигала з радощiв Леся. - Зараз квiток там, ягiд... їдьмо! - Треба маму спитати, як вона. - Я хутко, - метнулася Леся на кухню по матiр. Ольга Петрiвна не заперечувала. Вона вже й сама не раз думала, що дiтям необхiдна прогулянка. Колодяжне, з його повними чарiвної полiської краси навколишнiми гаями та луками, напевне, дасть необхiдну їм втiху. Оселилися в iще не закiнченому великому будинку. Одна з трьох просторих його кiмнат уже була готова, побiлена, а кухню Петро Антонович попросив пiчникiв тимчасово зробити надворi. Пiд низеньким гонтовим накриттям тi змурували плитку, вивели комина, i куховарка - чепурна, моторна молодиця, яку Ольга Петрiвна найняла ще в Луцьку, -щодня готувала там страву. Саме достигали вишнi, садки червонiли вiд ягiд. Ольга Петрiвна сушила їх, насипала в бутлi. Весь день вона була заклопотана, порядкувала на будiвництвi, бо Петро Антонович одразу ж повернувся до мiста. Леся й Михайлик почували себе привiльно. Вони швидко подружили з сiльською малечею i тiльки й чекали нагоди чкурнути з нею на пастiвень, де сила-силенна квiток, чи до недалекого озерця, напiвзарослого ситнягом та покритого зеленим килимом ряски. Скiльки там лiлей! Бiлих, жовтеньких... Так i надять до себе. Хоч зiрвати їх не так-то легко - драговина засмокче... Та хлопчаки добираються. Скидають одяг, роблять iз ситнягу кулики i пливуть на них на самiсiньку середину. З заходу до села пiдступав дубовий пралiс. Вiн нагадував Лесi звягельськi темнi бори, поїздки до навколишнiх сiл. I легенди. Про мавок, лiсовикiв, русалок, водяникiв. Вони назавжди ввiйшли в її серце, жили в уявi звичайним життям, як i всi iншi друзi. Скiльки разiв шукала зустрiчi з ними, а все не щастило. Ще тодi, на Купала, як були в Жаборицi, сподiвалась побачити причинних дiвчат, послухати їх веселих пiсень, та жодна не з'явилась тодi, не прийшла. Чи то година була не слушна, а чи iнше що завадило... "А чому б тут не побачити мавки?" - спало якось на думку. Це було погожого вечора, коли вони з Михайликом поверталися з гулянки. Ще червонiло крайнебо на заходi, спадала збита чередою курява, а над головами з приглушеним свистом шугали кажани. "Самотою проти ночi страшно, - думала Леся. - Може, згодиться Михайлик? - Глянула на брата i завагалася: - Ану, як сам не пiде ще й мене не пускатиме? Адже вночi вештаються усякi сили - чистi й нечистi". Вирiшила обережно вивiдати братову думку. - Михайлику, тобi тут хороше? - закинула здалеку. - Дуже! Стiльки простору, не треба скнiти над пiдручниками. А чому ти спитала? Тобi не подобається? - Ш, що ти? Я ладна тут назавше зостатися... Лiс, озера. Там-то, видно, мавок га лiсовикiв! От побачити б! - Чого заманулося! Таж вони тiльки вночi виходять. - То й що! Хоч би i вночi? Михайлик глянув запитливо на сестричку. - Чи ти ба, яка одважна! Гляди-но... Сперечатися було б зайвим, i Леся промовчала. Ясно й так, що брат не складе їй товариства. "Доведеться самiй... Доберусь до тiєї он вежi й назад", - думала. З таким рiшенцем i лягла спочивати. Не спалося. Та й чи до сну! У вiдчинене вiкно дихала п'янкими, на лугових травах настояними пахощами лiтня нiч, таємниче шептались молодим листям дерева, а на пастiвнi, у вiльшинi, що пiдступала до самiсiнького подвiр'я, не вгавали соловейки. Леся пiдвела голiвку, виглянула у вiкно. Поруч заворушилася Лiля. - Що тобi, доню? Лежiть спокiйно... Спiть, - почувся сонний материн голос. Не озвалася на нього, принишкла. Лежала з заплющеними очима й дослухалась. Недалеко, мабуть на вигонi, гуляла молодь: невгамовно заливався голосн